БЛАГОДАТНИЙ ВОГОНЬ «ЧИСТИХ СЕРДЕЦЬ»

 16 березня в Українському Народному домі в Нью-Йорку Українська драматична студія  народного артиста України  Івана Бернацького при повній глядацькій залі вдруге показала виставу «Гайдамаки» з оновленим складом акторів.

 Більшість своїх акторів режисер знайшов серед християнської молитовної групи «Чисті серця», що при Українській католицькій церкві святого Юра в Нью-Йорку. Напевне, великим чином саме завдяки цьому його актори так легко вживаються в свої ролі – вони «не зіпсовані цивілізацією». Тому його Оксани (Христина Місюк,  Оксана Вовк, Марічка Бінч, Оксана Ізб’янська, Оксана Гап’юк) виглядають  цнотливими й душевно чистими не фальшиво – їм не треба кардинально перевтілюватися, вони грають себе. Його три Яреми (Остап Антонюк, Володимир Левицький, Роман Верхняк) – щирими й здатними на самопожертву.
Після завершення вистави вдалося познайомитися з Сергієм Тарновецьким - колоритним актором оригінальної козацької зовнішності й постави, який минулої неділі грав роль Залізняка. Не втрималися, щоб не зауважити, що візуально він дуже нагадує того відважного козака, над яким знущалися беркутівці на Майдані.
- Та він з сусіднього села, - відповів він. Сергій Тарновецький родом з Чернівецької області, Заставнівського району, села Кадубівці, в Америці п’ятий рік, у студії – один рік.
- Мене познайомила з Іваном Йосиповичем Бернацьким Христина Місюк, - розповів актор. -  Минулого року я дебютував у виставі «Там матір добрую мою..». А до того ніколи не був у професійному театрі. І майже відразу - головна роль. Кожного тижня одна індивідуальна репетиція, одна загальна. Я працюю на будові, тяжка робота. Але роль Гонти в «Гайдамаках» важча...
Якщо в Юрка Михайліва це роль, зіграна на одному нерві, то в Сергія Тарновецького – це роль, зіграна на одному диханні.
У «чистих сердець» є ще один привілей, виграшний для  режисера, - їх можна «ліпити», як у випадку Сергія Тарновецького, з «чистого аркуша». Вже після вистави, коли було опушено завісу й змито театральний грим, ми потрапили за лаштунки театру, де зібралася  трупа, якій щойно аплодував, щиро, без лукавства, зал і побачили, що невтрачене покоління молодих українців є не лише в Києві, на Майдані, а й тут, у Нью-Йорку. Більшість з цих акторів у повсякденному житті  працюють нянями, будівельниками, сантехніками, прибиральниками... Не за покликанням і не за рівнем освіти й освіченості, звісно. Але вони шукають сенс життя  й свого американського буття. Саме тому для тих студійців, хто прийшов до театру Івана Бернацького й залишився тут, театр став і середовищем для самовираження, і родиною, і домом.
Було приємно разом з режисером та його трупою зануритися в домашню атмосферу цієї дружньої театральної сім’ї. Стало зрозумілим, звідки ці люди черпають натхнення, чому вони після тяжкого трудового дня йдуть на виснажливі репетиції, які стали для них святом, потребою, віддушиною, яка дарує на чужині повноту життя, наповнює душі глибинним сенсом й не дає їм зашкорубніти. Молоді, красиві люди, вони приходять до студії не тільки, аби навчитись акторській майстерності, а й затим, аби зачерпнути з криниці духовності живої води для свого живого духу.
Не можна було відірвати очей від цих красивих людей, не можна було наслухатися їхніх щирих сповідей, жартів, віршів... Не можна було повірити, що знаходимося не на високоінтелектуальній тусовці десь у Києві, а в чужинецькому Нью-Йорку. Один з «гайдамаків», з «піхоти», як він пожартував, раптом узяв слово і почав читати прекрасні вірші. А мама Христини Місюк розповіла, якою росла її донька, яка сьогодні стала справжнім діамантом студії Івана Бернацького. Вона згадала, як уперше побачила й почула гру Юрка Михайліва. «Я не могла повірити, що це грає звичайний хлопець, один з багатьох. Було таке враження, що це якийсь душевно хворий. Бо грати з таким надривом, з таким оголеним нервом може тільки людина, дуже віддалена від цього прагматичного світу...»
Під час дружньої вечері в Народному домі одна молода, вродлива дівчина раптом освідчилася в коханні своєму чоловіку. А він, засоромившись, відповів їй такими ж теплими словами. Тепло цих чистих сердець огортало й нас. Воно гріло, запалювало в душі якесь нове полум’я, неначе від іскор благодатного вогню. Дивовижне відчуття, неначе побували в храмі. 

Після завершення  дійства наш тижневик поцікавився враженнями від вистави у глядачів.

Владика Павло Хомницький, єпарх Стемфордський: - Хочу подякувати за таке багате, зворушливе та професійне представлення  «Гайдамаків» Тараса Шевченка в Нью-Йорку. В усіх глядачів у залі, якщо не покотилися, то стояли сльози в очах, коли переживали події та захоплювалися грою акторів. За цим усім стоїть великий професіоналізм і велика посвята.

- Лариса Кукрицька-Лисняк, відома американська актриса:
- Я зворушена драматургією, музичним оформленням, костюмами. Але особливо – грою акторів, дуже професійною як для  аматорів. Бажаю щасливої творчої долі.

Євген Паранюк: - Мені пригадалось, коли в Петербурзі вийшли «Гайдамаки», то  Бєлінський розкритикував їх, за те, що це написано «мужицкім язиком», мовляв, «шкода дивитися», як маленькі таланти «по- дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян». Рецензія Бєлінського зачепила Шевченка за живе, і він саркастично відкидає раду критика: «Спасибі за раду! Теплий кожух, тілько шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите. Вибачайте! Кричіть собі, я слухать не буду!»

Марія Волощук, парафіянка української католицької церкви Святого Духа в Брукліні, родом з Івано-Франківщини: - Ми прийшли подивитися виставу сім’єю. Але наші враження перевершили всі сподівання. Багато думок  у цьому дійстві мені перекликалося з Майданом, а деякі шматки цілком накладаються на наше сьогодення. Цій трупі треба нести українське слово до людей по всій Америці.

"Драма ваша – кривава різанина, від якої мимоволі відвертаєшся", –
зауважував Шевченкові Панько Куліш. "Навіщо з цим пеклом іти у
Європу?" – запитував пізніше Михайло Рудницький. А інший дослідник Володимир Шаян назвав "Гайдамаки" не лише поемою пекла, а
й святості. "Слава Богу, що минуло", – уточнює Т. Шевченко у зверненні до передплатників, бо його розмисли – в аспекті етичному. Помста, хай і за
"замучені руки", розкручує ланцюг зла, спустошує душу, тому гайдамаки – не тільки "сини" й "орли", а й "нерозумні діти", постаті, по суті,
трагічні, що забули заповіді Божі. І конфедерати, хоч і "пекельнії", але
"діти". Та й сцена Гонтиного дітовбивства автору потрібна для увиразнення сліпого фанатизму цього "отамана кривавого діла", його моральної вичерпаності.
В українського генія Тараса Шевченка й режисера Івана Бернацького інший концепт слави і безслав'я. "Гайдамаки" –  це не лише "поема святості", а й поема-пересторога: агресивний натовп – саморуйнівний. Саме тому твір потребує перечитання в аспекті духовності, бо в ньому заявлена така висота гуманізму і водночас духовного аристократизму, рівнозначимого якому важко відшукати у світовій літературі.

Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський

hajdamaky

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved