Катерина Кіндрась

Notre-Dame de Paris: КРАСА ТА ШРАМИ

Наша довідка: Нотр-Дам де Парі (фр.Notre Dame de Parisсобор Паризької Богоматері, присвячений Діві Марії, матері Ісуса Христа, катедральний храм Паризької архідіоцезії (Франція), в скарбниці якого зберігається терновий вінець Ісуса Христа. Знаходиться в Парижі, на острові Сіте. Його будівництво розпочалось у 1163 році й тривало майже два століття. Собор є п'ятинефною базилікою. Висота будівлі становить 35 метрів, довжина - 130 метрів, ширина - 48 метрів. Висота дзвіниць - 69 метрів. У архітектурівбачається подвійність стилістичних впливів – романського та готичного.
Notre Dame de Paris став широко відомий у всьому світі після появи в 1831 році однойменного роману французького письменника Віктора Ґюґо, основні події якого відбуваються в стінах і довкола храму.
15 квітня 2019 року у Нотр-Дам де Парі сталася пожежа, внаслідок якої обвалився шпиль та згоріло дві третини даху собору.

Цьогорічного серпня ми спеціально взяли квиток до Києва через Париж. Хоча десять годин, звісно, зовсім мало, ніщо, для рандеву з французькою столицею. Навіть якщо бачиш це місто і вдруге, і втретє, і вп’яте. Париж – неповторний. Завжди. В будь-яку пору року. У будь-якому віці. Попри те, що ми вже знали-читали-чули: тепер він, мовляв, став настільки «повторним» зі своїми клошарами, хаотичними таборами біженців, перманентними протестами й усіма відповідними й очевидними наслідками, що ризикує залишити всі епітети й метафори в минулому.
Але дорогою додому ми зупинилися в Парижі не для того, щоб пересвідчитися в цьому на власні очі, і навіть не задля ще однієї  зустрічі з Ейфелем-Лувром-Монмартром-Гарньє, стільки, щоб побачитися з Паризькою Богоматір’ю віч-на-віч. Для того була особиста причина - персональна причетність до її долі, як би це пафосно не звучало. Не стільки наша, скільки нашого сина, котрий завдячуючи своєму шкільному вчителю ще в молодших класах полюбив французьку мову, кілька років поспіль вдосконалював свої знання у Французькому інституті, що на 60-й вулиці в Нью-Йорку, де працюють автентичні носії цієї мови й культури. І коли 15 квітня 2019-го року загорівся Собор Паризької Богоматері, він сприйняв це як особисту трагедію, дістав зі своєї скарбнички якісь-там копійки й переказав у фонд порятунку храму. Ми ніколи не запитували про суму, але тихо, нишком, про себе, раділи, що в його душі живе відчуття співпричетності до болей світу. До слова, на «біль Парижу» відгукнулась уся планета - під кінець квітня 2019-го для порятунку храму було зібрано понад мільярд євро.
І ось тепер раннього суботнього ранку ми сиділи в кав’ярні з такою сентиментальною назвою «Квазімодо», в кварталі, що примикає до самої соборної площі, зашпортуючись об високі бетонні будівельні парапети.

 

…Триста сорок вісім років, шість місяців і дев'ятнадцять днів тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів за мурами Сіте. Подією, що 6 січня схвилювала весь простолюд Парижа, було подвійне, з давніх-давен об'єднане торжество з нагоди дня Богоявлення і свята блазнів. Цього дня мали запалювати святкове вогнище на Гревському майдані, саджати традиційне деревце біля Бракської каплиці та показувати містерію в Палаці правосуддя...
Віктор Ґюґо написав ці рядки 25 червня 1830 року. Та через два дні в Парижі вибухнула революція й зупинила його на шостій сторінці. До того ж він втратив зошит із попередніми записами. Видавець, з огляду на революцію, дає письменникові останнє відтермінування - до 1 лютого 1831 року. Віктор Ґюґо купує пляшку чорнила й гігантського кожуха із сірої вовни, яким у холоді можна було обгорнутися з голови до п'ят, зачиняється на ключ у своїй кімнаті, щоб не піддаватися революційній спокусі, й входить у свій роман, мов у в'язницю, з якої виходить лише тоді, коли закінчується пляшка чорнила. Останній рядок роману Notre Dame de Paris Віктор Ґюґо написав останньою краплею чорнила 14 січня 1831 року.
Через два місяці "Собор Паризької Богоматері" вийшов у світ і відразу ж завоював його. Завоював настільки, що більшість з тих десяти чи дванадцяти мільйонів туристів, які щороку із завмиранням серця заходять під ці склепіння, впевнені, що історія Нотр-Дам де Парі – це історія кохання дзвонаря-горбуна Квазімодо й священника Клода Фролло до циганки-танцівниці Есмеральди. Завдяки саме цим іменам назва собору асоціюється з романтичною казкою й привертає увагу мільйонів людей з усього світу. «І це правда, - погоджуються паризькі  екскурсоводи. - Дуже може бути, що автора надихнула цілком реальна історія. У своїх спогадах британський скульптор XIX століття Генрі Сібсон розповідає, що під час роботи над собором він зустрічався зі своїм колегою - горбуном-самітником, загадковим, люб’язним і надзвичайно гордим.
…Прохолодного серпневого ранку ми сиділи в кафе «Квазімодо», навпроти Нотр-Дам де Парі, й переглядали щойно відзняті кадри. Переважно - дитячі малюнки, якими, немов рятівним жилетом, вінком-оберегом обрамлено-обклеєно високу огорожу довкола мовчазного собору. На них також є і Квазімодо, і Клод Флоро, і Есмеральда… Але зовсім інші – сучасніші, трагічні…
Напевне, більшість туристів, яких у цю пандемну пору тут небагато, підходять до цієї огорожі приблизно з такими самими відчуттями, з якими колись, згодом, не відразу після 11 вересня, ми підступали в Нью-Йорку до місця, відомого тепер усьому світові як Ground Zero. Стишують голоси, довго мовчки вдивляються в сірі німотні стіни й риштування, співчутливо обводять поглядами піднебесся, домальовуючи в уяві ту саму вежу, яка колись його підпирала, і… фотографуються на тлі цієї відкритої рани. Для того, щоб потім виставити їх на інстаґрам чи у фейсбук? А, може, співміряти себе з часом чи вічністю?
Історія собору Паризької Богоматері розпочалася в далекому 1163 році. Але знадобилося понад 180 років, щоб цей дивовижний храм створити й довершити. Тривалі роки (майже два століття), на які розтягнулося це будівництво, свідчать про те, що дійових осіб у його долі було чимало. Як і в його передісторії. Сучасні археологи вважають, що на місці храму раніше в різні періоди знаходилося чотири будівлі: давня християнська церква, Меровингська базиліка Святого Стефана, Каролінзький і Романський катедральний собори. Камені останнього й послужили підмурком для Нотр-Дам де Парі. Але донині немає однозначної відповіді на запитання: хто ж заклав перший наріжний камінь цієї грандіозної споруди? Відомо лише, що його було закладено в присутності Папи Римського Олександра ІІІ. Початкова ідея передбачала грандіозний проект - храм мав би з легкістю вмістити все населення міста, яке на той час не перевищувало десяти тисяч осіб. Але грошей не вистачало, будівництво затягувалося. Притому, що кожен мешканець намагався внести свою лепту, навіть злидарі й мадемуазелі легкої поведінки несли гроші на будівництво священного храму.
Notre Dame de Paris жив і страждав разом зі своїм народом. Під час Столітньої війни (1337-1453) між французами та англійцями Париж разом із собором кілька разів переходив від однієї сторони до іншої. У грудні 1431-го, через кілька місяців після спалення Жанни д'Арк (пізніше її канонізують у цьому ж таки соборі), в Нотр-Дам де Парі відбулася коронація англійського правителя Генріха VI французьким королем. Проте вже в 1436-му парижани повстали, й англійці назавжди втратили французьку столицю.
Споруду було пошкоджено під час Французької революції у 1790-х роках, коли натовп та революціонери, пограбувавши оздоблення собору, оголосили його "храмом розуму" й знесли голови статуям біблійних персонажів.
У 1802 році Наполеон повернув собор Католицькій церкві. За два роки саме у Нотр-Дам де Парі його коронували імператором французів. У 1871-му, в часи Паризької комуни, дехто з радикально налаштованих революціонерів намагався підпалити собор, але їх зупинили паризькі патріоти-християни. Собору дивом вдалося пережити дві світові війни й залишитися майже неушкодженим...
…15 квітня 2019 року світ завмер, вдивляючись у телекадри й не вірячи своїм очам – горить Notre-Dame de Paris! На очах у планети палала історія Франції, символ світового християнства…
Основної причини пожежі однозначно встановити так і не вдалося. Після аналізу фото- й відеоматеріалів експерти встановили, що пожежа спалахнула в центральній частині даху, біля основи шпилю, першопричиною, радше за все, стало коротке замикання. Франція в зажурі й надії офіційно гордо заявила, що відбудувати собор Паризької Богоматері - справа честі нації, він постане з руїн до 2024 року – моменту, коли в Парижі відбуватимуться літні Олімпійські ігри. Але через пандемію коронавірусу навесні 2019-го довелося призупинити реставраційні роботи й повернутися до них аж у квітні 2020-го.
…Знаменитий готичний 96-метровий дубовий шпиль, покритий свинцем, який упав під час недавньої пожежі, первісно з’явився у ХІІ столітті. Потому його декілька разів змінювали, як і саму будівлю собору, й зрештою, в 1786 році реставратори встановили новий шпиль замість демонтованого під час Французької революції.
За часів середньовіччя Собор Паризької Богоматері називали Біблією для тих, хто не вміє читати: всю історію християнства, від гріхопадіння до Страшного суду, віддзеркалено в численних скульптурах і вітражах всередині храму. Власне, храми, в тому числі й Нотр-Дам, до яких причетний Орден бідних лицарів Христа, вирізняються дивовижними вітражами. Знаменита «Троянда» на південному фасаді собору Паризької Богоматері – один із них. Езотерики, котрі вірять у внутрішньо-містичну сутність людського буття, вбачають у його орнаментиці сакральну геометрію – «квітку життя», що уособлює образ Творця. Містика це чи ні, але «Троянда» вижила в пекельному вогні квітня 2019-го.
Зі смертоносного полум’я вдалося винести й одну з найбільших християнських реліквій - терновий вінець Ісуса Христа, який зберігався в скарбниці Notre Dame de Paris. До 1063 року він знаходився на горі Сіон у Єрусалимі, звідти його перевезли до Константинополя, в палац візантійських імператорів. Балдуїн ІІ де Куртене, останній імператор Латинської імперії, був змушений закласти реліквію у Венеції, але через брак коштів пізніше не зміг її викупити. В 1238 році король Франції Людовик IX викупив її й 18 серпня 1239 року урочисто вніс у Нотр-Дам де  Парі.
Протягом 1243 -1248-х років при королівському палаці на острові Сіте побудували Сент-Шапель – Святу дзвіницю для зберігання тернового вінця та інших духовних реліквій. Після Французької революції їх було передано до скарбниці Нотр-Дам де Парі.
Звичайно, в химерах і нерозгаданих історіях ховається безліч легенд. Найзнаменитіша пов’язана з боковою брамою храму. Достеменно відомо, що її виготовив майстер на прізвище Біскорне, перед яким було поставлено надзавдання - створити ворота, які були б співмірні величі храму. Коваль настільки дорожив цим відповідальним, почесним замовленням і боявся розчарувати своїх працедавців, що погодився продати дияволу душу. Одного дня ключник, який розшукував Біскорне й ніде не міг його знайти, застав майстра незворушним біля завершеної роботи, яка приголомшувала вишуканістю й красою. Опритомнівши, коваль не зміг нічого пояснити, бо раптом втратив дар мовлення. Браму встановили, настав час відкриття храму, але двері не відкривалися, немов би хтось замкнув їх на невидимі замки. На допомогу прийшла свята вода, якою окропили портал і залізо піддалося, брама відімкнулася, звільнивши тим самим майстра від клятви, яку він дав дияволу. Історики й мистецтвознавці, досліджуючи техніку й оздоблення тих воріт, не схожих ані на ковані, ані на литі, ніяк не могли розгадати таємниці його таланту. Й зрештою, майстер забрав її з собою в могилу, так і не розкривши її, чи то побоюючись, що секрет виготовлення буде вкрадено, чи то боячись викриття, «адже ніхто не бачив, як він виковував ті ворота".
Але навіть після того підступний спокусник не залишив Париж, а увічнив себе в образі химери, що прикрашає собор. Власне, езотерики стверджують, що в ґарґуйлях, які прикрашають дах Нотр-Дам де Парі, та в іншій його містичній символіці багато чого зашифровано. В тому числі й таємницю філософського каменю, який ніби-то перетворює будь-який метал на золото, а свого власника наділяє безсмертям.
…Сьогодні мовчать і дзвони на вежах собору Паризької Богоматері. Попри те, що мають свої імена й голоси. Найдавніший з них – Бель, найбільший і найунікальніший – Еммануель. За давніми переказами, своїм голосом він зобов’язаний щедрим парижанкам, залюбленим у Нотр-Дам, - вони одержимо кидали свої золоті й срібні прикраси в розплавлену бронзу, з якої потім і народився Еммануель. Але, якщо вірити романтичнішим легендам, то давним-давно собор служив прихистком людині, яка могла розгойдати той дзвін сама. Звали її Квазімодо. І був він дзвонарем Нотр-Дам. Квазімодо - один з головних героїв знаменитого роману Віктора Ґюґо. Горбань, від якого відмовилася рідна мати, побоюючись людських насмішок і принижень, знаходить притулок у соборі, який замінив йому і батьків, і друзів, і рідний дім, і цілу Францію.
 «Яким би величним і шляхетним він не виглядав у старості, не можна не жалкувати, не обурюватися численним приниженням й ранам, заподіяним йому як часом, так і людиною. На обличчі цієї древньої королеви наших соборів, біля кожної зморшки, обов’язково видніється шрам. Але час, як і людина, непідвладні над ним. Tempus edax, homo edacior», - написав Віктор Ґюґо в ХІХ столітті. Сьогодні французи вірять цим словам, як ніколи.
Недивно ж, що саме біля собору Паризької Богоматері встановлено знак «французького нульового кілометра» - офіційний центр столиці й точку відліку, від якої вимірюють відстані від Парижу до довколишнього світу. І до свого серця.

 

 

ДОПОКИ ПАЛАЄ СВІЧА...

Наша довідка: Існує кілька версій походження традиції запалювання різдвяної свічки - всі вони пов'язані із символом Вифлеємської зірки, очікуванням дива народження Христа, цінностями милосердя, надії та миру. У вікторіанській Англії запалена біля вікна свічка означала готовність родини прийняти в цю ніч подорожніх або нужденних за святковим столом. У Латинській Америці свічками
освітлюють шлях новонародженого Немовляти. Християни-католики та деякі християни-протестанти особливе місце відводять свічці під час Різдвяного посту - Адвенту (від лат. adventus domini – прихід). За календарем Римо-католицької, Англіканської, Лютеранської, Моравської, Пресвітеріанської й Методистської церков, він розпочинається за чотири тижні до Різдва, в період від 27 листопада до 3 грудня, й завершується 24 грудня. Одним з найвідоміших його символів є «вінок Адвенту» - вінок з ялинкових гілок, у який вплетено чотири свічки: Пророцтв, Вифлеємську, Пастухів, Ангельську, що запалюються почергово з настанням кожного тижня, а в день Різдва Христового символізують своїм яскравим світлом народження Спасителя.

По сусідству, в крайній хаті нашого Французького провулку, щовечора в усіх її вікнах, загоряються високі, тендітні свічки, схожі на весняні квітучі тюльпани. Ми ніколи не бачили власників цього ошатного, доглянутого, мовчазного дому – таке враження, що цим процесом світіння керують якісь дистанційні оператори. Але, крім законів фізики, тут явно задіяні й інші сили. «Господарями цієї вілли мали б бути німці,- кажемо ми самі собі, щоразу зупиняючись перед живими вогниками, які сигналізують комусь про щось із земної пітьми. – Тому що саме германські народи в передріздвяні дні ставлять на підвіконня палаючі свічки. Для трьох царів, які крізь темінь ночі поспішають на світло провідної зорі. Щоб освічувати їхній шлях, якщо раптом зловісна хмара закриє небесне світло.
У німців ця пора називається Адвентом – часом очікування, прелюдією Різдва.
Вона окреслюється чотирма тижнями: починається по-різному – наприкінці листопада або на початку грудня, але завершується завжди однаково – ввечері 24 грудня. Один з найпоширеніших атрибутів цієї пори – «вінок Адвенту», в який вплетено чотири свічі - уособлення чотирьох тижнів, що передують народженню Немовляти. Перший - залізний або вишневий Адвент. У перший день цього тижня запалюють першу свічку, зазвичай білу, свічку Пророцтв. Другий - мідний або бузковий Адвент. У неділю, на початку цього тижня, крім Свічки пророцтв, запалюють ще й другу – Вифлеємську. Третя неділя - срібний або бузиновий Адвент. Крім двох попередніх, запалюють ще й червону або рожеву - Свічку Пастухів-вівчарів. Четверта неділя - золотий або каштановий Адвент. У цей день запалюють перші три свічки разом з останньою – Ангельською.
Німецькі імміґранти привезли цю традицію й на американську землю, прикрашаючи напередодні Різдва свої оселя «вінками Адвенту» - з живими або символічними свічками.
Хоча першу згадку про Адвент можна знайти ще в «Історії франків», датовану 480 роком, однак як традиційний обряд започаткував її гамбурзький теолог Йоган Біґерн, пастор, засновник сиротинця. З настанням зими діти постійно запитували в нього, коли ж нарешті настане Різдво. Вичерпавши всі свої знання й візуальні можливості, він змайстрував зі старого колеса круглий вінок, прикрасив його 19 маленькими й 4 великими свічками й кожну неділю запалював по одній. Діти, в очікуванні дива, сприймали це як загадкове дійство.
Сьогодні традиційні різдвяні вінки мають чотири свічки. Першу запалюють у неділю за чотири дні до Різдва як символ світла, яке прийде у цей світ разом з народженням Христа. Кожну наступну неділю - ще по одній. В останню, напередодні Різдва, засвічують усі чотири свічки, щоб сповістити добру новину про подію, яка сталася у Вифлеємі.
«Наростання світла» означає очікування народження Христа – «світла миру». Форма кола нагадує про вічне життя, зелений колір символізує надію й умиротворенність. Перша свічка називається свічкою Пророцтв і нагадує нам про пророцтва Старого закону, особливо про прихід Месії. Друга -  Вифлеємська - нагадує нам про те, що сказане через пророків здійснилося. Третя – свічка Пастухів - нагадує нам тих, хто прийняв Спасителя через віру в його слово, а четверта, Ангельська, нагадує, що ми не вічні на цій землі, але в кожного з нас є ангел, який завжди охороняє нас, особливо в скрутну годину.
Свічка – вічна супутниця людини на дорозі життя: від народження-хрещення до проводів у засвіти. Вона символ світла в пітьмі, символ прозріння, символ надії,
ознака того, що людина на цій дорозі не самітня. Середньовічні таємні товариства використовували свічки як символ великого знання, лицарі - як знак правильно обраного шляху.
Попередником адвентного вінка вважається також «парадайзл» (Paradeisl) –
«райський сад», який з’явився на католицьких німецьких та австрійських землях.
Піраміду з хвойних гілок ставили на таріль, ґрані цієї конструкції скріплювали з допомогою яблук, у кожне з яких прикріплювали свічку. Засвічували їх у цьому «райському саду» також поступово, з наближенням Різдва.
У християнському православному світі запалення свічки в храмі в знаковому сенсі здавна уособлювало розмову з Богом, як головним небесним адресатом, або ж його «заступником» - святим чи ангелом. Свічка мала бути неодмінно «живою», восковою, кольору сонячного проміння – бо завжди асоціювалася з медом,  бджолою, яка летить на поклик світла, та життєдайною енергією Сонця. Роль воску  в українців – ритуальна: бо він - символ світла, спроможного протистояти будь-яким силам зла.
На Свят-вечір воскова свічка власного виробу, наділена чималою магічною силою, виступала одним з найважливіших «персонажів» святкової містерії - як на стадії підготовки до неї, так і впродовж самого урочистого дійства. За важливістю свічка стояла в одному ряду з хлібом, медом та пшеницею (кутєю).
З роками люди не перестали любити свічок, але розширили своє ставлення до них. У другій половині ХХ століття свічка ставала дедалі бажанішою частиною не лише ритуально-обрядового, а й щоденного побутового життя.
На нашій планеті є місце, де сніг падає цілий рік. У Дірфільді, в майстерні Шварцвальда, на хуторі Янкі-кендл. Сніжинки, рясні, пухнасті, з мережкою, солодкі, падають прямо на язик. Можна загадувати бажання, як на падаючі зорі, й смакувати ними, немов різдвяним білим шоколадом. Тим паче, що новорічний дух тут живе також цілий рік, навіть улітку. Хоча творять його не стільки сніжинки, скільки запашні свічки.
Ця історія розпочалася більш як пів століття тому, в Масачусетсі, коли Майкл Кітридж зареєстрував компанію під назвою Yankee Candle. А передісторія – дещо раніше, коли хлопчик-підліток з неабиякими творчими здібностями й романтичною уявою розплавив свої воскові олівці, додав до них лимонної есенції й зліпив з цієї суміші незвичну свічку, щоб подарувати її мамі на Різдво. Подарунок настільки сподобався сусідам, друзям, друзям друзів, що вони захотіли мати такі самі свічки також. Факт той, що до завершення школи Майкл Джеймс Кітридж точно знав, чим хотів би займатися в майбутньому. В грудні 1969 року він зареєстрував власну компанію й зайнявся виготовленням свічок у батьківському гаражі (колись хтось в Америці поставить пам’ятник батьківським гаражам, бо таке враження, що більшість знаменитих сьогодні бізнесів розпочиналися саме в них). Через три роки він перебрався в стару невеличку фабрику 200-літньої давності, де постійно не вистачало води, електрики й тепла. Працював сам, лиш іноді запрошуючи кількох помічників. Більшість друзів, звиклих бачити в свічках лише джерело освітлення, притому багато скромніше, ніж від електролампочки, знизували плечима, не розуміючи, навіщо Майклові цей клопіт. «Ви не розумієте, Yankee Candle - це зовсім інше, - не стомлювався повторювати він, пропадаючи денно й нощно на своїй фабриці. – Вони не тільки світло, а й аромат! Аромат, який може спонукати до мрії, до спогаду, до романтичної мандрівки...»
З роками запашні свічки Майкла Кітриджа, які можуть пахнути новорічною ялинкою, гірською лавандою, весняною грозою, трояндовим садом, кавовою ностальгією, завоювали любов всієї Америки, дійшли до Європи й заполонили Японію. Сьогодні Yankee Candle – найбільша компанія декоративних свічок у  світі. У її асортименті – понад тисячу ароматів. Зазвичай у скляних вазах, різних форм, кольорів і розмірів: від мініатюрних «чайних», до середніх - 90 годин горіння, та найбільших, які можуть палати понад 150 годин, наповнюючи довколишній світ ароматом, співзвучним з вашим настроєм.
Напередодні різдвяних свят у Yankee Candle Village діє майстерня, де кожен бажаючий може, як колись Майкл Кітридж, засновник цієї свічкової імперії, створити восковий подарунок власними руками - свічку на свій смак, улюблений колір і аромат.
Yankee Candles - неодмінний атрибут різдвяно-новорічних свят американців.
Вони дарують домівці тепло й творить святкову атмосферу. Разом з ялинкою.
З роками змінилася мода на прикраси, але не їхня глибинна символіка.
Класичні правила прикрашання різдвяного дерева лишилися незмінними від давнини до сьогодні: на вершечку - Вифлеємська зірка, дещо нижче – яблука, себто шкляні кулі, довкола палаючі свічки – сьогодні це електрогірлянди...
А на велелюдних забавах у розпал свята так само незмінно настає найурочистіший момент, коли голосно наказують: «Ялинонько, світи!». І вона, усміхнувшись своїми потаємними чарами, спалахує всіма світлами-свічками, поєднуючи землю і небо та символізуючи надію.
У штаті Нью-Мексико ставляться до цього по-особливому: на Свят-вечір вулиці, прицерковні площі й плоскі дахи саманних домів підсвічують різдвяними свічками – люмінаріями або фароліто, які ставлять у наповнені піском паперові посудини, схожі на ліхтарики. Щоб освітити шлях новонародженому Ісусу.
... Сутеніє. У крайній хаті нашого Французького закутку на всіх трьох поверхах, у кожному вікні знову загоряються маленькі свічки. Немов якийсь потаємний знак. Немов заклинання: чорна хмаро, не затьмар Провідної зорі! Тріє царі, не збийтеся зі своєї дороги...
 
Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський

НЬЮ-ЙОРКСЬКА «ДУМКА»:  ІСТОРІЯ ЛЮБОВІ
 Український хор «Думка» в Нью-Йорку святкує 70-ліття

 
Коли ми домовлялися про зустріч біля церкви Святого Юра, щоб поговорити про історію «Думки», сподівалася, що, як зазвичай, підемо «на каву» й розмовлятимемо в якійсь затишній, але гамірній іствіледжській кав’ярні, намагаючись почути один одного - в природньому, так би мовити, середовищі, в якому живемо, в теперішньому часі, без ретроспектив. Але Василь Гречинський, художній керівник і дириґент хору, відімкнувши, немов ключник, довірені йому бічні двері храму, привів у нижню залу церкви, в невеличку кімнату, схожу на приватнну гримерну - з афішами, фотокартками, концертними програмками на стінах, й щільно заставлену по периметру коробками-скринями, в яких ноти, афіші, рецензії, протоколи засідань, ювілейні альманахи, світлини, диски... Складені акуратно, зі знанням справи і з великою любов’ю.
- Це наш архів, який багато років сумлінно веде Анна Улицька, довголітній член хору. Не знаю, чи мали б ми сьогодні такий впорядкований життєпис «Думки», якби не її сумлінність і велика самопосвята цій справі. Вона відає й нашою бібліотекою, впорядковує програми для хору, - каже Василь Гречинський, представляючи історичний посаг і хранительку цих скарбів пані Улицьку.
Хоча життєпис українського хору «Думка» не вміщується ані в ці скрині, де стільки історій і доль, ані в нижню церковну залу, де сьогодні відбуваються його проби, ані навіть у Великий Нью-Йорк, де він народився й творить... Потрібні Carnegie Hall, Madison Square Garden, Massey Hall, де йому, стоячи, аплодували тисячі, й повинна звучати музика  – Лисенка, Стеценка, Лятошинського, Бортнянського, Каччіні, Верді...
У жовтні нинішнього року нью-йоркський хор «Думка» святкує 70-ліття з дня заснування.
«Чому ми співаємо?» - запитували його керманичі вустами Миколи Шлемкевича колись, в найкритичніші моменти свого буття, запитуючи і себе, й тих, хто їх слухає, й вірили, чує. Власне, вся 70-літня історія «Думки» - це відповідь на це запитання.
Але, як починалася ця історія...
  
ЧОТИРНАДЦЯТКА ВІДВАЖНИХ

- Вони, як розповідали мені, вперше зустрілися в о-о-он тому будинку, де була колись «Сурма», - показує Василь Гречинський на терракотовий дім навпроти церкви Святого Юра. А я думаю, що пора б у зникаючому Українському селі Нью-Йорка вже розвішувати меморіальні таблички: «Тут була колись «Сурма», «Тут засновувалась колись «Думка»...
Вони – це Володимр Гентиш, Роман Граб, Богдан Каратницький, Леонтій Крушельницький, Роман Трешньовський – колишні хористи професійних українських колективів – станіславівської «Думки», львівських «Бояна», «Бандуриста», «Сурми»... Скитальці - без дириґентського пульту й без Батьківщини.
У вересні 1949 року в будинку, де була колись «Сурма», вони зійшлися «на каву», щоб обміркувати, як організувати в Нью-Йорку український хор. 27 жовтня до них приєдналися Осип Боба, Володимир Богачевський, Ярослав Гузар,  Богдан Карпевич, Андрій Мороз, Іван Недільський, Аполінарій Осадца, Богдан Рак, Євген Шафран. Так «чотирнадцятка піонерів», як їх назвуть пізніше, вирішила заснувати в Нью-Йорку український хор, «щоб пропагувати українську пісню на американській землі». Було вибрано тимчасову управу з Володимиром Богачевським на чолі й дириґента – Леонтія Крушельницького, чоловіка знаменитої в громаді Лідії Крушельницької. Але про жіноцтво тоді не йшлося. Хор був виключно чоловічий.
...1949 рік. «Давн-тавн. Нью-Йорк аж кишів від засідань, зборів, ініціативних комітетів. Товариства, установи, організації росли, мов гриби по дощі. Атмосфера була наладована запалом, амбітними плянами та ентузіязмом, що досягав температури кипіння, - згадував Аполінарій Осадца, один із засновників хору, професійний архітектор, який будував церкву Святого Юра в Нью-Йорку. -
Минали роки... Початковий запал поволі остуджувався. За плянами мусіла слідувати щоденна послідовна праця. На місце ідеалізму безприютного та розгубленого в чужому світі «ді-піста» прийшов вирахуватий матеріялізм... Посвятити кілька годин у тижні для праці для такого чи іншого товариства означало відмовити собі телевізійної програми або партії покера чи бріджа. Маліли амбітні задуми…»
Але не в «Думки». Перший публічний виступ хору - концерт колядок - відбувся в другий день Різдва Христового, 8 січня 1950 року. До слова, цій традиції – розпочинати новий творчий рік з концерту колядок - колектив відданий до сьогодні. Під час просфори 12 лютого з 350 присутніх 99 записалися в члени-прихильники хору й підтримували його особистою участю та фінансово протягом наступних трьох років. 28 травня того ж року «Думка» дала перший самостійний концерт у залі Knights of Columbus у Вашингтоні й того ж дня взяла участь у посвяченні  наріжного каменю для Української католицької семінарії в американській столиці.
21 жовтня 1950 року колектив успішно виступив на конкурсі американських хорів штату Нью-Йорк в Карнеґі-голл, отримав відзнаку, похвальні рецензії й перед ним відкрилися ширші двері на американську сцену.
6 січня наступного року хор дав перший радіо-концерт української музики на радіостанції WNYC. 25 січня виступив на святі американських скавтів в нью-йоркському готелі «Астор». 27 лютого - на святі американського Червоного Хреста в Медісон-сквер-ґарден на запрошення відомого дириґента Фреда Верінґа, який познайомився з «Думкою» на конкурсі хорів в 1950-му році. Українській співакам аплодувала 17-тисячна публіка, серед якої високопоставлені особи урядового та мистецького світу США: генерал Бредлі, Маргарет Трумен, Ед Суліван, солісти Метрополітен-опери,  балетмейтери Радіо-ситі-голл.
Минули літа... Рік 1959-й. Перше десятиліття. «Де ж усі товариства, установи та організації зараз? Одні розпливлися в мряковинні, другі силою інерції ще тримаються на поверхні, треті, побудовані на сильних і твердих основах та на ясно окреслених завданнях і цілях, витривали тих довгих десять років...
 «Думка» - одна з тих небагатьох, що після десяти років можуть дивитися з гордістю в минуле та сміливо в майбутнє, - писав у ювілейному альманасі, виданому з нагоди 10-ліття творчості «Думки», Аполінарій Осадца й відповідав чому.  - Тому що мета, що її «Думка» поклала собі як основу спілкування, була проста: плекати на чужині українську пісню. Обставини склалися так, що, починаючи з дириґента й закінчуючи звичайними співаками, думкарів до шляхетної справи об’єднала велика любов. Любов до рідної пісні, що вони її винесли з полишеної Вітчизни...»

ГАЛЛЕ, ОРАТОРІО, СИКСТИНСЬКА МАДОННА...

За п’ять перших років існування - 77 виступів, 147 засідань управи, 723 проби,  разом - понад 63 тисячі годин праці...
Втриматися допомогло й те, що і дириґент, і засновники колективу були ветеранами різних хорів, відтак його перші виступи були на високому мистецькому рівні, що викликало подив не лише української, а й загальноамериканської публіки. «Чим вищий мистецький рівень хору, тим більщий його авторитет у громаді й тим  глибший вплив на громаду. Українська громада має верстви з різним ступенем освіти, різним розумінням національної культури, різними смаками й різними вимогами. Хор «Думка» є одним з перших і найбільш зразкових прикладів на  співочий ансамбль, що поєднав мистецькі цілі з громадськими й товариськими», - писав відомий публіцист Іван Кедрин-Рудницький.
Плекання української пісні, але на високому мистецькому рівні відкрило перед хором багато дверей. Навіть таких, як Тавн-голл, Карнегі-голл, Медісон-сквер-ґарден...
Дискусія «про рівень» велася також «на рівні». «Думка» брала за взірець і рівнялася на хори світової слави: Лондонський філармонічний, хор Галле – Манчестер, Зенгеркнабен – Відень, Зінґакадемі – Берлін, Ораторіо – Нью-Йорк, Сикстинська  капела – Рим... У тому ж ювілейному альманасі окрему статтю присвячено фаховості дириґента. «Музикою зветься не відбивання списаних на папері мертвих ноток. Нотам треба дати життя, що всякий  робить по-своєму, на свій лад, за своєю інтерпретацією, - пише Іван Жуковський у статті «Хор, оркестра, дириґенти, критика, публіка».
«Відомо, що як італійці люблять сольовий спів, так українці люблять хоровий, і  вповні зрозумілою є приказка, що коли зійдуться два українці, вони пробують співати хором», - любив повторювати Антін Рудницький. Після тяжкої фізичної праці нью-йоркські хористи сходились тричі на тиждень на проби.
Управа, вслухаючись у їхнє багатоголосся й вдивляючись у виснажені двобоєм за виживання постаті, розуміла, що публіка не лише чує, а й бачить. Тому виконавці й дириґент повинні мати «належний одяг і погідний вигляд». Думкарі вирішили скластися по 45 доларів й купити однакові смокінги. Притому, що пересічна платня тоді становила менше 40 доларів на тиждень.

ДУМКАРІ,  ДУМКАРИКИ, ДУМКАРКИ

Минали роки... Час від часу хтось пускав поголос, що «Думка» розлітається. Не розлетілася, бо щоразу приходили нові, молоді, молодші. Щоразу приходила нова ґенерація. В травні 1953 року було зорганізовано хлоп’ячий хор під назвою «Молода думка», до якого належало понад 60 осіб. Хоча проіснував він лише до квітня 1955-го (бо діти, зокрема хлопчики, мають дуже «ламкий голос» і в ту пору серед української громади Нью-Йорка не знайшлося достатньої кількості юних хористів з відповідними голосовими даними), але частина його учасників стала пізніше членами основного складу дорослого хору.
Коли «Думка» на першому концерті в Торонто вийшла на сцену Мессей-голл, першою реакцією публіки було недовір’я й здивування - мовляв, як ці «діти» заспівають?! Здивування було цілком виправдане, бо, як писали музикознавці, «Думка» - єдиний хор, що згуртував таку велику кількість молоді. «Діти» з жалем залишали Торонто. Критика була прихильною, багато прихильнішою, ніж скупий на похвали Нью-Йорк.
Крім «Молодої думки», колектив експериментував із «Симфонічним оркестром», співпрацював із жіноцтвом. Чоловіків-членів «Думки» називали «думкарями». Але для жіночої частини довго не могли вирішити, на якому варіанті зупинитися. «Важко нам вирішити: думкарки чи, може, «думкені», - писав Анатоль Пашковський. – У цій важливій справі повинне висловитись громадянство».
Референдумів, звісно, не влаштовували. Але з роками за учасниками хору, незалежно від статі, закріпилося «думкарі» - ймення на все життя, яке кожен з них носить не як ім’я, а як особливу відзнаку.

ЧОМУ СПІВАЄМО?

Минали роки... Коли деякі члени хору перестали співати та цікавитися ним, і  тенденція ця почала наростати, закрався сумнів: «Чому?» Й чи може збайдужінню до свого коріння протистояти «співоча організація з такими вимогами, які ставила «Думка» до себе на початку існування?» На товариському вечорі 27 листопада 1955 року Микола Шлемкевич виголосив доповідь на тему: «Чому співаємо?». «Вчені розрізняють душі й культури, зроджені з туги. Українська ж душа губиться і знаходить себе, й заспокоюється в ліричній пісні», - наголошував Микола Шлемкевич.   
Відтак, під кінець свого першого десятиліття «Думка» зросла до постійних 140 думкарів. Список чоловічого хору в альманасі з нагоди десятиліття називає 171 прізвище. «Молода думка» охоплює 61. У 1959-му році було організовано жіночий хор «Думка», до якого вступили понад 60 осіб. З’явилися ширші мистецькі можливості. Відтоді «Думка» отримала можливість виступати у формі чоловічого, жіночого й мішаного хорів. Уперше мішаний хор виступив на доброчинному вечорі 8 лютого 1959 року, дохід від якого було призначено на побудову школи Святого Юра.
Хор мав по 15-20 виступів на рік: концерти колядок, релігійних пісень, служби Божі, вертепи, академії, бали, всеамериканські конкурси й фестивалі, доброчинні імпрези... 2 грудня 1951 року влаштував самостійний концерт для придбання Українського Народного дому в Нью-Йорку. Жертвуючи чистий дохід від цього концерту – 1000 доларів, він започаткував своїм датком благодійну акцію збору коштів на Український Народний дім. І в цьому також секрет його довголіття: “від самого початку «Думка» не була академічним хором, хором, що плекає спів для співу, а хором на службі українського суспільства – колись хтось згадає, на скількох імпрезах виступала «Думка», колись хтось може підрахує, скільки грошей «Думка» наспівала на різні громадські й харитативні цілі”.

МІЖ СЦИЛЛОЮ І ХАРИБДОЮ

Під кінець свого першого десятиліття «Думка» вийшла з ініціативою створення Союзу українських хорів Америки. Й та ініціатива увінчалася успіхом - організаційний зв’язок охоплював понад 50 хорів (7 з яких мали «нью-йоркську централю»).
«Коли хор «Думка», незважаючи на всі Сцилли й Харибди, проіснував на еміграції повних десять років і не розлетівся чи не розколовся на два-три хорики, як це сталося в більшості з нашими партіями, то за це його вельмишановним членам-основникам, хвальній управі, невтомному дириґентові та всьому славному членству треба дати кредит за 30 років існування», - казала вдячна публіка.
19 березня 1960 року колектив влаштував ювілейний концерт в нью-йоркському Тавн-голлі. Виступили чоловічий хор у складі 82 осіб і мішаний – 152 співаки й співачки під дириґуванням Леонтія  Крушельницького, а також запрошені гості – солісти Метрополітен-опери Шарлотта Ордассі-Баранська й Володимир Баранський.
Уперше на американській землі пролунала кантата «Вибір гетьмана» - композиція Бориса Кудрика для чоловічого й мішаного хорів у супроводі двох фортепіан.  З не меншим успіхом «Думка» повторила цей концерт у Тавн-голлі Філадельфії, а в квітні влаштувала з нагоди десятиліття прес-конференцію й товариський вечір, де вперше пролунала пісня «Як ішли ми світами», спеціально написану з нагоди 10-літнього ювілею хору Романом Купчинським, де є й такі слова: «Як ішли ми в мандрівку світами, як нам гасла надії зоря, рідна пісня летіла за нами, понад гори, ліси і моря…»
З нагоди свого першого десятиліття хористи видали також альманах «Невмируща пісня». «Видаємо цей альманах не для реклями хору, не для заробітку, - сказано в передмові до нього. - А для пам’ятки й доказу, для пам’ятки наших змагань і недомагань і перемагань та для доказу нашої любови до пісні. В першу чергу – до рідної пісні, що йшла з нами з краю батьків наших, що була нам потіхою в часах важкої скитальщини, що є тепер чарівним євшан-зіллям для наших душ, і, дай, Боже, для душ дітей, внуків і правнуків наших…»
Минули літа...
У вересні-жовтні нинішнього року нью-йоркський хор «Думка» святкує 70-ліття від дня свого заснування. Многая літа!
 
 Катерина Кіндрась

 

- Ваш спів - прекрасний... Слухати «Думку» було для мене найбільшим  переживанням вечора...

Фред Верінг, американський дириґент і музикант. Жовтень 1950 р. (після виступу в Carnegie Hall) 

- «Думка» має всі дані для того, щоб розвинутися в першокласний хор Нью-Йорку, мистецької столиці світу...

Газета “Нью-Йорк таймс”, 1953 р.

- Неочікувана досконалість у прецизності інтонації і в рівновазі голосів... Загальна тонова якість не має ще надмірної краси, але має ніжність і однорідність, які приємно слухати...

New York Herald Tribune, 25 вересня 1953 р. (після концерту в Town Hall)

- Відчувається сильна рука дириґента (Олександра Микитюка - ред). Не тільки в українських творах, а також у «Хорі путників» Ваґнера й у «Хорі ловців» Вебера він почувається, як в себе вдома...

Staatsze Tung und Herold, 29 вересня 1953 р.

- Це доволі численний ансамбль інтеліґентних, здебільше молодих співаків. Свіжі, чисті й блискучі тенори та сильні баси, для яких ані гора, ані низи не роблять ніяких труднощів. Чиста інтонація, доволі заавансована техніка співу, а передовсім дисциплінованість і чіткість у виконанні найдрібніших нюансів... Й інтеліґентний дириґент (Леонтій Крушельницький – ред.), який без зайвого патосу  й нервовости суверенно панує над своїм хором...

 «Наша мета», Канада, 6 грудня 1958 р.

 

GAME OVER!

Майже два роки американське суспільство чекало на день, коли Мінюст оприлюднить доповідь спецпрокурора Роберта Мюллера за підсумками розслідування щодо втручання Росії в президентські вибори США 2016 року. Головне питання полягало в тому, чи спричинить розслідування імпічмент президента Трампа?

Перші сумніви були розвіяні вже після короткої доповіді генпрокурора США Вільяма Барра 24 березня, коли він заявив: no collusion, no obstruction (немає ані змови з Москвою, ані обструкції правосуддю). Це стало зовсім несподіваним поворотом для демократів, які жадали крові й чекали на новий Вотерґейтський скандал. Вони не могли повірити, що стільки часу, грошей і зусиль було витрачено даремно. Тож, оприлюднення повної доповіді Мюллера мало або підтвердити невинність президента, або ж кардинально змінити акценти. Очікування демократів, а з ними й деяких недолугих імміґрантів, які потрапили до цієї країни, обдуривши і Україну, і Америку, й уявляють себе ледь не політологами, виявилися марними. Жодної змови з Кремлем не було.
"Завдяки ретельній роботі прокурорів США ми знаємо, що росіяни не мали співпраці з кампанією Трампа. Також не відомо про співпрацю з іншими американцями", - заявив міністр юстиції (в США він же й генеральний прокурор) Вільям Барр, виступаючи на прес-конференції перед оприлюдненням звіту, складеного спецпрокурором Робертом Мюллером.
Повний текст звіту Р.Мюллера, який було оприлюднено минулого четверга, 18 квітня, охоплює 448 сторінок, два розділи та кілька додатків. У тексті зустрічаються замальовані слова, іноді рядки й цілі абзаци. Як пояснили в Мінюсті, редагування зроблене з метою збереження таємниці про методи розслідування та цінних свідків.
Розділ перший описує факти втручання Росії в президентські вибори 2016 року. Друга частина зосереджена на можливому перешкоджанні правосуддю з боку Білого дому.
Головний висновок звіту Мюллера – змови Дональда Трампа або його команди з Кремлем з метою виграти вибори американського президента не було. Натомість Москва робила те, що вона робить по всьому світу, - зламувала електронні сервери, робила спроби вплинути на кампанію через соцмережі. Однак, жодних доказів змови кампанії Трампа з росіянами чи обструкції правосуддю не було представлено. Більше 30 мільйонів народних грошей було закопано в пісок. В принципі, це було ясно ще 24 березня, коли Барр оголосив першу стислу доповідь стосовно звіту Мюллера на чотирьох сторінках.
Але лідери демократів у Конґресі навіть у такій ситуації, коли всім стало зрозуміло, що вони з цим розслідуванням сіли в глибоку калошу, шукають бодай якісь зачіпки, аби продовжувати колотнечу, називаючи чорне білим і навпаки.
Як заявили у спільній заяві спікер Палати представників Ненсі Пелозі та лідер демократів у Сенаті Чак Шумер, "чітко зрозуміло одне: генеральний прокурор Барр у своєму висновку зазначив, що президент не чинив обструкції правосуддю, а доповідь Мюллера, як виявляється, перекреслює це твердження".
Ще один “колотильщик”, голова Юридичного комітету Палати представників Джеральд Надлер, зі свого боку, підкреслив, що доповідь Мюллера містить "тривожні докази" того, що президент Трамп "був залучений до перешкоджання правосуддю, а також до інших неправомірних дій".
Куплений з потрохами ненависниками Трампа американський телеканал CNN взагалі розгледів у доповіді Мюллера прямий заклик до імпічменту президента. У цьому зв'язку було наведено конкретний уривок зі звіту спецпрокурора: "Висновок про те, що Конґрес може застосовувати закони про перешкоджання правосуддю по відношенню до корумпованих дій президента, узгоджується з нашою конституційною системою стримувань і противаг, а також принципом, що жодна особа не перебуває вище закону".
Отже, що буде далі? Демократи ініціюють слухання Роберта Мюллера найближчим часом у Конґресі, аби вичавити з нього бодай якісь обвинувачення на адресу Трампа. Водночас, у Трампа не бояться цих слухань, бо твердо знають, що в жодні змови з Москвою не вступали й жодних перепон правосуддю не чинили. Все це вигадали люди, які були переконані в перемозі Гілларі Клінтон, а коли вона програла, кинулися шукати причини. І придумали “змову з Москвою”.
Як заявив у четвер, 25 квітня, генпрокурор Вільям Барр, він не заперечуватиме, якщо його підопічний по Мінюсту Роберт Мюллер виступатиме на слуханнях у Конґресі. Хоча теоретично Барр міг би заблокувати цю можливість під формальним приводом.
Це означає, що попереду нове розхитування політичного човна в Сполучених Штатах, принаймні в контрольованій демократами Палаті представників.
Смішно читати переспіви в українській пресі завивань на кшталт “Трамп не вступав у змову з Москвою, але…”  Малоосвічені типи беруться розставляти крапки над “і”, хоч розуміються на ситуації в США не більше, ніж в ситуації в країні Кирибаті. Вони запозичують пропагандистський примітив, який невтомно поширюють, відробляючи Юдині срібняки, телеканали типу СNN.
Слово "Ukraine" в доповіді Мюллера з'являється понад 130 разів. І головними дійовими особами в більшості цих випадків є екс-керівник кампанії Трампа Пол Манафорт, його соратник Річард Ґейтс та російський посередник Костянтин Килимник, якого ФБР асоціює з російським ГРУ.
Українські урядовці також намагалися допомогти Гілларі Клінтон і потопити Трампа.
Розслідування видання Politico знайшло докази причетності уряду України до американських виборчих перегонів 2016 року, що порушує дипломатичний протокол, який зобов'язує уряди утримуватися від впливу на вибори в інших країнах. Одіозну роль у цьому відіграла Олександра Халупа, яка працювала в Білому домі, в Управлінні громадських зв'язків, під час адміністрації Білла Клінтона. Халупа продовжувала працювати як штатний співробітник, а потім як консультант Національного комітету Демократичної партії.
Існує великий масив інформації про її зусилля використати походеньки негідника Пола Манафорта й нахапані ним в Україні мільйони доларів, аби унеможливити обрання Д.Трампа президентом США. Цю інформацію всіляко приховують нині як посольство України в США, так і сам Порошенко. “Нічого такого ніколи не було, тому що не могло бути в принципі”,- таку відповідь можна почути нині від усіх, хто був свого часу причетний до всього цього бруду.
А тим часом, справдилася давня істина: правда завжди перемагає брехню. Дональд Трамп після заяви глави американського Мінюсту опублікував на своїй сторінці в Twitter зображення відповідного змісту. На колажі з його знімком зі спини видніється напис:
«No collusion. No obstruction. For the haters and the radical left democrats – Game over! Ніякої змови. Ніяких перешкод слідству. Гру закінчено для тих, хто мене ненавидить, і для ліворадикальних демократів”. При цьому зображення виконано в стилі популярної саги "Гра престолів".
Два роки безплідних зусиль, мільйони доларів, тисячі людей - усе це працювало на вгамовування потреби Гілларі Клінтон суворо покарати тих, хто став на перешкоді на її шляху до Білого дому. Тепер вже саму Гілларі Клінтон суворо карає життя. Й дає уроки нашим дипломатам, попереджаючи: користатися сумнівними послугами таких типів, як Олександра Халупа, не можна. За жодних обставин!

 

ЯКИМ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ АМЕРИЦІ 2018-Й?

Кінцівка цього вкрай насиченого політичними подіями року запам’ятається черговим кадровим штормом в адміністрації. Найбільш гучним його акордом стала відставка міністра оборони США Джеймса Меттіса.
Він працював у Білому домі із січня 2017 року - відтоді, як Трамп став президентом. У своєму листі президенту Меттіс пояснив бажання залишити посаду розбіжностями в поглядах з американським лідером.
"Генерал Джим Меттіс піде з пошаною на спокій в кінці лютого, прослуживши в моїй адміністрації міністром оборони останні два роки, - написав Трамп в Twitter. - За час перебування Джима на посаді ми досягли величезного прогресу, особливо в питаннях постачання нової бойової техніки".
За два дні до цього Білий дім оголосив про початок виведення військ із Сирії, а Дональд Трамп заявив про перемогу над екстремістським угрупуванням "Ісламська держава". Пізніше стало відомо, що Трамп скоротив час перебування Меттіса на посаді шефа Пентагону. Замість очікуваного 28 лютого 2019 року він припинить виконувати свої обов’язки міністра з 1 січня нового року.
У цій відставці більшість оглядачів звинувачують Трампа, однак у хорі його хулителів чути й протилежні думки. Ставка на генералів (окрім Меттіса, Трамп узяв в адміністрацію ще й колишнього генерала Джона Келлі, який був спочатку міністром внутрішньої безпеки, а потім став головою апарату Білого дому) себе не виправдала. Виявилося, що вони (генерали) на цивільних посадах почуваються не дуже впевнено. Це як у футболі – великі гравці не завжди стають великими тренерами.
Лист Дж.Меттіса про відставку, датований 20 грудня, не залишає підстав сумніватися в причинах його рішення піти з адміністрації Трампа.
"Одне з основних переконань, якого я завжди дотримувався, полягає в тому, що наша сила, як нації, нерозривно пов'язана з міццю нашої унікальної та всеосяжної системи союзів та партнерств, - написав Меттіс. - Ми не можемо захищати свої інтереси, не підтримуючи сильні альянси й не проявляючи поваги до союзників". У цих словах прихована незгода Меттіса з тиском Трампа на союзників по НАТО, від яких американський президент вимагає адекватних внесків у колективну оборону. Меттіс же вважав, що Трамп цим ображав союзників, хоч у чому тут образа, важко зрозуміти. Нині більшість країн альянсу ховаються під оборонною парасолькою США, воліючи вносити до загального бюджету альянсу часто чисто символічні суми, як це робить, наприклад, Канада. 
Глава Пентагону також зазначив, що підхід США до країн, чиї стратегічні інтереси суперечать американським, має бути твердим та непохитним. "Зрозуміло, наприклад, що Китай і Росія хочуть побудувати світ у відповідності зі своєю авторитарною моделлю, просувати власні інтереси за рахунок сусідів, США та наших союзників", - зазначив Меттіс, заявивши, що Америка, на його думку, має робити все, аби підтримувати міжнародний порядок, що сприяє її власній безпеці та процвітанню.
"Оскільки у вас є право мати міністра оборони, чиї погляди краще збігаються з вашими уявленнями щодо цих та інших питань, я вважаю правильним піти у відставку", - резюмував Меттіс.
Виконувачем обов'язків міністра оборони США з 1 січня 2019 року буде заступник голови Пентагону Патрик Шанахан, заявив президент Дональд Трамп.
"Радий повідомити, що наш талановитий заступник міністра оборони Патрик Шанахан обійме посаду виконувача обов'язків міністра оборони з 1 січня 2019 року. У Патрика довгий список досягнень за час роботи заступником міністра", - написав він у Twitter. Однак оглядачі вважають, що Патрик Шанахан – це перехідна особа. Трамп шукатиме більш гідну заміну Джеймсу Меттісу, пам’ятаючи при цьому, що блискучий генерал не завжди може бути блискучим міністром оборони.
Рік, що минає, запам’ятається й іншими гучними відставками. Того ж Джона Келлі, про якого сказано вище. Але не факт, що Мік Малвейні - це гірша кандидатура на посаді глави апарату Білого дому, ніж Джон Келлі. Колишній бойовий генерал навряд чи почувався в своїй тарілці на посаді головного координатора служб адміністрації.
Мабуть, більш упевнено на ній почуватиметься директор адміністративно-бюджетного управління адміністрації Мік Малвейні, який стане новим головою апарату Білого дому. Він замінить Джона Келлі, який залишить посаду до кінця року.
Те саме маємо і з постійним представником США при ООН Ніккі Гейлі. Вона – гарна жінка, але це, на жаль, не професія. В неї абсолютно відсутні як спеціалізована для таких посад освіта, так і відповідний досвід. Отож, новопризначена послом США при ООН тепер вже екс-шефиня прес-служби Державного департаменту Гізер Науерт почуватиметься на цій посаді аж ніяк не менш упевнено.
Втім, кадрова свистопляска, ясна річ, негативно позначається на злагодженій діяльності адміністрації, а значить і ефективність її роботи від неї страждає.
Проміжні вибори до Конґресу стали ще однією знаковою подією року, що минає. Очікування демократів розгромити республіканців на цих виборах, які відбулися 6 листопада, не виправдалися. Хоч до Палати представників вони делегують більше своїх представників, ніж їхні політичні супротивники. Однак Сенат залишився в руках Великої й старої партії.
2018-й запам’ятається продовженням протистояння між республіканцями та демократами, а також новими й новими зударами Трампа з тими, хто вважає, що стіну на кордоні з Мексикою зводити не треба. Саме протистояння на цьому ґрунті призвело до так званого “шатдауну” – тимчасового призупинення діяльності деяких державних установ та відомств. Очікується, що битва за стіну продовжиться й у новому 2019 році.
2018-й рік запам’ятається Америці й американцям гучними сексуальними скандалами. Справжніми й придуманими. До останніх належить секскандал, пов’язаний із суддею Верховного суду Бретом Кевано.   
Крістін Блейз Форд – професор психології з Університету Пало-Альто, що в штаті Каліфорнія, звинуватила його в сексуальному насильстві, яке буцімто сталося в далекі юначі роки. Вона розповіла журналістам, що Кевано начебто затягнув її в ліжко і спробував роздягнути, коли вони обидва були підлітками. Форд стверджує, що зуміла звільнитися від Кевано, який занадто сильно її притискав собою до ліжка, проте вона боялася, що він може її "ненавмисно вбити". Варто було послухати цю ахінею “синьої панчохи” три хвилини, щоб зрозуміти, що вона – ментально нездорова. І підлі та аморальні люди просто використали її, аби не допустити призначення ще одного консерватора на посаду судді Верховного суду США.
Однак заява професора Форд спровокувала скандал буквально міжнародного масштабу – у США відбулися масові акції протесту проти Кевано та його призначення. На своїх сторінках у соцмережах Крістін Форд підтримали такі впливові зірки, як Єва Лонгорія, Наталі Портман, Джессіка Честейн, Джейн Фонда, Керрі Вашингтон, Джеймі Лі Кертіс та інші. Втім, здоровий глузд цього разу переміг – кандидатуру Брета Кевано все ж було затверджено Сенатом, і він став суддею Верховного суду США.
Безперечно, запам’ятається Америці й американцям 12 червня року, що минає. Того дня в Сінгапурі відбулась перша в історії зустріч чинного президента США та лідера Північної Кореї. Дональд Трамп і Кім Чен Ин підписали документ про те, що Пхеньян прагнутиме до «повної денуклеаризації Корейського півострова», обидві сторони зобов’язалися негайно репатріювати наявних військовополонених і «будувати довготривалий та стабільний режим миру» на півострові. Однак від цих слів до конкретних справ велика відстань. Й треба буде витратити ще дуже багато сил і часу, аби досягнути того, про що домовилися 12 червня 2018 року в Сінгапурі Дональд Трамп і Кім Чен Ин.
Президент США Дональд Трамп приготував для всіх передноворічний сюрприз. Він уперше прибув з візитом до Іраку. Президентський літак приземлився на авіабазі на захід від Багдада пізно ввечері 26 грудня.
Як зазначають американські ЗМІ, візит глави Білого дому не було анонсовано і він виявився справжнім сюрпризом для американських солдатів.
Офіційний представник Білого дому Сара Сандерс уточнила, що Трамп і його дружина Меланія хотіли подякувати військовикам за службу й привітати їх з Різдвом Христовим.
Виступаючи перед військовиками, Трамп заявив, що в нього немає планів скорочувати військовий контингент в Іраку. Як відомо, на території Іраку дислокується кілька військових баз США. Чисельність американського військового контингенту в цій країні становить майже 5 тисяч осіб.
19 грудня президент США оголосив про виведення американських військовиків із Сирії протягом найближчих двох місяців. Цей крок викликав критику, як з боку союзників США, так і в Конґресі. Це рішення стало однією з причин відставки Джеймса Метіса. Крім того, Трамп планує скорочення американського військового контингенту в Афганістані з 14 до 7 тисяч осіб.
Це тільки головні події року, що минає. Він був насиченим на них і залишив в американців тривогу за завтрашній день. Вони зустрічають 2019 рік зі сподіваннями, що досягнуті за два роки президентства Трампа вражаючі економічні досягнення не розвіються як вранішній туман, що політики припинять міжусобиці й нарешті згадають про тих, хто їх обрав. А ще пригадають собі власні обіцянки, серед яких не було жодної з такими, наприклад, словами: “Йду у Конґрес, щоб сіяти ненависть, чвари і розбрат”.

 

ІДЕ КАРАВАН ПО ПУСТЕЛІ. КУДИ І З ЯКОЮ МЕТОЮ?

Щонайменше 14 тисяч міґрантів з країн Центральної Америки рухаються територією Мексики в напрямку США, незважаючи на спроби мексиканської влади зупинити їх. 
Караван вийшов з міста Сан-Педро-Сула в Гондурасі кілька днів тому, пройшов через джунглі Гватемали й житлові квартали багатьох міст і містечок, діставшись до Мексики й наблизившись до США.
Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп закликав, що караван необхідно зупинити ще до того, як він досягне США. Але його заклики залишаються голосом волаючого в пустелі. Мабуть, доведеться мобілізовувати не тільки прикордонну службу й Національну гвардію, а й регулярні федеральні війська.
Міністерство внутрішньої безпеки США, яке веде спостереження за караваном, попередило про небезпеку загрози його учасникам з боку злочинців. Втім, злочинців не бракує і в самому каравані, які під виглядом страдників ідуть з усіма, аби опинитися на території США.
Червоний Хрест, тим часом, повідомив, що багато міґрантів з каравану, серед яких є й діти, "страждають від зневоднення, шлункових інфекцій і травм ніг, здійснюючи свою тривалу й небезпечну подорож".
Більшість міґрантів є мешканцями Гондурасу, які пояснюють бажання покинути країну тотальною бідністю та насильством з боку банд, перед якими влада абсолютно безпорадна. До гондурасців приєдналися такі самі шукачі кращого життя з Гватемали, Нікарагуа, Сальвадору й Мексики.
Уряд Мексики звернувся в Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) за сприянням у справі обробки заяв міґрантів, які претендують на статус біженця в Мексиці, що могло б допомогти розсіяти караван. Але це не допомогло. Ті, хто заповнив заяви в Мексиці, не припинили своєї ходи, а й далі крокують, попри всі небезпеки й попередження американської влади.
Тим часом, стало відомо, що в бік кордону із США прямує другий марш нелегалів з країн Центральної Америки. Міґранти вирушили з Гватемали через територію Мексики в напрямку США.
"У вівторок, 23 жовтня, група з понад тисячі громадян центрально-американських держав вирушила з Гватемали до мексиканського кордону, після того як великий марш мігрантів, розгніваний американським президентом Дональдом Трампом, зупинився на півдні Мексики на шляху до кордону США", - йдеться в повідомленні інформаційної аґенції Reuters.
У відповідь на ці марші Вашингтон вирішив скоротити обсяги допомоги Гватемалі, Сальвадору й Гондурасу у зв'язку з невпинним потоком міґрантів, які прибувають до США через південний кордон. Про це оголосив у понеділок, 22 жовтня, американський президент Дональд Трамп у своєму Twitter.

"Гватемала, Гондурас і Сальвадор не впоралися зі своєю роботою, щоб зупинити людей, які прагнуть потрапити з цих країн до США. Зараз ми розпочинаємо процес масштабного скорочення обсягів наданої їм фінансової допомоги", - написав Трамп у мікроблозі.
Минулого тижня американський президент звинуватив ці три центральноамериканських країни в тому, що вони не борються з відтоком населення, провокуючи масову незаконну міґрацію до США через територію Мексики. Тоді Дональд Трамп пригрозив, що може скерувати війська для посилення контролю на американсько-мексиканському кордоні.
В одному з опитувань дослідницького центру Pew Research інтерв'юери-соціологи просили осіб латиноамериканського походження відповісти на запитання про основну причину переселення. 55% респондентів відповіли, що прагнуть покращити матеріальне становище, а 24% сказали, що тікають від банд.
Країни Центральної Америки належать до найбідніших у світі, тоді як США - одна з найбагатших, з найбільшою в світі економікою (за рівнем ВВП). За даними Світового банку, понад 60% населення Гондурасу живе за межею бідності. Одна особа з п'яти живе в жахливих злиднях приблизно на 1,90 долара (!) в день.
Рівень бідності зростає також і в інших країнах Центральної Америки – Сальвадорі, Нікарагуа, Гватемалі, Мексиці. Вони теж є основними джерелами міґрації до США, хоч у цих країнах показник злиденності нижчий - приблизно 40% населення живе за межею бідності.
Інший чинник, що сприяє міґрації, - це зростання насильства. "Ми залишаємо наші країни, бо там небезпечно. Ми залишаємо рідні домівки, родичів, друзів",- каже Маріца Флорес із Сальвадору, яка була однією з 1 200 осіб, що подорожували в квітні в так званому каравані мігрантів на північ через Мексику, прямуючи до кордону із США.
"Багато хто думає: ми втекли тому, що ми - злочинці, - розповіла тоді в інтерв'ю журналістам Маріца Флорес. - Але ми не злочинці, ми люди, які в своїй країні живуть у постійному страху. Усе, що ми хочемо, - мати місце, де наші діти зможуть вільно бігати, де вони не боятимуться вийти надвір".
У Сальвадорі та Гондурасі дуже вільно почуваються злочинні угрупування. За даними ООН, ці дві країни - світові лідери за кількістю вбивств. Правозахисні організації посилаються на впливовість збройних угрупувань та їхню безкарність (а також їхнє насильство проти жінок та ЛГБТ) як основні фактори значної кількості вбивств.
Серед панівних угрупувань - MS-13, жорстока вулична банда, яка виникла в імміґрантському середовищі в США, але сьогодні налічує щонайменше 60 000 членів у Центральній Америці. За словами свідків, угрупування вербує підлітків з бідних сімей і наказує їм пройти ритуал ініціації - скоїти вбивство (в багатьох випадках за допомогою мачете). У Сальвадорі MS-13 контролює цілі райони.
За останні кілька років суттєво збільшилася кількість людей, що тікають до США через страх переслідування з боку таких банд, як MS-13. За 2012 фінансовий рік було подано 13 880 заяв на підставі обґрунтованого страху. Через п'ять років, за даними служби громадянства та імміґрації США, було подано вже 78 564 таких заяв, і переважна більшість отримала підтвердження.
У 2017 році найбільша кількість таких заяв надходила від громадян Гватемали, Гондурасу та Сальвадору - трьох країн з високим рівнем насильства злочинних угрупувань. У травні цього року підрозділ ООН у справах біженців повідомив, що 2017 року в усьому світі зареєстровано 294 000 біженців з Північної та Центральної Америки. Це на 58% більше в порівнянні з попереднім роком.
"Ми постійно чуємо від людей, що просять захисту як біженці (а серед них дедалі більше дітей), що вони рятуються втечею, бо хочуть уникнути примусового вербування в озброєні злочинні угрупування й бояться розправи", - йдеться в заяві ООН.
Отже, кількість людей, що подають заяви на співбесіду в зв'язку з обґрунтованим страхом, зростає. А водночас більшає й тих, кого затримують на кордоні США. У квітні 2018 року 50 924 вихідців з Центральної Америки затримали чи не пустили на територію США при спробі перейти кордон. Минулого року того ж місяця їх було всього 15 776.
Після обрання Трампа президентом потік мігрантів суттєво зменшився, та потім знову різко зріс. Нелегали поспішають потрапити до Америки ще до того, як буде зведено стіну на американсько-месиканському кордоні. Вони також читають газети й знають, що цій ідеї Трампа поки що чинять затятий опір демократи, які зацікавлені в напливі імміґрантів, бо бачать в них свого потенційного виборця. Деякі представники Демократичної партії відкрито заявляють, що необхідно повністю відкрити кордони й пускати в країну всіх, хто цього хоче. На що перетворяться в такому разі Сполучені Шати, неважко уявити.
За результатами квітневого опитування Reuters/Ipsos, 85% виборців Трампа підтримують його жорстку позицію щодо імміґрації. Й з кожним днем таких людей, незалежно від їхньої партійної приналежності, стає дедалі більше. Америка починає усвідомлювати, яку загрозу несуть їй каравани, які йдуть і йдуть до омріяного американського раю, не усвідомлюючи, що Америка – не гумова. Вона має безліч своїх проблем. Тут також не всі мешкають у палацах, а дехто роками перебивається в хижках, які до того, як стати житлом, були картонною упаковкою холодильника чи пральної машини. Тут також не всі розкошують – мільйони американців отримуть продуктові картки (фуд-стемпи), аби бодай якось звести кнці з кінцями й не вмерти з голоду. Інші мільйони десятиріччями чекають соціального житла, бо не в змозі платити за помешкання страхітливі гроші (в нецентральних районах Нью-Йорка, наприклад, ціна ренту однокімнатної квартири сягає 2 тисяч доларів на місяць). Ще одні мільйони не мають ніякого медичного страхування і живуть, покладаючись тільки на Бога.
Ми з родиною об’їздили всю Америку вздовж і впоперек. І те, що ми побачили, жахає. Почасти не віриться навіть, що це Америка. Злидні, голод, відчай, безвихідь... Ці громадяни Америки чекають допомоги. Навзамін Америка роками впускає до себе мільйони імміґрантів-чужинців, дозволяє розігрувати ґрін-карти в абсолютно ідіотичну, як для країни з такими проблемами, лотерею, заплющує очі на тих, хто нелегально приїхавши сюди, з часом перетягує всіх своїх рідних і близьких. І замість того, аби депортовувати таких “громадян”, вона приймає від них нові й нові заявки на приїзд сюди нових і нових імміґрантів за ознакою родинності.
Американці з кожним днем починають дедалі більше розуміти, що нелегальна імміґрація для неї смерті подібна. Саме тому рейтинг популярності президента Трампа, з якого ще зовсім недавно мільйони американців сміялися як з дурника з його дурною прикордонною стіною, починає стрімко йти догори. Бо не дурник це зовсім, а могутній державний муж, який бачить проблеми цієї країни і який таки зробить її знову великою.

 

ТРАМП І ДІВЧИНКА

Спочатку історія однієї світлини. У середині червня журнал Time виставив в інтернет першу сторінку свого чергового випуску - фотоколаж Welcome to America («Ласкаво просимо до Америки»). Й картинка стала символом імміґраційних суперечок, які з новою силою розгорілися останнім часом у США.
На обкладинці яскраво-пурпурового кольору, кольору Республіканської партії, до якої належить і чинний американський президент, маленька заплакана дівчинка-крихітка злякано дивиться на високого, безсердечного й жорстокого дядька Дональда, який здіймається над нею всевладним і всесильним велетнем, але від якого не варто очікувати ані захисту, ані прихистку, ані бодай співчуття. Бо він жорстокий і нелюдяний, як і вся його імміґраційна політика. Такий message, очевидно, прагнуло донести мільйонам читачів популярне видання, паперовий випуск якого з такою титульною сторінкою планувалося випустити в світ 2 липня.
Автор знімка дівчинки, яка плаче, - фотожурналіст, лауреат Пулітцерівської премії Джон Мур. В інтерв’ю Time він розповів, що фото було зроблено 12 червня на околиці міста Макаллен у штаті Техас, на американсько-мексиканському кордоні, який намагаються перетнути нелегальні міґранти з країн Латинської Америки. На його оригінальній світлині зображено жінку-імміґрантку з Гондурасу, яку затримує американська прикордонна служба, а поряд з нею стоїть і плаче її дволітня дитина. «Я хотів забрати її, але не міг», - розповідав в інтерв’ю журналу фотограф, який намагався створити «чесний і простий образ» дівчинки, яку розлучили з батьками.
Світлину дівчинки, яка плаче, побачив по телевізору її батько Деніс Валера, який знаходиться в Гондурасі й пізніше в інтерв’ю виданням Daily Mail та The Washington Post підтвердив, що його дружина Сандра Санчес вирушила до США «на пошуки кращого життя для себе й дитини і подалі від небезпек рідної країни». Одначе нічого не казала про те, що візьме доньку із собою й дозволу на це в нього не запитувала.
Більше того, реальна картина на американсько-мексиканському кордоні, яку знімав Джон Мур, виглядала дещо інакше. Про це згодом розповів і Time, змушений робити поправку й вибачатися. Й підтвердила поліція - 32-літню Сандру Санчес та її дволітню доньку Янелу ніхто не розлучав, їх разом помістили в спільну кімнату імміграційного центру утримання нелегальних імміґрантів в місті Макаллен (штат Техас).
Але джина з пляшки випущено, тисячі інтернетних обурливих «постів» написано, картинку в свідомість американського електорату про жорстоку «політику нульової терпимості» президента Дональда Трампа та його адміністрації втовкмачено... І при цьому жодних закидів на адресу матері, яка без дозволу батька взяла маленьку доньку у вкрай небезпечну подорож – через пустелю, спеку, з невеличкими запасами води та їжі, зміїними стежками.
Нульова толерантність (zero tolerance) – політика, яка передбачає призначення максимально можливих за законом обмежень і санкцій навіть за незначні правопорушення або вчинки нелегальних міґрантів.
Поширена у формальних і неформальних системах охорони правопорядку по всьому світу. В США, наприклад, нульову толерантність стосовно наркотиків було спочатку розроблено як частину виборчих кампаній Рональда Рейґана й Джорджа Буша-старшого, щоб обмежити ввезення «білої смерті» до США.
Однак у суспільстві, в якому так активно, методично й масовано культивується хаос, дедалі менше мислять причинно-наслідковими категоріями.
У 2013 році з Центральної Америки південно-західний кордон США нелегально, без супроводу дорослих перетнули 39 970 неповнолітніх дітей, у 2014-му - 68 540, в 2016-му – 59 692. Нині існує близько 80 притулків для неповнолітніх нелегальних імміґрантів, переважно в прикордонних штатах.
Чому ж так багато дітей втікають зі своїх країн? Згідно з доповіддю Верховного комісара ООН у справах біженців, 63% міґрантів із Сальвадору, 43% гондурасців та 32% мексиканців назвали першою причиною насильство в суспільстві й другою - насильство в сім’ї.

У липні 2014 року президент Обама зажадав від Конґресу 3,7 мільярда доларів для поліпшення ситуації (покращення умов у імміґраційних притулках, збільшення коштів на суддів та відкриття нових міґраційних судів). Однак Конґрес тоді відмовився збільшити бюджет, змусивши адміністрацію реагувати на кризу лише шляхом внесення проектів змін до існуючого бюджету.  

Міністр юстиції США Джефф Сешн в квітні цього року оголосив про початок політики нульової терпимості до порушників міґраційного законодавства, в тому числі до тих, що перетинають кордон з дітьми. Затриманих батьків в обов’язковому порядку брали під варту, дітей спроваджували в спеціальні центри утримання, оскільки за американськими законами діти не можуть бути арештовані. У результаті, за даними міністерства внутрішньої безпеки США, з 19 квітня по 31 травня було розлучено з батьками майже 2 тисячі дітей, що викликало незгоду та обурення як з боку політичних противників президента Трампа, так і деяких його однопартійців та світового співтовариства. У справу втрутилася перша леді Меланія Трамп й особисто закликала свого чоловіка припинити систематичне розділення сімей міґрантів, або працювати з Конґресом на законодавчому рівні, або "зробити щось самостійно" для розв’язання цієї вкрай пекучої проблеми.
Після хвилі критики як усередині країни, так і з-за кордону, президент США вирішив покласти край суперечливій нормі про розділення дітей і батьків нелегальних міґрантів на кордоні з Мексикою. Про це він заявив у середу, 20 червня, в Білому домі й підписав відповідний указ. Підписуючи документ,  президент наголосив на тому, що йому не подобається, коли дітей розлучають з їхніми батьками. "Сьогодні ми об'єднали сім'ї, - сказав він, - але політика нульової толерантності до нелегалів триватиме”.
26 червня Верховний суд США відхилив скаргу на те, що заборона на в’їзд дискримінує мусульман або є перевищенням влади й постановив, що заявники не змогли довести, що ця заборона порушує імміґраційне законодавство США чи першу поправку до Конституції. Попри те, що суди нижчої інстанції визнали цю заборону неконституційною. Указ також критикували біженці та правозахисні групи.
Таким чином, Верховний суд США визнав правомірним антиміґраційний указ Трампа, яким було заборонено в'їзд до країни громадянам кількох країн, серед яких Іран, Лівія, Сомалі, Сирія, Ємен, Північна Корея та Венесуела. 
 "Постанова 5-4 закінчила запеклу боротьбу в судах з приводу того, чи була політика щодо незаконної заборони мусульманам, а також підтвердила широкі президентські повноваження щодо політики імміґрації та національної безпеки", - йдеться в офіційному повідомленні.
Проти заборони на в'їзд до США представників деяких мусульманських країн, а також частково Північної Кореї й Венесуели виступили представники громадських організацій і демократи, назвавши її неконституційною й такою, що передбачає релігійну дискримінацію.
"Ми повинні бути жорсткими, і ми повинні бути в безпеці… Й, як мінімум, контролювати, які люди в'їжджають до нашої країни", - заявив Дональд Трамп, повторюючи слова, які він вже не раз говорив під час своєї президентської кампанії.

БАТЬКИ І ДІТИ

Своєму синові на його двадцятиліття ми подарували документальний фільм. Фільм про його народження й життя, яке вмістилося в два десятиліття.
Одного дня ми сіли в автомобіль і вирішили проїхати-пройтися найпам’ятнішими стежками, з яких складалася його американська дорога. З тих кінокадрів, помножених на наші почуття, й віднайдених архівних аудіо- відеозаписів, помножених на ностальгію, й народився цей подарунок. Безцінний. Тому що втрачений час не має ціни.
Колись, коли нашому синові було років десять, повертаючись до Квінсу з Кетскільських гір, з Ґлен-Спею, з «Верховини», ми його сюди вже привозили. До витоків, так би мовити. До першокроків. Сюди – це на Ньюболд авеню в Бронксі, де наш син, з’явившись на світ, прожив перші три з половиною роки. Подивившись зіщулено на сірий похмурий чотириповерховий дім, обписаний графіті, з важкими, трагічно-чорними дверима без ручки, закривши обома руками вуха, щоб не чути громової «ламбади», яка доносилася з розчинених вікон помешкання вихідців з Карибського басейну, він попросив нас більше ніколи-ніколи його сюди не привозити, бо він «не міг тут народитися».
«Кожна людина має своє місце народження. Його часто не вибирають. Але кожна людина повинна його відвідати бодай раз у житті», - хотіли сказати цим фільмом ми своєму синові. Й тому тепер знову приїхали сюди, щоб відзняти кадр з будинком.
Наш син народився в Лінкольн-шпиталі, на 149-й вулиці в Східному Бронксі.
Тоді ми багато про що не думали, багато чого не розуміли, багато чого не знали, але були щасливі, що наша дитина народилася здоровою. І це було найголовніше. Це вже потім, наслухавшись різних історій, зализавши рани й синці, набравшись мужності сміятись крізь сльози, жартуватимемо: «Зате ми були впевнені, що нашу дитину в пологому будинку ніхто не підмінить!»
Працюючи над фільмом, ми знову побували в східному Бронксі, на тій самій 149-й вулиці, щоб, відзнявши сучасні кадри, сказати своєму вже дорослому синові: «У кожній найпесимістичнішій ситуації треба шукати бодай промінь надії!»
Залишаючись безробітними журналістами, які прийшли у свою професію за покликанням, з перших днів американського буття ми вели щоденник, куди записували й перші дитячі слова. І не лише у щоденник, а й на диктофон. Ті касети застаріли, але, на щастя, не розмагнітилися, не пропали. Й відтак, переписавши їх на новітні електронні носії, повернули з минулого унікальні записи, щемні й безцінні. На них наш син вчиться вимовляти свої перші слова, намагається наслідувати ворону й баранця, розповідає свої перші віршики, вчить абетку... Його перші уявлення про світ нерідко заганяли нас у глухий кут. Відпочиваючи влітку на “Верховині”, серед  гірської природи, він знав, що щовечора цвіркуни влаштовують концерти – «грають на скрипочках». «А куди вони дівають свої скрипочки вдень?» - невідступно допитувався  син. І потрібно було, щоб минуло двадцять років, аби ми, пройшовшись з кінокамерою тими самими стежками, знайшли відповідь і на це запитання.
У ті перші роки безгрошів’я й безнадії у нас багато чого не було: не було кондиціонера, не було м’яких меблів, не було картин (ми прикрашали стіни сюрреалістичними малюнками свого сина)... Але одного разу, коли він підріс і після дня народження сусідської дівчинки, куди було запрошено багато казкових героїв,  мама іменинниці, зробивши круглі очі, розповіла нам, що ніколи ще не бачила, щоб  так діти раділи, побачивши «живого» Плуто. Її подив нас не образив, але закинув у голову гризоту – чи правильно ми виховуємо свою дитину? Й, аби розвіяти сумнів, вирішили, що синові потрібно показати Disney World. Кредитну картку, звісно, без кредитної історії, нам оформили під шалені відсотки, хоча зрозуміли ми це лише тоді, коли настав час віддавати позичене. Зате наш син зустрівся з усіма своїми улюбленими героями - Плуто, Міккі Маусом, Пітером Пеном, Алладіном... Й нарадівся стільки, що того щирого й милого сміху вистачило на кілька років, аби прикрасити наше сіре безпросвітне життя. «Це ж так дорого! – скрушно похитували  тоді головами більш досвідчені люди, які завбачливо складали копієчку до копієчки на доми, автомобілі, норкові шуби. – Може, варто відкласти цю подорож на пізніше, коли з’являться гроші?» «Може», - відповідали ми, добре розуміючи, що зайві гроші в нас з’являться не скоро. А коли з’являться, то вже не буде казки. Бо діти виростають і перестають вірити в диво. І це ми також хотіли сказати у фільмі своєму синові, розповідаючи про свої радості та біди - без ретуші, чесно, так, як було.
«Найважче в світі бути чесним, - любив повторювати старий Олекса, один з дідусів нашого сина. – Але можна полегшити свій шлях - жити за словом Божим».
Ми розказали синові  про його предків і включили в сценарій відеокадри, на яких він відвідує рідні місця своїх дідусів та бабусь. Кадри, які також збереглися в нашому сімейному архіві. Колись, у ранні дитячі роки, зробивши якогось збитка, відчуваючи провину, він запитував, чи можна попросити Бога, щоб він якось витер цей недобрий запис у своїй книзі? «Можна, - втішали ми сина. – Для цього треба зробити щось краще, ніж ти робив до того».  Власне, з того часу нічого не змінилося – добро можна примножити тільки добром. І про це ми також хотіли нагадати своєму синові.
Однак написаний сценарій – це ще не фільм. А найкраща ідея – це втілена ідея.  Втілити її допоміг талановитий фотохудожник і кінолюбитель Мирослав Лапан, львів’янин, який живе тепер у Нью-Йорку. Годинами ми просиджували в його майстерні, монтуючи кадри, підбираючи музику, перекроюючи на ходу сценарій. Він дбайливо варив нам львівську каву, терпляче вислуховував всі наші смакові суперечки й філігранно робив свою професійну справу.
У день двадцятиліття ми, немов діти, везли до Вашингтону своєму синові дорогоцінний подарунок, якого він не чекав. І, вручаючи його, знайшли слова, аби він повірив, що це - лише перша серія його довгого, гідного життєвого серіалу.

НАЦІЇ Й КОНҐРЕСУ
Минулого вівторка, 30 січня, Президент США Дональд Трамп уперше виступив з посланням до нації та обох палат Конґресу

Промова "Про стан країни", яка традиційно є щорічним посланням Президента до нації та Конґресу, тривала майже півтори години. На її початку Дональд Трамп сказав, що для США настав момент жити американською мрією. Також у прямому ефірі американських телеканалів він заявив, що готовий "протягнути руку демократам", аби працювати разом.
Послання в цілому містило більшу спрямованість і здійснення впливу на американську аудиторію. В цьому плані, безумовно, сильною стороною виступу президента США було звернення до окремих персональних історій пересічних американців та посадових осіб, які своїми діями, ба навіть ціною життя показали гідний приклад захисту моральних і національних цінностей країни. 
Основними викликами для США Трамп назвав тероризм та таких суперників, як Росія і Китай. Окрім того, президент не зачинятиме в’язницю Гуантанамо, всупереч указу Барака Обами. "У минулому ми з дурості звільнили сотні й сотні небезпечних терористів лише для того, щоб зустрітися з ними знову на полі бою, в тому числі лідера "Ісламської держави" аль-Багдаді, якого ми затримали, який був у нас і якого ми звільнили", − сказав президент США. 
На відміну від ледь не апокаліптичної промови про "смерть Америки" рік тому, нове звернення було набагато оптимістичнішим. Дональд Трамп заявив, що його адміністрація "будує безпечну, сильну та горду Америку". "Це новий момент для Америки. Ще ніколи не було кращого часу, щоб почати жити американською мрією", - наголошується в посланні Д.Трампа.
Президент закликав мільйони американців стати до праці як "одна команда, один народ, одна американська родина". Він закликав також до співпраці політиків різних сил. Президент, який роздратував демократів через відмову захищати нелегальних мігрантів, запропонував їм "оливкову гілку миру".
"Сьогодні я протягую руку для співпраці членам обох партій, демократам та республіканцям, щоб захистити наших громадян будь-якого походження, кольору шкіри та віровизнання".
Трамп і далі наполягав на "кордоні-стіні" для посилення міґраційної політики й наведення порядку на американсько-мексиканському кордоні. Президент дав зрозуміти своїм опонентам з табору демократів, що на поступки в цьому питанні йти не збирається. У цьому контексті він згадав про вбивства підлітків членами банди MS-13 ("Сальвадорські бродячі мурахи"), членами якої є вихідці переважно з Латинської Америки.
Трамп ще раз заявив, що імміґраційна реформа заборонить "візову лотерею” й скасує принцип "ланцюгової міґрації", за якої необмежена кількість членів родин імміґрантів могла отримати американські паспорти. Деякі демократи почали вигукувати та галасувати, коли президент заявив, що хоче скоротити можливості міґрантів перевозити до США далеких родичів.
Трамп анонсував голосування в Конґресі за пакет імміґраційної реформи в найближчі тижні. Він зазначив, що адміністрація президента провела дискусії як з республіканцями, так і з демократами, щоб забезпечити двопартійний підхід. "Це компроміс, де ніхто не отримує все, що їм потрібно, але де наша країна отримує критичні реформи, яких вона потребує й має мати",- сказав Д.Трамп.
Також він описав основні принципи імміґраційної реформи. По-перше, законопроект пропонує шлях до громадянства для 1,8 мільйона нелегальних міґрантів, яких їхні батьки привезли в малому віці. За словами президента, охоплено майже втричі більше людей, ніж попередньою адміністрацією. Проте шанс отримати громадянство протягом 12 років надаватиметься лише тим, хто відповідає критеріям освіти та працевлаштування. Як бачимо, першим постулатом імміґраційної реформи Трамп відповідає на вимоги демократів, які називають "мрійниками" нелегалів, що прибули до Америки дітьми разом з батьками у пошуках кращого життя. Водночас, під час свого виступу президент зазначив: "Священний обов'язок мій, як президента, і кожного обраного посадовця полягає в тому, щоб захищати американців та їхнє право на американську мрію. Тому що американці - теж мрійники".
Дональд Трамп переконливо представив у своїй промові план розбудувати й модернізувати дороги та іншу занепалу інфраструктуру. Він звернувся до Конгресу з проханням ухвалити законопроект, який запустив би програму з ремонту доріг, мостів та портів країни. За словами президента, для розбудови інфраструктури з державного бюджету потрібно виділити не менше трильйона доларів, а також спростити дозвільну систему.
Президент з гордістю відзвітував, що тільки за один рік його президентства було створено 2,4 мільйона робочих місць. Відтоді, як він заступив на посаду, фондовий ринок зріс, а рівень безробіття став найнижчим за останні 17 років.
У зовнішньополітичній частині свого послання, яке було набагато меншим, ніж внутрішньополітичне, Дональд Трамп засудив "розбещену" Північну Корею й попередив, що "безрозсудливе використання ядерних ракет Пхеньяном може дуже скоро загрожувати нашій батьківщині"."Ми проводимо кампанію максимального тиску, щоб запобігти цьому," - сказав Дональд Трамп.
На свій виступ президент запросив біженця з Північної Кореї Санг Хо, якого піддавали тортурам після його візиту до Китаю. "Історія Сонг Хо − це заповіт прагненню кожної людської душі жити в свободі. Саме таке прагнення до свободи майже 250 років тому породило особливе місце, яке ми сьогодні називаємо Америкою", − сказав Дональд Трамп. І було надзвичайно щемно спостерігати, як Санг Хо зі сльозами на очах підняв догори милиці, на яких він після тортур пересувався, як символ незламності людського духу, як символ одвічного прагнення людини до свободи.
Президент також зазначив, що майже всю територію в Сирії та Іраку, яку колись контролювали озброєні бандити так званої “Ісламської держави”, звільнено.
"Ми продовжуватимемо боротьбу, доки "Ісламську державу" не буде повністю переможено", - сказав президент.
Росію Трамп згадав лише раз, заявивши що вона разом з Китаєм є суперниками для США.
«По всьому світу ми зустрічаємося з режимами-ізгоями, терористичними угрупуваннями та такими суперниками, як Китай і Росія, які кидають виклик нашим інтересам, економіці та цінностям. У протистоянні цим загрозам ми знаємо, що слабкість - це шлях до конфлікту, а незрівнянна сила - вірний засіб нашого захисту», - сказав президент. При цьому він заявив, що потрібно «модернізувати й відновити ядерний потенціал у сподіванні ніколи не використовувати його, але зробити його настільки великим та потужним, щоб він стримав будь-які акти агресії».
Президент США зауважив, що після визнання Єрусалиму столицею Ізраїлю десятки країн, багато з яких отримують щорічно мільярди доларів допомоги від США, проголосували в ООН проти суверенного права США здійснити це визнання та звернувся до Конґресу із закликом ухвалити законодавство, яке дозволить забезпечити, щоб американська допомога іноземним країнам слугувала інтересам США й була спрямована тільки друзям, а не ворогам Америки.
Трамп пообіцяв підтримувати НАТО, однак з вимогою збільшити витрати на оборону країнами альянсу.
Більшість американців позитивно оцінили звернення президента до нації та Конгресу. Про це свідчать результати опитування, проведеного на замовлення навіть такого антитрампівського телеканалу, як CNN.
Так, "дуже позитивну" оцінку виступу дали 48% телеглядачів, ще 22% зазначили, що відреагували "певною мірою позитивно" на послання Д.Трампа. Ще позитивніше оцінили перше звернення 45-го президента США до нації та Конґресу респонденти, яких опитували інші соціологічні центри.

FIRE & FURY = БРЕХНЯ Й ПОБРЕХЕНЬКИ

Сили, які ганебно програли в 2016 році президентські вибори Дональду Трампу, ніяк не заспокояться. Вони вдаються до дедалі нових і нових способів якщо не підвести 45-го Президента США під імпічмент, то бодай зіпсувати йому життя. При цьому вони не гребують жодними способами. В хід іде брехня, інсинуації, підтасовування фактів і навіть використання гучних імен.
Після сильної промови Опри Вінфрі про расову й гендерну нерівність, виголошену минулої неділі на церемонії вручення в Лос-Анджелесі «Золотого глобуса», численні шанувальники таланту відомої телеведучої й найбагатшої жінки в американському шоу-бізнесі звернулися до неї із жартівлими закликом скласти конкуренцію Дональду Трампу на президентських виборах у 2020 році. І цей жарт притьмом взяли на озброєння залаштункові ляльководи Демократичної партії. А чому б і ні?! Нехай Трамп у боротьбі з нею добряче попотіє!
Сам Дональд Трамп так відреагував на можливе висування Опри кандидатом у президенти США від Демократичної партії: «Я виграю в Опри. З нею буде дуже весело. Я брав участь в одному з її шоу. Це було ще до заняття політикою. Мені подобається Опра. Але я не думаю, що вона балотуватиметься. Я знаю її дуже добре».
Тим часом, функціонери Демократичної партії вдалися до галасу в соціальних мережах. Користувачі-тролі вже називають Опру «ідеальним кандидатом» від демократів і пропонують їй балотуватися в тандемі з Джо Байденом або Мішель Обамою.
Другою особою, яку функціонери Демократичної партії залюбки використали в боротьбі проти Трампа став його відставний стратег Стів Беннон. Цей закомплексований чоловічок виявився, як і всі нікчемні люди, дуже мстливим і відреагував на свою відставку участю в неоголошеній війні проти Трампа, яку ведуть сили, наближені до Гілларі Клінтон, та віддані їм (за дуже великі гроші) ЗМІ на кшталт телеканалу CNN.
Узявши активну участь у випуску в світ антитрампівської фальшивки під назвою Fire & Fury (“Вогонь і лють”) ще одного нікчемного чоловічка - Майкла Вулфа, він нарвався на величезний спротив і змушений був залишити днями посаду голови правління ультраправого видання Breitbart News, котру обіймав з 2012 року. Цим кріслом Беннон поплатився за свої образливі цитати, які з таким ентузіазмом використав у своєму пасквілі Майкл Вулф.
За даними газети “Нью-Йорк Таймс”, на відставці Беннона наполягла Ребекка Мерсер, головний спонсор Breitbart News, невдоволена підтримкою Бенноном не тільки Майкла Вулфа, а й ласого до дівочих принад Роя Мура, який висувався нещодавно й програв вибори на посаду сенатора від штату Алабама.
Ну, і нарешті, випробувана технологія “опускання” політичного противника – випуск у світ фальшивок під акомпанемент підручних ЗМІ, що це, мовляв, справжня бомба, нашпигована правдою й нічим іншим, окрім правди.
Ця книга Майкла Вулфа, якого його колеги вважають ласим на гроші шахраєм (її повна назва “Вогонь і лють. Всередині Білого дому”) і який хизується нині, що цей опус може призвести до омріяної демократами відставки американського президента, - стандартний набір вигадок, відвертої брехні й підтасовування фактів. Про імпічмент, який вже видко на політичному видноколі Америки, Вулф заявив в інтерв’ю телеканалу NBC. За його словами, “механізм імпічменту президента можна запускати хоч завтра”.
“Це надзвичайний момент. Я гадаю, що в останні дні всі тільки й говорили, що про мою книгу. І це доказ того, що механізм відставки Трампа вже можна запускати. Я думаю, що не було б перебільшенням говорити нині про 25-ту поправку до Конституції, яка набирає чинності, коли Президент дочасно складає із себе повноваження”,- сказав М.Вулф.
На закиди Вулфа, що “нинішній американський президент інтелектуально не здатний бути главою держави”, Дональд Трамп звично відповів на своїй сторінці в Twitter, наголосивши, що завжди вирізнявся психічною стабільністю й розумом, і нагадав письменнику Вулфу, що Гілларі Клінтон ще до нього намагалася використати такі “арґументи”, але в неї нічого з того не вийшло.
Несподівано Дональда Трампа захистила прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей.
“Коли я спілкувалася з Президентом Трампом, я бачила мудру людину, котра прагне ухвалювати рішення виключно в інтересах Сполучених Штатів Америки”,- написала вона.
Дональд Трамп назвав книгу М.Вулфа брехливою, а її автора – шахраєм. “Мені довелося боротися з фейковими новинами про мене з того дня, коли я оголосив, що балотуватимуся в президенти. Тепер я маю миритися і з цією брехливою книгою, написаною абсолютно дискредитованим автором. У Рональда Рейґана була така сама проблема, і він з нею впорався. Впораюся і я!”.
Про що ж ця ”бомба”? Вона базується на 200 з гаком інтерв’ю із самим Д.Трампом, його найближчим оточенням та високопосадовцями американського істеблішменту. Серед іншого, Майкл Вулф імітує, що буцімто проливає світло на таємні президентські амбіції Іванки Трамп і розповідає про сильну, але без відповіді прихильність Дональда Трампа до відомого медіамагната Руперта Мердока.
Вулф пише, що йому поталанило посидіти на дивані в західному крилі Білого дому, тобто безпосередньо спостерігати за роботою президента. Однак прес-секретар Білого дому Сара Сандерс стверджує, що він там ніколи не сидів, а його книга – це набір зухвало брехливих, вигаданих деталей, які вводять читача в оману.
У книзі Вулфа стверджується, що колишній головний стратег Білого дому Стів Беннон назвав зрадою зустріч сина Трампа Дональда Трампа-молодшого з групою росіян напередодні президентських виборів. На цій зустрічі в червні 2016 року, всього за кілька місяців до президентських виборів у США, росіяни запропонували Дональду Трампу-молодшому компромат на Гілларі Клінтон. Ось що, згідно з Майклом Вулфом, Беннон сказав йому про ту зустріч: “Три головних хлопця кампанії не побачили нічого кепського в тому, щоб зустрітися з представниками іноземного уряду в конференц-залі на 25-му поверсі “Трамп-тауер”, не запросивши туди юристів. Навіть якщо вони не бачили в цьому нічого зрадницького й непатріотичного, хоч я називаю це саме так, вони повинні були насамперед поінформувати ФБР”. “Вони роздушать Дона-молодшого як яйце на національному телебаченні”,- начебто сказав Стів Беннон, маючи на увазі, що спеціальна комісія, яка розслідує зв’язки між президентською кампанією Трампа й Москвою, сконцентрується на питанні “зради й непатріотизму”.
Одначе ще до виходу цієї книги в світ у рамках розслідування, яке проводить спецпрокурор Роберт Мюллер, неспростовно доведено, що на тій зустрічі не було нічого такого, що виходило б за рамки американських законів. Більше того, там не йшлося навіть про компромат на Гілларі Клінтон, бо жодних матеріалів у московської юристки Наталії Весельницької, яка прибула на зустріч, не було.
Вулф описує в своїй книзі сум’яття, що панувало в штабі Трампа в листопаді 2016-го, відразу після оголошення про його перемогу. “Невдовзі після 8-ї години вечора в день виборів, коли перемога Трампа стала реальністю, Дон-молодший казав своєму приятелю, що батько виглядав так, немов побачив привид. Меланія була в сльозах, і це були зовсім не сльози радості. Менше, ніж через годину, як згадував потім Стів Беннон, збитий з пантелику Трамп дедалі більше перетворювався на Трампа, охопленого жахом”.
Але жоден з тих свідків, які були поруч з Трампом того вечора, ніколи не згадували, що Трамп був охоплений жахом. Все це вигадки Вулфа, бо навіть вороги Трампа писали, що Трамп ввечері 8 листопада 2016 року всім своїм виглядом нагадував тріумфатора.
Вулф пише: “Білий дім здавався Трампу місцем неприємним і навіть страшним. Він відразу усамітнився в своїй спальні. Вперше з часів президента Кеннеді президентська пара в Білому домі вимагала для себе окремі спальні. Трамп відразу ж попросив на додаток до телевізора, який там вже стояв, ще два, а також вимагав установити на двері замок, проігнорувавши спецслужби, котрі наполягали, що в них має бути доступ до його спальні”.
Всі ці деталі – плід хворої уяви Вулфа. Ані про додаткові телевізори, ані про замок на двері, який там і так вже давно було врізано, Трамп ніколи не просив.
“Іванка ставилася до свого батька дещо відсторонено, навіть з іронією, й дійшла до того, що знущалася над тим, як він причісує своє волосся. Зачіску батька своїм друзям вона пояснювала так: лисина, яка утворилася після видалення частини шкіри голови, обрамлена по боках й спереду пухнастим волоссям, що стирчить догори й з’єднується в центрі. Воно зачісано назад й міцно закріплено фіксуючим лаком”. Для більшої комічності Вулф ще вигадує, що Трамп нібито добивається потрібного кольору свого волосся з допомогою фарби від сивини під назвою Just for Men – чим довше тримаєш її на голові, тим темніший колір. Але Трамп нетерплячий, тому виходить помаранчевим блондином.
Відповідь на цю чергову брехню Вулфа - випадок в телестудії з відомими коміком Джиммі Фаллоном, коли Трамп на очах в усієї Америки дозволив йому розкуйовдити й потягнути себе за волосся, аби той зміг пересвідчитися, що це не перука й не хитромудро зроблена зачіска. Це бачила вся Америка, але Майкл Вулф розраховує, що в американців коротка пам'ять, а тому дріб’язково бреше. Але в брехні, як відомо, ногі короткі, а тому далеко на ній ані Вулфу, ані тим, хто щедро профінансував його брехливу книгу, заїхати не вдасться.

“ЧОРНА ПЯТНИЦЯ”

Великий християнин і мудрець Папа Римський Іван Павло ІІ (в миру – Кароль Войтила) в одній зі своїх енциклік написав, що не слід боятися комунізму, бо найстрахітливіше, що він міг зробити, він вже зробив. Натомість, слід боятися суспільства тотального споживацтва, бо воно вбиває людські душі й робить людей заручниками ефемерних земних багатств.
Утім, до цих слів Папи суспільство тотального споживацтва не прислухалося ані тоді, коли він це написав, ані нині, коли видатного Папи вже давно немає з нами. Як і тоді, серед людей, одержимих споживацтвом, перемагає дух цього різновиду гріха. Ще з вечора перед “чорною п’ятницею”, яка настає відразу після Дня подяки, біля крамниць і великих універмагів утворюються велетенські черги (до 20 тисяч осіб). Деякі приходять з наметами і в них ночують. А після того, як двері крамниць, торгівельних центрів та великих універмагів розчиняються, розпочинається справжня вакханалія. Люди, втративши свою подобу, з палаючими очима хвилею накочуються на двері й, розпихуючи один одного, збиваючи й топчучи слабших і старіших, валом валять до товарів, розмітаючи все на своєму шляху, адже в "чорну п’ятницю" знижки в багатьох торгівельних центрах та універмагах можуть сягати 80-90%. Часто ця вакханалія супроводжується бійками, травмами й навіть смертями. Буває, що не поділивши ту чи іншу річ, молодики хапаються за пістолети.  
Цьогорічна “чорна п’ятниця” побила всі рекорди. Більше п’яти мільярдів за добу - стільки, за даними аналітиків Adobe Digital Insights, витратили американці впродовж “чорної п’ятниці”, а це на 18% більше, ніж торік. Причин рекордних продажів, кажуть експерти, кілька: розпродажі почалися раніше, знижки на товари суттєві. Плюс цьогоріч експерти відзначають позитивні економічні показники, у людей є гроші, а значить провести час у крамниці родинам більш приємно.
Щодо знижок, то деякі торгівельні центри й досі тримають скидки від 20-ти до 50-ти відсотків, на всі товари. Переважно такі акції в крамницях одягу. Проте в «чорну п’ятницю» американці здебільшого полюють на електроніку, саме на неї й найбільші знижки.
Телевізори в «чорну п’ятницю», здається, купують усі. Знижки на них мінімум 200 доларів в усіх крамницях електроніки. Далі американці полюють за продукцією Apple. Цього року в мережі магазинів Best Buy на планшет Apple IPad-mini пропонували знижку в 125 доларів. Окрім того, деякі крамниці пропонували скидки й на смартфони, ком’ютери, ноутбуки. Проте, за словами самих представників роздрібної торгівлі, не зважаючи на рекордні продажі, людей в магазинах цьогоріч було менше. 
В інтернеті ж цьогорічний шопінг «чорної п’ятниці» перевищив минулорічні показники на 18 відсотків. А за даними Національної федерації роздрібної торгівлі, із майже 160 мільйонів покупців половина скуповувалася вдома через комп’ютер або ж через додатки на мобільних телефонах. Аналітики підрахували, що в пік продажів американці робили через інтернет 2800 замовлень щохвилини, кожна хвилина вартістю в 1 мільйон доларів. Очевидно, що американці сьогодні віддають перевагу покупкам в інтернеті, а це означає що вже в так званий кібер-понеділок (Cyber Monday), аналог «чорної п’ятниці» тільки в режимі-онлайн, продажі знову сягнули рекордної позначки - 6,6 мільярда доларів!
Онлайн-продажі в кібер-понеділок зросли на 16% в річному вирахуванні, досягнувши найвищої за всю історію позначки, повідомила дослідницька фірма comScore Inc.
Цього дня американці після Дня подяки за традицією почали купувати подарунки на Різдво через інтернет, щоб приховати їх від очей близьких, і в підсумку витратили 1,028 мільярда доларів. 
Примітно, що порівняно з минулим роком середня сума однієї угоди, за розрахунками comScore, зросла на 10% до $ 60,05, а загальна кількість покупок збільшилася на шість відсотків. За весь святковий сезон онлайн-продажі зросли на 13 відсотків до $ 13,55 млрд. 
Також повідомляється, що найбільш відвідуваним сайтом у кібер-понеділок став Amazon, слідом за яким ішли такі компанії, як Walmart, Target, Best Buy і JC Penney, повідомила Experian Hitwise. 
Статки власника технологічної та рітейлінгової компанії Amazon, яка спеціалізується на торгівлі через інтернет, за один день зросли на 2,5 мільярда (!) доларів та перевищили 100 мільярдів доларів.
Загалом онлайн-продажі Amazon цього року перевищили минулорічні показники на 18,4 відсотка. А власник Amazon Джефф Безос став першим мільярдером, статки якого перевищили цифру у 100 мільярдів. Загалом за цей рік статки Безоса зросли на понад 32 мільярда доларів.
Оглядачі відзначають, що на поточний момент найбагатшою людиною світу міг би бути власник компанії Microsoft Білл Ґейтс (його статки могли б становити понад 150 мільярдів), але останній протягом років витратив багато грошей на доброчинність та віддав з благодійною метою на сотні мільйонів доларів акції корпорації Microsoft.
Утім, доки світ божеволіє, одержимий скидками й розпродажами в “чорну п’ятницю”, думаюча й пам’ятаюча слова Івана Павла ІІ частина людства відзначає інший день – День без закупів (Buy Nothing Day). Його сутність у тому, щоб зосередити увагу на переспоживацтві без сенсу й мети.
Цього дня ті, хто не вважає, що жити – означає споживати, просто нічого не купують. Деякі, окрім цього, ще й відмовляються від телебачення, інтернету та електрики.
Активісти Buy Nothing Day у торгівельних центрах стоять з ножицями й плакатами, пропонують людям, яких давно засмоктали борги, розрізати й викидувати їхні кредитки, і замість нових закупів виплачувати кредити банкам та звільнятися від страхітливих боргових пут. Інші активісти влаштовують флеш-моби й годинами ходять по торгівельних центрах, імітуючи зомбі або катаючи туди-сюди візки для товарів, нічого не купуючи. Треті влаштовують на вулицях безплатні дружні вечірки або сидячі демонстрації. А хтось з них іде ще далі, намагаючись прожити без закупів цілий рік.
Цей день започатковано канадійцем Тедом Дейвом у 1992 році. І багато мудро налаштованих невеличких бізнесів підхопили цю ідею - зачиняються на “чорну п’ятницю” й пишуть оголошення, що не хочуть брати участі в безумстві. Адже іноді на диких розпродажах в тисняві й чергах навіть гинуть люди. На щастя, цього року начебто обійшлося без смертей.
Після того, як відшумлять передріздвяні розпродажі, закінчаться “чорна п’ятниця” й кібер-понеділок, люди роздивляться куплене, переосмислять свою поведінку й зроблять логічний висновок: “Не варто своє життя розмінювати на всі ці ганчірки й ґаджети”. Але мине рік, настане нова “чорна п’ятниця” і знову мільйони одержимих споживацтвом людей з палаючими очима ринуться приступом брати торгівельні центри й великі універмаги. Аби хапати все, що попаде під руку. Часто непотрібне, яке завтра викинуть геть на сміття. Така сутність гріха – всі це розуміють, але не можуть втриматися, коли слід проявити твердість і принциповість.

ДЕКАЛОГ ДОНАЛЬДА ТРАМПА

Нинішня, 72-га за ліком, сесія Генеральтної Асамблеї ООН примітна тим, що на ній уперше виступив з трибуни ООН 45-й президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп. Виступаючи в понеділок, 18 вересня, він заявив, що організація не реалізує свого потенціалу.
«ООН має більше фокусуватися на людях, а не на бюрократії», – сказав Трамп у виступі на спеціальному засіданні, присвяченому темі реформування організації. «Бюрократія гальмує діяльність Організації Об'єднаних Націй», – продовжив американський президент. – Її було засновано зі справді шляхетними цілями. Але останніми роками ООН не розкрила своїх повних можливостей через бюрократію та помилки в управлінні».
Тим часом, генеральний секретар ООН Антоніу Ґутьєрреш поскаржився, що бюрократія робить ООН неефективною. Його виступ перегукувався із заявами Трампа.
«Мене нещодавно запитали, що не дає мені спати. Моя відповідь проста: бюрократія. Фрагментовані структури. Візантійські процедури. Нескінченні формальності», – цитують Ґутьєрреша ЗМІ.
Генсекретар ООН додав, що ті, хто хотів би підірвати роботу ООН, не могли б вигадати кращого засобу, ніж «правила, які ми самі створили». Він зазначив: «Іноді навіть запитую себе: чи була якась змова, щоб зробити ці правила ООН саме такими, щоб ООН не була ефективною?», – зазначив Ґутьєрреш.
Утім, всі ці язви, які новий генсек ООН побачив тільки тепер, давно відомі. Таку структуру ООН заклав Сталін, і з ними погодилися тодішні лідери вільного світу, які панічно боялися вусатого диктатора. Саме Сталін наполіг на формулі “п’ять держав мають право вето, а всі інші – підспівувачі сильних світу цього”. Це призвело до того, що спочатку Радянський Союз, а тепер Росії чинять розбій на планеті, а потім на засіданнях Ради безпеки ООН користуються правом вето й блокують будь-які рішення, що бодай якось їх обмежують чи засуджують. Так сталося й коли Росія зухвало анексувала Крим й розв’язала війну на Донбасі. Будь-які спроби міжнародного співтовариства через механізми ООН поставити її на місце луснули, немов мильні бульбашки, бо путінські емісари, цинічно посміхаючись, піднімали руку, користуючись добутим для них Сталіном правом вето.
45-й президент США Дональд Трамп спробував 18 вересня розпочати злам сталінської структури ООН, яка на сьогодні є найбільш забюрократизованою й заскорузлою міжнародною організацією в світі, що не здатна загасити будь-яку, навіть найменшу, пожежу на нашій планеті.
18 вересня Трамп запросив у головній штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку лідерів держав та урядів, аби отримати  глобальну підтримку своєму декалогу – 10 пунктам реформування ООН. Підготовленій у формі політичної декларації з 10 пунктами на підтримку зусиль генерального секретаря ООН Антоніо Гутьєрреша "з метою започаткування ефективної й значущої реформи". Трамп заявив, що несправедливе формування бюджету організації підштовхнуло його до скорочення фінансування "клубу для людей, які збираються разом, щоб поспілкуватися та добре провести час".  Як відомо, Сполучені Штати найбільше вкладають в ООН, забезпечуючи 22% з 5,4 мільярдів доларів дворічного базового бюджету організації та 28,5 % бюджету на підтримку миру, який становить 7,3 мільярдів доларів. Трамп та Гутьєрреш, який також обійняв свою посаду в січні цього року, і посол США в ООН Ніккі Гейлі виступили з цього приводу. У проекті “декалогу” Трампа наголошується: "Ми підтримуємо Генерального секретаря в конкретних змінах у системі Організації Об'єднаних Націй, щоб покращити її діяльність у гуманітарних питаннях, розвитку та підтримці мирних ініціатив".
На засіданні, присвяченому реформі Організації Об'єднаних Націй, у якому взяв участь і президент України Петро Порошенко, 128 держав підписали декларацію на підтримку реформування ООН. 
Генеральний секретар ООН Антоніу Гутьєрреш заявив, що мета реформи - викорінити бюрократію в організації, щоб у центрі діяльності ООН були люди, а не процедури. "Люди живуть в бідності та ізоляції, стають жертвами конфліктів, їм відмовляють у правах і зневажають їхню гідність, нашої допомоги потребують і ті, хто прагне втілити в життя свої мрії та ідеї", - сказав генсек ООН і додав, що реформа в галузі менеджменту ООН включатиме спрощення процедур і децентралізацію процесу ухвалення рішень, підвищення прозорості, ефективності та відповідальності. Серед кадрових змін він назвав досягнення гендерного балансу.
Як і очікувалося, проти реформування ООН поспішили виступити Росія та Китай. Бо їх, як жодні інші країни світу, влаштовує зібрана за сталінськими “лекалами” організація, яка дозволяє їм відчувати себе лідерами на планеті, над якими немає жодної влади й жодного контролю.
Наступного дня, 19 вересня, Дональд Трамп виступив з посланням до держав-членів ООН. Ось основні тези його виступу.
1. Пригрозив "повністю знищити" КНДР.
У своєму виступі Дональд Трамп говорив про Північну Корею в дуже жорстких виразах. Зокрема, він заявив про готовність США "повністю знищити" КНДР.
"Сполучені Штати володіють як більшою силою, так і терпінням. Однак якщо нас змусять захищати себе та союзників, у нас не буде іншого вибору, крім як повністю знищити Північну Корею", – сказав президент США.
При цьому північнокорейський режим він охарактеризував як "самогубний", ядерна програма якого загрожує всьому світу. У зв'язку з цим Трамп закликав усі країни до співпраці задля ізоляції КНДР доти, доки вона не припинить своїх ворожих дій.
2. Заявив, що світова спільнота відкидає загрози суверенітету України.
Під час виступу Трамп заявив, що світова спільнота відкидає загрози суверенітету держав – від України до Південно-Китайського моря. Він також зазначив, що як президент США завжди ставитиме Америку на перше місце, а національна держава, як і раніше, залишається кращим інструментом поліпшення життя народу. "США більше не допустять, щоб хтось отримував переваги за їхній рахунок і не братимуть участі в односторонніх угодах", – сказав Трамп.
3. Ми зупинимо радикальний ісламський тероризм.
"Ми зупинимо радикальний ісламський тероризм, тому що ми не можемо дозволити його", – заявив президент США. ЗМІ відзначають, що Трамп сказав "ісламський", а не "ісламістський", хоча багато його радників закликали відмовитися від терміну "радикальний ісламський тероризм". Раніше президент США говорив так під час передвиборної кампанії, але після обрання відмовився від використання цього виразу, особливо під час його першої закордонної поїздки до Саудівської Аравії.
4. Соціалістичний режим Венесуели "знищив процвітаючу націю".
Під час свого першого послання на Генасамблеї ООН Трамп нагадав про зусилля його адміністрації щодо введення подальших санкцій проти президента Венесуели Ніколаса Мадуро. Трамп підкреслив, що диктатура режиму Мадуро "привела колись процвітаючу націю до межі повного краху".
"Соціалістична диктатура Ніколаса Мадуро заподіяла жахливий біль і страждання добрим людям цієї країни. Цей корумпований режим зруйнував процвітаючу націю, нав'язавши невдалу ідеологію, яка лише породжувала страхітливу бідність і нові злидні у всіх своїх починаннях", - заявив президент США. Він також підкреслив, що США "готові вдатися до подальших дій" проти режиму Мадуро.
5. Ядерна угода з Іраном – це ганьба для США.
Під час виступу на Генасамблеї ООН Трамп заявив, що ядерна угода з Іраном – це ганьба для США. "Це одна з найгірших угод, яку США коли-небудь укладали. Ми не можемо дотримуватися угоди, яка служить прикриттям для безперервної реалізації ядерної програми", – сказав він.
За словами Трампа. не можна допустити, щоб убивчий режим продовжував свою діяльність з дестабілізації й будував небезпечні ракети, використовуючи цю угоду як прикриття для того, щоб у кінцевому рахунку реалізувати свою військову ядерну програму.
Перебіг 72-ї сесії Генасамблеї ООН, новий генеральний секретар, який прагне змін і, головно, рішучий план Д.Трампа з реформування організації вселяють надію в душі людей в усьому світі, що на планеті нарешті постане організація, яка припинить війни, подолає несправедливість і захистить усіх знедолених, обтяжених і гнаних.
Бо поки що світ дедалі глибше занурюється у війни, голод, злидні і… рабство. Так, так, рабство. Сьогодні в світі налічується 40,3 мільйона (!) рабів. Три чверті з цього числа - жінки і дівчатка, кожен четвертий - неповнолітня дитина. Такі дані оприлюднила Міжнародна організація праці (МОП), що входить до складу ООН.
Згідно з її даними, в 2016 році 24,9 мільйона рабів працювали у важких умовах на заводах, будовах, фермах і в риболовецькій галузі, а також виконували функції домашньої прислуги і секс-рабинь. З цього числа 15,4 мільйона осіб одружилися чи вийшли заміж з примусу. Світ летить не до світлого майбуття, а котиться назад, у своє темне минуле. Сумно.

 

ТРАМП: “ЦЕ МІЙ ОБОВЯЗОК ВІДПЛАТИТИ ЗА СМЕРТЬ СИРІЙСЬКИХ ДІТЕЙ”

Жахливий злочин, скоєний 4 квітня проти мирних мешканців міста Хан-Шейхун  у сирійській провінції Ідліб, став головною темою прес-конференції президента США Дональда Трампа та короля Йорданії Абдулли ІІ, який прибув до Вашингтона з офіційним візитом. Ця ж подія спонукала Раду безпеки ООН зібратися 5 квітня на надзвичайне засідання.

Президент США під час зустрічі в Білому домі з королем Йорданії Абдуллою II назвав атаку із застосуванням отруйного газу в Сирії "страхітливою та жахливою образою  людства". Він сказав також, що відчуває свій обов’язок відповісти тим, хто вбиває маленьких дітей бойовим отруйним газом. Президент однозначно заявив, що безкарною ця жахлива атака не залишиться.

Як відомо, такі самі заяви робив до нього 44-й президент Америки Барак Обама. Однак його слова так і залишилися словами. Коли сили Асада вперше застосували хімічну зброю проти мирних людей, він заявив, що сирійським диктатором перейдено “червону” лінію й США вдадуться до військової операції проти нього. Але Путін та його міністр закордонних справ Лавров зуміли навішати Обамі локшину на вуха й він повірив їхнім байкам про те, що хімічну зброю на території Сирії буде повністю знищено. Як її знищили – видко на прикладі трагедії в Ідлібі.

Рішучість, з якою Трамп виступав на прес-конфренції після зустрічі з йорданським королем Абдуллою, свідчить про те, що цього разу словами справа не обмежиться. Тих, хто вбиває маленьких дітей бойовим отруйним газом зарином, чекає Міжнародний суд у Гаазі. Досить терпіти цього негідника Асада! Досить зважати на Путіна, який вважає сирійського диктатора своїм другом і всіляко допомагає йому. Причому не тільки словами, а й військовою авіацією, яка відчуває себе в Сирії, як у себе вдома.

Усі запаси хімічної зброї, які має Асад, було доставлено з Росії. Це арсенали ще радянської доби, коли одержимі старці з Політбюро ЦК КПРС готувалися до Апокаліпсису. Саме їх час від часу асадівські війська пускають у хід не тільки проти військ опозиції, а й проти мирного населення. Авіабомби, нашпиговані зарином, є й у розпорядженні військових льотчиків Путіна на російських військових базах у Тартусі та Хмеймім поблизу сирійського міста Латакія.

У той час, коли Трамп давав на галявинці біля Білого дому прес-конференцію з королем Йорданії Абдуллою ІІ, постійний представник США при ООН, посол Ніккі Гейлі заявила на надзвичайному засіданні Ради безпеки ООН, що застосування хімічної зброї в Ідлібі має всі ознаки атаки з боку урядових військ президента Башара Асада, у якого, за її словами, немає стимулів припиняти це, доки його режим продовжує захищати Росія.

Ніккі Гейлі назвала Башара Асада «безсовісним чоловіком». «Якби Росія виконувала свої зобов’язання, то не лишилося б жодної хімічної зброї для використання сирійським режимом. Тут правда очевидна. Аль-Асад, Росія та Іран не зацікавлені в мирі», – сказала вона.

«Коли ООН систематично не виконує свої зобов’язання діяти разом, настав час це робити окремим країнам, нас штовхають робити власні кроки», – наголосила Гейлі й додала: “Якщо Росія має вплив, як вона стверджує, в Сирії, ми хотіли б, щоб вона його застосувала. Необхідно покласти край цим жахливим діянням. Скільки ще дітей повинні загинути, перш ніж Росія перестане бути байдужою?”.

Верховний представник ООН з питань роззброєння Кім Вон Су заявив під час надзвичайного засідання Ради безпеки ООН: «Генеральний секретар глибоко збентежений новинами про використання хімічної зброї в місті Хан-Шайхун та в інших частинах Сирії. Генеральний секретар нагадує: Рада безпеки неодноразово наголошувала, що використання хімічної зброї будь-де становить загрозу міжнародному миру та безпеці, це серйозне порушення міжнародного права”.

Всі члени Радбезу одностайно засудили трагедію в Хан-Шайхуні та закликали до незалежного розслідування цього воєнного злочину, встановлення винних та їх покарання.

Представник Швеції, зокрема, заявив: «Сирійська влада має повною мірою співпрацювати з Організацією з питань нерозповсюдження хімічної зброї, дозволити їй перевірити точність та повноту звітів про наявність у Сирії хімічної зброї».

Пряму відповідальність за трагедію в Хан-Шайхуні представники Франції, США та Великої Британії покладають на сирійський уряд. А також на Росію та Китай, які 28 лютого заблокували в Радбезі проект резолюції про накладення санкцій проти режиму Башара Асада за застосування хімічної зброї.

Представник Великої Британії, зокрема, сказав на надзвичайному засіданні Ради безпеки ООН: «Ми мали шанс 28 лютого ухвалити резолюцію, що покарала б режим Асада та ІДІЛ, які використовували хімічну зброю, і це було доведено встановленими нами процедурами, ми могли того дня надіслати чіткий сигнал, що будуть наслідки, якщо буде використано таку жахливу зброю…Однак, після того, як Росія та Китай наклали своє вето, єдиний месидж, який отримав Асада, – це заохочення, і вчора ми побачили наслідки цих вето».

Заяви Росії, що хімічну зброю було використано повстанцями, не мають під собою жодних підстав, заявив на слуханнях представник Франції.

«Росія заявила, що винна опозиція, що авіаудари режиму були спрямовані проти якогось складу зброї опозиції, але ми не бачимо жодних доказів того, що будь-які неурядові сили в Сирії мають зброю, яка завдала б такої шкоди, яку ми побачили 4 квітня. Росія каже, що в нас недостатньо інформації про атаку. Однак ми знаємо, що це була повітряна атака, яка тривала кілька годин. Ми бачимо всі ознаки атаки з використанням паралізуючої речовини, яка може вбити понад 100 людей та поранити сотні інших, і тільки Росія - одна сила в Сирії має таку зброю, єдина сторона, яка не дає доступу до свої військових баз. Це не виглядає як справа рук терористів чи опозиції – ці дії мають всі ознаки політики режиму Асада", - заявив представник Франції.

Народна мудрість каже: “Не покаране зло завжди повертається”. Боягузливість Обами, його неспроможність протистояти зухвальству Москви призвели спочатку до хімічної атаки, смерті в муках сотень сирійців, а після - до словесного словоблуддя, яким Путін та Лавров зуміли забалакати наївного й ледачого Обаму. Тепер наслідки такого президентства видно з усією чіткістю. Путінські й асадівські “орли” знову скидають на сирійські міста бомби із зарином.

Світ, затамувавши подих, стежить нині за кроками Дональда Трампа. Чим відповість він Путіну й Асаду? Й чи відповідатиме взагалі? Якщо справа знову обмежиться словами, то довіра до Трампа буде такою самою, як і до його попередника. А безкарні путіни й асади й далі сіятимуть на планеті зло і смерть, поливаючи її смертоносним зарином.

ЧИ Є ЛЮБОВ ПІСЛЯ...

Хотіла написати «після смерті» і не змогла. Рука мимоволі зупинилася сама.Чи є любов після смерті? На факультеті журналістики в найпрестижнішому тоді Київському університеті імені Тараса Шевченка ми вчилися на одному курсі, в одній «французькій» групі, дружили, обидві були селючками, вона - з чорноземної Вінничини, я – із ще чорноземнішої Житомирщини, обидві страшенно комплексували поряд з однокурсниками з відомих столичних родин. Я розповідала, що односельці заздрять моїм батькам, бо їхня донька, мовляв, вивчиться й їздитиме по світу. «А моїм співчувають, - щиро казала вона, - бо не розуміють нащо п’ять років вчитися, щоб продавати журнали в кіоску!» Але в Тоні було стільки справжнього, непідробного, нефальшивого світла, щирості, безпосередності, доброти, що перед нею ніяковів суворий декан, обеззброювалися сивочолі викладачі марксизму-ленінізму, тьмяніли шати столичних однокурсниць. Такою, напевне, побачив її й полюбив Валерій...“…Є в нашій київській школі гарна традиція - День сім’ї. Це коли замість учителів уроки проводять батьки, - розповіла вона нам, своїй друзям, недавно на фейсбучній зустрічі. - Цікаво неймовірно! І дітям, і батькам. Мій старший син пішов до першого класу в 1997 році. Згодом доєдналися ще троє молодших. Так що можете собі уявити, скільки довелося нам з чоловіком провести уроків за чотирьох наших дітей. Кожного разу ми дуже сумлінно готувалися. Шукали цікаві теми для розмов і дискусій. В минулому році говорили про кохання. Валерій розповідав про Адама і Єву, маленького принца, а я читала казки Дзвінки Матіяш, щось з гумором згадували із власного життя... Діти були у захваті. Вчителі взяли з нас слово, що проведемо подібний урок, не чекаючи Дня сім’ї. Валерій пообіцяв. Бо дуже любив цей день, дуже любив дітей і щиро вважав, що з ними обов’язково треба говорити на делікатні душевні теми. А через кілька днів його не стало...»...Торік у лютому свій останній відпочинковий день на флоридському острові Святого Марка ми вирішили завершити прощанням із сонцем. Відзнявши неповторні кадри й увічнивши себе на тлі заграви, вирішили відразу ж поділитися цією неповторністю з друзями. Але в той момент, коли завантажували світлини на фейсбук, прийшло повідомлення, що помер Валерій. Несподівано. Раптово. Просто сів на стілець, схопився за серце і його не стало... Повідомлення було гірким, а його смерть несправедливою. І замість радості від вистави, яку щойно поставило нам саме Сонце, хотілося впасти в пісок і ридати… Чому так рано відходять найкращі з людей?.. Чому?.. Валерій і Тоня познайомилися в студентському будівельному загоді десь, здається, в Магадані, закохались, одружились, у них народилося четверо дітей. Під час Майдану Валерій, який народився і виріс у Росії, носив бруківку, співав український гімн, розносив канапки. Одного вечора, коли піщли чутки, що цієї ночі Майдан збираються розігнати, Тоня попросила його йти додому, бо вдома діти, четверо, й хтось із них двох має їх доглянути, а оскільки «Україна - це її Батьківщина», то вона не може піти з Майдану. Обнялися, попрощалися. А за кілька годин Валерій повернувся і став поряд, сказавши: «Україна – це й моя Батьківщина також...» Без жодної патетики. Він був людиною слова і вчинку.«...І ось знову День сім’ї. День, який багато років був для нас справжнім святом. Бо після уроків ми ще обов’язково кудись водили дітей: на прогулянку, в гості, парк, музей... Тепер я нічого не хотіла й не збиралася йти до школи. Просто не могла. Але якось до мене підійшла вчителька мого молодшого сина й сказала, що діти дуже чекають продовження тих історій, які ми з Валерієм завжди їм розповідали. Я поділилася цим зі своїм старшим сином. І несподівано для мене він сказав, що треба продовжувати ті наші з татом уроки. Уроки любові. І він мені допоможе... ... Вже давно ніч. І сплять мої ангели. А я ще й ще раз переживаю все, що відбувалося сьогодні в школі. Моє серце переповнює вдячність, яку подарували нам діти. Я вперше побачила, як виріс мій син, милувалася, як він спілкується з дітьми, бачила який він розумний і талановитий! Такий, як і його тато...»Майже рік, як Валерія немає. Але Тоня й досі пише йому листи. І відсилає у вічність. «100 днів без тебе… Сьогодні цілий день - дощ. Хотіла піти на цвинтар, але не змогла... Вибач... Та я знаю, що ти - не в образі. Більше того, я знаю, що ти – поряд… Ти скрізь! Скрізь, де є я! І ти готовий переді мною простелити веселку. Може, ти зараз так і робиш, просто я не бачу… А пам'ятаєш, ми з тобою все намагалися знайти «кнопку» вічного щастя. І ти передбачав, що вона може бути десь зовсім поруч, просто ми її не бачимо. Тепер ти точно знаєш, де вона є! Натискуй її частіше, коханий!..»

БЕРЕЖІМО ЧОЛОВІКІВ! 
ПРО ДУЖЕ ОСОБИСТЕ

Мій брат помер у середині немилосердно спекотного серпня. За два тижні після смерті йому було б 59. Ця вістка застала мене в горах, куди не догукуються телефонні дзвінки і не доходить інтернет. І найближча церква, церква Святого Івана Хрестителя в Гантері, куди ми прийшли помолитися за його душу, завжди буде церквою й мого брата Івана.
Брата поховали на новому цвинтарі, на околиці міста, майже в полі, до якого з трьох боків горнеться пшеничний лан (немов протестуючи проти цього маленького останнього земного прихистку людей), а з четвертого – швидкісна траса Хмельницький-Житомир, немов закликаючи: «Не поспішайте, зупиніться, озирніться довкруж!» Яким же було моє здивувування, коли вдивляючись у фотокартки на пам’ятниках і вчитуючись у дати на них, побачила, що цвинтар цей майже суціль «чоловічий». Більшість похованих тут – чоловіки, добра половина – чоловіки 40-60 років.
- І таких цвинтарів по Україні – більшість, - каже братова, дивуючись моєму здивуванню. – Бо в Україні хворіють жінки, а помирають чоловіки...
Сучасна Україна маліє не лише від війни. Середня тривалість життя чоловіків в ній 62 роки, жінок – 73. Кожен третій сорокарічний чоловік в Україні не доживає до 60-літнього віку.
Розгорнута картина ще тривожніша. Світова книга фактів ЦРУ (The World Factbook), опублікувала дані, за якими за смертністю Україна в 2015 році посіла друге місце в світі з показником 14,46 на 1000 осіб. Всього в списку - 225 країн і територій. Гірша ситуація тільки в Королівстві Лесото - анклаві, повністю оточеному територією Південно-Африканської Республіки. До списку печальної першої «десятки» потрапили також Болгарія, Гвінея-Бісау, Латвія, Чад, Литва, Намібія, Афганістан і Центрально-Африканська Республіка.
Найінтенсивніше вимирають люди на Чернігівщині (21,9 відсотків), найповільніше – на Закарпатті (1,6). Порівняння з геноцидом не голослівні. Згідно з даними Держстату, в окремих регіонах України темпи смертності майже такі ж, які були в роки Голодомору. Так, наприклад, в сильно постраждалій від голоду Дніпропетровській області смертність у 1932 році становила 17 випадків на тисячу осіб, а в останні п’ять років смертність у цьому регіоні становила майже 16 випадків на тисячу осіб.
Критичним для українських чоловіків є вік 35-40 років - саме в цьому віці вони помирають частіше, ніж навіть у похилому. Хлопчикiв в Україні народжується бiльше - на 100 новонароджених дiвчаток припадає 106 хлопчиків. Але вже у 30-35-літньому віці баланс статей стає зворотнім: жінки починають переважати чоловіків кількісно, в результаті у віці 60-64-х років на 100 чоловіків вже припадає 141 жінка, в 65-69 літ - 165 жінок, у віці 70-74-х - 187 жінок, 80-84-х – 255.
Як так сталося, що чоловiки в Україні, якi є сильнiшими фiзично, живуть значно менше? Існує загальнолюдська відповідь на це запитання. Насамперед, це зумовлено бiологiчними чинниками: в жiнок генетично бiльша опiрнiсть до хвороб, вони витривалiшi та краще пристосовуються до умов життя. Втiм, на бiологiчнi причини припадає лише чотири роки рiзницi. Решта обумовлено соцiальними та економiчними чинниками, які ще називають «якістю життя». Саме через це чоловік у Швеції живе на 15 років довше українського, а сусід-поляк – на 8.
Учені пов'язують підвищену смертність у чоловіків насамперед із захворюваннями серцево-судинної системи – схильністю до інфаркту та інших недуг судин і серця, які виникають внаслідок куріння, неправильного харчування з високим вмістом калорій і насичених жирів та занечищеного довкілля. 
Мій брат помер від гіпертонії або артеріальної гіпертензії, як кажуть сучасні лікарі, – захворювання, яке посідає перше місце серед головних причин вимирання української нації. Хвороби, яка дедалі частіше вибирає собі в жертву квітучих, успішних чоловіків 50-60 років, з яких про наслідки недуги зазвичай знають лише 37 відсотків, лікуються лише 22. У сьогодніщній Україні більше 22 мільйонів мешканців страждають серцево-судинними захворюваннями, левова частка яких закінчується раптовою зупинкою серця.
Рівень охорони здоров’я в країні - це також «якість життя».У районній лікарні, куди його привезла швидка допомога, добу встановлювали діагноз. Притому, що він працював у цій лікарні, був «відомим гіпертоніком» і мав довгу «історію хвороби». А коли його доставили до обласної лікарні, там ще добу проводили ті ж обстеження, які щойно робили в районній. Втрачений час став безповоротнім. Минулої зими він повинен був пройти планове обстеження в Києві, але не поїхав, бо боявся втратити працю, навесні – також, бо чекав, коли закінчиться опалювальний сезон і, як головний інженер, почувався відповідальним за це... От якби я прилетіла додому навесні, як планувала, я б його переконала, що так не можна, і все було б інакше... От якби… Коли в березні в Києві раптово помер від гіпертонії 50-літній чоловік моєї подруги, я розказала б йому, можливо, все було б інакше. От якби... «Не тортуруй себе, - каже братова, - ми вже тисячі разів перебрали всі ці «якби»... Нічого б не було інакше. Бо інакше жити не хотів він сам...»
Не хотів чи не міг. Можливо, найголовніша причина такої страхітливої ситуації в тому, що українці спочатку не хочуть нічого змінити в своєму житті, а потім уже не можуть. За статистикою, тривалість життя людини на 50 відсотків визначає спосіб життя: це і зловживання алкоголем, і шкідливі умови праці, і нездорове харчування. Чоловіки ж частіше, ніж жінки, зверхньо ставляться до свого здоров’я й значно рідше звертаються до лікаря. Майже 40 відсотків  громадян України намагаються відкласти відвідини лікаря до критичного моменту - через недостатню обізнаність із реальним станом свого здоров’я та неспроможність оплатити медичні послуги. Поняття «культура здоров’я» так і не ввійшло ані в український спосіб життя, ані в українську ментальність. За останні чверть століття, коли всі кордони стали відкритими, а увесь «цивілізований світ» завдяки телебаченню прийшов у кожну сільську хату, українці навчилися співвідносити свій життєвий успіх із моделями мобільних телефонів, із шиком носити норкові шуби, безпомилково розрізняти «Майбах» і «Ламбургіні», але не навчилися стежити за станом своїх зубів, пильнувати вміст цукру в крові й тиск, не вважати відвідини лікаря важливішими за відвідини косметолога.
Серед демографів є й така думка: «На високий рівень смертності серед населення в Україні впливає й те, що найбільш продуктивна частина населення виїхала на заробітки. Природно, через це в Україні залишилося не найбільш “якісне” населення, яке утримує рівень розвитку соціуму».
“Якість” населення визначається рівнем кваліфікації громадян і рівнем якості життя. Олігархічна система десятиліттями тиснула на середній клас і вичавлювала з України самодостатніх людей. Ці люди більш ощадні, бережуть здоров’я і ведуть здоровий спосіб життя. Вони орієнтовані на якісне життя і є головною рушійною силою соціуму. Коли цей прошарок суспільства частково “вичавили” за межі України, залишилася та частка, яка веде спосіб життя, що не передбачає довголіття. Такі люди надмірно вживають алкоголь, палять, отруюються наркотиками... Увесь цей комплекс соціальних негараздів миттєво позначається на високому рівні смертності, особливо чоловіків. Тому держава має розробити спеціальну національну програму підтримки здоров’я чоловічої статі. Але нині інтереси української нації майже не перетинаються з інтересами Української держави...
... Я не встигла попрощатися зі своїм братом і його голос досі відлунюється у моїх вухах, і в кожній кремезній статурі впізнаю його...
- Не по правді пішов, не по правді.., - повторює, мов молитву, мама, маючи на увазі, рано пішов, не по літах. – Пригадую, тобі було років зо три... Вони з хлопцями ловили рибу от там у річці, руками. Раптом звідки не візьмись чорна хмара, вдарив грім, блискавка на півнеба, дощ... Як зараз бачу, він біжить уздовж берега, прибіг, закутав тебе якоюсь своєю сорочиною... Він усе тебе пильнував, оберігав, захищав...
Немає вже ані русла тієї річки, ані жодного з тих хлопців, що ловили тоді рибу... Останній з них пішов у засвіти через два тижні після смерті мого брата...
- Мам, чому ти плачеш? - втішає мене наш побожний син, зустрічаючи на летовищі. - Ви ж зустрінетесь...І знову будете разом...
...Ми зустрінемось. Обов’язково. І знову будемо разом. На березі вічної ріки...

Катерина Кіндрась

Нью-Йорк – Житомир – Київ - Нью-Йорк

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО: ПРАВДА Й КРИВДА

Їдемо битим шляхом. Розбитим настільки, що радянська ера здається розкошувала тут не так вже й давно, раз дорога служить ще й досі. Служить і прислужує. Не на користь часів пострадянських. За «совєтських» хоч дороги були добрі, а “ці” (назви їм так і не придумали) навіть дороги не годні полатати. Селяни не дуже вникають, що це одні й ті самі.
«Україна – понад усе!» - прибив хтось при в’їзді в моє рідне село Борушківці великий рукописний «білборд». Чорноземна курява з-під коліс густо огортає синьо-жовті прапори, вивішені й приспущені над деякими брамами, немов у вічній жалобі, й осідає на синьо-жовтий міст через колись повноводну, немов Дніпро, а тепер замулену й змілілу ріку мого дитинства Деревичку. Обабіч дороги стоїть маленька сива зіщулена постать... Мама! Вийшла нас зустрічати аж «на шлях», на головну дорогу. Ну, ось я й удома...
Із дорогами в «совєтських» теж було добре не завжди. Просто коротшою стала пам’ять й ілюзорнішими надії. За свою чорноземну й вічно в багнюці вулицю Зарічну я колись, ще десятикласницею, воювала аж у республіканській пресі, в «Сільських вістях». Хоч Зарічною її ніхто ніколи як не називав, так і не називає, більше Погорілий куток або Гандзіна вулиця, бо колись дуже давно, ще в ті часи, коли ще всі хати були під соломою, її спалила, немов княгиня Ольга Іскоростень, якась дівчина Гандзя, щоб не йти заміж за нелюба. На пресу, та ще й всеукраїнську, колись реаґували моментально: дорогу протягом місяця висипали щебенем і “мучкою”; односельці не могли надякувати, а ми, дівчата, нарадітися, бо вже можна було йти до клуба не в гумаках, а в черевиках на високих підборах.
Братова каже, що люди в нашому селі самі винні, бо неправильно вибирають депутатів. От у них, на Хмельниччині, в Кам’янці-Подільському, на кілограм гречки не розмінюються й перед виборами ставлять конкретні вимоги: потрібна дорога, дитячий садок, школа, тому в них усі дороги асфальтовані, у дитячому садку тепло, всі вікна замінено на пластикові, й побудовано нову церкву, українську.
«Що ти рівняєш, - каже моя мама,-  Кам’янець-Подільський – це ж столиця в порівнянні з нашими Борушківцями. А в нашому селі молоді роз’їхалися хто куди, а залишилося кілька старих і кілька кривих...»
Моє рідне село Борушківці, Любарського району, Житомирської області, яке входило до дослідного господарства республіканського підпорядкування, колись також було “столицею” - вирощувало елітні сорти зернових, врожаї збирало найвищі в країні, засіки в селян були засипані заробленим власною працею добірним збіжжям, з яким вони не знали, що робити, директор господарства мав «Золоту зірку» Героя соцпраці, сам жив, але й про людей дбав і поколінню, яке пережило тяжкі голодомори і 33-го, і 47-го, про благодатніше життя й не мріялося.
- Ти знаєш по скільки сьогодні буханка хліба? – нарікають сусіди, зібравшись на маминому подвір’ї на вечерю. - По 10 гривень. Де таке бачено?
- Ну, то печіть свій, буде й дешевше, й смачніше, - кажу, згадуючи, як наша бабця Єва все життя пекла хліб із запахом жита, який і досі вчувається на подвір’ї, де я виросла... 
- Хто ж буде пекти, як повикидали з хатів геть усі печі, бо понадіялися на той  проклятущий газ! – відгукується одна з сусідок, ровесниця моєї мами, якій вже майже 80 років.
- Ну, то купіть електричну...
- Купила б, та де ж взяти гроші? Що на ту пенсію можна купити?!
І знову все повертається до грошей.
- Хіба то гроші?.. Сльози... Он я проробила в колгоспі 49 років, з 16 років на фермі, а он та (називає ім’я) не знаю, чи хоч років з десять проробила, а пенсія в неї така сама. То де ж та правда, де справедливість?!
Про правду й справедливість сьогодні в селі говорять багато. Але що з теї балачки?
- Де її знайти ту правду? Не було й не буде? Ми вже і за Ющенка голосували, бо теж вийшов із села, і за Мороза, бо селянську партію створив, обіцяв захищати село... За Порошенка не голосували, бо це той самий Янукович. І за Януковича не голосували...
- А за кого голосували?
- Останній раз ні за кого... Бо не наш він, цей Порошенко…
- Ну, то за вас все одно проголосували, - озивається сусідський хлопець, який вчиться в сільськогосподарському коледжі на землевпорядника. І називає місцеве начальство - голову сільради, колишнього інструктора райкому компартії, головну громадську активістку, колишню голову компартійної організації колгоспу... - Вони й тепер головні. За московську церкву хто агітує?
Із подивом дізнаюся, що в селі будують церкву... Московського патріархату.
- Чому ж ви дозволяєте?- запитую. – Побудували б свою, українську...
- А хто нас питає? Якесь таке слово придумали, що й не вимовлю, – пробує  згадати сусідка, яка співає в хорі церкви, під яку перелаштували колишню “залізно-скоб’яну” крамницю. -  Якась не… не вимовлю...
- Неканонічна, може?
- Так, так... А що воно означає?.. Он, у Любарі, в самому райцентрі, теж церкву вивершили, велику, із золотими банями, але не можуть добудувати, ніхто грошей не хоче давати, бо московська...
- Дитино, подивися на нас! Через рік-два підемо до Бога, хто в цьому селі зостанеться... Молоді втікають, хто куди може. Навіть у Білорусію, на заробітки... Хто не може - в Італію чи Польшу...
Церкву в нашому селі розібрали ще тоді, коли боролися за колективізацію й виморювали село голодом. Але місце, де вона колись стояла, високо, на пагорбі, ніби здіймаючись над усією людською марнотою марнот, інакше як «біля церкви» ніхто не називає. А діди й батьки з покоління в покоління передавали історію про те, що «коли сказали, аби йти розбирати церкву, ніхто не хотів йти, а ті, хто погодився, повмирали срашною смертю і то за один рік». А нехристя, який скидав церковний хрест, Бог жорстоко покарав - коли він копував пшеницю на своєму полі, зірвався такий вітер, що підняв його разом із тією копицею, поніс у болота й там кинув у трясовину, ніхто його більше й не бачив...
Щоразу, коли ми з Америки приїздимо додому, мама ставить на подвір’ї довгий-предовгий, немов на весіллі, стіл і запрошує до нього всіх, хто йде повз нашу хату. Мед, грушки, пиріжки, сало, домашнє вино, свіжа риба із ставка... Гостинці не переводяться. А розмови «за життя» тривають далеко за північ.
 - Ти знаєш, по скільки цього року приймають нашу картоплю?
- Знаю, - кажу чесно, бо вже чула, - По одній гривні за кілограм...
- Торік приймали по три. А знаєш чому? Бо цього року вродила. А знаєш, скільки біля неї треба напрацюватися?
- Знаю...
- А молоко знаєш, по скільки приймають? По 3 гривні 30 копійок за літр. А за літр простої води, не мінеральної, в пляшці, треба віддати 10 гривень. То де та правда?!
Але при тому село дає собі раду. Критерії достатку, правда, змінилися, сьогодні - це пластикові вікна й металева огорожа на бетонованій основі. При тому, що встановлення одного пластикового вікна коштує, в середньому, 100 доларів і один метр огорожі приблизно так само. Село упластиковане й огорожене. Основне джерело доходу – худоба, яку вирощують селяни й яка їх «рятує»: «бички» допомагають побудуватися, купити реманент, оплатити лікарню, вивчити дітей... Але фермерів, чесних, роботящих, які прийшли на зміну колгоспам, вони вже не рятують. Бо на сьогоднішній день для того, щоб придбати трактор вітчизняного виробництва, необхідно продати майже 200 голів свиней чи 55 голів великої рогатої худоби, а в 1989 році, коли фермерство лише розпочиналося, можна було зробити це за 4 бичка... Притому бути фермером сьогодні економічно не вигідно - з 1 січня 2016 року держава змінила правила: 85 відсотків прибутків забирає собі, залишаючи аграрному виробникові лише 15.
З кожним роком Україна дедалі більше стає схожою на пустку. За даними демографів, щороку з її мапи зникає до 17 сіл. З моменту незалежності в Україні офіційно припинив своє існування 641 населений пункт – 601 село і 40 великих селищ, з яких через вимирання мешканців - 528. Нині в селі проживає третина українців. Майже 70 відсотків території країни – це земля сільськогосподарського призначення. Чи може вона прогодувати тих, хто її обробляє? Зрештою, що таке українське село сьогодні: «відгодівельний пункт», «колиска нації», «відкрита рана»?
Селу втовкмачують думку, що вихід зі злиднів – у продажі землі. Запровадження обігу земель – це й нова вимога Міжнародного валютного фонду. Селяни впевнені, що їх черговий раз хочуть обдурити. Й відчасти тому, Україна змушена продовжити мораторій на продаж землі вже всьоме. Голова Аграрної партії України Віталій Скоцик пояснює це так: «Сьогодні зняття мораторію на продаж землі – це злочин проти народу, якому ця земля належить і на якій він працює. Купити за 300-400 доларів, щоб потім продати за 10-15 тисяч. Щоб повноцінно запрацював обіг земель, потрібно 17 важелів-«інструментів». Сьогодні працює лише два – або сам працюй, або здай в оренду. Досі не завершено формування земельного кадастру, не проведено повну інвентаризацію земель. В державній власності – близько 10 млн. гектарів, причому невідомо, хто заробляє на половині цієї землі. Тому ми кажемо: вкрасти землю не дамо. Потрібно передбачити неможливість концентрувати велику кількість землі в руках однієї родини та неможливість володіння українською землею іноземцями. І записати обов’язок зберігати на відповідному рівні якість землі...»
Мої односельці, які доживають віка на батьківській землі, в таку заплутану арифметику й ще заплутанішу політику не вдаються. Хоча дати раду з тією землею селяни-пенсіонери не можуть, але категорично виступають проти продажу землі, бо «вона дістанеться не нашим дітям та внукам, а злодіям, які не люблять землі, не знають, як біля неї ходити, а тільки хочуть висотати з неї останні соки». І наводять приклад із сотнями гектарів чорноземів, узятих в оренду скоробагатьками й засіяних рапсом і соняшником, які моментально дають живі гроші, але неймовірно виснажують землю, бо такі горе-землероби не чергують сівозміни, іґнорують пар.  
...Гостини спливають швидко. Вирішуємо повертатися до Києва на світанку, затемна. Кажемо мамі, що так легше, не так спекотно, бо вдень температура сягає 35 градусів за Цельсієм, та й не треба буде зупинятися біля кожної другої хати, щоб попрощатися, немов назавжди. Насправді, так легше тому, що не так болісно прощатися: в темноті не видно сліз, не так крається серце... Хоча маленька мамина постать ще довго стоятиме на дорозі й махатиме нам рукою, аж доки наше авто не зникне з лінії горизонту...

Катерина Кіндрась

Нью-Йорк – Житомир – Київ - Нью-Йорк

КОМУ ВІЙНА, А КОМУ - МАТИ РІДНА

Війна змінила людей. До останнього п’яниці такого маленького села, як мої рідні Борушківці на Житомирщині. Коли на Майдані пролилася перша кров, мій однокласник Олег, з яким ми не бачилися років з двадцять, кожного дня телефонував мені до Нью-Йорка й істерично кричав: «Ну, скажи щось цьому Обамі! Нехай він щось робить! Чого він мовчить!» Так, немов американський президент – також наш однокласник і я несу особисту відповідальність за його байдужість. Коли ніхто не відповідав, залишав повідомлення, але розібрати слова було нелегко. Олег - єдиний з хлопців нашого класу, хто в старших класах завжди приходив до школи в штанях з ідеально напрасованими «стрілками», і єдиний з наших однокласників, хто спився, поблукавши по світах. Повернувся до батьківського порогу й тепер «не просихає». Так само він продовжував телефонувати, коли «зелені чоловічки» взяли Крим, і коли прийшли на Донбас. Щоправда, викрикував вже інші слова: «Чому ваш Обама не дає нам зброї, своїх «Джевелінів»?! Ми ж увесь Захід захищаємо, а не тільки Україну!»«Та х...ло ваш Обама», - сказав він замість привітання, коли місяць тому пізнього суботнього вечора ми, кільканадцятеро однокласників, зустрілися в «старій школі», де тепер відкрили ресторан. Я відбулася жартом: «Шкода, що Обама не наш однокласник. Ми б його запросили на цю зустріч і сказали все, що про нього думаємо...»Жарт враження не справив, бо, з’ясувалося, що в кожного з моїх однокласників – «своя війна»: у когось чоловік у добровольчому батальйоні, у когось син служить у прифронтовій зоні, в когось зять отримав повістку й не сьогодні-завтра відбуде на фронт. Після першої години ночі, коли вже було згадано, хто в кого списував і хто в кого був безнадійно закоханий, мова знову зайшла про дітей, «які гинуть невідомо за що», ділків, які «роблять на АТО бізнес», владу, яка «все списує на війну». - Син моєї сестри рік пробув у АТО, демобілізувався, покрутився-покрутився й попросився назад. Роботи немає, квартири немає... Дві сім’ї живе в однокімнатній квартирі й без війни війна в хаті... А там, каже, хоч стабільно гроші платять... П’ять-сім тисяч гривень на місяць, - розказала одна з однокласниць. - А я продам хату, ляжу кістьми, але єдиного сина свого на смерть не пошлю. А якщо й пошлю, то тільки разом із синами Порошенка, - озвалася інша йрозказала про те, як заплатила воєнкому 25 тисяч гривень «відкупних» і перехрестилася, бо демобілізовували тоді хлопців 18-25 років, а недавно знову прислали повістку - змінили призовний вік до 27 років. Однокласниця працює кочегаром (хоч і закінчила сільськогосподарський інститут, але агрономів вистачає й без неї), отримує 600 гривень на місяць, та й то лише з жовтня до квітня, бо робота сезонна.- Дитини на смерть не пущу й хабарів більше нікому не дам, бо ще не відробила ті, що позичила. Нехай кажуть, що це не патріотично... Нехай судять...При тому, що про її «патріотизм» знають усі: коли в село торік прибилася сім’я біженців з Донбасу, то вона першою впустила їх у свою хату й дала їм прихисток, хліб і до хліба.Патетично вигукнути «хтось же мусить захищати свою Батьківщину» не повернувся язик. Тому, що в мене також єдиний син. І не знаю, що зробила б я на її місці. І 17-літній Назар Войтович із села Травневого Збаразького району на Тернопільщині, якого вбили 20 лютого 2014 року в Києві на Майдані, також у батьків був єдиним сином. Тій матері так досі ніхто й не пояснив, за що загинула її дитина. І, напевне, ніколи не пояснить, якими б красномовними не були владоможці. Усе, що знайшлася я їй сказати - розповіла, що в Америці існує закон, який забороняє мобілізовувати до війська єдиного сина, незалежно від стану й статків батьків. Але за цей закон американці також заплатили дорогу ціну – він став законом після того, як одна мати втратила на війні всіх своїх чотирьох синів. І тоді політики замислилися. В українських матерів своя логіка: «Чомусь воюють тільки ті, які не мають грошей, бідні, які не мають можливості впливати на те, що робиться в державі, навіть якщо й виходять на мітинги, протестують і гинуть на майданах. Чомусь дуже мало воює дітей чиновників, банкірів, депутатів… Так було колись і за Радянського Союзу – до Афганістану дітей генералів, міністрів, компартійних секретарів не посилали. У цинкових домовинах поверталися лише діти робітників, селян, вчителів...»Найголовніше, що я зрозуміла, слухаючи «голос народу», війна на Сході України стала «товаром» й отримала свою ринкову ціну. Як це цинічно не звучить. Основна ставка – людське життя – залишається незмінною, решта ж коливається в залежності від курсу долара та порогу бідності.Інформаційні стрічки українських засобів масової інформації захлинаються повідомленнями: «У Коломиї на Івано-Франківщині затримано керівника військкомату, підполковника, який вимагав у призовника 1200 доларів в обмін на звільнення його від проходження строкової служби», «на хабарі за звільнення від мобілізації погорів працівник Овідіопольського районного військкомату на Одещині, капітан вимагав 300 доларів від військовозобов'язаного», «у Львові на хабарі затримали керівника відділу обліку солдатів і сержантів одного з районних військових комісаріатів, який вимагав у призовника 600 доларів, майора із міченими купюрами затримали», "за рішенням Жовтневого райсуду Харкова воєнкома за отримання трьох хабарів - 1 тисячі гривень, 260 гривень і 1076 гривень - оштрафовано на 850 гривень", «за "відмазування" від армії криворізькі воєнкоми брали по тисячі доларів», «вийшов на волю одіозний корупціонер – колишній військовий комісар Одеської області Юрій Піскун, якого торік було взято на хабарі у розмірі 1700 доларів, при цьому його випустили під заставу 1 300 000 гривень (офіційний річний дохід офіцера не перевищує 100 000 гривень!)»… А є ще інша арифмерика, яка калькулюється в самій зоні АТО й обчислюється зовсім іншими цифрами. Це визнає й офіційна влада. Це підтверджує й офіційна статистика. Гібридно-заморожений стан війни породив і такі поняття як «сіра зона» й «донецький Чорнобиль».Міністерство внутрішніх справ підтверджує: що з АТО походить щонайменше 70 відсотків зброї, яка «крутиться» на чорному ринку. Потім ця зброя «світиться» у кримінальних та навколокримінальних розборках і невідомо, де вистрелить і в кого вцілить завтра. Недаремно ж в Україні кажуть, що якщо буде третій Майдан, то він буде кривавішим і страшнішим за другий. Окреме питання – як цю зброю провозять в тил через блокпости. Щоб уявити масштаби контрабанди, достатньо подивитись на офіційні звіти Служби безпеки України, з якого видно, що менше, ніж за три місяці, серед усього іншого, в зоні АТО було вилучено ніде не зареєстрованої зброї на 12,5 млн грн, алкоголю – майже на 2 млн, харчів – майже на 2,5 млн, медикаментів – на 5,3 млн грн. А також готівку: 9,6 млн грн, 3 млн російських рублів, 175 тисяч доларів США і 30 тисяч євро.Не можна вибудувати нову систему, не зруйнувавши стару. В українських реаліях будь-яка реформа системи закінчується тим, що приходять інші люди, які на цій системі заробляють. У таких реаліях голос народу залишається шепотінням, у кращому разі йому, народу, відводиться роль статиста, воскреслою гідністю якого зі сльозами на очах можна відзвітувати перед Заходом, аби він виділив наступний транш, щоб було що “дерибанити”.«Не ганьте війни, я не дозволю! Кажуть, вона знищує кволих, але вони і в мирний час гинуть. Зате своїх людей вона годує»,- каже бертольдівська матінка Кураж, мандруючи прифронтовою Європою епохи Тридцятилітньої війни. Впрягається у фургон і гукає солдатам, щоб взяли із собою, бо їй треба торгувати далі... Лунає пісня: «Гей, християни! Тане сніг! Мерці насолоджуються спокоєм. І кожен, хто ще не поліг, встає, щоб вирушити в бій...» Не доведи Господи, щоб матінки Кураж блукали битими шляхами нашої України.

Катерина Кіндрась

Нью-Йорк – Житомир – Київ - Нью-Йорк

ПОТЯГ ЛЬВІВ-МОСКВА

Повертаючись з Андріївського узвозу, йшла повз будинок СБУ й за синьо-жовтим і червоно-чорним маєвом вже здалеку помітила, що під його вікнами зібрався народ.Дала собі слово не брати участі цього разу в жодних мітингах, протестах, пікетах. Але професійна цікавість перемогла. «Проти кого протестуєте?», - запитала, порівнявшись із натовпом, у вже немолодої жінки в камуфляжній формі, дуже схожої темпераментом на тих, з якими колись, у 1990-ті, стояла в ланцюгах єднання й на рухівських мітингах. Потім час змінився, а вони все лишилися стояти на тих же майданах і перехрестях. Дехто з них став професійним революціонером, дехто вибився в депутати. «Та добровольчі батальйони пресують», - кинула сердито жінка й простягнула газету, яких у неї була ціла торба й які вона роздавала перехожим, немов листівки. Газета називалася “Доброволець” і на першій сторінці великими плакатними літерами повідомляла, що «Режим внутрішньої окупації репресує оунівців!», розповідаючи про те, що «8 серпня на Львівщині було затримано трьох бійців Добробату ОУН та активістів добровольчого руху... Вранці 9 серпня прес-служба СБУ повідомила на своєму офіційному сайті про затримання на Львівщині п’ятьох «терористів», як планували «підірвати залізничні колії у трьох різних напрямках від обласного центру»... Ми впевнені й заявляємо, що розпочаті репресії проти активістів добровольчих батальйонів - це акт помсти Москви через своїх агентів у СБУ... Але нас не залякати! Ми не дамо антиукраїнській владі остаточно знищити Україну!»Історію цих «терористів» згадала зовсім недавно, коли хтось з моїх «фейсбукових друзів» розтиражував розповідь журналіста Іллі Контишева про потяг №74 за маршрутом «Львiв – Москва». З’ясовується є такий! І в сьогоднішній Україні він надзвичайно популярний. Попри дорожнечу квитка (100-150 доларів), дуже затребуваний: щодня до Москви вирушає 9-10 вагонiв iз загальною кiлькiстю 416 пасажирів і 100-відсотковою заповнюваністю. Лише за серпень нинішнього року цим напрямком скористалося 12 847 осiб. Схiдне регiональне управлiння Державної прикордонної служби України повiдомило, що за цей рiк українсько-російський кордон перетнуло 2 мiльйони 780 тисяч 770 українцiв. «Якщо ви думаєте, що бiльшiсть пасажирів потягу «Львів-Москва» прямує до Києва, то я вас розчарую: українцi й досi їздять на заробiтки до Росiї, -пише журналіст. - У вагонi знайомлюсь з трьома хлопцями. Їдуть iз села, що на Львiвщинi. Хлопцям вiд 20 до 25 рокiв. Працюють різноробами на будові.В середньому на будiвельних роботах у Москвi українськi чоловiки заробляють по 450-500 доларiв на місяць...У сусiдньому купе сидять ще троє заробiтчан з Івано-Франківська. Чоловiки рокiв п'ятдесяти, вочевидь, їдуть надовго, бо запаслися теплим одягом. Кажуть, що за роки заробітчанства в Росiї заробили родинам на будинки. I дiтей вивчили. А вiйна, кажуть, їх не стосується, нехай тi, хто нагорi, самi розбираються...Коли я розповіла про це тут, в Нью-Йорку, своєму знайомому із Закарпаття, який ходить на всі нью-йоркські протести з одним і тим же плакатом «ПТН, ПТХ!», він стенув плечима й запитав:«А чом тебе це так дивує? Он моя сусідка, коли її син воював під Ілловайськом, доглядала в Наро-Фомінську дітей московського злодія. Хлопцеві відірвало руку. Вона приїхала, привезла якісь гроші на ліки й поїхала назад, щоб заробити йому гроші на протез...» …Спускаючись з Володимирської вулиці на Хрещатик, на Прорізній, біля Національної агенції з питань державної служби, помітила знову натовп людей з синьо-жовтими прапорами. Уздовж хідника від входу до Молодого театру й нижче, майже до середини кварталу, було розгорнуто довгий і вузький, немов сувій, транспарант кольорів національного прапора з написом: «Сьогодні плакати, а завтра будуть скати! Підтримайте Первомайськ!»- Проти кого протестуєте? – так само запитала чоловіка, який обома руками тісно тримав древко прапора.- Против бандитов! Сначала трудоустроили у нас милиционеров, которые сдали Крым и Донбас, а теперь подсовывают губернатора, который поддерживал сепаров... Не знаем кому верить?! Порошенку? Так он тоже «штирлиц»... Біля дверей комітету, який займається працевлаштуванням державних службовців, купка чоловіків та жінок середнього віку, обгорнутих синьо-жовтими прапорами, півколом обступили «державного чоловіка», вбраного в темно-синій діловий костюм і білу сорочку та краватку національних синьо-жовтих кольорів в унісон з демонстрантами. Голосно й ультимативно намагалися донести йому «свою правду», яка полягала в тому, що вони не дозволять, шоб бандити й злодії ставали губернаторами «Николаева», бо не не за те загинула Небесна сотня. Протестанти розмовляли по-російськи, як і водиться в Миколаївській області, час-від-часу вкраплюючи українською «Небесна сотня». Державний чоловік справно відбивався від настирливих протестантів, повторюючи речитативом: «Згідно з умовами конкурсу…» Протестантів з Первомайська така відповідь не влаштовувала й вони пригрозили, що розіб’ють намети біля президентської адміністрації... На Майдані Незалежності, біля фонтанів, зустріла ще один синьо-жовтий мітинг. Третій за один день. Притому, що був це вівторок. - Проти кого протестуєте? – запитала втретє за один день.Протестували проти підвищення тарифів на комунальні послуги... ...Спустилась у підземний перехід, знамениту колись «трубу», заповнену тепер виключно торгівельними рядами. Піднімаючись сходами на поверхню, з протилежного боку Майдану помітила скромний хрест, пов’язаний вишитим рушником. Паперова табличка, прикріплена до нього, вигоріла на сонці, й важко було розібрати, що там написано... Швидше за все молитва...Неподалік «Глобуса», під аркою меморілу Незалежності на сходах сиділи кілька чоловіків у камуфляжі, диміли цигарками й мовчали. «Штаб визволення патріотів» - було написано вгорі над їхніми головами. На стінах і колонах арки – портрети полонених і тих, що пропали безвісти.Уперше з часів подій на Майдані представники найвідоміших добровольчих батальйонів "Донбас", "Азов", "Айдар", "ОУН", "Київська Русь" і "Торнадо" заявили про об'єднання та спільні дії. 2 липня цього року вони домоглися перегляду запобіжного заходу одному з командирів "Айдара" Валентину Лихоліту, а вже наступного дня провели збори на київському Майдані Незалежності, де утворили "Штаб визволення патріотів" і проголосили перші спільні вимоги: звільнення з-під варти незаконно ув'язнених учасників бойових дій, відставка військового прокурора Анатолія Матіоса і арешт осіб, що "сприяли путінській агресії проти України"...

ПІДРЯДНИК ДЛЯ СТЮАРТА

Мені потрібна була вишиванка великого розміру, з тонкого полотна й автентичною вишивкою-берегинею. Щоб подарувати чоловікові на його 65-ліття. Я шукала її всю дорогу – від Любара, що на моїй рідній Житомирщині, до Києва, зупиняючись на міських ярмарках й не минаючи базарів обабіч шляху. Але поліські продавці щиро розводили руками, пояснюючи, що нічого такого серед їхнього краму немає, бо тепер всі вишивки «машинні», й відсилали «в Западну» або на київський Андріївський узвіз.До від’їзду в мене залишався один день, та й той вівторок. А вівторок на Андріївському узвозі не ярмарковий день, тобто, ярмарковий, але куди скромніший, ніж у суботу-неділю. Підійшовши до одного з наметів й помітивши те, що шукаю, попросила продавщицю показати ближче й у відповідь почула байдуже: «Больших размеров нет!». Йдучи так від крамниці до крамниці, тільки й чула: «Не нравится - не берите!.. Это вам не Петровка!.. Футболки з тризубцами хорошо шли после Майдана, а сейчас уже не идут...» аж доки нарешті в однієї продавщині, переминаючись з ноги на ногу, щоб не образити, сто разів просячи-перепрошуючи, наважилася запитати, чому вона продає вишивані сорочки, весільні українські рушники, петриківські тарілі, футболки з написом «Правий сектор», а не розмовляє по-українськи. «Я в своем домє, на каком языке хочу, на таком и разговариваю!» - відрізала вона, повернувшись до мене спиною, зовсім не переймаючись, куплю я в неї товар чи ні. Не куплю. «І ніхто з українців Америки, Канади чи Австралії не купить!» - спересердя випалила я й була в ту хвилину, напевне, схожою на п’ятилітню ображену дитину. Відгадка цієї метаморфози знайшлася зовсім несподівано. «Жіночко, якщо ви не побачили тут того, що шукаєте, то ви його й не знайдете, - пояснила продавщиця, яка виставила поряд із «вишиваними наметами» свої картини бурштином і, очевидно, чула нашу розмову. – Бо всі ці кіоски належать одній хазяйці і товар у всіх них один і той же...» У цій маленькій ситуації відкрилася мені багато ширша картина багатьох нещасть українців, які творять, вирощують, плекають, а плодами їхньої праці, їхнього таланту користуються інші - ниці, підлі, з гострими ліктями й знанням єдиної креольсько-російської мови, бо справжньої російської вони також не знають. Зрештою, українці вмирають за свої ідеали, щоб потім той інший на їхній смерті робив собі «бізнес», цинічно признаючись, что «послє Майдана харашо шлі трізубци, а теперь нє ідут...»Мовне питання спущене після Майдану, Криму й Донбасу на гальма на державному рівні. Тому що «на Майдані були не лише українці», тому, що «ми Донбасу нічого не дали», тому що, як сказав під час зустрічі з українськими журналістами Північної Америки на Союзівці навесні цього року посол України в Канаді, вчорашній тележурналіст Андрій Шевченко, «на Донбасі йдуть в атаку зі словами «Русскіє не сдаются!» Тому в інтернетних блогах молоді люди-ровесники незалежності України, випускники шкіл, де вивчення української мови було обов’язковим, останніми словами клянуть «ватніков», «сєпаров», «москалєй», «окупантов» мовою… окупантів. А деякі мої університетські однокурсники, які були відмінниками із сучасної української мови й блискуче володіли українською розмовною мовою та її діалектами без одеського чи сєвєродонецького акценту (у наших професорів – Алли Петрівни Коваль, Марії Устимівни Каранської, Олександра Даниловича Пономаріва інакше не проходило, інакше залишишся без стипендії) зухвало й цинічно випускають мовою окупантів глянцеві модні журнали на гроші все тих же януковичських олігархів. Так, ніби й не було Майдану.Мовне питання, спущене владою на гальма, насправді дедалі більше заганяє хворобу всередину й метастази в потворнішій й невідворотнішій формі неминучі. Зовсім недавно радіо “Свобода” розповіло про те, що українка Ганна Романюк програла суд проти мережі спортзалів Sport Life, де її відмовилися обслуговувати українською. Серед головних аргументів адміністрації спортклубу було те, що «війна на Донбасі, серед іншого, спричинена й забороною спілкуватися російською». А для нового міністра освіти Лілії Гриневич стало шокуючим повідомлення волонтерів про те, що в маріупольських публічних школах третьокласників виховують з допомогою віршів, які прославляють… велику Росію. Вірші звучать так: «Разноцветный флаг России, белый, синий, красный цвет. Самый для меня красивый, краше флага в мире нет...» При тому, що методичка для вивчення російської мови у третьому класі, де й містяться ці вірші, схвалена Міністерством освіти України...За результатати опитування Інституту соціології Національної академії наук України у співпраці з благодійним фондом "Інтелектуальна перспектива", яке було проведено в червні-липні цього року, надання російській мові офіційного статусу підтримують 30 відсотків опитаних, не підтримують 55,5% (при цьому переважно українською мовою спілкуються в родині 42%, переважно російською – 32%, решта 25% – обома мовами, залежно від обставин). У попередні роки ці цифри виглядали зовсім інакше. Наприклад, у 2000 році офіційний статус російської мови підтримували 51%, проти були 33%. У 2012-му: 43% – за, 42% – проти.У 2013-му: 36,5% виступали за офіційний статус російської мови, 49% – проти...З Києва до Нью-Йорка я поверталася авіалінією KLM. Сівши в літак, відразу ж почула оголошення англійською й голландською мовами. На моє запитання, чому в літаку не роблять оголошень і українською (Київ ж бо – столиця України), стюардеса почала згадувати, що колись у них ніби-то був запис і українською, потім чи то стерся, чи то загубився, чи то виникли якісь проблеми з фінансуванням й пообіцяла з’ясувати. За хвилин десять до мене підійшов старший стюард й стримано-офіційно поцікавився, що мене не влаштовує в їхній обслузі. - Коли ваша авіакомпанія літає до Парижу, ви робите оголошення французькою мовою? – запитала я.- Робимо, - ані секунди не сумніваючись, відповів він, не розуміючи, напевне, до чого тут Париж.- А чому тоді ви не оголошуєте українською, коли летите з Києва чи до Києва?Старший стюард, якого звали Гейко Малі (не впевнена, чи правильно вимовляю його ім’я та прізвище - Heico Mallie), стенув плечима й не знав, що сказати, але за кілька секунд усміхнувся й сказав: «У нас є 2 години 20 хвилин... Ви можете написати мені кілька українських фраз англійськими літерами?» Я написала поверх англомовного тексту п’ять коротких речень. ...Коли літак авіакомпанії KLM почав заходити на посадку в Амстердамі, стюард зробив оголошення голландською, англійською й... українською. І коли він, хвилюючись, з м’яким голландським акцентом завершив: «Ласкаво просимо до Амстердаму! Щасливої вам дороги!», літак вибухнув оваціями. Я не знаю, чому він погодився на такий експромт... Можливо, в той момент він думав про тих молодих і зовсім юних українських хлопців, які полягли десь у соняшникових полях біля міста Щастя на Луганщині, й чиї портрети виставлено на міжнародному летовищі «Бориспіль»? А, можливо, в тому малайзійському літаку, в якому летіло 193 голландця, збитому путінцями 17 липня 2014 року в небі над Донбасом, летіли й його родичі?..

Катерина Кіндрась

Нью-Йорк – Житомир – Київ – Амстердам - Нью-Йорк

ТРАМП І УКРАЇНА

У час в українських і західних ЗМІ, немов мантру, повторювали, що Дональд Трамп – це пропутінський кандидат в американські президенти, і для України його обрання вкрай небажане. Втім, останні заяви Дональда Трампа спростовують цю некомпетентну сентенцію. В недавньому інтерв’ю інформаційній агенції Reuters він заявив, що не схвалює політику президента Росії Владіміра Путіна на Сході України.  Трамп також сказав, що схвальні коментарі Путіна на його адресу не допоможуть йому в переговорах із США. «Той факт, що Путін говорив про мене схвальні слова, не означає, що це допоможе йому на переговорах. Це зовсім йому не допоможе. І я доволі скоро дізнаюсь, чи будуть у нас добрі відносини з Росією»,- сказав Д.Трамп.
Раніше лідер президентських перегонів серед республіканців заявляв, що якщо російські літаки й далі небезпечно наближатимуться з метою провокацій до американських кораблів або літаків, то американці їх збиватимуть. Вже одна ця заява спростувала численні коментарі не дуже обізнаних коментаторів про справжню позицію Трампа відносно Росії та її агресивних устремлінь.
Ще раніше Трамп зробив несподівану заяву, висловивши свою прихильність до України під час інтерв'ю газеті  The New York Times, на яку нині він збирається подавати до суду через наклепницьку статтю, в якій стверджується, що він буцімто ненавидить жінок. Після міркувань про НАТО Трамп в інтерв'ю «Нью-Йорк таймс» різко перейшов на тему, що стосується України. "І одна річ, яку я не переносив, була Україна. Але зараз я весь за Україну», - сказав Трамп. Він також повідомив, що в нього є друзі, які живуть в Україні, і заявив, що Росія стає дуже конфронтаційною. "І ми найменше постраждали від того, що відбувається з Україною, тому що ми далі від усіх. Але навіть, здається, їхні сусіди не особливо хочуть про це говорити. Ви подивіться на Німеччину, ви подивіться на інші країни, і вони, схоже, не дуже активно беруть участь у припиненні цього конфлікту. Це стосується лише нас і Росії. І я ставив перед собою запитання: чому країни, які межують з Україною чи знаходяться поруч з нею, не беруть більш активну участь у припиненні цього конфлікту? Чому це завжди треба тільки Сполученим Штатам? ", - запитував Трамп. За його словами, інші країни тільки говорили "ми повинні зупинити Росію" й нічого не робили. "Все відбувалося між нами й Росією. Чому? Через газ і нафту, які Західна Європа отримує від Росії", - сказав Трамп. "Ми боремося за Україну, але в Європі ніхто не бореться за неї, крім самої України, звичайно ж. І я стверджую, що це не є справедливим і це не здається логічним", - підкреслив він.
Отож, виглядає, що Трамп не є пропутінським, як це протягом багатьох місяців поспіль стверджували багато коментаторів. Навпаки, він залишається прагматиком, а для всіх прагматиків агресія Росії проти України, попрання нею норм міжнародного права й міжнародного співжиття є неприйнятними. Так що в разі приходу до влади Трампа Путіну з його божевільними планами доведеться трохи зменшити обороти. Бо Трамп – це не боягузливий Обама. Він віддасть наказ збивати «орлів» Путіна, якщо вони й далі провокативно зближатимуться в нейтральних водах з американськими кораблями або загрожуватимуть американським літакам зіткненням і загибеллю в нейтральному небі, він натисне такі економічні педалі (взяти хоча б відключення Росії від міжнародної системи рохзрахунків SWIFT) в разі подальшої путінської агресії на Донбасі й окупації Криму, що кремлівському карлику стане непереливки.
Минулого вівторка, 17 травня, у США відбулися чергові проміжкові вибори – праймериз. Цього разу демократи змагалися в Кентаккі й Орегоні. В першому штаті з дуже невеличким відривом (усього в 0,5 відсотка голосів) перемогла Гілларі Клінтон, а в другому - Берні Сандерс (53% проти 47% у Гілларі). Втім, це не змінило загального розкладу сил у стані демократів – Гілларі й далі лідирує з великим відривом і зупинити її соціаліст Сандерс вже не зможе.
Хоч прихильники Берні Сандерса вдалися до фізичних сутичок з прибічниками Гілларі, намагаючись переламати перебіг кампанії. Вони звинувачують Гілларі та її покровителів в керівництві Демократичної партії в несправедливому розподілі так званих суперделегатів, яких не обирають на праймериз. Нині левову частку таких делегатів має Гілларі Клінтон. Це й обурило прихильників Берні.
Дональд Трамп же, залишившись єдиним кандидатом у президенти від Республіканської партії, вже почав боротьбу за жадане крісло господаря Білого дому з Гілларі Клінтон. Він посилює свою рекламну кампанію, зустрічається з впливовими й відомими в Америці людьми (в середу, 18 травня, він мав, наприклад, зустріч з легендарним державним секретарем США Генрі Кісинджером, під час якої обговорив перспективи своєї зовнішньої політики), закликав переглянути Паризькі кліматичні угоди й висловив готовність вести переговори з одіозним лідером Північної Кореї Кім Чен Ином. “Я б поговорив з ним, без жодних проблем. Водночас, я б натиснув на Китай, тому що економічно ми домінуємо над цією країною, а Китай міг би покінчити з ядерною проблемою Північної Кореї за допомогою одного дзвінка”,- сказав Трамп.
В очікуванні загальнонаціональної конвенції Республіканської партії він роздає численні інтерв’ю. Трамп назвав катастрофою потік мігрантів до Європи і висловив сумнів у добрих стосунках з британським прем‘єром. Це пролунало в його інтерв‘ю британському телеканалу ITV. Кореспондент нагадав, що британський прем‘єр Д.Кемерон назвав позицію Дональда Трампа щодо мусульман нерозумною й неправильною, на що той відповів: “Схоже, у нас не буде з ним дуже гарних стосунків, хто знає? Я сподіваюся мати добрі відносини та, схоже, він не бажає розв’язувати цю проблему.”
Тим часом, повідомляють, що Дональд Трамп  призначив своїм головним виборчим стратегом Пола Манафорта, політтехнолога, який спеціалізувався на виборах в Україні. Про це днями повідомило авторитетне американське видання Slate.
За словами автора матеріалу Френка Фоера, новий головний стратег Дональда Трампа роками впливав на значущі політичні події в Україні. Зокрема, саме Пол Манафорт зумів повністю змінити імідж Віктора Януковича після провалу на президентських виборах у 2005 році. Завдяки зусиллям американського політтехнолога Віктору Януковичу, незважаючи на його сумнівне минуле, було забезпечено перемогу на президентських виборах 2010 року.
Після приходу до влади Віктора Януковича Пол Манафорт випав з української політики, зосередившись на діяльності в Сполучених Штатах. З того часу ім'я цього американського фахівця із сумнівною репутацією спливло в Україні лише в 2014 році, під час дострокових виборів до Верховної Ради. Тоді Пол Манафорт, його американський соратник Сем Паттен (що працював на президентських виборах Саакашвілі в Грузії) та українські політтехнологи з компанії "Центр політичних рішень" працювали над виборчою кампанією "Опозиційного блоку", тобто недобитих Революцією Гідності регіоналів.
Тим часом, численні соціологічні служби США намагаються вирахувати шанси Гілларі Клінтон й Дональда Трампа на остаточну перемогу. Поки що в більшості опитувань лідирує Г.Клінтон. Але в Трампа стійка тенденція до зменшення розриву з колишньою першою леді й державним секретарем США. Політологи пророкують, що битва в листопаді буде не не життя, а на смерть. Чекати залишилося недовго - трохи більше 5 місяців.

ОСОБА БІЛЬША, НІЖ ПОСАДА

13 лютого помер суддя Верховного суду США Антонін Скаліа. Антонін Грегорі Скаліа народився 11 березня 1936 року в Трентоні (штат Нью-Джерзі). Коли йому було 5 років, його родина переїхала до Нью-Йорка. Тут він ходив до муніципальної початкової й католицької середньої (Xavier High School) шкіл. Вищу освіту здобув у Джорджтаунському та Фрібурзькому (Швейцарія) університетах, отримавши ступінь бакалавра права в знаменитій  Гарвардській правничій школі.
10 вересня 1960 року Антонін Скаліа одружився на Морін Маккарті. В шлюбі в них народилося дев'ятеро дітей - Енн Форест, Юджин, Джон Френсіс, Кетрін Елізабет, Мері Клер, Пол Дейвид, Метью, Кристофер Джеймс  і Маргарет Джейн.
З 1961 по 1967 роки він працював приватним юристом, а в 1967 році став професором права Університету штату Вірджинія. Потім працював в адміністраціях президентів Річарда Ніксона й Джеральда Форда (в останній - заступником Генерального прокурора США). З 1982 року й до призначення до Верховного суду США був суддею Апеляційного суду в окрузі Колумбія.
Скаліа було призначено суддею Верховного суду США ще президентом Рональдом Рейганом у далекому 1986 році й він пропрацював ним до самої смерті.
З дев’яти суддів, що входять до складу Верховного суду США, Антонін Скаліа (перший, до речі, з членів Верховного суду американський італієць) найдовше з усіх пропрацював на цій посаді. Він дотримувався консервативного підходу в трактуванні Конституції й вважався одним з найвпливовіших правників у Верховному суді.
«Майже 30 років Антонін Скаліа був особистістю, більшою ніж посада, яку він обіймав. Блискучий розум правника, енергійний стиль та гостре слово дозволили йому стати на той рівень, з якого до його порад прислухалася вся Америка. Він вплинув на ціле покоління суддів, юристів, студентів правничих шкіл і залишив відчутний слід у нашій правовій системі. Сьогодні ми віддаємо шану його надзвичайному служінню нашій нації й пам’ятаємо одну з найвизначніших правових постатей нашого часу», - сказав у зв’язку зі смертю Антоніна Скаліа Президент США Барак Обама.
Втім, смерть Скаліа може стати причиною політичної кризи в країні. Суддю Верховного суду номінує Президент, але затверджує Сенат. Барак Обама заявив, що вже найближчим часом виконає свій конституційний обов’язок і номінує на місце Скаліа іншу кандидатуру. Республіканці ж у Конгресі негайно відповіли, що відхилять усі пропозиції Обами. На їхню думку, суддю повинен номінувати вже наступний президент, обраний восени. У разі ухвалення такого рішення місце одного з суддів залишатимеся вакантним протягом незвично тривалого часу.
Консерватори сподіваються, що на президентських виборах в листопаді переможе республіканець, який запропонує кандидатуру судді, що дотримуватиметься, подібно Скаліа, консервативних переконань. Це дозволило б зберегти незначну консервативну більшість, існуючу нині у Верховному суді.
Після смерті Антоніна Скаліа у Верховному суді США залишилось четверо суддів, які схиляються до консервативного боку і ще 4, які мають більш ліберальні погляди. Як очікується, Обама запропонує кандидатуру поміркованих поглядів, хоч республіканці в Конгресі нагадують, що раніше, коли Обама номінував, скажімо, таку постать як Соня Сотомайор, він насамперед думав про ліберальні переконання кандидатки і не зважав на її упереджене ставлення до білих американців (вона демонструвала расизм під час розгляду справи білих пожежників у Нью-Гейвені (штат Конектикут).
Скаліа помер уві сні на ранчо поблизу містечка Шафтер на заході Техасу, куди він приїхав на полювання. Кажуть, що перед тим, як лягти спати, він скаржився друзям, що кепсько себе почуває. Судмедексперти стверджують, що суддя помер природньою смертю.
Антонін Скаліа був одним з найвідоміших прихильників так званого «оригіналізму» - консервативної юридичної філософії, згідно з якою значення Конституції США закріплено первісно й не може змінюватися з плином часу.
У 2008 році він очолював групу з п’яти суддів, котрі з перевагою в один голос ухвалили рішення у справі «Геллер проти округу Колумбія», яке підтвердило право американців на володіння вогнепальною зброєю.
Протягом своєї кар’єри він був непримиренним противником абортів (у самого Скаліа було дев’ятеро дітей) і сексуальних меншин, яких вважав породженням сатани. Він невтомно писав «особливі думки» з цих питань, не підбираючи при цьому політкоректних фраз. Він взагалі ставив політкоректність нижче справедливості, а тому виступив проти рішення Верховного суду, який відхилив прохання білошкірої студентки розглянути практику, коли чорношкірі студенти мають перевагу перед білошкірими при всіх інших рівних показниках, заявивши, що це, мовляв, прерогатива судів інших інстанцій. Цю расистську по своїй суті практику започаткував Білл Клінтон в бутність свою президентом. В такий спосіб він віддячував чорношкірій Америці за голоси під час президентстьких виборів і спокутував гріх білих американців перед чорними.
Антонін Скаліа ж вважав інакше. Він не ділив людей на чорних і білих, а тому жодних переваг першим чи другим під час вступу й навчання в коледжах чи університетах не визнавав. Вже перед самою смертю він виступив з різкою заявою, яка шокувала прибічників політкоректності. Скаліа порадив чорношкірим студентам, які не можуть осягнути науки у престижних університетах через свої обмежені здібності, йти до нижчих навчальних закладів, де їм буде легко й комфортно вчитися. Ці поради судді, хоч він говорив правду, викликали бурю обурення в середовищі лібералів.
Втім, помиляється той, хто думає, що у Верховному суді Антонін Скаліа відстоював виключно інтереси консерваторів. Ні, він служив тільки закону, й справедливість була для нього понад партійними інтересами. Його незалежність і прямота негативно позначилися на зусиллях консервативних політиків використати Верховний суд для просування ключових інтересів своєї політики. Незважаючи на успіх президентів Рейгана й Буша в призначенні консервативних суддів до Верховного суду, нова консервативна більшість не усунула ключові прецеденти, які не подобалися Республіканській партії.  Після свого призначення до Верховного суду Скаліа розглядався консервативними політиками як «рятівник, який приведе їх на обітовану землю обмежувального тлумачення», проте його філософія й непідкупінсть зробили Скаліа незручним для республіканців лідером консервативної більшості Верховного суду. Протягом майже 30 років у Верховному суді  він був захисником текстуалізму в статутній інтерпретації та оригіналізму - в галузі конституційного тлумачення. Він був суворим захисником повноважень виконавчої гілки влади, вважаючи, що президентська влада повинна мати першорядне значення в багатьох напрямках. Він обстоював принцип розділення гілок влади й нікому не дозволяв втручатися в діяльність Верховного суду. Він виступав з особливими думками в багатьох справах і часто жорстко критикував більшість Верховного суду в різкій формі. Але що б він не робив, завжди думав, що прийшов до Верховного суду служити не політичним кланам і партійним босам, а Феміді й своєму народові. 
Крісло, в якому засідав у Верховному суді Антонін Скаліа, нині задраповане чорною стрічкою. Біля відомої будівлі з колонами у Вашингтоні, де розташовується Верховний суд США, приспущено державний прапор. Америка зі скорботою і вдячністю згадує суддю, який справедливість завжди ставив понад усе – навіть понад політкоректністю.

ПРАЙМЕРИЗ У НЬЮ-ГЕМПШИРІ: БЕНЕФІСИ ДОНАЛЬДА ТРАМПА ТА БЕРНІ САНДЕРСА

У Сполучених Штатах тривають президентські перегони. У вівторок, 9 лютого, у штаті Нью-Гемпшир відбулися перші праймериз (в Айові були кокуси), перемогу в яких серед демократів здобув сенатор Берні Сандерс, а серед республіканців – мільярдер Дональд Трамп. Причому і перший, і другий зробили це не лише суперпереконливо (майже 20 відсотків відриву від найближчого конкурента у Трампа і 22% - у Сандерса), а й дали зрозуміти тим, хто не вірив і досі не вірить у їхню перемогу, що вибори, якщо вони по-справжньому вільні й демократичні, можуть подарувати найнесподіваніші сюрпризи.
Перемога Трампа в Нью-Гемпширі стала для нью-йоркського бізнесмена, який ніколи не обіймав виборної посади, першим випадком, коли він отримав реальну перевагу в голосуванні. Раніше його популярність базувалася лише на високих результатах соцопитувань.
У своїй промові після оголошення результатів Трамп привітав демократа Сандерса з перемогою над Гілларі Клінтон, але тут же дорікнув у своєму стилі: "Люди, він хоче здати нашу країну".
Раніше Дональд Трамп, 69-річний магнат у сфері нерухомості, обіцяв депортувати мільйони мігрантів, які нелегально живуть у США, збудувати стіну вздовж кордону з Мексикою й тимчасово заборонити мусульманам в'їжджати до країни.
74-річний Берні Сандерс, якого багато хто називає «комуністом», був після переконливої перемоги в Нью-Гемпширі не менш щасливим, ніж Трамп. «Виборці в Нью-Гемпширі з усією очевидністю дали зрозуміти істеблішменту, що американці хочуть справжніх змін. Уряд нашої великої країни належить усім людям, а не тільки жменьці багатих спонсорів кандидатів та їхнім комітетам. Люди кажуть, що зважаючи на величезну кризу, перед якою опинилася наша країна, час старого політичного й економічного порядку вже минув», – заявив він, звертаючись до своїх прихильників. І в цих словах велика частка правди. Незважаючи на те, що Сандерс сповідує соціалістичні (а подеколи й комуністичні) ідеї, багато громадян капіталістичної Америки прислухаються до нього і йдуть за ним. Позаяк стомилися від життя в державі, де 1 відсоток багатіїв володіє 99 відсотками багатств. Й не тому, що вони розумніші й підприємливіші, а тому , що мають гостріші лікті й більше ницьості та підлості в своїх душах, ніж ті 99 відсотків американців, які їх обробляють.
Інший кандидат від демократів Гілларі Клінтон зазнала відчутної поразки. Однак її виборчий штаб вважає програш у Нью-Гемпширі некритичним, оскільки демократичний електорат у цьому штаті, мовляв, значною мірою належить до лівого крила партії, від якого висувається Сандерс. Утім, такі пояснення далекі від правди. Гілларі програла не тому, що Нью-Гемпшир – це не її штат, а тому, що простий виборець помічає в її полум’яних промовах нещирість і фальш. Не треба бути психологом, щоб цього не відчути, бодай один раз послухавши її.
У республіканському таборі другим після Трампа несподівано виявився губернатор штату Огайо Джон Кейсич. Знову ж таки цей успіх прийшов до нього після того, як люди на численних зустрічах побачили й почули його промови, відчувши в них щирість і непідробне бажання зробити Америку кращою, затишнішою для життя простих людей, безпечнішою й сильнішою.
Дональд Трамп щиро насолоджується своєю перемогою. Уперше лідерство Трампа в опитуваннях було підтверджено результатами голосування. Претендент на республіканську номінацію заявив після перемоги: «Ми починаємо вигравати. І ми будемо перемагати! Ви будете щасливі. Ми знову зробимо Америку великою. Може, навіть величнішою, ніж раніше. Я вас всіх люблю».
Не менш вдоволеним виглядав і Джон Кейсич. Друге місце в Нью-Гемпширі дає йому можливість заявити про себе як про противагу Трампу, як про кандидата поміркованих республіканців, істеблішменту партії та усіх тих, кого відштовхують прояви нетерпимості та грубі випади проти своїх опонентів мільярдера з Нью-Йорка. Кейсич позиціонує себе як раціонального кандидата зі значним досвідом у Конгресі та управлінні великим штатом, такого, що вміє домовлятися та працювати разом з демократами.
Він закликає до збалансованого бюджету, посилення американських збройних сил, зменшення податків та часткову амністію нелегальним іммігрантам. Під час зустрічей з виборцями він кілька разів критикував агресивну політику Росії та обурювався, що США й досі не надали Україні зброю.
«Я дав би українцям зброю та спорядження, щоб себе захистити,- каже він. - Це по-перше. По-друге, я сказав би Путіну: не збирайся нападати на жодну іншу країну. Якщо ти нападеш на країну-члена НАТО, ти матимеш справу з нами. Ми маємо військово посилювати країни в Східній Європі. Він агент КДБ, він розуміє тільки силу. А тепер британці сказали, що він отруїв Олександра Литвиненка, який був його опонентом, вони висунули йому багато звинувачень. Коли британці кажуть, що Путін особисто віддав наказ отруїти свого опонента, це вражає. Він страхітлива людина. Головне треба відповідати за свої слова і дати знати нашим друзям, що на нас можна покластися».
Хоч значення другого місця Кейсича в Нью-Гемпширі не варто переоцінювати. Бо вже під час наступних праймериз у Південній Каролайні, які відбудуться 20 лютого (демократи цього дня змагатимуться в Неваді), його місце в перегонах, а значить і плани на майбутнє, можуть різко змінитися.
З невеликим відривом та майже однаковою кількістю голосів закінчили праймериз у Нью-Гемпширі відразу кілька кандидатів: сенатор від штату Флорида Тед Круз, колишній губернатор штату Флорида Джеб Буш, за якого в Нью-Гемпширі агітувала 90-літня мати, колишня перша леді Америки Барбара Буш, та сенатор від цього ж штату сенатор Марко Рубіо. 
Рубіо, який прийшов до фінішу третім в Айові, певний час виглядав як надія противників Трампа в республіканському таборі. Вважається, що його підкосив кепський виступ під час останніх дебатів та серйозна робота серед виборців у Нью-Гемпширі так званої групи губернаторів.
Після праймериз у Нью-Гемширі губернатор Нью-Джерзі Кріс Кристі та колишній генеральний директор компанії Hewlett-Packard  Карлі Фіорина, які набрали мало голосів, припинили участь у боротьбі за номінацію кандидата в президенти США від Республіканської партії.
За перебігом праймериз у Нью-Гемпширі уважно стежив  мільярдер, медіа-магнат та колишній мер Нью-Йорка Майкл Блумберґ, який збирається долучитися до президентських перегонів у березні. «Відчуваю магію у повітрі. Ми бачимо це не лише як ще одну кампанію, а як можливість для всіх нас, і я маю плани стати частиною чогось більшого, змінити Америку»,- сказав він після праймериз у Нью-Гемпширі.
Зазвичай пасивні до виборів американці цього разу демонструють неабияку активність. Вони валом валять на виборчі дільниці, аби своїми голосами змінити Америку. Вони втомилися від Америки Обами, їм хочеться, щоб цей застій, невизначеність, падіння авторитету й зменшення ролі Америки в світі якомога швидше закінчилися. Світ і Америка чекають нового лідера, який зможе поставити на місце бойовиків «Ісламської держави», недобитого в 90-х гебіста Путіна, північно-корейського диктатора Кім Чен Ина, який лякає світ, запускаючи в космос балістичні ракети, поліпшити економічний стан своєї країни, поставити на місце комуністичний Китай, який казково розбагатів за рахунок Америки, підняти добробут своїх громадян, зачинити кордони від нелегальних іммігрантів, які мільйонами заходять і в’їжджають в країну. Одне слово, вони чекають справжнього господаря, який наведе лад не тільки в своїй державі, а й в усьому світі.

ПЕРШІ КОКУСИ: ПЕРЕМОГА ТЕДА КРУЗА Й «НІЧИЯ» ДЕМОКРАТІВ

У понеділок, 1 лютого, провінційний і далекий від головних мегаполісів Америки штат Айова визначався зі своїми політичними уподобаннями – в штаті відбулися перші в нинішніх президентських перегонах так звані кокуси – збори прихильників Республіканської та Демократичної партій. На них айовці обирали не тільки своїх делегатів на загальнонаціональні партійні конвенції, які відбудуться влітку і на яких буде названо номінантів на президентство від обох головних політичних партій Америки, а й голосували за тих, кого вони хочуть бачити наступним господарем Білого дому у Вашингтоні.
Напередодні кокусів у Айові соціологічні опитування віддавали перевагу з невеличким відривом Дональду Трампу в республіканців та Гілларі Клінтон – у демократів. Однак ці опитування не віддзеркалювали справжню картину уподобань місцевого електорату, позаяк не враховували тих, хто визначився зі своїм вибором лише в останні дні перед 1 лютого. А саме голоси цих виборців й виявилися визначальними.
У республіканців переміг Тед Круз, набравши майже 28 відсотків голосів, друге місце посів Дональд Трамп з 24 відсотками, а на третє несподівано для всіх вийшов Марко Рубіо, який ледь не наздогнав Трампа, набравши 23%.
У демократів суперництво вийшло ще більш напруженим. До останнього моменту не було ясно, хто переможе – Гілларі Клінтон чи Берні Сандерс. Різниця між ними була в межах десятих часток відсотка. І тільки вранці комісії остаточно полічили голоси: у Г.Клінтон – 49,8%, у Б.Сандерса – 49,6%. Це фактично означало, що виборчий поєдинок між цими двома політиками закінчився в Айові внічию.
Такі переконливі результати Берні Сандерса в Айові змусили політичних оглядачів прискіпливіше вчитатися в його програму, аби зрозуміти, в чому причини успіху цього сенатора з просоціалістичними переконаннями. Насамперед успіх Сандерсу забезпечили голоси молоді. І не дивно, адже він обіцяє молодим безплатну вищу освіту, наголошуючи, що нині молоді люди в Америці так само, як і ті, хто хоче мати дах над головою, перебувають у кабалі. Вже на порозі дорослого життя їм чіпляють на шию боргову гирю у вигляді так званого лоана (позички), який часто перевищує 60 тисяч доларів. Сандерс обіцяє це скасувати, увівши державний контроль над нині безконтрольними університетами, які мають свої грошові баланси і ні в кого не питають, скільки їм брати за навчання. В такій позиції Сандерса багато справедливого. От тільки, пропонуючи безплатну вищу освіту, він не розповідає, в який спосіб він збирається зруйнувати фактично державу в державі – багаті й незалежні університети. І чи не призведе це до того, що якість американської освіти різко впаде? Безплатний Гарвард випускатиме фахівців зовсім іншого гатунку, ніж Гарвард, де за освіту треба викласти чималі гроші.
Соціалістичні ідеї Сандерса, які виявилися затребуваними в Айові, можуть не знайти підтримки у штатах з великим населенням, а тому говорити, що Гілларі Клінтон дістала в його особі гідного конкурента, зарано. Так само, як говорити про Теда Круза чи Марко Рубіо, що вони стали гідними конкурентами Трампа, також рано, бо вже в Нью-Гемпширі, де 9 лютого відбудеться наступний тур праймериз, очікуються зовсім інші результати. Хоч, знову ж таки, соціологія соціологією, а виборці голосують так, як їм підказують інтуїція, життєвий досвід і особисті симпатії чи антипатії.
У зв’язку з початком проміжних виборів у США наша редакція отримала багато листів, у яких читачі просять пояснити складну й заплутану американську виборчу систему. Зокрема, навіщо проводяться всі ці кокуси й праймериз, а не відразу прямі президентські вибори, хто такі виборщики, як обрають номінантів на президентство від партій тощо. Ми підготували відповіді на ці та інші запитання, які й пропонуємо увазі наших читачів.   
В Америці, як і в інших демократичних країнах, влада ділиться на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову. Перша й друга гілки є виборними на всіх рівнях, починаючи з ради школи й закінчуючи Президентом США, а суди, в залежності від штату, можуть вибиратися або призначатися. Члени Верховного суду США призначаються Президентом за згодою Сенату. 
Президента й віце-президента обирає не тільки народ, а й так звана колегія виборщиків (538 осіб), яка формується згідно з результатами виборів у кожному окремому штаті. Загальна кількість виборщиків від штату дорівнює кількості сенаторів і членів Палати представників від даного штату. Федеральний округ Колумбія, що не має виборного представництва в Конгресі, має три голоси виборщиків. 
Президентські вибори у США починаються з визначення найбільш популярних претендентів на звання кандидата в президенти. Для цього по всій країні проводяться праймериз і кокуси - низка виборів різних рівнів, що проводяться в кожному штаті Сполучених Штатів, а також на їхніх закордонних територіях. У результаті цих попередніх (проміжних) виборів визначаються кандидати в президенти від кожної партії в окремому штаті. Кокуси збираються в приватних будинках, школах або в інших громадських місцях, обговорюють кандидатури й голосують відкрито підняттям рук.
При голосуванні на праймериз використовують урни. Їх організовує влада штату, тоді як кокуси - це неформальні зустрічі, що проходять з ініціативи членів партії.
Існують різні типи праймериз з різними правилами:
- "Відкриті" праймериз - доступні для всіх зареєстрованих виборців штату, причому представники різних партій можуть голосувати на праймериз опонентів. Наприклад, республіканці можуть брати участь у праймериз демократів і навпаки.
- "Напівзакриті" праймериз - зареєстровані члени партії-конкурента не можуть брати участь у голосуванні, але незалежним виборцям дозволяється голосувати.
- "Закриті" праймериз - до голосування допускаються тільки зареєстровані виборці у своїй партії в конкретному штаті.
Процедура кокусів змінюється згідно із законами різних штатів. На кокусах Демократичної партії виборці іноді відкрито діляться на групи, що підтримують того чи іншого кандидата та делегата. На республіканських же номінанти зазвичай визначаються таємним голосуванням.
Під час праймериз і кокусів виборці безпосередньо не визначають кандидатів у президенти, а лише засвідчують свою підтримку тому чи іншому претендентові. Це завдання делегатів, які пізніше беруть участь у загальнонаціональних конвенціях. Делегати на з'їздах голосують за претендентів, чиї кандидатури було схвалено в ході кокусів чи праймериз в їхніх штатах.
Теоретично можлива ситуація, коли до завершення первинних виборів єдиний кандидат не визначений. Тоді результат визначається в ході обговорення і нового голосування серед делегатів від партії. Якщо в першому випадку обрані делегати зобов'язані віддати свій голос на національному з'їзді за певного кандидата, то в другому вони можуть самостійно ухвалити рішення.
Але найчастіше лідер серед кандидатів визначається під час первинних (проміжних) виборів. Або ж під час виборчого сезону (зима-літо) деякі номінанти знімають свої кандидатури, щоб делегати могли об'єднатися навколо тієї персони, у якої більше шансів перемогти. Після кокусів в Айові, наприклад, свої кандидатури зняли М.Гаккабі (Республіканська партія), демократ М.О’Меллі та ін.
Чому Айова та Нью-Гемпшир голосують першими? Особливої причини немає, так склалося історично. Критики заявляють, що значення голосування в цих штатах є перебільшеним: це маленькі штати з переважно сільським білим населенням (94% білих в обох). Втім, розкладу сил після голосування в цих штатах приділяють підвищену увагу, бо вважається, що добре проведена кампанія в Айові та Нью-Гемпширі дає імпульс усім подальшим перегонам. Однак праві й ті, хто стверджує, що все вирішиться під час праймериз у великих штатах, зокрема під час так званого супервівторка, тобто в день, коли багато штатів водночас проводять праймериз або кокуси. Цього року супервівторок припадає на 1 березня. Цього дня відбудуться 16 паралельних виборів: 13 в різних штатах всередині США, решта - на американських територіях поза межами країни.
Праймериз і кокуси триватимуть до літа. Потім у липні на загальнонаціональних партійних з'їздах (конвенціях) офіційно оберуть кандидатів у президенти. На цих з'їздах штати  буде представлено різним числом делегатів - пропорційно кількості виборців у штаті. Скажімо, після кокусів в Айові Т.Круз виборов 8 делегатів, які голосуватимуть на конвенції за нього, а Дональд Трамп – 7. Це вкрай мало в порівнянні з кількістю делегатів від таких штатів, як Каліфорнія, Нью-Йорк чи Техас.
Щоб офіційно стати кандидатом у президенти, номінант повинен заручитися абсолютною більшістю голосів, тобто половиною голосів делегатів конвенції плюс один голос. Кандидату від Республіканської партії необхідно подолати позначку в 1 236 голосів, а демократу - в 2 383. Національна конвенція Респубілканської партії відбудеться 18–21 липня в Клівленді (штат Огайо), а Демократичної – 25-28 липня у Філадельфії (штат Пенсильванія).
Після захоплюючих кокусів в Айові, підсумки яких залишалися таємницею до самого кінця, увага Америки прикута тепер до штату Нью-Гемпшир, де 9 лютого розіграється другий акт вистави під назвою «Вибори-2016», розв’язку якої ми побачимо лише у вівторок, 8 листопада, під час фінальної частини 58-х виборів американського президента.

 44-Й ПРЕЗИДЕНТ США: ОСТАННЄ ПОСЛАННЯ НАЦІЇ

Президент США Барак Обама у вівторок, 12 січня, звернувся до обох палат Конгресу й до американського народу з промовою «Про стан держави» (State of the Union Address) , яка стала останньою для нього на президентській посаді. Виголошена не тільки перед обома палатами Конгресу, а й перед урядом, дипломатичним корпусом та представниками судової гілки влади,  вона стала чітко артикульованою готовністю США змінити свою роль у зовнішньополітичних процесах.
"Сполучені Штати Америки є наймогутнішою державою на Землі... Ми витрачаємо більше на наших військовиків, ніж наступні вісім країн разом узяті. Наші війська є найкращою бойовою силою в світовій історії. Жодна країна відкрито не нападає на нас або на наших союзників, тому що вони знають, що це шлях до руїни", - заявив президент, який прийшов до влади під гаслом згортання закордонних військових операцій.
"Коли справи доходять до дуже важливих міжнародних питань, люди з усього світу не дивляться на Пекін або Москву - вони звертаються до нас", – заявив Обама, в передвиборних обіцянках якого було задекларовано намір зосередитись на внутрішніх проблемах, відмовившись від зовнішньополітичних авантюр.
Критикуючи найрейтинговішого республіканського кандидатат в президенти Дональда Трампа, Барак Обама говорив речі, які можна почути саме від представників Республіканської партії. І він, схоже, не лукавив. За два терміни на своїй посаді він абсолютно чесно зрозумів, що будівництво ізольованої, щасливої й багатої Америки – це демократична утопія.
"Чи будемо ми реагувати на зміни нашого часу зі страхом, зосереджуючись на собі як нація  і повстаючи один проти одного, як люди?... Чи ми будемо дивитися в майбутнє з упевненістю в тому, хто ми є, за що боремося, і які неймовірні речі ми можемо зробити разом?" – риторично запитував Обама.
Виступаючи проти масштабних закордонних військових операцій, він, втім, наполягав на необхідності активної участі в конфліктах, які є "больовими точками" сучасного світу. Обама закликав Конгрес схвалити використання американських збройних сил за кордоном для боротьби з так званою Ісламською державою (ІДІЛ). На його думку, без цього остаточна перемога над бойовиками неможлива.
Своєю промовою американський президент явно досягнув мети. За даними СNN, 53% американців мали "дуже позитивну" реакцію на виступ свого президента, ще більш ніж 20% - радше позитивну. Таким чином, можна однозначно сказати, що нині чинний президент США, який розпочав останній рік свого президентства, зумів точно відчути й висловити бачення та сподівання переважної кількості своїх співгромадян. Період ізоляції від світової політики й концентрації зусиль на внутрішніх проблемах закінчився. Америка часів раннього Обами потроху трансформується в Америку часів навіть не Буша, а Рейгана.
Тому, хто б не став наступним президентом США після Барака Обами, остання його промова «Про стан держави» зіграє йому добру послугу, продемонструвавши, чого хочуть американці, за що вони готові вболівати, платити податки, зустрічати літаки з домовинами своїх солдатів.
Інша річ, що на оцінку американцями президентства Обами промова вплинула мало. За даними того ж CNN, навіть після промови 48% опитаних заявили, що президентство Обами не виправдало їхніх сподівань – супроти 18% тих, чиї сподівання воно перевершило, і 33% сподівання яких – добрі чи погані – більш-менш виправдались.
І тут проглядає другий ключовий момент стосовно промови американського президента 12 січня. Попри правильну постановку цілей, він далеко не завжди їх досягав. Або ж ціна досягнення була надто високою.
Прикладом може послужити пасаж, в якому Обама хвалиться, що зумів дипломатичними зусиллями розв’язати іранську кризу, завдяки чому світ уник потенційної нової війни. Скромно промовчавши при тому, що ціною перемир'я з Іраном стало радикальне погіршення взаємин США з традиційними союзниками в регіоні, в першу чергу – з Ізраїлем та Саудівською Аравією. І що навіть "поганий мир" має вкрай туманні й неясні перспективи.
Аналогічною є й ситуація з внутрішньополітичними починаннями американського президента. Медична реформа, необхідність якої визнавали американці незалежно від партійної приналежності, була ним вчасно запланована й правильно сформульована, але проведена, м’яко кажучи, неідеально. Ідею введення контролю за обігом бодай частини вогнепальної зброї, підтримувану більш ніж половиною американців і лобійовану Обамою, так і не було реалізовано через "об’єктивні труднощі" із законодавчими органами.
Тому остання промова Обами «Про стан держави», попри всі її очевидні сильні сторони, навряд чи помітно вплине на розстановку сил в одвічній конкуренції між демократами та республіканцями. Якщо ж зважити на той факт, що Обама поки що відмовився публічно підтримувати будь-якого кандидата на посаду президента США, то можна констатувати, що промова 12 січня – це виключно звіт про зроблене ним особисто, ніж агітація за продовження його політичної лінії гіпотетичним наступником.
Втім, більш ніж 70-відсоткове схвалення цього звіту й задекларованих в ньому цілей послужить дороговказом кандидатам на посаду президента США, незалежно від їхньої політичної приналежності.
У своїй промові Б.Обама відзначив підтримку України з боку Америки, як приклад розумного лідерства Вашингтона в світі. "Лідерство - це осмислене використання військової сили та уміння вести за собою світ у справах, які є шляхетними. Це означає і вміння бачити закордонну допомогу, яку надають США, як частину нашої нацбезпеки, а не форму благодійності. Коли ми очолюємо майже 200 країн у найамбітнішій угоді в історії з приводу змін клімату - це допомагає і вразливим країнам, і захищає наших дітей. Коли ми допомагаємо Україні захищати її демократію, або Колумбії вийти із війни, яка тривала десятиріччями, це посилює міжнародний порядок, від якого ми залежимо", - відзначив Обама у своїй промові.
Більшу частину її було присвячено внутрішній політиці США: зростанню економіки, викликам перед краною, освіті, імміграції, реформі охорони здоров'я, подоланню соціальної нерівності, відповідальності найбагатших, розвитку підприємництва та науки, використанню технологічного прогресу на важливості співпраці між республіканцями й демократами, екології та ін.
Між тим, частина промови стосувалась закордонної політики. Президент США, серед іншого, звернув увагу на новий характер лідерства Америки (яка, за його словами, не повинна бути "світовим поліцейським", чи намагатись полагодити кожну країну, яка занурилась у кризу), важливість подолання ІДІЛ та ін.
При цьому Обама закликав до того, щоб долаючи міжнародні та внутрішні виклики, політики США не зраджували принципи, які є основою Америки: забезпечення рівних можливостей для досягнення успіху для усіх громадян США, відсутність дискримінації за расовою чи релігійною ознакою.
Говорячи про загрози, які постали перед США та світом, Обама згадав і Росію та її дії в Україні. При цьому вибір президентом слів щодо України викликав справжній сплеск активності в експертному середовищі.
"У сьогоднішньому світі, нам загрожують не так "імперії зла", як країни, які розвалюються на очах. Близький Схід проходить через період трансформації, який триватиме покоління, але має коріння у конфліктах з тисячолітньою історією. Від перехідного етапу в економіці Китаю розходяться хвилі по цілому світу. Росія, у час коли її економіка падає,  витрачає значні ресурси на підтримку України та Сирії - країн, які виходять з орбіти її впливу. А міжнародна система побудована нами після Другої світової війни, ледь впорується з цією новою реальністю", - заявив Барак Обама.
Отже, президент США буквально заявив, що "Росія ... витрачає значні ресурси на підтримку України та Сирії". Мовою оригіналу це звучить так: Even as their economy contracts, Russia is pouring resources to prop up Ukraine and Syria – states they see slipping away from their orbit. Для носіїв мови та експертів-міжнародників ця фраза виявилась загадкою.
Деякі оглядачі поспішили припустити, що використання саме таких слів Обамою є просто наслідком недогляду у складному процесі редагування промови. "Обмовка щодо України не здивує тих, хто пройшов через багатошарову перевірку, щоб особисто бути присутнім на виступі Обами. Це не просто - стиснути закордонну політику США до 4-5 абзаців", - пише Ендрю Вайс, віце-президент аналітичнго центру Carnegie Endowment.
 Він також додає, що Обама, напевне, мав на увазі позику Путіна Януковичу, за яку Україна невдовзі судитиметься з Москвою.
Втім, критично налаштовані оглядачі, здається, радо вхопились за буквальний текст промови президента, як предмет для далекосяжних висновнків про політику США щодо України загалом. "Це просто сором", - твітує про добір слів Обамою Кейсі Мітчел, дописувач видань Politico та Diplomat. "Може, через те, що він так вважає, він і блокував надання озброєнь Україні, за що виступали провідні представники його кабінету - Байден, Керрі та Картер", - розвиває свою думку К.Мітчел.
Чимало оглядачів взагалі дійшли висновку, що слова Обами можна тлумачити так, буцімто він вважає Україну "державою-клієнтом", тобто утриманкою, або сателітом Росії. "Україна - наш союзник, а не "держава-клієнт" Росії, пане президенте! Те, що президент назвав нашого друга та союзника Україну "державою-клієнтом" Росії вказує на тривожний брак розуміння геополітичних реалій", - обурився конгресмен-республіканець Пітер Роскам.
Втім, як би там не було, а 44-й Президент Сполучених Штатів Америки Барак Гусейн Обама виголосив у стінах Конгресу свою останню промову «Про стан держави». Це була його лебедина пісня. Відтепер він ще сильніше нагадуватиме кульгаву качку. А тим часом нові претенденти на президентську посаду рватимуться в Білий дім, цитуючи Обаму або насміхаючись з його слів. Америку, а з нею і весь світ чекають нові часи. Якими вони будуть – знає тільки Всевишній. 

BLACK FRIDAY ПО-ЧИКАЗЬКИ Й BLACK WEDNESDAY ПО-КАЛІФОРНІЙСЬКИ

Мешканці Чикаго почали виходити на акцію протесту після того, як поліція оприлюднила запис відеореєстратора, на якому  видно, як білий поліцейський брутально вбиває темношкірого підлітка.
Інцидент стався на одній з вулиць Чикаго ще в жовтні минулого року. Пізно ввечері поліцейські переслідували накачаного наркотиками молодого хлопця Лаукана Макдональда, який ішов проїжджою частиною з ножем у руці. В поліції стверджували, що він повернувся в бік офіцерів, і ті відкрили вогонь з мотиву власної безпеки. На відеозапису ж видно, що Макдональд іде повз поліцейських, коли один із них робить перший постріл. Після цього підліток перекинувся на місці і впав на асфальт, проте стрілянина триває з відстані в кілька метрів. Усього на тілі Макдональда виявили 16 кульових отворів
У вівторок, 24 листопада, в суді вперше з'явився поліцейський-стрілець - Джейсон Ван Дайк. Йому було пред'явлено звинувачення в навмисному вбивстві з обтяжливими обставинами. На цьому ж засіданні суд постановив оприлюднити відео інциденту.
Сайт поліції, де виклали зняте відео реєстратором одного з автомобілів, не витримав напливу відвідувачів, але воно швидко розійшлося соцмережами. Відео ілюструє, як поліцейські на вулиці розстрілюють неозброєного Лаукана Макдональда. Коли той впав на землю, його тіло все ще здригалося, тим часом як у нього влучають нові й нові кулі. За даними, оприлюдненими в суді, Ван Дайк випустив у підлітка всі 16 куль, опорожнивши магазин. Поліцейські стверджують, що Макдональд був озброєний ножем і наступав на поліцейських. З відео це неочевидно.
Публікація відеозапису спровокувала хвилю протесту. У кількох районах Чикаго пройшли марші, а ввечері в середу, 25 листопада, кілька десятків активістів розкидали металеві огорожі навколо головної різдвяної ялинки міста та зірвали з неї ілюмінацію. Після цього вони вирушили на Мічиган-авеню й зірвали різдвяні гірлянди із хмарочосу Трамп-тауер.
Після тривалого розгляду обставин справи суд висунув поліцейському обвинувачення у вбивстві першого ступеня, тобто навмисному. Йому загрожує від 20 років за ґратами до пожиттєвого ув'язнення. Однак чорношкірим мешканцям Чикаго цього недостатньо, вони вимагають системного рішення і припинення насильства з боку правоохоронців.
"Як ви вже знаєте, торік 20 жовтня один із наших поліцейських застрелив молодого хлопця на ім'я Лаукан Макдональд. Відтоді триває розслідування. Офіцера того ж дня позбавили права працювати. 27 листопада йому висунули обвинувачення у вбивстві. Як наслідок, йому також більше не нараховуватимуть заробітну платню. Я розумію, що люди обурені цим відео й протестуватимуть, але прошу зберігати спокій та триматися в рамках закону", - зазначив шеф поліції Чикаго Гаррі Маккарті.
 Після публікації відео на перехресті вулиць Рузвельта і Голстед зібралися протестувальники, які перекрили дорогу, взявшись за руки. Сотні протестантів повторювали одну й ту ж  фразу: «Шістнадцять пострілів! Шістнадцять пострілів! Шістнадцять пострілів!»
Це вже не перший випадок, коли американські поліцейські вбивають темношкірих підлітків. Убивство іншого юнака Майкла Брауна в американському місті Фергюсон в штаті Міссурі сталося 9 серпня 2014 року. Свідком вбивства став приятель Брауна, який ішов з ним вулицею. Згідно з однією з версій, поліцейський Даррен Вілсон наказав їм перейти з проїжджої частини дороги на хідник. Після цього сталася сварка, коротка сутичка, підлітки спробували сховатися і поліцейський відкрив стрілянину.
Проте згодом з'явилася інша версія. Криміналісти виявили сліди крові Брауна всередині поліцейської машини, а також на стволі пістолета поліцейського Вілсона. Це підтверджувало версію поліції, згідно з якою Вілсон застрелив Брауна під час бійки в авті і відкрив вогонь з метою самооборони.
Зазначимо, що до складу колегії присяжних входило дев'ять білошкірих і троє чорношкірих американців, які загалом провели 25 засідань.
Сіті-менеджер і голова поліції Фергюсона пішли у відставку. Суд Вілсона виправдав, але той звільнився зі служби. Тоді масштабні акції протесту проти свавілля поліції пронеслися і в інших американських містах, у тому числі у Вашингтоні та Нью-Йорку. З часом протести в різних містах були об'єднані кампанією "Black lives matters" - "Життя чорних має значення". Було зафіксовано кілька випадків убивств поліцейських з помсти.
Минулої п’ятниці й вихідними у Чикаго відбулися акції протесту через убивство чорношкірого підлітка білим поліцейським, які не поступалися тим, що Америка спостерігала у Фергюсоні.  У п'ятницю, 27 листопада, активісти вийшли на марш на Мічиган-авеню - головну торгівельну магістраль міста. Акцію було приурочено до "чорної п'ятниці" – традиційного в Америці дня розпродажу після Дня подяки, коли наплив покупців до крамниць сягає піку. Марш розпочався об 11-й ранку за місцевим часом. Учасники вимагали соціальної справедливості та закликали до економічної рівноправності.
"Це струсонуло Мічиган-авеню, - заявив один з лідерів протесту Родерік Соєр. - Багатьом від цього стало некомфортно, але так і повинно бути. Людям не має бути байдуже до того, що відбулося торік".
Втім, це струсонуло не тільки Мічиган-авеню. Після масових акцій протесту в Чикаго шефа чиказької поліції Гаррі Маккарті мер цього мегаполісу Рем Емануель відправив у відставку. Цей крок мера оглядачі розцінили як підлу спробу перекинути відповідальність на «стрілочника» й самому залишитись у кріслі. Між тим, Емануеля давно й небезпідставно обвинувачують у корупції, яка знову, немов іржа, роз’їдає це багатостраждальне місто.
Не встигли затихнути чиказькі марші протесту, як Америку сколихнула нова печальна звістка. У Сан-Бернардіно (штат Каліфорнія) жертвами озброєного нападу стали щонайменше 20 осіб. Трагедія сталася в Центрі допомоги людям з обмеженими можливостями. За свідченнями очевидців, вогонь відкрили троє нападників. Вони почали стріляти всередині приміщення. На другому поверсі будинку знайшли підозрілий пакет, в якому може міститися вибухівка. Нападникам вдалося втекти.
Центр, який зазнав нападу - InlandRegionalCenter -один з 21 такого закладу у Каліфорнії. У ньому працюють з дітьми та дорослими, що страждають на такі захворювання, як аутизм і церебральний параліч. В останні роки Центр змушений був згорнути частину послуг через скорочення фінансування.
Поліція не виключає, що в Сан-Бернардіно діяли терористи, які тепер дісталися Каліфорнії.
І якщо припущення про терористів може справдитися, то закиди, що білі поліцейські – це насамперед  расисти, які спеціально полюють за афроамериканцями, не витримують жодної критики. Бо расизм в Америці якщо й існує, то на побутовому рівні. Причому такий самий расизм стосовно білих існує і з боку чорношкірих американців. Статистика свідчить, що чорні вбивають білих у США частіше, ніж навпаки. А держава в своїй політиці підтримує чорношкірих, немов намагаючись спокутити гріхи білих рабовласників, які привозили чорних рабів до Америки в трюмах кораблів, як оселедці в діжці. Але ті часи стали ганебною сторінкою в історії Америки, яку давно перегорнуло саме життя.

ГРОШІ КЛІНТОНІВ: РОЗКАЗАНА ІСТОРІЯ...

Президентська кампанія Гілларі Клінтон може закінчитися, так і не почавшись, у зв'язку зі скандалом після публікації в газеті The New York Times від 23 квітня 2015 року журналістського розслідування, передрукованого з книги Clinton Cash відомого журналіста Пітера Швейцера, який живе з дружиною Рейчел й двома дітьми на Флориді.
Книга не стала громом серед ясного неба. Повідомлення про те, що в 2015 році Harper Collins, одне з найбільших американських видавництв, публікуватиме розвінчувальну книгу, повна назва якої Clinton Cash: The Untold Story of How and Why Foreign Governments and Businesses Helped Make Bill and Hillary Rich («Гроші Клінтонів: нерозказана історія про те, як і чому іноземні уряди й компанії допомогли зробити Білла й Гілларі багатими»), «висіло» в світовій павутині ще з минулого року. 186-сторінкове розслідування походження й природи пожертв до Фонду Клінтона іноземними суб'єктами деякі засоби масової інформації (The New York Times, Washington Post, Fox News) отримали як «сигнальний примірник» ще до виходу книги в світ і розцінили її по-різному. Друкувати наважилися не всі, засумнівавшись у доказовій базі розслідування Швейцера.
23 квітня The New York Times нагадала, що в 2010 році Держдепартамент та інші відомства США дозволили «Росатому» придбати 51 відсоток акцій компанії Uranium One з активами в Казахстані та США. «У той час, як росіяни прагнули отримати контрольний пакет уранової компанії, на рахунок Clinton Foundation раптом потекли гроші», - написала The New York Times.
У публікації йдеться про причетність Гілларі Клінтон, колишнього держсекретаря США, яка обіймала цю посаду протягом 2009-2013 років, до продажу російському провладному агентству «Росатом» канадійської компанії Uranium One, яка управляла урановими копальнями в Сполучених Штатах. Частина інвесторів в Uranium One переказала пожертви до доброчинного фонду Клінтонів під час продажу компанії між 2008 і 2010 роками за допомогою Френка Джустри, канадійського гірничодобувного магната. Він став найбільшим донором Фонду в той час, як обіймав посаду голови компанії, що володіла Uranium One. 
"Росатом" викупив акції з 30-відсотковою надвишкою до ринкового курсу. Й таким чином, з 2013 року провладна російська компанія почала контролювати 20 відсотків потужностей уранового виробництва США, стверджує видання Bloomberg.
Коли в 2010 році канадійці вирішили продати свою компанію російському держмонополісту «Росатом», угоді знадобився дозвіл американської влади, в тому числі Державного департаменту США, очолюваного Гілларі Клінтон, яка раніше виступала дуже жорстким критиком угод, що дають можливість передавати під контроль країн з неоднозначними режимами стратегічні об'єкти й ресурси. Але цього разу Гілларі чомусь проявила дивну лояльність. Крім того, в 2010 році, в період продажу компанії, Білл Клінтон отримав 500 тисяч доларів (!) гонорару тільки за одну прочитану лекцію перед російськими чиновниками та бізнесменами. 
Проблема ще й в тому, що Гілларі Клінтон, попри обіцянки, не оприлюднила низку солідних пожертв, які надійшли до фонду Білла Клінтона. Як відомо, Фонд  назбирав майже 250 мільйонів доларів в основному від іноземних донорів. Частину коштів було отримано під час роботи Гілларі Клінтон на посаді держсекретаря США. Її рішення могли приносити користь донорам Фонду. Наприклад, українському олігархові Вікторові Пінчуку, який у дружніх відносинах з Біллом Клінтоном, а також вважається найбільшим індивідуальним вкладником його Фонду.
Видання Newsweek повідомляло, що Гілларі Клінтон могла бути причетною до дозволу компанії Пінчука постачати в Іран залізничні деталі й труби, які в рамках міжнародних санкцій було заборонено постачати іранським підприємствам.
Як пише The Washington Post, Фонд Клінтонів визнав свої помилки в бухгалтерському звіті й пообіцяв забезпечити прозорість закордонних пожертв. Крім того, він підтвердив, що деякі з його донорів не були належним чином розкриті. Єдиним доказом причетності Гілларі до незаконних оборудок є час: люди, які виграли від продажу Uranium One, зробили пожертви у Фонд приблизно тоді, як було ухвалено позитивне рішення уряду США, чільним членом якого була Гілларі, очолюючи в ті часи Держдепартмент. 
І, навпаки, на користь Гілларі Клінтон свідчить той факт, що навіть якщо вона хотіла схвалити оборудку з продажу, у неї не було можливості зробити це самостійно. Комітет з іноземних інвестицій США (КІІ) складається не тільки з держсекретаря, а й з керівників міністерств фінансів, юстиції, внутрішньої безпеки, торгівлі, оборони та енергетики, а також керівника Управління торгівельного представника США і Управління з питань науки та технологічної політики. Директор національної розвідки та міністр праці є голосуючими членами цього комітету, а за його діяльністю також спостерігали представники інших поважних організацій, таких як Рада національної безпеки й Бюро управління та бюджету. Версія, що Гілларі Клінтон могла б переконати всіх цих посадових осіб, виглядає непереконливо. 
Американський журнал Сommentary виявився більш різким у своїх висловлюваннях на адресу колишнього держсекретаря: "Клінтонам було давно відомо, що Гілларі балотуватиметься в президенти, і все ж вони, як і раніше, беруть участь у цій заздалегідь неетичній та потенційно політично катастрофічній акції. Те ж саме можна сказати щодо видалення Гілларі Клінтон 30 000 листів електронної пошти, серед яких могли бути й докази обговорення продажу Uranium One. Усе це вкотре підтверджує думку про те, що Клінтони, в багатьох відношеннях, є неетичними, недобросовісними й живуть за подвійними стандартами. Вони вважають, що закони повинні застосовуватися до інших, але не до них". 
Фонд Клінтонів відмовився припиняти збирання коштів від закордонних меценатів та урядів у той час, як Гілларі Клінтон була держсекретарем США. The New York Post зазначає, що таке фінансування повинно було бути зупинено, оскільки створює враження, що зовнішню політику США виставлено на продаж. І навіть після того, як сенатори від Республіканської та Демократичної партій "притиснули" її в 2009 році з вимогою зробити обмеження, вона відмовилася. Тепер підозри про можливий зв'язок між фінансуванням Фонду Клінтона та дозволом на продаж уранових інтересів США повинні поставити Гілларі й Білла Клінтонів перед вибором: зректися зарубіжних каналів фінансування або відмовитися від ідеї повернутися в Білий дім.
Гілларі Клінтон та її команда, здається, чекали, що всі засоби масової інформації в світі будуть працювати в унісон з її виборчою кампанією, як це було в 1990-ті роки, пише видання Politico. Але сьогодні все навпаки. Засоби масової інформації мають багато запитань щодо діяльності колишнього держсекретаря. ЗМІ повинні запитати Клінтонів, чи планують вони повертати $2 350 000 внесків від російського уряду, переказаних на рахунок благодійного фонду головою Uranium One, а також величезного гонорару за виступ Білла Клінтона в Москві. Враховуючи, що ці пожертви не зазначено в жодному звіті, Клінтони повинні розглянути питання про можливість повернути ці кошти.
Багато хто сприйняв книгу Пітера Швейцера як замовну, давно сплановану, брудний піар, який запустили в тираж відразу, як тільки Гілларі Клинтон оприлюднила своє рішення йти в президенти. Сценарно так воно й сталося. Це саме запитання поставила телекомпанія CNN  й її авторові, уточнивши, чи не планує він видати «розвінчувальний» матеріал й про головного потенційного кандидата від Республіканського партії, маючи на увазі Джеба Буша. На що Пітер Швейцер відповів, що саме над такою книгою з майже аналогічною назвою (Bush Cash) він нині працює й має намір випустити книгу через місяців чотири-п’ять. Так що поживемо-побачимо. Але в будь-якому разі, це не буде рахунок 1:1. Хіба що для головних претендентів на Білий дім. Але в жодному разі не для електорату - простих смертних виборців, які, зрештою, завжди програють.

 

ЗАМІСТЬ JAVELIN – ЗНОВУ «КОВДРИ»
Чому Сполучені Штати зволікають з наданням Україні летальної оборонної зброї?

США нададуть Україні додаткову нелетальну військову допомогу. Про це 11 березня сказав віце-президент США Джозеф Байден у телефонній розмові з Петром Порошенком. Прес-служба українського президента повідомила, що йдеться про так звані дрони (безпілотні літальні апарати), системи зв'язку, радари для визначення мінометних та артилерійських позицій, прилади нічного бачення, а також броньовані військові автомобілі.
Білий дім в офіційному повідомленні розмову політиків не конкретизує і про яку саме допомогу Вашингтона Києву йдеться не повідомляє. Однак раніше офіційні особи в Пентагоні підтвердили, що збираються надіслати Україні безпілотники й броньовані військові джипи Humvee, які не мають жодного озброєння.
Джерело в Пентагоні повідомило агентству Reuters, що перші 30 броньованих машин поставлять вже найближчими тижнями, підготовка до відправлення іншої військової техніки потребує більше часу.
Україна отримає, серед іншого, мініатюрні безпілотники Raven, запуск яких здійснюється з рук. Апарат використовується американськими спецпризначенцями, морськими піхотинцями та військово-повітряними силами США. Безпілотник літає на висотах до 150 метрів на відстань до 10 кілометрів, видаючи характерний шум. Стандартне спорядження включає інфрачервону камеру нічного бачення та кольорову відеокамеру. Станом на 31 грудня 2014 року, було випущено 28 000 таких апаратів, що робить їх найпоширенішими дронами в світі.
Raven може літати як під дистанційним керуванням, так і повністю автономно за заданою програмою, орієнтуючись на GPS. Окрім того, цей безпілотник можна скерувати повернутись до зазначеного місця запуску єдиним натиском кнопки. При цьому дрони Raven викликають нарікання американських військовиків. Наприклад, сайт Military.com має відеоматеріал з промовистою назвою "Чому солдати ненавидять дрони Raven". Один із солдатів на відео з сайту Military.com, зокрема називає Raven"дорогим мотлохом, який постійно ламається".
Отже, йдеться про чергові «ковдри» від Обами. Таким терміном політичні аналітики називають американські нелетальні озброєння та іншу допомогу у вигляді шоломів, біноклів, ковдр, ліків після того, як Петро Порошенко, перебуваючи минулого літа в американській столиці з офіційним візитом, сказав, що ковдрами перемогти Росію неможливо.
Втім, стає абсолютно очевидним, що чим довше США зволікатимуть з наданням Україні летальної зброї, тим слабшою ставатиме українська армія, а відтак потребуватиме більше допомоги. Вже нині українське військо просить у західних партнерів озброєння, про яке й не згадували кілька місяців тому. Підрахунки можливих втрат та здобутків унаслідок надання Україні летальної збої зробив професор Джорджтаунського університету доктор Філіп Карбер. Разом з колегами він поділився міркуваннями з журналістами у Вашингтоні.
Після підписання «Закону про підтримку свободи в Україні» в грудні минулого року американські законодавці не втомлюються вимагати від президента США Барака Обами надати Україні оборонне летальне озброєння. Господар Білого дому вже четвертий місяць обмірковує доцільність такого рішення. Професор Філіп Карбер вважає, що російську армію сьогодні багато хто переоцінює: «Чи Росія більша за Україну? Так. Чи її армія більша за українську? Так. Чи Росія може привести всю свою армію в Україну? Ні. Чи російська армія однаково сильна? Ні. Це вражаюче, але на цій війні практично були знищені найкращі бригади російського спецназу. Чимало російських найкраще підготовлених вояків загинули під час найбільш інтенсивних боїв в Україні».
Водночас, за словами професора, зволікання з рішенням допомогти летальною зброєю Україні грає на руку росіянам. Для США ціна необхідної українцям допомоги щодня зростає. Філіп Карбер пояснює: «На жаль, чим більше часу минає, чим слабшою стає українська армія, тим більше вона потребує. Минулого літа українським військовикам вистачило б кілька сотень переносних протитанкових ракетних комплексів Javelin. Тепер цього не вистачить. Тепер їм потрібні цілі військові мобільні платформи. Минулого літа у списку необхідних українській армії речей було 5 пунктів, і лише один з них вважався летальною зброєю – це ракетні протитанкові комплекси. Якби мене запитали сьогодні, я б сказав, ми маємо кілька тисяч нікому не потрібних бойових машин піхоти Бредлі, і я б почав би їх надсилати».
Непевна позиція Білого дому пов’язана не лише з можливим загостренням військового конфлікту в Україні. Міжнародні переговори з Іраном – один із пріоритетів сьогоднішньої американської зовнішньої політики. І розлютити росіян летальною зброєю для України означало б зірвати переговорний процес з Тегераном, зауважує Ендрю Качинс, директор програм Росії та Євразії з Центру стратегічних міжнародних досліджень. «Ми маємо,- каже він,- певну кількість питань з росіянами, щодо яких є застереження. Наприклад, щодо іранської ядерної програми. Якби ми надали Україні військову допомогу у вигляді летальних озброєнь, росіяни могли б відмовитись від співпраці в іранському питанні. Зокрема, тепер, під час переговорів про угоду щодо обмеження іранської ядерної програми». Іншою причиною зволікання президента США Ендрю Качинс називає небезпеку зростання кіберактивності з боку Росії: «Є також побоювання, що росіяни дадуть асиметричну відповідь. І одна з них була б кібератака. І не обов’язково проти України, але й проти Європи або прямо проти США. Ми знаємо, що росіяни мають потужні кіберможливості».
Відразу після того, як стало відомо, що Обама, попри очікування Києва, неодноразові вимоги конгресменів від обох політичних партій, обмежився черговими «ковдрами», речник Білого дому Джош Ернест заявив на прес-конференції, що американська адміністрація поки що не планує надсилати Україні летальне озброєння через побоювання, що це призведе до ще більшого кровопролиття.
Як пише газета «Нью-Йорк таймс», у приватних розмовах Обама висловлює побоювання, що зброя «змусить українців повірити, ніби вони можуть перемогти набагато сильніших росіян, тож це може викликати ще потужнішу відповідь Москви». На зустрічах зі своїми помічниками президент Обама ставить запитання на зразок «Якщо ми надамо техніку, чи повинні ми також надіслати інструкторів? Що, як зброя опиниться в руках бандитів? Що, як Путін піде на загострення?».
У питанні про надання зброї українцям Обама залишається відданим європейським союзникам, зокрема канцлерові Німеччини Анґелі Меркель, а також, за його словами, хоче дати шанс проголошеному перемир’ю в Східній Україні.
І хоча останнім часом бойові дії на Донбасі затихли, днями Росія перекинула на захоплені території військову техніку, повідомила помічниця державного секретаря США Вікторія Нуланд. «Тож найближчими днями, а не тижнями, – додала вона, – ми маємо побачити ось що: повне припинення вогню в усіх частинах Східної України, повний необмежений доступ спостерігачів ОБСЄ до всієї зони конфлікту, відведення всіх важких озброєнь і більше жодних неперевірених конвоїв з вантажами через український кордон».
Тим часом, представники і Республіканської, і Демократичної партій дедалі сильніше тиснуть на президента Обаму з вимогою надати Україні оборонну зброю, насамперед протитанкові переносні ракетні комплекси Javelin. 10 березня спікер Палати представників американського Конгресу Джон Бейнер і низка конгресменів закликали американського президента схвалити рішення про надання Україні летальної зброї. Про це сказано в листі, який підписали вісім представників Республіканської партії і троє - Демократичної. "Ми закликаємо швидко схвалити додаткові кроки щодо підтримки зусиль України із захисту своєї суверенної території, включно з передачею летального оборонного  озброєння українським військовикам", - сказано в документі. "Не слід чекати, поки російські війська та їхні сепаратистські представники займуть Маріуполь чи Харків", - попереджають конгресмени. Утім, Обама слухає не їх і не свого міністра оборони  Картера, який виступає за поставки Україні оборонних озброєнь, а фрау Меркель. Він взагалі схильний підкорятися жінкам. Можливо, це для Мішель Обами й добре, але для планети, над якою нависнув зловісний гебешний меч Путіна, не дуже. Америці й світові потрібен інший лідер, рішучий і послідовний. Такий, яким був Рональд Рейган, перед силою волі й наполегливістю якого не встояв СРСР, який, здавалося, простоїть віки.

ЧИ ПРОДОВЖАТЬ БУШІ ПРЕЗИДЕНТСЬКУ ЕПОПЕЮ?

Схоже, що Америку чекає ще більша інтрига, ніж рішення балотуватися в президенти, якого так довго чекають від Гілларі Клінтон. Перші кроки Джеба Буша на дистанції під назвою «Президентські вибори 2016 року» свідчать, що сімейство Бушів всерйоз подумує про те, щоб втретє зайняти Білий дім.
Колишній губернатор американського штату Флорида, брат екс-президента США Джорджа Буша-молодшого і син екс-президента США Джорджа Буша-старшого Джеб Буш, який ще 16 грудня минулого року оголосив про свою участь у виборах 2016 року, виходить на лідируючі позиції в президентському марафоні в стані республіканців. Принаймні, після того, як про свою неучасть у перегонах-2016 заявив Міт Ромні, Джеб Буш вважається найвірогіднішим кандидатом від Республіканської партії. Його останні заяви підверджують його амбіції. Зокрема, Дж.Буш заявив, що США мають відновити свою лідерську роль у світі.
Виступаючи з великою промовою 25 лютого в Чикаго в Раді з глобальних питань, Джеб Буш оприлюднив свою масштабну передвиборчу зовнішньополітичну програму, яка стала його першим документом такого роду в ролі кандидата в президенти.
З документа випливає, що, на думку Джеба Буша, США повинні знову посісти лідерську позицію у світі, яка за часів Барака Обами дещо похитнулася. "Моє завдання - з'ясувати, як Америка може повернути собі провідну роль у світі, і чому нині це важливіше, ніж будь-коли", - наголошується в промові Джеба Буша. При цьому він назвав Барака Обаму непослідовним і нерішучим у здійсненні зовнішньої політики США.
"Іронія полягає в тому, що Обама став президентом, пообіцявши велику залученість США у світові справи, однак він залишає Америку менш впливовою, ніж вона була до нього, - заявив він. - Ми втратили довіру і впевненість наших друзів. Ми, безумовно, більше не вселяємо страх нашим ворогам".
Джеб Буш різко розкритикував рішення Обами відступити від "червоної лінії" в ситуації з Сирією, коли чинний президент США відмовився від втручання в сирійський конфлікт в обмін на хімічне роззброєння Дамаска. "Вони малюють лінії, потім самі ж і стирають їх. З помпезністю вони оголошують про перезавантаження і абстрагування, а Обама все це ковтає", - сказав Буш.
На його думку, дуже важливо, щоб США адаптувалися до загроз ХХІ століття. "Америка не може дозволити собі розкіш віддалитися від світу - наша безпека, наше процвітання і наші цінності вимагають, щоб ми й далі займалися і діяли у часто віддалених місцях", - сказав він.
62-річний Джеб Буш - брат сорок третього президента США Джорджа Буша-молодшого і син 41-го глави Білого дому Джорджа Буша-старшого - змушений в рекордних темпах нарощувати свій авторитет у зовнішньополітичних питаннях, якого йому так бракує, позаяк губернаторство на Флориді не могло збагатити його відповідним досвідом. А до того зовнішньою політикою Джеб Буш займався вкрай мало. Саме тому він поспішив залучити до свого штабу досвідчених зовнішньополітичних «вовків» з команд брата й батька. У оприлюдненому днями Джебом Бушем списку його експертів з питань зовнішньої політики - 21 прізвище. 19 з них раніше працювали в Білому домі в адміністраціях старшого або молодшого Бушів.
Зокрема, до списку увійшов Пол Вулфовіц, який як заступник міністра оборони США став головним ініціатором вторгнення американських військ до Іраку 2003 року. У команді також Джон Ганна, помічник колишнього віце-президента Діка Чейні. Серед зовнішньополітичних радників кандидата в президенти і нестаріючий Джеймс Бейкер, держсекретар при Джорджі Буші-старшому.
Ще раніше в Детройті Джеб Буш оприлюднив основні принципи своєї економічної програми. У своїй промові перед членами Детройтського економічного клубу він зосередив увагу на труднощах, з якими стикається дедалі більша кількість американців, що живуть на межі економічного краху. Він вперше представив так зване «нове бачення» створення нових економічних можливостей у США. «Нині відновлення спостерігається скрізь, але не в платнях американців. Для дуже великої кількості людей американська мрія перетворилася на міраж. Тому головне запитання нині має лунати так: «Чи можемо ми відновити цю мрію – цю моральну обіцянку про те, що кожне нове покоління американців житиме краще?»
В Детройті Джеб Буш чесно й прямо заявив, що він любить обох президентів – 41-го й 43-го – свого брата й батька й піде на вибори, навіть якщо «політичному світу це важко прийняти».
До речі, ще відносно недавно Джеб Буш навіть слухати не хотів про участь у президентських перегонах-2016. Але на сімейній раді було вирішено знову делегувати представника цієї славної американської родини на боротьбу за найвищу посаду Америки.
Джон  Елліс «Джеб» Буш народився 11 лютого 1953 року в містечку Мідленд (штат Техас) але здобув середню освіту в Масачусетсі, в одній з приватних шкіл. Коли Джебу виповнилося 17 років, він вирушив до Мексики. Там він прискіпливо вивчав англійську й світову літератури, вдосконалював свої знання і там, же, до речі, познайомився зі своєї майбутньою дружиною Колумбою, з якою в них народилося троє дітей (Джордж, Ноель і Джон Елліс). В 1973 році Джеб закінчив Техаський університет в Остині, удостоївшись ступеня бакалавра.
Про це мало хто знає, але протягом деякого часу Джеб затято мріяв про акторську кар’єру в Голівуді, однак у підсумку все ж обрав політику. І не помилився – на цій ниві він досяг неабияких успіхів.
Хоча спочатку Джеб працював у банківській структурі. В кінці 1970-х років його було відряджено до Венесуельського банку, а після повернення до Штатів він узяв активну участь в передвиборчій президентській кампанії 1980 року.
На початку 80-х років минулого століття сімейство Бушів переїхало до Маямі. Там майбутній губернатор Флориди продуктивно працював в різноманітних галузях, включно з продажем нерухомості й торгівельною сферою.
Свого часу Джеб Буш вів не тільки комерційну й політичну діяльність, але й доброчинну. В середині 90-х років він заснував організаціюThe Foundation for Florida’s Future, котра мала пропагувати ідеї Джеба Буша на різноманітних рівнях соціуму. В цей час Джеб Буш надавав всіляку підтримку дитячим лікарням, навчальним закладам для бідних тощо.
В 1998 році він став губернатором Фориди – першим республіканцем, який обіймав цю посаду протягом двох 4-річних каденцій.
Сильні сторони Буша-політика й Буша-господарника – медицина, освіта, торгівля, доброчинність, захист довкілля.  Слабка, як вже зазначалося, зовнішня політика.
Джеб Буш, як і його старший брат Джордж, володіє іспанською мовою. Це робить його особливо цінним кадром в очах республіканців. Адже іспаномовні виборці зазвичай голосують за демократів.
Як і всі Буші, Джеб не бідний чоловік. З квітня 2007 року він входить до ради директорів компанії Tenet Healthcare. Тільки на на цій посаді він заробив більш як 2 мільйона доларів. Колись, в часи балотування в президенти Джона Кеннеді, вся Америка обговорювала його віровизнання, позаяк у протестантській Америці не міг бути президент-католик. З тих часів багато що змінилося, і сьогодні католицизм Джеба Буша, який з 1995 року перейшов з Єпископальної церкви до Римо-католицької, майже ніхто не обговорює.
Нині стає дедалі очевидніше, що на фінішну пряму президентського марафону-2016 вийдуть Гілларі Клінтон і Джеб Буш. І якщо ще зовсім недавно численні прогнози віддавали явну перевагу Гілларі у двобої з будь-яким республіканським кандидатом, то нині такі заяви лунають дедалі рідше й тихіше. А деякі опитування громадської думки взагалі свідчать, що якби вибори президента США відбувалися сьогодні і в них брали участь Гілларі Клінтон і Джеб Буш, до виграв би Буш. Так що плани сімейства Бушів знову посадити свого представника в головне крісло країни, зовсім не виглядають фантастичними. Втім, до 2016 року ще багато часу й чимало води спливе в річці Потомак.

«СЛОНИ» ВИХОДЯТЬ НА СТАРТ
Хто стане майбутнім президентом Америки?

На минулих у листопаді 2014 року в США проміжних виборах до Конгресу республіканці вибороли впевнену перемогу. «Слони» (так називають республіканців, бо символ їхньої партії – слон) забезпечили собі контроль над усією законодавчою гілкою влади й отримали можливість зосередитися на підготовці до 58-х виборів Президента Сполучених Штатів Америки, які відбудуться 8 листопада 2016 року.
Шанс вибити демократів з Білого дому, з огляду на невиразну зовнішню політику Барака Обами (останнім проколом на зовнішньополітичному відтинку стала його неучасть у Паризькому марші єдності й солідарносі, який зібрав усіх провідних лідерів світу), абсолютно реальний. Востаннє Республіканська партія утримувала президентську владу в країні протягом більш як 8 років - з 1981 до 1993 року, коли в Білому домі господарювали Рональд Рейган та Джордж Буш-старший.
Ситуація змушує республіканців діяти обережно й підходити до фінального вибору з озиранням на два ключових завдання. По-перше, кандидат повинен не стільки переграти своїх однопартійців, скільки виглядати гідним опонентом фіналісту від демократів, у яких найреальніші перспектики поки що в Гілларі Клінтон. По-друге, необхідно залучити на свій бік той електорат, котрий не прийшов голосувати у листопаді минулого року, але неодмінно прийде на вибори Президента США (афроамериканці, іспановмовні, громадяни без вищої освіти і т.ін.).
Потенційних кандидатів, а їх майже 20 осіб, можна умовно поділити на три групи: висуванці з числа сенаторів, губернатори штатів і громадсько-політичні діячі. Останні в минулому також обіймали відповідальні державні посади, але нині з державними інституціями не пов’язані. Шанси цієї категорії кандидатів оцінюються політологами й експертами як найменш переконливі в порівнянні з колегами з губернаторського чи сенаторського корпусу. Тим не менше, серед них можна виокремити шістьох найбільш вірогідних претендентів.
Колишній губернатор штату Арканзас Майк Гакабі (59 років), посів третє місце на республіканських праймериз у 2008 році, нині веде ток-шоу на телеканалі Fox News і продає власну книгу. Колишній посол США в ООН Джон Болтон (66 років) – найстарший з потенційних республіканських претендентів. Нині він – старший науковий працівник у American Enterprise Institute, консультує консервативні експертні центри, часто виступає коментатором на різноманітних політичних майданчиках, а також є радником однієї з найуспішніших юридичних фірм США Kirkland & Ellis. Рік Санторум (56 років) – ще один фаворит, який програв на республіканських праймериз 2012 років тільки Міту Ромні, який, своєю чергою, днями заявив, що ще раз (вже втретє) спробує стати президентом США. Втім, шанси «збитого льотчика» мінімальні, позаяк американці, як правило, не обирають (за невеличкими винятками) тих, хто раніше програв.
Найвірогіднішим переможцем внутрішньопартійних праймериз Республіканської партії оглядачі називають сина 41-го Президента США Джорджа Буша-старшого й брата 43-го американського Президента Джорджа Буша-молодшого Джеба Буша (61 рік). Немає сумнівів, що битва прямих кандидатів від двох відомих американських політичних кланів – «Буші проти Клінтонів» в 2016 році стала б колосальною подією. Хоч багато американців переконані, що «ще одного Буша в Білому домі країна не витримає», ресурси й харизма для вороття у велику політику (Джеб Буш був губернатором Флориди) в нього є.
І, нарешті, єдина жінка, яка побажала взяти участь у республіканських перегонах, - Карла Фіорина (60 років). Найвпливовіша, за версією журналу Fortune, бізнес-вумен Америки, на різних етапах своєї кар’єри обіймала посади виконавчого директора таких компаній, як AT&T та HP. Вважається, що вона консультує стратегів Республіканської партії з ключових питань.
Серед республіканців-сенаторів кандидатів аж семеро. Це сенатор від штату Кентакі Ренд Пол (51 рік), який позиціонує себе лібертаріанцем і членом Руху чаювання. Серйозною перепоною для нього може стати проізраїльська орієнтація багатьох його колег по партії, тоді як сам Пол вважає, що безпека Ізраїлю не повинна бути імперативом американської політики на Близькому Сході.
Тед Круз (44 роки), перший сенатор від штату Техас кубинського походження, який встиг організувати свій власний «мозковий трест» експертів і намагається виглядати інформованішим, ніж його суперники, в багатьох питаннях політики й економіки. Його жорсткість й ледь не зухвала манера вести дискусію забезпечують йому шанси на перемогу під час внутрішньопартійних дебатів. Але на загальних президентських виборах його шанси прямують до нуля, оскільки «він яскраво говорить, але швидко згорає».
Марко Рубіо (43 роки) – ще один сенатор кубинського походження. Він представляє Флориду й зумів зібрати довкола себе професійну команду. Невдовзі побачить світ його книга «про американську мрію й відновлення економічного добробуту країни». Після того, як адміністрація Барак Обами оприлюднила плани про скасування економічного ембарго Куби, він виступив з різкою критикою такого кроку, вважаючи, що відновлення дипломатичних відносин з Кубою легалізує диктаторський режим клану Кастро. Втім, експерти оцінюють його як доброго кандидата у віце-президенти і не більше.
Сенатор від штату Вісконсин Пол Раян (43 роки), з 2011 року – голова комітету Палати представників з бюджетного планування. Помітна фігура в американській політиці, особливо в питаннях фінансів і оподаткування. Католик, він позбавлений тієї підримки протестантських деномінацій, яка є у його однопартійців. Але як показав досвід мормона Міта Ромні, сьогодні релігійна приналежність – не перепона для висування в кандидати від «слонів».
Серйозно налаштований на виборчу кампанію й сенатор від штату Огайо Роб Портман (59 років). В його активі посада віце-голови з питань фінансів в Національному республіканському сенаторському комітеті. Портман – фаворит республіканців-центристів й білої протестантської частини населення країни, але в нинішній кон’юнктурі в нього шансів мало.
Ще один вірогідний кандидат – сенатор від Південної Каролайни Ліндсі Грем (59 років), який активно закликав бойкотувати Сочінську зимову Олімпіаду, виступаючи рішуче проти політики Путіна. У нього за плечима два десятиріччя діяльності в Конгресі, він чудово знає правила американської політичної гри і в нього неабиякий авторитет.
Карикатурна політична фігура губернатора штату Нью-Джерзі Криса Кристі (52 роки), який ще зовсім недавно був одним з найвірогідніших кандидатів в президенти від партії слона, сьогодні політичними експертами навіть не розглядуються. Його шанси після скандалу з мостом через Гадсон-рівер імені Джорджа Вашингтона, коли він, аби помстится за непідтримку під час губернаторських виборів меру міста Форт-Лі, наказав заблокувати лінії мосту, щоб утворився гігантський корок з автомоблів, які їдуть через цей міст до Нью-Джерзі, розсіялися як вранішній туман. Хоча К.Кристі продовжує надувати щоки й хорохоритися.
Вихідець з родини індійських іммігрантів, губернатор штату Луїзіана Боббі Джиндал (43 роки) вже поводить себе як головний кандидат від партії слона. Він намагається заручитися підтримкою молодих виборців, просуваючи свою реформу освіти, дістати голоси євангелістів через впливову Конфренцію пасторів, добитися симпатій усіх незадоволених діями Барака Обами, критикуючи насамперед план його міграційної реформи та провали у зовнішній політиці.
Термін губернаторських повноважень Ріка Перрі (64 роки) спливає в січні цього року. Деякі аналітики вважають, що після цього він зосередиться на виборчій кампанії. Очевидний козир губернатора Техаса, який перебував на цій посаді рекордні 14 років, - успіх у справі створення нових робочих місць. Очевидні мінуси – провальний «багаж» минулої кампанії, слабенька освіта й невміння вести публічну полеміку.
Ще три губернатора – Вісконсина Скот Волкер (47 років), Огайо Джон Касиш (62 роки) та  Індіани Майк Пенс (55 років) – також мають репутацію політичних бійців і також прагнуть долучитися до виборчих перегонів. Утім, шанси й першого, й другого, й третього вийти у фінал перегонів прямують до мінус-нескіченності.
Наявний резерв потенційних кандидатів Республіканської партії на виборчих перегонах, які вже практично стартували, поступово звужуватиметься. Основна група потенційних учасників республіканських праймериз сформується десь у червні. Після чого розпочнуться поїздки країною, зустрічі з виборцями, «обкатка» основних ідей і, найважливіше, мобілізація коштів на виборчу кампанію на зустрічах зі спонсорами. Оскільки з’їзд Республіканської партії заплановано на червень-липень 2016 року, в «слонів» не так вже й багато часу, аби зробити все необхідне для виборювання на фінішній прямій президентських перегонів омріяного мандату на господарювання в Білому домі.

ЯКИМИ БУДУТЬ ДВА ОСТАННІ РОКИ ПРЕЗИДЕНТСТВА ОБАМИ?

Щоб зробити прогноз стосовно двох останніх років президентства Обами, необхідно зупинитися на підсумках 2014 року, який щойно минув. Якщо конспективно окреслити головні події цього року в Америці та світі, то конспект виглядатиме так.
Зростання економіки США. За третій квартал валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс на 5 відсотків. Для розвинутої економіки з річним ВВП в 17 трильйонів – це дуже велике зростання. За квартал американці виробили товарів та послуг на 850 мільярдів доларів більше, ніж минулого року. Ця різниця – майже половина річного ВВП Росії. За рік – зростання на 2,5%, а в 2015 році прогнозується ще вище – до 3,3%. Рівень безробіття становить 5,8% - найнижчий показник з 2008 року. Біржовий індекс Лоу-Джонса встановив рекорд в 18 тисяч пунктів. Економіка США впоралася з наслідками тяжкої кризи 2008-2009 років.
Але не все так безхмарно: зниження темпів зростання в Китаї, нульові показники в Європі, криза в Росії – все це може загальмувати або навіть зруйнувати нинішнє американське благополуччя. Поки що цифри, які свідчать про зростання економіки США, нівелюють розмови про крах долара й «загниваючий імперіалізм». Підручники марксизму-ленінізму знову здають у макулатуру й потроху перестають видавати бажане за дійсне.
В Америці, як і в усьому світі, пильно стежать за подіями в Україні. Читачі газети «Вол-Стріт Джорнел» назвали Майдан і агресію Росії проти України головними подіями року. В міжнародному вимірі це може й так, але не треба забувати й про «Ісламську державу», яка може перевернути світ дригом.
Війна на Донбасі ознаменувала спробу Росію змінити кордони в Європі, нав’язати політичну волю українському народові й елітам, зачинивши шлях до Євросоюзу. Це була спроба примусити Україну знайти своє місце в рамках квазіімперського проекту Євразійського союзу. Але річ тут не тільки в Україні – концепція «русского мира» повинна була замінити існуючий порядок в Європі та Євразії, розширити кордони Росії, запустити маховик імперської реконструкції, як це відбувалося після 1917 року під керівництвом Леніна, Троцького й Сталіна.
Різка реакція Заходу й економічна криза в Росії, викликана структурною залежністю від експорту нафти й газу, падінням цін на нафту й західними економічними санкціями поки що пригальмували цей процес. У 2015 році ми побачимо, чи надовго.
Близький Схід залишається головним джерелом нестабільності в світі. Спроба «Ісламської держави» (ІД) запустити проект Халіфату – військово-теократичної диктатури в перманентному стані війни з усім оточуючим світом, піддала сумніву результати війн в Іраку й, можливо, Афганістані, який США й війська коаліції практично залишили в році, який щойно минув. Контроль ІД над територіями в Сирії й Іраку розміром з Сирію, звіряче знищення «невірних» й просто незгідних, включно з публічним відрубуванням голів, масові згвалтування – все це змушує людство серйозно подивитися на стан роду людського в ХХІ столітті. Сотні екстремістів, які прибули з території колишнього СРСР, в тому числі з Північного Кавказу, Азербайджану, Казахстану та інших країн, беруть участь у цьому конфлікті в лавах ІД, як це роблять й екстремісти з Європи та США.
У цій ситуації Америка, арабські країни та Іран повинні створити потужну коаліцію для боротьби з ІД. Це не тільки військовий конфлікт, але й ідеологічне протистояння, в якому гуманізм має перемогти, в тому числі в медіа, освітньому секторі, у справі забезпечення основних прав людини. Радикалізм ІД можна порівняти з нацизмом та комунізмом у своїй кровожерливості.
Близький Схід залишається в центрі уваги міжнародної спільноти не тільки в зв’язку з ІД. Іран та постійні члени Ради Безпеки ООН підійшли впритул до угоди з Іраном про майбутнє ядерної програми цієї країни, але поки що немає дозволу на доступ інспекторів МАГАТЕ на іранські ядерні об’єкти.
В 2015 й 2016 роках Бараку Обамі, який розпочав свої два останні роки в Білому домі, доведеться стикатися з цими викликами. І не просто стикатися, а боротися з ними. Закрутити гайки Путіну так, щоб він повернув Крим і залишив у спокої Донбас, притиснути бойовиків ІД так, щоб вони, немов таргани, розбіглися по своїх норах, вести американську економіку й далі так, щоб цифри її зростання викликали приємне запаморочення, й давати гідні відповіді на внутрішньо-американські виклики.
Дві події: расові заворушення й перемога республіканців на проміжкових виборах до Конгресу стали головними подіями минулого року у внутрішньому житті США. Протести проти застосування сили поліцією, які привели до смертей афроамериканців, викликали демонстрації в багатьох містах Америки. Новий, республіканський Конгрес й місцева влада штатів та міст мають зайнятися формулюванням політики, що знижує смертність унаслідок поліцейських акцій.
Вибори до Конгресу ознаменували початок президентських перегонів 2016 року. В той час, як у демократів є один сильний кандидат – Гілларі Клінтон (плюс губернатори штатів Нью-Йорк й Мериленд Ендрю Куомо та Мартін О’Мейлі), у республіканців їх - 23 (!).
Найсильнішими, вірогідно, є Джеб Буш, брат 43-го президента США Джорджа Буша-молодшого й син 41-го президента Америки Джорджа Буша-старшого та колишній губернатор штату Масачусетс Міт Ромні, який вже робив невдалу спробу поборотися за посаду президента. Найвірогідніше, на фінішній прямій зійдуться Гілларі Клінтон і Джеб Буш. І ось тут участь в пропагандистській кампанії на боці Гілларі Барака Обами важко буде переоцінити.
Останні два роки в Білому домі Обама прагнутиме утримати здобуті успіхи в економіці. В міжнародній політиці він і далі вестиме обережну політику «і нашим, і вашим, і їхнім», намагаючись в дуже гарячих точках планети вдаватися до потужних міждержавних коаліцій, а там, де військового вирішення конфліктів (як в Україні, наприклад) немає апріорі, до міжнародних санкцій, узгоджуючи їх зі своїми європейськими партнерами.
Путін недооцінює Обаму, і в цьому запорука його програшу. Бо зброя, яку застосовує Обама, дієвіша, ніж авіаносці та ядерні бомби. Путіну у відповідь на дедалі дошкульніші санкції залишатиметься тільки скреготати зубами й стискувати в безсилій злобі кулаки.
Втім, для Обами фактор Путіна спричинюватиме неабиякий клопіт. Бо як і в 2014 році Путін підло, з порушенням усіх прийнятих норм і правил випробовуватиме оборонні можливості НАТО, а значить і США.
У 2014 році двічі російські військові літаки, які шпигували за західним країнами, вимикали свої транспондери, щоб їх не помітили радари, і мало не зіштовхнулися з пасажирськими літаками. Востаннє це трапилося 13 грудня у небі над Швецією.
Протягом 2014 року країни-члени НАТО більше ста разів перехоплювали російські літаки, які випробовували захист альянсу на міць. Це втричі перебільшує кількість подібних перехоплень у 2013 році. Немає сумнівів, що в 2015 році путінські соколи збільшать кількість провокацій, а значить додадуть головного болю господарю Білого дому.
Крім того, занепокоєння в нього викликає й той факт, що Рада Росія-НАТО (механізм, який НАТО й Москва створили для вирішення подібних конфліктів) майже не збиралася від початку української кризи. Обидві сторони припинили співпрацю, демонструючи невдоволення один одним. Причому все це відбувається під акомпанемент гавкання путінських шавок, які не стомлюються повторювати, що Росія здатна перетворити Америку на купу радіоактивного попелу. 
У внутрішньо-політичних розборках Обама обережно займатиме бік афроамериканців. Хоч висновок, що білі поліцейські «полюють» на афроамериканців виключно через свої расистські переконання, хибне. В Америці немає білого расизму на рівні протистояння «поліція-чорношкірі громадяни». Це все висмоктано з пальця. Є інша проблема – ніким і нічим не спровокована жорстокість поліцейських як до афроамериканців, так і до всіх інших американців. Але над розв’язанням цієї проблеми Обама не працюватиме. Він вже завтра думатиме про своє життя після Білого дому. Адже Обама – чоловік молодий і сповнений життєвих сил. Найвірогідніше після президентства він спробує влаштуватися в один з престижних університетів Америки на викладацьку роботу або працюватиме на міжнародній ниві.
Напередодні свят Барак Обама та його дружина Мішель поздоровили американців з Різдвом Христовим та Новим 2015 роком й закликали згадати про тих, хто виконував свій обов’язок за межами країни, в тому числі в Афганістані, де офіційна військова місія США завершилася минулого тижня після 13-річної війни.

ПРЕЗИДЕНТ У НОКДАУНІ
Республіканська партія США виборола більшість в обидвох палатах американського Конгресу на проміжних виборах 4 листопада

Як і прогнозувала «Нова газета» в попередньому випуску (див.статтю «Утома від Обами»), Республікансчька партія США здобула переконливу перемогу на проміжних виборах до Конгресу й перетворила Барака Гусейна Обаму на «кульгаву качку». Тепер йому доведеться «кульгати» цілих два роки, аж до чергових президентських виборів, які відбудуться в листопаді 2016 року.
Кандидатам від Республіканської партії США, аби вирвати контроль над Сенатом з рук демократів,  потрібно було вибороти шість додаткових місць. Раніше 55 місць зі 100 належало демократам, але республіканці перевиконали завдання, отримавши на нинішніх виборах 7 додаткових місць, перемігши в Арканзасі, Колорадо, Монтані, Північній Каролайні, Південній Дакоті, Айові та Західній Вірджинії.
В Луїзіані жоден з кандидатів не отримав більше 50 відсотків голосів. Чинна сенаторка Мері Лендрю та її республіканський опонент Білл Кессіді вийшли в другий тур, який відбудеться 6 грудня.
Ще однією доброю новиною для республіканців стало переобрання лідера сенатської меншості Мітча Макконела в Кентаккі на шостий термін поспіль. Він з легкістю переміг свою суперницю-демократку Елісон Ландерґан Ґраймс. Це була кампанія, в якій суперники намагалися обігнати один одного грішми, вкладеними у вибори.  При цьому проведені минулого тижня опитування вказували на лідерство Ґраймс.
Тепер Макконел стане лідером сенатської більшості замість демократа Гаррі Ріда і одним з найбільш впливових політиків в країні. У нього будуть повноваження вирішувати, які законопроекти виносити на голосування, а які класти під сукно.
Крім того, за попередніми даними, республіканці зміцнили свій контроль над Палатою представників. За попередніми даними, їм належатиме 249 мандатів з 435. Тобто, вибори 4 листопада можна з упевненістю назвати тріумфальними для Великої старої партії (Great Old Party – GOP), як називать республіканців американці. Вона здобуде в обох палатах американського Конгресу найбільше місць за весь час після Другої світової війни.
Що ж далі? А далі, як казали колись комуністичні керманичі в сконалому СРСР, «за роботу, товариші».
Бо досі республіканці будь-якими способами (навіть паралізуючи функціонування держапарату, якому вони відмовляли затверджувати бюджет) не давали Обамі працювати. Що з цього вийшло, відомо: раніше зазвичай Конгрес ухвалював за 2 роки від 400 до 700 законодавчих актів. Нинішній же його склад, який щойно завершив свою діяльність, ухвалив таких актів лише 142.
Тим часом, роботи – не початий край. Роками лежить під сукном проект обамівської імміграційної реформи, який тепер там так і лежатиме, бо республіканці ніколи не погодяться на легалізацію більш як 13 мільйонів нелегальних іммігрантів. Але з ними все одно щось треба робити. Отож, слово за республіканцями, яких народ обрав нині на «царство» відразу в обох палатах американського Конгресу.
Але, найімовірніше, республіканці розпочнуть свою діяльність в статусі переможців нинішніх виборів з атаки на найненависнішу ними іновацію Обами – реформу системи охорони здоров’я. GOP спробує скасувати її впровадження. Або займеться реформуванням, яке не залишить від неї майже нічого. Обама, ясна річ, огризатиметься й відстоюватиме своє дітище. Але можливості «кульгавої качки» тепер будуть різко обмежені. Отож, реформа найнесправедливішої й найнеефективнішої медичної системи в світі тепер знову опиниться під великим знаком запитання.
Республіканці ще не допили шампанське на честь своєї перемоги, а вже заявляють, що «поріжуть» під корінь багато соціальних програм. Ідеться насамперед про так звані фуд-стемпи (їх отримують через брак коштів й низькі заробітки мільйони американців) і виплати за багатьма іншими соціальними програмами. Але це палиця з двома кінцями – урізання соціальних програм може обернутися для них черговою поразкою на президентських виборах, які вже не за горами. Гілларі Клінтон, пригнічена поразкою рідної партії, готова вступити в бій за головне владне крісло в країні і поки що рівного їй за всіма рейтингами кандидата від Республіканської партії не видно. А ті, що так себе позиціонують, програють їй з катастрофічним відривом.
Перемога республіканців для нас, українців, цінна тим, що з’являється надія, що нова американська влада нарешті поставить на місце Путіна. Вже сьогодні економіка Росії летить шкереберть, бо в світі падає ціна на нафту. Росія ж живе з того, що дав їй у надра Господь, нічого свого вона не виробляє і не вміє виробляти. Згадаймо, радянський «ширпотреб», радянські холодильники, автомобілі, магнітофони, телевізори... Вона цілком і повністю залежить від Заходу. І ось тепер, коли республіканці контролюють обидві палати американського Конгресу, може настати час розплати за все, що накоїв Путін. Варто опустити ціну на нафту до 70 доларів за барель, як від його бундючності не залишиться й сліду. І «мачо» Путін нагадуватиме Єльцина доби початку 90-х, коли він ледь не зі сльозами в голосі просив Америку поставити Росії бодай курячі стегна.
Республіканська партія наполягатиме на зміні не тільки внутрішньої, але й зовнішньої політики. Республіканський контроль над обома палатами Конгресу обмежить можливості президента у двох головних напрямках закордонної політики: ядерних переговорів з Іраном та ізраїльсько-палестинського конфлікту. Переговори з Іраном стосовно його ядерної програми мають закінчитися цього місяця. Їхньою метою є обмежити іранську ядерну програму і пом’якшити деякі міжнародні економічні санкції.
Багато сенаторів-республіканців занепокоєні подробицями угоди, яка дозволяє Тегерану продовжувати збагачення урану, але президент Обама має право пом’якшити американські санкції без схвалення Конгресу. Однак тепер, коли республіканці перемогли на виборах,  це може змінитися, й Вашингтон рішучіше ставитиметься до хитрощів Ірану.
Зміниться ставлення США й до так званої Ісламської держави Іраку й Леванту (ІДІЛ) – його бойовики тепер можуть відчути на собі всю міць американської військової машини. Але головне для нас, що партія Джона Маккейна, який особисто приїздив на київський Майдан і вітав українців з перемогою в революції, змінить свою російську політику. Час загравання з агресором й умиротворення буцімто всесильного Путіна минув. Україна може вже найближчим часом отримати від Америки всю необхідну для оборони свого суверенітету зброю. Хоч для цього нова українська влада повинна почати робити реальні кроки в напрямку реформ. За словами  відомих американських оглядачів, якщо не буде реформ, вже за півроку про Україну в Америці забудуть. Бо, окрім терористів з ІДІЛ, у Сполучених Штатів багато інших проблем. І одна з найнагальніших – боротьба з епідемією лихоманки Ебола.
Після нищівної поразки 5 листопада до нації звернувся Барак Обама, який виглядав так, як виглядає боксер після серйозного нокдауну. Він закликав до співпраці всіх обраних слуг народу (4 листопада обиралися не тільки 435 конгресменів Палати представників, 36 сенаторів, а й 36 губернаторів, мери багатьох міст, а також члени законодавчих зборів у 46 штатах Америки), незалежно від партійної приналежності. Але так завжди каже політик, якому доля наприкінці його зоряного часу приготувала неприємний сюрприз – статус «кульгавої качки».

УТОМА ВІД ОБАМИ
4 листопада в США відбудуться проміжкові вибори до Конгресу, на яких переобиратимуться всі 435 конгресменів у Палаті представників, 33 зі ста сенаторів, 36 губернаторів і депутати в законодавчих зборах 46 штатів

У разі, якщо 4 листопада республіканцям вдасться встановити контроль над законодавчою владою в країні, під президентством Барака Гусейна Обами можна буде підвести жирну риску. Президент буде приречений «досиджувати» в Білому домі останні два роки свого другого терміну, перетворившись на класичну «кульгаву качку» (так в американській політичній системі називають президента, від якого мало що залежить і який позбавлений підтримки Конгресу).
Важлива особливість проміжкових виборів у США полягає в тому, що партія, яка стоїть біля керма виконавчої влади й контролює Білий дім, втрачає своє представництво в обох палатах Конгресу. Особливо показовим прикладом такої тенденції стали проміжкові вибори  2010 року, під час яких демократи, які до того впевнено контролювали обидві палати Конгресу, втратили перевагу в Палаті представників, розгубивши 63 місця, й помітно зменшили своє представництво в Сенаті, позбувшись 6 місць. Це була найбільша втрата голосів для правлячої партії після проміжкових виборів 1938 року, коли очолювані Франкліном Рузвельтом демократи втратили в Палаті представників 72 місця.
Вплинути на результат листопадових виборів може не тільки стан американської економіки, не зовсім вдала зовнішня політика Обами, який у протистоянні з Путіним постійно програє, медична й імміграційна реформи, але й синдром «утоми» виборців від Обами, що, як правило, особливо гостро відчувається на шостому році перебування у владі американських президентів, переобраних на другий термін. Провідний американський фахівець з виборчих кампаній Чарлі Кук відзначає: «Новизна, енергія й харизма новообраного президента мають тенденцію до майже повного зникнення під час другого терміну. Зазвичай, виборці вже не бачать свіжих ідей, і до цього часу втома від президента починає визначати взаємини між президентом, його партією й електоратом».
У подібних умовах головним фактором для результату проміжкових виборів стає показник ступеня схвалення рядовими американцями діяльності Барака Обами. З початку 2014 року цей показник стійко тримався позначки 44%, не схвалювали ж діяльність президента, згідно з опитуваннями служби Геллапа, 50-51% американців. Нині американські аналітики не бачать факторів і ситуацій, які могли б поміняти ці оцінки місцями. А це означає, що подібне ставлення в американців і до 435 конгресменів та 33 сенаторів, яких переобиратимуть 4 листопада.
І ключову роль у листопадових проміжкових виборах до Конгресу можуть відіграти події в Україні. Відмова Обами надати Україні оборонну зброю, ще одна відмова під час зустрічі з українським Президентом Петром Порошенком у Білому домі зарахувати Україну до числа країни-першого партнера США поза межами НАТО, млявість, нечіткість, розгубленість і загальмованість у взаєминах з Путіним змушують дедалі більше й більше виборців перекинутися з демократичного табору в республіканський. І не тільки в середовищі американських українців. Адже Путін – це загроза не тільки Україні, а й всьому світу. Загнаний у глухий кут подальшим зниженням цін на нафту, придушений західними санкціями, які вже принесли Росії сотні мільярдів збитків, він може в усьому звинуватити Америку й піти на розв’язання Третьої світової війни.
А тому в цій ситуації потрібен не боягузливий і безвольний Обама, а новий Трумен чи Рейган, які миттю поставили б цього недобитого гебіста на місце.
Відразу після анексії Криму в середині березня 2014 року опитування громадської думки в США засвідчили, що американці вкрай несхвально оцінили дії адміністрації Обами у вирішенні української кризи. Так, згідно з опитуванням газети «Вашингтон пост» і телекомпанії АВС, проведеного в кінці квітня цього року, негативно оцінили дії американської адміністрації у відповідь на агресію путінської Росії більше 50% американців. Після того ж, як Путін розв’язав війну на Сході України, ця цифра зросла до 76%.
Особисто знаю американців, які досі постійно голосували за демократів, але 4 листопада підуть голосувати за республіканців виключно за боягузливу й мляву реакцію Обами на російську агресію проти України.
Успіх на проміжкових виборах 2010 року республіканцям забезпечила їхня непримиренна опозиція реформі системи охорони здоров’я, початок  якій було покладено в березні 2010 року ухваленням закону про доступне медичне обслуговування й захист пацієнтів. Окрім колосальних бюджетних ресурсів, котрих вимагає реалізація реформи, яка передбачає поступове введення в США системи загального медичного страхування (республіканці вважають, що її скасування дозволить зекономити в найближчі 10 років 2,1 трильйона (!) доларів), опоненти Обами вважають, що медична реформа може призвести до тектонічних зрушень в американській політичній системі. Цього ніколи не приховували й демократи, за розрахунками яких охоплення цією системою десятків мільйонів американців та членів їхніх родин дозволить Демократичній партії різко розширити свою масову політичну базу й забезпечать їй стійке домінування в електоральних процесах практично на всіх рівнях влади, але особливо на федеральному.
Висока вартість плюс політичне значення реформи охорони здоров’я стали причинами того, що республіканці вирішили під час нинішньої передвиборчої кампанії дати останній і рішучий бій ненависній їм реформі, усвідомлюючи, що, можливо, через два роки, коли відбудуться чергові президентські вибори, процес реалізації її положень стане практично незворотнім.
Свою стратегію республіканці побудували на гаслі повного скасування законодавства про доступне медичне обслуговування в разі контролю над Сенатом і збереження верховенства в Палаті представників. В ході нинішньої передвиборчої кампанії довкола медичної реформи розгорнулася вкрай заідеологізована боротьба за громадську думку. Якщо невдовлення американців «українською» політикою Обами й реформою системи охорони здоров’я збережеться до 4 листопада (а воно навряд чи може змінитися за кілька днів), то на цій хвилі, на думку республіканців, вони зуміють збільшити своє представництво як у Сенаті, так і в Палаті представників. «Обамакер», напряму пов’язаний з іменем президента, сьогодні сприймається багатьма американцями не стільки як система медичних послуг, скільки як система великої витратної держави, яка безцеремонно втручається в приватне життя кожного американця.
Хоч, ніде правди діти, такі міркування притаманні тим, кого нинішня, вкрай несправедлива медична система в США влаштовує – насамперед лікарів, фармацевтів і страхові медичні компанії. Раніше вони наживалися на цій системі. Особисто знаю лікаря-коновала з Київської обласної лікарні, від «послуг» якого загинула жінка. А тут, в Америці, він став багатієм, який не встигає купувати одну нерухомість за іншою. Недаремно ж, саме до Америки до обамівської реформи намагалися потрапити правдами й  неправдами лікарі з усього світу. Тут вони могли стати і ставали мільйонерами. Так що акцент республіканців на критику «Обамакера» може дати збій. Бо мільйони виборців, які до реформи медичної системи в США були приречені або на багатолітній астрономічний борг за якусь операцію, або на фізичну смерть, нарешті відчули, що вони живуть в гуманістичній державі.
Ще одна проблема, довкола якої ламалися списи напередодні 4 листопада, стала доля імміграційної реформи, запропонованої Б.Обамою на самому початку другого терміну його президентства. Головний зміст цієї реформи зводиться до легалізації статусу 13,3 мільйона іммігрантів, які мешкають на території США.
Дана проблема становить серцевину всіх політичних баталій, що тривають сьогодні. Процес трансформації нелегальних іммігрантів у легальних може затягнутися на 10 років, однак довгострокові наслідки цієї трансформації, враховуючи також фактор змін сімейного стану амністованих нелегальних іммігрантів, призведуть до воістину революційних змін в американській політичній системі.
За оцінкою американських аналітиків, за умови законодавчого оформлення більшої частини імміграційної реформи, до 2036 року в США з’явиться більш як 32 мільйона потенційних виборців. При цьому 5 мільйонів нових виборців з’явиться вже до 2024 року, ще 10 мільйонів – до 2028-го і додатково 17 мільйонів нових виборців зможуть узяти участь у президентських виборах 2036 року.
Доля всіх президентських виборів ХХІ сторіччя, починаючи з 2000 року, вирішувалася перевагою всього в 4,5 мільйона голосів, хоч у виборах у середньому брало участь 122 мільйона осіб. Для порівняння: 32 мільйона виборців приблизно дорівнюють чисельності американських виборців у віці більше 65 років, які взяли участь в президентських виборах 2012 року, вдвічі більше чисельності американських ветеранів і втричі - чисельності латиноамериканських виборців, які прийшли на виборчі дільниці в 2012 році.
Нелегальна імміграція в США переважно представлена вихідцями з країн Латинської Америки (особливо Мексики), Азії та Африки. Здобувши громадянство, вони, як правило, голосують за демократів, бо вважають їх більш лояльними до нелегалів, якими вони були ще вчора. Саме тому імміграційна реформа опинилася під сильним політичним тиском з боку Республіканської партії. В листі 22 сенаторів-республіканців на адресу президента Барак Обама та його адміністрація були прямо обвинувачені в тому, що тактика реалізації імміграційної реформи – це «порушення Конституції, верховенства закону, прав американських громадян і законних іммігрантів».
І ця риторика має політичний ефект. Тільки 35 відсотків американців підтримують імміграційну політику Обами, більшість же вважає, що Америка не гумова й настав час припинити наплив сюди шукачів жирнішого борщу. А Демократичну партію республіканці назвали партією «етнічних меншин», яких вона пускає в країну з усього світу, аби мати власний додатковий електорат. Хоч насправді все трохи не так.
Всі ці фактори й суперечки, а також фактор втоми від Обами, будуть ключовими на проміжкових виборах до Конгресу. В разі перемоги на них республіканці не просто  поставлять Барака Обаму в становище «кульгавої качки», а й повністю дискредитують його як першого чорношкірого політика, який став американським президентом.  

КОВДРИ ВІД ОБАМИ
Чи допоможуть Сполучені Штати Україні зброєю?

Минуло вже два тижні, відколи Президент України Петро Порошеко відвідав Вашингтон і зустрівся в Білому домі зі своїм американським колегою Бараком Обамою, а аналітики, американські та світові ЗМІ продовжують коментувати цей візит, акцентуючи увагу на тому, чому Обама відмовив Порошенкові у поставках американської зброї.
Як відомо, в своєму виступі перед обома палатами американського Конгресу, Петро Порошенко сказав сакраментальну фразу: «Війну ковдрами виграти неможливо». Він мав на увазі американську допомогу Україні в її протистоянні з Росією так званими нелетальними поставками, з допомогою яких можна трохи налагодити побут солдатів, дати їм захисне спорядження у вигляді бронежилетів і захисних шоломів, але не більше. Виграти такою допомогою війну з сильним й зухвалим агресором неможливо.
Джон Гербст, колишній посол США в Україні, а нині директор Центру досліджень Євразії в неурядовому аналітичному центрі "Атлантична Рада" (Atlantic Council), у якому, до речі, побував Петро Порошенко під час свого візиту до Вашингтону, у блозі на веб-сайті Atlantic Council називає слушними ключові месиджі виступу президента України у Конгресі.
Гербст погоджується з Порошенком у тому, що:
1.Анексія Росією Криму та окупація частини Донбасу становить небезпеку не лише для України, але й для Європи та Євразії загалом.
2.Якщо Кремль досягне успіху в Україні, він погрожуватиме іншим сусідам, які мають російськомовне населення, зокрема, членам НАТО.
3.Для захисту України від подальшої агресії з боку Росії їй потрібна зброя від Сполучених Штатів та їхніх союзників.
Як вважає Гербст, небезпеку агресії з боку Путіна недостатньо розуміють на Заході, зокрема, у Вашингтоні. Санкцій недостатньо, щоб стримати Росію від подальшої агресії. Для того, щоб підвищити ціну агресії для Путіна, Захід повинен надати Україні зброю, військову допомогу та посилити оборону східних членів НАТО. Адміністрація Обами не готова до цих кроків і частково прикривається спротивом, який чинять їй європейські союзники США. Вагаючись, адміністрація забуває, що для кожного кроку до підсилення безпеки Європи під час «холодної війни» потрібні були рішучі дії США.
Авторитетні аналітики вважають, що виступ Порошенка у Конгресі може допомогти змінити політику США, оскільки, навіть якщо президент Барак Обама не розуміє, якими високими є ставки в Україні і наскільки потрібні рішучі дії з боку США, Конгрес мислить інакше. Як демократи, так і республіканці розчаровані небажанням адміністрації надати Україні необхідні їй засоби захисту, що відвадили б Кремль під подальшої агресії. Як у Палаті представників, так і в Сенаті є законопроекти, що могли б змусити адміністрацію надати Києву зброю, яку слід було надати ще кілька місяців тому. Сильний виступ президента України у Вашингтоні підвищує шанси на ухвалення цих законів.
Проблемою є те, що Конгрес пішов на канікули й збереться лише після виборів. Це виключає прийняття цих законів до листопада. Але, як вважає Гербст, навіть із затримкою вони стануть серйозною підтримкою для України.
Впливова американська газета The Washington Post у своєму редакційному коментарі нарікає на те, що президент України поїхав з Вашингтону, отримавши від Барака Обами значну словесну підтримку, але слабку реальну – таку, яка допомогла б йому відбити агресію Росії.
Видання іронізує, стверджуючи, що на емоційний виступ Порошенка у Конгресі з проханням про допомогу зброєю, а не "ковдрами", Обама відповів черговим вантажем ковдр – нелетальними засобами вартістю 46 млн. доларів. Замість протитанкових ракет та дронів, яких відчайдушно потребують українські військові, їм знову пообіцяли надати бронежилети та шоломи, інженерне обладнання та патрульні човни. Ця допомога не матиме жодної користі у зіткненні з тисячами регулярних російських військових, яких підтримуватимуть танки, артилерія та сучасні системи протиповітряної оборони, які з’явилися у Східній Україні за останній місяць.
Представники адміністрації кажуть, що Обама відмовляється дати Україні зброю через своє переконання, що в цього конфлікту з Росією "немає військового рішення", і тому, що він хоче уникнути ескалації конфлікту. Більше того, ніхто не приховує й того, що Обама вважає подальше напруження у відносинах з Росією прямою дорогою до Третьої світової війни, розв’язати яку Путін може так само легко, як це зробив Адольф Гітлер, розв’язуючи Другу світову.
На жаль, слабка підтримка України з боку США та Європи дала змогу президенту Росії нав’язати власне військове рішення, оскільки він послідовно підвищував ступінь свого втручання. Через наступ російських військ Порошенко був змушений погодитися з перемир’ям, яке зафіксувало російський контроль над великою частиною Луганської та Донецької областей. Український парламент схвалив відповідним законом далекосяжні поступки, спрямовані на замирення з Путіним, який такі кроки вважає проявом слабкості.
The Washington Post не вірить у те, що російські війська буде виведено з території України, оскільки ані Москва, ані підтримувані нею сепаратисти не поспішають виконувати умови перемир’я. А довкола Донецького летовища триває справжня битва з використанням не тільки російських танків, а й елітних частин збройних сил Росії.
Схоже, що президент Порошенко вже змирився з існуванням "замороженого конфлікту" у Східній Україні, і нині сподівається запобігти черговій агресії з боку Росії. Саме тому він хоче отримати допомогу від США. Навіть якщо українські військові не можуть завдати поразки Росії, перспектива значних втрат може відвадити Путіна від чергового наступу. Саме тому надії варто покладати на законопроект, схвалений у комітеті із закордонних справ Сенату. Він посилить санкції проти Росії та обіцяє Україні військову допомогу на суму 350 млн. доларів у 2015 році, включно зі зброєю, щоб відбити наступ російської бронетехніки. Конгрес повинен поспішити з ухваленням цього закону. Інакше може бути пізно.
Свою точку зору стосовно поставок американської зброї Україні висловив і президент відомої правозахисної організації Freedom House Дейвид Креймер,
«Погляньмо на ситуацію,- каже він,- до цього часу США не надавали Україні озброєнь. Чи це зупинило Путіна? Ні! Він анексував Крим, дестабілізує ситуацію на Сході України. Утримання США від військової допомоги Києву нічого доброго не дало. Я розумію – хтось побоюється, що надання зброї Україні розв’яже Путіну руки. Але я вважаю, якщо НАТО, США і Європа виявлять більше солідарності з Україною, Путін найімовірніше не піде на загострення і відступить. Звичайно, це ризикована тактика. Але мені здається – Путін максимально використовує чужі слабкості і відступає, коли відчуває сильний удар. Те ж саме було в Грузії. Наступ зупинився, коли з-за кордону повернулися грузинські миротворчі підрозділи і коли Сполучені Штати направили свій флот у Чорне море. Проблема в тому, що Захід чітко задекларував Путіну свої плани. Я б не розкривав всі карти, постійно повторюючи, що Україна не отримає зброї. Нехай би Путін здогадувався, на які кроки ми готові йти щоб зупинити  його агресію». 
Авторитетний сенатор, колишній кандидат в американські президенти Джон Маккейн розкритикував рішення президента Обами не надавати Україні військової допомоги. Про це він висловився відразу ж після візиту П.Порошенка до Вашингтону, про це ж він повторює й тепер: «Це ганьба, що адміністрація відмовляється надати Україні військову допомогу, яку вона відчайдушно потребує після того, як українську землю розчленував президент Путін і окупували російські війська. Україна бореться, щоб захистити свій суверенітет і територіальну цілісність, і, як сказав президент Порошенко в своєму зверненні до Конгресу, «ніхто не може виграти війну ковдрами». Президент Обама намагався виправдати свою відмову надати Україні бойову зброю, заявивши, що події в Україні не становлять прямої загрози США. Утім, криза в Україні – це не лише про Україну. Російська агресія загрожує порядку в усьому світі та засадам Європи, вільної та в мирної, для досягнення чого так багато зробили США та наші партнери після Другої світової війни».

МАМО, Я ПОВЕРНУСЬ...

Найбільше батьківське горе – ховати своїх дітей...
У ці дні Україна відправляє в небесну дорогу своїх дітей. Своїх найкращих дітей. Не вистачає сліз і бракує слів. Читаю мартиролог. Назар Войтович – наймолодший із тих, хто загинув на Майдані. Йому було лише 17 років. Майже стільки, скільки моєму синові...
З портрета в траурній рамці на мене дивиться світловолосий хлопчина із зовсім дитячим веснянкуватим обличчям, сірими довірливими очима й доброю усмішкою. Назар був єдиним сином своїх батьків. Народився в селі Травневе Збаразького району на Тернопіллі. Ріс мрійливим, романтичним і любив читати різні енциклопедії. Після закінчення школи вступив на факультет дизайну кооперативного коледжу в Тернополі. За розповіддю викладача живопису і рисунку Тетяни Панченко, на його малюнках незмінно були калина, тризуб і козаки. Ніколи не пропускав занять без поважних причин. А 20-го лютого чомусь не прийшов. Виявилось, що напередодні ввечері він зібрав речі для троюрідного брата й друзів на Майдані та поніс усе до автобуса, що вирушав на Київ. Насправді ж заздалегідь підготував і собі каску від куль та таємно від рідних поїхав до столиці боронити Україну. На Майдані провів всього дві години. Життя Назара обірвалося 20 лютого 2014 року від пострілу з вогнепальної зброї в голову.
Романові Гурику, студентові філософського факультету Прикарпатського університету, було 19...
Дмитрові Максимову, срібному й бронзовому призерові із дзюдо Дефлімпійських ігор (для спортсменів, які втратили слух) 2013 року в Болгарії,  також було 19.  
Після тренування Дмитро, який зовсім не чує, разом з приятелем прийшов на Майдан Незалежності. Коли розпочалася стрілянина і «Беркут» закидував майданівців гранатами, вибухом гранати йому відірвало руку, помер від великої втрати крові.
Устимові Голоднюку із Збаража, що на Тернопіллі, було 20. Він працював волонтером Демократичного альянсу. Наступного дня після його похорону о 10-й годині ранку до Тернопільського штабу охорони громадського порядку зайшов чоловік років 40, в чорному костюмі, білій сорочці й краватці. Привітався. Хлопці-охоронці вирішили, що він, як і багато перехожих, хоче записатися до їхнього загону. В його розпачливому погляді бриніли сльози. “Я з Києва.., був на похороні того хлопця… в Збаражі, - забринів його голос. - Я стояв біля нього, близько, плече-в-плече. І в той момент його вбили. Та ж він такий молодий… На його місці мав бути я!..”  Чоловік присів і заридав, обхопивши обличчя руками, голосно, немов жінка. “Я вертаюсь до Києва. Не можу їхати додому, розумієте, не можу, болить. Там треба стояти до кінця…до кінця... до кінця!”
Багато з тих, хто віддав життя за волю, були ровесниками незалежної України. Хоч, як тепер з’ясувалося, по-справжньому незалежною вона ще й не була. То комуністичні недобитки на чолі з Кравчуком, то червоний директор Кучма з паханськими замашками, то нікчемний, але патологічно властолюбний Ющенко, то бандюга з Єнакієво Янукович...
Василь Мойсей, активіст Ківерцівської міської організації «Свободи» Волинської області - 21 рік. Іван Тарасюк із селища Олика Волинськлї області - 21.Дмитро Пагор, який загинув від кулі в голову біля стін СБУ у Хмельницькому близько восьмої години вечора 19 лютого, 21 рік. Ігор Костенко, студент географічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, 22. Олександр Плеханов, студент Київського національного університету будівництва й архітектури, 23. Сергій Байдовський, працівник магістральних нафтопроводів «Дружба», місто Луцьк, 23. Олександр Храпаченко, театральний критик з Рівного, 26...
У мартирологу – 17-літні, 40-літні, 70-літні...
Куля вцілила в голову 60-літньому Йосипу Шилінгу з Дрогобича біля Жовтневого палацу в Києві. Будівельник за професією, на київський Майдан він їздив кілька разів, затримувався там надовго.Шоб якось вижити за режиму Януковича, до вибуху Майдану їздив на заробітки до Італії, але завжди повертався додому. Дрогобицький будівельник Йосип Шилінг віддав своє життя за нас - хотів жити у вільній, заможній країні, «аби внуки не шукали з торбами й простягнутою рукою щастя-долі по закордонах». 
32-літній програмувальник з Краматорська Сергій Бондарєв загинув 18 лютого від 4-х кульових поранень під час перших атак на Майдан, залишивши дружину Світлану на восьмому місяці вагітності. 32-літньому журналістові газети  "Вести"В'ячеславу Веремію з Волині «тітушки» вистрелили прямо в груди. Він помер в лікарні вранці 19 лютого через втрату крові від кульового поранення. Сиротою залишився його чотиримісячний синочок. 33-літній Максим Шимко з Вінниці  загинув також 20 лютого. Останній запис на своїй інтернет-сторінці залишив 18 лютого: "За Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто може їдьте до Києва!!!"
29-літній Богдан Сольчаник зі Старого Самбора Львівської області був істориком, викладав в Українському католицькому університеті, закінчив бакалавріат з історії, магістерку – з соціології та писав докторат у Варшаві. Планував цього року одружитися. Однак фатальна куля снайпера, що влучила в шию, перекреслила ці плани. Незалежний судмедексперт підтвердив, що це була снайперська куля калібру 7,62. Поховали Богдана Сольчаника 23 лютого у Старому Самборі під повстанські пісні та українські прапори.Службу Божу в гарнізонній церкві відправляли єпископ-помічник львівський Венедикт Алексійчук та колишній ректор УКУ, Апостольський екзарх для українців греко-католиків у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великому герцогстві Люксембург та Швейцарії Борис Ґудзяк...
Лише з Львівщини в полум’ї Майдану згоріло життя, за попередніми даними, 14 хлопців. До сусідніх сіл Старий Яр та Вороблячин на Львівщині привезли домовини Віталія Коцюби й Романа Варанина - вони загинули на вулиці Інститутській, одного дня в одному й тому ж місці. Обабіч дороги зі Львова до Яворова виставлено лампадки. Земляки зустрічали двох своїх героїв живим ланцюгом, вклякнувши на коліна вздовж усього жалобного шляху.
- Я йому казала: "Нащо тобі воно ся здало, що ти один зміниш?", - заламує руки виплакана пані Софія, мати полеглого сина. - А Віталік мені: "Мамо, як так кожен скаже, то хто буде на Майдані? Мені для дітей треба туди поїхати. Би вже вони ліпше жили... "Налагодилися з молодшим Миколкою їхати. Я їх просила-молила, навіть куртки сховала. Коли прийшли проситися, кажу, то йдіть до тата питайтеся, що він вам скаже. А тато їм: "Їдьте, хлопці, бо хтось же мусить Україну боронити..." Я в сльози, а він: «Не плачте, мамо, я повернусь...»

Мамо, не плач, я повернусь весною,
У шибку пташинкою вдарюсь твою,
Прийду на світанні в садок із росою, 
А, може, дощем на поріг упаду...

Оксана Максимишин, невідома дівчина-непоетеса, присвятила цей вірш матері Віталія Коцюби й батькам усіх полеглих героїв Небесної сотні.
Віталій зі своїм молодшим братом Миколою та ще кількома односельчанами виїхав до Києва 19 лютого, після того, як напередодні в урядовому кварталі були сутички між "беркутівцями" і активістами Майдану. Зранку в четвер, 20 лютого, стояли на передовій, коли силовики почали обстріл людей із вогнепальної зброї.
- Розказували, що мій син одразу пішов вперед, - каже крізь сльози мати. - Ще з якимись хлопцями стали зносити шини, палити. Потім побіг по Інститутській вгору. Без нічого - без щита, без будь-якої зброї. Побіг, бо йому сказали, що там стріляють у хлопців. Хотів захистити, попередити. Снайпер влучив саме в нього. Ще пів на восьму, зранку розмовляла з ним по телефону. Казав не хвилюватися. Не плакати, все добре. А в 9-й годині вже не брав слухавки. Довго надзвонювала. Потім відповів невідомий чоловічий голос, сказав, що сина поранено. Не хотів мені казати одразу, що він мертвий, що його вже немає на цьому світі... Я знаю, він пішов до раю. Молюся зараз за одне і всіх прошу: моліться, аби Бог пробачив Януковичу. Моліться, бо він нещасна людина. Такого накоїв. Як він до Господа приходитиме? Він же всім казав, що дуже віруючий...
Попрощатися з Віталієм Коцюбою до Воробичина прийшло більше 7 тисяч людей. У місцевій церкві його відспівували 10 священиків. Залишилася вдовою його дружина, осиротіли двоє маленьких дітей – п’ятирічна Василинка та десятилітній Назар. Поховали його в братській могилі воїнів-борців за волю України. До сьогодні вона була символічна, просто так була насипана в селі, як і повсюдно. Чекала свого героя, і ним став Віталій Коцюба.
У битві за Україну на Майдані загинуло 8 волиняків. «Перемогти сьогодні можна лише любов’ю, - сказав митрополит Луцький та Волинський Михаїл, проводжаючи 22 лютого під час панахиди в Свято-Троїцькому катедральному соборі в Луцьку героїв у небесну путь. - Адже Ісус Христос з любов’ю до людей прийшов у цей світ, з любов’ю до людей був розіп’ятий на хресті та з любов’ю до людей і всього творіння дарує нам життя вічне». Він зазначив, що ці хлопці загинули як герої України, як праведники, які пам’ятали про ближніх своїх, любили Україну і, йдучи з дерев’яними щитами проти озброєного ворога, готові були віддати за неї життя.
Майдан об’єднав усю Україну – схід і захід, північ і південь. І зухвало брешуть ті, хто стверджує, що на Майдані стояли лише «бандєровци» зі Львова. Володимир Наумов народився на Донеччині в селі Шевченки Добропільського району в день народження Тараса Шевченка. Любив поета, а його «Кобзар» знав ледь не напам'ять. За позовом серця поїхав власним автом на Майдан. Був викрадений і задушений. Закатоване тіло Володимира знайшли на Трухановому острові. Похований тихо, без участі євромайданівців, працівниками ЖЕКу, де працював водієм. 9 березня йому мало б виповнитись 44 роки. У селі залишилисясь  його 85-річна мама, дружина та двоє синів, 4 і 8 років. 
Віктор Чмиленко 1961 року народження, застрелений снайпером, не був «недобітим бандєровцем», як пишуть російські газети, а працював звичайним фермером у селі Борисівка Бобринецького району на Кіровоградщині.
34-літній Андрій Мовчан працював у Київському національному театрі імені Івана Франка освітлювачем. 50-літній художник Валерій Брезденюк, убитий пострілом у спину, жив у Жмеринці. 73-літній Яків Зайко, який помер від інфаркту, втікаючи від наступу «Беркута» на вулиці Інститутській, редагував журнал «Голос громадянина» в Житомирі.
Майдан об’єднав не тільки всю Україну, він об’єднав увесь український світ, незалежно від місця проживання, віровизнання чи національності.
22 лютого двох із тих, кого назвали "Небесною сотнею", поховали в Холодному Яру. Серед знамен, під якими ховали героїв, був і чорний холодноярський прапор героїв-повстанців. А в селі Носачів на Смілянщині, Черкаської області провели в останню путь 30-літнього Юрія Пасхаліна. Невідомий вбивця розстріляв його автоматною чергою в спину в ніч 19 лютого, у момент намагань «Беркута» прорвати барикади повсталого люду. Місцем останнього спочинку Юрія Пасхаліна стало рідне село, де й нині живе його мама, пенсіонерка, яка колись працювала медиком. Юрій був вихованцем школи олімпійського резерву в Харкові – серйозно займався штангою, в останні роки мешкав в Києві. Разом із колегами по роботі ходив на Майдан, щоб бути разом з тими, хто бореться за краще майбутнє України.
18 лютого, почувши по телевізору, що Майдан намагаються розігнати силою, а проти людей масово застосувують вогнепальну зброю, знову вирушив на барикади і впав, посічений кулями, осиротивши 7-літнього сина. Односельці підтримали ідею отамана «Вільного козацтва Холодного Яру» Олега Островського – назвати іменем Юрія Пасхаліна одну з вулиць у селі Носачів.
За кілька днів на Черкащину прийшла ще одна трагічна звістка -18 лютого під час сутичок на вулиці Інститутській поблизу урядового кварталу загинув 25-літній Максим Горошишин з села Грушківка Кам’янського району.
У Чернівцях провести в останню дорогу героя Майдану Олександра Щербанюка зібралися тисячі буковинців. Він був одягнений у вишиванку. А в домовину поряд з каскою й протигазом поклали кіпу - Олександр належав до юдейської громади. Вірменин Георгій Арутюнян з Рівного загинув 20 лютого біля монумента Незалежності від кулі снайпера. Менше року тому померла його дружина Наталя й дворічна донька Ашхен залишилася повною сиротою. У списках небесних героїв й два грузинські прізвища: Давид Кіпіані,Зураб Хурція...
... Днями в Чабанах, що під Києвом, розгорівся скандал - місцевий чиновник вимагав 10 тисяч гривень за похорон Сергія Бондарєва, програміста компанії Global Logic, який загинув 18 лютого на Майдані. Гроші передала компанія, в якій працював загиблий, однак знайшовся меценат, який зажадав повернути кошти. А 25 лютого, вночі, на цвинтарі в селі Чабани на могилі героя Небесної сотні якісь негідники спалили його фотокартку й вінки.
Боротьба за нашу, українську Україну триває...

 

НЕ СТРІЛЯЙТЕ В ЧОРНОГО НОСОРОГА

На аукціоні, який відбувся 11 січня в Далласі (штат Техас), за 350 тисяч доларів було продано ліцензію на вбивство вимираючого чорного носорога.

Торги відбувалися в Даллаському сафарі-клубі. Поборотися за унікальну можливість легального полювання на рідкісну тварину планети зібралися десятки багатіїв з усієї Америки. «Щасливим власником ліцензії» став Корі Нолтон - відомий мисливець на рідкісних тварин і консультант багатих любителів  мисливського туризму.
Парадокс і цинізм цієї події полягає в тому, що виручені від продажу ліцензії гроші підуть на... захист природи Намібії, де буде вбито чорного носорога, й будуть перераховані до Фонду захисту тварин цієї країни. Про це заявив директор клубу Бен Картер, наголошуючи, що це «дуже гуманний і реальний спосіб збільшити популяцію зникаючого чорного носорога».  
Корі Нолтон – мільйонер, міжнародний експерт з мисливських питань і не має собі рівних, якщо йдеться про досвід полювання й знання мисливської території всієї планети. Він проводить більш як 100 днів на рік у пошуках екзотичних мисливських угідь світу - від Гімалаїв до Скелястих гір. Полює сам і возить багатих клієнтів на полювання, отримуючи за це колосальні гонорари, які дають йому можливість купувати багатотисячні ліцензії на нові й нові вбивства. Він також виступає як експерт і надає транспортну підтримку телекомпанії Team Shockey, коли команда вирушає в екзотичні місця планети.
Відстріл унікальних  тварин і вбивство живої природи становлять для Нолтона не лише професійний бізнесовий інтерес, а й є джерелом натхнення. На своїй сторінці у Facebook він демонстративно позує біля трупів своїх жертв – гігантських ведмедів, унікальних гірських козлів, рогастих оленів... Й таких «фотосесій», як сам признається, в нього близько двохсот.
«Дякую за всі ваші коментарі й бажання врятувати чорного носорога. Не поспішайте судити мене з таким емоційним критицизмом. Подивіться на інший бік цієї проблеми. Я готовий до більш обгрунтованої дискусії про реальні можливості допомогти чорному носорогу», - написав Корі Нолтон на своїй інтернет-сторінці, почуваючись переможцем, мовляв, почекайте-почекате, ось я встрелю чорного африканського носорога, сфотографуюся біля своєї мертвої жертви, виставлю цей ефектний знімок на свою сторінку – тоді й поговоримо...
На планеті існує два види носорогів – білий і чорний, які мешкають на території африканського й азійського континентів, у сухих тропічних ландшафтах, іноді зустрічаються у напівпустелях. Чорний дещо менший від свого білого родича: довжина - понад три метри, висота – близько півтора метра, вага – понад дві тонни. Зустрічаються носороги з двома, трьома, чотирьома й навіть п’ятьма рогами, довжина яких може сягати півметра й більше. В одному з національних парків Кенії жила самка носорога, в якої виріс ріг завдовжки 138 сантиметрів. Особливістю чорного носорога є його верхня губа. Вона загострена й звисає на кшталт хобітка над нижньою. За допомоги цієї губи тварина вправно хапає листя з гілок чагарників. Зір у чорних носорогів слабкий. Можна підійти до нього на відстань півметра й він не відрізнить людину від стовбура дерева. Набагато краще у цих тварин розвинуті слух та нюх, які допомагають тварині орієнтуватися в довкіллі й відчувати загрозу. Він не вміє плавати - навіть невелика водяна перепона для чорного носорога нездоланна. При цьому чорні носороги-одинаки спілкуються з іншими представниками свого виду лише при спарюванні.
Чорний носоріг доволі агресивний, особливо щодо великих тварин, і найперше слонів. Проте відчувши людину, як правило, намагається втекти. Здатний розвинути швидкість до 48 кілометрів на годину. В той же час чорний носоріг досить сумирний у стосунках із іншими носорогами, а також буйволами, зебрами, антилопами. Серед птахів та інших тварин у чорних носорогів є помічники. Так, позбавлятися кліщів та різних паразитів чорним носорогами допомагають волоклюї, або буйволові птахи (з родини шпаків) та болотні черепахи. Полюбляє приймати ванни в багнюці й проводитить за цим заняттям доволі багато часу. На водопій чорний носоріг може проходити до 8-10 кілометрів. Харчуються чорні носороги молодими пагонами чагарників. Живуть до 35 років.
Ще у 1900 році цих тварин на африканському континенті було до 200 тисяч. Проте браконьєрство та постійні полювання багатих і жорстоких мисливців суттєво зменшили їхню чисельність. В середині XX століття їх залишалося вже близько 14 тисяч, найбільше в Танзанії - до 4 тисяч тварин. За останніми відомостями, сьогодні у дикій природі залишилося  всього 4 280 чорних носорогів.
Їхня чисельність почала стрімко падати з розвитком мисливського туризму, на якому заробляє мільйони Корі Нолтон. У носорогів фактично немає ворогів у природі, тому вони стали легкою здобиччю людини зі зброєю. Однією з причин масового знищення стала їхня головна прикраса - роги: на чорному ринку один ріг чорного носорога коштує кілька тисяч доларів. Покупцями стають найперше знахарі різних гатунків, які готують з рогу носорога «цілющі чудодійні» препарати. Хоч нічого цілющого в цих рогах учені не виявили.
Друга категорія  винищувачів цього виду тварин - багаті й жорстокі нероби, які в такий спосіб шукають розради в своєму нудному, позбавленому сенсу, проблем і труднощів житті. В 1970-ті роки розжирілі на нафті арабські шейхи почали колекціонувати зброю й насамперед кинджали з рукоятками, виготовленими з рога носорога.
Новина про продаж ліцензії на відстріл зникаючого виду чорного носорога  викликала зливу протестів  правозахисних екологічних організацій. Нолтон не приймає жодної критики й від своїх планів не відмовляється, повторюючи, що  носоріг, на вбивство якого йому продано ліцензію, вже старий і не здатний розмножуватися. Представники захисних організацій вважають такий підхід до вирішення проблеми порятунку вимираючого виду цинічним і жорстоким, підкреслюючи, що «вбивство навіть одного носорога заради порятунку цілого виду не прийнятна».
«Гірко й сумно, що опудало вбитої тварини на стіні мисливського дому в Техасі цінується дорожче, ніж її життя серед дикої природи», - підкреслив
представник  Міжнародного фонду захисту тварин Джефрі Флокен.
Багаті й жорстокі мисливці вбивають не лише в Америці, а й по всьому світу. Особливо на піднесенні це заняття сьогодні в Росії, де гроші, як і мисливські угіддя, не міряні. Правда, там  це заняття має дещо інше від американського призначення: полювання – це можливість зустрітися, випити й поговорити з потрібними людьми у невимушеній обстановці. Так було в радянські поменкларуні часи, так традиційно залишається і в пострадянсько-капіталістичні.
У Японії – це також традиція. В національному парку Тайдзі на заході країни щорічно з вересня по квітень відкрито сезон полювання на дельфінів. З допомогою спеціальної групи рибалок створюють у воді шумову завісу, заганяючи  туди сотні беззахисних тварин, де вони вже не можуть врятуватися. За підрахунками екологів,  з 2000 року біля берегів Тайдзі було вбито понад 20 тисяч дельфінів 7 видів. Деталі цієї давньої японської традиції стали відомі завдяки знятому на початку 2000-х років документальному фільму «Бухта» (The Cove). Колишній дресувальник разом з режисером замаскували приховані камери, які зафіксували весь жах жорстокого й позбавленого будь-якого сенсу вбивства. Їм також вдалося знайти рибалку-мільйонера, який заробив свої гроші на смерті дельфінів і тепер володіє гігантським продуктовим бізнесом. У 2010 році фільм отримав «Оскара» й про ситуацію в Японії дізнався весь світ. Вбивати дельфінів стали менше, але японська влада не стомлюється повторювати, що полювання на дельфінів уособлює одну з найдавніших традицій країни. До речі, японці, не зважаючи на міжнародну заборону полювання на китів, продовжують полювати й на цих морських гігантів.
... Життя почало платити Корі Нолтону «тією ж монетою» - люди, які, можливо, не мають стільки грошей, як він, але мають співстраждання до братів наших менших, взяли його на приціл. Вбивця рідкісних тварин отримує в ці дні електронні листи такого змісту: «Якщо ти вб’єш чорного ноcорога, я вистежу і вб’ю тебе». Мисливець-мільйонер підняв лемент на цілий світ, що йому, його двом малолітнім донькам і молодій красуні дружині загрожують розправою. «Вони хочуть мене вбити!» - перелякано волає мисливець на чорних носорогів на всіх телеканалах і газетних шпальтах. Тепер його родину цілодобово охороняють агенти ФБР.
Шкода, що чорний носоріг безмовний – він ані в ХІХ столітті, ані в ХХ, ані тепер не може, як Нолтон, заголосити на всю планету: «Вони хочуть мене вбити!»

БУВ TIMES SQUARE - СТАВ ЄВРОМАЙДАН

Запізнювалися через паркування на мітинг солідарності біля Генерального консульства України в Нью-Йорку, який розпочався минулої неділі о першій годині дня, не лише ми. Попереду йшли дві юні дівчини, одна у волошково-маковому вінку, а друга – з букетом живих синьо-жовтих квітів. Дівчат наздоганяв гурт хлопців, обгорнутих синьо-жовтими полотнищами.
- Ей, привіт! Які останні новини з Києва? - почувся знайомий голос позаду. Озирнувшись, помітили, що нас наздоганяє Катерина Головата, яку зустрічаємо на кожному українському мітингу в Нью-Йорку. – Ви, напевне, тримаєте прямий контакт із Євромайданом...
- Повалили пам’ятник Леніну навпроти Бесарабки!
- Невже? Не вірю! Дай я тебе розцілую! - Катя радісно кидається обніматися; перехожі, що проходять повз, дивляться на нас підозріло й про всяк випадок обходять боком. – А я думаю, чому мені мама приснилася?..
Й далі розповідає сон та реальність. Сон про те, що в ніч, коли «Беркут» жорстоко побив на київському Майдані не згодних з режимом Януковича студентів, раптом упав портрет її матері, який висів на стіні... А реальність - та, що мама львівської журналістки Катерини Головатої Софія просиділа більш як десять років у Тайшетському концтаборі за любов до України, яку комуністичні судді називали «українським буржуазним націоналізмом». Батько – також. Тепер я розумію, чому вона не пропускає жодного мітингу протесту, особливо коли йдеться про неоімперську політику Москви.
«А ми тую червону калину підіймемо...» -  чується ще за два квартали. 49-та вулиця, на якій розмішено Генеральне консульство України, від Другої до Третьої авеню  вщерть заповнена нашими людьми. Тон задають гітари Степана Качурака і  Максима Лозинського. Промови цього разу палкіші, а гасла, з якими прийшли  мітингуючі, - жорсткіші: «Impeach Yanukovych!», «Разом – і до кінця!», «Україна – понад усе!», «Зека – на нари!», «US stand up for Ukraine!» «Putin's Imperialism get out of Ukraine!»... 
«Разом й Батю добре бити!» – написано на одному з плакатів.
- Треба було написати: «Разом і Хама добре бити!» - тут же коригує хтось з натовпу.
- Та ні, краще «Разом і пахана добре бити!»
«Нью-Йорк – з Євромайданом!» - скандують ті кілька тисяч, кому сумління не дозволило того дня сидіти вдома. «Януковича – у відставку!» - відгукується відлунням інший бік Нью-Йоркського Євромайдану, зорганізованого Українським конгресовим комітетом Америки (УККА), Організацією оборони чотирьох свобід України (ООЧСУ), Союзом українських студентських товариств Америки (СУСТА) та Товаристовм української студіюючої молоді імені Миколи Міхновського (ТУСМ). Тим часом через інтернет-зв’язок вмикається київський Євромайдан і вітає Євромайдан Нью-Йоркський.
Виступають лідери громадських організацій - Станіслав Демочко, Дмитро Ленчук, Аскольд Лозинський, Іванка Заяць, Степан Качурак, Юрій Симчик, Дем’ян Колодій, Семен Андрійчук, Софія Сеник, Христина Мельник... Вони закликають до солідарності з нашими братами й сестрами в Україні, які стали на прю зі страхітливою гідрою – диктатурою Януковича, й просять усіх не бути в ці дні, коли вирішується доля України, байдужими.
У самому епіцентрі подій - єпископ Стемфордський Павло Хомницький, який благословляючи всіх присутніх і тих, хто стоїть на всіх Євромайданах планети, підкреслив, що потрібно завжди пам’ятати, що найсвятіше для нас - Бог і Україна.
Помічаю грузинський прапор. Знайомимося: три Ніно з Тбілісі – Церодзе,  Бургунадзе, Чоговадзе й Коте Лашатурі. «Ми живемо в Нью-Йорку вже більш як десять років, але прийшли підтримати Україну, тому що сильна й незалежна від Москви Україна – це сильна й незалежна Грузія!»
Поряд стоїть симпатична блондинка у квітчастому вінку, разом з чоловіком афроамериканської зовнішності, обоє тримаються за дитячий візок, з якого визирає крихітний хлопчик, загорнутий у синьо-жовтий прапор.
- Привіт! – по-американськи привітно махає  рукою чоловік, помічаючи мій надто відверто-запитальний погляд.
Знайомимося. Катя Джонс, студентка, родом з Хмельницького, її чоловік Марк Джонс – нью-йоркець, народився в Америці, їхньому синові Костику півтора рочки.
- Марк, а ти розумієш, що нині відбувається в Києві? – запитую, поки нас обступають люди, щоб сфотографуватися.
- О, yes! – поважно піднімає палець Марк. – Слава Україні!
І ми всі щиро розсміялися.
З протилежного від «лінії оборони Нью-Йоркського Євромайдану» боку вулиці  показався гурт чоловіків у ковбойських синьо-жовтих капелюхах.
- Are you guys from Texas? – гукає хтось з нашого «берега».
- Directly from Dallas,- парирують «ковбої».
Їхній «Даллас» називається Стемфорд, що в штаті Конектикут. Українські «ковбої»
прибули сюди разом зі своїми дітьми та внуками. АІван Бочковський та Ілля  Чуприна приїхали на мітинг солідарності аж з Флориди. Їхали 22 години, без зупину, а ввечері вирушають назад. «Нас би совість заїла, якби сиділи під пальмами й грілися на сонці в такий час, коли вирішується доля України, - кажуть вони. – Хотіли хоч якось бути  разом зі своїми рідними й друзями, які мерзнуть нині на Майдані у Києві та Львові... Ми вже 17 років в Америці, але живемо Україною й думаємо тільки про Україну...»
- Ніхто з консульства так і не вийшов?- перепитують один в одного чоловіки з обвітреними обличчями й випрацюваними руками, які міцно тримають велетенський червоно-чорний прапор і голосно скандують: «Банду – геть!». Вони - з церкви Святого Духа, що в Брукліні. Кажуть, що сьогодні тут вся їхня парафія.
- Та ні, не вийшли, бо то треба мати мужність, бути особистістю, як Юрій Сергеєв; не знаєте, його ще не відкликали? Або Богдан Яременко, який осудив звіряче побиття студентів, і його міністерство закордонних справ тут же відкликало з Туреччини. Звинуватили, що, мовляв, порушив клятву державного службовця. А що то за клятва, якщо проти свого народу?..
Час, відведений для мітингу, скінчився, але молодеча енергія й революційний запал  не спали й перемістили наших людей на Таймс-сквер, яка миттю замаялася синьо-жовтими прапорами й наповнилася українськими голосами. «Головна площа Нью-Йорка перетворилося на суцільне безкрає синьо-жовте майоріння. Люди йшли, йшли і йшли. Потім лунали гасла, спів. Я дивився довкола й не бачив жодної байдужої людини, окремого пересічного перехожого, котрий би не задивлявся на нас. Наша небайдужість, запал, переповнення емоціями, здавалося, торкалися кожного… Бо сьогодні на наших очах творилася історія...», - написав один із учасників маніфестації Ростислав Булавко на своїй сторінці у «Facebook».
А дороговказом для нас того дня  була Статуя Свободи, яка на знак солідарності з українськими Євромайданами по всьому світу засвітилася в неділю, 8 грудня, синьо-жовтими вогнями, немов благаючи Всевишнього: «Благослови Україну, Господи!»

Катерина Кіндрась

ТРИ КОЛОСКИ

«Я йому ніколи не забуду ті три колоски», - приказувала моя бабуся Єва і це означало, що хтось її дуже розгнівив, бо сердилася вона рідко, хоча й прожила нелегке життя. Я чомусь завжди думала, що є така народна приказка, а вона її лише повторює. А потім, з роками, коли почала замислюватися над тією фразою, то розпитати вже було ні в кого. Поцікавилася в мами, про які такі колоски завжди  говорила бабуся. «Хіба ти не знаєш? – здивувалася вона. - Коли  була голодовка й не було чого їсти, люди ходили по полях шукали хоча б якусь зернину. Одного разу маму зловив об’їждчик, ти його знала, він не так давно помер. Вона назбирала якоїсь лободи, коріння, колосся, а він взяв і те все у неї на спині запалив...»  Пригадую, що мене тоді приголомшив не стільки сам факт вишуканої жорстокості, скільки те, що «той об’їждчик поля» так і працював «об’їждчиком поля», носив зелений військовий кашкет, збережений, можливо, ще зі сталінських часів і завжди розкланювався з моєю бабусею так, ніби ніколи нічого подібного й не траплялося.
Був такий, з’ясовується, репресивний закон, в народі його  називали «законом про три колоски», прийнятий 7 серпня 1932 року й нібито власноруч написаний товаришем Сталіним. Повна його назва «Постанова ЦВК і ЦНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Додавалася й таємна інструкція.
Закон передбачав за розкрадання колгоспного і кооперативного майна «розстріл із конфіскацією всього майна із заміною, за пом'якшуючих обставин, позбавленням волі на термін не менше 10 років з конфіскацією всього майна і забороною амністії». У пункті третьому запропоновано ОГПУ (попередник НКВД-КГБ) залучати озброєних осіб для охорони залізничних вантажів (ешелонів з зерном) та надавати їм право розстрілювати на місці осіб, які посягнули на соціалістичну власність.
Наприкінці літа 1932 року газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна, в якому взяли участь 100 тисяч «ударників преси».
14 вересня того ж року Наркомюст УСРР у доповідній записці Сталіну констатував: «Винесено 250 вироків на розстріл». А на літо 1933 року за цим законом в Україні було засуджено вже 150 тисяч осіб. Найбільше - дітей, які нишпорили по полях, намагаючись знайти бодай якусь їжу, щоб вижити.
Законне право в ті роки було писане й неписане - писане Сталіним у Москві і часто з великим старанням, більшим, ніж навіть вимагалося, виконуване «на місцях». Цього літа ми гостювали в Україні, святкували мамине 75-ліття. Зійшлося півсела: співали, сміялися, плакали, згадували... А потім, коли вже прощалися, нам подарували спогади односельців про Голодомор, який в нашому селі завжди  називали «голодовка». Написані від руки й навіть завірені головою сільради свідчення тих, хто вижив.

«Ми були голодні й холодні, а в колгосп на роботу гнали. Давали пайок, трохи муки і пшона, з нього робили затірку. У колгосп забирали тільки коней, плуги й борони. В нас залишилася корова, було молоко, то так ми й вижили.
 Ходили по хатах і трусили. Мій чоловік із сусіднього села Великі Деревичі розказував, що серед тих, що ходили по хатах і трусили, був його племінник Федь Максимець. Коли він прийшов до нашої мами, то вона вже не вставала, а під нею лежала квасоля й пшоно, то він знайшов і забрав. Мама каже: «Федько, нашо ж ти забираєш, ми ж родина, свої!» А він: «Так положено, тітко Степанидо».
 «Пожди, Федько, я тобі пісню заспіваю, - сказала мати. - Та й буду вмирати...» -
І заспівала. То Федько Максимець сказав, що віддасть свою тітку під суд. Але їй було вже все одно, бо скоро вона дуже скоро померла...» (Гула Ганна, 1917 року народження).

«Було тоді тяжке життя. Люди пухли й мерли, бо не було що їсти. Нас росло восьмеро в сім’ї і мама всіх вберегла. На городі виросла така лобода, що з неї варили суп. Копали коріння з рогози, шукали мерзлу картоплю... Пам’ятаю, по греблі йшов чоловік, впав на дорозі і помер. Отам біля грушечок стояла хата Дженихи з 4 чоловік. То вони всі вимерли, кілька днів лежали мертві по кутках на печі...» (Моргунська Надя,1922 року народження)

«Був у нас такий сусіда, який все винюхував і доносив, а другий приходив і забирав все до останнього. Мама заховали кусок сала у піч, в попіл, щоб не знайшли, але й там знайшли і забрали.
Нас у сім’ї було семеро, але ніхто не помер. Бо батько завербувався на Донбас, там отримував пайок, нам присилав і так ми вижили. А люди мерли, ходячи. Ніхто не плакав, в рядно і закопали. По селу ходило багато чужих людей, просили їсти, казали, що в інших селах ще гірше. Це Сталін все винен – усе вивіз за кордон задарма...» (Гаврилюк Сергій, 1923 року народження)

«Мені було тоді 6 років, але я все пам’ятаю.У нас було 8 душ сім’ї. Ми ходили в ліс, рвали там пшінку, собачу лободу, збирали на зораному полі  мерзлу картоплю, пекли балабасі й так вижили... Бо все зерно, що вродило вдома, забрали комнезамівці. Це були такі люди, як ми, тільки бідні, аж сині, – Бурківський, Карпенко... Ще, пам’ятаю, була така тітка Мушурка, яка все винюхувала, де хто що приховав і доносила начальству. Пам’ятаю, як приїхали до Мельників, забрали все, що було, до останньої зернини обібрали, то мати з горя, плачучи, кинула їм на воза ще й свою однорічну опухлу дитину, яка помирала...» (Бушмін Олена, 1924 року народження).

То ж, виходить, моїй бабусі Єві, якій в ті голодні роки було 14 років, неабияк поталанило – за ті «три колоски», знайдені на відібраному в неї ж полі, її не вислали до Сибіру, не посадили на 10 років до в‘язниці, не розстріляли... Вона вижила, все життя пекла домашній житній хліб і пригощала ним усе село...

ДОВГА ДОРОГА ДО ГРІН-КАРТИ
Барак Обама пообіцяв тиснути на Конгрес, аби провести в країні масштабну імміграційну реформу

У самий розпал бюджетної кризи, коли, здавалося, президентові США Бараку Обамі було не до імміграційної реформи, він в інтерв’ю іспаномовному телеканалу Univision заявив, що відновить тиск на Конгрес, аби провести-таки її відразу після того, як завершиться битва за бюджет. «Як тільки це все закінчиться, буквально наступного дня я тиснутиму на Конгрес, щоб провести імміграційну реформу»,- сказав Б.Обама. За його словами, реформу досі не ухвалено виключно через небажання це робити з боку спікера Палати представників американського Конгресу Джона Бейнера.
Втім, Обама перебільшує значення Бейнера в цій справі. Для того, аби легалізувати 11 мільйонів нелегальних іммігрантів, мало одного бажання спікера нижньої палати американського Конгресу.
Власне, законопроект  про імміграційну реформу не тільки готовий, а й вже ухвалений влітку цього року верхньою палатою Конгресу – Сенатом. За цей законопроект, що дозволяє іноземцям, які нелегально проживали в Сполучених Штатах, узаконити своє перебування в країні, проголосувало 68 сенаторів, 32 були проти.
Законопроект дозволяє 11 мільйонам нелегальних іммігрантів, які мешкають у США, за умови виконання цілої низки вимог, у майбутньому претендувати на отримання спочатку грін-карти, а потім і американського громадянства. Нелегальним іммігрантам, зокрема, доведеться заплатити штраф і погасити податкову заборгованість. Водночас законопроектом передбачено виділення 46 мільярдів доларів на посилення охорони державного кордону й удосконалення системи видачі американських віз.
Президент Обама висловив подяку сенаторам за ухвалення законопроекту про імміграційну реформу, додавши, що тепер доля документу цілком і повністю залежить від конгресменів з Палати представників. Але сподіватися, що контрольована республіканцями Палата представників без бою погодиться з варіантом, схваленим Обамою й Сенатом, щонайменше наївно.
Опоненти реформи, яка б відкривала шлях до громадянства, вважають її амністією, яка сприятиме посиленню потоку нових нелегалів. Ось як висловив їхню позицію директор спеціальних проектів Федерації за імміграційну реформу Джек Мартін: «Якщо помилувати цих людей, то, отримавши громадянство США, вони зможуть легалізувати своїх батьків і привезти до країни мільйони нових нахлібників. Тож така амністія матиме серйозні наслідки для нашої економіки в майбутньому». Джек Мартін знає, що каже. Він посилається на сумний досвід багатомільйонної імміграції з колишнього Радянського Союзу. Тоді, в далеких 80-х, нині вже покійний сенатор Лаутенберг зумів переконати своїх колег і протиснути свою знамениту поправку до імміграційного законодавства США, завдячуючи якій на простори Сполучених Штатів хлинули мільйони колишніх радянських прокурорів, замполітів, партійних пропагандистів і агітаторів і просто шукачів жирнішого борщу – так звана «ковбасна» імміграція. Велетенська кількість їх чи то з огляду на вік, чи то через лінощі жодного дня не працювала в Америці й відразу ж сіла на велфер - численні фінансові, харчові й медичні допомоги, які оплачувалися за рахунок американських платників податків. Саме цей потік іммігрантів викачав з Америки трильйони доларів і став однією з причин нинішньої економічної кризи. В 17 трильйонах нинішнього державного боргу кілька трильйонів на совісті сенатора Лаутенберга та його «ковбасної» імміграції.
Версія законопроекту про імміграційну реформу, яку готують у Палаті представників, докорінно відрізняється від тієї, яку було схвалено влітку Сенатом. Найперше, республіканці у нижній палаті Конгресу не дозволять Обамі та демократам-конгресменам ухвалити реформу вже в цьому році. Очевидно, що головні баталії довкола неї розгоряться в 2014-му.
Республіканці категорично проти видачі документів, які легалізують незаконних мешканців США, всім без розбору. Вони вважають, що якщо й видавати якісь документи, то тільки тим, хто в країні доволі давно, платив податки, володіє англійською мовою й не скоював жодних злочинів за час перебування в США. З цим, до речі, погоджується навіть лідер демократичної більшості в Сенаті Гаррі Рід, який вважає, що термін перебування в країні має становити не менше чотирьох років. Це, на його думку, необхідно для того, щоб не дати іноземцям шансу приїхати до Америки і навмисно прострочити свою візу під час обговорення закону.
Не вдасться Обамі та його прихильникам і захистити нелегалів від багатотисячних штрафів, на яких наполягають республіканці. З одного боку, це буде справедливо по відношенню до тих, хто задля того, аби перебратися на сталий побут до США, не порушував жодних законів і чесно виконував всі приписи. А з другого, це дасть у бюджет країни, яка має колосальні фінансові проблеми, додаткові кошти.
Республіканські конгресмени (і не тільки – є й серед демократів прихильники більш жорсткого ставлення до нелегалів), якщо й узаконюватимуть нелегалів, то найперше тих, хто зголоситься навзамін працювати на фермах і полях. Окрім того, вони наполягатимуть на прискіпливому вивченні особи претендента на грін-карту – кожному іммігрантові-нелегалу доведеться не тільки здати відбитки пальців й біометричні дані, а й пройти серйозне медичне обстеження.
І тут починаються головні «підводні камені». По-перше, 25-30 відсотків нелегалів не мають на руках жодних документів, оскільки кордон зі США перетнули незаконно, зміїними стежками на кордоні США з Мексикою. Отже, встановити їхні реальні дані неможливо. Не виключено, що колишні кримінальні злочинці, за якими на їхній батьківщині давно плаче тюрма, в Сполучених Штатах назвуться вигаданими іменами, аби відсікти в такий спосіб своє темне минуле. Окрім того, від 1 до 2 мільйонів нелегальних іммігрантів без документів страждають невиліковними хронічними хворобами – від туберкульозу до СНІДу (це статистика Centers for Disease Control and Prevention). Як бути з ними?
Ще одна проблема – літні нелегали. Люди в роках, які приїхали з бідних країн, аби отримати в багатій Америці бодай якусь фінансову допомогу на старість. Що робити з ними?  А таких теж мільйони. Є вони й серед українців. Люди багато років працювали в країні нелегально, не платячи жодних податків і переказуючи зароблені гроші в Україну на будівництво там хоромів. Потім правдами й неправдами зробили собі грін-карти, а тепер прагнуть отримати ще й американське громадянство, аби отримувати від американської держави, якій вони нічого ніколи не дали, а тільки смоктали соки, пенсію.
Противники обамівського законопроекту резонно вважають, що всі ці «але», якщо їх не врахувати при ухваленні законопроекту про імміграційну реформу, можуть загнати американську економіку ще в більш глухий кут.
Саме тому деякі конгресмени пропонують ввести в законопроект пункт про «заморожування» заробітної платні аміністованим нелегалам. Наприклад, будь-хто з них, який мріє отримати грін-карту, повинен буде пропрацювати 3-4 роки після амністії на працях, де платня становить 7,5-8 доларів на годину. Недаремно ж той же Гаррі Рід під час недавнього виступу на конференції Federation for American Immigration Reform особливо підкреслив, що амністію нелегалів буде проведено таким чином, щоб іноземці, які мірють стати громадянами США, не претендували на робочі місця сьогоднішніх громадян.   
Прихильники імміграційної реформи нагадують республіканцям про останні президентські вибори. За оцінкою експертів, голоси вихідців з Латинської Америки були тоді вирішальними в перемозі демократа Барака Обами.
Звертаючись до конгресменів-республіканців, активістка кампанії за імміграційну реформу Лорела Прелі сказала на одному з численних мітингів на підтримку реформи: «Вибір за вами. Або ваша партія крокує в ногу з Америкою, або ж ви заведете її у минуле».
Однак, схоже, республіканці, не вивчили уроки минулих виборів. А тому доля законопроекту, який лежить під сукном на столі спікера Палати представників Джона Бейнера, як і доля 11 мільйонів нелегальних іммігрантів, поки що позначена великим знаком запитання.

ГРАНД-ДАМА БІЛОГО ДОМУ

20 липня у столичному Вашингтоні відійшла у вічність Гелен Томас – легенда американської журналістики, «Жінка з першого президентського ряду», «Сидячий Будда», «Гранд-дама Білого дому», «Перша прес-леді Америки»...

Гелен Амалія Томас прожила довге (92 роки) і яскраве професійне життя -
як журналістка «президентського пулу» вона працювала при десяти президентах США, починаючи з Двайта Айзенгавера й закінчуючи Бараком Обамою. Останній на її 90-ліття персонально підніс іменинниці святковий торт і заспівав “Happy Birthday to You!”
Вона була першою. Першою жінкою в керівництві національного прес-клубу, першою жінкою, вхожою на «президентські вечері», першою жінкою - членом і президентом асоціації журналістів Білого дому.
І останньою. Саме вона мала ексклюзивне право закінчувати всі президентські прес-конференції й брифінги в Білому домі сакраментальною фразою:«Дякуємо, пане Президенте!»
Про професійну кар’єру Гелени Томас міг би мріяти не один «боєць пера»: незмінний білодомівський кореспондент, колумніст медіаконгломерату Hearst, глава бюро агенції United Press International – UPI... Саме «боєць» - будучи  ветераном «президенського пулу», вона ніколи не стала придворним журналістом, обласканим і підгодовуваним власть імущими. Її місце на брифінгах у Білому домі впродовж десятиліть було в першому ряду, навпроти президентської трибуни, з якої глава найпотужнішої у світі держави чи його представники відповідали на запитання журналістів. Одна з книг Гелен Томас так і називається «Wit and Wisdom from the Front Row at the White House» - якщо дослівно, «Дотепність і мудрість з першого ряду Білого дому».
Перш, ніж розпочати брифінг, президенти часто запитували своїх прес-секретарів, чи є місіс Томас у залі. Вони побоювалися її, оскільки вона відзначалася незручними запитаннями, які часто ставили президентів у складну ситуацію.
«Навіщо Вам війна в Іраку?» - однозначно запитувала вона, наприклад, президента Дж. Буша, дивлячись йому у вічі з першого ряду Білого дому й бажаючи почути таку ж чесну, однозначну відповідь.
Гелен була з тих журналістів, які здатні на вчинок - у  2000 році вона «подала у відставку» з UPI після того, як агенція перейшла під крило New World Communications, фінансованої  одіозним релігійним шарлатаном і водночас торгівцем зброєю Муном, лідером Unification Church.
7 червня 2010 року Гелен «пішла у відставку» з Білого дому. Це сталося після  її інтерв’ю, в якому вона висловила думку про те, що «євреї повинні залишити Палестину й повернутися додому – до Польщі, Німеччини, Америки – куди завгодно». Пізніше вона пояснила, що її неправильно зрозуміли й попросила вибачення у всіх, хто сприйняв її слова як образу національної гідності. «Мир на Близькому Сході настане лише тоді, коли всі партії пам’ятатимуть про потребу поваги й толерантності. Нехай цей день настане якнайшвидше...»
Гелен Томас народилася 4 серпня 1920 року у Вінчестері (штат Кентакі), в родині іммігрантів з лівійської столиці Тріполі. Справжнє прізвище її батька, який, очевидно, був етнічним греком, було "Antonious", але, як вона сама признавалася, його по прибутті родини до США англонізували й вкоротили на Еліс-айленд  до "Thomas",  оскільки батьки, перетинаючи американський кордон, не вміли тоді по- англійськи ані писати, ані розмовляти. У сім’ї Томасів було 9 дітей. Коли Гелен виповнилося 4 роки, родина переселилася до Детройту (штат Мічиган) й відкрила там невеличку бакалійну лавку, в якій працювали всі, без винятку, Томаси,  відвідуючи по неділях грецьку православну церкву.
Вони намагалися стати якомога швидше американцями. «Я вірила, що всі, хто живе в Америці, називаються американцями, незалежно від раси, кольору шкіри, соціального походження, - згадувала  пізніше своє дитинство Гелен. -  Аж поки одного разу не прийшла зі школи в сльозах, розповідаючи батькам, що «вони-школярі кажуть, що ми не американці, вони називають нас 'garlic eaters' - «часникоїдами...»
У старших класах середньої школи Гелен уже знала, що стане журналісткою й   після  закінчення  в 1942 році Wayne State University  її прийняли до Washington Daily News як «copy girl». Однак менш як через рік вона вже працювала  репортером United Press (UP), де висвітлювала місцеві новини й «жіночі історії». У 1950-ті роки Гелен Томас почала спеціалізуватися на матеріалах з життя вашингтонського істеблішменту та державних інституцій.
У 1960 році вона взяла участь у  президентській виборчій кампанії Джона Кеннеді, готуючи репортажі зі щоденних брифінгів і прес-конференцій у Білому домі. У 1962 році Гелен переконала президента Кеннеді дозволити жінкам відвідувати щорічні вечері в Білому домі, які традиційно влаштовувалися для чоловіків-журналістів та фотокореспондентів.
Боротьба за жіночі професійні права в 1970-му році увінчалася новою перемогою -  її  обрали головою агенції UPI, яка висвітлювала події в Білому домі. Гелен Томас була єдиною жінкою з пишучих журналістів, хто супроводжував президента Річарда Ніксона під час історичного візиту 1972 року до Китаю.
Вона продовжувала ламати бар’єри, розставлені для жінок-журналісток і в 1975 році стала першою жінкою-президентом Aсоціації журналіcтів, акредитованих при Білому домі - White House Correspondents Association.
В особистому житті, здавалося, вона назавжди повінчалась тільки з журналістикою, однак, з’ясувалося, що ні - в 1971 році Гелен вийшла заміж за свого колегу Дугласа Корнеля, репортера Associated Press й прожила з ним до останного дня, коли він у 1982 році після хвороби Альцгаймера відійшов у вічність.
Гелен Томас - авторка шести книг, серед яких «Row at the White House: My Life and Times» (1999), «Thank You for the Memories, Mr. President: Wit and Wisdom from the Front Row at the White House» (2002) «Watchdogs of Democracy? The Waning Washington Press Corps and How It Has Failed the Public» (2006), »Listen Up, Mr. President: Everything You Always Wanted Your President to Know and Do» (2009).
20 липня Гелен Томас відійшла у вічність. Президент Барак Обама, висловлюючи співчуття всьому журналістському співтовариству Америки, запитав з нагоди її смерті: «Що давало підстави називати Гелен Томас Dean of the White House Press Corps»? І сам же відповів: «Не лише тривалість її журналістської кар’єри, а насамперед її віра в те, що наша демократія працює найкраще тоді, коли ми ставимо незручні запитання й примушуємо наших лідерів на них відповідати своїми вчинками...»
Дякуємо, місіс Гелен Томас!

ПРИВИД РАСОВОЇ ДИСКРИМІНАЦІЇ

Цей судовий процес, за яким протягом трьох тижнів із завмиранням серця стежила вся Америка, сколихнув усю країну. І не просто сколихнув, а змусив пригадати часи Мартіна Лютера Кінга, коли чорношкіре населення безкінечними мільйонними маршами крокувало Америкою, намагаючись покласти край епосі расової сегрегації й дискримінації. Причина нинішніх марширувань – виправдальний вирок, який 13 липня виніс суд присяжних громадському патрульному з міста Сенфорд (штат Флорида) Джорджу Цімерману, обвинуваченому в зумисному вбивстві 17-річного чорношкірого підлітка Трейвона Мартіна.
Журі із шести жінок (п’ять білих і одна латиноамериканка) після 16 годин обговорення постановило, що Цімерман застрілив Мартіна при самообороні. Обвинуваченого звільнили прямо в залі суду. «Вам більше немає чого робити в суді»,- сказала йому суддя, в той час, як його рідні й близькі обнімали один одного, а дружина плакала від радості.
Зовсім інші настрої панували в протилежному таборі. На обличчях батька й матері Трейвона читалися шок. Так само були шоковані вироком численні негритянські правозахисні організації, які вважають, що й сам процес, і особливо вирок – це свідчення расової дискримінації, оскільки жертвою був чорношкірий підліток, а вбивцею – білий громадський патрульний.
Утім, думати так можуть тільки дуже упереджені люди, які зовсім не стежили за перебігом судового процесу й не чули висновків численних експертів, запрошених на нього. Скажу чесно, спочатку я також була обурена діями Цімермана. Як це так, застрілити молодого хлопця, який тільки-но починав свої доросле життя? Невже ж не було інших варіантів? До речі, так само міркували й члени журі присяжних, коли тільки-но починався процес.
Але на процесі з’ясувалося, що Трейвон Мартін – це не невиннна жертва жорстокого патрульного, а вже досвідчений наркоман і правопорушник, який при будь-якій нагоді любив розпускати руки. В ту рокову ніч, коли сталося це вбивство, Цімерман на добровільній основі патрулював вулиці рідного Сенфорда, коли раптом помітив підозрілого юнака, який насунув капюшон на голову й кудись прямував. Цімерман запідозрив хлопця в намірах скоїти злочин і почав стежити за ним. Коли ж він вийшов з автомобіля, на якому їхав за підозрілим, той раптово напав на нього. І не просто напав, а повалив на землю, почав душити й бити головою об асфальт. Патрульний почав кликати на допомогу, але Мартін зі словами «Я тебе зараз уб’ю» продовжував бити його, намагаючись витягнути з кобури пістолет. У патрульного не залишалося вибору – або загинути, або боронитися з допомогою пістолета. Він зумів першим витягнути зброю й вистрілив. Куля потрапила Мартіну прямісінько в серце.
На суді було продемонстровано фото, на яких видко, як виглядав Цімерман відразу після цієї пригоди. Опухле, розбите обличчя, побита, вся в ранах голова. З’ясувалося, що він добровільно патрулював вулиці рідного Сенфорда, позаяк вчився в правничому коледжі й намагався набратися бодай якогось досвіду в боротьбі з правопорушниками. Окрім того, він обурювався діями вандалів, які обписували й руйнували його місто. Викликаний на суд експерт з єдиноборств, який перед тим ретельно вивчив силові можливості Мартіна й Цімермана, заявив на процесі, що Цімерман, на відміну від розбишаки й хулігана Мартіна, зовсім не вмів битися.
З самого початку поліція Сенфорда прийняла сторону патрульного – принаймні, саме так було витлумачено відмову арештовувати його відразу після вбивства. Самі поліцейські пояснили, що брати Цімермана під варту вони не стали через місцевий закон (Stand Your Ground law), який дозволяє громадянам відстоювати свою безпеку й майно зі зброєю в руках, аж до вбивства. Однак таке пояснення не влаштувало чорношкіре населення не тільки Сенфорда й Флориди, а й усієї Америки.
Вістка про те, що вбивця чорношкірого підлітка продовжує залишатися на волі, викликала масові акції протесту в багатьох американських містах. На хвилі громадського обурення батьки вбитого розмістили в інтернеті петицію, в якій вимагали віддати Цімермана під суд. У другій половині березня, після того, як документ зібрав майже 2 мільйони підписів, за справу взялися ФБР й міністерство юстиції США. А вже на початку квітня Цімерману пред’явили обвинувачення в убивстві другого ступеня – злочині, скоєному зумисне, але без попередньої підготовки.
На момент арешту й пред’явлення обвинувачень, здавалося, що шансів уникнути покарання у Джорджа Цімермана майже немає. Одним з аргументів на користь обвинувачення став запис переговорів патрульного з оператором служби  911, котрий намагався відмовити Цімермана від переслідування підлітка. Не обіцяв нічого доброго й той факт, що через колір шкіри вбитого подію постійно подавали як злочин, скоєний на грунті расової ненависті. При цьому обвинувачувачів не переконував навіть той факт, що сам Цімерман не був білим в класичному розумінні цього визначення – його мати була перуанкою.
Однак, не зважаючи на, здавалося б, сильні позиції на початку процесу, обвинувачення зазнавало на ньому одну поразку за іншою. Одним з ключових свідків обвинувачення вважалася подруга Мартіна Рейчел Жентел, котра спілкувалася з підлітком телефоном безпосередньо перед убивством. Однак адвокатам підсудного вдалося виявити в свідченнях дівчини цілу низку нестиковок і непослідовностей, що в підсумку звело всі зусилля прокурорів нанівець.
Позицію прокуратури підірвали й інші викликані нею свідки. Так, свідчення місцевого мешканця Джона Гуда фактично підвердили версію Цімермана: за словами цього чоловіка, під час бійки згори була фігура в темному одязі, схожому на той, в якому був тієї ночі Мартін. При цьому той, кого притиснули до землі, голосно кричав, ймовірно від болю. Ці свідчення виявилися вкрай важливими: крики було записано службою 911 й знайомий Джорджа Цімермана, який служив медиком у В’єтнамі, заявив на процесі, що кричав саме Цімерман.
Особливої ясності не вніс і виступ на суді судмедексперта Шипін Бао, котрий робив розтин тіла вбитого підлітка. На суді він визнав, що не пам’ятає дня, коли робив аутопсію, тому всі свої свідчення брав із записів. За його словами, куля влучила Мартіну прямо в серце, а тому в нього не було жодного шансу на виживання. Втім, визначити, в якому положенні знаходилися той, хто стріляв, і жертва, він не зміг. Нарешті, несподівану заяву зробив головний слідчий у справі Цімермана Крис Серіно, який служить у поліції Сенфорда: за його словами, він не вважає оповідь Цімермана про перебіг подій тієї ночі вигадкою.
Ближче до моменту, коли присяжні повинні були усамітнитися в дорадчій кімнаті, обвинувачення вдалося до останньої спроби витягнути справу. Розуміючи, що наданих доказів може виявитися недостатньо для визнання Цімермана винним у вбивстві другого ступеня, прокурор попросив дати присяжним можливість оцінити винність підсудного за менш серйозною статею – вбивство через необережність (manslaughter). Незважаючи на протести з боку захисту, суддя задовольнила клопотання обвинувачення, однак колегія присяжних виправдала громадського патрульного Джорджа Цімермана за всіма пунктами.
Рішення суду мало ефект бомби, що вибухнула. В день оголошення вердикту й в наступні дні акції протесту проти виправдання Цімермана прокотилися по всій Америці – від Вашингтону до Сан-Франциско. На трибуни з гнівними промовами повилазили відомі провокатори на кшталт Шарптона з Нью-Йорку. Всі вони в один голос верещали: «Расова дискримінація, расова дискримінація!» В деяких містах (як наприклад, в каліфорнійському Окленді) мирні маніфестації переросли в погроми й зіткнення з поліцією.
Однак правда перемогла, і тепер жодні крики не допоможуть. Спроби організувати новий суд над Цімерманом підірвуть самі основи американського правосуддя. Позаяк це буде незграбна спроба судити саму Феміду, яка чесно й сміливо, без побоювань перед можливими погромами, сказала своє слово. Шкода, ясна річ, молодого життя Трейвона Мартіна. Але він сам шукав те, що знайшов. І Джордж Цімерман у цьому не винний.

СВІТЛО ПОСТАТІ ВОЛОДИМИРА МІЯКОВСЬКОГО

19  травня в Українській Вільній Академії Наук (УВАН), що на 100-й вулиці в Нью-Йорку, вшанували пам’ять видатного літературознавця й історика-архівіста Володимира Міяковського з нагоди 125-ліття з дня його народження
З головним словом про Володимира Міяковського виступив президент УВАН Альберт Кіпа, представивши його постать не лише в академічному світлі, а й через призму власних спогадів, оскільки їхні родини тривалий час приятелювали.
Володимира Міяковського як науковця й архівіста показав дослідник його діяльності в Україні, доктор філології, науковий співробітник Національної академії наук Олесь Федорук.  Спогадами про батька поділилася його 93-літня донька Оксана Міяковська-Радиш. Телефонно – доктор філології Наталя Пазуняк з Філадельфії, яка мала нагоду познайомитися з Володимиром Міяковським під час війни в таборі  для переміщених осіб (ДіПі) в Німеччині. «Довкола війна, розруха, безвість, а я не пригадую, щоб Володимир Варлаамович коли-небудь ходив без краватки. Він був вродженим інтелігентом. Інтелігентність була його єством. Міркував він зовсім іншими категоріями, ніж довколишній світ. Потрапивши до Німеччини, він поставив у таборі велику скриньку й збирав туди  кожен папірець, який, на його думку, міг би стати важливим документом, а також він розумів, що історія українства триває кожну мить, під кулями й у тому безчассі також. Тому незабаром на одній з кімнат з’явилася вивіска «музей», який Володимир Варлаамович організував і примножив. Власне, саме його скурпульозній  науковій натурі сьогодні завдячує УВАН своїм  багатющим  архівом-музеєм».
Його дух і думка живуть у цьому будинку й сьогодні. І не лише в минулому, яке цей учений збирав скурпульозно, факт за фактом, документ за документом, оригінал за оригіналом, а й у часі теперішньому. Тут  працює донька Володимира Міяковського Оксана Радиш, яка хоч і розміняла десятий десяток, невтомно лишається  головною хоронителькою справжніх скарбів, які назбирав її батько. Її можна зустріти тут і о 6-й ранку, і о 2-й ночі. «Мене береже й тримає тут дух тата, - каже пані Оксана й показує нам географічну карту, яка висить біля її робочого столу й яку вона створила сама. На ній  відзначено ті місця, з якими так чи інакше була пов’язана доля Володимира Варлаамовича.
Попри  гігантську, воістину титанічну працю, Володимир Міяковський належить до тих великих українців, яких потрібно відкривати й постійно ставити за взірець відданості, порядності, інтелігентності, патріотизму. Причому патріотизму не показушного, а реального, дієвого. Юрій Лавріненко, дослідник доби “розстріляного відродження”, писав про вченого так: “Спостерігаючи його зблизька, не раз думав: мабуть, на таких от людях і сталося в ХХ-му столітті чудо відродження України – всупереч долі, заборонам, поліційним репресіям, руїні...»
«Його доля – це доля репресованого у 1930-ті роки інтелігента та “довічного”, починаючи із 1940-х років, емігранта, - сказала у своєму виступі Тамара Скрипка, завідувачка архівом УВАН, продовжувачка справи Міяковського, авторка книги «Волинські образки: ковельська еліта другої половини ХІХ століття». - На батьківщині вченого на його ім’я було накладено табу, а отже, вилучено й заборонено всі наукові праці. І тому фактично до початку 1990-х років цей видатний шевченкознавець, невтомний дослідник української літературної та громадсько-політичної думки середини ХIХ – початку ХХ століття, засновник і керівник музею-архіву ім. Д. Антоновича УВАН у США був відомий лише за межами України...»
Володимир Міяковський народився  в липні 1888 року в місті Ковeлі на Волині. Початкову освіту здобув у Житомирській гімназії. Згодом, після переїзду матері до Києва, продовжив навчання у престижній Першій Олександрівській гімназії, де його дядько Микола Лятошинський викладав історію. У 1906 році, після закінчення гімназії, вступив на юридичний факультет університету Св. Володимира Києві. Через рік переїхав до Петербургу, де почергово, по два роки, навчався на економічному та історико-філологічному факультетах Петербурзького університету. За участь у толстовській демонстрації був заарештований і виключений з університету. Переїхав до Полтави, де працював у відділі ентомології сільськогосподарської станції. Через рік поновився в університеті й закінчив його 1913 року з дипломом І ступеня. Після здобуття вищої освіти вчителював у середніх школах Петербурга. Наприкінці  1917 року В. Міяковський з дружиною Інною переїхали до України. У 1918 році працював в архівно-бібліотечному відділі Головного управління мистецтв і національної культури. Спочатку як роз’їзний інструктор, а з 1919 року – як керівник описової секції і директор Центрального історичного Архіву імені В. Б. Антоновича у Києві.
У 1919–1929 -х В. Міяковський обіймав посаду наукового співробітникa історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) у Києві. З 1920 року входив до Комітету з організації Всенародної бібліотеки України. А з 1921-го він – дійсний член Археографічного комітету при ВУАН, дійсний член Археографічної комісії, секретар спеціальної комісії ВУАН для дослідів над історією громадських течій та член комісії новітнього письменства. З 1927 року він був науковим співробітником Інституту Т. Г. Шевченка, де керував Кабінетом біографії Шевченка, рукописним відділом Інституту та будинком-музеєм Кобзаря в Києві. Довелося йому й викладати – архівознавство в Археологічному інституті та українську літературу - в Інституті народного господарства.
У липні 1929 року Володимиру Міяковському «пришили»«справу СВУ» й арештували, виславши на п’ять років в Кандалакшу – єдиний населений пункт СРСР за полярним колом. Але навіть там він зумів створити бібліотеку й отримав від керівництва табору томик віршів Пастернака.  «На ньому так і було написано «Заключенному  Владимиру Мияковскому...», - згадує його донька Оксана Радиш.
Після поверенення із заслання В. Міяковський працював статистиком у різних науково-дослідних медичних закладах Києва. У 1942 році з іншими співробітниками ВУАН мав намір відновити Академію наук. Того ж року налагодив співпрацю з Музеєм-архівом переходової доби у Києві, де під керівництвом О. Оглoблинa разом з Н. Полонською-Василенко, С. Драгомановим, П. Курінним і В. Шугаєвським брав участь у діяльності Комісії для розгляду питання про українські емблеми.
У квітні 1943 року В. Міяковський приїхав до Праги, де кілька місяців працював в Українському музеї визвольної боротьби. У столиці Чехословаччини він був обраний дійсним членом та секретарем Історико-філологічного товариства. Рівно через два роки В. Міяковський переїхав до Німеччини. Саме тут 10 жовтня 1945 року в Авгзбурзі було засновано музей-архів УВАН, який мав на меті згромадити і зберегти музейно-архівні матеріали наукового, культурного і політичного значення, що опинилися поза межами України. Ініціатива організації музею-архіву належала В. Міяковському. До його створення долучилися також науковці-вигнанці, котрі не втрачали надії на повернення в незалежну Україну. Саме тому головна мета В. Міяковського – згромадити вивезені архівні документи та зберегти їх для Батьківщини – знайшла підтримку у професійних музейників-архівістів, що перебували в українських осідках Ді-Пі. У надзвичайно складних умовах таборів для переміщених осіб він, захоплений своєю великою ідеєю, невтомно збирав документ за документом: таборові оголошення періодичні видання, автографи мало відомих тоді літераторів тощо. Адже як архівіст добре знав ціну кожному папірцеві. 
У 1950 році Володимир Міяковський разом з родиною емігрував до США. В Америці він став одним із засновників Української Вільної Академії Наук (УВАН), зокрема  першим секретарем цієї  інституції та фундатором її музею-архіву. Завдяки його зусиллям з Європи до Нью-Йорку було перевезено архів, який невдовзі отримав ім’я історика Дмитра Антоновича й у котрому В. Міяковський невтомно працював з 1951 року.
Діяльність Володимира Міяковського вражає широтою інтересів, масштабністю осягів  та подиву гідною ерудицією вченого. У житті він був неймовірно працьовитий і навдивовижу скромний. Жив лише працею і для праці. Жив з надією, що настане час і його зусилля виявляться потрібними Україні. На жаль, ученому не судилося діждатися заповітної днини, чи радше, той день спізнився до нього. Помер В. Міяковський 22 березня 1972 року в Нью-Йорку. Похований на цвинтарі в Бавнд Бруку. Заповідав доньці Оксані не ставити на його могилі надгробка, вважаючи, що його праця і є тим справжнім пам’ятником, який лишиться по ньому. 

ЯК МИ ЛІПИЛИ ВАРЕНИКИ

- Слава Ісусу Христу! – вітаюся, переступивши поріг кав’ярні «Стріча», що на 7-й вулиці,  навпроти церкви Cвятого Юра в Мангетені.
- Слава навіки! – відповідають більш зацікавлено, ніж привітно, з десяток-півтора жіночих голосів, зайнятих ліпленням вареників.
- Помічники потрібні?
-  О, й преса підтягується, - чую знайомий голос Ліди Корсун, колеги й однієї з тих небайдужих, хто вболівав і вболіває за долю Українського фестивалю в Нью-Йорку чи не найбільше, й, не очікуючи особливих запрошень, одягаю фартух та запинаю волосся хусткою. Але, думаю, доки руки чисті від борошна, дай зроблю кілька фотокарток. З професійної чемності запитую дозволу в присутніх, й не почувши відповіді, все-таки налаштовую фотоапарат.
- А ви, пані, тут не дуже знимкуйте, - чую не зовсім привітний голос. – Сідайте до праці...
Напевне, щось подібне відчуває нелюба невістка, яка на другий день після весілля заходить до кухні й, намагаючись догодити свекрусі, лагідно запитує її: «А що, мамо, робити?» Пам’ятаю настанову своєї зовсім неписьменної, але мудрої й доброї бабусі Єви, яка, проживши тяжке життя, вміла любити весь світ: «Не спіши на кожне недобре слово у відповідь казати десять ще зліших, краще промовч. Може, в тієї людини в цей момент щось тяжке на душі, а за хвилину-другу, дивись, і відпустить і вона, гляди, й усміхнеться...» Отож, мовчу.
Не пригадую, коли востаннє ліпила вареники й, аби не напартачити, прошу доброзичливої на вигляд пані, поряд з якою випало сидіти, показати, як правильно, бо ж фестивальні вареники – продукт особливий.
- Добре-добре, у Вас добре виходить, - усміхається вона і я розумію, що краєм ока пані Анастазія оцінила, наскільки я вправна господиня, відразу ж. Й за якусь хвильку-другу: «А Ви, пані, з дому звідки будете?»
- З Житомирщини, - кажу.
- О, то там москалі, напевне, все понищили... Бо й у нас понищили. А я з Мостиськи, на самій границі. Чули, може, таке село Волиця? Там була добра така шосейка, я колись по ній ровером їздила, а прийшли москалі, стали спускати собак, щоб людей лякали...
- Багато чого скрізь по Україні понищили, але вареників знищити не змогли, - намагаюся підтримати розмову, - принаймні, не пригадую, щоб у нас в селі хтось-колись варив пельмені на Щедрий вечір... А вершиною майстерності були вареники з віночком, але далеко не кожна господиня їх вміла ліпити...
- Та то ж легко! – озивається Микола Галів, якого я відразу й не помітила серед жіночого царства, й береться відразу демонструвати. З’ясовується, що крім всіх своїх численних загальновідомих у громаді чеснот і заслуг (інтелектуал, публіцист, багатолітній редактор журналу «Патріархат»), пан Галів ще й «ветеран фестивального варениколіплення».
У цьому ритуалі (інакше це дійство й не назвеш) він бере участь вже років 36 чи 37 – з самого початку Українського фестивалю при церкві Святого Юра.
-А де ж Ви навчилися так хвацько ліпити вареники? – ледь переводжу подих від захоплення й здивування.
-Нас у сім’ї було семеро, дві дівчини, перша й остання, й п’ятеро хлопців, мамі потрібна була поміч, то ми всю хатню роботу вміли робити...
Поряд з паном Галівим так же вправно працює пані Софія. Вона тут з 8-ї години ранку, відразу по Службі Божій. Коли, не розчувши, перепитала ім’я, вона повторила: «Софія» й жартома додала:«Як Софі Лорен». І ми розсміялися. А про себе подумала: чому б і ні, час, забрав у цих людей молодість і вроду, але не душевну красу та гідність.
Атмосфера в залі помітно теплішає. Ліпити вареники – велика приємність. Тісто під руками  настільки пластичне, що можна творити скульптури, а не якісь там «вжиткові пироги».
А готувала його Дарія Рекуча, пані Дарця, яка має легку руку, добре серце й володіє всіма таємницями приготування вареничного тіста.
- Знаєш, що мене найбільше вразило? - ділиться  враженнями Ліда Корсун, - Обсяги.
Позавчора чистили й різали спеціальною машиною цибулю, вийшло три величезних баки, гігантські, як для сміття. Вчора на плиті в широченних низьких каструлях-пательнях смажили, охолоджували й скидали у відра. З добровольців була лише я. Керували пані Юля, пані Богдана та брат Йосафат. Треба було бачити, як і скільки вони працюють! Ми ж пишемо й вихваляємо артистів, музикантів і ніколи не згадуємо про таких людей – «чорноробів», які, по суті, повністю забезпечують «тил» фестивалю...
Ліда Корсун – колишня директорка Київської дитячої бібліотеки, разом з нашою газетою намагалася відстояти цьогорічний фестиваль. Не перестаю дивуватися її вічній енергії й безмежному оптимізму: недавно майже два тижні пролежала у шпиталі, почувається кепсько, мешкає в Нью-Джерзі, а вже «відпрацювала» п’ять годин «на цибулі» - смажила цибулю до вареників, п’ять – «на варениках» й пообіцяла прийти допомагати ще й завтра.  Серед тих небагатьох, хто відгукнувся на мої телефонні й електронні запрошення прийти й допомогти фестивальному комітету, - Галя Грицик, чернівецька художниця-майстриня гобеленів.
У дверях тим часом з’явилася ще одна фігура. «Hi! Does anyone here speak English? – усміхається прямо з порога незнайома жінка середнього віку. -I’m a friend of Ivanka  Zayats. I came here to help you…» З’ясовується вона приятелька Іванки Заяць, яка кілька днів тому розіслала електронною поштою всім своїм знайомим прохання допомогти ліпити вареники й ця пані, хоч і не розмовляє українською, радо відгукнулася.
Її запрошують залишитися. Але на сьогодні ранкову «зміну» закінчено, наступна – о 4-й годині. Сьогодні ми зліпили тільки п’ять тисяч вареників, а треба ще 15 тисяч.
Знаю, що ці працьовиті пані прийдуть і завтра, й післязавтра й, якщо дасть Бог, і наступного року, бо інакше не дозволяє їм їхнє сумління. Хочеться якось віддячити їм за це, але як. Не наважуюся ще раз попросити їх сфотографуватися, а раптом знову відмовлять. Хіба що попросити вас, дорогі читачі, коли в ці вихідні дні насолоджуватиметеся весною, фестивалем і варениками, згадайте з вдячністю й руки цих пань та панів, які вклали в свято на українській вулиці в Нью-Йорку частинку своєї праці та тепло свого серця.

ЧИ СКАЖЕ КОНГРЕС ЗБРОЇ «ПРОЩАВАЙ»?

Американський Конгрес, який поновив цього тижня роботу після перерви, повинен підтримати заходи стосовно більш жорсткого контролю за продажем зброї, заявив президент США Барак Обама. Виступаючи в штаті Конектикут, де в грудні минулого року 20-річний Адам Ланза розстріляв у початковій школі 20 дітей і шестеро дорослих, він нагадав, що низка штатів вже ухвалила сурові законопроекти стосовно контролю над зброєю. «Настала черга Конгресу зробити те саме»,- сказав президент, закликавши схвалити законодавчі ініціативи, що викликали гарячі суперечки законодавців.

Зокрема, за його словами, необхідно ввести обов’язкові перевірки біографії для всіх, хто купує зброю, заборонити продаж бойової автоматичної зброї й магазинів підвищеної місткості, а також посилити заходи безпеки в школах.

Пропозиції, внесені до Конгресу після трагедії в Конектикуті, викликали протест у багатьох законодавців, які виступають проти обмежень гарантованого Конституцією права американців на купівлю й носіння зброї. Причому серед них є не тільки республіканці, а й демократи, які побоюються, що непопулярні в їхніх штатах заходи зіграють на руку конкурентам на наступних виборах.

У середині січня Обама представив програму, спрямовану на зниження рівня насилля, котра передбачає заборону на продаж бойової автоматичної зброї й магазинів підвищеної місткості. Водночас демократи в Сенаті представили аналогічний законопроект. Однак сенатори вилучили з документу пункт про загальнонаціональну заборону штурмових гвинтівок, пославшись на те, що при голосуванні у верхній палаті він не набере необхідних 60 голосів. Однак така позиція – це лукавство, бо за цим небажанням забороняти по всій Америці штурмову зброю приховується небажання сваритися з впливовою й супербагатою Національною стрілецькою асоціацією (NRA), без грошей якої не обходиться жодна передвиборча кампанія як у республіканців, так і в демократів. Маємо справу фактично з кричущим цинізмом, коли по всій Америці ллється кров через доступність зброї всім без винятку, включно з ментально хворими людьми, а законодавці, які повинні насамперед дбати про безпеку народу, граються в гру під назвою «і хочеться, і колеться». І за всі цим стоїть зловісна тінь NRA, яка не хоче втрачати мільярди.

Тим часом штати, не чекаючи милості від федеральних законодавців, ухвалюють штатні закони, які роблять порядок купівлі-продажу зброї набагато жорсткішим. Один з найбільш радикальних у США законопроектів про контроль над зброєю ухвалено 5 квітня в штаті Мериленд. Раніше на посилення контролю, не чекаючи рішень на Капітолійському пагорбі, пішли штати Колорадо, Нью-Йорк та Конектикут.

Після підписання законопроекту в Мериленді під заборону потрапляє більше 40 видів гвинтівок, в тому числі й самозарядна AR-15, котру використав не тільки вбивця дітей у Коннектикуті, а й Джеймс Голмс, який розстріляв 12 осіб на прем’єрі фільму про Бетмена влітку минулого року в містечку Аврора (штат Колорадо). Окрім того, місткість обойми для зброї, що купується, буде тепер обмежена в Мериленді десятьма набоями (в штаті Нью-Йорк місткість обойми обмежується 7 патронами). Також під час купівлі зброї зніматимуться відбитки пальців, а для бажаючих купити зброю, які страждають психічними розладами, буде введено додаткові обмеження, причому такі, які унеможливлюють потрапляння зброї у власність шизофреніків та інших ментально хворих людей.

Тим часом, Америкою й далі котиться хвиля насилля із застосуванням вогнепальної зброї. Те, що треба щось робити, вже очевидно всім. Недавні опитування громадської думки показують, що більше половини мешканців США підтримують основні пропозиції президента країни Барака Обами стосовно більш жорсткого контролю за обігом зброї. Зокрема, таким був результат опитування, проведений на початку квітня компанією Gallup. Респондентам пропонувалося відповісти «за» чи «проти» за девятьма основними пропозиціями Білого дому, однак, як зазначають організатори опитування, його учасникам не повідомлялося, що їх узято з ініціатив Обами.

За підсумками опитування 91% респондентів підтримали ідею про введення обов’язкової перевірки на наявність судимості у покупців будь-якої зброї, 82% відсотка проголосували за збільшення державних витрат на різноманітні програми перевірки молоді на наявність психічних захворювань або лікування можливих відхилень. Три чверті американців вважають правильними більш жорсткі покарання для осіб, котрі за гроші купують зброю для тих, хто не може купити її самостійно.

Окрім того, респонденти підтримують значне збільшення витрат на федеральні програми всебічного забезпечення безпеки шкіл та інших навчальних закладів (69%), заборону на продаж штурмових гвинтівок (60%), бронебійних боєприпасів (67%) та обойм місткістю більше 10 набоїів (54%).

Раніше дослідницький центр Pew Research також провів опитування стосовно «зброярських» пропозицій Обами. 49% опитаних висловилися в ньому за більш жорсткий контроль за поширенням зброї, в той час як 42% заявили, що важливіше захистити конституційне право американців на володіння зброєю. Голос оцих 42 відсотків лунає дедалі гучніше, ніж голос тих, хто виступає за контроль за продажем зброї.

Зброя рятує життя” – під таким гаслом вийшли днями на вулиці тисячі прибічників володіння вогнепальною зброєю у місті Анаполіс, що в тому ж Мериленді. Вони виступають проти нових обмежень.

Чи допомагають вам закони про контроль за зброєю? Ні! Вони допомагають злочинцям!” – сказала одна з промовців, звертаючись до зібрання.

Тут ідеться не про безпеку і не про збройні злочини. Це – суд над безневинними людьми,” – каже один з учасників акції.

Аргумент прихильників вільного володіння зброєю – це можливість захистити себе у разі нападу злочинців.

«Я живу в дуже гарному районі. Але щотижня у нас трапляються пограбування. А якщо у тебе є зброя, ти можеш їх зупинити», – пояснює учасниця демонстрації.

Але найпереконливішим аргументом своєї правоти прихильники продовження всеамериканської стрілянини називають поправку, яка надає право американцям володіти й носити зброю. Саме цим правом, яке давно пора скасувати, й гендлюють торгівці зброї з NRA, саме ним бравує й їхнє лобі в Конгресі.

А тим часом від збройного насильства знову й знову гинуть люди. 15-річна Хадія Пендлетон була одним із підлітків, що виступали на інавгурації президента Обами. Днями невідомий застрелив дівчинку на автобусній зупинці в Чикаго, де вона ховалась від дощу з іншими школярами.

Представник Білого дому Джей Карні засудив цю трагедію та висловив співчуття родині загиблої: “Як сказав президент, ми ніколи не будемо в змозі викорінити усі злі вчинки в цій країні, але якщо ми можемо врятувати життя хоча б однієї дитини від збройного насильства, ми зобов‘язані спробувати”.

Подія сталася майже одночасно із «зброярськими» слуханнями в Сенаті. Однією з перших на них виступила колишня член Палати представників Ґабріель Ґіфордс, яка пережила вогнепальне поранення в голову. Жінка стала жертвою збройного нападу 2 роки тому під час зустрічі з виборцями в Аризоні. Тоді від рук чергового негідника на прізвище Лафнер загинуло 6 осіб, в тому числі діти.

Насильство становить велику проблему. Від нього гине надто багато людей. Ми мусимо щось робити,” – сказала Ґіфордс, якій після поранення важко ходити й говорити.

У США на 310 мільйонів населення, починаючи від немовлят у пелюшках і завершуючи сивими дідами, припадає 270 мільйонів одиниць вогнепальної зброї. Майже 90 стволів на сто мешканців! Оскільки люди переважно живуть не поодинці, напрошується висновок: для більшості американців зброя вдома – радше правило, ніж виняток.

День за днем на просторах від Нью-Йорка до Сан-Франциско цією зброєю вбивають по 25 осіб. Чи здатні жорсткіші закони зменшити цю цифру? З цього приводу в США нині точаться палкі дискусії. Сильне, багате й впливове лобі власників зброї в особі Національної стрілецької асоціації США (NRA) відштовхується від протилежного. Мовляв, якби вчителі й учні були озброєними, то вони могли б зупинити трагедію зі стріляниною в конектикутському Ньютауні. Натомість більшість американців, якщо вірити опитуванням, не поділяють такої точки зору. Вони покладають сподівання на президента Обаму. Від нього вони хотіли б одержати жорсткіші правила щодо володіння зброєю. Досі в деяких штатах легше одержати зброю, ніж водійські права.

2007 року в світі було 875 мільйонів одиниць малої стрілецької зброї, 650 мільйонів з них були в руках приватних власників. Так підрахувала авторитетна дослідницька група зі Швейцарії Small Arms Survey. Нині її ще більше. Власники цієї зброї сіють смерть і руйнування у величезних масштабах. Колишній генсек ООН Кофі Аннан сформулював це так: "У більшості років кількість жертв, які полягли від малої зброї, є значно більшою, ніж кількість загиблих від вибуху атомної бомби в Гіросімі чи Нагасакі". Ручна вогнепальна зброя, за його визначенням, - це "справжня зброя масового знищення".

БЕРЕЖІМО ЧОЛОВІКІВ! 
ПРО ДУЖЕ ОСОБИСТЕ

 



            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved