|
18 -19 жовтня в Нью-Йорку з великим успіхом відбулися концерти уславленої Української капели бандуристів ім. Т.Шевченка
У суботу, 18 жовтня, український православний храм Святого Володимира, що на 82-й вулиці в Мангетені, ожив. Такого велелюддя тут, напевне, не було давно, а, можливо, й ніколи. Зібралися українці й неукраїнці не лише Великого Нью-Йорка, а й приїхало кілька автобусів шанувальників великого мистецтва з Олбані та Конектикуту. Хоча як тільки під склепінням катедри залунали перші звуки бандури, здалося, що вона створена для того, щоб в ній молитися і слухати таку високодуховну музику, яку дарує слухачам по всьому світу уславлена Українська капела бандуристів імені Т.Шевченка під художнім керівництвом Олега Махлая. Не дивно ж пізніше, після завершення концерту Юрій Федорів, завдяки старанням й зусиллям якого цей концерт відбувся, сказав, що «з уст і струн цієї капели ми мали нагоду чути проповідь-промову самого Тараса Шевченка».
Творчий колектив представила знаний педагог і музикознавець Богдана Волянська, яка короткими штрихами окреслила біографію капели, яка через чотири роки святкуватиме своє століття.
У першій частині концерту пролунала українська духовна музика, серед якої «Херувимська пісня» Д. Бортнянського, «Слава отцю» М.Дилецького, «Хваліте Господа з небес» М. Вербицького, «Боже великий, єдиний» О.Кошиця, М.Лисенка та О.Кониського. Другу ж частину було присвячено виключно шевченкіані, до неї ввійшли знакові пісні на слова Великого Кобзаря. Слухачі мали нагоду слухати як твори в традиційній обробці («Бандуристе, орле сизий»), так і нетрадиційні («Заповіт» у музичному трактуванні К.Стеценка) й новаторські («Берестечко», традиційна мелодія кубанських козаків, музична обробка О. Махлая) й мало виконувані («Не дивуйтеся, дівчата» М.Лисенка).
При кожній сумній шевченківській пісні публіка вставала, чи то звучав «Заповіт», чи «Думи мої», чи «Реве та стогне Дніпр широкий». Притому, що текстом цієї пісні стали дев'ять строф з балади Тараса Шевченка «Причинна», написаної орієнтовно в 1837 році в Петербурзі. Першим музику до неї написав Данило Крижанівський з присвятою «Марку Кропивницькому». Коли Кропивницький прибув на гастролі з українською трупою до Одеси, автор показав йому нотний аркуш. Програвши її на фортепіано, режисер обійняв гостя і назвав пісню шедевром. Незабаром, після однієї з вистав, цю пісню заспівав хор у супроводі оркестра. Зал підхопив, підвівся на ноги і співав стоячи… Так уперше пролунала пісня, яка стала своєрідним гімном українців. Мелодія пісні була музичними позивними українського радіо «Дніпро» в роки Другої світової війни, а нині – Першої програми Національного радіо.
Наш тижневик попросив слухачів поділитися враженнями від концерту:
Василь Гречинський, диригент і художній керівник хору «Думка» в Нью-Йорку:
- Хотів би привітати насамперед свого колегу, художнього керівника капели й диригента Олега Махлая з успіхом. Добре підібраний репертуар, гарна творча форма, захоплена публіка. Браво!
Алла Новицька, довголітня парафіянка Української православної церкви Святого Володимира: Прекрасний концерт! Добре, що до них повернувся Олег Махлай, це відразу відчувається, він тримає «стиль» Григорія Китастого, з яким у багатьох асоціюється ця капела. Я вперше почула капелу бандуристів у нашому таборі для переміщених осіб в Зальцбургу, мені було тоді років 5, і з того часу їхня музика зі мною. Ніколи не забуду їхнього прекрасного концерту, здається, це було в 1951 році, в Карнегі-гол.
Я виросла під платівки, а потім касетки цієї капели бандуристів, які завжди лунали в нашій хаті. Мій тато був справжнім українським патріотом, такими виховував і своїх дітей. Ми з сестрою Оленою співали в церковному хорі, хорі «Думка», (сестра там співає й досі). Пісня нас, українців, тримає на цій землі, особливо, на чужині...
Лідія Бичкова, колишня солістка Київської опери, лауреатка міжнародних конкурсів:
- Чудово! Словами передати це диво просто неможливо! Юрій Федорів зробив велику справу, мені здається, що це найкраще вшанування пам’яті Тараса Шевченка в рік його 200-ліття, бо найбільше відповідає і його сутності, і його духу...
Президент капели Анатолій Мурга від імені колективу сердечно подякував всім, хто цього вечора прийшов вшанувати Тараса Шевченка разом з Українською капелою бандуристів імені Тараса Шевченка. А найбільше – Фундації родини Федорівих, яка виступила головним ініціатором, організатором і спонсором концерту, вручивши грамоту вдячності Юрієві Федоріву.
- Я вдячний Богові і всім, хто прийшов сьогодні вшанувати разом з нами пам’ять Тараса Шевченка, - зворушливо сказав у відповідь Юрій Федорів.
Приймаючи нагороду, вклонившись бандуристам, він від імені своєї родини подякував настоятелеві собору о.Володимиру Музичці та церковній управі за гостинність, а також тим, хто допомагав і підтримував ідею відсвяткувати 200-ліття Тараса Шевченка, як і належиться, в храмі, разом з капелою бандуристів його імені, зокрема, Стефанії Добрянській (Нью-Йорк), родині Боднарів (Нью-Джерзі), родині Балко (Йонкерс).
Серед слухачів святкового концерту були також глава Української православної церкви в США митрополит Антоній та голова Консисторії УПЦ владика Даниїл.
19 жовтня з великим успіхом відбувся концерт Української капели бандуристів ім. Т.Шевченка «Брати! Будем жити!» й у Філадельфії. Так, до речі, називається найновіший диск капели, який разом з іншими музичними альбомами цього колективу можна придбати, відвідавши інтернет-сторінку: www.bandura.org
27 березня в Організації Об’єднаних Націй уперше в її історії відбулося свято української мови й культури «Тарас Шевченко: борець за українську мову, самовизначення народів, людські права та соціальну справедливість».
Попередньо це святкування було заплановано на 27 лютого, однак через криваві події в Україні його організатори вирішили перенести урочистості на іншу дату. Через місяць, 27 березня, київське небо дещо розпогодилося – Україна відспівала й оплакала своїх героїв, на Майдані замість палаючих шин з’явилися гори квітів і кілометри свічок пам’яті, а над Україною нависла нова небезпека - війни з Росією й збереження територіальної цілісності країни, про що в екстренному порядку йшлося того ж дня, на ранковому засіданні Генеральної Асамблеї ООН.
Урочиста конференція в стінах ООН, присвячена 200-літтю з дня народження Тараса Шевченка, стала, по суті, її продовженням. Принаймні, в.о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця й постійний представник України при ООН Юрій Сергєєв прийшли до робочої зали Економічної та Соціальної Ради, де відбувалися святкування, прямо із зали засідань Генеральної Асамблеї ООН, під час якого 100 країн світу висловили свою рішучу підтримку Україні й різко осудили агресію Російської Федерації проти суверенної Української держави. На боці агресора виступили лише держави-ізгої на кшталт Сирії та Північної Кореї. Відповідними були й змістове наповнення, тональність та аналогії, що панували того дня на урочистій шевченківській конференції. Її учасників щиро привітали в.о міністра закордонних справ України Андрій Дещиця, президент СКУ Євген Чолій (письмово), голова СФУЖО Орися Сушко.
«Цього дня світова громадськість звертає увагу на важливість плекання лінгвістичного багатства мовної скарбниці світу й відзначає велике значення рідної мови для розвитку освіти й культури, консолідації суспільства, формування нації та зміцнення держави», «мова є наймогутнішим засобом для збереження й плекання видимої й невидимої спадщини – за кожною з них є цілий світ традицій, народної музики, обрядів, звичаїв, фольклору...», - сказано в документах, які окреслюють ідею й мету запровадження Міжнародного дня рідної мови в ООН. Про це говорили й Ноел Сінклер, представник голови 68-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Джона Еша, та заступник Генерального секретаря ООН з питань публічної інформації Магер Нассер, вітаючи українців зі святом українського духу й української мови в стінах Організації Об’єднаних Націй.
Професор Торонтського університету (Канада) Максим Тарнавський виступив з науковою доповіддю про роль і значення Шевченкового слова сьогодні.
Окрасою свята стали виступи чоловічого хору«Прометей» з Філадельфії, тріо братів Добрянських з Нью-Йорку, вокального дуету “Лісова пісня” в складі співачки Людмили Грабовської та співачки й бандуристки Алли Куцевич, художніх декламаторок Софійки Зєлик і Ксені Ференцевич. Вів програму відомий американський та український теле- й радіожурналіст, перший перекладач повного видання «Кобзаря» англійською мовою Петро Фединський.У велелюдній залі, вщерть заповненій учасниками та гостями свята, було розгорнуто також виставку Шеченківських видань.
На завершення із заключним словом виступив посол України при ООН Юрій Сергеєв, який підкреслив актуальність і вічність Шевченкового слова й висловив подяку всім, хто прилучився до цього свята. Подяки за активну підтримку цього проекту насамперед заслуговували Світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО), яка об’єднує 27 організацій із 17 країн на чотирьох континентах, голова представництва СФУЖО при Економічній та Соціальній Раді ООН Марта Кебало, радниця з питань української діаспори при Постійному представництві України при ООН Марта Кокольська, координатор-волонтер зв’язків між українською громадою та ООН Квітка Семанишин, українські кредитівки, громадські організації, культурні центри та засоби масової інформації.
Дату 21-го лютого, як Міжнародний день рідної мови, було ухвалено 17-го листопада 1999 року на ХХХ сесії генеральної конференції ЮНЕСКО. Цей день встановлено з метою вшанування пам’яті загиблих студентів-демонстрантів, захисників бенгальської мови, яких 21-го лютого 1952 року було жорстоко розстріляно під час маніфестації за визнання офіційного статусу їхньої рідної мови на землях тодішнього Пакистану. Бенгальською мовою нині користується як офіційною країна Бангладеш, з ініціативи якої саме й було встановлено цей день.
У цьому контексті, очевидно, слушними були численні зауваження гостей свята, про те, що дух і душа Тараса Шевченка були б щасливіші, якби в такому високоповажному залі ООН виступи українських промовців лунали його рідною мовою (майже вся конференція відбувалася англійською). Бо, попри те, що українська мова не є офіційною робочою мовою Організації Об’єднаних Націй, очевидно, в тому й полягає найвища місія Міжнародного дня рідної мови - показати гідність і багатство своєї мови такою, якою вона є, в оригіналі, в усій її мелодиці та красі.
Катерина Боруш
Фото Богдана Гриціва
Наш співрозмовник: Петро ФЕДИНСЬКИЙ – журналіст, філолог-германіст, перекладач. Народився в 1951 році в м.Ешленд (штат Пенсильванія) в родині повоєнних українських імміґрантів. Виростаючи в Клівленді (штат Огайо), навчався в школі українознавства й брав участь в місцевій українській громаді як активіст в обороні прав людини. Вищу освіту здобув в BowlingGreenStateUniversity в штаті Огайо за фахом «романо-германська філологія». Навчався також в Зальцбурзькому унверситеті (Австрія) і викладав німецьку мову в AmericanInternationalSchool у Сан-Пауло (Бразилія). У 1978 році розпочав журналістську кар'єру в українській службі радіостанції «Голос Америки», де готував і вів щотижневі молодіжні програми, зокрема, на теми рок-музики. 11 років був ведучим тележурналу «Вікно в Америку». Тривалий час працював в англомовній редакції новин «VoiceofAmerica», підготував й випустив в ефір серію програм про основи демократії в США та світі - Making Democracy Worldwide. Був керівником бюро «VoiceofAmerica» в Москві та відео-кореспондентом у Нью-Йорку. Працював позаштатним перекладачем Державного департаменту США.
Автор першого українсько-англійського словника комп’ютерної термінології (Ukrainian-Englishcomputerglossary), опублікованого у видавництві UniversityofAlberta (Канада) в 1990 році, першого повного англомовного перекладу «Кобзаря» Тараса Шевченка, який побачив світ у видавництві «Глагослав» у жовтні нинішнього року.
Мешкає у місті Columbia (штат Мериленд).
- Пане Фединський, пригадую Вашу телепередачу з Вашингтона «Вікно в Америку» на початках 90-х. Ваша фраза «Добрий вечір!» з незвичним для нас, материкових українців, зворушливим діаспорним акцентом досі дзвенить мені у вухах. Тоді Ви справді відкривали для нас вікно в зовсім інший світ. Тепер же Шевченковим англомовним «Кобзарем», повним, без купюр, Ви відкриваєте вікно знову, але вже навпаки – англомовним людям в український світ. Як народилася така дуже смілива й не менш амбітна ідея?
- Ця ідея зародилася в Москві, куди мене в 2007 році призначили шефом бюро «Голосу Америки».
Залишалося три тижні до завершення мого терміну на цьому посту. Пригадую це було на початку червня 2010 року. Стояв чудовий день, я пройшовся вздовж довгої траси до Москва-ситі, де якраз будуваи хмародери, повертався через Новоарбатський міст, з якого відкривається гарний краєвид на готель «Україна» й пам’ятник Тарасу Шевченку. Я жив неподалік, якихось 5-7 хвилин ходьби від нього. Якраз тоді думав про нелегке життя звичайних росіян і українців. Важко передати словами, але якесь особливе почуття скувало мене просто серед мосту й якась сила наче з неба привела мене тоді до помешкання, примусила вийняти комп’ютер, дістати «Кобзар» й почати перекладати.
- З чого Ви почали?
- З першої поеми, послідовно з початку до кінця, без найменшого сумніву, що я це зроблю.
- Не лякало, що до того не перекладали?
- Я перекладав синхронно на дуже високих політичних щаблях - для президентів Клінтона й Буша, державних секретарів, членів Верховного суду, робив письмові переклади...
- Але літературний переклад – це дещо інший жанр...
- Я працював деякий час у мовному відділі «Голосу Америки», студіював романо-германську філологію в університеті й добре розумію, що таке англійська мова й наскільки вона відрізняється від слов’янської мовної групи. Щодо поезії Тараса Шевченка, то рими перекласти неможливо, як не можливо повторити поетичний розмір – ямб, хорей... Але я з самого початку вирішив, що будуватиму переклади на послідовному ритмі, бо тут є перевага англійської мови - вона дуже багата на синоніми й дозволить мені «грати» словами – підбирати одно-двоскладові, настільки, щоб і переклад з цим ритмом був точний, і текст «плив», звучав мелодійно, як у Шевченка.
- Коли Ви кажете «точний переклад», то маєте на увазі підрядник?
- Я маю на увазі не спотворення змісту заради мелодики. Для мене було важливо, щоб той, хто читатиме Шевченка, точно розумів, що саме він хотів сказати...
- Але українська поезія має свою образність. Наприклад, у Тараса Шевченка є багато пестливих слів: серденько, лишенько, москалик, сирітка... Як їх можна перекласти англійською мовою?
- Перекласти Шевченка будь-якою мовою дуже тяжко - я про це пишу у своїм вступі до книги. Недаремно ж, напевне, досі не існувало повного перекладу «Кобзаря» англійською мовою. На інші мови є переклади окремих творів, які називають «художнім перекладом», як, наприклад, Димитр Методієв зробив «художні переклади» болгарською, Рауль Чілачава – грузинською, Аббас Абдулла – азербайджанською...
Перший перекладач і товариш Тараса Шевченка Олексій Плещеєв написав Достоєвському, що він переклав «Наймичку» російською мовою, не приховуючи при тому, що «в оригинале - это вещь удивительно поэтическая. Трудно переводить. Просто, безыскусственно – до невероятности...» Українська мова - співуча, лірична, англійська ж – лаконічніша, ділова. Тому від неї не можна вимагати того, чого в ній немає й бути не може.
Тарас Шевченко був справжній українець, який любив вживати здрібнілі форми не лише в поезії, а й сам послуговувався дуже часто ними в розмовній мові. Але коли він чи його герой каже «добренько», то воно звучить мужньо. Питання, як цю «ніжну мужність» передати англійською мовою?!
Так що я свідомий того, що є деякі програші. Але разом з тим мені здається, що сам зміст Шевченкового «Кобзаря» такої ж потуги, як і ліричність його мови. Той же, хто хоче відчути первісну ліричність української мови, мусить вивчати українську мову й Тараса Шевченка в оригіналі, - все, що я можу порадити. Це правило прикладається, напевне, й до будь-якої іншої мови.
- Але щоб взятися за переклад з однієї мови на іншу, обидві мови потрібно не просто знати, а відчувати їх, причому на глибинному рівні. Пригадую, ми багато говорили про це з Лідією Крушельницькою, яка розповідала мені, скільки праці потрібно було докласти, яких глибин сягнути, щоб добитися цього розуміння в студійців – дітей другого-третього, а то й четвертого покоління українців, народжених в англомовному світі. Пам’ятаєте в Шевченка «Червоною китайкою тіло вкрите...». Коли вона запитувала їх, чи знають, що таке «червона китайка», вони, не замислюючись, відповідали: «Chinese girl». З цього прикладу можна зрозуміти, як далеко треба було «копати», щоб навчити дітей спочатку зрозуміти українське слово, потім осмислити, переплавити його в образ й донести з театральної сцени американському слухачеві. Чому я про це розказую? Адже Ви також дитя іммігрантів. Як глибоко Вам довелося «копати», щоб зрозуміти Шевченка?
- Як і для багатьох українців, Шевченко був мені знайомий з дитинства. «Сонце заходить, гори чорніють...», «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...». Ліричного Шевченка доволі неважко зрозуміти. Але в нього є, наприклад, і «доброзиждуючі руки». Що це таке? Щоб зрозуміти, мусив звертатися до київських фахівців з Інституту літератури. А засівши в Москві за «Кобзаря», зрозумів, що ніколи його повністю не читав, бо завжди застрявав на тих самих «китайках» і «доброзиждущих руках». Але я собі сказав, наказав, дав слово, що я це «розкушу», «розшифрую».
- Чому ніхто в Північній Америці досі не брався за такий переклад?
- Важко сказати... Я про це також думав. З одного боку, український народ постійно цькували, він століттями був упосліджений і гнаний. Якщо говорити про модерніші часи, то якщо якийсь 40-50-літній професор, приїхавши до Америки, й хотів перекласти Тараса Шевченка, то в нього не було або достатнього знання англійської мови, або часу, або сміливості, або і першого, і другого, й третього. Мій батько, наприклад, мав в Європі докторат з права, а в Америці змушений був заробляти на життя бухгалтером на металобрухті.
Правда, перше видання «Кобзаря» англійською мовою вийшло в 1964 році в Канаді, за редакцією Ватсона Кірконела та Костянтина Андрусишина. Але воно неповне - там немає російськомовних поем «Тризна» й «Слепая», деяких коротших віршів, пропущено розмови-діалоги солдатів у «Гайдамаках»... Я багато покладався на те видання, коли хотів сам себе перевірити, чи правильно зрозумів ту чи іншу строфу, той чи інший образ.
Суттєва відмінність канадійського перекладу в тому, що його автори намагалися зберегти риму, притаманну українській мові, не лише ту, що вживав Шевченко, а будь-яку. Я натомість вирішив дотримуватися ритміки.
Шевченкознавці ж Сполучених Штатів казали, що Кобзар неможливо перекласти. Я ж це відкидаю – Біблію переклали з арамейської мови, то чому неможливо перекласти Шевченка з української?!
- Як, до речі, Ви перекладали російськомовні твори Шевченка?
- Я три роки працював в Росії й російську мову підучив. «Тризна» пішла легше,
правда, кілька разів звертався по консультацію до Василя Махна, він мені допоміг, за що я йому вдячний. А «Слепую» залишив насамкінець.
- Чи не було у Вас думки скооперуватися з кимось з маститих українських поетів, наприклад, Олегом Лишегою, українсько-англомовним й, як на мене, здатним зрозуміти Шевченка, можливо, як ніхто інший з його сучасників?
- Я звертався до кількох осіб, але вони не відгукнулися. Відкладати ж у довгу скриню не хотів і не мав часу. Ця книга була здана до друку в останню хвилину, прийшла з друкарні за дві години до моєї першої зустрічі в минулу середу, де я мав представити її під час однієї дуже важливої зустрічі.
- Чи є вже відгуки літературознавців, критиків?
- Поки що ні, книжка щойно вийшла.
- Чого очікуєте?
- Певне, що критикуватимуть. Я готовий. Але хтось мусить зробити перший крок. Перед тим, як наважитися його зробити, я звертався до товариства шевченкознавців Північної Америки й дехто був критично налаштований з самого початку. Мовляв, обов’язково мусить бути Шевченкова краса слова, поетичніть ... І так, і ні. Бо не можна зберегти одне, не пошкоджуючи інше – йдеться ж-бо про дві мови двох кардинально різних лексичних груп. Якщо вони чекатимуть на ідеальний сплеск, повну гармонію одного й другого – не дочекаються. Однак маю велику надію, що ми разом з канадійськими перекладачами станемо в пригоді тим, хто йтиме після нас. Майбутні перекладачі можуть взяти вищу планку.
- На кого розрахований Ваш англомовний «Кобзар»?
- Маю надію, що насамперед ним зацікавляться американські дипломати, цей переклад буде їм доступний, там є багато додаткових пояснень про історичні постаті й географічні назви (що таке Суботів, Батурин, хто такий Полуботок), які були темними «плямами», забороненими місцями української історії. Можливо, бізнесмени, американські чоловіки й дружини неукраїнського походження, які побралися з українцями, їхні діти. З огляду на те, що презентація англомовного «Кобзаря» в Українському Інституті Америки зацікавила багатьох осіб середнього й старшого віку, які народилися тут, в Америці, мають українське коріння, але нічого, крім «Заповіту» й «Мені тринадцятий минало», як багато хто признавався мені, не читали, то серед них є також величезне поле потенційних читачів. Мені здається, в тому, що цей проект – трансконтинентальний, також є своя символіка: один із його фундаторів знаходиться в Америці, у Нью-Йорку, другий - у Канаді, видавець - у Ротердамі (Голландія), редактор – у Кембріджі (Велика Британія), той, хто робив верстку – у Львові, фахівці-консультанти – в Києві, дизайнер – у Нью-Йорку, автор вступу – в Пенсильванії... І в ході усього процесу підготовки й виходу книжки у світ ми спілкувалися виключно електронно...
- Про що Ви запитали б Тараса Григоровича, якби Він прийшов до вас у студію «Голосу Америки»?
- Цікаве запитання... Можливо, як би він пояснив вкрай негативне зображення в поемі «Царі» князя Володимира - хрестителя України, і позитивну оцінку в поемі «Єретик» замученого чеського реформатора Яна Гуса, який був предтечею протестанта Мартіна Лютера. Це збігається з поемою «Іржавець», у якій православний російський цар Петро переміг шведського протестантського короля Карла XII. І один, і другий володарі мають певний стосунок до України, хоч і не дружній. Росія приписує своє православ’я Володимирові, а скадинави прийняли протестантську віру і були пращурами Володимира Рюриковича. Разом з тим православний світ відділений від решти Західного Великим розколом 1054 року. Чи можна цю цивілізаційну прірву подолати і чи має вона відношення до матеріального та духовного добробуту сучасного українця?
- Не повірю, якщо Ви скажете, що не маєте своєї відповіді на ці запитання...
- Не стільки відповіді, скільки міркування.
- Це ще раз підтверджує, що «Кобзаря» потрібно читати, перечитувати, перекладати. До речі, в електронній пресі з’явилася інформація, що Ви недавно разом з радницею президента України Ганною Герман і послом України в США Олександром Моциком покладали квіти до пам’ятника Шевченку у Вашингтоні, а також обговорили питання про презентацію нового англомовного видання «Кобзаря» в Україні...
- Цікаво, на яких сайтах Ви то читали? Ми зустрілися цілком випадково, у Вашингтоні, біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Мені потрібно було там відзняти один фрагмент для презентації книги, коли я під’їхав, то побачив там посла Олександра Моцика й Ганну Герман. Розговорилися про «Кобзаря». Ганна Герман тоді запитала мене, чи я підпишу перший примірник президентові Януковичу. Я відповів, що ні - перший примірник підпишу своєму синові Павлові, що й зробив. Другий примірник буде українському народові на руки президента Януковича.
- Але президентові Януковичу підпишете також?
- Звичайно, чому ні?! Маю надію, що цей переклад стане знаряддям українського народу.
Розмову провела
Катерина Кіндрась
|
