|
Традиційно в Україні осінь – це пора весіль, яка розпочиналася відразу після збору основного врожаю в середині вересня й тривала аж до кінця листопада. Але найблагословеннішою для укладання шлюбу вважалася середина жовтня - на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Сьогоднішня гостя нашого тижневика Ляриса ЗЄЛИК – про мистецтво пекти коровай, весільні традиції та сучасність.
Наша співрозмовниця: Ляриса Зєлик – майстриня, яка понад 30 років займається випічкою традиційного обрядового печива, зокрема весільних короваїв.
Народилася 27-го травня 1932 року в Рожнятові на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). В 1949 році приїхала до США. Багато років провадила курсами вишивання, писанкарства, керамічного розпису, ґерданів та традиційного обрядового печива в Українському музеї в Нью-Йорку, Центрі Української культури в Гантері, на фестивалях, зокрема на Home Farm Festival (Wallkill, штат Нью-Йорк). Брала участь у збірних виставках в Українському музеї, Музеї американського народного мистецтва, галереях штату Нью-Йорк: «Гражді» (Гантер), Delaware Historical Society (Делі), Catskill Gallery (Кетскіл) та ін.
Мешкає й працює в Гантері та Нью-Йорку.
- Ви пам’ятаєте, який був коровай на вашому весіллі?
- Своє весілля я пам’ятаю дуже добре, але... на моєму весіллі не було короваю.
- Чому?
- Наше весілля було через п’ять років після того, як ми приїхали до Америки з Німеччини, з таборів для переміщених осіб. Такі вимучені, дезорієнтовані в цьому Новому світі... П’ять років було замало, щоб ввійти в тутешні обставини й відійти від культурного шоку. До того ж, що ми могли взяти з собою, полишаючи домівки? Майже нічого – хіба що найдорожче й найнеобхідніше. Дорога до Америки була важкою - ми молили Бога, щоб вижити й дістатися бодай якогось берега, якогось нормального життя. Так що я, на жаль, короваю не мала. Як і мої подруги.
- А коли в українській Америці відродилася ця традиція?
- Років сорок тому. Наскільки пригадую, все почалося з того, що в нашому Українському музеї оголосили конкурс чи то весільного, чи то традиційного печива. Люди відразу ж відгукнулися - хтось спік, хтось приготував... І ми на те диво дивилися – не могли надивитися. А вже в останні двадцять років ця традиція розцвіла. Спеціальні курси весільного печива започаткував Центр Української культури в Гантері, вже дев’ятий чи десятий рік влаштовує такі майстерні Український музей у Нью-Йорку, і вони дуже популярні. Я починала той курс, але тепер передала молодшому поколінню. Започатковуючи, все думала, що прийдуть старші, бо захочуть пекти короваї для своїх дітей і внуків. Ні, приходять молоді, приходить молодий і молода, приходять чужинці, чимало таких, що мають українське коріння. Вже третя-четверта ґенерація. Хочуть знати, як спекти коровай, але й хочуть знати, що він означає. Пригадую, першого ж року, як ми тільки розпочали в музеї такі курси, приїхали аж з Пенсильванії тато й три доньки, які мали ще одну доньку-сестру й вона виходила заміж. І вони якось вислизнули з хати, щоб навчитися пекти коровай і зробити їй несподіванку. Дехто з тих, що брали курс, вже випікаючи короваї, «робить бізнес». Ми все їх научуємо: «Найперше навчіться робити правильно, традиційно, а вже потім додавайте й творіть своє...»
У мене не було весільного короваю, але зате на весілля своєї доньки Ксені, двадцять п’ять років тому, я вже напекла від щирого серця, скільки могла: на кожному столі замість квітів був маленький коровай, а крім того, був великий, головний коровай, був коровай з гілкою, було дерево життя «на гуцульсько», як у нас казали, був величезний кошик з дрібним печивом, яке ми роздавали гостям другого весільного дня на сніданок...
- У тому, очевидно, була й певна «компенсація». А як особисто Ви прийшли до цього мистецтва? Кажу мистецтва, бо бачила Ваші короваї на виставці в Українському музеї. Їх шкода їсти – це справжні витвори мистецтва, витончена «скульптура у тісті»...
- То для мене дуже сентиментальна історія, яка розпочалася в Гантері – багато чого в нашому українському культурному житті починається з Гантеру (усміхається - авт.). Ми приїздили туди на літо й по сусідству жила Слава Стасюк, Ярослава, але всі її кликали Славця. Одного дня ми з іще однією її родичкою прийшли до Славці саме в той момент, коли вона виходила з хати надвір, несучи перед собою прекрасний коровай: з пташками, косою, уквітчаний калиною, барвінком. А коли вона поклала його надворі й сонце, ніби спеціально осяяло його, мені здалося, що той коровай світиться на весь світ! Я стояла, немов зачарована, бо ніколи не бачила нічого подібного. Мушу тільки сказати, що від малої дитини, з десяти років, залюблена в народне мистецтво: «перша моя любов» - то вишивка, потім – писанки, потому – розпис кераміки, тоді – ґердани. І як я побачила той коровай, то знала, що то буде моє наступне улюблене заняття. Так воно й сталося. Після того, я часто приходила до Славці, випитувала, як те, як се, вона стала моєю вчителькою, моїм ментором, моєю дорадницею і я їй все життя за це вдячна. Ми зорганізували курси в Гантері й вона нам не лише показувала, як пекти коровай, але й розказувала про звичаї, для неї було дуже важливо вдержати традиційність, чистоту й естетику традиції. Для мене ці принципи залишаються важливими також.
- А що таке коровай? Як ця традиція з’явилася в Україні?
- Бачте, ми, українці, - дуже хліборобський народ, ми маємо хліб на різні оказії. Вся наша матеріальна культура просякнута возвеличуванням хліба, який пов’язаний з життєвими циклами людини – від її народження, коли дитину, що з’явилася на світ, вітали хлібом-квіточкою, й до самої смерті – хлібом-поманою, яким проваджали, коли людина йшла у засвіти.
Але з-поміж усіх обрядових хлібів, весільне печиво чи весільна випічка - найбагатші й найрізноманітніші: дивень, лежень, борона, шишки, перепійці... Центральною ж «точкою», я б сказала, вершиною мистецького хлібопечення є коровай – символ подружжя, скріплення шлюбної присяги. Тому з ним пов’язано так багато магічних ритуалів і прикмет. Коровай завжди округлої форми, форми сонця. Він поєднує два роди - молодої й молодого.
Ви зауважили, що коровай часто виглядає, мов скульптурний витвір, і його шкода їсти. Але їсти треба, бо в тому одне з головних його призначень – споживаючи шматочки короваю, гості тим самим, немов причащаючись, приймають молодих як нову родину у свою громаду.
- Пригадую, в нас на Поліссі-Поділлі розігрувалася велика драма, коли «не вдався весільний коровай»...
- Якщо коровай вдавався, це означало згоду в родині, щасливе життя. Коли ж ні – тріскався, западав – це віщувало неприємності, біду, несподівані зміни. Якщо надколовся, то “прибирали віночками”, але ні в якому разі другий не можна було пекти. Як не вдасться коровай, то так, як би сказали: «Ви навіть не йдіть до того шлюбу, бо нічого доброго з того не буде!»
Є багато правил, багато різних приписів, яких ті, що печуть, тобто коровайниці, мусять дотримуватися, бо інакше він не вдасться й молоді матимуть нещасливе життя..
Мусіло бути сім щасливо одружених жінок, які не могли в той день мати злої думки або про когось щось зле говорити, й повинні були так себе настановити, щоб думати тільки про добро. Тоді, щоб коровай вдався ліпше, мусіли принести яйця від семи білих курок, зібрати зерно – із семи полів, борошно - із семи млинів, масло - від семи різних корів, воду – із семи криниць... І молитовно звернутися до Господа Бога, Матінки Божої, Святого Миколая, всіх янголів, щоб допомогли їм спекти цей коровай. Збоку сиділи свашки – родичі молодих і приспівували різні обрядові пісні. Творилося магічне дійство – завдяки єднанню пісні, приписів, канону й доброго духу поміж людьми. Чудодійну силу мали й прикраси: шишки – то символ родючості, пташки – любові та вірності, коса – єдності родини, барвінок - молодості, калина – краси та цноти, колосся – життя, а райські яблука – достатку...
- Україна реґіонально дуже відрізняється весільними традиціями, напевне, короваями також?
- Певне, що так. На Гуцульщині, Буковині, Бойківщині, наприклад, «випікали» гілку з яблуні або вишні, обмотували її тістом і ставили в піч. Це дерево життя символізувало нове життя нової родини. Славця мене вчила, що та гілка має бути рівнісінька-рівнісінька й чим більше непаристих галузок довкола головного «стовбура», тим щасливішими будуть молоді: якщо знайдете шість-сім – щастя, а як дев’ять - то велике щастя. Але для мене - розпука, бо не знатиму, як вкласти її до печі (усміхається -авт.)
Чудовими короваями славилися Поділля, Волинь, Чернігівщина... А візерунки, якими їх прикрашали, в деяких околицях були загадковими, немов єгипетські письмена чи ієрогліфи. Цікаво, що етнографи почали досліджувати їх ще в XIX столітті й з’ясувалося, що традиції ці такі глибинні, що іноді дійшли до нас тільки фраґменти оздоби й тяжко тепер розшифрувати, що кожна «кривулька» означала.
- Що Ви вкладаєте в поняття «чистота традиції»?
- Дотримання засадничих правил. Наприклад, я проти лебедів на короваї, бо то дуже чуже для нас, українців, не притаманне. Я також проти пластикових квітів, бо наші предки їх не використовували. Паперові – так, але не пластикові. Знаєте, що ще гуцули робили? Додавали трохи «золота» й «срібла». Пани приїздили з міста відпочити в горах й курили папіроси, обгорнуті позліткою, а порожні коробки викидали. Метикуваті гуцули їх підбирали й майстерно прикрашали коровай. Але як! Шмарували пташку чи галузку часником, бо він липкий, і обгортали позліткою. Я також додаю іноді в свої короваї трохи «золота» й «срібла»: золота зірка – то молода, а срібний місяць – то молодий.
- Але ж більшість короваїв, які Вам замовляють, замовляють не для того, щоб їх їсти...
- Я знаю (сміється- авт.) У нас тут коровай сьогодні виконує більше декоративну роль. Багато речей ми не можемо тут пристосувати, але деякі можемо.
У мене був унікальний випадок, коли триповерховий коровай летів з Нью-Йорка до Вашингтона спеціальним літаком, щоб гості на весіллі могли його з’їсти до борщу.
- Як це до борщу? Хіба це не суперечить «чистоті традиції»?
- На весіллі було понад 400 осіб, тому я мусіла «добудувати» ще один поверх, щоб вистачило на всіх. Молодий був українець, а молода – ні, й вони домовилися, що він готуватиме на весілля те, що притаманне українському весіллю, а вона – традиціям її народу, не пригадую, на жаль, якого. Так що були борщ, голубці, вареники... і коровай.
А щодо того їсти коровай чи не їсти, то є вихід із ситуації. І то цілком традиційний. У нас пекли так звану підошву – паляницю, яку давали музикантам, тобто «чужим», другий поверх, власне коровай - родині, середину – молодим. Але зроблений він був так, що ви й не зауважите тих поверхів, як у американських весільних тортах. На тих весіллях, де я була за коровайницю, тобто, для яких пекла коровай, більшість таки краяли й роздавали гостям. Правда, вони замовляли ще й весільне печиво.
- А що до нього належить?
- Дивень – то є весільне печиво, з діркою посередині, іноді ще й з двома патичками, трохи відхиленими. Десь у якомусь реґіоні є така традиція: як молоді сидять за столом й молодий встане й піде, то молода крізь ті два патички може слідкувати, де він ходить і що робить. До весільної випічки належать також калачики – округлі з діркою посередині. Коли молодий заходив до хати, йому давали той калачик і запитували: «Що ти бачиш?» Він прикладав його до ока й відповідав: «Бачу багато гарних дівчат, але найкраща зірка – моя молода!» Тоді молодій давали такий калач і вона також дивилася крізь дірку в ньому й приказувала: «Бачу багато гарних легенів, але найкращий місяченько – то мій молодий!» Батькам молодої давали борону – менший коровай квадратної форми з надрізами, мовляв, ми розуміємо, що «віддаючи доньку в невістки, ви втрачаєте робочу силу».
- Скільки коровай можна зберігати без використання спеціальних хімічних препаратів?
- Вірте-не вірте, я маю коровай, якому тридцять років! Правда, він стоїть у морозильнику. Як мені треба на виставку чи на якусь особливу оказію, я його витягую й знову потому ховаю в морозильник. Нещодавно, перед візитом Петра Порошенка до Нью-Йорка, запитали мене, чи маю щось, щоб привітати Президента України з дружиною за нашим звичаєм. Кажу: маю... З рушником і барвінком...
- Але Ви сказали, що коровай – це ж суто весільний хліб...
- Дуже добре, що ви то підмітили. Хліб, яким зустрічали Порошенка, – то був не коровай, а привітальний або святковий хліб. На ньому немає жодних обрядових прикрас, лише барвінок і посередині дірка, в яку ставлять мисочку із сіллю та подають його на рушнику.
Іноді чую: «Молодих благословили короваєм...» Ніколи! Молодих благословляють хлібом. На моїй рідній Бойківщині казали так: «Благословлю хлібом-солев... Благословлю добров долев...» Я дістала недавно з України чудову знимку: сидять дві пари: баба-дідо, мама-тато й кожна на колінах тримає хліб. Молоді підходять до них, вклякнувши, цілують руку, цілують хліб і вони тим хлібом благословляють.
- Багато хто сьогодні впевнений, що коровай можна замінити триповерховим тортом. І з легкістю це роблять...
- Ніколи! Багато весіль мають і одне, й інше. Я нічого не маю проти модерного, треба відчувати час і йти з ним в ногу. Але, поєднуючи старе з модерним, варто не забувати про традиційність і почуття естетики. Ви не можете поставити триповерховий торт (навіть найпрекрасніший), а біля нього – коровай. Треба їх все-таки трохи відділити. Бо в них зовсім інші ролі.
Коли мене просять на весілля, то я завжди дарую молодим коровай і привітальний хліб. Минулого року на весілля двох синів моєї приятельки Зоряни я привезла в Україну традиційні прикраси (пташки, шишки, гілочки). Коровайниці у Львові спекли весільний хліб, додали ці мої прикраси й вийшов чудовий коровай.
- Недаремно ходять чутки, що якщо хочете мати найліпший коровай, то звертайтеся до Ляриси Зєлик. Ця порада актуальна? До Вас ще можна звертатися з цього приводу?
- Я кожного разу кажу, то є мій останній, то є мій найостанніший коровай. Але все приходять якісь обставини і знову я не можу відмовити. Ось зовсім недавно виходила заміж донька моєї куми. Чудова родина: мати – ірландка, батько – українець, наречений з України, з Дніпропетровська. Як я можу відмовити?! Кожного разу я кажу собі, що то мій останній коровай. А потім думаю: «Ні, зачекай, у тебе ще ж є внучка Калина, ще ж є внук Лука...» Так що не можу зарікатися... І далі в кожен коровай вкладаю стільки любові, стільки душі, немов справді роблю це востаннє...
Розмову провела
Катерина Кіндрась
На головній фотографії першої сторінки – коровай, витворений руками Ляриси Зєлик
|
