Тетяна МакКой

«ЧОРНИЙ  ВІВТОРОК»  АМЕРИКИ
11 вересня минає 20 років від дня безпрецедентних терактів проти США

Були в моєму житті «червона субота», «зелена неділя» й «чистий четвер» перед Великоднем, а від 11 вересня 2001 року ще й «чорний вівторок» з’явився...
Ми з чоловіком прибули тоді до столиці в його службових справах. Милуючись у неділю, 9 вересня, красивим летом пасажирських авіалайнерів над Потомаком кожні 5-8 хвилин (повітряний простір уподовж русла Потомаку – єдиний шлях, яким можуть користуватися пілоти Національного летовища ім. Рейґана при зльоті та посадці), я, мабуть, посміялася б, почувши від когось щось на зразок: «А що, як он той літак вріжеться в набережну...  В нас з вами...  Як  ракета?!». Але вже у вівторок мені було не до сміху. Хоча день і обіцяв  бути звичайним: я милувалась на готельному балконі чудовим видом на Кристал Сіті – одне з передмість столиці. Пам’ятаю, шукала очима журавлів у по-осінньому прозорому небі, але... Замість журавлів, з-за висотних будівель виринув літак і блискавкою зник з поля зору. Потім – вибух, десь там, де має бути Арлінґтонський національний цвинтар... «О, Боже! Літак упав на могили?!», – майнуло  в голові. Вмикаю телевізор і бачу: якийсь літак урізається в хмарочос... Вогонь... Дим... Крики... Впавши навколішки перед екраном, намагаюся вловити в чужій ще для мене мові пояснення всьому, що бачу на екрані. Зрозуміла, з холодним потом на тілі, одне: на екрані – не зйомки чергового голівудського блокбастера, а реальність. І що літак, який я бачила з балкона, врізався в Пентагон.
«У Пентагон?!», – якусь мить оторопіло дивилась я на екран... «Стривай... Стів казав звечора, що завтра має бути в Пентагоні, – громом і блискавкою струсонуло мене й поставило з колін на ноги. –  Але... о котрій  годині?». Погляд гарячково шукає годинника (вже добиралось до 10-ї), а рука – телефона... Однак, у слухавці одні гудки. Нарешті, різко дзеленчить телефон. Дізнаюсь, що замість зустрічі в Пентагоні за робочим графіком, у них у форті Белвор у терміновому порядку відбувся мітинг, отож мобільні телефони були вимкнені... Чи вмикала я телевізор? Чи зрозуміла, що трапилося? Це була мить, коли я з жахом усвідомила: за штурвалом літаків опинилися терористи-фанатики... 
Сьогодні весь світ знає цю чорну дату – 11 вересня 2001 року. 19 терористів “Аль-Каїди” захопили тоді чотири авіалайнери внутрішніх авіаліній США, і три з них їм вдалося скерувати на дві ідентичні 110-поверхові вежі-«близнюки» семикорпусного Всесвітнього торгівельного центру (ВТЦ) у Нью-Йорку та будівлю військового відомства США – Пентагону, що на протилежному березі Потомаку, в міському окрузі Арлінґтон. Аналітики потім скажуть, що від часів гітлерівських таборів смерті це був один з найжахливіших актів винищення цивільного населення. Якийсь дволикий Янус, мутант релігії й моралі був народжений серед смертей того дня: одні з іменем Аллаха на вустах свідомо йшли на самовбивство заради вбивства; їхні ж жертви опинилися віч-на-віч не з Аллахом, а з дияволом. Хоча тероризм уже й не був для Америки новиною, зокрема на її території: до підвального поверху ВТЦ у Нью-Йорку вже заганяли в 1993 році фургон з вибухівкою. Цього разу “екстремістам від Аллаха“ вдалося змусити всю Америку затремтіти в режимі emergency (телефон 911, що не випадково збігається з датою теракту): 2987 загиблих, не менше поранених, ще більше психологічно травмованих. Від часів громадянської війни 1861-1865 років, знайомої українцям з кінофільму «Розвіяні  вітрами», Америка не знала подібних людських втрат на своїй землі.

Судячи з усього, підпільні дириґенти кривавої акції мали на меті вивести з ладу  фінансову й оборонну системи США, вдаривши по ВТЦ з його мега-бізнесами та  Пентагону, які до того ж є символами стабільності Америки. А коли ці символи горять і обвалюються, ставши могилами для безневинних, то чи далеко в такому разі до паніки? Паніки, яка потішила б творців хаосу не менше, ніж сама ретельно скоординована операція. Але, незважаючи на жорстокість моменту – з його вогнем, димом, падаючим громаддям будівель, з яких не вдалося евакуювати всіх людей, неможливістю додзвонитися до рідних (жодні наймодерніші технології не могли витримати навалу дзвінків того дня), нерозумінням, що діється (адже всі чотири авіалайнери зникли з поля зору наземних контрольних служб, як тільки терористи дорвалися до кабін і повимикали транспондери – прилади, які передають на радари наземних контрольних служб координати літака в повітряному просторі) – паніки  не було. На коліна Америка не впала. І не дала терористам викрасти в неї, вслід за літаками, головне – віками виплекану гуманність.
Ось як проявилася ця гуманність в Америці – оплоті світового капіталізму – в ті сірі вересневі дні. Звідусіль слали свої служби оперативного реагування до Вашингтона й Нью-Йорка – двох «сердець» Америки, що кровоточили. FEMA (федеральна аґенція менеджменту екстремальних ситуацій) продемонструвала при цьому зразок високої координації дій. П’ять рятувальних компаній Нью-Йорка були задіяні в операції, причому перша пожежна команда прибула через 9 хвилин після атаки о 8 год. 45 хв. Північної вежі ВТЦ. Друга, Південна, задиміла о 9 год. 06 хв., давши зрозуміти всім, що це не землетрус. Прямо «з коліс» ринули в неї та сусідній готель Mariott пожежники з Брукліна, Бронксу, Квінсу... А на голови їм летіли столи й стільці, крісла й людські тіла, викинуті вибуховою хвилею з вікон 78-84-го поверхів (саме на цій висоті другий Боїнг-767 врізався у вежу). Пожежник Даніель Сюхр, убитий наповал падаючим з висоти тілом, стає першим у списку (343 особи) своїх побратимів-рятувальників. Серед них були й наші українські Правики – Скотт  Копитко, скажімо, Грегорі Сікорскі, Ален Тарасевич…
Мало хто з американців не сприйняв національну трагедію на персональному рівні. Тоді, як я мліла перед телевізором, хтось уже ставав героєм – від мера Нью-Йорка Рудольфа Джуліані до пожежника-пенсіонера, якого ніхто не кликав – сам одягнув уніформу, прибув у свою стару команду... назустріч загибелі. Хтось  із«щасливчиків», кому вдалося евакуюватися (переважно з поверхів, нижчих 92-го в Північній вежі і 78-го - в Південній), намагався якнайшвидше вибратися з Мангетена – подалі від «диявола», від леді з косою за плечима. Але дехто з них, читала я десь, мусив платити таксисту $1420, щоб добратися з Вашингтона до Манчестера, що в штаті Нью-Гемпшир. Це й справді був момент істини, що вивів на світло душу кожного. Хтось, ризикуючи, знімав кадри, яким судилося стати історією, а хтось панічно забивав домашні холодильники й шафи харчами. У Мангетені після закриття підземки, мостів і тунелів, порту й залізниці можна було бачити й таку картину: хтось пропонує своє житло людям, яким ніде дітися. Були й такі, що не могли більше споглядати стрибаючих з вікон Північної вежі людей – стали групуватися в команду добровольців (яка, врешті-решт, була відіслана разом з іншими якнайдалі). А по гучномовцю в Південній, тобто 2-й, вежі ВТЦ передавали злочинно-заспокійливе (цитую з Washington Post за 16 вересня 2001 р., стор. А24): «У 1-й вежі пожежа. 2-га вежа не вражена. Якщо ви хочете покинути приміщення – ви можете покинути. Якщо хочете повернутися до свого офісу – це теж  о’кей”... Пасажири четвертого захопленого авіалайнера (рейс 93 компанії United Airlines з Нюарку (штат Нью-Джерзі) до Сан Франциско (штат Каліфорнія) і без команд вирішують не дати зловмисникам довести Боїнга до наступної мішені (Білого дому? Капітолю? Кемп-Девіду?  Бог один знав... вірніше, диявол),і лайнер завершує о 10 год. 06 хв. свій трагічний маршрут у гігантській вирві на полі в Пенсильванії.  
Мене вразили в газетах обличчя «крупним планом» нью-йоркських пожежників, сидячих серед руїн – з відсутнім поглядом, безсилих промовити й слово...  Які слова, коли на твоїх очах розвалюється одне з архітектурних див світу (на будівництво веж-“близнюків” у 1970-х, за статистикою журналу TIME, пішло 200 000 тонн сталі – вистачило б на 20 Ейфелевих веж у Парижі... 425 000 кубоярдів  бетону – рівно стільки пішло б на пішохідну доріжку від Нью-Йорка до Вашингтона в 5 футів шириною...  Скла на 43 600 вікон, яке зайняло б площу в 14 акрів...)?!.. Розвалюється, поховавши під собою тисячі людей! Не менше й потерпілих – обпечених, з переломами й струсами мозку, інфарктами й отруєнням димом, токсичним пилом, випарами батарейних кислот, горілого пластику, хімічних рідин для чистки і т.ін. (з часом люди стали страждати тяжкими хворобами дихальних шляхів, в т.ч. й раком).
Америка, як і колишній СРСР, стала «країною черг» – в іншому дещо контексті: довгі людські вервечки біля донорських пунктів, вуличних телефонних автоматів, на автозаправках, біля кас аеропортів та вокзалів... Та спроби відлетіти літаком виявились марними. Спочатку закрились летовища Нью-Йорка, за ними – Вашингтона, а потім і всієї країни. Аварійною посадковою смугою для літаків міжнародних рейсів стала Канада, яка прийняла 11 вересня близько 500 пасажирських літаків. Здавалося, ще ніколи телефон у руці не мав такої ваги для людини, як тоді. Оскільки разом з ВТЦне стало більше й доброї сотні антен мобільного, реґіонального радіо- й телезв’язку, розміщених на його даху, провідні комунікаційні компанії (Verizon, AT&T Wireless та Cingular Wireless) налаштовують антени бездротового зв’язку в Брукліні та Нью-Джерзі в напрямку Нижнього Мангетена; до Вашингтона надсилають портативні телефонні вишки, а їхні колеги з інших  компаній надають у користування офіційних осіб тисячі мобільних апаратів. 4000 платних телефонів-автоматів у Мангетені стають безплатними – аби тільки люди могли зв’язатися з рідними. Інтернет, як чорний віл, тягнув свою важку ношу. Зовсім, однак, не зазнала збою електронна система грошового обігу, забезпечена резервними приміщеннями з комп’ютерами-дублікатами та здубльованою базою даних. Здавалося, сучасні високі технології були послані людям самим Богом...
Але... всміхався лукаво над усім цим диявол: ті ж самі технології послужили й терористам. Набуваючи навичок пілотажу в престижних тренувальних закладах Флориди та Аризони (Opa-Loka та Scottsdale), вони посилено практикувалися на льотних тренажерах, попутно опановуючи теоретичну інформацію з допомогою персональних комп’ютерів. У 576-сторінковому звіті Комісії Конґресу з розслідування трагедії («9/11 Комісії»)наводиться ось який перелік: придбали позиційну систему, відеофільм кабіни екіпажу Боїнга, програму симуляції польоту, авіаційні довідники, інструкції з пілотажу... І не тільки в пілотській кабіні, а й у глобальній мережі почувалися вільно: на сайті travelocity.com вибрали маршрути найбільшої протяжності (щоб мати у розпорядженні вщерть заповнені пальним баки – замість вибухівки) та малолюдні буденні рейси (щоб уникнути можливих ускладнень); придбали квитки 1-го класу (без вагань заплативши по $4500 в один кінець) на місця, розташовані близько до кабіни пілотів...
Залишалося здійснити план, розрахований на раптовість досі не вживаної терористами тактики «камікадзе». Випробувати той ефект на собі першими судилося екіпажам захоплених авіалайнерів, які дотримувалися старої (і, як визнала «9/11 Комісія», помилкової) тактики поведінки: уникаючи конфронтації, будь-що забезпечити посадку. Стара тактика перед лицем нового тероризму не спрацювала, оскільки у терористів нового типу була одна мета – заволодіти управлінням і, перервавши зв’язок з наземними службами просліджування маршруту, вчинити те, що вже описано вище. Найбільш тренованою серед 19-ти була трійця Атта (рейс 11) - Шехі (рейс 175) - Ханжур (рейс 77)...
Саме Ханжуру координатори акції доручили таку складну мішень, як Пентагон. Будівля має не 110, як ВТЦ, а всього п’ять поверхів, отож наблизитися до неї так, щоб не втратити швидкості, акумулюючи ударну силу, було непросто. Якщо скористатися насиченою рухом повітряною трасою понад руслом Потомаку, є ризик не тільки втратити швидкість, а й зіткнутися з якимось літаком. З якого боку не підступись – високі будинки, і тільки простір над Арлінґтонським національним цвинтарем дає можливість «пірнути» вниз... І  далі – понад шосе Коламбія-пайк, до західної стіни Пентагону. За кілька хвилин до того, як пілот-самозванець збирався круто повернути, щоб зайти до Пентагону із заходу, контролери аеропорту імені Далласа, хоч і втратили можливість простежувати 77-й рейс (терористи вимкнули транспондер і не реагували на радіозв’язок),все ж уловили своїм радаром неопізнаний літак, що рухався на шаленій швидкості в напрямку Білого дому, і поспішили забити тривогу. Але мішенню стає не Білий дім, як очікувалось, а фортеця над Потомаком – Пентагон.
Саме цей момент мені судилося бачити з готельного балкона і пережити його близько. Однак, що мої переживання в порівнянні з тим, що зазнали інші?!.. Телекоментатор Барбара К. Олсон, яка була серед пасажирів, двічі намагалася сконтактуватись зі своїм чоловіком - юристом Теодором Олсоном, запитуючи його: «Що я повинна сказати пілоту?», навіть не здогадуючись, що літак був захоплений не для переговорів. Боїнг-757 на повній швидкості (529 миль на годину) з гулом і свистом мало не підрулює, черкнувши крилом вертолітний майданчик, і на повному ходу врізається в стіну… Ще вчора гелікоптер самого Головнокомандувача – Президента країни Джорджа Буша-молодшого піднявся був звідси. На момент атаки він перебував з візитом у Флориді, потім під загрозою атаки на його літак та Білий дім був переправлений у безпечне місце, з нього – в інше. Декілька разів виходячи в ефір з короткими промовами, твердий у своєму намірі привести до правосуддя зловмисників, він, досі концентруючись у внутрішній і зовнішній політиці більше на загрозі балістичних ракет з боку недружелюбних країн, ніж на терорі, дістав свій гіркий урок.   
Сталося це о 9:37 – на той момент уже обидві вежі ВТЦ у Нью-Йорку були атаковані, а четвертий Боїнг, рейсу 93-го, ще рухався в напрямку Вашингтона, вибившись із графіка через затримку зльоту в Нюарку. Величезна діра, в п’ять поверхів висотою та 200 футів шириною, чорніла в корпусі будівлі Пентагону, яка вважалася найміцнішою в світі. Тут були розміщені офіси службовців армії та флоту – як  військових, так і цивільних. 125 їх (не враховуючи 59-ти пасажирів і членів екіпажу Боїнга-757 та п’ятьох терористів) загинуло, в т.ч. 55 військовиків найвищого рангу, серед яких був генерал-лейтенант Тімоті Моуд. Близько 110-ти потерпілих (від отруєння димом, опіків, часто сягаючих за 60-65 відсотків тіла), включаючи й рятувальників.
Незважаючи на те, що Пентагон майже не мав у своїх структурах сталі, а тільки бетон,пожежа лютувала аж півтори доби. Як і в Мангетені, тут зіткнулися з непіддатливістю палаючого авіапального не тільки автоматичним аварійним водорозбризкувачам, а й навіть сильному напору води зі шлангів: струмінь випаровувався ще до того, як потрапляв на полум’я. Хоча масштаби катастрофи тут і в Нью-Йорку не могли йти в жодне порівняння. По-перше, фортеця ери Другої світової війни мала всього п’ять поверхів, основним будівельним матеріалом яких були тверді бетонні конструкції; по-друге, не була оточена іншими будівлями, як у комплексі ВТЦ у Нью-Йорку, де падіння веж спричинило повну або ж часткову руйнацію сусідніх висотних будівель. Не обійшлося без ускладнень, звичайно, але «9/11 Комісія» відзначила в своєму звіті високий рівень професійних взаємин та довіри в перебігу інциденту. Журнал TIME (3 вересня, 2007 р., стор. 33) цитує вислів на цю тему члена «9/11 Комісії» Джемі Горелік: «Якщо порівняти рівень командування інцидентом в Пентагоні з тим, що спостерігався у ВТЦ, можна побачити різницю між життям і смертю».
Відбули й ми з чоловіком всі чотири тижні його відрядження. Хоча ті дні й мали інший вимір: 24 години, що минули від ранку 11 вересня до ранку 12-го, мені, наприклад, здалися вічністю. Вранці чоловік, спав чи не спав, піднявся раніше від звичайного. Мовчазний, заглиблений у себе, цього ранку він... забув  мене  поцілувати. Трагедія 11 вересня повільно перелилася в трагедію 12 вересня: хтось за ніч постарів...  Хтось посивів...  Хтось забув про такі звичні в побуті речі, як горнятко кави чи поцілунок. А багатьом узагалі вже нікого було виряджати на роботу. Ці люди проводили їхні дні біля пункту сімейної кризи Пентагону, де видавали свіжу інформацію про уцілілих або ж про знайдені чиїсь останки. Там, у Вашингтоні 2001-го, я зіткнулася з фразою: “Надія помирає отанньою“ віч-на-віч: у неї було обличчя вашингтонців у тих чергах. Перо безсиле їх описати – їх треба було бачити.
На підтримку осиротілих сімей Amazon.com відкриває електронний банк пожертв,  зібравши за перші два дні тримільйонну суму. Та хіба тільки в грошах була справа?! Вже на другий день рідко яке авто не мало прапорця спереду на капоті: мовляв, Америка в скорботі, але не на колінах. Урізалось у пам’ять і таке: молодий чоловік на узбіччі автошляху з державним прапором у руках. Такий собі типовий американець у джинсах з нетиповим протистоянням зухвалій силі, що поставила його особистий світ з ніг на голову. Хто сказав, що один у полі не  воїн? Якраз саме й воїн!..  Який, либонь, не одного змусив наказати самому собі: «Н-ноу панік!». Бо столицею поповзли вже були чутки, зокрема про «бомбардування» будівель Держдепартаменту та Капітолію, отруєну в трубах воду...
Однак, столиця справлялася з екстремальною ситуацією, на перший погляд, гідно.  Досить скоро небо над нею, як і над Нью-Йорком, став прочісувати повітряний патруль; кінна поліція біля Монумента Вашингтона; охоронці Секретної служби біля спорожнілого Білого дому; бетонні захисні бар’єри біля Капітолію; снайпери на покрівлях... Члени Конґресу, які відновили свою роботу ще о 2-3-й годині по полудню, співають на східцях Капітолію «Боже, благослови Америку»... Десь там, неподалік від Масачусетс авеню, стояв пам’ятник Тарасу Шевченку, і його вистраждане: «Свою Україну любіть. Любіть її во время  люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть» звучало в унісон з тим співом і з коротким зверненням Президента Дж. Буша-молодшого о 8:30 вечора: «Цього вечора я прошу вас усіх молитися»
Хоча доводилось потім вичитати в пресі щось і на зразок цього: «...Не було посилено охорону чи піднято тривогу в столиці протягом добрих півгодини після атаки в Нью-Йорку. Лідер меншості Сенату Трент Лотт готував засуджуюче атаку в Нью-Йоркуповідомлення для преси, коли побачив з вікна чорний дим, що підіймався вгору з-за Потомаку...»
Та й сама ситуація у багатьох просто не вкладалася в голові: чому?.. Чому в Штатах допустили таку кривавицю? На вуличних «мітингах» звучали дискусії на рівні Конґресу: нам і далі бути відкритим суспільством чи краще-таки закрити іноземцям ворота в «земний рай»?.. І що даремно наша комп‘ютеризована розвідка іґнорує «живий фактор», цебто шпигунство... І що вигодували на свою голову монстра – бін Ладена, якому в 1980-х відвалили були близько 2-х мільярдів доларів – на підтримку антирадянського опору в Афганістані...  Хтось у мене за спиною кидає в натовп те, що й у мене крутилось на язиці: “Терористи не такі й дурні, знали, як спланувати!”
Перший сигнал про терор у повітрі надійшов був до військового командного центру, відповідального за протиповітряну оборону США, за 10 хвилин до того, як перший  Боїнг атакував Північну вежу ВТЦ, тобто активізовувати бойові літаки було пізно; та й що могли вони вдіяти, коли ще не були приземлені рейси внутрішніх авіаліній й існувала загроза збити «своїх»?..
Так, терористи знали, як спланувати. Але головне не те, що планують терористи, а те, що їм виявилися на руку слабкі місця в імміґраційному законодавстві, вразливість повітряних інфраструктур, конкуренція між розвідувальними аґенціями та між поліцейським і пожежним департаментами, а також іґнорування самого явища «тероризм» – притому, скажімо, де і як будувати, як діяти в екстремальних ситуаціях і – о, єс! – як залишатися бути невразливим американцем. Так, пожежники й справді натикалися у ВТЦ на зайнятих роботою службовців, які, уявіть собі, не хотіли покидати свої робочі місця. Однак, у індивідуальної самовпевненості виявилося далеко не індивідуальне підґрунтя: у ВТЦ лиш деякі з компаній-орендарів вдавалися до часткових рятувальних тренувань, а індивідуальний план евакуації мала тільки “Морган Стенлі”. Тому-то ніхто й не знав, що евакуація через дах навіть не передбачена, і дехто дерся східцями вгору – замість того, щоб поспішати донизу. Якщо в Північній вежі верхня, від 92-го поверху, частина була відрізана від евакуації, то в Південній (згідно з матеріалами журналістського розслідування газети USA Today) східцевий проліт «А» був деякий час ще придатним для евакуації, але через те заспокійливе оголошення з гучномовця (процитоване з Washington Postвище) багато хто (випадково врятувалось тими східцями “А“ тільки 16 щасливчиків) опинився в пастці: ні донизу, ні вгору.
Дефіцит екстреного зв’язку призвів і до того, що переданий з повітря рапорт авіазагону департаменту поліції Нью-Йорка (про охоплені вогнем і нахилені вбік горішні 15 поверхів Північної вежі ВТЦ)так і не дійшов до начальства, щоб за 21-ну хвилину до обвалу відкликати назад пожежників (одним з перших цей факт оприлюднив 12 cерпня 2002 р. сайт hypdconfidencial.com, а потім і NIST у своєму звіті від 26 жовтня 2005 р.). А якщо хтось і пробивався зі своїм рапортом, то звучав він приблизно так, як у одного зі службовців Портової адміністрації: мовляв, не можу провести людей – скло сиплеться на голову...
Яскравий, думається, приклад того, як модерний архітектурний дизайн може  драматично вплинути на рятувальні операції. Але бите скло – ще пів біди...  Проектом не  було передбачено структурних опор між центральною колоною і зовнішніми стінами, отож кожен поверх мав 208х208 футів відкритого, без стін і коридорів, простору з колоною по центру (яка, до того ж, на атакованих поверхах була зруйнована), що й вирішило остаточну долю вражених вибуховою енергією та вогнем будівель: під дією 1000-градусної, за Фаренґейтом, температури вертикальні сталеві опори на поверхах, розташованих над зруйнованим поверхом, стали втрачати свою міць, і поверхи стали падати один на одного, як паляниці. Та навіть якби й довше протрималися б...  Щоб досягти охоплених вогнем горішніх поверхів, обтяженим переносним обладнанням та важким спецодягом пожежникам потрібно було б, за даними NIST-звіту, аж 2 години! Вони ж встигли піднятися тільки до 50-го поверху в Північній вежі й 78-го – в Південній...
Травми різного характеру завдав «чорний вівторок» Америці. Одна з них ятрить і сьогодні, через двадцять років: найбільш цінний «капітал» на маркеті – клієнти, споживачі, покупці, замовники, пасажири, туристи, візитери, орендарі – вже не мають тієї довіри до державних та приватних структур, яку мали до терактів. Додала до цього своєї оливи й проблема коронавірусу, а віднедавна – й бездарна передача адміністрацією Байдена Афганістану прямо Талібану в зуби. Хоча й зроблено багато було, щоб убезпечити пасажирів на авіалініях: від ухвалення закону Aviation & Transportation Security Actдо забезпечення в транспордерів на літаках функції “завжди вімкнений“. Ще за президентства Буша-молодшого було узаконено жорсткіші імміґраційні норми (USA Patriot  Act) та реформовано розвідувальну систему (Intelligence Reform and Terrorism Prevention Act). За президентства Барака Обами осатанілого лідера “Аль-Каїди” Осаму бін Ладена було ліквідовано. Відбудовано Пентагон, у Нью-Йорку в листопаді 2014 року введено в дію вежу Свободи (Freedom Tower). Ця вражаюча будівля офісного типу з високим шпилем нагорі уособлює собою пам’ять про трагедію (хоча окремо було створено й Меморіал ВТЦ в 2011 році) та нескорений дух нації.
Правда, деякі критики затурбовані гігантизмом вежі, який тисне на живе полотно міста-гіганта. Хоча головним залишається одне: інженерний задум має передбачити в сягаючих хмар будівлях заземлені потенційні проблеми, аби “чорний вівторок“ більше ніколи не повторився. Тільки за такої умови це буде молитва в камені й бетоні – за живих.

 

CHRISTMASTIME: СМАК СЕЗОНУ І ВІРУС - ЗНЕВІРУС

Ще задовго до 25 грудня в Америці розпочинається так званий Christmastime – пора, що дихає очікуванням Різдва, а за ним – і Нового року. Цього разу американці в масках, може, й не відчувають того подиху на повну силу, однак свято залишається святом, і від цього нікуди не дінешся: хтось декорує двір різдвяною ілюмінацією, інший продумує стратегію доставки домашнього печива тіткам та бабусям, які бояться коронавірусу, ще хтось ламає голову над тим, що кому подарувати і – головне за нинішнього безгрошів‘я – за які кошти…
Рідко хто не помічає отого запаморочливого, казкового й водночас зримого та відчутного на дотик, смак і нюх різдвяного шарму, що непомітно вплітається в тканину наших буднів. В американців його називають досить поетично –Taste of Season (смак сезону). Створюють його як хто може, а тон задають комерційна індустрія, Hallmark Channel на телебаченні, інтернетна купівля-продаж, напористо підживлена цього року пандемією, яка всіх нас привчила до дистанційного спілкування й шопінгу в режимі онлайн.
Чи ви бачили хоч один різдвяний телефільм, в якому не фігурував би Санта Клаус – ця своєрідна, насичена щедрою історією реінкарнація Святого Миколи-Чудотворця? Чи траплялися вам крамниця чи ресторан, у яких не лунала б ненав‘язливо та чи інша популярна різдвяна мелодія, включаючи і наш український “Щедрик“? Чи є хоч одна родина в Америці без ялинки?.. І чи не мріємо всі ми – потайки й уголос, як Бінґ Кросбі в своїй пісні, – про White Christmas з його віхолами, кучугурами, сніжками?..  
Сніг не завжди є атрибутом свята, але без ялинки Різдво в Штатах – не Різдво... Пахнуча клейкою живицею, лісом і ще чимось незбагненним, вона стає осередком домашнього празника, а встановлена десь у центрі міста – випромінює особливе світло, до якого тягнуться погляди, руки, серця... Тягнуться, незважаючи на так звану “політичну коректність“ в особі критиків, що час від часу проголошують Christmas інструментом комерційної індустрії  – і більш нічим; дехто демонстративно не визнає ані Санти, ані Різдва, бо, бачте, вони не мають нічого спільного з їхньою релігією. Хоча Christmas живе-таки в Америці й не збирається здавати важко завойовані уздовж століть позиції. Мало кого з християн турбує, що ялинка чи солодка випічка у формі поліна (yule log) має минуле з “душком“ язичництва… Наші дідусі з бабусями так робили, батьки наші з цим пішли у засвіти, отож і ми передамо внукам цю ниточку, замість того, щоб її обривати. Люди в домашній самоізоляції згадують “бабусині“ рецепти, потіють над саморобними прикрасами для ялинки, витягують із старих скринь речі, що з роками набрали “смаку“ реліквій, а українці, іґноруючи престижні предмети декору, чіпляють на ялинку пахнучі рідною Україною бублички й цукерки, хлопавки й яблучка, притрушують “сніжком“ свого дитинства – ватою… Ось так обзивається він до нас, “смак сезону“, в якому кожен знаходить свою солодку родзинку.
Для мексиканців, наприклад, без пойнсетії все ніби гіркне, і це зрозуміло: кожен шукає у святі те, що робить його щасливим. Англійці, яких пригостили знаменитим сливовим пудингом, але без запеченої срібної монетки на щастя, можуть не на жарт образитись, а ірландку, яка зіґнорує брюссельську капусту в різдвяному меню, вважатимуть дивачкою…
Скільки тих моментів у традиціях Різдва, стільки й смакових нюансів, які сягають далеко за коло звичного розуміння цього поняття – “смак“. Люди, закохані в Різдво з дитинства, просто впиваються його прадавнім колоритом. Хіба ні? Мені доводилось підслухати ненароком десь у жовтні, як котрась жінка рішуче запротестувала, коли їй запропонували чашку гарячого какао: “Ні-ні… Какао в мене тільки на Christmastime!.. Вип‘ю трішки чаю…” Дехто вперто не носить на собі зеленого чи брунатно-червоного кольору, доки не відійде в історію черговий Thanksgiving: адже ці кольори – кольори Різдва. Багато хто обурюється, що в липні на телебаченні крутять фільми різдвяної тематики, невинно називаючи це Christmas in July: мовляв, Крістмас серед літа втрачає свій істинний смак, запах і, якщо хочете, відчуття зими. Адже скільки не кажи “халва“ – в роті солодко не стане, і скільки б не сипалося  снігу в кадрі – в нього не віриться серед літньої спеки.
А погляньмо, який високий зміст вбачають готові до вступу в шлюб американці в тому, щоб саме на Свят-вечір (та ще й у колі родини!) запропонувати своїй обраниці руку, як мовиться, й серце. Більше того: “смак“ цього моменту настільки є делікатесним, що ніхто не наважується прошипіти в‘їдливу фразу десь за спинами чи навіть перекинутись з кимось іронічно-багатозначним поглядом. Одружені пари цілуються, інші радо плескають у долоні, а діти… Буває, що вони не на жарт заінтриґовані моментом, адже щойно подивилися телефільм 2001 року “Я бачив, як мама цілувалася із Санта Клаусом“…
За основу фільму взято ідею популярної в 1950-х пісні I Saw Mommy Kissing Santa Claus. Хлопчик ненароком, виглядаючи серед ночі Санту, для якого він залишив склянку молока з печивом, підгледів, як мама цілувалася із Санта Клаусом, і першої миті йому стає шкода батька, зраджуваного матір‘ю… Критики вчепилися в ці – плаваючі на поверхні – почуття враженої дитини, не замислюючись надто над глибинним змістом епізоду. Пісня стала “притчею во язицех“, наробивши такого галасу в Штатах, що Римо-католицька церква оголосила її поза законом: мовляв, секс сприймається не зовсім доречним у контексті Різдва. А що дитя (яке, по суті, було “результатом“ того сексу), можливо, вперше осягнуло розумом, що Санта Клаус не обов‘язково прибуває через бовдур, щоб залишити подарунок під ялинкою… І що ним, можливо, стає щоразу його рідний татко, якого “грішниця“-мама не втрималася, щоб не поцілувати в цю мить інсценізованої радості.
Рано чи пізно до кожного приходить це розчарування: Санта, виявляється, не залазить через комин, і борода в нього причеплена, й олені його – з місцевого зоопарку, а подарунки готують не ельфи десь на Північному полюсі, а тато з мамою. І добре, якщо поруч виявиться хтось мудрий, хто направить розчарування в живильне русло, що зветься “вірою в Санту“. Без неї діти виростали б егоїстами, яким байдуже чуже лихо, циніками, які не визнають ніякого дива, навіть якщо виграють у лотерею.
Світ ніби тьмяніє без дива, яке вносить у наше життя проповідувана християнством любов до ближнього. Блискуче зумів викласти це на папері в 1897 році журналіст з газети The Sun міста Нью-Йорка Френсіс П. Чорч, відповідаючи на листа восьмилітньої дівчинки з Мангетена Вірджинії О‘Ганлон: “Нема Санта Клауса?! Хвалити Бога, він живе й житиме віки. Через тисячу років, ні, через десять разів по десять тисяч років, він наповнюватиме радістю серце дитинства!“. Ця передовиця ввійшла в історію американського Різдва як “Yes, Virginia“ бувальщина, яка адресувалася дітворі, що дедалі більше занурювалася в матеріалізм XX століття; їй судилося бути зафіксованою в книжках та мюзиклах, породити ідіому і по сьогодні бути представленою драматичним читанням на Christmastime в Колумбійському університеті.
Лист Вірджинії довго розцінювався як ще одне диво на зразок поеми Клемента Мура “Відвідини Сент Ніколаса“ (1823), що допомогло утвердитися колишньому Сінтерклаасу, завезеному з Європи в 1600-х, на троні провідної постаті Різдва; хоча, якщо заглянути до християнського календаря, день шанування Святого Миколая припадає на 6 грудня (19 за старим, цебто Юліанським, календарем). Чом же так сталося в Америці, що шанують його не 6 грудня, а на Різдво, коли світові явилась новина про народження Ісуса Христа під Вифлеємською зорею? Та й саме Різдво, його неповторний смак – дарунки ближнім і дальнім, паради, вогнища, застілля й традиційні співи – багато в чому нагадує святкування зимового сонцестояння й наближення нового року в древніх культурах Месопотамії, Вавілону й Персії, певним чином – бурхливу “сатурналію“ в древньому Римі чи фестиваль вікінгів-язичників – так званий Yuletide – у північних територіях на ознаку закінчення кількамісячної ночі й появи сонця. А оскільки точної дати народження Ісуса не існує, перший християнин-імператор Римської імперії Костянтин Великий постановив святкувати Різдво 25 грудня, опираючись на той факт, що саме наступного після “сатурналії“ дня Рим святкував торжество появи “непоборного сонця“ (The Birthday of the Unconquerable Sun). Святий день спочатку мав назву Mass of Christ, потім Christ’s Mass і нарешті – Christmas. Причому ж Св. Миколай? Він, маючи за плечима довгий шлях від Мири до Нового Світу, зазнав багато поневірянь у чужому краї, перш ніж стати улюбленою постаттю американського Різдва. Не секрет, що комерціалізація зіграла в цьому певну роль: люди стали заможнішими, ритуал дарування й місія благодійництва їм припали до вподоби, і кожному захотілося запалити в собі оту негаснучу свічу доброго й щедрого Санти. Тож не дивно, що саме йому судилося розділити з Ісусом-дитятком не тільки місію обдаровування ближнього свого, а й формування в дітях таких чеснот, як доброта і щедрість, співчуття й готовність підставити плече…
В певній мірі тернистий вояж Санти в Америці відтворює фільм “Miracle on 34th Street”, що вийшов на екрани 1947 року. І в цих тернах теж є смак Різдва, інакше чи полювали б за фільмом шанувальники TCM (Turner Classic Movies)-каналу на ТБ, навіть якщо 1992 року побачив світ і повтор цієї перлини Голівуду? Сита після воєнних продуктових карток Америка подекуди засумнівалась у існуванні Санти, якому на той час компанія Coca-Cola, не заручившись навіть його згодою, надала рукою художника-ілюстратора Гаддона Санблома дещо інших, ніж досі, рис: рум‘яний та веселий, ледь не підморгуючий товстун Сент Нік, Санта, а то й просто Нік, який, одначе, підкорить згодом увесь світ, як і сама кока-кола. Але поки що… “Вірус“ зневір‘я вселявся в дитячі сердечка занадто практичними матерями, в яких переродилися так звані “Розі-клепальниці“ – американський варіант радянської жінки-тиловички 1941-1945 років. Ці матері вірили тільки фактам, які мають вбиватися в юні уми молотками – як цвяхи. Фільм показує, як їхня віра поступово наповнювалася іншим смислом, в той час як актор Едмунд Ґвенн в образі Санта Клауса переконував персонажів фільму, глядачів у кінотеатрах і самого себе, що Санта таки існує: хіба не про це аж кричать мішки з листами до Санти, притягнуті з пошти прямо перед очі судді? Коли йому вручали Оскара, 70-річний Ґвенн сказав: “Тепер я й сам знаю, що Санта Клаус існує“.
А що ж у тих мішках? Чиїсь надії, що Санта помирить татка з мамою, які надумали розлучатись…  Чиясь мрія про ляльку, бачену тільки в кіно… Про автомат, яким татко вкладав нацистів на фронті… У музеї міста Санта Клаус, що в Індіані, мені довелось бачити листа з якоїсь віддаленої ферми, де прохалось не так уже й багато – крем для маминих порепаних від праці рук… Діти пишуть Санті, сподіваючись від нього дива. І невтомні ельфи-волонтери від Американського Леґіону переадресовують листи компаніям та різним благодійним групам, не кажучи вже про Армію Спасіння чи фундацію Toys for Tots, щоб не дати цій вірі у всесильність Санта Клауса втратити свій істинний смак, запах і температурний режим – тепло серця.
О цій благословенній Богом порі кригу розтоплює не так гаряче какао чи паруючий різдвяною амброзією ґлінтвейн у керамічних горнятках, а саме воно, тепло нашого з вами серця. Не забуваймо поділитися ним з тими, хто забув смак і запах Різдва через фінансові труднощі, персональне горе чи депресію, яка попідручки з пандемією (прихопивши із собою зневіру у вакцині, якою буцімто заводиться в організм хитромудрий, в стилі hi-tech, механізм контролю) намагається втягнути декого до кола приречених. Прислухаймося лишень до голосу сезону…  Які звучать пісні, які спливають імена, що донесли до нас цю неповторну музику! Ці пісні беруть гору над віхолами й замерзаючими на ходу слізьми за літом, що минуло, – навіть якщо їх нещадно критикують, як ось і занадто інтимну, але з репертуару порядного у всіх відношеннях Луї Армстронґа “Baby, It’s Cold Outside“...  Яке добро ллється з екранів та моніторів при перегляді різдвяно-новорічних стрічок, які занебесні хорали вчуваються у передзвоні червоних казанків Армії Спасіння: не минаймо ні їх, ні “ангел-ялинок“, ні харчових пакунків у крамницях, за які тільки заплати в касу – і будуть доставлені, мов ті панчохи з наших камінів, комусь із знедолених. Пам‘ятаймо, що й в Україні їх багато, зокрема серед поколінь, в яких ще живе відлуння Голодомору та війни з їхнім недіагностованим “спадком“, отож прилучаймося до кампаній благодійництва чи й просто так, від себе персонально простягаймо й туди руку надії. “А хто, хто Миколая любить?“ – це не тільки для наших дітей та внуків, а й для нас самих написано.

 

СВІТЛО З ВУЛИЦІ ПАНСЬКОЇ  Й НАША ДЯКА

Не так давно довелося дізнатися (до слова, завдяки недавній публікації в “Новій газеті”) про колишню вулицю Панську (нинішню Тараса Шевченка) в Дрогобичі на Львівщині: буцімто там відродили давню, ще від початку ХІХ століття, традицію – засвічення гасових ліхтарів від сірника та ще й з допомогою драбини. Досі колоритна постать ліхтарника з драбиною на плечі, як і постать сажотруса, фігурувала лише на гравюрах та акварелях Дрогобича.
Згодьтеся, ліхтарі на вулиці із старовинними віллами з ліпниною та столітньою бруківкою під ногами й справді вражають. Так і віє інтриґуючою сивизною віків... А мені ще й заздро стало, бо вулиці наші, як і траси, досить часто бувають засмічені і мають понурий вигляд падчерок на тлі розкішних дворищ по той бік паркана – яке вже тут “панство“?! А ще... Під цим світлом з вулиці Панської якось ясніше бачиш усе те добре, шляхетне, милостиве, мудре й ласкаве, що олюднює нас самих і наші сірі будні. Хоча б і в площині нашої з вами дяки... Чи й справді вміємо дякувати? Чи розрізняємо нюанси в таких поняттях, як “подяка“ й “віддяка“? Чи не зловживаємо, бува, віддякою? І чи не забуваємо напуття Боже: творити добро не заради дяки, а заради добра?
Осінь приводить із собою свято, що дарує нам нагоду віддячити чи бодай сказати запізніле “спасибі“. В Україні його, на жаль, чомусь називають “День подяки“ (цебто Thanks Day). На мою думку, звучить це занадто спрощено, не віддзеркалюючи всієї глибини цього психологічного процесу – віддяки (дослівно thanksgiving – віддавання дяки). У Штатах та Канаді Thanksgiving зігрітий не просто подякою – виявом елементарної ввічливості… Дякують не тільки Богові й не тільки за врожай, як це здавна робиться на українських обжинках, а й матері за вічний хліб-сіль її всепрощаючої душі, батьку за мудре слово й тверде плече, старійшинам роду за їхню сивину. Адже не можна дякувати Богові без поваги до його заповідей, четверта з яких промовляє до нас: “Шануй батька твого і матір твою…“?! Тому цей день священний, як і Різдво, всі поспішають до батьківського порогу, щоб розділити радість родинного спілкування за одним столом, і тільки COVID-19 здатен, схоже, охолодити цю теплу динаміку. Син, знаючи батьків інтерес до власного родоводу, привозить з Нью-Йорка світлину з вулиці, названої іменем відомого свого часу пращура. Донька виплела матері вовняного светра, про якого та давно мріяла. Внуки, звичайно зайняті в соцмережах та власним “я“, гуртом ощасливлюють бабусю ідеєю розповісти про її перше побачення з дідусем, щоб записати на відеоролик – не на юТуб (уявіть собі!..), а на пам‘ять… Ось таке дійство людської душі і є “віддякою“.
Як же розібратися в наших буднях, що є даниною ввічливості, цебто подякою, а що – віддякою? Розберімося з подякою… Хтось притримав для вас двері в школі чи коледжі, на пошті чи в крамниці, і ви ввічливо дякуєте; ще хтось загальмував авто, щоб ваше змогло плавно влитися в потік на трасі, і вдячність висловлюється жестом руки чи кивком голови… Таких моментів існує безліч у нашому повсякденні, і всі вони продиктовані ввічливістю, без якої неможливе нормальне співіснування. Та є ситуації, в яких одним кивком голови не обійтися, а слово “дякую“ звучить скупо. Хтось, приміром, зробив вам послугу, після якої годилося б, не переборщивши з віддякою, подякувати “з почуттям“. Ну, наприклад, чиясь мама відвезла своїх дітей і ваших на тренування з баскетболу. Здавалося б, немає нічого простішого у вік е-пошти, як відправити кілька слів подяки і-мейлом, чи не так? І багато хто так і робить… Хоча, як радять психологи, краще б зателефонувати в такому разі, бо спроба живого контакту висловлює ще й те, на що не здатен і-мейл: мовляв, телефоную – значить і справді вважаю твій вчинок жестом доброї волі, а не чимось таким, що розуміється саме собою. Хоча люди в досить близьких ділових та приватних стосунках чудово обходяться й е-поштою, якщо, наприклад, хтось когось запросив на ланч, і годилося б “писонути“ кілька слів з цього приводу: “Було так приємно, дякую“ або: “Дякую за ланч, це було щось таке, що хотілося б повторити…“ Відповідь (у ділових стосунках) повинна бути короткою та ввічливою: “Я рада, мені теж було приємно“; “О, я радо поспілкуюся з вами за ланчем ще раз“.
Однак, не завжди е-пошти чи телефона буває достатньо. Не забуваймо, що ці види комунікації між людьми стали дещо “заяложеними“, буденними, а від нас чекають чогось іншого, і не завжди звабливо впакований дарунок рятує ситуацію. Хоча б і після весілля чи інтерв‘ю з потенційним працедавцем: годилося б тепло, нестандартно подякувати гостям за весільні дарунки, а потенційному менеджеру – за тактовність і терпіння, скажімо. Е-пошта тут не зовсім безпорадна, як вважають знавці етичних тонкощів, якщо зумієте висловити свою щирість, вдячність і ентузіазм достатньо коротко. А от такий “динозавр“ у нашому зацифрованому сьогоденні, як поштова листівка (так звана thank-you note) прозвучить чи не найкраще. Її намагаються відіслати не пізніше як протягом тижня після події, а картки вибирають без кошенят і цуценят у дизайні (якщо не адресується людині, яка прогулювала вашого песика) – чим простіше, тим краще. Ціниться те, що продиктує вам під перо душа. Інколи це має бути кілька речень, а інколи й кількох слів достатньо: мовляв, дякую Богу, що ти (ви) в мене є… Така листівка, підписана власноруч, надає подяці індивідуальності, в ній відчувається ваша персоналія й звучить важливість моменту для неї. А це не так і малозначно, коли висловлюється дяка: не поспіхом, кількома словами та ще й з “клятими описками“ е-поштою чи покашлюванням/чханням по телефону, а саме так.
До слова, спілкування електронною поштою (як і текстуванням з телефону чи, скажімо, месенджером на Фейсбуці) є хоч і зручним, але дещо збідненим. Посудіть самі… Адресат має перед очима тільки голий текст, тоді як у телефонній розмові присутня й інтонація, а при розмові віч-на-віч – ще й міміка, жестикуляція і – оh, yes! – особистий шарм. Саме тому так важливо, надсилаючи листа чи thank-you note, зберігати чи й навіть підкреслювати свою індивідуальність. Як ото й ліхтар не засвітиться без сірника, так і слово залишиться мертвим, якщо не вдихнути в нього душу. Якщо ваш улюблений колір бузковий, наприклад, то й колір паперу та конверта має бути бузковим, а в листівці цей колір має домінувати. Адже по кольору, як і по голосу з телефона, вас пізнають ваші адресати, він – ваше друге обличчя, як і сам почерк, гумор, делікатність, скажімо, чи надмірна цікавість.
Написане пером чи “мишкою“ може звучати зовсім не так, як звучало б у живій розмові. Тому висловлюватись слід якомога ясніше й врівноважено; лаконічний тон доцільний у діловому листуванні, де диктує свої правила оперативність, в інших же випадках звучить образливо. Допомагає при цьому звичка не відсилати написаних поспіхом чи так званих “вирішальних“, “сердитих“ листів – як вважає експертка ділового спілкування й авторка праці Business Etiquette for Dummies Сю Фокс. Та наші пращури в Україні і без наукових ступенів у психології вважали, що слово не горобець, вилетить – не спіймаєш. Відтак, написане варто “помаринувати“ кілька днів, перш ніж відправити – хоч “равликовою“ поштою, хоч електронною. На свіжу голову й заспокоєну душу небажані нюанси в тексті легше виловити.
Та уявімо на мить, що ми живемо за “печерних“ часів вулиці Панської – ані газу та електрики, ані сонячних батарей на покрівлі, ані е-пошти, ані скайпу з вайбером укупі, ані зручних додатків (apps) зразка Zoom, які, на противагу китайському додатку ТікТок та улюбленому всіма фейсбуку, не шпигують за нами… І людина, якій ви чимось зобов‘язані, зустрілась вам у ліфті, в крамниці чи лікарні, перукарні, а то й просто на вулиці. Не варто, їй-Богу, робити щоразу ощасливлений вираз обличчя й у пориві вічної дяки трясти руку, та ще й на очах в оторопілої публіки, не на жарт стурбованої 6-футовою дистанцією. Досить подякувати раз, але, як кажуть у нас в Україні, гаразд, цебто пощадивши чиюсь гідність і не втративши власної. Ситуації бувають різні, і тільки твереза виваженість підкаже, як саме подякувати; на “курилках“ же, вбиральнях, банях-парилках та моментах, коли ви – непричесані та із залишками вчорашньої туші на щоках – “непомітно“ виносите мішок із сміттям, стоїть вічне табу: “No way!”. Дяка, як і молитва, вимагає поваги до себе.
Палітра ж віддяки, на відміну від подяки, багата не одними етичними нормами. Вона, як і сама осінь з її дивним і зближуючим людей святом, пульсує якимось особливим “живчиком“… Тим творчим “живчиком“, який у нинішній Україні, що занадто, ледь не розбиваючи собі лоба, вклоняється перед англійською мовою, називають чомусь “креативом“. Так, це справді мистецтво – зуміти віддячити так, щоб з обох сторін відчувалось це диво моменту, і подія згадувалася б як щось невимовне, що буває, коли десь поруч ніби війне Божою присутністю… І не обов‘язково чекати для цього свята.
Ось хоча б така буденна ситуація, що може трапитися з кожним, хто має власну садибу. Ваш сусіда викосив траву власною косилкою, поки ви “відлежувалися“ на шпитальному ліжку. Ви повинні сказати, хоча б через паркан, своє вчасне “дякую“, але з віддякою можете й почекати. Часто життя саме підсовує момент, коли можна послугувати таким же способом – викосити й сусідову траву. Але сусіда, хай Бог дає йому здоров‘я, не хворіє, а гайнути на Флориду чи Мальорку не дає ота клята пандемія… Не біда! Пускайте в хід свій творчий “живчик“, творчу енергію, творчу ініціативу й усе інше, що споконвіку вважалося в Україні “творчістю“) (ой, нині там же можуть і не зрозуміти… “креатив“, панове, “креатив“) і придумайте щось таке, що приємно здивувало б вашого сусіду-доброчинця. На Thanksgiving це може бути кошик осінніх квітів з доставкою додому чи домашній пиріг з яблуками, гарбузяною начинкою тощо. А на Свят-вечір –  ну, хоча б і пляшка недорогого вина в пакеті (дороге зобов‘язуватиме до так званого “віддарка“) біля сусідових дверей з різдвяною наліпкою вашим почерком: “Від вдячного Санти! Хо-хо-хо...“
Хоча існують й інші варіанти віддяки, як ось і запросини до себе на домашній обід чи ланч до ресторану, на каву до кафе. Тут, звісно, є свої правила, продиктовані внутрішньою культурою обох сторін. А що, як з нею, культурою, не все гаразд? Тоді варто запам‘ятати кілька порад, які допоможуть обійти певні айсберги. Хоча б і така: ні в якому разі не повторюйте в перебігу розмови за ресторанним столом фразу “Плачу я!..“, а вдома не перетворюйте обід на парад кришталю та столового срібла з посудної шафи. Хоча “чайові“ офіціанту може дати і ваш гість, це його право, а в Америці ж (а значить, і в Україні, яка  багато чого переймає, навіть не сказавши “америкосам“ спасибі) дуже чутливо ставляться до своїх прав – хіба не це ще раз довели “демократичні“ вибори-2020, у списках яких були давно спочилі “в бозі“ виборці, включаючи й одного з Детройту, народженого в 1823 році? Багатьом з них, однак, завадило скористуватися своїм правом голосу втручання ще в грудні 2019-го консервативної групи з Індіани The Public Interest Legal Foundation, але багато, треба думати, й проскочило. Навіть кіт-покійник з Атланти на ймення Коді (Cody) був удостоєний у липні 2020 року честі отримати поштою реєстраційний бланк виборця! Це не на жарт стурбувало його господарів - Керол і Рон Тімсів: невже форсоване демократами раннє голосування й справді не перебирає засобами – покійник так покійник у списках виборців, кіт так кіт, собака так собака, пацюк так пацюк?!.. Час засвідчив, що сумніви не були безпідставними – в кількох округах Джорджії виявлено не враховані голоси, а скільки ж їх, голосів на користь Дональда Трампа, “загубилося“ в запровадженому демократами “голосуванні поштою“, коли відсортовані зв‘язківцями бюлетені тюками викидалися десь на околицях – як ось і в Лос-Анджелесі, скажімо, де їх випадково виявили на забур‘яненому пустирищі…
Та повернімося до так званих “чайових“… Це право встигло стати в Штатах мало не обов‘язком – до такої міри, що деякі ресторани автоматично знімають “на чай“ з банківського рахунку вчорашнього відвідувача як мінімум 15 відсотків від вартості обіду. Багатьох турбує це дивне “право“ людини, яку за її ж гроші напоєно й нагодовано: платити ще й додатково? За що? За те, що офіціант тричі навідається до столу, набиваючись із наповненням спорожнілих шклянок з лимонадом? Чи що відповість на запитання щодо меню? Так це ж входить до кола його обов‘язків, як у медсестри, скажімо, зміряти тиск чи в архітектора – надійно спланувати житло: ми ж не даємо йому “чайових“, коли будинок від першої ж зливи не завалюється? Та й причому тут офіціант, коли страву, від якої ви в захваті, готує кухар?!..
Подібні деталі ніколи не завадить тримати в полі зору – гостем чи господарем ви потрапили на застілля. Як ось хоча б і вибір страви: що в меню я можу замовити, коли мене запросили на ланч? Постарайтесь утримати свій апетит у шорах помірної скромності, оминувши в меню делікатеси й вибравши щось ані дороге, ані дешеве. Це допоможе утримати напівголодну гідність на достатньому для самоповаги рівні. За домашнім обідом у когось уникайте запевнень “Це мені ніколи не смакувало“, “Свинини я не їм“ тощо. Чому? По-перше, це звучить інколи занадто інтимно, а інколи просто нетактовно. По-друге, щоб не довелося потім пояснювати історію хвороби занадто цікавим господарям. У разі обмеженої з релігійних мотивів дієти вашого гостя, варто наперед з ним це обговорити.
Так-так, у процесу віддяки – двосторонній рух, і з цим не можна не рахуватися. Інколи когось може так занести, що без катастрофи – як психологічної, так і матеріальної – не обходиться. Історія США багата на подібні факти, та я наведу бодай один. Коли Ендрю Джексона в 1829 році обрали президентом, той у пориві вдячності оголошує вільний доступ громадян до Білого дому (досі подібне не практикувалося). Ошелешений від надмірної довіри натовп заполонив голли й коридори й, вийшовши з-під контролю, став трощити все, що потрапляло під руку, а самому президенту довелося тікати через вікно. Ось так “віддячили“ за довіру...
А буває й таке: діагностували в когось онкозахворювання, а приятель текстує по смартфону щось на зразок: “Таке г… трапляється, тримайсь“. Про яке тут “спасибі“ від адресата може бути мова?! Коли до рідних і близьких наших приходить біда, помахуючи косою за плечима, їм потрібне ненав‘язливе співчуття, турбота про те, щоб провели відпущене їм Богом в колі люблячих людей, а також займаючись, по можливості, справами, до яких лежить душа. Якщо хочете, щоб дорога вам людина відійшла в позасвіти з теплим почуттям вдячності – сприяйте цьому з усіх, як мовиться, сил; якщо ж фінанси дозволяють, влаштуйте хворому щось таке, про що йому мріялося, але так і не відбулося: подорож до рідних місць, концерт улюбленого виконавця, футбольний матч – хоч що-небудь з того, що в американців зветься the bucket list. Врешті-решт, проведіть в останню путь-доріженьку так, щоб свічка не обпікала рук. Десь доводилося читати про те, як українці-лялькарці поклали в домовину ляльку – на знак дяки за те світло, що принесла людям, українській культурі зарубіжжя своїми ляльками. Так-так, інколи досить сірника й драбини до ліхтаря, як на вулиці Панській в Дрогобичі, а інколи – саморобної ляльки, щоб світ наш подобрішав.
І все ж вдячність має прозвучати – на словах чи дією – ще за життя, коли всі ми живі-здорові. Незважаючи на відстань у просторі й часі, на буденщину, яка засмоктує, пандемії, які вриваються в наші двері без стуку, – намагаймося тримати нашу моральну здатність на дяку активною. І якщо маєте на душі задавнений її проблиск – знайдіть цю людину й віддайте їй належне.
Я й сама грішу, ніде правди діти... Й досі не “знайшлася“ в мене молода жінка, яка у вересні 1995 року була супутницею в потязі від Києва до Москви. Нам було про що поговорити, поки позасинали, адже й вона виявилася небайдужою до рідної літератури, мови й була цікавим співрозмовником. А вранці, глянувши на мої модельні підбори, вона ще й взялася на пероні нести мою валізу. Я, звісно, їй подякувала, але тільки в літаку (з Москви до Сіетла) зрозуміла, що втратила її навіки – ані телефона, ані адреси, тільки папірець з її записничка, який бережу й досі поміж пожовтілими, мов осіннє листя, подібними реліквіями з України. Інколи перечитую, всміхаюся, оскільки її пророцтво з того записничка збулося. Листочок підписаний “Ірина Скучинець“, не пам‘ятаю – чи то з Чернівців була, чи з Івано-Франківська. А так хотілося б сказати їй, що вона була в моєму прощанні з рідною землею щемним епізодом, і та моя важкенька валіза в її руках не забувається... І що світло, нею випромінюване, й досі світить-гріє таким собі малесеньким ліхтариком з вулиці Панської.
Ох, ця вулиця Панська!.. Хіба ж тільки дрогобичанам та туристам нею милуватися? Хіба ми з вами не можемо засвітити ті ліхтарі своєю любов‘ю до ближнього, до світу, в якому живемо? Можемо. Якщо зодягнемо нашу дяку в корону і всадовимо на трон власної душі.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

КОРОНАВІРУС І “ВІРУС БЕЗЧЕСТЯ“

Прийшла і в наше життя лиха година – коронавірус. Намагаючись притлумлювати в собі паніку, всі ми не на жарт занепокоєні: що буде з нами? З нашими дітьми та внуками? З батьками, скроні яких посріблив не тільки вік, а й діабет, приміром, чи якась інша хронічна хвороба? Добре мити руки, перш ніж нанести помаду на вуста, не терти око чи не торкатися обличчя – чи й справді цього достатньо, щоб не підхопити вірус? Це та інше не дає нам спати, навіть якщо нас і заспокоюють втішною новиною: коронавірус можна лікувати й ліками від малярії.
Тривоги… Жалі… Страх перед майбутнім… Ніби над нами знову промайнула зловісна тінь Чорнобиля, нагадавши: гей, чи не сонячною колискою здається тепер нам усе, що було ще вчора, – навіть якщо й було воно далеко не ідеальним, часто – заперечуючим гуманні Божі заповіді? І як небагато треба – всього-на-всього якийсь нікчемний вірус, щоб політики всіх мастей з холодком у серці зрозуміли: загроза нависла сьогодні не тільки над захисниками українського Донбасу чи безневинними ізраїльтянами під саморобними ракетами ХАМАСу, а й тими, хто досить затишно почувався досі в ситих кремлівських коридорах чи відмолених у Бога синагогах. А ще… Як і в квітні 1986-го, трагедія, мов той лакмусовий папірець, виставляє на світло все те хиже, темне й відворотне, що досі носилося під маскою порядності, ділової заклопотаності й відтренованої до автоматизму ввічливості.
Як ось і в моєму Теннесі не так давно мало місце… Як тільки в Штатах було обнародувано факт першого летального наслідку коронавірусу (але Всесвітня організація охорони здоров‘я ще не оголошувала пандемії), якісь спритні молодики з міста Чаттануґа, метикувато передбачивши високий попит на предмети гігієни, найняли U-Haul фургон і вирушили у “вояж“, від якого, як мовиться, “попахувало“. Проте, брати Метт і Ноа Колвіни, окрім запаху нажитих дурнячком “зелених“, схоже, інших запахів не відрізняли – як і хижі звірі, які йдуть на запах свіжої крові. Спочатку вони скупили в місцевому “Волмарті“ весь запас дезифектантів для рук та антибактеріальних серветок, потім “ощасливили“ Staples, Home Depot та Dollar Tree. Адже всі ще сподівалися, що Америку це лихо омине, і до масового очищення магазинних полиць рядовим споживачем ще не йшлося. Тож їх, певно, сприймали як заповзятливих підприємців малого бізнесу або доброчинців від якоїсь церкви і були раді. А вони, так ніким і не зупинені, преспокійно намотували на колеса свого фургона сотні й сотні миль, скуповуючи предмети першої необхідності та  дезинфектанти у Теннесі й сусідньому Кентаккі…
А коли тривога в зв’язку з примарою коронавірусу вже стала наростати серед американців, і ті ринули до аптек та магазинів, брати Колвіни вирішили обчищати полиці забутих Богом і людьми крамничок, що попритулювалися тут і там в низинних Апалачах та навколишніх лісах. Заваливши товаром домашній гараж, вони завантажили на Amazon інфо про перші 300 пляшок дезинфектанта для рук. Їх розмели, як колись, у пору мого дитинства, тюльку в яготинському продмазі – продавець не встигала давати здачу. А тут і здачі не треба: все йшло по солідних цінах, які перевищували реальні ціни в декілька разів; найдорожчою була пляшечка за 70 доларів. Брати Колвіни очманіли від такого успіху, на обрії вже вимальовувалося нове авто для Еммі й басейн з барбекю-майданчиком під престижним дашком за кілька тисяч, що зветься pergola і є доступною далеко не кожному домовласнику. Що найжахливіше, так це те, що брати з Теннесі виявилися не єдиними – подібних їм було тисячі, і всім хотілося нажитися на всенародному горі.                                           
Однак Amazon, стривожений подібною “підприємливістю“, скасував глибоко аморальну купівлю-продаж, деякі аккаунти закрив зовсім, а решту ласих до наживи налякав тим, що в разі безбожного накручування цін втратять і вони свої аккаунти.  EВay навіть пішов далі, зовсім заборонивши продаж масок-респіраторів та інших предметів санітарії. Це – з одного боку; з іншого ж: 17 700 пляшок дезинфектанта для рук в гаражі Метта Колвіна могли б прислужитися людям, які у відчаї мотаються по крамницях у пошуках якщо не мила, то хоча б дезинфектанта, не кажучи вже про туалетний папір, різного роду серветки, термометри і навіть батарейки до них, що розтеклися по таких ось гаражах і тепер припадають там пилом. Як наслідок, втрачається час, випалюється бензобак, і єдине, що зростає, – це ризик підхопити ось у таких лихоманкових пошуках усе той же коронавірус. І це в той час, коли система охорони здоров‘я лицем до лиця зіткнулася з гострою нестачею респіраторів для лікарів та медсестер і вентиляторів – для їхніх пацієнтів. Коли всі ми, без мобільного телефона не уявляючи своїх буднів, хотіли б мати під рукою не якісь там санітарні серветки для чистки монітора, а саме Lysol бренд, настійно рекомендований знавцями. Але навіть “якихось там“ немає…
Із середини березня Amazon вдається до обмежень продажу гігієнічно-санітарних товарів в умовах пандемії, наголошуючи не тільки на неетичності, а й протизаконності подібного. Налякані брати Колвіни вирішили пожертвувати нереалізований “товар“ тим, хто гостро потребує його, цебто миттю, мов хамелеони, поміняли колір шкіри: дивись, ще й виб‘ються в герої!.. Ними нині займається прокуратура.
А нам є над чим помислити трохи... Чому всі оці зручні для рядового користувача електронні технології так легко стають інструментарієм наживи для нечестивців, спекулюючих на народній біді? Чому немає на них кари? Віддав одним задарма “товар“, попередньо відібравши його в інших, – і вже “герой“!.. (У публікаціях на тему братів Колвінів вже звучить можлива поблажка правосуддя в разі безпроблемного розподілу скупленого товару між місцевими спільнотами). Як тут не приведеш аналогію з історії власного роду: у матері моєї колективізація і спричинений нею Голодомор 1932-33 років відібрав батьків, але той же уряд і під тими ж самими гаслами забезпечив її, круглу сироту, навчанням у культосвітньому училищі м. Ніжина – мовляв, ось як у нас сиротам живеться! Той факт, що самі ж і посиротили тих дітей, хронічно замовчувався. І скільки таких аналогій довкруг нас самих!.. Часом спритні ділки в державних кріслах розраховують на людську забудькуватість чи й навіть відсутність аналітичного мислення...  Часом вони можуть змінити те чи інше правило з розпорядку чи інструкції до невпізнання, мотивуючи “корективами життя“, а часом і закон у них, мов дишло, – як повернеш, так і вийшло. А що Всевишньому все видно згори – про це дехто згадує тільки тоді, як настає час розплати чи ось у такі ось моменти, як нинішня пандемія.
Пройдімось лиш її слідами...  В Україні вони, сліди ті, наводять на думку, що вся ота золотаво-срібляста радість, сповиваюча нас на Різдво, мов немовлят, не завжди така вже й щира, як здається на перший погляд... І не так уже й правдиво може віддзеркалювати стан душі Великодня електронна картка чи заставка зі свічкою в пасочці, а то й сама пасочка, спечена власноруч (та ще й “за бабу-у-синим рецептом“!) і дбайливо вкладена в кошика, сплетеного “ще сам-и-им дідусем“.  Багато в цьому показного, зробленого для людського ока, а не під дією істинної віри чи пам‘яті про пращурів та їхню неписану мораль. Тож і виходить, що хтось ледь собі лоба не розбиває у церкві, молячись Богу, а назавтра, коли настає час випробувань, тиха Божа заповідь “Возлюби свого ближнього, як самого себе...“ вмить вивітрюється з голови. Як ось хоча б і в тих, хто в Нових Санжарах на Полтавщині зустрів камінням та запальною сумішшю прибульців (точніше, українців, які на біду на чужині опинилися) з Китаю, охопленого коронавірусом. Спостерігаючи це неподобство на телеканалі новин, не одна, либонь, українська душа в закордонні відсахнулася від екрана, не вірячи своїм очам. На що перетворилась Україна?.. Та Україна, що виколисала нас чутливими до чужого горя, терплячими, здатними підставити своє плече ближньому? Американців інакше, як презирливим “америкоси“, дехто, сховавшись за вигаданим прізвищем в соцмережах, інакше не називає. Проте в “америкосів“ такого не побачиш, як в Україні. Всіх з епіцентру коронавірусу в Китаї вивезли, обстежили, витримали на карантині, кого треба – підлікували... Від пасажирів японського круїзного судна, які підхопили вірус, також не відмовились... Мати, яка відмовляється від хворого на проказу дитяти, – то вже не мати, а “мать-перемать“, якщо читач мені вибачить. І я не одна так думаю. Розмовляла ось по телефону з давньою приятелькою із Сан-Франциско Ларисою М. “Як же це так?! – обурювалася вона. – Це ж чиїсь дружини, сини, чоловіки... Як можна їх було залишити напризволяще!?“.  Чула це саме і від колишньої колеги по яготинській газеті Наталі П. з містечка Буча на Київщині, інших.  Однак не всі в Україні мислять подібними категоріями, і підтвердження цьому – факти.
У Полтаві, де з 20 березня узаконено першочерговий пропуск медпрацівників до громадського транспорту, не знайшлося в маршрутці місця для медика. Він залишився на зупинці, тоді як обурені пасажири дружно настрочили скаргу на “нечуйного“ водія, який міг би взяти й одинадцятого пасажира – мовляв, де десятеро (уникаючи скупчення людей, спеціальним розпорядженням було дозволено брати до перевезення не більше десяти осіб за один рейс) – там і одинадцятий. І водій, безперечно, правий, що не порушив інструкцію. Однак його пасивність не має виправдання ось у чому: побачивши чоловіка із жовтою пов‘язкою на передпліччі й знаючи, що це медик, якого, можливо, саме в цю хвилину так не вистачає в якійсь лікарні, водій повинен був забезпечити йому першочергову посадку. Просто сидіти за кермом і спостерігати – це не те, чого вимагає від нас ситуація. Але якщо вже так сталося, чому комусь із пасажирів не поступитися б місцем? Це ж не місце в рятувальній шлюпці тонучого “Титаніка“, врешті-решт!..
Ще більш обурливий випадок трапився у Львові. Якийсь чоловік в автобусі закашлявся. Миттю на ньому схрестилися “лазери” підозріло-вбивчих поглядів: чи не коронавірус, бува? Хоча пасажири в основному були дорослі й повинні б розуміти, що це могла бути й пилкова алергія, астма, грип чи застуда... Та навіть якщо й підхопив чоловік коронавірус – чи не треба було б відправити його хоча б на експрес-тест, подбавши і про нього, і про інших, яких міг заразити? Хіба не цього вимагає від істинного християнина вчення Ісусове: поможи ближньому своєму? Однак декілька чоловік взялися випроваджувати бідолашного з автобуса. Робили це безцеремонно, грубо, хтось вдарив навіть в обличчя... Таке важко уявити в Америці, де, може, й не всі знають, що таке “паска“ і як її пекти, але співчуттю до ближнього навчені змалечку.
А ось цю дітвору з Шахтарського мікрорайону міста Нововолинськ на Волині батьки явно проґавили – навряд чи їх уже й виховаєш порядними людьми. Якісь хлопчаки жбурляли чим попало в беззахисного чоловіка, що лежав обіч хідника. Викрики “Вставай, бомжара!..“ свідчили про те, що подібна картина в Україні є банальною реальністю. У Біляївці на Одещині, наприклад, двійко підлітків забили бездомного до смерті, порушено кримінальну справу. Однак у Нововолинську виявилось, що то був зовсім не “бомжара“, а чоловік, який недавно переніс інсульт, пересувався з труднощами, і ось йому стало зле – впав... Хтозна, скільки ще грудок та образ вилетіло б з пращі тих “діточок-квіточок“, якби не якась дівчина... Завдяки їй стікаючого кров‘ю чоловіка підібрала “швидка“, а вона, глибоко обурена, звернулася в Instagram до батьків: “Вкладайте у своїх дітей якнайменше грошви і якнайбільше чуйності! Бо подібне діє на суспільство гірше від зброї й вірусу!“.  Золоті слова. Та чи прислухаються до них татки й мамки, яким вічно ніколи, – як не в боротьбі за кусень хліба, так у гонитві за престижними речами, яких набрали під саму зав‘язку, – тепер тільки й знай, що виплачуй. А діти полишені на стару знайому, що зветься “вулиця“, та модного в останні часи гувернанта, що зветься “інтернетом“, і хапають звідти, на жаль, не все, що є найкращим.
Сумно. Тривожно. І боляче за нашу українську душу, яка з часом міліє – не глибшає, на жаль. Новина ж про випадок, що стався в місті-мегаполісі Нью-Йорку, і зовсім приголомшила: молода пацієнтка однієї з лікарень Брукліна вдарила в голову 86-річну жінку так, що та більше не встала – й коронавірусу не треба було. А вдарила, як вона вважає, цілком правильно: хай, мовляв, тримає безпечну 6-футову дистанцію, а не теревені тут розводить! Схоже, коронавірус стає комфортною зоною для “вірусу безчестя“ і тут, в Америці. Єдине, що втішає, – це  масштаби. В Америці вони таки значно вужчі, ніж в Україні.
Наближається Великдень. Українські медіа вже розтрубили “сенсацію“: це буде перший Великдень без сімейного походу в церкву, без освячених пасок та крашанок. Хоча якщо й бити на сполох про щось, так це про жорстокість – як один із проявів безчестя. Вона зростає, шириться, як зараза, просочується в наше благочестя навіть ось такими фразами, ненароком підслуханими в післявеликодній електричці: “Счас приїду, півлітру на стіл...“ І з притиском: “Оббілую крашанку...“

ЧЕРВОНА КЕПКА MAGA
 Й “КОРРИДА“ НАВКОЛО НЕЇ

Ні для кого не секрет, що ось уже два роки президентство Дональда Трампа перебуває під мікроскопом. Якщо його попередникам щось колись і прощалось, то Трампу – ні в якому разі. Демократи та їхні грошовиті меценати й прості прибічники, оговтавшись після шоку 2016-го, майстерно оркеструють супротив Білому дому, замість того, щоб зосередити політичну мудрість обох партій на проблемах Америки та її відносинах із зовнішнім світом. Засобами при цьому не перебирають: годиться все, що може скомпрометувати імідж президента. Доходить до того, що об‘єктом насмішок стають навіть зачіска, колір волосся, манери й звички, стиль одягу…  Хтось порівнює обличчя Трампа з апельсином, іншому не подобається обраний президентом інструментарій спілкування з народом – Twitter чи червона кепка-бейсболка, якій він ще на передвиборних перегонах дав путівку в життя; деякі карикатуристи малюють його непомірно роздутим жбаном, на якому тріщать шви… Комедіантку Кеті Ґріффін так занесло було на першому році президентства Трампа, що й не помітила, як і сама стала посміховиськом, виставивши в інтернеті власне фото з муляжем… відрізаної закривавленої голови Трампа в руці. Компанія CNN, яка в якійсь особливій симпатії до Дональда Трампа ні тоді, ні нині не була помічена, все-таки відреагувала адекватно, звільнивши горе-комедіантку від участі в традиційному новорічному видовищі (в дуеті з Андерсоном Купером) на Таймс-сквер Нью-Йорка.
Цебто, Кеті відбулася легким переляком. А конституційним правом на публічне висловлення власної думки продовжують маніпулювати… Часто переступаючи межу пристойності й перетворюючи живий гумор у сяк-так зліплений з допомогою сучасних електронних технологій коллаж агресивності, нетерпимості й реваншу. 
Спостерігаючи подібне, мимохіть порівнюєш з давно минулими часами, коли ділові якості цінилися над усе, а статус президента США був важливішим від його персоналії з її звичками, манерами, стилем, смаками чи, скажімо, бородавкою на носі. Взяти хоча б і Улисса Ґранта…  Перш ніж стати повноправним господарем Білого дому, він уславився як стратег у громадянській війні (1861-1865), якому, попри всі його чесноти, дорікали в надмірній пристрасті до алкоголю. Але тодішній президент Абрагам Лінкольн заступався за нього з притаманною йому розсудливістю: “Дайте мені кілька таких, як Ґрант, і ми виграємо війну…“
Війну волелюбної Півночі проти плантаторського Півдня було виграно, і нащадкам завезених на Американський континент у 1619 році рабів з Африки гарантувалася свобода.
Інший президент, Теодор Рузвельт, протягом свого життя (1858-1919 роки) прочитав масу книжок (по одній щодня), написав більш як 150 000 листів, але ніхто не покрикував на нього, як покрикують нині з мікрофона на Дональда Трампа: “Stop twitting!..” Між читанням книжок “Тедді“ встиг вивести аграрну країну на рейки індустріальної держави. Його племінниця Елеонора Рузвельт (1884-1962 роки), ставши першою леді за президентства Франкліна Д. Рузвельта, навіть вела власну газетну колонку “My Day“, і нікому не приходило в голову надавати цьому якогось негативного відтінку. Адже життя невпинно рухається вперед, і кому, як не ключовим фігурам суспільства, бути в цій модернізації активно задіяними?.. Саме вечірнім “балачкам біля каміна“ (fireside chat) –  в той момент, як по радіо транслювалося чергове звернення Франкліна Д. Рузвельта до потерпілого від фінансового “обвалу“ (1929) народу – судилося ввійти в історію Штатів…  А не гулянкам у Білому домі в часи “сухого закону“, підігріті конфіскованим віскі й докорами сумління тодішнього президента Воррена Гардінґа – того самого, якому належить заслуга появи першого радіо (1922) в Білому домі.
До слова, демократа Франкліна Д. Рузвельта історики вважають президентом, який багато в чому довірявся власному інстинкту й рідко коли помилявся. Однак консерватору Дональду Трампу “інстинкт“ чомусь не прощається, навіть якщо його результат вочевидь є позитивним. Погляньмо тільки, як неохоче, навіть з опущеними вниз руками, аплодували демократи 5 лютого – не менш вікопомний, ніж Super Bowl, день року, коли глава держави виступає зі звітом (State of the Union Address) перед Конґресом про зроблене в минулому році й окреслює важливі віхи року прийдешнього, які слід долати в одній упряжці обом партіям – демократичній і республіканській. З вуст оратора лунають просто приголомшуючі факти його діяльності на посаді президента, як ось хоча б і небачене в історії Штатів зниження планки безробіття серед афро- та латиноамериканців… А на обличчі спікера Палати представників Ненсі Пелозі блукає в цей момент усмішка, яку важко розшифрувати – чи то напівсхвальна, чи напівіронічна? На багатьох лицях ліберальної раті, змушеної інколи вставати й неохоче аплодувати, написано те саме: мовляв, що не кажіть, а маємо справу з президентом, якого не варто сприймати всерйоз. І тільки коли доходить черга у звіті Трампа до “жіночої теми“, білі костюми в залі тріпотять, мов метелики, обличчя сяють, і хтось навіть зривається дириґувати всім оцим ажіотажем… Аякже!.. Президент обмовився про те, що нині жінки займають чи не найбільше за всю історію Штатів місць у Конґресі. Хоча адміністрації Трампа вдалося й наситити внутрішній ринок робочими місцями для жінок так, як не вдавалося кільком попереднім адміністраціям. Якщо пройтися по інших пунктах промови президента перед Конґресом і нацією, то виходить, що червона кепка MAGA була не просто атрибутом президентських перегонів – вона стала своєрідним символом перетворень його обіцянок на конкретні справи.  
Однак навколо неї киплять час від часу штучно підігріті пристрасті. Чотири літери на ній (MAGA) є абревіатурою передвиборного заклику Трампа “Make America Great Again“, в якому, здавалося б, немає ніякої крамоли. Як не було її, скажімо, в бороді президента Абрагама Лінкольна... Свого часу він відростив був бороду, прислухавшись до поради 11-річної дівчинки з Вестфілда (штат Нью-Йорк) Ґрейс Беделл, висловленої в листі напередодні виборів 1860 року: щоб видаватися соліднішим і цим самим зміцнити свої шанси на президентство, відростіть бороду – всі жінки люблять бороданів і змусять своїх чоловіків голосувати “за“... Хтось і справді любить “жагучих брюнетів“ і надає перевагу “борідкам“, обираючи своїх президентів (у випадку з Лінкольном це було прямим попаданням у “десятку“), а хтось симпатизує червоній кепці з рудим чубчиком під нею та з обіцяючим мотто MAGA спереду над козирком. Кожній епосі, як мовиться, – свої пріоритети, і Трампу залишається тільки пожалкувати, що народився він не в часи Лінкольна. Адже кепка стала для демократів та ліберально настроєної Америки тією червоною ганчіркою, що нею вимахує перед биком тореадор на іспанській корриді. Вона дратує антитрампістів. У ній шукають вад, як і в самому президентові. І, врешті, їй приписують не те, що на ній написано.
У багатьох, гадаю, ще в пам‘яті інцидент публічної ненависті до тих, хто осмілюється носити кепку MAGA, що стався у вересні 2017 року в нашпигованій крайнім лібералізмом Каліфорнії. Жертвою його став студент Каліфорнійського університету (Riverside) Метью Вітел. Якась роздратована студентка зірвала з його голови бейсболку зі словами: “Ти знаєш, що ця кепка означає?!.. Ґеноцид!!!  Ґеноцид маси людей… Погляньте тільки, що він носить!..“ Хлопець намагався довести, що ця річ належить йому, а не їй, Едіт Масіас, порушуючій в даному разі закон. І що він, користуючись конституційними свободами, має право носити все, що йому забажається і що не виходить за рамки пристойності. Але втихомирити поборницю “ущемлених“ кепкою MAGA прав вдалося не зразу, і без поліції тоді не обійшлося. Подія, вилившись за межі університету, й досі обговорюється в соцмережах і блогах. Комусь здається, що покарання просто за крадіжку кепки – замало, адже було порушено право молодої людини на самовираження. Інший доводить, що дівчині важко було б знайти роботу, якби довелося б за це сидіти у в‘язниці. Сам же потерпілий зізнається в інтерв‘ю журналістам The College Fix (Асоціація студентської вільної преси), що не хотів би помсти, а тільки щоб молоді люди зразка Масіас, нарешті, усвідомили: якщо тобі не подобаються чиїсь речі або думки, це аж ніяк не дає тобі права на екстремальну нетерпимість.
Мені ж подумалося ось що… Штати таки довгенько йшли до офіційного визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні ґеноцидом. Великою кров‘ю заплатив наш народ за те, щоб світ прислухався до його стогону. А тут, у сьогоднішній ситій Америці, так легко чіпляють комусь ярлика, на якому написано “ґеноцид“, і – нічого…  Каліфорнійським професорам-лібералам варто б будувати свої лекції на обморожуючому душу фактажі Голодомору – з фотографіями й задокументованими свідченнями вцілілих під косою штучного голоду та їхніх нащадків… Щоб не розкидалося ліберально настроєне студентство такими поняттями, як “ґеноцид“, тільки тому, що не подобається президент і його жорстка імміґраційна політика. Щоб оце розгнуздане цькування сміливців, які купують кепки й носять їх з гордістю, врешті-решт, припинилося… А заодно – щоб домінуюча в Америці політико-коректна культура відмовилася від диктату: як людям мислити, в що вірити, як одягатися і в якому ресторані вечеряти, щоб, бува, не трапилося такого, як із прес-секретарем Білого дому Сарою Сандерс (минулого літа в ресторанчику на 26 місць Red Hen в Лексингтоні, що в штаті Вірджинія, їй відмовили в обслуговуванні, мотивуючи її приналежністю до адміністрації Трампа)…
Однак торік, у грудні, в аеропорту південної Флориди знову повторилося подібне. Група підлітків поверталася додому з конференції Turning Point USA, і Чарлі Кірку довелося знімати на відео інцидент, на який він, керівник групи, зовсім не сподівався: якийсь незнайомець став вимагати від дітей, щоб негайно познімали свої “расистські“ (?!) кепки, заодно намагаючися дістати підтримку від натовпу. На щастя, ніхто не підтримав; хтось кинув навіть фразу: “Мені кепки подобаються“. Однак різдвяний настрій юних подорожуючих було зіпсовано, хоча котрийсь з них і намагався привітати кепконенависника традиційним “Merry Christmas, sir!”  
На початку року двійко підлітків у “трампівських“ кепках, наминаючи гамбурґери в ресторані Whataburger міста Сан-Антоніо (штат Техас), ненароком, самі того не відаючи, збудили звіра в іншому трампоненависнику. Це був 30-річний Кіно Джіменез, якому нічого не варто було з грубою лайкою зірвати з хлопця кепку, хлюпнути напоєм із паперового стаканчика в лице тому, хто осмілився знімати відео, а після арешту – бути звільненим під заставу 5000 доларів, причому –  того ж таки дня.  От і здогадуйся, що ховається за ширмою отаких інсценійованих актів ненависті…
А ось і зовсім свіжа історія, в якій фігурує “кепка Трампа“. Розігралася вона 18 січня неподалік меморіалу Абрагама  Лінкольна у столиці США Вашинґтоні під час організованого маршу корінного населення Америки. Учні католицької школи з м. Ковінґтона (штат Кентакі), що чекали автобуса після участі в іншому марші (March for Life), буцімто вели себе досить непоштиво з представником корінного населення Америки Натаном Філіпсом і його групою. І буцімто скандували непопулярне в лібералів “Build that wall!“. Не було б на багатьох з них кепок MAGA, інцидент списали б у архів як черговий вибрик привілейованих американських “цуценят“. Але кепки були!  Отож, було б просто гріхом для “лівих“ лібералів не згустити фарби на полотні президентства Дональда Трампа так, щоб Америку аж затрясло: мовляв, подивіться, в яке “середньовіччя“ затягнув Америку Трамп! Для цих дітей, вихованих на католицькій вірі, немає нічого святого! Вони випробовують терпіння старого й слабкого чоловіка, який, до того ж, є старійшиною індіанського племені омага... Вони явно насолоджуються моментом, уявивши себе римськими леґіонерами... Таким нічого не варто плюнути й на хреста!.. 
Ось що наробив скоростиглий кліп, який було запущено в інтернет. Він стає сенсацією дня як для “лівої“, так і “правої“ (включаючи й солідне консервативне видання NationaL Review) преси. Від твітів та коментів аж захлинулася юрба, що зветься ввічливо “соцмережею“, а в Голівуду з‘явився черговий привід породити свої експромти. Актриса Аліса Мілано, яка водночас є активісткою популярного руху #MeToo, ототожнює MAGA-кепку з білим кобеняком, який носили ку-клукс-кланівці. (А чом би й ні?!.. Он у “Вашинґтон пост“ прозвучало було й не таке: “Носити кепку MAGA  – це все одно, що обмотатися прапором конфедератів...“ ). Продюсер Джек Морріссі запустив на простори Твіттера кліп, що пропонує пропустити підлітків через подрібнювач деревини, причому головами в червоних кепках уперед (!).  Свої “обурені“ голоси приєднали до загального ревища такі відомі персони з індустрії розваг, як Джемі Лі Кьортіс, батько якої, Тоні Кьортіс, грав колись не уявних, а справжніх римлян (хоча б і в кінокартині “Спартак“)...  Дебра Мессінг...  Джон Кузак...  Розі О‘Доннел...  Тревор Ноа...  І, звичайно ж, свій глек на капусту підсунула й згадувана вище Кеті Гріффін – як же без неї! Цього разу Кеті настирливо вимагала оприлюднити імена, адреси й телефони і без того обпльованих Covington boys та їхніх батьків, щоб їх, виходить, зацькували до смерті.
Як це часто траплялося в минулому, ліберально настроєна Америка явно поспішила судити про книжку з її крикливо-яскравої обкладинки, не перегорнувши – бодай знічев‘я! –   кілька сторінок. І тепер багатьом доведеться відповідати перед законом, оскільки хлопці з Ковінґтона звернулися за захистом до правоохоронних органів. Адже виявилося, що відео було маніпульоване, насправді підлітки в червоних кепках самі стали мішенню для розперезаної релігійної секти Black Hebrew Israelites, а “протистояння“ зі старійшиною племені омага чітко прояснилося з допомогою іншого відеокліпу, завантаженого онлайн: Нік Сендменн стояв і спокійно дивився, як старий індіанин Натан Філіпс повільно насувався на нього зі своїм барабаном… Найпершими зрозуміли, що вляпалися в лайно, журналісти з National Review і актриса Джемі Лі Кьортіс, які шляхетно поспішили публічно визнати це й вибачитися. За ними послідувало багато інших. Аліса Мілано все ще відстоює свою ідею, порівнюючи кепку MAGA з конічною маскою ку-клукс-кланівців, хоча… Якщо це й справді політично-ідентичні речі, то чому губернатору-демократу з Вірджинії Ральфу Нортему не запустити б у реальний і віртуальний світи ще одну свою фотографію – в кепці MAGA? Адже, за логікою Мілано, це мало б пасувати сумновідомій фотографії з річної фото-орієнтованої книжки (yearbook) за 1948 рік, що засвідчує не що інше, як симпатію Нортема до Ку-Клукс-Клану в його студентській молодості?
Однак це вже інша скандальна тема. Та й колода у власному оці демократам зовсім не муляє, коли он стільки тирси летить з-під таких “подрібнювачів деревини“, як у Джека Морріссі…

СІЧЕНЬ СІЧЕ,  А ПРАЗНИК ГРІЄ…
Зимові святки: якими вони були в Україні насправді?

Січень на календарі, свято в домі… Кому не знайомий цей особливий стан душі, породжений низкою православних свят, що припадають на січень? Ми трепетно готуємось до них, хвилюємось, очікуємо якогось дива і, звичайно ж, молимось… Починаючи від новорічного застілля із засівальниками під ранок і кінчаючи Водохрещем з його свяченою водою, січень ніс і несе нам свою радість, обдаровуючи високим смислом християнських істин. Тому-то й бережемо в душі всі оті щасливі епізоди з далекого минулого й щоразу, коли зима і без заметілі сіє-віє для нас свої вічно молоді празники, все ще відчуваємо себе дітьми – ніби перший раз у перший клас…
Хоча… Особисто для мене та моїх трьох сестер найбільшим празником був перший сніг. Його навалювало рано, ще в грудні, і стільки, що в дворі та поза ним рилися тунелі, щоб добратися до хліва, погреба, кролячих кліток та криниці десь на вигоні. Не могли дочекатися, поки прийде зі школи старша Віра, і по черзі взувалися в її шиті валянки (було таке диво радянської побутової індустрії: два кусні сукна, між ними шар сірої вати, все це прострочується на швейній машинці і стає основним матеріалом для валянок, які взувалися потім у калоші), щоб хоча б побігати по снігу, вдихнути отой неповторний аромат зими. Коли тато, який був у нас майстром на всі руки, зробив нам санчата, а мама згодом таки розстаралася всім по парі валянок, нам здавалося, що настав пік щасливого дитинства. Адже в багатьох сім‘ях взувалися в кирзові чоботи, що на шкалі радянських цінностей були нижче від шитих валянок, хоча ті й самі були на щабель нижче від битих.  Биті валянки були ознакою заможності, часто – відносної, як айфон, приміром, у нинішній Україні: сивій матері з вузлуватими руками на теплі рукавички грошей ну ніяк у когось не знаходиться, зате з нагрудної кишені гордо випирає престижний айфон!..   
Ось так, на санках і зачовганих снігом шитих валянцях, ми в‘їжджали в січень, в його радісне передчуття святковості, а головне – ситості.  Для сім‘ї на шість ротів це було серйозне передчуття, оскільки у нас, без офіційної державної допомоги багатодітній сім‘ї вчорашнього фронтовика, майже круглий рік тривав піст, що якимось несусвітнім дивом випав з поля зору недремної антирелігійної політики КПРС. Ми змушені були поститися на пісному борщі, і тільки пожертвуваний батьком кролик чи мамою – півник, що відгодовувалися на продаж, інколи звеселяли наше одноманітне меню. Складалось воно в основному з квашеної капусти, печених гарбузів та цукрових буряків, макаронів чи картоплі з тюлькою, за якою давилися в чергах, а як хотілось чогось солодкого – їли хліб, намочений молоком чи водою і притрушений цукром, навіть не здогадуючись, що то був десерт.
Напередодні Нового року тато споряджав маму “на Київ“… Це була традиційна, з року в рік, торгівельно-постачальна операція місцевого значення – так жартували ми, чотири батькові дочки, коли подорослішали. Тато забивав вигодуваних до зими кролів, мама різала та скубла гусей, курей чи качок, підкупляла в рибалок місцевого рибного господарства крадену в держави рибу (у місцевих магазинах її не було, все йшло на столицю) і везла на Сінний базар, щоб, спродавшись, накупляти нам теплого одягу, зошитів та столичних продуктів. Мені запам‘ятався рік, коли нам з меншою сестрою Валею було привезено з Києва нові пальта… Ми мало не мліли від радощів, штовхались біля тьмяного дзеркала на стіні, а оскільки було куплено “на виріст“, то мама вечорами підкорочувала рукава чи перешивала ґудзики, заодно і нас попутно навчаючи вертіти голкою.
Втім, майже все в нашому тодішньому житті було попутним, хоча в тата нашого знаходився й барвистіший вираз: “За одним рипом“.  Мама йшла до курей, а тато, бувало, їй услід: “За одним рипом (хатніх дверей – авт.) і молотка мені внесеш із сіней – щось лава розхиталася…“  Йдучи по воду до колодязя на вигоні, він питавсь у мами: “Мо‘ за одним рипом і до Кулиничів за молоком зайти?“ Ось так, за одним рипом, минали будні, підкочуючись до празників і намотуючи на мотовило сімейного життя-буття незабутні моменти.
Пам‘ятаю запах ялинки в хаті…  Правда, справжньої ялинки ми ніколи в себе не бачили. Вони, та ще й “голубі“, росли тільки біля будівлі місцевого райкому партії (це в Яготині, що на Київщині) та нової школи №3, будівництво якої припало і на нашу долю (школа будувалася методом народної будови, і школярів використовували на ній як підручних малолітніх робітників). Ялинками на Новоріччя ставали в наших оселях сосни. Часто однобокі і з викривленими стовбурами, вони випадали на долю тих батьків, кому завжди було ніколи і хто, як наш тато, купував ялинку звичним методом – за одним рипом. “Ось поїхав за карасіном, а Завертайло каже, що біля хозмагу саме йолки дають..“. “Дають“ – це було магічне слово за радянської доби, і тато, забувши про все на світі, вливався в юрбу, що роєм обліпила місцину на базарі  з “йолками“.  Він потім із серцем розповідав мамі, як прямо з-під носа в нього вихопили гіллясту деревинку, що не було в нього іншого виходу, як ухопити хоч би ось таку… І тато тряс однобоке й ріденьке деревце, яке мало стати нашою ялинкою.  Ми обступали його з усіх сторін, поки тато майстрував десь у сараї хрестовину, мацали голочки, вдихали незнайомий запах живиці, що липла до долонь, і заздрили нашому двоюрідному братові Толику, який переїхав до вітчимового Сибіру і, либонь, мав щороку гіллясту й струнку ялинку на Новоріччя… Та ще й обвішану рясно цукерками, “бо тітка Надя працювала в Іркутську на кондитерській фабриці“,  – казали нам трохи загадково, бо тато наш працював на цегельні, а жили ми чомусь у хаті-глинянці. Тато реготався: “Дак я ж не положу кирпичину до кармана..“. Ось такий лад, побудований на дефіцитах та низьких зарплатах, обмежених соціальних пільгах і низькій масовій культурі, змушував чесних за своєю натурою людей щось красти, когось дурити, в чомусь фальшивити.
Ялинку вбирали перед Новим роком, це не був атрибут Різдва, на жаль, як ми бачимо це в Америці.  За “радянщини“ забули за Святого Миколая, який в Америці тріумфально трансформувався в Санта Клауса – мало не уособлення всесвітніх веселощів, фігуру колоритну, оброслу легендами й шедеврами поп-культури. Дід Мороз та Снігуронька, ялинка в школі із заяложеним діалогом клоунів Біма та Бома, злиплі в грудку цукерки-подушечки в дарунок, та ще й загорнуті у видерті зі старих підручників зжовклі сторінки – це було Новоріччям української провінції.  Отож, ялинку в домі хотілось бачити особливою, як ото показують у кіно чи в книжках малюють. Іграшки були рідкістю, і в хід ішли цукерки, бублички, яблука, паперові хлопавки та вата. Мама привозила з Києва дощик, прикраси з дутого скла та пап‘є-маше, і вони розвішувалися мов скарби, яким не було ціни. Згодом з‘явилися ялинкові прикраси і в місцевому магазині промтоварів, та тільки грошей не завжди вистачало. Тому їх намагалися берегти, але якщо хтось ненароком розбивав щось, мама втішала: “Хлібець, дітки, був би в хаті… Все інше не стоїть і рубля!..“ У її мові, діях і навіть сльозах, з якими вона ліпила різдвяні пиріжки, яскраво сяяв синдром людини, що осиротіла за Голодомору, і шматок хліба став для неї іконою, на яку молилася. Це передалося і нам, її дітям, і внукам: у нас шматок хліба не заплісніє, не викинеться на смітник. Коли траплялося бачити, як діти в Україні підгилюють чобітком кусень черствої піцци, претендуючи на гру в футбола, – серце щеміло: на яких же це моральних засадах виросли їхні батьки в країні, яка пережила Голодомор?
Та не було святішого моменту серед зими, як Різдво… А вслід за ним набігав і “старий“ Новий рік, якого люди, наперекір новому календарю, вперто не хотіли позбуватися… Настигало Водохреще, про яке ностальгійно розповідав тато, описуючи “Йордань“ на Супої його дитинства… На жаль, позбавлені служби Божої яготинці (Троїцьку церкву унікальної архітектури, збудовану в 1800 році власником навколишніх земель гетьманом Кирилом Розумовським, в 1936-му тодішні владці знищили дощенту) були не в силі відтворити в себе в світлицях, на покуті чи в печі біблійну церемонію хрещення Святого Дитяти ось так, як вони намагалися зберегти для поколінь Свят-вечір з Різдвом, Великдень та Трійцю.  Не було пшениці на кутю – вперто варили її з імпортованого китайського рису і, слава Богу, їли її таки дідівськими ложками – не паличками. Не докупишся на базарі маку – мама моя з однієї жменьки робила свої дивні завиванці, додаючи до начинки дрібно посічені розварені груші з узвару, густе, хоч ножем ріж, яблучне повидло і родзинки, якщо щастило їх роздобути. Якось привезла вона з Києва маленьких булочок з родзинками, забувши купити самих родзинок, а Різдво вже стукало в двері. То ми, перш ніж з‘їсти булочку, колупались у ній, мов золотошукачі Каліфорнії, видобуваючи родзинки для нашої куті...
Перед Різдвом, як правило, різали свиней, і по дворах то тут, то там чувся вереск, пахло смаленою соломою, і різник Григорій Демус з виглядом Георгія-Побєдоносця чимчикував від двору до двору – він був героєм передріздвяного часу. Ми не могли дочекатися, поки наші батьки пригостять “Гришу“ чаркою й таранчуком, щоб потім кинутися до сковорід на столі й позмітати з них апетитні залишки смаженини. “Могорич“ був стійкою радянською валютою, оскільки побутова служба, яка в Америці здавна базується на дрібному бізнесі, в СРСР довго була на нулі – нікого не цікавило, яким чином серед зими засклити розбиту шибку чи занести одинокій старій жінці брикет до сараю… Ця “валюта“ споїла багатьох гарних людей, яких навіть війна не ввіпхнула в шереги алкоголіків. Але не Григорія Демуса – трохи дивакуватого, але, як і мій батько, маючого “нерв“ чоловіка. 
Як тільки за ним закривалися двері, в нашому обійсті починалася святкова кулінарна метушня. Либонь, саме її відголоски, оселившись у наших душах щемким спомином, безмовно кличуть щозими у царину передріздвяних клопотів. Ми прагнемо, щоб наше Різдво було саме таким, як колись у батька з матір‘ю. Нам хотілося б ще і ще раз хоча б на мить угорнутися в колючу, але теплу “шалю“ мало не підпільного радянського Різдва, щоб іще раз нагадати собі такі поняття, як “голод“ і “ситість“. І нам не потрібні модерні вінегрети з крабовими паличками на Свят-вечір, бо крабові палички – це, може, й смачне, але чуже, в ньому немає ані смаку, ані голосу нашого рідного Різдва. Й індичка, яку пхають у наші православні празники кулінарні сайти в інтернеті, не промовляє до нас так, як промовляє традиційна в Україні свинина, і вишукані торти та лазаньї не замінять нам пирогів та завиванців, над якими потіли наші матері й бабусі напередодні Свят-вечора…  
Сам же Свят-вечір у нас на Київщині звався просто “кутею“: до “куті“ заріжемо свинку…  На “кутю“ куми нахвалялись прийти з дітьми… Хоч би хуртовини не було на “кутю“, а то не ложками, а лопатами прийдеться махать…  Ми росли й не здогадувалися, що то був Свят-вечір, адже він разом з Різдвом був оголошений в СРСР поза законом, і ніде про нього не писалося, як нині, в школі намагалися цю тему оминати, хоча кожна сім‘я, як і на Великдень, пекла й варила, передаючи дітям “бабусині“ рецепти. У моєї мами таких рецептів не було, бо великий голод 1932-33-го років поглинув її матінку, коли дівчинці було лишень 11. Та життя, як гірко казала мама, само навчило. І мама залучала потроху й нас до святкової кухні, таким ось чином привчаючи до таїнства Різдва Христового і, сама того не відаючи, дбаючи про прийдешні покоління.  Все робилося легко й швидко: хтось начиняв ковбаси, інша товкла мак у ступці, перебирала сушку на взвар, чистила картоплю, бігала до курника за яйцями… Всім знаходилася робота, і під вечір хата наповнювалася неповторним запахом усілякої смачнятини, від якого легко паморочилася голова.  Аякже!.. Різдво – це був момент, хай простить Господь, наїстися, і ми не могли дочекатися ранку, потихеньку відщипуючи від здобних макових завиванців, що хололи під рушником, та обсмокчуючи кісточки після того, як мама обібрала з них м‘ясо для холодцю “на завтра“. Вона, переживши голод, не відганяла нас, бо в неї він забрав батька з матір‘ю й меншого братика, наклавши свою чорну печатку на її заміжжя й стосунки із сестрами. Навпаки, вона намагалася інколи побалувати свою дітвору, привозячи з Києва солодкі темні хлібці, прозвані “жуліками“, обсипані маком бублики, шоколадне масло, халву й льодяники, на які я успішно виміняла одного разу в однокласниці Галі Берегової із Заріччя шматок булки, намазаної густим медом… Мед – це було щось із казки… Недоступне і манливе; навіть на свята його в нас не було, кутю розводили взваром із сушки…
Надходив “старий“ Новий рік, і ми засинали в передчутті засівальників, що мали будити нас уранці. Першим намагався загрюкати в двері наш дядько Василь Міков, який, насамкінець, перевіз тітку з Толиком із Сибіру до Яготина і щороку нахвалявся завітати якщо не на кутю, так вже точно на Василя (14 січня).  Оселились вони таки далеченько від наших Підварок, але дядько через лід на Супої вкорочував собі шлях мало не втричі. Він ввалювався до світлиці засніженим, у битих валянках і з червоним, мов у Діда Мороза, носом; з його кишень діставалися пригорщі зерна, змішаного з цукерками, і щедро розсипалися по хаті.  “Коля-коляду-у-ю… я ковбаси чу-у-ю… “ – гучно промовлялось з російським акцентом на всю хату, а заспана мама озивалася: “Еге, за ковбасами треба було на кутю колядувать…“  Однак на стіл ставилася кров‘янка з гречкою, тонко нарізані шматки замороженого в сараї ковбика (це – начинений почеревиною, вухами й щоковиною свинячий шлунок), пиріжки з капустою, на плиті розігрівалася тушенина з картоплею… Якщо бориспільські льотчики, що зупинялися в нас на нічліг в період полювання на дичину, привозили на гостинець доступне їм гречане борошно, то й гречані млинці із салом додавалися до частування – скільки пам‘ятаю себе в СРСР, це був не всім доступний делікатес (хоча й поставили на нас, українцях, клеймо “гречкосіїв“ у радянській сім‘ї народів-братів).
Всі ми любили дядька Василя й інакше, як “дядя Вася“, його не називали. Він легко вжився в побутово-соціальний колорит повоєнної України, куди його, сибіряка, закинула доля, й ніколи не минав нагоди перекинути чарку-другу. Та ми прощали йому цю слабість, бо мав добру натуру, був щирим і жартівливим, а нашому тату, який аж двічі будувався на своєму віку, завжди підсобляв своїм хистом теслі. Сам же був господарем, якому багато хто по-доброму заздрив. Коли наш дядя Вася передчасно помер, світ ніби померхнув, і я особисто гостро відчула якусь ніби порожнечу в своєму оточенні: Боже ж ти мій!.. Це ж ніхто більше не завітає серед зими з яблуками зі свого садка… Не пожартує, запустивши в танець лукаві бісики в очах… Не розповість якусь смішну бувальщину зі свого повсякдення…  
Життя – таки тяжка штука, коли доходить до непоправних втрат.  Та доки живі – давайте не будемо забувати тих, з ким ділили біду й радість, сідали за одного стола на празники й молилися потайки, в душі на одного “бога“ – як не хліб, вирощений сіллю-потом, так мир, відвойований запеченою кров‘ю. Пом‘янімо за столом добрим словом, згадаймо вголос, щоб і внуки наші знали, щось особливе, притаманне тільки їм, нашим померлим. Це олюднює наші різдвяні застілля не менше, ніж дарунки чи пожертви, зроблені від щирого серця, під знаком Різдва Христового. Тоді й січень не так січе… А празник і без чарки гріє…

ЗНАЙОМТЕСЬ: ЇЇ ВЕЛИЧНІСТЬ СТОДОЛА

Стодоли обіч траси є чудовою причиною, щоб теплого, сонячного дня кинути все і проїхатися автомобілем за околиці міста. Всю осінь вони манять око, накладаючи свій неповторний штрих на сільські краєвиди, позначені повільним вицвітанням осінніх золотаво-бурих кольорів. Цілком імовірно, що якась із них змусить когось припаркувати авто обабіч шляху й ухопитися за фотоапарат (на гірший випадок, за телефон). Стодола й справді є вдячним об‘єктом для того, щоб покласти її не тільки “на плівку“, а й полотно. Інколи вона приваблює покрівлею з якимось агросимволом на ній, як на перехресті U.S. 24 та Logansport Rd. в окрузі Касс (штат Індіана), чи якоїсь пам‘ятної події, як в округах Пайк та Бельмонт (штат Огайо), інколи дивує гордою “Американою“, як в округах Блек Гок, Сак та Фаєтт (штат Айова), Рендольф (Іллінойс) чи Джеферсон (Вісконсин). А ще стодоли бувають унікальної архітектури. Одна з таких - The Calloways Farmstead вздовж  U.S. 31 в окрузі Маямі (штат Індіана) - змусила мене покрутитися, вибираючи “точку прицілу“: кругла структура з цегляною підвалиною, оперезана рядом віконечок по всьому колу стіни і з поросям та півнем на даху...
Якщо ви закохаєтеся при цьому в американську стодолу – не пожалкуєте... Серед силосних башт, зерносховищ, молочних ферм та кукурудзяних сарайчиків (corncribs) стодола явно вирізняється стилем і характером. Так-так, саме характером… Безмовно, але з королівською гідністю вона розповідає нам про часи, за яких було зведено її стіни (збереглися стодоли, збудовані з дерев, посаджених першими поселенцями). Вона не без гордості знайомить нас заочно із господарем, якому вочевидь не байдужий сімейний історичний спадок. Вона відкриває путівець, до цього для багатьох незнаний: люди похилого віку пригадують своє, щемне й часто – напівзабуте… Молоді батьки дізнаються про щось таке, що варто передати дітям. Узяти хоча б стодолу, за якою полюють професійні фотографи й любителі з Instagram. Вона стоїть гордо на землі штату Індіана ось уже більше ста років і, схоже, не збирається поступатися місцем наступниці. Її господарі, Пам і Роджер Гейзелвуди, охоче дозволяють весільним кортежам фотографуватися на її тлі. Люди прислухаються до голосу віків, що лине від цієї обвітреної на вітрах історії, збудованої з дерева, від зниклого навіки критого мосту й тому унікальної споруди. Кажуть, льотчикам в докомп‘ютерні часи не треба було кращого навігатора між Чикаґо й Терре Гот, як ця кругла стодола поблизу Дани в окрузі Вермільйон.
Інколи стодоли віддзеркалюють буденний сентимент для тутешніх: про їхній хутірець чи містечко чомусь забули конґресмени, і не тільки федерального, а й штатного рівня. Багато із стодол, зображених на полотнах картин у музеях, галереях чи арт-шоу, давно розвалилися або стоять примарами обіч шляхів; розбиті вікна посилають у цей забудькуватий світ мовчазний крик: “Не смійте!.. Не смійте кидати нас напризволяще!“ Ферм у Штатах меншає, а з ними зменшується й кількість стодол. Згідно з останнім агропереписом (2017 р.), крива діючих ферм у Штатах подовжує повзти вниз: тільки від 2016-го їх поменшало на 12 000 (загальна кількість – 2 млн. 50 тисяч, тоді як у статистиці попереднього перепису в 2012 р. фігурувала більша цифра – 2 млн. 109 тисяч). А фермою в Америці вважається господарство, яке щороку постачає ринок продукцією не менш як на 1000 дол.; так звані “гобі-ферми“ (як у мене в Теннесі з 18-ти курей трьох порід) в рахунок не беруться.
Старі дерев‘яні стодоли легко руйнуються під вітрами, снігом та дощами, особливо ж якщо протікає покрівля. Фермери часом не здатні зупинити цей процес, оскільки нова покрівля на стодолі середнього розміру коштуватиме їм не менше 10 000 доларів. Багато хто з них міркує так: відремонтовані агроспоруди матимуть вищу вартість, а вища вартість твого нерухомого майна – вищі твої податки в державну казну. Їх не заспокоює навіть існуюча 10-процентна федеральна скидка на податок з агробудівель, збудованих не пізніше 1936 року. Адже багатьох задавила потужна корпоративна агроіндустрія, забравши в оренду землю й орудуючи на ній модерною машинерією, яка не “влазить“ ані в стару дерев‘яну стодолу господаря, ані в сарай. Що залишається робити? Дехто, як ось і мого чоловіка тітка Джулія Портер з Ліберті, що в південній Індіані, облаштувала в стодолі гараж. Інші, як ось Джуді та Ден Джонси, що мають 149-річну стодолу в Гаррісвілі (округа Джеферсон, штат Огайо) сподівалися знайти підтримку від всеамериканської ініціативи ”Barn Again!” (І знову стодола!), але марно. Бюрократія, на жаль, процвітає і тут, в Америці... Тоді як експерти та адвокати агроспоруд стверджують, що років так через двадцять стодоли в Штатах будуть такою ж рідкістю, як і млини та криті мости, якщо їм дати зогнити купами дров і сміття.
Та в той же час хазяйновиті власники ферм та ранчо шукають і знаходять шляхи застосування старих агроспоруд у модерній сільській економіці. Майк Пероні, наприклад, котрий володіє чималенькою фермою (the Boisfort Valley Farm поблизу містечка Кьортіс у штаті Вашинґтон), переконаний, що повернення фермерства на рейки натурального господарювання немислиме без старих стодол. Якщо хочеш мати врожай кабачків, огірків та гарбузів без застосування так званої “хімії“ – утримуй стодолу, де люблять гніздитися ластівки, що поїдають огіркового жука й інших комах-шкідників, а також кажани й сови, завдяки яким миші, пацюки й усілякі жуки триматимуться подалі від твого господарства.
Подорожуючи Штатами й цікавлячись стодолами (маю до них “слабість“), я не раз мала нагоду впевнитися, що позиція Пероні є популярною серед фермерів. Незважаючи на парад технологій у сучасній агрокультурі, стодоли все ще служать свою стару службу – як сіносховища чи гаражі для тракторців, сівалок і косилок, стайні чи свинарники, курятники, корівники чи то й сушарні для цибулі та часнику.  Модернізуючи деякі функції, фермери перетворюють старі стодоли на механізм прибутку. Хтось добивається цього за власні кошти, а хтось – за сприяння так званих груп консервації чи приватних неприбуткових організацій на зразок Iowa Barn Foundation (Фундація стодол Айови), для прикладу, яка, на додачу до 25-ти відсотків скидки зі штатного податку, має свою шкалу ґрантів. У штаті Нью-Гемпшир, скажімо, від 2002-го року діє закон, згідно з яким муніципалітети можуть зняти з фермера від 25-ти до 75-ти відсотків податку – в залежності від реабілітаційних потреб його стодоли. Два роки тому, на порозі свого 200-річчя, штат Індіана узаконив подібні податкові ґранти для тих, хто утримує свою стодолу задля її історико-культурних цінностей, не використовуючи у фермерстві чи в інтересах якогось бізнесу.
Виявляється, в тисячах стодол в Америці не сушиться сіно й не випещуються коні. Переступивши поріг, ми часто опиняємося в крамничках антикваріату, офісах кемпінґів, міні-готелях (bed-and-breakfast), музеях, ресторанах… Так, вони більше не стодоли, але все ще служать людям. У містечку Седар Фоллс, що в Айові, колишній “рай“ для свиней та телят трансформували в 2003-му в затишну їдальню “Barn Happy”, де тамтешній люд збирається розділити з друзями не тільки сендвіч, а й власні думки. У окрузі Бельмонт в Огайо стодола служить офісом кемпінгу Valley View, а раз на рік у ній збираються любителі музики “кантрі“ з усієї округи.
До слова, саме в Огайо (точніше, в окрузі Адамс) зародилася в 2001-му ініціатива, якою охоплена нині вся фермерська Америка й південна Канада. Це так званий American Quilt Trail.  Що воно таке? На стодолах вивішують або малюють квадрат чи ромб з візерунком, переважно геометричного стилю, який широко вживається у виготовленні бавовняних ковдр-стьобанок (quilt ). Це, по суті, естетична спроба зберегти для прийдешніх поколінь “бабусине“ рукоділля, заодно привернувши увагу до вимираючої дерев‘яної стодоли. Інколи квадрат заповнений ось таким малюнком, як на стодолі Джеймса Кінні в окрузі Бельмонт в Огайо: маленький вівчар-пастушок на ймення Сем у характерному одязі, виконаний не менш характерним мазком пензля (див. фото). Все просто, як і сама стодола. Однак саме вона привернула мою увагу, і тепер маю аж кілька ракурсів цієї красуні в своєму фотодосьє. Адже через вік стодоли (її народження датоване 1870-м роком) вона перебуває в реєстрі  історичних агроспоруд Департаменту внутрішніх справ США (U.S. Department of Interior). Маляр Скотт Гейґан, який малював Сема-пастушка, розповів мені, що стодола стоїть на території колишніх вугільних шахт, і тому фундамент її почав був завалюватися, але вчасно укріплений дбайливим господарем. А оскільки округа Бельмонт славиться своїм сіном, тож і в цій леді-стодолі нині сіносховище. Як усе-таки романтично!..
Маляр-самоук Скотт Гейґан є місцевою знаменитістю в сусідній окрузі Монро.  Саме він розмалював стодоли Огайо логотипом 200-річчя штату (2003). Вони й досі милують око проїжджих, деякі з них оновлені, а деякі за 15 років зовсім розвалились. Так званий “Perkins barn“ і досі функціонує як корівник. Його Гейґан розмалював найпершим серед 88-ми ювілейних. А сам маляр виріс до майстра широкого спектру, розмальовує не тільки стодоли, а й силосні башти, молочні ферми й кукурудзяні сарайчики, часто – малюнками патріотичної тематики. Стодоли, промарковані його талантом, стоять величною “Американою“ на фермерських хутірцях обіч шляху та серед поля в 19-ти штатах, і коло замовників чимдалі розширюється... 
Адже власники стодол та інших агроспоруд чудово розуміють: пристойна на вигляд стодола є частиною маркетингу власного фермерства. Дехто навіть будує магазин, ресторан чи крамницю антикваріату, офісну споруду майбутньої винарні чи садово-городнього господарства в стилі стодоли, як, наприклад, Eckert’s Farms у Беллвілі (штат Іллінойс), де я прожила десять років. Дехто просто розбудовує власну садибу в стилі “кантрі“, як ми бачили на півдні Вісконсину, в окрузі Вокеша. Тут і вітряк, і стодола-гараж, елементи декору подвір‘я (часто іржаві і від того ще більш цінні) й гордий напис на воротях – “Bark River homestead“ (Садиба при річці Барк), рік заснування – 1889. Та що нас і справді змусило розвернутися й припаркуватися обіч садиби, так це виставлені на продаж шпаківні (ми купили аж дві), годівнички й інший сільський набуток, і все це – без відеокамери й продавця, на чистій довірі.
Не сьогодні-завтра обвітрені дерев‘яні стодоли притрусить снігом, додаючи шарму й відбираючи, як кажуть старенькі люди в нашій Україні, “здоровля“. Поспішіть побачити цю прощальну красу –  і самої стодоли, й американського “кантрі-сайду“ заодно. Для цього треба не так уже й багато: бензин, пакунок із сендвичами, термос з гарячим какао, фотоапарат і (головне!!!) “відключені“ від інтернету бодай на півдня діти на задньому сидінні. Можливо, навесні тієї чи іншої древньої стодоли вже й не побачите – вони, на жаль, зникають… Зникають злиденно, мов старці, яким вчасно не подали милостиню, не обігріли ласкою. Від цього болить… Бо Америка – наша, еміґрантів, друга матінка, а стодола представляє її таки з королівською гідністю.
 

“СОЛО“ – ЦЕ КОЛИ СОЛОВЕЙКО СПІВАЄ…

Колись, як я ще гризла граніт науки в початковій школі на Підварках в Яготині (Київської області в Україні), вдома за уроками якось вирвалося було в мене  – до мами, що поралася коло плити: “Мамо… А що воно оце таке – “со-ло-о“?  І мама… Моя осиротіла в 1930-х мама, гнана потім із свекрушиної хати словами-батогами “наброда“, “голитьба“ та “безбатченко“, в той час як чоловік її підставляв голову під кулі на фронті, і висміяна (замість надання державної допомоги чотиридітній сім‘ї вчорашнього фронтовика) в місцевій газеті “Зоря комунізму“ карикатурою за її буцімто “ухиляння“ від роботи на благо совєтської Вітчизни…  Мама моя бідолашна зітхнула й сіла з кописткою в руках на лавку.  “Це, дитино моя, знаєш що… –  і завмерла на хвильку, зиркнувши мимохіть у вікно. – “Соло“ – це коли соловейко співає…“
Глибокий зміст, що крився за тими словами, відкрився мені не зразу.  Як і належить у ранньому віці, певний час сприймала те пояснення буквально. Доки не почула від учителя співів Михайла Прокоповича Мисливця: “Еге… Щоб співати соловейком – не обов‘язково бути Анатолієм Солов‘яненком… Просто людиною треба бути.“ Потім чим далі – тим складніше. “Радянська людина має все, щоб напрацювати своє власне “соло!“ – переконувала радянська ідеологічна машина, хоча й іншими словами… Водночас щовесни затикаючи роти студентам біля університетського пам‘ятника Тарасу Шевченку в Києві у солов‘їному травневому надвечір‘ї.  Я була серед тих студентів, а також студенток, що насмілювалися ступати на поріг університету добре підготовленими, але – в штанях, і їх не пускали на лекції, прирівнюючи тим самим до осіб соціально небезпечних. А власна журналістська практика, яка тривала двадцять років (1975-1995) вщерть до вимушеного відбуття до США, довела: якщо й вдавалося напрацювати своє “соло“ в хоровому співі радянської преси – рано чи пізно це оберталося проти самого ж “соловейка“. І начальство районне дивилося скоса, і в самому колективі редакції визрівало заздре побоювання, що чийсь талант рано чи пізно випхне з насидженого крісла чийсь дутий, орієнтований на кар‘єру авторитет. У такій атмосфері перо тупіє й душа нидіє – не живе. Для справжнього майстра пера – це крах, і тому журналіст, який шукає для себе свіжого повітря десь на чужині, не був і не є дивиною в пострадянському просторі. Жаль тільки, що я втямила це трохи пізнувато, а не тоді, коли мій старший колега, Микола Кирилович Стеценко (людина пряма й чесна, інколи занадто категорична, але чиста помислами й ділами), радив мені тихенько, повернувшись з чергових гостин у Олеся Гончара, скажімо, чи Олекси Ющенка в Києві, кидати редакційне “болото“.
У Штатах, де мені пощастило прижитися після болючого розриву зі своєю малою батьківщиною, знайшлося кілька українських етнічних видань, де мене охоче друкують. Але саме “NOVA газета“, яка святкує сьогодні своє перше десятиріччя, вміщує чи не найбільше моїх публікацій. До цього зумовлює, насамперед, її широкий інформаційний діапазон, розрахований на американського українця, якому не байдуже, чим живе Америка і як там поживає Україна; а я, як автор, також серед таких українців, отож часто маю підходящу тему й фактаж під рукою – аби тільки час… Але це тільки технічний нюанс справи. Загляньмо лиш на редакційну “кухню“… Газету творить дружне, тямовите подружжя – Катерина Кіндрась і Валентин Лабунський. Як це їм удається – тільки один Господь знає, але обоє впевнено тримають руку на пульсі подій і є завидними аналітиками. А це нині, в епоху Інтернету, неабияк додає їм плюсів. Погляньмо лишень, скільки анархії розвелося на таких гостингах, як YouTube, в соцмережах, на численних сайтах і ще більш численних блоґах, на дешевеньких і сопливо-замурзаних “просто странічках“ із підозрілими координатами, які мені особисто нагадують колишні яготинські мстиві підворітні… Хто що хоче, той те й пише (чи переписує), багато ж хто не пише, а “вибльовує“ як не той, так інший “шедевр“, користуючися тим, що штатникам, контролюючим етику поводження в інформаційному просторі WWW, просто не під силу відстежити злісних порушників. На цьому тлі тижневик “NOVA газета“ (серед вузького кола собі подібних) вигідно вирізняється тверезою оцінкою політично-соціальної ситуації – як в Америці, так і в Україні.
А ще – почуттям міри, яке зраджує багатьом – тільки не їм, “Лабунським“. Слово ними не кидається на вітер – ані в їхніх різножанрових публікаціях (поміж ними – мандрівні замальовки, що дивно плетуть візерунок енциклопедичної обізнаності й вражень простого туриста), ані в стосунках з автурою, широким читацьким загалом і рекламодавцями. Уважний шанувальник, гадаю, помітив, як ємко викладається в тижневій колонці редактора на першій сторінці та чи інша тема – хай то буде передвиборна лихоманка в Україні чи дефіцит пошани до старших поколінь, розгнузданість інтернетних та телефонних нечестивців чи щось інше на злобу дня. Досить часто редактор Валентин Лабунський знаходить у своїх передовицях ту точку дотику, що єднає суспільно-значиме з його глибоко особистісним. Чи не тому це й звучить переконливо, і хотілося б продовження, як у доброму старому кінотеатрі нашого дитинства, з якого після сеансу не хотілося виходити?!
Зізнатися, я так не вмію.  Я розганяюсь мінімум на газетну шпальту, червоніючи від одного спогаду про чеховський афоризм “Стислість – сестра таланту“, і часто в мене виходить аж на дві шпальти (з фотоілюстраціями).  Якщо “занесе“ на третю, текст безболісно підкоротять (тільки раз за п‘ять років нашого співробітництва газеті довелося давати поправку – з приводу невдалого скорочення статті “500 днів, які витрясли з України душу“, листопад 2014 р.), тактовно підправлять мову, зокрема русизми, всмоктані з молоком матері в зрусифікованому до краю УРСР. Подібне я спостерігала також у стилі редакторів журналу “Наше життя“, що випускається Союзом українок Америки (СУА) з 1944 року. Зокрема, Лідії Слиж та її наступниці Лариси Тополі, з якими мені пощастило мати справу як авторці декількох публікацій… Включаючи й конкурсний, з нагоди 200-х роковин від народження нашого національного поета-мислителя Тараса Шевченка, спогад-роздум автобіографічного характеру “Батьків “Кобзарик“ (березень, 2014). Нині, з нагоди 85-річчя Голодомору, в них має вийти з друку ще одна моя подібна робота – “Ось така гірка петрушка…“, яку пані Тополя сприйняла не просто як борець із зайвими комами чи лапками, а й як звичайна жінка з її земними (і часом загостреними) почуттями. Такі люди в твоєму оточенні окрилюють, а не підрізають крила, і без того колись перебиті й насилу загоєні (на жаль, цього не скажеш про деяку діаспорну пресу, що занадто копилить носа…).
На жаль, у рідній Україні, куди “до солов‘я“ так рвалася із заслання Шевченкова змучена душа, але яка не зуміла втримати за своїм тином багатьох, не тільки мене, я спостерігаю часом протилежне. Тут все так само, як і за режиму СРСР: діє телефонне право, і моторошним холодком, як від “кагебешників“, віє від деяких земляків-колег… Одна з них, якась Васько з обласної газети “Зоря Полтавщини“, спочатку захопившись моєю статтею, через пару тижнів помітно охолола і, явно перебуваючи під впливом негативних відгуків “доброзичливців“, облила відром холодної води: “А Ви, пані Тетяно, як опинилися в США?“.  В газеті “День“ втратили інтерес до моєї особи після того, як із Яготина, на вівтар якого було покладено свого часу стільки сил, а в жертву віддано особисте життя й материнство, надійшов “сигнал“ на публікацію “Енергетика Непорожніх“ від 2 листопада 2012 року. У “Демократичній Україні“ пару років тому теж солили-в‘ялили історико-біографічний нарис про мого земляка-бандуриста Андрія Бобиря, присвячений 100-річчю від дня народження, а під кінець виявилося, що їм “таке“ не підходить. А “таке“ полягало в тому, що Україна, по суті, проґавила цю дату або навіть і гірше – в гонитві за заморськимим стандартами стала губити по дорозі істинно своє, українське, забуваючи про таких, як Андрій Бобир. Слава Богу, охоче опублікували нариса на сайті радіо “Свобода“, та ще й творчо збагативши (за ідеєю журналіста Петра Кагуя) лінками до музичних творів у виконанні Бобиря та його оркестру, досить скупо наявних тоді онлайн. А що ж Україна?  Заворушилися були, що й казати…  Після того, як усі три мої тексти – в тижневику “NOVA газета“ (“Була зима з відлигою...“, 10 грудня 2015 р.), на українсько-канадському порталі новин “Новий шлях“ (“З бандурою в крилі літака“, 22 грудня 2015 р.) і згадувана вище на сайті радіо “Свобода“ (“Бандуристе, орле сизий…“, 4 січня 1916 р.) – побачили світ. Звісно, інтернетна спритна братія зробила вигляд, що тільки-но відкрила Америку: мов, і саморобна бандура в Бобиря на фронті була, і позивні Українського радіо зійшли з його талановитої струни… Забуваючи, однак, посилатися при цьому на першоджерело інформації.
 Хоча мені до цього й не звикати… Пам‘ятаю Юлію Непомнящу з “Київської правди“, з якою мене, завідувачку відділом листів та соціальних проблем, відрядили в ранніх 1990-х місити грязюку по селах у пошуках сількорів “від Бога“. І ось ми в гостях у Миколи Яринича в Безуглівці (чи є він де живий?). Скромний за натурою, цей чоловік зніяковіло зиркав на мене в перебігу інтерв‘ю із столичною газетяркою. Адже знав, що, перш ніж дати до друку його кострубату писанину, я не раз пройдуся по ній своїм пером, перш ніж зробити з неї, як жартувала відповідальний секретар “Яготинських вістей“ (колишньої “Зорі комунізму“) Таміла Михайлівна Іванова, “лялечку“. Однак у статті Непомнящої йшлося чомусь не про це, а про… “мудре наставництво“ завідувачки відділом партійного життя редакції Галини Дмитрівни Величко, якого насправді не існувало. Що то значить бути причетним до партії та її “керівної ролі“ в нашому тодішньому житті!  А ще – доводитися ріднею письменнику Василю Большаку…
Спостерігаючи, як працюють у тижневику “NOVA газета“ зі своїми авторами і як виколисують своє й чуже слово, перш ніж випустити його на суд читача, мені не раз думалося: чому... чому доля не звела ось з такими раніше, коли усі ми, як кажуть, цвіли і пахли?  Хто-хто, а Кіндрась із Лабунським знають, що джина, випустивши з пляшки, назад вже не заженеш. Все в них виважено, все відповідає реаліям, тон врівноважений –  навіть тоді, коли інший на їхньому місці зірвався б на грубощі, а то й лайку. І в той же час, яка багата мовна палітра в обох, яка глибина знань в тій чи іншій галузі!.. По собі знаю, що, готуючи матеріал, мусиш обсмоктати факт, мов собака – ласу кістку, доки впевнишся: о!.. оце вже ніхто й не причепиться – все точно, звірено з кількома (не одним!) авторитетними джерелами, виважено на терезах неупередженості і, головне, втиснено в текстове полотно так майстерно, що “доброзичливцям“ (яких у мене розвелося таки чимало в Україні після статей  “Коли вмирають “вчорашні“ героїні...“ в жовтневому випуску “Журналіста України“ за 2014 рік та “Ой, не вийся, чорний вороне...“ в тижневику “NOVA газета“ від 7 вересня 2017 р.) буде важко, до різі в попереку, відрити в їхньому лайні істину: вона й справді ото по архівах моталась чи просто “прьоть одсебятіну“?
24-сторінкове дитя поважаних нами журналістів сьогодні святкує свій перший ювілей. Час і справді летить на розгнузданих конях, але якщо ними править не батіг, а терпляча й мудра рука – це зовсім інше відчуття. Хай летить час, якщо осідає в людській пам‘яті така публіцистика, як у Тараса Гнипа, і хай календарними листками й далі опадають наші роки, якщо їх збагатили своїм добірним словом такі автори, як Микола Галів, Андрій Гурин, Хома Мусієнко і Леся Клокун... Хай будуть незатишні зими й швидкоплинні весни, якщо їх так ошатно, зі смаком представляє нам у віршах та світлинах на сторінці “Дзеркало“ Катерина Кіндрась...  Хай від Різдва до Різдва, від Великодня до Великодня летять наші будні, якщо їх зігрівають ласкаво-вимогливі християнські істини та молитви з газетних сторінок... Таку повагу до нашого релігійного спадку, до віри, переданої нам матерями та бабусями трепетно, немов вишивку хрестиком, я, скажімо, спостерігала хіба що в православній всеукраїнській газеті “Наша віра“, започаткованій Євгеном Сверстюком і підживлюваній доброю енергією душі ще одного талановитого дуету – Раїси Лиші та Юрія Вівташа з Києва.
Втім, “соло“ чи “дует“ – нема різниці. Часом і хор звучить чисто, без фальші, якщо в ньому зібралися одні солов‘ї...

ЯК МАРСІАНИ “НАПАДАЛИ“ НА  АМЕРИКУ…
Паніка 1938-го року та її відлуння

Американський Halloween 1938 року переплюнув у своїй жахливості не тільки всі попередні, а й наступні... Навіть якщо серед наступних і траплялися ідентичні, цебто замішані на дріжджах того самого сценарію, а його творці були зліплені з того самого тіста, що й Джордж Орсон Веллес, ініціатор. Маючи славу майстра дикого реготу й містичного перевтілення, він зумів у ніч на Halloween не тільки поставити американцям волосся дибки, а й змусити багатьох панічно збирати речі й тікати світ за очі. Однак талант перестає бути талантом, якщо знехтувано почуттям міри, себто отією ложкою дьогтю, що псує діжку меду. Погляньмо лиш, як розвивалися події того далекого (аж вісімдесят років тому) недільного вечора 30 жовтня – напередодні свята Halloween, що припадав на понеділок.
Рівно о 8-й вечора 23-річний Дж. Веллес випустив в ефір своє “дитятко“ – максимально наближену до життя, як йому скромно думалось, радіопередачу за твором популярного письменника-фантаста Герберта Велса “Війна світів“ (War of the Worlds). Трансляція велась сотнею станцій компанії CBS (Columdia Broadcasting System) з його власної студії The Mercury Theater on the Air у Нью-Йорку, а сам Веллес обрав собі місію ведучого актора. Добре натренованим на жахах голосом, який знала вся Америка завдяки недавньому містичному шоу “Тінь“ (The Shadow), він коментував події, що розгорталися за досить вільно переписаним з Герберта Велса сценарієм. В оригіналі марсіани висаджуються у Вокінгу, що неподалік Лондона в Британії, час дії – ХVIII століття. У Веллеса ж дія переносилась до сучасних Штатів, а епіцентром подій стало містечко Ґровер Міллз за 22 милі від Трентона, що в штаті Нью-Джерзі. Як і годилося, слухачів спочатку було попереджено, що видовище є з категорії фантастики, і потім, в ході розгортання дії, засторога ця прозвучала ще кілька разів. Але це, на жаль, “не змогло запобігти національній істерії, подібна якій востаннє охоплювала Америку за часів Першої світової війни“ (“The Daily Pantagraph”, Bloomington, IL). Адже тоді, в 1930-х, радіо перебувало на гребені технологічного злету, вся країна вечорами була прикута до приймачів, як нині – до комп‘ютерів та айфонів. Шоу ж часто перебивалося музичними вставками, як ось і танґо La Comparsita чи інша популярна музика. Багато хто в цей момент переключався на хвилю NBC, де саме передавали якусь комедію, а коли повертався до CBS – там, скажімо, звучало ось таке: “Боже мій… Щось вивертається з пітьми, подібне сірій змії. Ось іще одне… Потім ще одне…  Щось на зразок щупальців. Тепер я можу бачити все тіло. Велике, мов ведмідь і виблискує мокрою шкірою. А обличчя, воно… воно..  Панове, воно не піддається ніякому описові…“
Веллес і його актори вміло створювали ефект присутності на місці події. Цьому аж надто сприяла запозичена з новинних бюлетенів з Європи (де саме розвивалися події Судетської кризи та Мюнхенської змови, що стали прелюдією Другої світової війни) тривожна, з надривом дикція, а також перелік реальних міст, площ та вулиць, мостів і водойм плюс маніпуляція звуковими ефектами. Творці радіодрами так захопилися стиранням граней між фікцією та реальністю, що й не помітили, як переступили поріг реальності. Аудиторія не на жарт почала нервувати. Ще б пак!.. Адже наукова фантастика переживала на той час пік своєї популярності. Буквально кілька днів тому газети захлиналися сенсацією: якийсь астролог передбачив існування життя на Марсі. Все здавалося таким можливим… таким справдешнім. Тож чи й дивно, що рядовий фермер, впоравшись на конюшні, скажімо, ввімкнув радіо й остовпів: актори Веллеса, імітуючи репортажі з різних місць та ще й голосами, якими зачитуються судові вироки, повідомляли про стріляючі самоходи з “тепловими променями“ на вулицях східного узбережжя Штатів, включаючи Нью-Йорк. Чи якась меломанка, наприклад, наслухавшись пісень та музики, переключилась на CBS через хвилину після того, як прозвучала чергова засторога про фіктивний характер шоу, і мало не зомліла: марсіани, виявляється, запустили в дію метеори й отруйні гази…  розбили 7000-ну національну гвардію… зруйнували такі-то й такі-то міста… дісталися вже Чикаґо й Сент-Луїса, сіючи навколо паніку й розгардіяш…
Чого ніяк не сподівався Веллес, так це й справді паніки, породженої його інтерпретацією “Війни світів“.  Почувши, що “... наша армія стерта з лиця Землі... артилерія, повітряні сили, все стерто... Це може бути остання наша вість. Ми стоятимемо до кінця“, радіослухачі стривожено вискакували на вулицю, дихаючи через мокрі рушники і намагаючись вияснити, з якого боку очікувати чудовиськ із Марсу. Матері спішно пеленали немовлят, поспіхом вдягали старших дітей і тягли їх, сонних, до авта чи на стоянку таксі. Сотні висипали на вулиці Нью-Йорка, допитуючися один в одного про “бомби над Нью-Йорком“, і тільки проїжджим таксистам, які не відривалися від радіопередачі і були, звісно, в курсі подій, вдавалося почасти загасити паніку. Міська ж поліція мусила крізь затори гнати до студії CBS свої авта, щоб дізнатися, що там і справді коїться. Телефонні ж лінії були так перевантажені дзвінками, що годі було й сподіватися на них. Хтось з Канади намагався вияснити, чи й справді метеор врізався в американське Нью-Джерзі. Хтось з переляку вимагав у поліції якщо не протигазів, так пояснень. Комусь забажалося знати, який саме загін нацгвардії було мобілізовано на битву з марсіанами. Хтось з протилежного узбережжя Штатів, безбожно переплутавши СРСР з Марсом, тривожився долею рідного містечка, що опинилося під п‘ятою комуністів з “червоної планети“… Телефоністки мусили відмовлятися від традиційного “Hello“, відбуваючись, мов заїжджені грамплатівки, однією й тією ж фразою: “it’s only a radio play” (“Це просто радіопередача“).
Газета The Winnipеg Tribune повідомила наступного дня, що котрась газета в Торонто отримала 400 дзвінків, серед яких був і такий: переполоханий чоловік, у дружини якого розпочалися під впливом передачі Веллеса передчасні пологи, все ще допитувався: “Чи правда, що?!.“ Люди тоді ще вірили газетам, вони хотіли почути правду, і багато хто, почувши її, заспокоювався, повертався на свою вулицю, в своє житло. Життя входило в своє русло, через якийсь рік хтось посміювався над самим собою, хтось червонів від сорому. А мені розповіли якось про жінку з чоловікової рідні, яка в подібній ситуації ніколи не жартувала й не кепкувала над собою. Вона просто мовчала, її рання сивина змушувала ніяково замовкнути й інших. Того зловісного вечора 1938-го її серце ледь не розірвалося над колискою, де безпомічно простягало рученята її маля, і без того немічне.
Америка тоді тільки-но видерлася з Великої депресії, у багатьох за плечима ще посміювалися зловтішно злидні, крива безробіття ще повзла вгору. Події в Європі не віщували нічого доброго, і прізвище “Гітлер“ багатьма вимовлялося пошепки, щоб не збудити дрімаючого диявола. Додала нервозності й свіжа авіакатастрофа в Нью-Джерзі – вибухнув при посадці дирижабль-лайнер “Гінденбурґ“ (із загибеллю якого епоха дирижаблів у світовій авіації завершилася). Все це негативно відбивалося на людській психіці, настроях та сподіваннях і загострювало сприйняття навколишнього світу. На жаль, ділки від індустрії розваг зразка Орсона Веллеса з цим не рахувалися, надаючи перевагу іншим пріоритетам – успішному бізнесу, грошам та славі. Що виходило в результаті – ми вже знаємо. Залишається додати, що перед CBS було поставлено вимогу пред‘явити для федерального розслідування стенограму й електрозаписи передачі, що були легковажно представлені Веллесом у перебігу видовища як офіційні новини (breaking news). Мерії міст, що були “зруйновані“ язиком Веллеса, погрожували судом. Суддя А.Дж.Кеннеді з Південної Каролайни привселюдно назвав Веллеса “карбункулом на озадді деґенеративного театрального перфомансу“. Самому ж Веллесу довелося давати пояснення прискіпливим журналістам на прес-конференції наступного ж після “Війни світів“ дня.
До слова, вони, тодішні репортери й коментатори, як і теперішня індустрія фейкової інформації, зрадили своєму покликанню – відтворювати своїм пером реальні події й давати їм тверезу оцінку. Репортажі про “радіожах“ Веллеса не сходили з газетних сторінок протягом першого тижня, а подекуди друкувалися й до середини листопада. The Washington Post, наприклад, підключилася до газетного ажіотажу аж у вівторок, поміж іншим зазначивши, що “гартовані морські піхотинці Штатів крізь сльози молилися в своїх бараках у Quantico, що у Вірджинії…“  І майже всі газети перебільшували кількість радіослухачів, що стали жертвами цього своєрідного терору. Такого висновку дійшли історики, досліджуючи радіофеномен 1938 року й зійшовшись на тому, що не більше 20-ти відсотків радіослухачів сприйняли передачу як реальність. Цебто не мільйонами американці тікали світ за очі та ховалися в підвалах і на горищах, як писали газети; реальна цифра не дотягувала навіть до мільйона (за іншими джерелами – перевищувала півтора мільйонів). Хоча від цього не легшало, либонь, тим, у кого тремтіли руки, пеленаючи хворе дитя, чи тим, у кого трапилися передчасні пологи…  
Що ж змусило пресу до нагнітання ситуації з допомогою роздутих цифр та неперевірених фактів, які (хоча б і про випадки самовбивств) не були в ході розслідування підтверджені? Реванш. Бо радіо набуло такої популярності в США, що преса стала відчувати певну ущемленість у своєму праві на статус первинного джерела новин. Особливо це загострилося під час Мюнхенської кризи в Європі (в радянській історіографії – “Мюнхенська змова“), коли радіо в Америці слухали, як в Україні 1990-х – телесеріал “Санта-Барбара“. Радіоексперимент Орсона Веллеса, який навіяв жах на Америку й Канаду, був чудовою нагодою для друкованих ЗМІ продемонструвати Америці крайню безвідповідальність подібної радіожурналістики, її маніпулятивний характер і, отже, шкоду для суспільства.
Як вважають знавці в царині психоаналізу, атака “марсіан“ не тільки проілюструвала короткочасну паніку, а й засвідчила силу таких понять, як “сприйняття“, “очікування“, “наслідування“. ПІд дією зовнішніх стимуляторів різні люди сприймають події чи явища по-різному, часто помиляючись і вважаючи вигадку чи припущення реаліями. Цей ефект формується, як правило, в стані стресу, тривоги, невідомості, страху, психічної чи фізичної травми і виливається в масову істерію. Варто лиш згадати Середньовіччя з його вогнищами, на яких палили “нечестивих“, що оберталися вовкулаками… Чи полювання на “відьом“ у XVII-XVIII ст., включаючи й історію зі спаленням невинних людей у Сейлемі (штат Масачусетс) в 1692-1693 роках… “Нявкаючих монашок“ у Франції та “кусливих черниць“ у Німеччині, що стали жертвами популярної тоді істерії, відомої як “вселення в людське тіло диявола“…  Або й зовсім недавно, в 2004 році, надивившись телевізійної “мильної опери“, де головна героїня підхоплює небезпечний вірус, підлітки в Португалії стали масово проявляти симптоми враження вірусом…  
Історія з “марсіанами“ в Америці є класичним зразком того, як соціальна нестабільність може легко сформувати в людей завищену вразливість і призвести до масової істерії.  У дослідженнях психолога Прінстонського університету Гейдлі Кантріла наведено факти, що переконливо ілюструють це. Як не дивно, але декому в тій моторошній атмосфері й справді запахло було газом, а дехто від газу ледь не задушився. Дехто переконував, що й справді відчував дію “теплових променів“, а одна глибоко віруюча жінка запевняла, що її найбільше вразила фінальна сцена атаки прибульців з Марсу: небо над усією Америкою нібито заслалося суцільним полум‘ям… Хоча подібне не звучало в горезвісній радіопередачі Веллеса. Не було, звісно, й самовбивств, хоча багато газет наводили “факти“. Ніхто не стрибав з Бруклінського мосту в Нью-Йорку, хоча якийсь до смерті наляканий чоловік прибіг до поліцейських бараків у Мериленді саме з цією новиною: мовляв, ви тут сидите, а там сотні стрибають з мосту!..  В одній з церков Індіанаполіса (штат Індіана) якась жінка з вулиці зірвала службу криком: “Нью-Йорк знищено! Кінець усьому!.. Йдіть додому й приготуйтеся вмирати!..“ А в Мангетені хтось бравий видерся на висотну будівлю з біноклем і слав у натовп свій власний репортаж: “Бачу дим і полум‘я битви…“
На прес-конференції наступного дня Орсон Веллес відбивався від допитливих журналістів фразами на зразок “Не міг навіть передбачити подібного…“, “Хотів зробити шоу не нудним…“ Насамкінець запевнивши, що в майбутному постарається уникати подібного в своїй творчості. Щуку кинули в річку, пригрозивши пальчиком, оскільки в тодішньому законодавстві не знайшлося, як мовиться, відповідного параграфа. Як це часто трапляється в Штатах, персона Веллеса зацікавила Голлівуд, і вже через пару років він довів свою цілковиту талановитість фільмом Citizen Cane.
На жаль, знайшлися інші, що влаштували “Війну світів“ по-веллесівськи пізніше, причому не тільки в Штатах. В 1944-му подібна паніка виникла під час радіошоу в Сант-Яго (Чилі), а в 1949-му – в Кіто (Еквадор), де розлючений натовп влаштував самосуд – облив радіостанцію бензином і кинув в нього сірника, внаслідок чого було завдано збитку на 3,5 мільйона доларів у нинішньому вимірі й 15 осіб загинуло. З нагоди 30-ліття “паніки Веллеса“ в Баффало (штат Нью-Йорк) влаштували подібний Halloween в 1968 році, а через кілька років – і в штаті Род-Айленд.  У Баффало хоч і вдалося уникнути паніки, все ж певний ажіотаж серед публіки мав місце, телефонні лінії були перевантажені дзвінками від Тихого океану до Атлантики: люди тривожилися за долю рідних і знайомих, проживаючих у Баффало. 
Чи може щось подібне трапитися в наші дні? Аналітики стверджують, що так… Хоча нас, здавалось б, вже нічим не злякаєш в епоху триллерів і жорстоких відеоігор, кривавих убивств на екрані й на вулиці, віроломних терактів і спланованих за елітними лаштунками актів “непокори мас“ новообраному президенту, від яких попахує все тією ж істерією.

 

СОБАЧЕ СЕРЦЕ

Дата 14 лютого на календарі присвячена, звісно, не собакам… Хоча людина та віддана їй собака “закохалися“ одна в одну десятки тисяч років тому, коли обживання дикої території поселенцями саме собою призвело до одомашнення вовків: вони й обійстя стерегли, й худобу пасли, й на полюванні підсобляли, повільно, з покоління в покоління, звикаючи до людського побуту. Збігло немало води, доки людство усвідомило, що навіть присутність собаки в домі несе позитив: власники собак і сплять краще, і дратуються через дрібниці менше, легше позбуваються надмірної ваги, бо песики не дадуть засидітись – просяться на прогулянку…
Один з таких любителів прогулятися без нашийника – цуценя Пенні з містечка Royal City (штат Вашингтон) – завершив був свій вояж аж у Пенсильванії, за 3 900 км; там його, завдяки відсканованому мікрочипу в загривку, було ідентифіковано та відправлено літаком додому. Намандрувалось, либонь, і кошеня, підібране воїнами АТО серед згарищ та руїн Донбасу. Його назвали “Лунтик“, однією своєю присутністю він знімає напруження й вселяє оптимізм. Не так уже й мало, якщо врахувати, що на війні розучуються всміхатися…
Власне, сучасний пес (як і кіт) і сам претендує на щось більше, ніж будка під сараєм та кістка. “Собаче життя“ включає сьогодні, як мінімум, щорічний візит до лікаря, збалансоване харчування, надвірний вигул, місце на дивані (чи в ліжку) і нашу ласку. Ох, це вірне собаче серце!.. Виявляється, воно й болить, як і в нас, і любити може віддано, як і наше.
Днями в новинах промайнула коротка історія собаки Кейтлін з Оклагоми, який, двічі долаючи 20-мильну відстань, уперто тікав з притулку до своєї домівки, власники якої кудись виїхали. Так, чотириногі наші друзі також переживають, як і ми, двоногі, от тільки не всіх нас Господь наділяє великим серцем… Великим настільки, щоб не зраджувати тварин, яких ми приручили. На щастя, історію Кейтлін оприлюднили, і в притулку залунали дзвінки від бажаючих розділити з нею власну домівку.
Собачий світ переповнений злом, що йде від людини, і мила нашому емігрантському серцю Україна відіграє в цьому незавидну роль. Ось лиш один із випадків… Коли любитель спиртного із села Угроїди Краснопільського району на Сумщині починав “виховувати“ непокірного пса Барсика, той реагував на сивушний перегар роздратованим гарчанням та непослухом. Одного разу розлючений пияк завдав “неслухняному“ псу вісім ножових ран, поцілюючи в голову, шию, спину і в що завгодно, а під кінець ще й відрубав лопатою хвоста. Дивом собака вцілів тоді, його вилікували сумські ветеринари, і новий господар був добрим. За жорстоке поводження з твариною живодера Володимира Бондара було покарано згідно з чинним в Україні законодавством (позбавлення волі строком на 4 місяці); це був перший для України факт (2010 рік), коли знущання над твариною закінчилося для злочинця й справді ув‘язненням. Однак залишилося незрозумілим: а як же стрес, який пережив 12-річний хлопчик, на очах у якого цей злочин не тільки визрівав, а й одного дня став жахливою реальністю? Чи враховано його при винесенні вироку?
Певною мірою відповідь на це читається в тому, як українське правосуддя кваліфікувало кількома роками пізніше інший випадок розправи над тваринами – Олексієм Ведулою (який ще й підмовив свого дружка фіксувати власне “геройство“ фотооб‘єктивом). На його рахунку – сотня замордованих бродячих собак та котів, від яких Ведула нібито “рятував“ своє місто Київ. Однак суд розглянув це як патологічну жорстокість по відношенню до покинутих кимось тварин, а виставлені Ведулою в соцмережі “ВКонтакте“ світлини стятих собачих та котячих голів і нутрощів оцінив як пропаганду насильства та нав‘язування іншим власних збочених стандартів. Остаточний вирок передбачав для Ведули 4,5 року в‘язниці, причому левову частку терміну живодер одержав за пропаганду насильства.
Однак чи всі “двоногі“ засвоїли цей урок: пес у домі, як і кіт, – це не просто жива іграшка, якій можна спересердя відрубати хвоста чи викинути на вулицю, як тільки набридне, щоб вони поповнювали зграї злих собак в Україні, які так дратують сучасних живодерів із смартфонами в руках, та переповнені й без того притулки в Штатах?..
Собаки, скажімо, так прив‘язуються до своїх люблячих господарів, що найменша розлука для них виливається в персональну драму. Згадаймо тільки легендарного пса Хачіко з Токіо, який щодня проводжав свого господаря до ранкового потягу, а ввечері зустрічав з праці. А оскільки в собак тонко розвинуте почуття часу, “Хачі“ помилявся рідко, вгадуючи час повернення додому господаря. Коли професор раптово помер від інсульту в своєму офісі (1925 рік), Хачіко продовжував прибігати о 4-й до потягу, все ще сподіваючись на зустріч з ним – живим і здоровим. Однак дива не сталося – ані через місяць, ані через рік, ані через довгих десять років (пес помер в 1935 році). І тільки скульптурна композиція, відкрита в Токіо недавно на честь цього унікального союзу людини з твариною, відтворює омріяну собакою зустріч з господарем.
Історія Хачіко не перестає дивувати людство, про нього написано книжки й знято фільми. А ще такий ось “Хачіко“ часто-густо живе поруч з нами. В когось лабрадор не допустив пожежі в домі, розбудивши гавкотом свою господиню… В іншого бульдог лягає біля дверей за 10-15 хвилин до того, як має повернутися зі школи його улюбленець-господар …  Собаки-поводирі й собаки-рятувальники нікого нині не дивують… У Південній Каролайні є песик Honey породи кокер-спаніель, що забирає з рук користувачів плату за бензин (автозаправка El Cheapo поблизу міста Hardeeville) у вигляді паперових купюр і доставляє їх касиру. Причому фальшиві гроші він чує нюхом, як і чужу валюту, і брати, звісно, відмовляється. Не дивно, що такий феномен привертав і продовжує привертати до El Cheapo увагу. Хоча це й обернулося для собачки ожирінням – внаслідок згодовування з рук “приголомшених“ і “вдячних“ клієнтів усіляких ласощів його дедалі рідше можна бачити на робочому місці.
А ось кішці Тамі, що полюбляла швендяти на станції Кіші в Кінокавабі (Японія), вдалося, здавалося б, неможливе в її статусі бродячої кішки: її офіційно призначили в 2007 році начальником (тільки не смійтеся)… залізничної станції, сподіваючись використати як приманку на гачку місцевої економіки. І не промахнулися: потік пасажирів, небайдужих до подібних екстравагантних новацій, помітно ущільнився, а в результаті до місцевого бюджету стали надходити нечувані раніше прибутки.
Менше пощастило бездомній дворняжці Мальчику, який облюбував для проживання підземний перехід біля станції метро “Менделєєвська“ в столиці Російської Федерації. Власники яток зробили йому будку, підгодовували й часто випускали на прогулянку, під час якої не раз спостерігали, як Мальчик, асистуючи охоронцям у формі, ревниво відганяв від переходу інших бездомних псів. Счепився він і з породистою собакою на повідку в собаківниці Ю. Романової (Волкової) в грудні 2001 року. Виник конфлікт між нею й продавцями з яток, а закінчилося тим, що собаківниця витягла з сумочки ножа й холоднокровно ввіткнула його в тіло Мальчика. Бродячий пес загинув, ставши жертвою культивованої деякими любителями собак “елітності“, що ясно проглядала у вчинку живодерки. ЗМІ, звісно, підняли ґвалт, було порушено кримінальну справу, судовий вирок щодо Ю. Романової (Волкової) багатьом здався справедливим: її було направлено на примусове лікування до психіатричної лікарні терміном на один рік. Через 6 років було встановлено відлиту в бронзі фігуру собаки з написом “Сочувствие“, символіка якої закликає до співчуття й підтримки знедоленої категорії одомашнених людиною тварин.
А ось Лайці-космонавту поставили пам‘ятник в Росії явно із запізненням (у 2008 році), хоча її загибель в 1957-му була не менш трагічною, а сама персоналія навіки ввійшла в історію розвитку світової космонавтики. Бездомного собаку вибрали в одному із собачих притулків Москви для польоту навколоземною орбітою першого в світі штучного супутника Землі “Спутник-2“. Політ було приурочено до 40-річчя революціїї 1917 року і дзвінко розрекламовано. Самопочуттям Лайки цікавилися домогосподарки й професорки, діти й їхні бабусі та дідусі, іноземці десь за кордоном і шахтарі Донбасу – не було людини, яка не переживала б. Мало хто знав, що бідолашний песик із самого початку був запрограмований на смерть на орбіті, оскільки технології приземлення тоді ще не існувало. Але в гонитві за рекордом були допущені технічні збої, які призвели до передчасної смерті собаки. По радіо лунали заспокійливі байки про те, що все під контролем, і Лайка почувається відмінно, тоді як бідолашна тварина померла від перегріву та стресу вже на другій годині польоту. Правда вилізла на світ тільки через сорок з гаком років – на Всесвітньому конґресі космонавтики в Г‘юстоні (штат Техас), де з вуст біонауковця з Москви Дмитра Малашенкова пролунала шокуюча “новина“ про справжню трагедію першої живої істоти на орбіті – собаки Лайки.
Не одне собаче серце навічно занесено в історію Сполучених Штатів Америки. Узяти хоча б пітбуля Стаббі, який прославився на фронтах Першої світової війни (1914-1918 рр.). Його підібрав на вулиці піхотинець Джон Роберт Конрой і вишколив так, що на судні, яким відправили солдат 102-го піхотного полку на європейські фронти, він почав досить хвацько віддавати честь командирам. Саме завдяки цьому його помилували й назад не відправили. Собака й справді став у пригоді солдатам-піхотинцям. Він легко вловлював запах газу, який розпилювали німецькі війська, і попереджав “своїх“, а також відрізняв англійську мову від німецької, що неабияк підсобляло в пошуку поранених на полі бою. Коли Стаббі винюхав німецького шпигуна, йому начепили погони сержанта, жоден чотириногий солдат не мав стільки нагород, як він. Не дивно, що останки “сержанта Стаббі“ вирішили зберегти для історії в Смітсонівському інституті у Вашингтоні.
Подібною славою був овіяний в 1940-х ще один собака-воїн – Чипс, який змусив одного разу здатися чотирьох кулеметників, іншого – допоміг взяти в полон десятьох вояків, був не раз поранений… Нагороджений Хрестом доблесної служби, Срібною медаллю та медаллю “Пурпурове серце“. Нагороди, однак, були згодом анульовані, спрацював той же бюрократизм, що і в СРСР, де Лайку, скажімо, так і не удостоїли посмертно звання “Герой Радянського Союзу“.
А ось яка історія сталася з вояками УПА в 1945 році… Правда, не про собаку вона і не про кошеня, а про ведмежа, залишене напризволяще енкаведистами, полюючими за криївками українських повстанців у верхів‘ях Чорного Черемоша. Вони підстрелили ведмедицю-матір собі на таранчук, не дуже-то й переживаючи за мале осиротіле ведмежатко. Його здибала в лісі боївка провідника “Хмари“, і хоча й важко було критися в підпіллі, все ж не кинули звірятко в біді. Василь Білінчук (зображений з ведмедем на плечах на світлині) був від природи не тільки сильним, а й жалісливим, годував його молоком з пляшки, привчив до кулешу і важких переходів. Ведмежа бігало за своїм хазяїном, мов собака, і тільки з настанням зими стало впадати в сплячку. Під час переходів Білінчук-“Сибіряк“ звалював сплячого ведмедя на плечі, прихоплював свого кулемета й рушав у дорогу… Ось так і визволив ведмедя з біди. А сам не вберігся: коли загони НКВС підступили в 1952-му впритул, “Сибіряк“, взявши вогонь на себе, дав своїй боївці відійти, а сам загинув. На той час його синові (майбутньому письменнику Василю Портяку) не було й двох місяців. Навряд чи гадав боєць, відстрілюючись, що його малюк осиротіє так само, як і ведмежа…
У пожежників Нью-Йорка на момент терористичної атаки “боїнгів“ 11 вересня 2001 року був теж свій Ведмідь (Bear) – собака-рятувальник породи голден-ретрівер. Він невтомно працював 18 годин на добу, був поранений, обслужений медиками і знову рвався в руїни. Ось таке героїчне й таке реальне «собаче серце», яке, здається, могло б і мертвого підняти з могили, але... не підняло. Як «найбільш знаменитий пес у світі», Беар удостоєний реєстру Книги рекордів Гіннесса та багатьох нагород. Коли 12-річний пес через рік помре від раку, пожежники Нью-Йорка ховатимуть його з почестями, як свого побратима. Написана про нього книжка “Ведмідь: серце героя“ принесла немалі прибутки рятувально-пошуковій фундації Bear Search and Rescue Foundation, що піклується про таких, як Bear, самовідданих собак пошуково-рятувального вишколу.
Та навряд чи й випадає на їхню долю розкіш, якою оточені чотириногі улюбленці багатіїв. Скажімо, британська акторка Берл Рід утримувала з десяток підібраних на вулиці котів, влаштувавши їм життя, яке не снилось навіть багатьом її співвітчизникам – що вже казати за бродячих котів та собак!.. Помираючи, акторка відписала своїм “муркам“ розкішний маєток. Подібна “жертовність“ не може не викликати відповідної реакції у громади, як сталося із заповітом Ліони Гелмслі… Ця підприємиця із сфери готельного бізнесу Нью-Йорка знеславила себе тим, що хронічно ухилялася від податків, а надодачу ще й заповіла свої мільйони псу Траблу, “собаче життя“ якого і без того минало в розкошах. Проте сума спадку з 12 мільйонів доларів була в судовому порядку скорочена до 2-х. Значний відсоток було витрачено на охорону невинної, по суті, тварини, якій кількадесят разів погрожували викраденням та розправою розгнівані платники податків. Хоча подружжя Гелмслі й пожертвувало 25 мільйонів на Пресвітеріанський шпиталь Нью-Йорка та 5 мільйонів - на підтримку сімей пожежників, загиблих сумно-відомого “чорного вівторка“ (11 вересня 2001 року), цей жест залишається поза увагою медіа та громадськості. Класичний приклад того, як ложка дьогтю може зіпсувати діжку меду.
На цьому тлі виграшно сяє посмертна воля добре знаного в світі моди 40-річного британського дизайнера Александра Макквіна, який, покінчивши життя самогубством, левову частку своїх 26 мільйонів доларів заповів на розвиток мистецтв і молодих талантів, решту віддав на підтримку лондонських притулків для бездомних тварин та власним домашнім працівницям; не обділено було при цьому й собак покійника, але без характерної для його стилю екстравагантності: на  утримання трьох бульдогів було залишено досить скромну суму – 50 000 фунтів стерлінгів. Відома філантропістка з Нью-Йорка Брук Астор, яка доводилася невісткою загиблому на “Титаніку“ ділку-мільйонеру Джону Дж. Астору ІV і вважалася “народною аристократкою“ та “першою леді Нью-Йорка“, навіть наприкінці свого 105-річного життя (2007 рік) не зрадила своїй місії, виділивши чверть мільйона на підтримку малозабезпечених та літніх нью-йоркців, що намагаються будь-якою ціною утримувати вдома як не песика, так котика – своєрідних терапевтів і компаньйонів самотньої старості.
М‘яка лапа й любляче серце поруч потрібне і біднякам, і багатіям. Хоча й стають чотириногі приятелі наші при цьому жертвами чийогось егоїзму, психічної неврівноваженості, недостатньої освіченості в такій важливій галузі, як культура харчування, і т. ін. Майже інертно собаки та коти розділяють з нами наші смаки й звички, як ось хоча б і нездорову пристрасть до м‘ясних фабричних делікатесів чи засвоювання нікотину – вмостившись біля господаря, який егоїстично смалить цигарку. Вони п‘ють ту саму воду, що й ми, дихають тим самим повітрям і мають ті самі стреси. Не дивно, що й хворіють на знайомі нам хвороби – артрити, серцеву недостатність, рак, катаракту… Вчені знаходять у мозку собак середнього віку (6-7 років) зародження хвороби Альцгеймера – плями того самого бета-амілоїду, що вражає старіючий людський мозок і призводить до деґенерації таких важливих функцій, як пам‘ять і мислення. За цим, як ми знаємо, стоїть хвороба і кінець. А втрата собаки, як і кота, на думку знавців, переживається людиною так само важко, як і втрата сім‘янина. Пам‘ятайте про це, коли вирішуєте взяти з притулку, купити чи замість коробки шоколаду подарувати коханій на День Святого Валентина маленьке пухнасте диво на чотирьох лапках. Від моменту, коли воно сплигне з ваших рук, дім поповниться ще одним членом родини. А це, окрім радості, ще й велика відповідальність.

CHRISTMAS: ПОРА ДАРУНКІВ І…  МОМЕНТ КРАДІЖОК

Надійшла різдвяна пора, яка змушує якщо не озирнутися назад (чи й справді живемо за Божими заповідями?), то хоча б заглянути до гаманця: чи буде за що покласти щось під різдвяну ялинку? Для когось різдвяний дарунок і справді несе в собі неабиякий зміст. Для декого ж це просто момент відкупитися – від дітей, які так і повиростали без батькової уваги, від недремного ока лихої тещі чи свекрухи, а то й від онука, який, може, й не виріс на принципі “ти мені, я – тобі“, але явно розраховує на щедру винагороду, помігши “ще молодому“ дідусю створити на сайті harmony.com рожевий, мов молочне поросятко, імідж претендента на чиюсь руку й серце.
Потенціал людських потреб, як ми знаємо, прямо залежний від технологічних процесів у суспільстві, а вони в наш час бурхливі і, так чи інакше, накладають свій відбиток на наших особистостях. Не встигла граціозна лялька Барбі відсвяткувати своє 50-річчя, як засліпила її своєю відворотною загадковістю кіллер-лялька Аннабель. Фотоапарат перестав бути межею мрій підлітка, на телефоні якого наявна фотографічна функція. Бабусі вже не вкладають до кошика внучці її улюблене варення й коржики – замість нього купують на останні копійки та центи готові кошики-набори, де чого тільки нема: джеми й варення, печиво й тверді сири, салямі, шоколад, паштети... Шарм зробленого власними руками дарунку, який був таким популярним до ХІХ століття з його бурхливим науково-технічним прогресом, вже давно поступився місцем престижу, і ми не бачимо в цьому особливої драми.
Однак вона є. Нитка, що зв‘язує покоління, дедалі тоншає, й гроші, вкладені в гарного конверта, чи подарункова картка на кругленьку суму не роблять її міцнішою. А вчитаймося тільки, що понапихано в ті ковбаси, паштети й джеми! На цьому тлі бабусиному варенню немає ціни, бо замість шкідливих для здоров‘я консервантів з барвниками в нього вкладено такі неоцінимі “інгредієнти”, як ласка й турбота, незгасний інтерес до традиції, якої дотримувалися всі в роду жінки. Тисячу разів праві ті матері та бабусі, що вгортають в подарунковий папір виплетені власноруч светри та шарфики, які чи не найліпше пасують сезону...  Оголошують в родині день випічки пиріжків та печива... Прикрашають ялинку так, як у своєму дитинстві: в напівголодній повоєнній Україні – бубличками, яблуками та цукерками, гірляндами з вати та паперовими хлопавками, а в ситій Америці – іграшками-реліквіями, що несуть в собі не тільки фінансове, а й певне смислове навантаження. Не обов‘язково це мають бути витончені вироби з Нюрнберга, за якими полюють колекціонери...  Часто затягана лялька Ragedy Ann, зроблена руками ще прабабусі, ціниться більше, ніж, скажімо, вартісна заморська річ. В одній сім‘ї, де мені кілька разів довелося гостювати, просто ставлять на стіл нерозпечатану пляшку малинового бренді, що мандрує від Різдва до Різдва пам‘яткою про Нью-Йорк 1800-х, коли без кашеміру, шовку й отакої пляшки це свято важко було й уявити в заможних сім‘ях. Сьогодні на кашемір дивляться звисока (не навозишся в хімчистку!), шовк поступився місцем джинсі й бренді нікого вже не дивує... “Часи не ті“, – артистично зітхає дехто, якось і не замислюючись над тим, що “часи“ ми ж самі й шліфуємо – творчо (цебто “креативно“, якщо хтось, під тиском моди на англійську, забув це слово) чи ліниво, миролюбно чи агресивно, з душевним розмахом чи егоїстично...
Саме в закутках людської егоїстичної натури, підживлюваної ліберально настроєним оточенням, народилося таке американське диво, як “вето вразливої персони“. Хоча й звучить парадоксально, воно, це так зване “вето“, дозволяє людям з нехристиянським віровизнанням впливати на місцеві християнські традиції, навіть якщо таких людей знаходиться всього пара на всю околицю. Ось саме таким вдалося в місті Кенсінґтоні, що в Мериленді, позбавити людей радості від зустрічі із Санта Клаусом на санях в оленячій упряжці під час церемонії запалення головної ялинки міста в 2001 році (наче Святий Миколай і справді винний, що із “Сінтер Клааса“, завезеного голландцями з Європи кілька століть тому, він переродився в Америці на “Ніка“ – червонощоке уособлення всесвітніх веселощів і доброти). Саме це “вето“ докотилося до нас велетенською сніговою сніжкою – хоча б і в епізодах демонстративного ігнорування національного гімну США спортсменами, які стають навколішки, тоді як решта стоїть, приклавши руку до серця. Що найбільш вражає при цьому, що ця “решта“ поважає країну, в якій живе, більше від “зірок“ американського футболу, яким ця країна представила можливість за один матч заробити стільки, скільки не всякий вчитель, поліцейський чи парамедик “швидкої допомоги“, скажімо, здатний заробити протягом своєї 30-річної робочої кар‘єри.  
Та, хвалити Бога, серед американців більше тих, хто частенько ставить себе на моральні ваги, а не банківські. У Міннесоті комусь здалося якось, що червоній пойнсетії не місце в різдвяному декорі, і навколо цього розгорілася була війна, в якій перемогла, одначе... біла пойнсетія. Що ж до суперечок з приводу зеленого та червоного кольорів в одязі школярок, традиційного сезонного вітання “Merry Christmas!”, поштових карток релігійної тематики чи дизайну кавових паперових чашок від “Старбаксу”, то вони спалахують час від часу, мов зношена різдвяна ілюмінація: начебто й горить, але щось не тішить око... Отож, Різдво продовжує свою правікову ходу, роздаючи направо й наліво найшляхетніший дарунок християнської філософії – милосердя. Вже давно видзвонюють біля торгівельних центрів та супермаркетів червоні казанки Армії спасіння, в які опускаються з наших щедрих рук “зелені“ (ох, ці два кольори Різдва – які ж бо вони живучі!)... На пошті містечка Санта Клаус (штат Індіана) армія волонтерів проштамповує листи до Санти, підтримуючи в дітях віру в Миколая-Ніколаса-Санту...  “Янгол-ялинки“ в торгівельній мережі пропонують свій шлях до милості... А сам Санта, ставши закомерціалізованим “дитям“ американського Різдва, вже давно, ще не давши Дню віддяки віддзвеніти в наших умах та серцях, підморгує змовницьки з магазинних вітрин, журнальних обкладинок та комп‘ютерних моніторів: Різдво – це, по суті, не так дата християнського календаря, як вічне очікування дива... Isn’t?..
А й справді!.. Якась незбагненна окриленість зігріває зимові святки, олюднюючи прості, здавалося б, речі. У Детройті (штат Мічиґан), скажімо, кілька релігійних громад та осередків соціального захисту влаштували були в 2014-му безплатну стрижку з голінням для стариків і бездомних. В тому ж Мічиґані члени мисливського клубу Sportsmen Against Hunger (Meridian Township) пожертвували продуктовим банкам 1500 паундів оленини. В містечку Трой (штат Алабама) колишній конґресмен Террі Еверет перерахував зі свого рахунку мільйон доларів місцевому університету на розвиток науки й техніки. Ще хтось анонімно оплатив у Волмарті речі, відкладені кимось до наступного пей-чека. Ще комусь здалося шляхетним простягнути з вікна авта теплий светр чоловіку, що стояв на перехресті із жалюгідним папірцем в руках: “Щойно втратив працю”…  Словом, у Господа Бога стільки ж стежок, скільки й нужди та горя на світі. Та чи вміємо ми розпізнавати Його тиху ходу, коли промайне, бува, поруч? Чи не помиляємося безбожно, сприйнявши “на віру“ шахраїв з натоптаним, як і в Санти, мішком злочинних прийомів за плечима?         
У тому “мішку“, між іншим, чого тільки нема!.. Можуть просто серед дня обікрасти червоний казанок Армії спасіння, як трапилося в штаті Огайо в 2009 році. В місті Індепенденс, що в штаті Міссурі, пару років тому злодії влізли до чиєїсь світлиці й забрали всі пакунки під ялинкою. В місті Арканзасі (штат Канзас) наробили галасу групові нальоти на ілюміновані дворища, метою яких було вкрасти якнайбільше речей різдвяного та новорічного декору. У Нью-Йорку поштовий службовець Магоґані Стрикленд (яка, за іронією долі, ще й проживала на вулиці Сент Ніколаса в Мангетені!) влаштувала цілу “операцію“ з дитячими листами до Санти, присвоївши престижні подарунки від донорів. Торік на Флориді ще одна шахрайка з досвідом різдвяної волонтерки, прикриваючись чужими іменами, налаштувала свій сумнівний бізнес настільки успішно, що не соромилася з‘являтися на базу за іграшками (призначеними для малюків популярною в Штатах програмою Toys for Tots резерву Корпусу морської піхоти США) за кермом шикарного автомобіля Cadillac Escalade. 42-річний Ентоні Стівенс з міста Андерсона (штат Індіана) під виглядом представника від акції Cops and Kids місцевого департаменту поліції, оперуючи печаткою й паперами з логотипом акції, доволі безкарно збирав свою двічі грішну (перед людьми, щедрістю яких користувався, та перед дітьми, від яких відбирав різдвяну радість) данину, доки не нарвався в одному з малих бізнесів на полісмена, який прибув як клієнт за своїм замовленням. Не одного довірливого пенсіонера обдурили збирачі пожертв від тієї чи іншої церкви, що з‘являються на порозі чи дзвонять по телефону. Перша засторога при цьому необачним: не виписувати чеки й не давати готівкою, не ловитися на пропозицію продиктувати номер своєї кредитки, а краще мати справу з реальними установами й реальними людьми в них. Якщо доступ до комп‘ютера не спричинює труднощів, краще всього завітати прямо на сайт компанії, організації чи установи або хоча б задзвонити туди по телефону. 
Список можна було б продовжувати, оскільки шахрайство перекочувало в глобальну мережу й успішно, як свідчить статистика, там прижилося. Особливо небезпечними є електронний сервіс різдвяних карток, повідомлення е-поштою про доставку “дарунку“ поштою, збирання пожертв чи так званий “збут“ товарів-подарунків за низькими цінами. Та навіть телефонні рингтони й святкові екранні заставки використовуються для того, щоб залізти до чийогось комп‘ютера чи телефона. Узяти хоча б ті ж е-картки... Вони стали зручним і дешевим способом вітання, хоча адресантам краще б користуватися сайтами, які мають добру репутацію, а адресатам варто б знати, що сезонні вітання є для спамерів тим “зоряним часом“, коли чи не найкраще розповсюджується з кожною карткою закладена в них ушкоджувальна програма (malware), викрадаюча персональну інформацію. Надійне ж повідомлення про надіслану кимось е-картку має так званий confirmation code, за яким, завітавши на сайт, скажімо, Hallmarkecards.com, можна безпечно відкрити файл із карткою й утішитися нею.  
Приманкою для довірливих є й повідомлення в е-пошті від поштових служб зразка UPS чи FedEx – як правило, про те, що на вас чекає подарунок або доставка з якихось причин зірвалася, і пропонується при цьому натиснути на введений в текстове поле е-листа лінк, щоб дізнатися деталі… Ні в якому разі не робіть цього! Пропозиція того чи іншого лінку – перша ознака того, що вас хочуть підсікти на гачок; а ще повинна насторожувати відсутність номера трекингу та вашого імені в такому повідомленні, а також той факт, що надіслане воно не із сайту UPS, скажімо, а через Yahoo, Gmail чи інший безплатний поштовий сервіс. Також не варто спішити тиснути на “мишку“, якщо помітили в електронній адресі відправника чи в графі “тема відправлення“ граматичні помилки – це, без сумніву, так званий “фейк“. За цією ж ознакою розпізнається і “фейковий“ сайт, URL якого має ось такий вигляд: FavoriteBrrandOnSale.com в США чи, наприклад, marmac.ru/Офіційний_сайт._2/ в Україні. “Фейкові“ недолугі сайти часто створюються, щоб зганьбити чиєсь ім‘я чи зіпсувати репутацію бізнесу.   
Нині, за гарячої пори новорічно-різдвяних свят, “фейкові“ сайти активно пропонують товар за півціни чи, маскуючись під сайт Армії спасіння або Червоного Хреста, збирають “пожертви“ – буцімто для дітей з нужденних сімей, ветеранів воєн, полісменів, пожежників чи жертв природних катаклізмів. Якщо хочете й справді допомогти, а не викинути на вітер кошти (та ще й ризикуючи при цьому поділитися з кібер-шахраями персональною та фінансовою інформацією), то краще б звернутися до офіційного сайту подібних організацій. Його неважко розпізнати по “замочку“ в адресі ресурсу (URL) та наявності літери “s” в абревіатурі “https://“ (що означає secure, тобто “безпечно“).
Такі знавці в сфері кібер-безпеки, як Сід Кірчгаймер, скажімо, рекомендують вебсайт WhoIs.net, де можна дізнатися про легітимність підозрюваного на “фейк“ сайту та встановити його власника, і радять уникати таких, що подібної інформації не видають. Перш ніж дати гроші на ті чи інші пожертви, варто звернутися до сайтів CharityNavigator.org або Give.org, а також аґенції, яка регулює пожертви й існує в кожному штаті (її можна знайти на сайті NASCOnet.org). А найкраще – підписуйте власноруч “старомодні“ поштові картки. В них стільки вкладено тепла й індивідуальності, і головне – жодного ризику! Не лінуйтеся відвідати крамницю, де набагато безпечніше, ніж онлайн, купувати й розраховуватися карткою з чипом (якщо вона вкладена до спеціального захисного футляра, звичайно). А ще…  Там, у крамниці, існує більше шансів придбати престижну новинку за її реальну ціну, а не накручену інтернетними спекулянтами до фантастичних цифр і продану вам на eBay. Таких спекулянтів звуть “ботами“ (bot - скорочено від robot), вони запускають автоматичні програми-роботи, що прочісують інтернет у пошуках товарів, які ось-ось мають з‘явитися в продажу. Часто їм вдається накласти на них свою загребущу лапу навіть до того, як новинку (як популярні ігрові системи серії Nintendo, наприклад) викинуто на інтернетний прилавок, себто задовго до того, як увазі потенційних покупців пропонується на сайті сторінка того чи іншого “ходового“ товару. Щоправда, компанія Adidas швидко зреагувала на подібне шахрайство, запустившив в обіг додаток (app) на підтвердження покупки; завдяки чому зарезервовані онлайн товари видаються на руки покупцям старим і вивіреним часом способом – у крамниці…
Як бачимо, не все, чим користувалися наші бабусі і чим жили, таке вже й архаїчне та до смішного віджиле. Не забуваймо: часто “нове – це просто добре забуте старе“.

 

СВІЧКА У ВІКНІ, ІНДИЧКА НА СТОЛІ...
Пам’ятаю ще з України батькове напуття: «Бійся, дочко, бути невдячною...»  Часто повертаюся до нього подумки: подяка – і справді чарівне дійство. Воно зближує людей, робить їх добрішими, очищає душі і, якщо хочете, допомагає утримуватися на межі пристойності. Чи не з огляду на це в США, де тепер проживаю, воно культивується бережливо, із залученням широкого спектру соціального впливу? Взяти хоча б і осіннє свято Thanksgiving, яке, на противагу ще одному популярному в Штатах осінньому святу – Halloween, акумулює щедрий гуманний зміст і теплий шарм...

*   *   *
Традиція святкування Дня віддяки (так українською мовою правильніше перекласти Thanksgiving) сягає в глибину століть. Економічні перегони з Францією та Іспанією змушували Англію дедалі частіше вдаватися до спроб підкорити новий континент, інтерес до якого в Європі помітно зріс після мандрівок у 1490-х Христофора Колумба. Перша партія переселенців на чолі з Волтером Ралі прибула на східний берег (де нині Північна Каролайна) ще в 1580-х, але зазнала невдачі. Друга партія, під лідерством Джорджа Попгама, причалила до берега (неподалік нинішнього Портленду, штат Мейн) влітку 1607 року – щоб тільки повторити гірку долю своїх невдах-попередників. Обидвa поселення увійшли в історію як «зниклі» чи «покинуті» колонії. 
Різні мотиви приводили європейців на ще не освоєний цивілізованою людиною континент. Хтось жадав розбагатіти, як і ті ж британці, що, прибувши в 1607-му, з роками створили на території нинішньої Вірджинії процвітаючу колонію Джеймстаун. Ідея вирощування тютюну на експорт належить саме їм, як і запровадження плантаторської економіки – вже в 1619 році до Америки завезли перших рабів з Африки. Інших, як і тих же пілігримів, привела сюди в 1620-му спрага за свободою віровизнання (не жадали сповідувати в Британії англіканство, отож суворо переслідувалися). Обидві команди кількістю в 100-120 осіб спочатку мало не зазнали такої ж поразки, що й попередники. Особливо важко приживалися “джеймстаунці”. Не звиклі до важкої праці, вони розраховували на легку наживу, до того ж, страждали від теплого клімату й потерпали від частих атак індіанів. На першому році вони втратили 69 зі 120 осіб і готові вже були повертатися навесні 1610 року назад. Але, на їхнє щастя, підоспіла підтримка з Англії – в особі нового губернатора та завантаженої продовольством флотилії.  
Пілігрими ж від природи були витривалими й роботящими. Вони постаралися не повторити помилок Джорджа Попгама (саме в цьому полягає суть “невдалої“ експедиції Дж. Попгама в історії освоєння континенту європейцями, хоча цей факт довго був і ще, на жаль, є ігнорованим істориками). Ще в дорозі, на судні, склали свій перший статут самоврядування, відомий в історії США як “The Mayflower Compact”.
Причаливши до берега на судні Mayflower (Травнева квітка), пілігрими спробували заснувати за 200 миль на південь від «покинутої» колонії  Джорджа Попгама інше поселення – Плімут (нинішній штат Масачусетс). Оселившись у більш м’якому, ніж “попгамці“, кліматі, взялися за садівництво й городництво, хоча з часом колонія й виросла в потужну економіку, засновану на деревообробництві та суднобудівництві, рибних промислах, торгівлі... Постаралися не воювати з індіанами, а заприятелювати з ними. А також привезли із собою сім’ї, що допомогло створити особливу атмосферу взаєморозуміння, загостреного почуття відповідальності, підтримки й домашнього тепла.
Саме в цій атмосфері народився перший американський Thanksgiving, привезений зі Старого Світу в Новий. Це був давній, як і сама європейська цивілізація, обряд святкування осіннього врожаю. Гостями на першій трапезі в пілігримів були...  індіани племені вампаноаґ, у якихвождем був Массасойт. Цебто ті самі “червоношкірі“, що цілу зиму поливали стрілами недобудовані житла чужинців (які, до слова, зимували тоді на судні), але вже ранньої весни завітали були з візитом. “Блідолицим“ було обіцяно мир, якщо допоможуть Массасойту зберегти своїх людей від нашесть ворожого сусіднього племені нарраґансет. Відтоді індіани стали навчати недосвідчених пілігримів секретам вирощування маїсу (кукурудзи), бобів та гарбузів, радили вдобрювати ґрунт рибою, якою кишіли навколишні водойми; а прибульці з Англії, серед яких були й вояки, вчили туземців управлятися з рушницями...
Це був час, коли землеробство поступово втрачало риси випадкового засобу існування, перетворюючись на необхідність. Родючі землі стали на вагу золота, що призводило до протистоянь між індіанськими племенами: всім хотілося відхопити кращий шмат землі, де протікали б молоді, а не пересихаючі річки чи озера, до того ж – ще й наповнені рибою. Узбережжя Атлантики, згідно з твердженнями етноісториків та археологів, було своєрідним колажем персоналій і гуртового інтересу, щирості й підступності, союзництва та змов, раптових нашесть і не менш раптових проявів гостинності. Тож не було дива, що вже наступної осені, зібравши неждано-негадано щедрий урожай кукурудзи, гарбузів та квасолі, пілігрими, відчуваючи себе більш соціально захищеними, запрошують індіанів на трапезу. Це був знак симпатії та вдячності...  А також спокути, оскільки, як описував у своєму щоденнику губернатор Плімутської колонії Вільям Бредфорд, його люди намагалися вижити першої зими досить-таки варварським методом – руйнуючи індіанські поховання в пошуках заритих запасів продовольства. Вижили, до слова, тільки 53 зі 101 особи.
Дослідники потім визнають, що перший Thanksgiving (якийвлаштовували і в Джеймстауні; дехто вважає, що навіть першими, ніж пілігрими) був замішаний на залежності прибульців від корінного населення та глибоко прихованих політико-соціальних інтересах останніх. Він тривав три дні й минав за щедрою вечерею (хоча й не для всіх: ті, хто ступив на землю обітовану під зобов‘язаннями indentured servitude, себто в статусі боржника, який має відпрацювати певний строк в рахунок погашення боргу, мусили вдовольнятися посною гороховою юшкою та порцією м‘яса, що більше нагадувала мишачу приманку, ніж вечерю для робочого чоловіка) та довгою розмовою з допомогою перекладача, в основному – зі скаргами на все тих же нарраґансетів...  Мине років з десять, і люди Массасойта, не на жарт стривожені напливом нових прибульців з Європи, змушені будуть підписати з Плімутською колонією пакт. Він забезпечить їм мирне співіснування протягом півстоліття...  Доки їхні сини не повстануть проти драконівських законів колоністів в 1675 році, вже не відчуваючи, на жаль, себе рівнею тим, хто потребував їхньої допомоги в 1620-х роках. Хоча лави індіанів помітно розрідила не так кривава бійня, як епідемія віспи 1633-го року, що долучилася до попередніх, ще напередодні прибуття Mayflower, епідемій вірусного гепатиту та чуми. Люди Першого Світла, як називали себе тутешні індіани, виявилися безсилими перед «секретною» європейською зброєю – бактеріями та вірусами, безневинно завезеними іспанськими конкістадорами, французькими торгівцями пушниною, моряками із затонулих суден та переселенцями з Англії. Так стихія історії відплатила корінним жителям Америки за гостинність до чужинців, хай навіть і продиктовану власними інтересами. 
Свято ж, започатковане на їхню честь, виявилося живучішим. Воно поступово стало втрачати штрихи релігійності, набуваючи цивільності. 26 листопада 1789 року перший президент Сполучених  Штатів, створених з 13-ти колишніх британських колоній, Джордж Вашингтон, оголосить його національним святом. Коли прихильники рабства та його опоненти розпочнуть найбільш криваву на американському континенті міжусобицю (громадянську війну 1861-1865 років), президент Абрагам Лінкольн звернеться восени 1863 року до Америки із закликом молитися за єднання й примирення під знаком федерального Дня віддяки, який віднині відзначатиметься щорічно останнього четверга листопада. Thanksgiving буде на певний час забуватися і, мов сфінкс зі згарища, відроджуватися, набираючи в одних реґіонах релігійності, в інших – цивільності, обростаючи традиціями (серед яких – полювання на зайців, футбольні ігри в себе в дворі й міські паради) та ритуалами, кочуючи по четвергах листопада, як індіани – преріями...  Доки Конґрес, нарешті, в 1941 році не впорядкує остаточну календарну дату – не останній, а 4-й четвер листопада.
Живучість свята пояснюється легко. Як у нас в Україні з покоління в покоління неслися  до сьогоднішнього дня ритуали обжинок та Різдвяного колядування, рецепти куті та звичай фарбувати великодні крашанки настоєм цибуляного лушпиння, так і тут: від матері до дочки, від батька до сина передавалася свята таїна віддяки – спочатку Богові за врожай, потім сусідам за поміч, ще пізніше – матері, яка стала для сім’ї ласкавим домашнім сонцем...  Якось сама собою сформувалася тенденція “прив‘язувати“ появу свята в американському побуті до пілігримів, а не “джеймстаунців“, які запровадили плантаторську економіку, основану на рабстві, і жорстоко відстоювали її протягом п‘яти кривавих років громадянської війни, посіявши заодно розбрат в американських сім‘ях, що й досі відгукується небажаним для демократичного суспільства відлунням.
Мені доводилося бачити в музеях солдатські листи з фронтів багатьох воєн, в які була втягнута Америка. Як і наші фронтовики, вони тужили за домівкою, обіцяючи в листах бути вдома якщо не на Thanksgiving, то на Christmas. Багатьом з них не судилося дотримати слова. Однак їхні родини ще довго чекали, запалюючи свічки у вікнах. Так сам собою закріпився ще один давній ритуал, без якого Thanksgiving не мав би стільки шарму. Свічка у вікні горить і на Різдво, і просто так – для тих, хто здалеку спішить до рідного порогу. На свято ж добиваються навіть серед ночі, аби тільки поспіти на сімейну вечерю, якій передують ігри в дворі з дітьми, читання сімейних Біблій чи перегляд реліквій біля каміна. В хід ідуть мобільні телефони в руках комп‘ютеризованого молодого покоління – зняти так зване selfie-фото. Це, звичайно, крапля в морі, якщо взяти до уваги “запойне“ користування соцмережами й інтернетом, так характерне для покоління, що виросло в комп‘ютерну епоху (millennials)... Але подібне свято, вочевидь, сприяє тому, про що мріє сьогодні кожна мати й кожен дідусь: щоб діти не росли “користувачами“ всього, що пропонує їм сьогодні інформаційна індустрія, щоб замислювалися над тим, що історія оживає не тільки на гостинґу youTube, а й у сімейному альбомі чи дідусевих нагородах... щоб, на противагу автоматичному накопичуванню так званих “френдс“ на моніторі свого смартфона, освоювали живий, віч-на-віч, контакт – такий важливий для формування повноцінної особистості...
Сама ж вечеря є на диво простою, як і колись у пілігримів. На столі царює запечена в духовці індичка, рецепти приготування якої (під добре знайомим нам усім ще по Союзу грифом «секретно») має кожна сім’я. Мене, прибулицю з напівголодної України, де на свята аж столи вгиналися від закусок та випивки, ці страви спочатку дивували: як це так – свято, але чомусь картопля не плаває в маслі, а пісні шматки індичої грудинки тьмяніють від одного спогаду про нашу соковиту підчеревину?!..  Як, мовляв, усе просто й скромно в цих американців! Та пізніше я зрозуміла, що значить для американців традиція. Індичка тут – мало не свята птаха, оскільки саме дичина в навколишніх лісах врятувала перших поселенців від голодного мору. То чи й дивно, що саме вона є серцевиною святкового застілля? До неї подається соус із журавлини, присмачений як не хріном, так апельсиновою кіркою зі спеціями та щедрою порцією цукру. До слова, американці не соромляться облизувати при цьому пальці... Так-так, вони прославилися не тільки тим, що кладуть на стола недбало перехрещені ноги, а ще й, вибачте, облизують пальці. Та і як ти їх не оближеш, коли на столі стільки смакоти?! Запіканка зі стручкової квасолі з печерицями; солодка картопля батaт, притрушена малясним цукром з корицею; кукурудзяний хліб, який печеться в мілкій посудині й нарізається  до столу квадратиками; сухарна начинка до індички (stuffing), яку багато хто готує і подає до столу окремо; тушкована в томаті квасоля; пироги з гарбузяною начинкою... 
Чи багато українців готують на Свят-вечір традиційні дванадцять пісних страв за «бабусиними» нехитрими рецептами? Багато з тих страв (печений буряк, відварена квасоля, квашена капуста, солоні огірки...) давно вмістилися в скромному вінегреті, звільнивши місце на столі модерним салатам «олів’є» та «оселедцю під шубою», тарталеткам зі шпротами та оливкам... Та й сам вінегрет, забувши про скромність, став наповнюватися інгредієнтами, не властивими українській традиційній кухні: як не штучними крабовими паличками (себто спресованою м‘якоттю хека), так артишоками... А тут у стравах, як і в молитвах, закладено глибокий зміст, отож, рідко хто пробує порушити цю духовну рівновагу. Традиція! Якщо ж хтось наважиться приготувати свинину чи яловичину, це сприймається як персональна образа загальної улюблениці – індички.
Хоча, можуть зауважити вегетаріанці, якщо вже така «улюблениця», то чом би й не пожаліти бідолашну птаху?! Їм дружно піддакнуть критики, що оцінюють Thanksgiving вузько – з гастрономічної точки зору, вважаючи його просто процесом “переїдання“. Траплялося, що й жаліли. У 1863 році помилував приречену на страту птаху (заради свого сина Теда) президент Абрагам Лінкольн. Восени 1947 року інший господар Білого дому Гаррі Трумен ініціював так звані “четверги без птиці“, що викликало, до слова, масові протести по всій Америці, яка ще ковтала голодну слину від одного спогаду про карткову систему на м‘ясо під час війни. Джон Кеннеді у 1963 році милостиво дозволив призначену для трапези птаху відіслати назад на ферму. Слово “pardon“ (амністія) стосовно індичок, а не скандального “Ірангейту“, скажімо, було запущено в обіг в 1987 році за президентства Рональда Рейґана. Однак офіційний акт президентського помилування запровадив у 1989 році Джордж Буш-старший. Джордж Буш-молодший вдався до голосування щодо долі індиків на сайті Білого дому, а коли електронні технології розвинулись більше, Барак Обама став користуватися аудиторією таких соцмереж в інтернеті, як Instagram, Twitter та Facebook. Так що “свічка у вікні“ засвітилася й для багатьох приречених на страту індиків…
Зокрема, для тих, кого ощасливили ось таким, як на фермі Джіна Баура в Каліфорнії, безбідним існуванням. Ця ферма відома тим, що стала прихистком для індиків до такої міри, що тут влаштовують святкове застілля на Thanksgiving для… самих індиків. На відміну від ферм з конвейерним вирощуванням на забій, де птицю утримують в такій тісняві, що ані лапу простягнути, ані під крилом почесати; м‘язова тканина цих бідолах нарощується на стимуляторах та антибіотиках так швидко, що ні серце, ні ноги не витримують навантаження… Однак споживачі часто навіть не здогадуються про це, радіючи дешевій індичатині в супермаркеті, хоча та дешевизна й обходиться сторицею, якщо взяти до уваги закладені в генах нещасної тварини страждання, а також шкоду, завдану природі й нашому здоров‘ю подібним фермерством. І не тільки в індичатині справа… Дешевий гамбурґер аж ніяк не означає для нас з вами, що яловичина, вирощена на дешевих (завдяки GMO, себто генетично-модифікованим організмам) кукурудзі та сої,  в умовах, далеких від екологічно-безпечних, і справді обходиться для нас у півціни… Однак поки що, коли світ ще не нагодував усіх голодних, а в США агробізнес почувається ще досить всевладним, давайте не будемо забувати цю добру традицію, що споконвіків зводила людей докупи, а не роз‘єднувала їх… Адже це не менш важливо – як для здоров‘я нації, так і для нашого особистого світовідчуття. 
Отже, День віддяки… Свічка ще з учорашнього дня у вікні, індичка вже перекочувала з “печі“ на стіл. Та перш ніж приступити до трапези, кимось зі старійшин промовляється молитва над схиленими головами і ланцюжком з’єднаних рук. Моляться просто, «своїми словами», дякуючи Господу, що зібрав усіх у домі, дав хліб і до хліба. Просять благословення на добро. Дехто може жартома закинути: «Дякую, Боже, що створив нас не індиками...». Сміх і жарти, ласкаві погляди, задушевні бесіди...  Пригощаючись за столом, члени родини, часто дуже чисельної, відкривають один в одному нові якості, згадують кумедні ситуації з минулого, діляться давніми сімейними рецептами, поминають добрим словом тих, хто вже ніколи не сидітиме з ними за столом. Кожен випромінює якусь особливу енергію, те тепло, від якого тане льодок відчуження, прощаються образи й непорозуміння. Це промовисто ілюструє полотно художника Нормана Роквелла (на фото), вперше опубліковане в березні 1943 року газетою The Saturday Evening Post. 
Напередодні на телебаченні демонструють приготування традиційних страв, діляться кухарськими секретами, а після свята жваво обговорюють проблеми переїдання, дають уроки домашньої економіки – як краще використати залишки від святкового застілля. Для багатьох це й справді корисно, оскільки неповага до дарів поля та саду ще має місце в американській культурі.  Однак не може не турбувати ось таке, скажімо: навіть побіжно не згадується на ТБ, що ми, українці, віддаємо цієї ж пори свою данину скорботної шани жертвам Голодомору... Багатьом в Америці, на жаль, ще невтямки, що в 1932-1933 роках в Україні за “сталінськими рецептами“ вимирали цілими селами й хуторами, не маючи на столі не тільки вчорашніх недоїдків чи недоїдених мишами крихт, а й самих мишей...
Останніми роками в американських родинах помітно зріс інтерес до свого роду. Багато хто займається генеалогічними дослідженнями, як правило, з допомогою сайту Ancestry.comв інтернеті, що акумулює багатющу архівну інформацію. Мій чоловік, скажімо, вже багато років веде свої «розкопки», ставши мимохіть одним із тих, хто вносить поправки до вищезгаданого сайту, і подумуючи про власну книжку. Якось на святкуванні Дня віддяки він підніс своїм дочкам новину, яка, якщо чесно, викликала за столом більше інтересу, ніж смажена індичка. Виявляється, по лінії його матері всі вони є нащадками отих самих пілігримів із судна Mayflower, про яких ідеться вище. Причому не одне, а кілька імен перших переселенців (Річард Воррен, Джон Олдин, Френсис Кук, Джон Гaуленд, Едвард Доті, Стівен Гопкінс) мають відношення до сімейного генеалогічного древа клану Маккой. Адже перезимувало їх тоді, в далекому 1621-му, небагато, то й одружувалися між собою, опікувалися осиротілими дітьми і були, по суті, однією великою сім‘єю...
Так що до блакитних очей мого чоловіка додалася тепер ще й «блакитна кров»…  Однак це не завадило йому закатати рукава біля немитого посуду, а мені – із закладеними в СРСР “нахилами“ не тільки до сапи з лопатою, а й молотка та відкрутки – подумки подякувати Богові за такого чоловіка. «Бійся, дочко, бути невдячною...» 

“ОЙ, НЕ ВИЙСЯ, ЧОРНИЙ ВОРОНЕ“,
 або “ДЕКОМУНІЗАЦІЯ“ В УКРАЇНІ З КОМПАРТІЙНИМ ПРИСМАКОМ

Підзаголовок “Декомунізація“ в Україні з компартійним присмаком“  не випадково напросився під перо… Помінявши в зв‘язку з недавнім законодавством про декомунізацію вивіски, колишня УРСР ще тримає в активі добре відомий з компартійних часів “інструментарій“ режиму: “тяганина“, “зрівнялівка“, “кампанійщина“, “кумівщина“, тяжіння до напівзаходів на чолі з непотоплюваною “галочкою“ та анонімництво, в якому “троль“ купається, мов сир у маслі, якщо навіть цим “маслом“ є інтернетівська смердюча підворітня …  За всім цим, як і колись, часто відлунює порожнеча. Вона аж дзвенить від голослів‘я, необов‘язковості, а часом і впертості посадовця з повадками вередливого князька: “хтось там“  з  “якоїсь там Америки“ вказуватиме мені, що робити і як робити?!  Ні в жисть не покорюся!..
Саме така ситуація склалася в Згурівці, що на Київщині, навколо імені Віталія Товстенка.  Навряд чи скаже воно щось читачеві…  Землемір за фахом і заступник голови райвиконкому в Згурівці на момент окупації у вересні 1941 року, Товстенко був одним із тих “безпартійних більшовиків“, які стали “на прю“ з ворогом без партквитків у нагрудній кишені, зате з орлиними серцями – на відміну від деяких наляканих партійців, що палили квитки та вкидали їх до вбиралень. Він очолив підпілля в окупованому Згурівському районі (тоді Полтавської області), згодившись на посаду бургомістра в нацистській господарчо-постачальній структурі, що мала на меті виточити з України всю кров і витягти останні жили. Однак староста-бургомістр Товстенко , як і його побратим “Лукич“ (Іван Лукич Дяченко) в сусідній Новій Басані на Чернігівщині, балансуючи на межі смертельного ризику, вхитрявся провертати справи, варті пера кіносценариста. Насамперед намагався просунути на відповідальні посади своїх людей. Бійців оточеного радянського війська намагався прилаштувати в підпільному шпиталі, а після одужання всіляко утримував їх на різних роботах, розтикав по сім‘ях “братами“ та  “зятями“, а  то й “приймаками“… “Лукич“ у себе на Чернігівщині навіть змусив дівчат та молодиць вишивати для нацистів – усе-таки краще, ніж поневірятися по “бауерах“ на чужині. Одну бідолашну єврейку з купою дітей забезпечив житлом і паспортом “типової українки“. О, на переліку подібних “послуг“ Товстенка й Дяченка населенню окупованої території можна було б роман писати!.. Обом вистачало природньої кмітливості та таланту перевтілення до такої міри, що багато хто з односельців і справді вважав їх “запроданцями“. Та ще більше людей молилося на них. Вони ж, круто прибріхуючи німцям, не тільки забезпечували цивільному населенню безкровну окупацію, а й усіляко блокували грабунок народного господарства України, готували матеріальну базу для майбутнього партизанського руху, сформованого з оточенців (у Згурівці ними керували Олександр Базаров з Іваном Плотниковим) та місцевого населення.  А це було не так і просто на очах у справжніх посіпак – поліцаїв та іншого непотребу.
Однак, після зради, арешту, катувань і страти в ніч з 21 на 22 серпня 1942 року, заслужив Віталій Товстенко тільки “несколько строчек в газете“ –  місцевій “районці“, що випускалася на щойно звільненій 15 вересня 1943 р. території Згурівського району. По свіжих слідах, ще не розчавлених гусеницями партійно-господарської корупції, в ній писалося: “…Ніколи не забуде народ нашого району дату 22 серпня 1942 р., коли німецькі кати розстріляли 23 чоловіки наших людей, які не хотіли гнути спину під нагайкою ворога. В числі розстріляних т.т. Товстенко В. П., Соболь М. П., Міхно Я. С., Желага І. А. і др.“ (“Прапор Леніна“, 22 червня 1944 р.). Однак, як той народ “не забував“, я знаю з власного досвіду: ані в школах Яготинського району (певний час Згурівка перебувала в його складі) не писалися твори про Товстенка, хоча й був він, по суті, місцевим “Штірліцем“,  ані з трибун його ім‘я не лунало, ані в місцевій газеті “Зоря комунізму“ не з‘являлися його портрети…. 
Ця інформаційна порожнеча тривала кілька десятиліть. У ній виросли внуки, приречені на вбогу долю нащадків “фашистського посіпаки“, і рано посивів син – Юрій Віталійович Товстенко, поважана в Яготині та усій системі цукровиробництва СРСР людина. Хоча й було підпілля, кероване В. П. Товстенком, одразу ж по війні визнане Полтавським обкомом Компартії України…  Хоча начебто ж і стояв від 1958-го обеліск над братською могилою в Згурівці, де упокоївся Товстенко зі своїм активом… Хоча й були висічені на ньому, посеред інших,  імена 23-х нескорених ворогу підпільників…  Але в живому повсякденні ті імена були замовчувані, хіба що час від часу проскакували в анонімках до КДБ, райкомів та обкомів: мовляв, такі ось товстенки та дяченки були “українськими націоналістами“, служили німцям вірою й правдою!.. Насправді ж, істинні герої були просто викинуті з активної суспільної пам‘яті партійними “божками“ і людьми, що розбивали собі лоба, молячись на них.  Адже були вони безпартійними, до війни за деким водились навіть “грішки“, варті, за сталінськими стандартами, Соловків…  Та й такий же ще нюанс тут є: Чернігівщина, не забуваймо, була “овіяна“ славою (як виявилося пізніше, з доброю діжкою фальші в ложці правди) інших героїв – О. Кривця й О. Федорова, отож партійні можновладці поставили в своїх паперах чергову жирну “галочку“ і на цьому заспокоїлись.  І тільки в 1985-му, коли в застояному соціо-політичному просторі повіяло довгоочікуваними протягами, Юрій Товстенко звертається до КДБ з вимогою переглянути справу свого батька, В. П. Товстенка.  Заспокійливі пилюльки від цієї установи (на зразок ось цієї, від 8 травня 1974 р.: “Компрометуючих даних на Товстенка В. П. в ході перевірки анонімного документа не виявлено… “) вже не гамували його хронічного болю.
На той час уже наробила галасу на весь Радянський Союз викривальна стаття Аркадія Сахніна в “Литературной газете“ (“Правда о героизме и подлости“, 1979, №41).  За нею не забарилася й інша – “Правда всегда восторжествует“ (ЛГ, 1980, №13), яка повернула, нарешті, добре ім‘я згаданому вище Івану Дяченку, підсумувавши давно назріле викриття лжегероя О. Кривця (щоправда, пізніше відбулася досить сумнівна реабілітація), який, вдаючись до обману, шантажу й підтасовки фактів, приписав собі чужі заслуги й не посоромився використати свій тиск “Героя Радянського Союзу“ на всіх щаблях партійної ієрархії, аби тільки затаврувати ганьбою справжніх героїв, ним же колись і запроданих. І десь у Києві племінниця Віталія Товстенка та донька Леоніда Товстенка (ще одного безпартійця, що жив за християнськими істинами, а не партійними догмами, і цим, звісно, постійно накликав на себе біду) – журналістка Українського радіо і колишня партизанка Павлина Березовська (Пироженко) – почнуть більш реально розглядати свою ретельну, ще від 1960-х, працю над книгою про забутих підпільників Новобасанського, Бобровицького й Лосинівського районів на Чернігівщині та тісно пов‘язане з ним підпілля Згурівського району на Полтавщині. До цього її спроби опублікувати у співавторстві з донькою Івана Дяченка Ніною Дяченко історико-документальну повість “Двічі страчені – вічно живі“ (м. Київ, 2006), як і спроби іншого літератора, Сергія Гуськова, натикались на непробивну стіну культу Кривця.
Тоді, ранньої весни 1985 року, ми з іще одним яготинцем Володимиром Ушенком стали розслідувати той запит Ю. В. Товстенка.  Я, тоді ще Тетяна Даник, була в цій команді від яготинської районної газети “Зоря комунізму“ (смт Згурівка ще належала тоді Яготинському р-ну), він – від Бориспільського райвідділу КДБ.  Було прослухано багато сповідей очевидців та учасників тих подій, зіставлено інтерпретацію різними вустами… Так з‘явився у яготинській “районці“ історичний нарис “Нескореність“. Саме в ці дні далекого 1942-го їх, згурівських підпільників, мучили, як і новобасанців та бобровичан з лосинівцями, у катівнях – зриваючи баґнетами чуби й вибиваючи зуби (вірніше, “добуваючи“ золото), закладаючи пальці між двері, тероризуючи морально…  Кажуть, “Лукич“ в Ніжинській тюрмі – побитий до невпізнання, з лещатами на опухлих руках, що врізалися в почорніле від биття тіло, – нікого так і не видав… Все співав “націоналіст“, зриваючись на хрип: “Ой, не вийся, чорний вороне...“ Мовчазного ж Товстенка повели на розстріл з гордо піднятою головою. Це були й справді ті дуби, які без нагана здатні були вести за собою інших!
"Однак на нинішній Згурівщині (Згурівський район було відділено 1986 року від Яготинського у зв‘язку з аварією на Чорнобильській АЕС) якось зітерлось у пам‘яті все це, призабулось. З гіркотою я пересвідчилась у цьому, звернувшись ще взимку 2010 року до селищної ради (голова М.І. Щур) із запитом щодо вшанування пам‘яті Віталія Товстенка. Можливо, допитувалась я, вдячні згурівчани поставили  підпільникам Товстенка окремий пам‘ятник (адже їхні тіла перепоховані до братської могили в центрі селища, в якій покоїлись і загиблі восени 1941 р. оточенці)?  Можливо, ім‘я Товстенка носить вулиця, на якій проживав, або будинок колишньої райуправи, в якій діяв як підпільник? Якщо ж не вулиця, то, можливо, центральна площа, музей, школа,  училище, сквер, урешті, чи парк? На жаль, нічого подібного за чверть століття не сталося. Однак, зваживши на те, що наближалося 65-річчя перемоги у війні з нацизмом, у Згурівці вдалися до маневру: влаштували зведення пам‘ятного знаку на місці розстрілу підпільників за рахунок двох онуків Віталія Пилиповича Товстенка – Тетяни Науменко (с. Погреби Броварського р-ну на Київщині) й Віталія Юрійовича Товстенка (м. Яготин Київської обл). 
Відтоді не раз доводилося нагадувати згурівським посадовцям елементарну, здавалося б, річ: вшанування пам‘яті – справа свята і робиться не з кишені рідні (чи Фірташа, скажімо!) і не за підказкою збоку, а за велінням совісті тих, на чиїй землі цей пам‘ятник мав би стояти.  Іншими словами: принизливу для внуків Товстенка ситуацію треба якось виправляти. Як саме? Якщо явно не запізнілим клопотанням про посмертну нагороду, так хоча б присвоєнням імені Товстенка вулиці чи площі в селищі, скажімо...  Та й на порталі Згурівської РДА , де й згадки немає про Товстенка й кероване ним підпілля, пора щось змінити... Інакше історія перестає бути історією.
У Згурівці ж, як не дивно, переклали все – і підготовку відповідного “інфо“ для порталу,  і перейменування вулиці – на плечі директора ще існуючого тоді, восени 2015 р., історико-краєзнавчого музею Ірини Зіборової. Однак її пропозицію ніхто з депутатів не підтримав. Заклопотані новим законодавством України про декомунізацію, вони так перестаралися, що, замість протухлих та згірклих назв (“Тухачевського“, “Щорса“,  “Чапаєва“ і т. п.), поназивали вулиці солодко й (головне!) нейтрально – “Медова“,  “Заможна“, “Слов‘янська“, “Озерна“ і ледь не на честь довгоносика, загиблого наглою смертю від “дусту“ ще в 1970-х.  Навіть історично–сформовані назви вулиць та кутків, бережливо зібрані п. Зіборовою, було зігноровано.
Більше того...  Вона – знавець місцевої історії, сповнений, я б сказала, мотивованої на результат енергії (це ясно читалося в її ділових листах на мою е-пошту) – чомусь опинилася в Згурівці за бортом корабля, якому голова держадміністрації Валерій Мозговий у своїй черговій “відписці“ на мій останній запит від 20 лютого ц.р. пророчить велике плавання: “... Та ми глибоко переконані, що достойно зберігаємо і шануємо пам‘ять про тих людей, що відстоювали волю і незалежність нашої рідної землі... Не тільки Віталій Товстенко, а кожен із розстріляних підпільників, кожен загиблий згурівчанин на фронтах війн вартий того, аби його ім‘я увіковічнили серед земляків. Тому громадою прийнято рішення про відкриття у Згурівці пам‘ятника захисникам Вітчизни... “  
Голова РДА явно виламує двері, які й без того широко відчинені. Адже йдеться всього-на-всього про найменування вулиці, що вже й оскому набило за ці роки, а не зведення монумента, та ще й ось так – під гаслом “Одним махом сімох убивахом!“. Рішення громади явно попахує “зрівнялівкою“, яка в даному випадку відкидає роль лідера підпілля і прирівнює обставини, в яких він діяв і був страчений, до фронтових та партизанських; хоча навряд чи й був у Товстенка чи того ж Дяченка шанс вижити, а якщо і загинути, то уславленими борцями, а не приреченими на ганьбу нацистськими попихачами.  
Ось як, на противагу своїм колегам із Згурівки, розуміють на даний момент цю роль лідера посадовці Чернігівщини, зокрема голова сільради села Нова Басань Бобровицького р-ну Володимир Левченко: “З моєї ініціативи на сесії було прийнято рішення встановити пам'ятний знак Івану Лукичу Дяченку за видатні заслуги, зокрема в організації підпільного руху в боротьбі з німецько-фашистськими окупантами та зрадниками. Пам‘ятний знак на пошану І. Л. Дяченка було встановлено в 2014 році в центрі с. Нова Басань біля обеліску Слави. До 75-річчя з дня загибелі підпілля Дяченка (в середині серпня) будуть проведені заходи на території с. Нова Басань біля пам'ятного знаку. Від імені всієї громади запрошуємо Вас взяти участь у цьому заході і будемо раді бачити Вас!“. Від Бобровицької ж РДА в моєму досьє з‘явилось  повідомлення про те, що саме планують в районі на відзнаку 75-х роковин загибелі підпільників “Лукича“; також діловим, врівноваженим (на противагу згурівчанам) тоном повідомляють, що, взявши до уваги моє зауваження, ім‘я І. Л. Дяченка занесено до переліку видатних особистостей Бобровицького краю на сайті РДА. Крім того, мого листа до Бобровицької РДА використано місцевими журналістами в публікації спорідненої тематики. Щоправда, колись і чернігівці допустили були промах, “забувши“ викарбувати на щойно зведеному монументі прізвище Дяченка... Але, принаймні, нинішні покоління намагаються відігнати “вороння“ чимдалі, причому не чекаючи чиєїсь підказки.
Що ж до моїх земляків, то дивує ще й така, скажімо, річ: на офіційному бланку РДА зазначено адресу цієї установи: вул. Українська, 19...  Як не “Слов‘янська“, так “Українська“, але, вибачте, не “Віталія Товстенка“ –  хоч Ви, мовляв, собі й лоба розбивайте об наші ворота.  Тоді як первозданна слов‘янська натура, як і істинний український характер, не терпить фальші і не прощають зради. Занадто довго земляцька спільнота Яготинщини, а потім і Згурівщини, прикриваючись гаслом “Ніхто не забутий, ніщо не забуто!“, тримала громадянський подвиг Віталія Товстенка та його підпільного активу на задвірках місцевої історії, щоб нині робити вигляд, наче все, що могли, зробили, і час шляхетно витерти рясний піт з лоба. 
Дива не було б, якби це сталося десь в 1960-х, коли Полтавщина, як і Київщина, насильно, за спущеною згори вказівкою, позбувалася сотень топонімів (як ось і “Скоробагатьки“, скажімо, “Ковдиші“ чи “Чугуї“...) і насаджувала нейтральну, ні до чого не зобов‘язуючу поетичну риторику в назвах – на зразок “Степне“, “Ромашки“, “Лужки“, “Яблунівка“...  Це ж сталося сьогодні, коли Україні, як ніколи, треба по крихті берегти власну ідентичність. В іншій площині, але до цього ж самого зобов‘язує і Закон України “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років“ (2015), піднісши на шпиль громадської уваги справжню, без “кампанійщини“ та “зрівнялівки“, шану до пам‘яті тих, хто запеченою до згустків кров‘ю відвоював для нас світ без нацизму.
Однак, яким не було б акцентованим на патріархальній ліриці та відірваним від реального життя подібне “перейменування“, болить інше... Це ж що виходить?  “Безпартійний більшовик“ Віталій Товстенко як був у немилості за комуністичного режиму, так, по суті, і залишається в цій категорії тепер, коли Україна оголосила війну залишкам комуністичного режиму на рівні закону? Народні обранці Згурівки, за якими бачимо “лінію“ РДА та сільради (умлівати від того, що це вже не “лінія партії“, давайте краще не будемо!), одним махом вбили зразу двох зайців: і щодо втілення в реалії нового законодавства України про декомунізацію “галочка“ у звітах є, і собі, “слугам народу“, відносний спокій забезпечено – мовляв, хто придереться до нейтральної назви “Медова“ чи “Слов‘янська“, тоді як із Товстенком могла б ще бути морока... Адже хто його знає, куди поверне Україна своє дишло післязавтра і яка настане за цим переоцінка цінностей?!..
Ось так на диво живучий “чорний ворон“ з передсмертної пісні “Лукича“-Дяченка продовжує в Згурівці свою битву з мертвими вже орлами... 

 

СРСР ОЧИМА АМЕРИКАНЦІВ

70 років тому, 1 серпня 1947 року, всесвітньо відомий американський письменник, лауреат Нобелівської й Пулітцерівської премій Джон Стейнбек з добре відомим воєнним фотографом Робертом Капою спробували бодай трохи припідняти "залізну завісу", що розділяла тоді вільний світ та СРСР. Не такою вже й буденною була в них місія - фіксувати пером і об'єктивом правду. Як це вдалося досвідченим документалістам, можна дізнатися, прочитавши невеличку, на 218 сторінок, книжку "Російський записник" (А Russian Journal, The Viking Press., Inc./New York, 1948).
                                        
У моїй домашній бібліотечці ця річ уже давно; я навіть пробувала дізнатись, де саме на Київщині чи Полтавщині є згадані в ній села і яка доля людей, описаних у ній та фотографованих. А оскільки сіл та колгоспів, названих іменем Тараса Шевченка, на Київщині (частина якої до 1954 р. належала Полтавщині) тьма-тьмуща, то це виявилось не так і просто. Хоча й не в цьому суть... Книжка була рідкісною на той час спробою представити тодішній Америці реальних радянських людей, які, великою кров'ю відвоювавши в нацизму перемогу, звалили на свої плечі відбудову всієї руйнації. До того ж, представити без коментарів, у репортажному стилі: що бачу – те й пишу. Уникаючи панорамності й зосереджуючись на конкретних людях, перо Стейнбека малює життя в Україні (а також у Москві, Сталінграді, Тбілісі та Батумі) таким, яким воно було, а об'єктив Капи вихоплює моменти, що промовляють і без слів. Варто тільки перегорнути сторінки…
Ось вуличний фотограф, якого, схоже, більше цікавить фотооб‘єктив Капи, ніж застиглий перед його власним об‘єктивом солдат...  Чоловік з жінкою під дощем зводять крокви майбутньої оселі... Танцюючі парами босі дівчата... Насторожені обличчя в московських магазинах з недоступними цінами... Щоправда, при від'їзді з СРСР до США в Капи вилучили в аеропорту фотоплівку з безпритульною дівчинкою, яка жила серед руїн Сталінграда диким, нікому не потрібним вовченям: мовляв, подібне фото не віддзеркалює загальної налаштованості радянського народу на оптимізм і тільки підриватиме авторитет Радянської держави серед світової спільноти. Капа, який звик показувати світу непринадно-оголену правду, ледве пережив тоді цей момент. Провівши в СРСР сорок днів, він, як і Стейнбек, навряд чи й зрозумів, що тут не тільки "секса нєт", а й травмованої психіки, масового голоду, алкоголізму й сибірки... 
Не можна сказати, що все побачене (точніше, “показане“) вони сприймали на віру, але обоє довіряли своєму нюху на правду. Автор “Грон гніву”, скажімо, взагалі намагався уникати політичного контексту, пропонуючи читачам факт без коментаря: мовляв, ось дивіться – і живуть в СРСР не в “бараках“, як деякі наші газети пишуть, а в біленьких, обвішаних рушниками хатах; і війну овдовілі жінки проклинають так само, як і наші Кетрін та Барбари; і машинерію тут люблять, як і в нас… Однак навіть репортажний стиль книжки йому в СРСР не простили. Письменник, бачте, посмів написати про гігантські портрети Йосипа Сталіна, які буцімто домінували скрізь, куди американців не привезли б.
“… У крамницях продаються мільйони й мільйони його облич, і кожна оселя має щонайменше один його портрет… На масових торжествах портрети Сталіна не втримуються в рамках реальної потреби. Вони можуть сягати восьми поверхів і 50-футової ширини… Ми говорили про це з людьми і дістали кілька пояснень. Одне з них – нібито росіяни звикли до картин царя та його родини, і коли царя скинули з трону, людям треба було щось навзамін. Інші пояснювали, що ікона є звичкою в російській свідомості, і це була своєрідна ікона. Треті вважали, що люди так люблять Сталіна, що хочуть відчувати його присутність поруч. Четверті зауважували, що Сталіну це самому не до душі, і він хотів би якось зупинити це. Але схоже на те, що все, що не припадало Сталіну до душі, зникало з поля зору, але його власних портретів більшало…“    
Здавалося б, усе передбачило партійне чиновництво, готуючись до візиту заокеанських гостей, а от з портретами допустило "промашку": американцям, у яких не портрети президентів на кожному кроці, а Біблія та копія Декларації незалежності CША, це й справді муляло око. А оскільки Стейнбек дав сам собі слово писати те, що бачить, то й чи дивно, що портрети потрапили до книжки?!.. Потрапили на одних правах з коровою Любкою із заможного села Шевченкове десь на Київщині... Хлопчиком на полі, який кричав до матері: "Так ці американці такі ж самі, як і ми-и-и!"… Бортпровідницею з манерами манекена в літаку з Гельсінкі до Ленінграда, яка за час польоту не запропонувала спраглим пасажирам навіть води...  Жінками зруйнованого Сталінграда, які вхитрялися серед руїн давати лад своїй зовнішності...  Літнім колгоспником десь на гостинах у незаможному селі Шевченкове (а може, в колгоспі ім. Шевченка?) неподалік Києва, який запропонував випити за… Франкліна Рузвельта...
Тому колгоспнику, може, й минувся подібний тост у країні, що відділила себе від західного світу "залізною завісою". А от Стейнбека більше до СРСР не впустили. Хоча його "Російський записник" і був своєрідним теплим поклоном людям, які заплатили високу ціну за перемогу над нацизмом. Хоча не було в ньому й рядка про спровокований сталінською політикою на селі Голодомор 1932-33 років. Хоча він і оминув такі критичні для тодішнього СРСР сфери суспільного життя, як охорона здоров'я та освіта...  Воістину вовча натура (яку скільки не годуй – все одно зубами клацатиме) навіть тут далася взнаки! Та зрозуміли це заїжджі гості дещо пізнувато. Ще напередодні подорожі до СРСР їм доводилося чути з вуст друзів та знайомих, що їх обох неодмінно зітруть там на порох одразу ж, як перетнуть кордон. Тоді вони відбивалися жартами, вважаючи подібне плодом якщо не хворої уяви, то розгнузданої антирадянської пропаганди. Однак відлуння гіркої правди таки наздогнало їх. До того ж, і в себе вдома їх по голівці не погладили – ані медалей від уряду за мужність (адже не побоялись бути “стертими на порох“), ані літературних премій (як Пулітцерівська Волтеру Дюранті – за його брехливі репортажі з СРСР про неіснуючий буцімто голод 1932-33 рр.), ані прес-конференцій хоча б: ану, мовляв, розкажіть, як вам ті “напівдикі“, “загнані під колективну ковдру“ Russians показували "шоу"...
Без "шоу", звісно, тоді не обійшлося. Їм показували жахливу руїну, заподіяну війною, ніби хотіли ще раз підкреслити: таки пізнувато США відкрили в Європі другий фронт, а "ленд-ліз" був просто краплею в морі (хоча "студебекери", призначення яких у США бачили на Східному фронті, без щонайменших докорів сумління використовувалися на Магадані, Колимі та подібних їм “плацдармах“)...  Їх возили вишарпаним довоєнним (і не зовсім вдало змодельованим з американського “б‘юїка“) ЗІСом, який "чхав" і просив води у карбюратор мало не на кожному кілометрі... У московському готелі "Савой" їм дістався номер з "кульгаючою" ванною, в якій надодачу було ще й вилущене дно, а в Сталінграді – і взагалі без води в трубах...  Їм хвалилися, що вони можуть відбудувати зруйновані мости, запустити знову фабрики й заводи, відродити колгоспи, але не здатні воскресити вбитих на війні й повернути здоров'я покаліченим (хоча багатьох можна було б забезпечити якщо не дефіцитним санаторним лікуванням, то хоча б протезами, якби на соціальні потреби виділялися б тотожні космічним програмам кошти)... Їм показували реальне українське соціалістичне село, де жіноча нога не знала черевика, тоді як у Москві подібні дефіцити з-під поли пропонувалися американцям за півціни, і втямити справжню сутність широко пропагованих “соціалістичних перетворень“, хай навіть і вражених війною, було не так-то й просто…
Однак справжнє "шоу" показали їм прості колгоспники. Вони були без акторської "жилки" в натурі, з душею нарозпашку, гостинні й привітні. Всі ми знаємо, що саме такими є українці, отож навряд чи й дурили тут Стейнбека з Капою. Ось як описується в книжці момент їхніх гостин у селі Шевченкове (а може, в колгоспі ім. Шевченка?) десь на Київщині, що був незаможним через інтенсивну руйнацію під снарядами й бомбами та пісний ґрунт, на якому ніщо не родило, окрім городини: "Люди з цього села й справді показали нам своє “шоу“. Таке саме “шоу“ і  фермер з Канзасу показав би своїм гостям. Вони вдалися до того самого, що й наші люди вдалися б, аби тільки європейці казали потім: “Американці об‘їдаються курятиною“.
Ось яким було справжнє “шоу“. Вони поприходили додому з поля брудні, але повимивалися й зодягнули своє найкраще вбрання, а жінки повитягували зі скринь чисто випрані хустки й взулися в черевики та чоботи...  Дівчатка поприносили звідкись квіти, повставляли їх у пляшки з водою й порозставляли в світлиці. Дитячі делегації з інших дворів поприносили склянки, тарілки й ложки. Одна жінка принесла банку огірків – її гордість, і по всьому селу було зібрано самогон у пляшках. Один чоловік пожертвував пляшку грузинського шампанського, береженого “на случай“.
На кухні жінота також показала нам “шоу“. Вогонь бушував у новій, вибіленій печі, і круглі паляниці смачного житнього хліба пеклися в ній, смажилася яєшня, вмлівав борщ... (саме цю піч з господинею біля неї можна побачити в книжці на стор. 89– прим. авт.).  Надворі лило, мов з відра, і ми були щасливі тим, що не ми таки перебили роботу біля молотарки...
На покуті в світлиці висіла ікона Богородиці з малим Ісусом, в рамці і “позолоті“, огорнута рушником з мереживом по низу. Мабуть, десь у сховку були подібні речі, коли навалили в село гітлерівці, бо ікона явно була старою. Висіла збільшена фотографія батьків господарів дому. Вони втратили двох синів на війні, і їхні портрети висіли на іншій стіні – хлопці у військовій формі, дуже суворі...
Дівчатка поприбігали з-під дощу, з яблуками й грушами в пеленах... Підоспів і обід у печі. Український борщ, що є самостійною стравою, яєшня на підчеревині, свіжі огірки з помідорами й нарізана кільцями цибуля, а також гарячі і аж солодкі паляниці житнього хліба, мед, фрукти, ковбаси – все було виставлено на стіл одразу. І потім господар – блакитноокий чоловік років під п‘ятдесят, з обвітреним лицем і слідами шрамів на ньому – став наливати ароматну горілку, настояну на перці. Потім він покликав до столу дружину й двох невісток, овдовілих у війну. Кожній вручив по повній склянці горілки. Господиня дому виголосила перший тост: “Нехай Господь благословить нас“.  І всі ми випили вслід за нею. Їли ми, мов з голодного краю, бо все було на диво смачним.
 ...Коли понаїдалися, настав час, якого ми й очікували, – час запитань... Вони хотіли знати про американську аграрну техніку, яка турбувала їх найбільше. Цікавились, зокрема, комбайнами, сівалками й розсіювачами добрив; як впроваджують у нас нові культури, зимостійкі зернові, а також пшеницю, стійку до грибкових захворювань; чи може середній фермер дозволити собі купівлю трактора?
Колгоспник у кінці столу з гордістю похвалився державними позиками колгоспам, низькопроцентними позиками селянам на нове житло й доступністю інформації про розвиток сільського господарства в країні. Це нас не здивувало, бо те саме робиться і в нас, однак вони ніколи про це не чули. Вони ніколи не чули про позики фермерам чи все те, що впроваджувалося Агродепартаментом США. Це все було для них дивом. Більше того, нам здалося, що вони переконані: саме СРСР запровадив цю систему...“
Однак, куди б гостей не привезли, найбільше сипалось на них запитань про так звану “американську загрозу". Уперше це прозвучало в Москві – з вуст представника ВОКСу (Всесоюзного товариства культурних зв‘язків із закордонням) Олександра Караґанова (від якого, щоправда, у них залишилося якнайкраще враження). Однак “американська загроза“ так часто звучала і з обвітрених вуст колгоспників, робітників, будівельників, що Стейнбеку з Капою нічого не залишалося, як, подавивши в собі "стовбняк", терпляче пояснювати: ніякої “загрози“ не існує, американський народ не прагне когось атакувати, і якщо вони й справді вичитали це в американських газетах, то подібні газети не представляють справжніх настроїв у американському суспільстві. Тоді їм, мов за "шпаргалкою" парторга, виставляли контрарґумент: "Ну, так чого ж ваш уряд не контролює такі газети й тих, хто нагнітає тему війни?!“. І прибульці знову терпляче роз'яснювали, що американське суспільство не визнає контролю над пресою, оскільки він тільки заганяє негативні процеси в підпілля; і що в США схильні до того, щоб "брудна" журналістика сама собі підписувала вирок своїми порожніми балачками (це й досі, через 70 літ, звучить актуально, якщо пригадати перебуваюче під мікроскопом "лівих" – з чорними скельцями! – президентство Дональда Трампа).
Бувалі в бувальцях Стейнбек з Капою швидко розібралися, що радянські люди беруть інформацію, яка їх, американців, часто збивала з пантелику, зі сторінок газети “Правда“. Тоді вони стали за публікаціями “Правди“ наперед готуватися до імпровізованих “прес-конференцій“, у які рано чи пізно виливалися зустрічі з робітниками, колгоспниками, науковцями, письменниками… І рідко коли помилялися. Особливо завищеним був інтерес радянської інтеліґенції до п‘єси К. Симонова “Російське питання“ – про неї їх питали кільканадцять разів, і щоразу доводилося розчаровувати: “П‘єса далека від того, щоб збагатити справжністю радянське розуміння Америки й американців…“   
На жаль, жоден інтеліґент, з якими доводилося зустрічатися, не мав поняття, хто був цей чоловік перед ними – обвішаний фотоапаратами, мов яблуня у Спасівку – яблуками, містер Капа. Певно, у “Правді“ не писалося, що спочатку воєнна світова фотодокументалістика збагатилася знаменитою фотографією падаючого від кулі солдата на полі бою в Іспанії (1936) авторства Роберта Капи, а вже потім – знаменитим фотокадром “Комбат“ (1942) Макса Альперта, що є її повтором. Також замовчувався пресою і той факт, що до війни було багато чого запозичено в Сполучених Штатів, зокрема в галузі індустріалізації. Саме з цієї причини не раз виникала досить парадоксальна ситуація, як ось і на Сталінградському тракторному заводі. Тут Капі заборонили фотографувати робітниць біля верстатів, щоб, бува, не потрапило до кадру щось “сєкрєтноє“: “…Ми не розуміємо, чому нам не дозволено фотографувати цей завод, оскільки, проходячи цехами, ми бачили, що майже все обладнання було виготовлене в Америці, і нам сказали, що складальний конвейєр, як і сам метод складання, був змонтований американськими інженерами й техніками…“
Та не меншим був подив від першого сніданку в сталінградському готелі, що складався з… кавуна, помідорного салату й крем-соди (бідолахи все-таки випросили потім замінити їм крем-соду на чай). В Україні їх годували ковбасами й варениками, яєшнею на салі, а тут – помідори з кавуном?!  Дивним це здалося, але навіть між рядками не читається в “Російському записнику“ такий, скажімо, здогад: то це нас годували в Україні, мов техаських биків, щоб, не дай Боже, не написали щось про голодомори в Україні?.. Мов, які там “голодомори“?!.. У нас он Сталінград у порівнянні з Україною Лазаря співає…
Опис Стейнбеком візитів до двох сіл Шевченкове на Київщині рясніє переліком страв та напоїв, а хист до куховарення “Мамушки“ із заможного села Шевченкове за двадцять кілометрів від Києва, їх і взагалі підкорив. Вона тільки й знала, що куховарила для них, і все було дуже смачним. Та й саме село залишило враження, що аж ніяк не асоціювалося з голодом. “...Це було дуже мальовниче село. Хати свіжо-вибілені, і грядки буяли, помідори важко звисали на стеблі, і кукурудза навколо будинків дерлася вгору. Хата, в якій нам приготували постій, стояла на узвишші, щоб ми могли милуватися сільськими краєвидами, полем та садками... Насвіжо вибілено; солодко пахло щойно вимазаною долівкою. Сім‘я була невеликою. Збільшена фотографія єдиного сина, підфарбована аніліном, займала мало не весь простінок у світлиці, і вони тільки раз зауважили з приводу неї: “Вивчився на біохіміка в 1940-му, мобілізований в 1941-му, убитий в 1941-му“...
Зізнатися, я трохи заздрила американцям, читаючи ці пахущі описи української гостинності. Дивно було, що “Мамушка“, готуючи для “мериканців“ від самого ранку і до пізньої ночі, не дуже-то й сушила собі голову над тим, де взяти свіжої риби для своєї сковорідки або свіжини на таранчук, з чого напекти житнього хліба, наліпити вареників та ще й полити їх медом... Адже про ті часи мій батько розповідав інше. Повернувшись з війни в червні 1946-го, він мусив здирати з військової форми погони та разом з чобітьми і колючою фронтовою ковдрою міняти в Західній Україні на мішок борошна для своєї напівголодної дружини з малям в Яготині на Полтавщині (нині Київської обл.) – можливо, за кількадесят кілометрів від тих сіл (на жаль, в книжці не вказуються райони), де довірливі американці об‘їдалися неперевершеними українськими паляницями, варениками з вишнями, свіжим таранчуком і навіть шампанським з Грузії.
Хоча...Ще й не таке втнули в СРСР з віце-президентом США Генрі Валласом у травні 1944-го, демонструючи йому “трудові табори“ Колими. Тут, сказали їм,  відбувалося “освоєння“ дикого краю “добровольцями“ з усіх кінців Радянського Союзу. Нагуляних на ситих пайках охоронників таборів (вертухаїв) перевдягнули в робочі спецівки й представили почесному гостю як робітників. Секретарок та машиністок НКВС перевтілили на свинарок, а на випадок, якщо котрась щось не те “ляпне“ допитливому гостю, вимуштрували перекладачів. Охоронні вишки та прожектори з поля зору делегації зовсім забрали, а з концертом “робітників“ (цебто “ворогів народу“ із середовища творчої інтеліґенції) так переборщили, що бідолашний Валлас зовсім розгубився: якщо в СРСР ось такі таланти криються під робочими спецівками, то хто ж тоді в них носить фраки з “метеликами“?!..
Сьогодні, через сімдесят літ, в Україні не спецівки та фраки в моді, а американські джинси, які в епоху “холодної війни“ вважалися ідеологічною зброєю. З Америки натягали в Україну не тільки смартфонів, пива, “Макдональдсів“ та “харизму“ з англійської мови, а й традицій, зокрема ставити свічку у вікні на пошану пам‘яті жертв Голодомору, хоча в Америці свічка у вікні споконвіків означає, що тут на Thanksgiving чи Christmas все ще когось ждуть – як не з війни, так просто на гостини. Не можна сказати, що й Америка  залишилась у боргу… Коли запустили “совєти“ першого супутника в космос (1957 р.), бібліотеки США зафіксували крутий злам читацьких інтересів: всі кинулися читати науково-популярну літературу… 14-річний син шахтаря із Західної Вірджинії Гомер Гедлі Гікам-молодший настільки захопився “росіянами“, що став будувати з кількома ровесниками свою власну ракету, діставши за неї в 1960 році золоту й срібну медалі на ярмарку національної науки. Пізніше хлопець здобуде відповідну освіту й увіллється до наукової спільноти NASA, напише автобіографічну книжку Rocket Boys, за якою знімуть фільм October Sky (“Жовтневе небо“, 1999). Правда, в СРСР, завдяки нелегальним каналам, більше знатимуть рок-групу The Beach Boys… Навіть сьогодні, коли інформативне поле помітно розширилось завдяки інтернету, рідко хто знає імена не тільки Гомера Гедлі Гікама, а й Джона Стейнбека та Роберта Капи. А варто б… Вони були сповнені симпатії до нас, вирощених і вихованих “совками“, і не боялись висловити її привселюдно ще задовго до того, як упала “залізна завіса“…

 

“КАЙДАШЕВА СІМЯ” ПО-АМЕРИКАНСЬКИ

Спостерігаючи бурхливі поствиборні події в Штатах, мимоволі згадуєш “Кайдашеву сім‘ю“ – повість класика української соціально-побутової літератури Івана Нечуя-Левицького. Побудована на живому матеріалі українського села на Черкащині кінця ХІХ ст., вона, як на диво, вписується і в полотно сьогоднішньої Америки. Хіба ні? З інтеліґентного й обмальованого помадою від Estee Lauder американського рота летить та ж сама піна, що й у брикливої невістки Мотрі, яка ніколи не знала зубної щітки. Та ж непокора, що й у впертого сина Кайдашів Карпа батьковому авторитету в сім‘ї, спостерігається і в сприйнятті новообраного американського президента. Знайома нам і улесливість учорашньої панської кухарки, за якою, мов за лядою в пекло, криється складна натура старої Кайдашихи – берегині не так сімейного, як власного комфорту. Навіть ласкава Мелашка з обкиданої злиднями родини Балашів постає перед нами в образі першої леді Меланії Трамп.

Остання в багатьох викликає симпатію завдяки не тільки зовнішності, а й рідкісному для її середовища таланту – скромно триматись осторонь чоловікової слави, не лізти, як сказали б Кайдаші, поперед батька в пекло. Хоча Америка цього й не оцінила... На голову вчорашньої моделі сиплються звинувачення в гріхах, яких вона не вчиняла. Її акцент та спробу вийти на подіум зі спічем, а не з пропонованим модельєрами фасоном виставляють на посміх. Комедіантка Челсі Гендлер оголошує в свого мікрофона, що в першої леді вона не взяла б інтерв‘ю через її “поганеньку англійську“, тоді як Меланія Трамп вільно володіє п‘ятьма мовами. Її спільну з Дональдом Трампом дитину, 10-річного Беррона, роблять об‘єктом “улюлюкання“ в соцмережах (а ті, як ми знаємо, переплюнули в жорстокості навіть стару Кайдашиху з її невісткою  “Мотрунькою“)...

Меланія, щоправда, має сьогодні свої маленькі перемоги. Днями порушена нею судова справа проти блоґера з Мериленду Вебстера Тарплі, який “помилково“ приписав їй у розпалі передвиборної кампанії причетність до сумнівного бізнесу – ескорту, увінчалась успіхом (тотожна справа порушена й проти британської The Daily Mail). Коли в соцмережах стали перекидатися “твітом“ Кеті Рич, що висміювала юного Беррона Трампа, Меланія рішуче втрутилася, добившись не тільки публічного вибачення, а й звільнення Кеті Рич від обов‘язків авторки текстів до комедійних скетчів популярного телешоу Saturday Night Live на телеканалі NBC. Почавши підбирати собі команду, перша леді, щоб захистити себе й сім‘ю від нападок оплачених “псів“ з інтернету, а також вплинути в цілому на негативну культуру соцмереж, серйозно подумує про підбір відповідних кандидатур для свого офісу, де буде й посада “стратегіст соцмереж“. І в той же час вона все ще є моделлю – для жіноцтва, яке вагається: кар‘єра чи материнство? У неї є за що вибрати-таки материнство, хоча багато хто з її статками та природніми задатками вибирає кар‘єру, і вона, можливо, ще присвятить себе бізнесу (косметика, біжутерія і т.ін.), якому завадили плітки. Вона нарешті переїхала до Вашингтону, хоч не поспішала одягати шати господині Білого дому, бо цього вимагали інтереси її сина-школяра. А оскільки все велике починається з малого, то, хочеться вірити, й перша леді з неї буде доладна – з власним, а не “наслідуючим Жаклін Кеннеді“ стилем та не з “нагадуючими Мішель Обаму“ спічами, а пріоритетами, дотичними до наших. Дали б тільки їм, Трампам, дихнути вільно…

Демократична партія, якій аналітики дедалі частіше ставлять діагноз “ідеологічно й морально збанкрутілої“, все ще сподівається на реванш... Причому задовго до наступних виборів – прямо зараз, коли Президент США Дональд Трамп має протягом традиційної першої сотні днів у офісі зробити бодай кілька важливих кроків у напрямку своїх передвиборних обіцянок. Що тільки не приписують йому, які палки в колеса тільки не встромляють! Замість літаючих по хаті макітр та мотовил, як було в Кайдашів, у хід ідуть “літаючі тарілки“ віртуального світу, які багато хто сприймає як новини, хоча насправді це майстерно запущені в обіг плітки та сяк-так зліплений фейковий компромат. Згідно з журналом National Review Online, в перших числах лютого Пітер Александер (NBC News) запустив у Твіттер новину про те, що Міністерство фінансів США буцімто тихенько, без обнародування, послабило санкційні віжки у відносинах з Росією, і “твіт“ було переадресовано користувачами аж 6200 разів. Але коли кореспондент через 40 хвилин визнав свій промах (мовляв, це була “технічна корекція“, запланована адміністрацією Обами), на неї зреагувало тільки 247 користувачів. Міжнародне агентство новин Reuters на весь світ звинуватило Президента Трампа в тому, що елітна спецгрупа U.S. Navy SEAL під час рейду в Ємені проти Аль-Каїди втратила одного спецназівця, хоча хіба є в цьому провина Трампа? Про це свідчить знавець у галузі військового лідерства й стратегії Крістофер Коленда, хоча його стаття на сайті thehill.com налічує всього 1116 пересилок. Або взяти випадок з практики кореспондента журналу TIME у Білому домі Зека Міллера... Комусь з колег, жадібних на антитрампівську сенсацію, його необачна фраза здалася “фактом“: мовляв, бюста Мартіна Лютера Кінга більше не видно в Овальному кабінеті! І хоча Міллер доклав максимум зусиль, щоб швидко виправити свій промах (мовляв, не видко було, бо заважали двері), інтернет, не зважаючи на його зусилля, зробив свою чорну справу.

Щоправда, цю “сенсацію на гачку“ чомусь і не проковтнув слухняно телеканал Fox News, який дорожить своєю репутацією джерела достовірної інформації. Тут сміливо вступають в дискусії з опонентами, в інтерв‘ю з президентами не бояться називати речі своїми іменами, а журналістам, яким у чужому очі й скіпка муляє, вважають справою честі підсунути під носа їхню ж власну колоду. Як ось і в дискусії з медіа-критиком газети The Washington Post Еріком Вемплом Такер Карлсон наголосив на тому, що, критикуючи Трампа та інші медіа, варто б зосередитись і на власному виданні, відомому як рупор російської пропаганди й джерело не зовсім об‘єктивної інформації.

Ще потужніше в антитрампівському напрямку діє телеканал CNN. Тут взагалі антитрампівська тематика витіснила все інше. Героєм дня вважається той, хто більше обіллє брудом президента. При цьому робиться вигляд, що так діє незалежний телеканал у вільній Америці. Насправді ж це той самий “підручний”  тільки не КПРС, а блумберґів, баффетів та соросів. Навіть цитату Трампа, що “ЗМІ, які подають фейкові новини, є ворогом американського народу” на CNN перекрутили й виставили на весь екран: “Трамп сказав, що ЗМІ – це ворог американського народу”, свідомо вилучивши з цитати “ЗМІ, які подають фейкові новини”. 

Глобальна ж мережа WWW стала рідною матінкою для різного роду словоблудства, а наше українське прислів‘я “Слово не горобець, вилетить – не впіймаєш“, здається, й створене для неї. Схоже, дехто й користується мережею саме для того, щоб поширювати дискредитуючу (із запізнілими поправками чи й без них) інформацію. Саме так, зомбуючи українського читача, слухача й глядача, просочується в українські ЗМІ перекручений фактаж, який малював і малює Дональда Трампа виключно чорними мазками. Але якщо не телеканал Fox News чи, скажімо, National Review Online, так той же Твіттер, наприклад, служить і добру службу: прямо з вуст Дональда Трампа, його дружини Меланії та перших їхніх порадників і помічників – чотирьох дорослих дітей від двох попередніх шлюбів та зятя Джареда Кушнера  – збита з толку аудиторія взнавала і продовжує взнавати істину. У норовливої Мотрі з “Кайдашевої сім‘ї“, випадково підчулої із сіней, як свекруха біля воріт обливає її брудом перед сусідкою, Твіттера під рукою не було, і вона розпалює в родині війну: варить борщ та кашу тільки для себе й Карпа, пряде тільки на власну скриню, а неметену долівку в світлиці перетворює ледь не на стратегічний об‘єкт…

У поствиборних та постінавґураційних Штатах стратегічним об‘єктом стає вулиця. Під гаслами проблем дітонародження ліберально-настроєне жіноцтво виходить на завчасно здириґовані (не без інструментарію того ж інтернету) антитрампівські марші. Студентська молодь, заохочувана як мовчазним, так і озвученим схваленням професорів-лібералів, аж ніяк не ліберально палить лімузини й б‘є вікна, як було у Вашингтоні в день інавґурації та в Берклі (штат Каліфорнія) на кілька днів пізніше... Консервативно-настроєним промовцям та лекторам, забувши про їхнє право на самовираження, влаштовують аж ніяк не демократичні бойкоти... З гаслами “Будуймо мости, а не стіни!“ носяться так, неначе в них вкладена вся Соломонова мудрість, але ж є ще й мудріші: “Краще стіни, ніж тунелі та підпільні “канали“, якими мексиканські наркокартелі перекачують свій згубний продукт до США“. 

Дехто навіть зважується перенести дух протесту проти обраного президента на авіалінії, де й без того певний ступінь ризику створює дискомфорт. Пасажирці рейсу 761 (Балтімор-Сіетл) компанії Alaska Airlines, яка з місяць тому спробувала розгорнути в салоні лайнера дискусію на болючу для неї тему поразки у виборах, вдалося навіть зірвати аплодисменти в ту мить, як її… знімали з рейсу. Адже для авіакомпаній важливі не так права пасажирів на власну думку чи політичну орієнтацію, як право на політ без пригод, на відпочинок протягом рейсу, а для декого – і довгоочікуваний сон. Сприятливий мікроклімат, забезпечений пасажирам, прямо причетний до репутації компанії, і крапка! Бізнес – понад усе.

А який мікроклімат забезпечуємо своєму президенту та його команді ми – країна, що прийшла до виборів 2016-го і без того розхристаною, з епітетом “Америхуана“ в резюме й політичним футболом – замість гоббі; не вміючою захистити своїх послів у гарячих точках планети і вберегти ветеранів воєн від статусу “безхатько“; з контрольованим заполітизованими профспілками правом на працю (тільки 28 штатів з 50-ти мають “right-to-work law“ – закон прямого права на працю) і робочими місцями як не в Мексиці, так десь у Китаї – тільки не в Америці; з нелеґалами, яких незаконно допускають до виборчих дільниць і платять їм за це захистом від депортації під крилом так званих sanctuary cities?.. Ведучі медіа, граючи на ліберальних струнах партії, якій віддано служать, тільки ахають: як, мовляв, чоловік без політичного та військового досвіду з усім цим справиться?! І куди, цікаво, заведе Америку щойно створена ним, учорашнім бізнесменом, компанія Tillerson & Associates, себто кабінет міністрів?!  Якось враз і забувши, що політичний досвід попередніх президентів не завадив Штатам накопичити ледь не 20-трильйонний борг – замість посагу новоспеченому президентові. Він, на щастя, знає, як вправлятися з астрономічними цифрами і, сподіватимемося, в упряжці з таким “биком“ у міжнародному бізнесі та підприємницькій дипломатії, як держсекретар Рекс Тіллерсон, розгребе-таки цю купу, не зламавши вісь у возі (як ламали її відсторонені від проблем громади Кайдаші, лінуючись розкопати гористий шлях від поля до двору). Поки що йому підклав свиню (за “Кайдашевою сім‘єю“, кинув через тин) тільки радник з нацбезпеки Майкл Флінн, який, не маючи на те повноважень, узявся в приватному порядку обговорювати з російським послом Кисляком санкції, довівши цей факт до відома верхівки Білого дому тільки після того, як його телефонна розмова стала надбанням загалу.

До слова, вираз “Найкращим бізнесом для американців є… бізнес!“ належить не Дональду Трампу, а його далекому попереднику Калвіну Куліджу (1923-1929). Того самого, який був інавґурований рідним батьком при лампі-“керосинці“ – замість палахкотіючих золотом люстр Білого дому. Хоч і при “керосинці“, а все ж таки бачив перед собою ту саму дорогу, що й розніжений розкішшю Трамп. Він повернув суспільство лицем до середнього класу. Він вважав, що дисципліна – мати порядку, і багато робив для неї. Але якщо й згадувати когось з колишніх очільників американської демократії в даний, наелектризований до блискавок, момент, так це Рональда Рейґана… Коли він, губернатор Каліфорнії, в перебігу своєї першої передвиборної кампанії (грудень 1967 р.) надумав завітати до Єльського університету, цей навчальний заклад мав репутацію бастіону нетерпимості лібералів до будь-якого інакодумання. Візит Рейґана-консерватора гальмувався до іскор під колесами, але він таки відбувся. Правда, в кімнаті, де подружжя Рейґанів поселили, все одно порозкладали газети й журнали з антирейґанівськими “шапками“ й статтями. Шокована Ненсі наступного ранку знайшла привід, щоб зникнути (з візитом до Smith College в сусідньому Масачусетсі), але Рональд вступив у битву – з притаманною йому граціозністю думки й поведінки. Чи то за більярдним столом, у коридорах чи з кафедри він не минав нагоди вступати зі студентами в дискусії, багатьом відкривши очі на ті чи інші процеси в суспільстві; своє заключне слово (відоме як Yale Political Union спіч) присвятив не власній кампанії, а проблемі свободи слова, явно на території університету затискуваної: мовляв, професорам не нав‘язувати б молодим головам власну ідеологічну доктрину, а відкрити б ті голови для різних точок зору і дати їм свободу вибору. На щастя, Рейґан не дожив до сьогоднішньої екстремальної нетерпимості до опонентів у таборі лібералів. Але їм, живим і здоровим, є що запозичити з цього епізоду його політичної біографії… Концентруючись не так на колишній моделі Меланії Трамп, як на моделі Єльського університету грудня 1967-го, твердо відстоюючого дисципліну конституційних свобод.

Президенти, як і боги в релігіях та батьки в родинах, мають давню традицію – проявляти свою турботу через дисципліну. Чи шукаємо ми в своїх державних керманичах ознаки якоїсь любові? Хто-хто, а ми, українці, ні… Згадаймо лиш портрет Йосипа Сталіна з дівчинкою на руках і чи віримо ми йому – після того, як він посиротив нас, загнавши на сибірські рудники й лісоповали наших дідів і прадідів, уклавши в канави виморених голодом бабусь і прабабусь, відібравши в нас віру, дітьми якої ми мали б відчувати себе до сивої старості. А давайте озирнемося на вчорашню Америку: замість “оази“ любові до рядового американця, нам передали у спадок “айсис“ (ISIS), любовно виплеканий за вісім років м‘якого (у Кайдашів, либонь, знайшлося б солоніше слівце) режиму Обами. А ось днями довелося читати, що за Барака Обами вперше за всю історію континентальної Америки джмеля (bombus affinis) взято під охорону як вимираючий вид – мовляв, яка ж усе-таки любов до великого й малого світу проступає крізь канву цієї дії державного очільника!.. Хоча нам потрібна “любов“, яка переводить нас з категорії “комах “ чи “об‘єктів тероризму“ в категорію “об‘єкт державної пильності“. Ліберали випустили недавно на ринок друку посібник “Як розмовляти зі звичайними людьми“ (треба думати, з тими ж “комахами“), а сьогоднішній республіканець Трамп давно розмовляє з ними на рівних. Ніде гріха діти: часом на межі непристойностей, забувши, що навіть у “курилці“ чи роздягальні він все одно під мікроскопом, і масний жарт на адресу жіночої статі зазвучить у президентських перегонах ледь не вироком самому собі – варто тільки опозиції запустити старий запис у вигляді “нового горщика“ на неозорі простори віртуального світу – інтернету. Хоча Кайдаші в своїй пореформенній епосі, як і їхні нащадки “гомо-совєтікуси“ в підрадянській Україні, а також ті, хто “враз прозрів“ після розпаду СРСР, тільки, либонь, розреготалися б над тотожною приказкою українського підпилого застілля: “Рибу, птицю й молодицю беруть… ги-ги… руками!“.

Однак зразки українського гумору так не запозичуються американцями, як, скажімо, зразки елітного мордобою. Ще кілька років тому бійка навкулачки в українському парламенті в багатьох медіа-коментаторів у Штатах викликала саркастичну фразу “Weird country!” (країна диваків), але сьогодні є популярним прийомом у акторів Голівуду, який, судячи з масованих атак кінозірок на нову адміністрацію, став подіумом не тільки талантів, а й ідей Демократичної партії, зокрема її лівого крила. “М‘язистий“, як і Владімір Путін, і не менш популярний, ніж Дональд Трамп, Арнольд Шварценеггер, наприклад, в інтерв‘ю журналу The Men’s Journal досить чітко засвідчує свій порив витовкти свого попередника по реалиті-шоу The Apprentice (Дональда Трампа цебто) обличчям об стола (!) тільки через те, що йому не припала до вподоби якась його фраза. Або ось і недавній скетч з суботнього телешоу Saturday Night Live на каналі NBC… Комедійна актриса Мелісса Маккарті, явно переступивши межу комедійного жанру, “імітувала“ прес-секретаря Білого дому Шона Спайсера, незадоволеного брехливими репортажами CNN, NBC, The New York Times і їм подібних…  “Імітувала“ до такої міри агресивним, що назавтра йому соромно було підняти очі під час недільної служби в церкві. Мелісса Маккарті, можливо, й підбілила свою репутацію чудово відтренованим рекламним роликом компанії KIA, прокрученим по телебаченню під час трансляції головного футбольного матчу року – Super Bowl, але тенденція набирає динаміки… До цього доклала зусиль і володарка 3-х “Оскарів” (вона найбільше -19 разів – номінувалася на цю нагороду) й 9-ти “Золотих глобусів” кінозірка Мерил Стріп, перетворивши подіум недавньої Golden Globe Award церемонії на антитрампівську трибуну. Вже далеко за віком не “весняне курчатко“, актриса зіґнорувала одну відому істину: що й справді бере нас, шанувальників мистецтва, за душу – так це не гра в політику, а гра на екрані чи сцені. Як Том Генкс, для прикладу… Не промовою з відтренованим надривом, а внутрішнім голосом в кінострічці “Філадельфія“ (1993) змусив людство зовсім по-іншому глянути на проблему СНІДу.  

Менталітет упертої Кайдашихи (“Як це так, щоб було не по-моєму?!..“, – і кулаком по кулаку “трісь!“), на диво, живучий у американців, які донедавна не знали, де та Україна і є – десь у Сахарі чи в Сибіру. У контексті передвиборної дилеми – Гілларі Клінтон чи Дональд Трамп – це звучить, приміром, ось так: як це так, щоб президентом був Трамп, коли по-вин-на бути Клінтон?!  Уявімо ж на хвилину, що й справді за Гілларі Клінтон проголосувала б на минулих виборах більшість виборників, і “трампісти“ виплеснули б на вулицю своє обурення (хоча вони, виховані на кращих традиціях американської демократії, чомусь і не виплеснули його вісім років тому, коли більшість обрала чорношкірого демократа Барака Обаму)… Що робили б ті, хто аплодує сьогодні поп-зірці Мадонні та її матюкам і нахвалянням на багатолюдному марші у Вашингтоні, влаштованому наступного після інавґурації дня, висадити в повітря Білий дім? Що робив би Голівуд, який благословив своїх посланниць – згадувану вже володарку 3-х “Оскарів” і 9-ти “Золотих глобусів” Мерил Стріп (на Golden Globe Award церемонії), актрису Ешлі Джадд (на демонстрації Women’s March on Washington), зірку естради й кіно Дженіфер Лопес (на Grammy Award церемонії) на межуючу з патетикою роль адвокатів ненависті, розгнузданості й жорстокості? Відповідь одна: усі вони стали б хором кричати, що сяка-така “консервативна Америка“ не рахується з волею більшості і цим підриває основи, закладені праотцями американської демократїї.

Поки ж що наш новий президент і його команда, а також сім‘я мусять звикати не тільки до нових обов‘язків, а й до руху опору противників демократії – демократів. Меланія з Іванкою мусять призвичаюватися до того, що все, що вони носять, їдять і як замішують тісто в діжі Америки-Кайдашихи, має віднині присмак політики. Коли Дональд Трамп підписав указ про тимчасову заборону в‘їзду до США з 7-ми країн, які вважаються середовищем мусульманського радикалізму, то онлайнівська публіка ледь не заклювала Іванку, яка виставила на Instagram своє фото в новій сріблястій сукні. Більше того: її продукцію відмовилися продавати гіганти роздрібної торгівлі Nordstrom, Neiman Marcus “і прочая“, і вона, перша донька країни, має право на збитки, понесені через родинність з президентом, але не має права на захист батька-президента, бо це, бачите, не вписується в американську мораль.

Не знаю як кому, а мені на перо так і проситься фраза з вуст Омелька Кайдаша, який усе життя боявся прогнівити Бога: “Чи ви не соромитесь святого сонечка на небі?“

З ХРЕСТОМ НА ПЛЕЧІ

“Наша віра“ й наша сила після Євгена Сверстюка

 

У ці січневі дні, коли світом зовсім недавно прокотилося Різдвяне шестя й у самий переддень Маланки та Василя, ми знову й знову звертаємось до вічних істин, на яких тримається ось уже третє тисячоліття християнство. Одні кажуть, що “спочатку було слово“, а інші їм суперечать: ні, спочатку таки було милосердя… Комусь здається, що слово не завжди може бути милосердним, а комусь – що милосердю не потрібні жодні слова, воно свідчить саме за себе голосніше афіш на вулицях і “твітів“ в інтернеті… Як було в Св. Миколая, скажімо, який творив добро у 270-350-х роках, але в ризи “апостола милосердя“ його вдягнули аж через тисячу років. Як було в Матері Терези, яка, перш ніж відвідати якийсь сиротинець, не дбала про пабліситі – на противагу всесвітній улюблениці принцесі Діані. Як було і в Євгена Сверстюка – одного з великомучеників радянської доби, який відмовився від урядової нагороди – Героя України, бо жив не заради дешевої слави й терпіти не міг «політичної біжутерії»…  

Євген Сверстюк дійшов до власної Голгофи в СРСР з хрестом на плечі, ім‘я якому – істинне правдолюбство. Навіть після реабілітації інакомислячих “шістдесятників“ він залишався самим собою, жодні соціальні віяння та політичні вітри не зігнули в ньому того дуба, що й нині, через два роки по його смерті, шелестить свіжим листом (про це писала “Нова газета“, яка друкувала багато чого з-під його пера, доки 1 грудня 2014 р. цей ще один лицар нашого згорьованого українства не відійшов у засвіти). Тим “листом“ є, насамперед, газета “Наша віра“ – православний історико-філософський та культурологічний часопис, заснований 1989 року Сверстюком і виплеканий на очах в України-мачухи, але, на жаль, не на її коштах. Проповідуючи древнє, від 1054-го, православ‘я й вічні християнські цінності, це видання ненав‘язливо посилає в аудиторію Христові заповіді, користуючись багатою жанровою палітрою й голосами людей, які знають ціну життю.

Скажімо, ще в 1994-му газета опублікувала (вперше в Україні!) публіцистичний есей українсько-американського літературного критика й мовознавця Юрія Шевельова (Шереха) “Москва, Маросєйка“, що навіть для посттоталітарного тогочасся був твором занадто сміливим. Не раз звучало зі шпальт газети проникливе слово Василя Барки, автора знаменитого “Жовтого князя“, та письменниці Ольги Мак (Канада). Довго друкувалась тут і Надія Світлична… Та сама, яку українська діаспора Сполучених Штатів знає як укладачку промовистого “Вісника репресій України“ й кореспондентку Української служби  радіо “Свобода“. У 1970 році вони із Сверстюком знайшли під Васильковом на Київщині тіло забитої кадебістами Алли Горської й подбали, щоб поховання та надмогильник були вартими її пам‘яті. Перш ніж бути засланою через кілька років до таборів суворого режиму за “антирадянщину“, Світлична встигла кинути в лице слідчому КДБ: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене…“

“Я просто людина…“  Хто із нас може без докорів сумління приміряти до себе цей високий стандарт самооцінки? Усі ми “просто люди“, але багато хто, як і за радянських часів, обирає ту хату, що скраю: нічого, мовляв, не знаю й знати не хочу. Від декого в Україні я чула, що у військкоматах беруть на “лапу“ 6000 гривень, щоб уникнути призову “на Донбас“. Страшно не так те, що “беруть“, як те, що “кладуть“… А також подібне не на жарт підриває добродійництво в діаспорі: хтось там багатіє на всеукраїнському горі (“кому війна, а кому - мати рідна“), а в нас тут люди часто діляться останніми центами. Багато хто з українців іде до церкви не так набратись духовності, як замолити гріхи чи просто не відстати від інших. Мало не кожен в Україні носить хрестика на шиї, але читають не “Нашу віру“, а лискучі журнали з кіоску на зразок Сosmopolitan, який у себе на батьківщині, цебто в нас у Штатах, вважається непристойним. Але це ще півбіди… Інтернет багатьом, включаючи й українських журналістів, замінив Біблію, відтіснив від вівтаря, пропонуючи готову “жуйку“, яку навіть в Америці багато хто ковтає інертно, піддаючись не завжди чесній пропаганді. Якби це було не так, то хіба чула б я з України, причому від освічених і начитаних людей, ось хоча б і таке: “Так отой ваш новоявлений  “Жириновський“ (що треба було розуміти “Трамп“ – авт.) і справді претендує на президента?!..“

Ось на такому підгрунті “Наша віра“, не втрачаючи віри в Україну, намагається проповідувати складну філософію Христа-Спасителя: любити – навіть коли сусіда позаганяв твоїх курей (та ще й із мітками на хвостах!) до власного курника.., навіть якщо в Україні наші долари йдуть не туди, куди треба.., навіть коли під час відвідин Освєнціма правнуки замордованих втрачають свідомість…

Освєнцім, до слова, є земним втіленням пекла, як і те ж Косово, скажімо, чи “наш із вами“ Голодомор. Згідно з теологічним визначенням, пекло є місцем абсолютної втрати святості. Щось таке, що релігія безсила зупинити, не маючи, по суті, пояснень на вічне запитання із знаком оклику в кінці: “І це Христос хотів би, щоб я любив Гітлера?!..“ Але, як читаємо в тій же “Нашій вірі“ – відкритим текстом чи “між рядками“, прозою чи віршем, а то й “шапкою“ чи заголовком  – християнство формує наші чесноти, завдяки чому ми вчимося відрізняти добро від зла, зерно від полови, щирість від розрахунку, кохання від хтивості… Окрім того, в світі, повному руйнації від технологічних процесів та геополітичних апетитів, християнство пропонує нам ще й антишокову терапію, душевний комфорт – залученням до благодійництва, глибшим вивченням біблійних істин, потребою прощення, молитвою перед іконами чи просто запаленою свічкою… Саме цілюща сила християнства провела його розбитими в пух і прах путівцями історії до вінця наймасовішої релігії в світі… Провела крізь криваві гоніння, розколи, чвари, скандали, конфесійні міжусобиці, війни й особисті травми… І ми сьогодні, як ємко висловилась редактор “Нашої віри“ Раїса Лиша, ще бачимо небо, шлях і обрій перед собою.

Власне, вона не любить багато говорити. Вона пише… Вдумливу прозу, вірші (збірки “Зірнула зірниця“, “Дерево світу зітхає“, наприклад, і справді бринять мелодією серед “гарчання вовкодавів кінця ХХ сторіччя“, як влучно сказав автор передмови Юрій Вівташ – її колега, однодумець і чоловік), есеї й інтерв‘ю, які часто “ловляться“ на ходу – в короткій розмові з кимось впливовим в українському релігійному світі, після церковної служби, за горнятком кави з давнім приятелем (як і Світличній, їй щастить обертатися в колах обдарованих, глибинно-мислячих людей) чи й просто в телефонній розмові з категорії “на хвилинку“. Серед авторів газети ми, її читачі, бачимо представників різних християнських конфесій – Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета (УПЦ КП) та Блаженнішого Любомира Гузара (УГКЦ), добре знаних в середовищі УАПЦ Патріарха Димитрія та Архиєпископа Харківсько-Полтавського Ігоря (Ісіченка), Єпископа УГКЦ Бориса Гудзяка з Франції та настоятеля православного храму Св. Покрови, що в селі Рубанівське на Дніпропетровщині, о. Василя Пишного… Останній, до слова, запустив до обігу щомісячник “Молодці-українці!“: про українство і його духовні начала, філософію буденних речей, культурну спадщину, персоналії, що творили нашу історію, і нас – зі своїм одвічним пошуком істини. Також громада храму Св. Покрови видала книжку земляка Юрія Фоменка (“Хранитель степу“), який, облишивши свій бізнес, пішов добровольцем на війну, і “Наша віра“ охоче друкує й цього чоловіка…

Подібні Фоменку автори є серцевиною “Нашої віри“ – як і жадав того Євген Сверстюк, вони звертаються до газети, як до вівтаря, шукаючи свою свічу, свою “Божу правду“. У декого це виливається у сповідь, у декого – в проповідь, бо мудрим є що сказати, а досвідченим є чому навчити. Це стосується, насамперед, Василя Овсієнка і його аналітичної хроніки “шістдесятництва“, правозахисника й релігієзнавця Мирослава Мариновича, поета-дисидента й громадського діяча Миколи Горбаля, науковця-фольклориста Тараса Марусика, письменника Андрія Кондратюка, мовознавця й журналіста з досвідом “самвидаву“ Святослава Караванського, який нещодавно залишив нас, політика, економіста й громадського діяча Олександра Сугоняка, істориків Володимира Рожка та Бориса Ткаченка, майстрині пера Антоніни Пипко… А Осип Зінкевич, директор і засновник видавництва “Смолоскип“, якось так зумів заполонити собою редакційну атмосферу, що без нього важко її й уявити. Коли рейдери викинули “Нашу віру“ на вулицю, він дав їй притулок у своєму тісненькому “Смолоскипі“, не кажучи вже про те, що підтримував повсякчас і дією, і добрим словом, і грішми…

Так, гроші ще не втратили своєї ролі навіть там, де, здавалося б, усе має триматися на Божому благословенні. Незалежна газета Сверстюка виходила й продовжує з перебоями виходити на одній передплаті та людських пожертвах, відмовившись заробляти на рекламі та служити можновладцям – в обмін на натоптаний гривнями рахунок у банку. Саме це приваблює до неї людей з вільного світу – зарубіжжя. Власне, як зізнається Раїса Лиша, “Наша віра“ має більше читачів поза межами України, ніж у самій Україні. Хоча в США й про саму “Нашу віру“ можна прочитати в декількох книжках зарубіжних авторів – хоча б і в аналітичній праці Ендрю Вільсона The Ukrainians: Unexpected Nation (London: Yale University Press, 2002), до якої ввійшли уривки інтерв‘ю з Євгеном Сверстюком від 24 березня 1998 р. Видні персоналії із Заходу були і є частими гостями в редакції, як ось екс-посол США в Україні Вільям Тейлор чи геополітик Збіґнєв Бжезинський, який задовго до нинішніх процесів в Україні спрогнозував їх, відводячи Україні ключову роль у збалансуванні влади в Євразійському регіоні та обмеженні російських геостратегічних амбіцій. І, звичайно ж, знаходять в часописі діяльну підтримку інтелектуали й громадські діячі з ініціативної групи “Першого грудня“, які прагнуть окреслити перед народом України конкретні шляхи втілення тієї ролі в реалії.

І все ж 1997-й рік, коли часопис увійшов у п‘ятірку найтиражніших некомерційних видань – з 55-тисячним числом передплатників, на жаль, більше не повторюється. Дива й нема, бо про українців ще не скажеш, що вони не уявляють свого життя без церкви, як і ті ж канадійці чи американці. Мультирелігійна культура тут настільки проникла в тканину суспільного життя, що церкви стоять на кожному перехресті, і нікого не турбує, якої ти віри і чи переступаєш їхні пороги – були б твої дії продиктовані добрими намірами. І все ж саме Америка, а не Британія (яка в 1600-х завезла на континент церковні порядки, догми та непокору їм, релігійні традиції й ритуали) сьогодні дивує світ ущерть наповненими церквами. Мабуть, люди знаходять в релігії те, на що не мають відповідей від політиків. Саме віра допомогла Америці уникнути голоду в роки Великої депресії, коли уряд виявився безпорадним перед кризою, хоч як не намагаються російські “аналітики“ довести протилежне: голод у Штатах таки був! Що й справді утримало Америку над прірвою голоду в 1930-х, так це ота многолика турбота про ближнього, якої вчить Христова заповідь і яка засіла в крові, жилах та помислах простого американця. Люди ділились останнім з подорожнім, що кидав ферму й мандрував з дітьми та вузлами до Каліфорнії. Навідувались до віддалених, забутих Богом ферм з кошиками кукурудзи, картоплі, бобів – що Бог послав, тим і ділились із сусідами. Лікарі, не думаючи про платню, днями й ночами мандрували по дворах та підліковували. Вчителі вигрібали вдома всі закутки й приносили найбіднішим у школі дітям яблуко чи варену картоплину… А нас у радянській школі, закривши очі на вчинений партійними “божками“ Голодомор, вчили, що в капіталістів “людина людині - вовк“!

Утім, якщо зазирнути в учорашнє Штатів, то не все починалось з високої моралі та глибокої віри. Першу церкву в Нью-Амстердамі (нинішній Нью-Йорк) збудували в 1642 р. на кошти, зібрані під час “п‘яних“ весільних гулянь. Алкоголь був такою ж звичною річчю в Новому Світі, як і молитовник, а хмільний сидр (hard cider) навіть служив певний час валютою. У в‘язницях спиртне було в раціоні на одних правах з юшкою та водою й не підлягало оподаткуванню. Однак у пуританів Масачусетса не знайдеться милості до безневинних жінок, брутально звинувачених у “відьомстві“ і безжально страчених у 1690-х. Святкування Різдва було заборонено від 1651-го й каралося 5-шилінговим штрафом. Дарування поступово виросло до величини, за яку мало не билися. Німці, від 1680-х густо заселивши Мангетен та Пенсильванію, про Св. Миколая “забули“ ще в Європі – під тиском лютеранства, проповідуючого верховенство над ним, зокрема в місії дарування, Христа-дитяти (Christkind). Протестанти-британці, обрізавши крила Св. Миколаю, визнавали подарунки протягом “12-ти днів Різдва“ і особливо на Новий рік. Ще якось старалися шанувати Сінтер Клааса сім‘ї голландців-старовірів, роздаючи дітям апельсини й імбирні пряники на вечерю 5 грудня. Отож Св. Миколай, подолавши шлях від Мири до Нового Світу, пару століть мусив перебиватися з хліба на воду, маючи сильну конкуренцію в особі процвітаючих покровителів європейських іммігрантів – Св. Георгія, Св. Андрія та Св. Патрика. Однак узвичаєні в генофонді іммігрантів прадідівські традиції зробили своє, і вже на момент війни за незалежність від Британії (1775–1783) Св. Миколай перейшов на part-time; на сьогодні він, Санта Клаус, створив в Америці “імперію доставки дарунків“, втиснувшись в Різдвяний календар (Різдво офіційно визнали в 1870 р.) і мирно розділивши із Всевишнім місію “любові до ближнього“.

О цій порі, коли повсюдно все ще панує експресія Різдвяного милосердя, доречно було б згадати тих братів та сестер “Нашої віри“ із закордоння, які, не вичікуючи нагоди, допомагали матеріально упродовж цих мало не тридцяти років – не Сверстюку і не Лиші з Вівташем нести їхнього хреста, а нам з вами, шановні читачі і всі, хто ще потребує Божого слова й світла. Насамперед, це невтомна діячка в царині православного християнства Надія Мірчук з Лівінґстона (штат Нью-Джерзі) і згадувана вище Надія Світлична, подружжя Віра і Олесь Скопи із Сан-Дієґо (штат Каліфорнія), громадський діяч і меценат Роман Воронка з Нью-Джерзі, Дарія Бродхед, Катерина Щербань та Леся Храплива-Щур з Канади, подружжя Любомира і Теодосій Крупи з Моррістауна (штат Нью Джерзі), Зиновій Квіт з Філадельфії (штат Пенсильванія), Віра Вовк з Бразилії, Степан Семенюк з Польщі і віднедавна – добре відомий читачам “Нової газети“ Микола Галів з Нью-Йорка. Цих людей недарма вважають в редакції “Нашої віри“ добрими янголами, хоча декого з них вже й немає в живих…

Однак доброчинство їхнє живе та кличе, шановні читачі, проявити силу волі й духу, підставивши під хреста й своє плече. Долучитися до утримання на плаву часопису, який потрібен сьогодні Україні, мов ковток води, – і справді свята справа. З цим звертається до читачів-українців та земляків за кордоном невеличкий, але працелюбний, мов бджола, колектив редакції: поможіть чим можете, аби часопис не замовк, а виконував свою духовно-просвітительську місію й далі.

Гроші можна надсилати через Western Union на ім‘я редактора Раїси Лиші чи директора Орини Сокульської або передавати через друзів та знайомих. Адреса редакцiї для відвідувачів: м. Київ, вул. Межигірська, 21 (приміщення видавництва “Смолоскип“); для листів:  Редакція газети “Наша віра“, прізвище та ім’я одержувача, аб/с 283, Головпошта, м. Київ, 01001, Україна. Телефон: (044) 425-68-06; e-mail: nashavira@ukr.net ; 

веб-сайт: www.nashavira.in.ua

ВІЧ-НА-ВІЧ З “КУЗЬКИНОЮ МАТІР‘Ю“

53 роки тому в Далласі (штат Техас) було вбито 35-го Президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді

Якось, завернувши з траси до чийогось двору з написом “Garage Sale” при дорозі, я натрапила на журнал Life за 10 липня 1964 року. Потерта обкладинка обіцяла цікаве читання: щоденник Лі Гарві Освальда, написаний під час його втечі до СРСР (1959-1962 роки), тобто задовго до вбивства ним президента Джона Кеннеді в Далласі 22 листопада 1963 року. Навколо вбивства було і залишається багато містики, вину кому тільки, окрім Освальда, не приписували (хоча комісія Воррена й визнала, що Освальд не був агентом Фіделя Кастро чи Микити Хрущова і діяв самотужки), але навіть найбільш сміливі теорії щодо змовництва в стінах Ватикану чи Секретної служби США (USSS) не зняли за 50 з гаком років плями з імені Лі Гарві Освальда. Пропоновані увазі читача уривки з “російського щоденника“, в якому імена з етичних мотивів змінено, допоможуть ясніше зрозуміти персоналію Освальда, який, маючи проблеми з психікою, міг би бути і вбивцею, який прагне “слави“ будь-якою ціною, і просто “офірним козлом“ у змові вищого гатунку.

Учорашній американський морський піхотинець Лі Гарві Освальд прибув до Фінляндії восени 1959 року, за кілька днів до того, як йому виповнилося 20 років. Звідти, сівши в Гельсінкі на потяг, він прибуває до Москви, де оселяється, згідно з туристською візою, на п‘ять днів у готелі “Берлін“. Це був час, коли в Штатах було випущено на ринок ляльку Барбі, яка й досі є еталоном витонченості й помірності в смаках, а СРСР у світі представляла горезвісна “кузькина мать“ - знаменитий “неологізм” у лексиконі першої особи Радянського Союзу Микити Хрущова. Однак, схоже, ця разюча різниця не змусила тоді молодого чоловіка проводити паралелі між явищами й фактами на користь країни, в якій він народився і виріс.

16 жовтня: “Зустрівся з інтуристським гідом Ольгою, пояснив їй, що хочу подати на радянське громадянство. Вона шокована, але згодна сприяти. Питається в свого начальства в “Інтуристі“, там радять звернутися з відповідним листом-проханням до Верховної Ради. Телефоном директор “Інтуриста“ інформує про мене паспортно-візову службу.“

17 жовтня: “Побачився з Ольгою на прогулянці містом… Вона розпитує все про мене, зокрема, чому я роблю це. Пояснюю, що я комуніст… Вона ввічлива і приємна, але дещо занепокоєна. Намагається бути дружньою, їй шкода мене, немов якусь чудасію“.

21 жовтня: “Уранці зустрівся з офіційною особою з паспортно-візової служби… Запитує, що мені треба… Кажу: “Радянське громадянство“… Він каже, що “СРСР є країною мрій тільки в літературі“ і радить мені повертатися додому… І що він повідомить пізніше, чи мою візу (дійсна до сьогоднішнього вечора) буде продовжено. Увечері з міліції повідомили, що маю відбути з країни не пізніше 8-ї вечора… У мене шок!!! Моїй мрії кінець! Я замикаюсь в своєму номері. Всього сотня в кишені. Два роки даремного сподівання на тепліший прийом. Найзаповітніші мрії перекреслено якимось рядовим чиновником… О сьомій вечора я вирішив покінчити з усім цим. Підставляю руку під струмінь холодної води з-під крана, щоб не так боліло. Ріжу ліве зап‘ястя. Тоді встромляю руку у ванну з гарячою водою. Думаю: “Коли Ольга прийде за мною о 8-й і знайде мене мертвим, це буде жахом для неї“. Десь грає скрипка… Я відчуваю, як моє життя покидає мене. Думаю собі: “Як легко помирати“… Близько 8-ї Ольга застає мене непритомним… Вона кричить (я пам‘ятаю це) і біжить по допомогу…“

22 жовтня: “Лікарня… Крім мене, в тісній палаті ще дванадцятеро… Тільки після двогодинного спостереження за ними я зрозумів, що знаходжусь в оточенні “психів“… Після обіду приходить Ольга з двома лікарями, перекладає їхні запитання й мої відповіді. Коли я скаржусь на відворотну їжу, лікарі регочуть: мовляв, це добра ознака… Ольга обіцяє поклопотати, щоб мене перевели до іншої секції лікарні…“

29 жовтня: “Залишив лікарню, їду автом з “Інтуристу“, Ольга зі мною… Того ж дня мене поселили в “Метрополі“… Ольга повідомляє, що в паспортно-візовій службі мене хочуть бачити… Там запитують, чи я хочу повернутися до своєї країни. Я кажу, що ні, хочу бути громадянином Радянського Союзу. Вони кажуть: “Побачимо“… Запитують, які документи, що засвідчують мою особу, маю при собі. Показав їм папери про військову службу в Корпусі морської піхоти (Marine Corps). Вони кажуть, що доведеться чекати їхнього рішення. Питаю, чи довго. Кажуть, що не так і швидко. Пізніше завітала Ольга: як я тут? Не стримавши свого роздратування, я образив її“.

31 жовтня: “…Ольга сказала, щоб сидів у номері, гарно харчувався… Через кілька хвилин після того, як за нею зачинилися двері, я зловив таксі… О пів на першу прибув до американського посольства. Витягнув паспорт і поклав на стіл у приймальні: “ Я прийшов позбутися американського громадянства“… Річард Снайдер, тодішній консул США у Москві, відірвавшись від писання, запитує, чим може бути корисним. Кажу про свій намір прийняти радянське громадянство й легально позбутися американського… Снайдер записує персональні дані, ставить запитання, застерігає від необачних дій, доки радянська сторона не дасть згоди, каже: “Дурень“… Я провів 40 хвилин у посольстві, щоб почути під кінець, що на оформлення паперів піде час: “Not today!”...  І все ж я впевнений, що тепер, переконавшись у моїй лояльності, “рашенс“ приймуть мене...”

Далі в щоденнику йдеться про те, як американські репортери, включаючи й журналістів з TIME Magazine, стали докучати Освальду своєю увагою. З одного боку, він розумів, що в такий спосіб відбувається ідеологічний натиск на нього та його рідню в Штатах (стали стривожено телефонувати мати з братом), з іншого, бути в епіцентрі подій йому явно подобалось...

16 листопада: “Радянський чиновник заходить до мого номера й каже, що можу перебувати в СРСР, доки  не буде прийнято рішення стосовно мене“.

30 грудня: “Купив пару мовних самовчителів і змушую себе вчити російську по 8 годин на день… Нема з ким перекинутись словом… За грудень нічим платити за готель… За мене знов забули?.. Та ось, нарешті, покликали до паспортного офісу, де троє чиновників запитували мене те саме, що й попередні місяць тому…“

4 січня 1960 р.: “Мені, нарешті, дали радянський документ – не громадянство, якого я так хотів, і не право на проживання для іноземців, а, як сказано в ньому, – “для осіб без громадянства“. Однак я радий. Службовець каже, що мене відсилають до Мінська. Я запитую: “Це не в Сибіру?“ Він сміється й каже, що мені повинні надійти кошти від Червоного Хреста, щоб було чим заплатити за готель…“

5-7 січня: “Їду до Червоного Хреста… Отримую 5000 рублів, величезна сума!.. Мій готельний рахунок поглинув 2200 і квиток на потяг до Мінська 150, але я все ще маю великі гроші й надію. Відіслав матері й брату листи, щоб не турбували мене більше… Я починаю нове життя й не хочу ані крихти з минулого“.

Січень і лютий 1960-го Освальд мешкає в готелі “Мінськ“, дістає особистого перекладача й обіцянку мера Мінська В.Шарапова щодо безплатної квартири. Він оточений не тільки симпатією гарних дівчат, а й загальною увагою; навіть мітинг на радіозаводі пропонували організувати на його честь, але він ввічливо відмовляється. Знайомиться з чоловіком, Андрієм Б., який згодом стане відкривати йому очі на деякі речі. А поки що контролер Лі Г. Освальд працює на Мінському радіозаводі “Горизонт”, має платню 700 рублів, “допомогу“ від Товариства Червоного Хреста – також 700. “Таким чином, я маю 1400 рублів щомісяця – майже стільки ж, як і директор радіозаводу!“. Одне муляє американцю: колективна зарядка об 11-й, від якої тхне “обязаловкою“…

16 березня: “Мені дали невеличку однокімнатну квартиру з кухнею, ванною й двома балконами та виглядом на річку. Майже надурняк (60 рублів на місяць). Радянська мрія!“.

Що залишив “перебіжчик“ удома, в США, було показано на американській виставці в Сокольниках улітку 1959 року: будинки, устатковані холодильниками (хоча горе-репортер Волтер Дюранті перетягнув холодильник до Москви через Атлантику ще в 1930-х!), телевізорами, пральними машинами та іншою побутовою технікою. Це тоді в устах Микити Хрущова, розгніваного “кухоннимм дебатами“ з віце-президентом США Річардом Ніксоном, прозвучала вперше знаменита “кузькина мать“, ввівши в “стовбняк” перекладача…

31 березня: “Робота. В процесі переїзду втратив контакт з Тамарою. Познайомився з Володимиром Ґ., моїм ровесником – товариським, начитаним, а також чудовим радіотехніком. Його батько – генерал, двічі Герой Радянського Союзу“.

1 травня: “Першотравень став моїм першим святом тут… Майорять прапори, скрізь портрети містера Хрущова… За американською звичкою, сплю вранці досхочу… Увечері йду в гості до Андрієвих доньок, які влаштували гулянку аж на сорок осіб (далі йде опис доньок та їхніх гостей прим. авт). Андрій радить мені повертатися до Штатів. Це перший голос опозиції, почутий мною. Я поважаю Андрія, його обізнаність із життям. Він багато розповідає, порівнюючи речі, яких я зовсім не знаю. Я починаю відчувати неспокій в душі...“

Червень-липень: “...Я звикаю до маленького кафе, де часто вечеряю. Страви прості й одноманітні, завжди одне й те ж по всіх кафе та їдальнях міста. Їжа дешева, а якість мене не дуже-то й турбує після трьох років у USMC (Корпусі морської піхоти СШАприм. авт.)“.

Серпень-вересень: “З поступом у вивченні російської мови, глибшає й моє усвідомлення реалій, у яких живу. Колективна фіззарядка... примусові збори після роботи... політичні мітинґи... заганяння на нудні лекції... і всім заводом (окрім мене) – на копання картоплі в місцевому радгоспі: так би мовити, “патріотична акція“ збирання врожаю. Робітникам вона сидить у печінках, але всі мовчать... І скрізь відчувається присутність та вплив партсекретаря...“

 Пізніше, влітку 1964 року, лідер країни, економіка якої трималася на “патріотичних акціях“, критикуватиме під час візиту до Швеції тамтешнє фермерство... Але поки що автор щоденника захоплено описує білоруську осінь з її дарами, гостей у своєму помешканні на день народження і знову – оте виїдаюче душу почуття самотності (ознака депресії), яке не покидало навіть у присутності тієї чи іншої жінки. Як завжди, увага радянських жінок – мов бальзам на душу  єдиного на всю околицю парубка-американця, “Аліка”. Пропонує руку й серце Анні – вродливій, але генетично-наляканій радянською дійсністю єврейці, яка відмовляє йому, не на жарт вразивши його честолюбство: “Я кохаю її, але що маю робити?! Це стан постійного страху в СРСР“.

Січень-лютий 1961 р.: “Рівно через рік після одержання легального статусу мені запропонували громадянство, але я відмовився... Я знову й знову переглядаю своє рішення щодо проживання в СРСР. Робота нудна, грошей нема на щось путнє тратити – ані нічних клубів, ані боулінгу, одні танці... В листі до американського посла в Москві заявляю, що хочу повернутися до США... Дістаю від Річарда Снайдера запрошення на інтерв‘ю...“

1-16 березня: “Живу очікуванням від‘їзду до Штатів... Андрій схвалює, але радить ні з ким більше не ділитися своїми планами.“

17 березня: “Ми з Іваном пішли на танці. Нудота, але в останню хвилину мене познайомили з дівчиною в червоній сукні й французькою зачіскою... Її звати Марина (Прусакова прим. авт.)...“

31 квітня: “...Ми побралися. В домі її тітки було весілля на двадцять осіб з кола їхніх друзів та сусідів...“

Травень: “По суті, я одружився з Мариною, щоб дошкулити Анні; переключатися з Анни на Марину було нестерпно боляче, оскільки мало не щодня бачив Анну на заводі... І все ж з плином часу звикаю до дружини.“

Червень: “...Дедалі менше думаю про Анну. Наприкінці місяця посвятив Марину в свої плани щодо повернення до США. Моя дружина трохи здивована, але каже, щоб робив те, що хочу“.

8-15 липня: “Відлітаю на Іл-20 з Мінська до Москви... Інтерв‘ю в посольстві... Паспорт на руках... Марина зі мною... Повернувшись до Мінська, з жахом дізнаємось, що всі в Марини на праці знають про її візит до американського посольства... Начальство влаштовує їй мітинг “колективного осуду“...

Решта літа й осінь минули для вагітної Марини в гострих “осудах“ на зборах та викликах “на килимок“ до міськкому комсомолу, доки не втекла до тітки на Урал... А для Освальда – в паспортно-візовій тяганині, на яку перетворилася Маринина еміграція до США і яка тривала аж до кінця грудня. І все ж, за тодішніми мірками, й одруження, й імміграція обійшлися для обох малою кров‘ю – більш усього, нікому в СРСР не хотілося, щоб Освальд знову порізав собі вени на руках, і справа набула міжнародного розголосу.

25 грудня (Різдво Христове, вівторок): “... У Марини на руках паспорт з візою на виїзд за межі СРСР“.

Січень-лютий, 1962 р.: “Мій легальний статус в СРСР продовжено до 5 липня 1962-го ... 15 лютого в Марини пологи – дівчинка... Я побачив своє дитя аж через тиждень... Я хочу її назвати “Джун Марина Освальд“, але ті бюрократи кажуть, що має бути “Джун Лі “...

Березень: “Марині приходить офіційне схвалення Службою імміграції й натуралізації США її візового клопотання... Останній документ“.

Переїхавши до Америки в червні 1962 року, Освальди оселилися в Далласі (штат Техас), де Лі влаштувався з часом у шкільне книгосховище, з вікна якого й цілився в авто президента Джона Кеннеді. Марина народила в США другу дитину, і коли сталося вбивство в Далласі і її чоловіка застрелив при перевезенні до в‘язниці власник одного з нічних клубів Джек Рубі, вона тяжко переживала: тепер діти, як і вона сама колись, ростимуть без батька, та ще й у тіні ганьби. Саму Марину ФБР довго тримало в ізоляції, звинувачуючи в шпигунстві і, переконавшись у її непричетності, залишило в спокої тільки через 18 місяців після того страхітливого дня, коли було вбито Джона Кеннеді. З часом вона перестала вірити офіційній версії вбивства 35-го президента США й навіть стала вимагати ексгумації залишків тіла свого чоловіка (хоча в могилі й справді лежав він, Лі Гарві Освальд). Одна з її близьких – кінодокументалістка Кія Морґан – засвідчила публічно, як Марина не раз хвалилась їй, що Лі, навпаки, захоплювався президентом Кеннеді. Вона вийшла заміж вдруге, але все життя боялася за власну безпеку. Виростила дітей (окрім двох доньок від Лі Гарві Освальда, в неї народилося ще й двоє синів від другого чоловіка - Кеннета Портера), утрималась від спокуси розбагатіти за рахунок звабливих пропозицій, живе на пенсію Кеннета Портера. Тільки зовсім недавно вирішила продати на торгах весільну обручку Освальда, залишену ним у день убивства на комоді в їхній спальні...

JOHNNY APPLESEED

Ось і вступила в свої права осінь, розвішала яблука на гіллі, обсипала росою ще смарагдові трави... Опоетизована ліриками й художниками, ця пора ще й радує нас щедрими (і дешевими!) дарами матінки-природи. На осінньому базарі мого дитинства в Україні яблука самі котилися під ноги...
Хто ж стоїть біля витоків легенди, ім‘я якій “американське яблуко“? Кому повинні ми завдячувати, ласуючи ним від осені до осені? Чиє ім‘я стоїть за напівзабутими рецептами хмільного яблучного сидру (hard cider), який став конкурувати з пивом у Штатах зовсім недавно?  
Був такий чоловік в Америці, що сходив її землю босими ногами – від Масачусетса, де народився в 1774 році, до могутньої ріки Місісіпі. Одні вважали його диваком, інші – праведником. Звали чоловіка Джоном (Джонатаном) Чапменом і носив він за душею любов до всього живого – комах, пташок, звірів, дерев і тих сіромах-переселенців, яким на зорі ХІХ століття жилось серед безкраїх прерій Мідвесту ой як несолодко. Щось було закладено в ту душу батьком-матір‘ю, а щось – Сведенборзькою течією в християнстві, яка проповідувала особливу покору Божим заповідям і якій він віддано служив до кінця своїх днів. А ще цей чоловік з дитинства всотав нехитру індіанську науку любові до дикої природи. Босий, в кобеняку з мішковини і часто з олов‘яним казанком на голові, за плечима – шкіряна торба з яблучним насінням, на вустах замість вітання “добрі вісті прямо з небес“ - таким його пам‘ятали, таким він кочував від покоління до покоління в сімейних переказах. Доки публікація Вільяма Д‘арсі Гейлі в Harper’s Magazine (1871 р.) не винесла напівправду-напівлегенду на гребінь національного інтересу.
Відтоді стільки було написано про Джонні Яблуневе Насіння (інакше, як Johnny Appleseed, його не називали), що важко тепер відрізнити правду від вигадки. Казанка, може, й не носив на голові, але, готуючи в ньому вечерю, вимолював у неба прощення за обпалених над вогнищем комарів. Скуповував у поселенців хворих та занедбаних  коней і лікував їх, підгодовував, щоб потім випустити на волю. Коли щастило під заморозки розжитися в когось на пару зачовганих чобіт, то недовго й носив їх – віддавав нужденнішим; сам же продовжував свої мандри босоніж (у деяких джерелах йдеться про звичку взуватися інколи тільки в один черевик або чобіт) лісами та  преріями, що аж кишіли зміями. Багатьох рятував від нальотів індіанів, які прислужувались британцям під час війни 1812-1815 років. Яким саме чином? Приносив недобрі вісті людям і сам же добровільно напрошувався у гінці, щоб дістатися до найближчого армійського форту по допомогу. Поблизу Менсфілда в Огайо під час такої сутички загинули й мирно настроєні до “білої людини“ індіани – залишається тільки уявити, що відчував тієї миті чоловік, який “і мухи не зобидить“. Допомагав людям, з якими зводила доля, і грішми… Здавалося б, де було взятися тим грошам у нього? В морози ходив босоніж, ночував як не під шатром дерева, так у чужій стодолі, харчувався чим Бог пошле (в основному кукурудзяною мамалигою, горіхами та дикими ягодами з лісу)...
Однак, перш за все, Джон Чапмен був бізнесменом. Підприємливим, заглядаючим наперед ділком своєї епохи, а не романтично-рожевим диваком з діснеєвських мультиків, що роздавав направо й наліво яблуневі сіянці. Згідно з найдавнішим документом, що зберігся (а це лист з Англії, датований 14 червня 1817 р.), він згадується сведенборжцями як їхній місіонер в Америці й садівник. Садівництво, зокрема яблуневе, він вивчив ще в юності – у добре знаному тоді господарстві Нової Англії Mr. Crawford Farm.
Ні, яблук він не “придумав“ для Америки – їх завезли на узбережжя Атлантики ще в 1623-му. На той час, коли малого Джона колихали в колисці, фрукт, що призвів колись до античної Троянської війни, настільки мирно вжився в американську дійсність, що apple butter (уварене яблучне пюре зі спеціями) та apple pie (яблучний пиріг) були на кожному столі, а hard cider (хмільний сидр) служив за колоніального режиму своєрідною валютою. Коли ж майбутній садівник підріс і став цікавитись довкіллям, суспільство вже було готове до поширення цивілізації з обжитого узбережжя Атлантики і далі, за Апалачі. Отож, глибоко релігійному Джону Чапмену здалося, що було б і зовсім гуманно, щоб яблуко з біблійного раю переселилося в те “пекло“, яким був тоді некультивований, ворожий “білій людині“ Мідвест (тоді, в 1800-х, це була Northwest Territory). Щоб яблуко не просто родило на гіллі, а було скуштоване (надкушене!) людиною, яка відкрила ці благословенні землі не тільки для себе та своєї сім‘ї, а, по суті, для всього світу. А для цього потрібно, щоб садок чи хоча б пара яблунь росли на кожному клаптику землі, відвойованому в дикої природи.
Ось як ця ідея набувала земного тяжіння – не за Ньютоном, а за ним, мрійником і практиком Джонні Яблуневе Насіння. Коли він ще саджав сади на заході Пенсильванії (на території нинішніх графств Venango та Warren,1797-1804), Америка Томаса Джеферсона виношувала й реалізовувала ідею експансії за рахунок Луїзіанської території, викупленої в 1803 році в наполеонівської Франції. Вже з 1792 року Огайо-територія стала виманювати людей з обжитого узбережжя Атлантики, наділяючи по сто акрів (40,5 га) на родину. Але ставилася одна умова: протягом трьох років сім‘я повинна посадити не менше півсотні яблунь і два десятки персикових дерев. Отож, метикуватий Джонні швидко збагнув, що він може поєднати в своїх мандрах поза Апалачією дві важливі для нього речі – садівництво й утілення в конкретні справи Божих заповідей.
Почав з того, що спустив вниз по течії ріки Огайо кількадесят бушлів насіння з-під сидрових пресів Пенсильванії. Щоб виростити сіянці, вибирав місця, на яких, більш усього, поселяться потенційні фермери: вздовж річок та струмків, на лісових галявинах, узбіччях утоптаних індіанами та поодинокими переселенцями шляхів. Перша жменя насіння з його шкіряної торби ляже в землю графства Licking та території неподалік нинішнього міста Steubenville (графство Jefferson), де народиться через століття зірка американської поп-культури Дін Мартін. А поки що тут гуляли сокира й лопата, вирубувалися й викорчовувалися хащі, в посуху тягалося дерев‘яне цебро від річки чи струмка … Яблука Джонні не були плодом, що висів низько – простягни тільки руку, і вже, як мовиться, в пазусі. Це була важка праця, але окуповувалась вона сторицею. Прибулим потрібні були саджанці, і їх можна було купити в Джона Чапмена по 6-7 центів за штуку, а інколи купувався й увесь розсадник разом із землею. Найбільш ранні переселенці охоче давали йому в оренду або позику частину землі, і він платив їм деякий час саджанцями, доки не розбагатів настільки, щоб купувати власні гектари. Найбільший сад в Огайо (160 акрів) він виростив у графстві Ashland, але, не зареєструвавши вчасно, втратив його в тій лихоманці, що охопила згодом Мідвест.
Дедалі більше й більше критих возів, запряжених волами й мулами, торохтілов ту пору битими дорогами… Дедалі більше човнів та плотів з домашнім начинням, коровами й свиньми пливло водними артеріями зі сходу на захід. Із кінцем так званої Другої війни з Британією за незалежність (1812-1815 роки) почався один бум, а після неврожаю 1816 року (так званого “року без літа“) – інший, ще потужніший. Американці кидали обжиті місця на сході Америки, європейці та азійці купувались на солодку рекламу “американського раю“, а доводилось пірнати в напівдике, повне драматизму існування. Ось тут-то і виринав Джонні Яблуневе Насіння, допомагаючи порадою й ділом, невтомно снуючи туди й сюди, щоб устигнути щось посадити, а щось і пересадити, як у холодному 1816-му, комусь продати, а комусь і просто подарувати. Це завдяки його молодим садам люди приростали до землі, і не тільки в Огайо, а й у Індіані, Іллінойсі, Мічиґані та сусідніх з ними штатах.
Було б простакувато стверджувати, що тільки він, Джон Чапмен, займався садівництвом. Були й інші, не менш метикуваті. Щоб виростити смачний і прибутковий плід, вони прищеплювали на сіянцях гілку з бруньками від дерева престижного сорту. Уславився цим Джеймс Гарт Старк з Кентаккі, який, помандрувавши трохи Мідвестом, заснував у 1816 ррці невеличкий розсадник на схилах Місісіпі, відомий нині всьому світу як Stark Bro’s Nurseries & Orchards Co. (м. Луїзіана, штат Міссурі). Але жоден не насаджував стільки яблунь на дикій землі, як Джонні Яблуневе Насіння, і ніхто не вирощував їх прямо із сім‘я (сповідуючи Сведенборзьку релігію, він просто не міг змагатися з природою-матінкою). Яблука від його сіянців родили терпкі і часом такі кислі, що інакше, як “spitters” (від слова to spit – плювати), їх не називали. Науковці пояснюють це ще й впливом того жорсткого довкілля, в якому росли його “злі“ сади. Але фермери охоче сушили різані яблука на зиму, варили соуси, переганяли сік з “кислятини“ на оцет, яким консервували овочі, фрукти та м‘ясо. Багаті танінами й кислотами плоди годилися також на хмільний сидр (hard cider), який в умовах тотальної антисанітарії був єдиним безпечним напоєм у побуті тієї доби. В історико-побутовому дослідженні Говарда Мінса, наприклад, наголошується, що сидр “був таким же важливим на обідньому столі, як і м‘ясо та хліб“.
На осінніх фестивалях, що влаштовуються на честь Джонні Яблуневе Насіння сьогодні, можна поласувати не тільки солодким сидром, яблучними галушками та пирогами, а й печеними яблуками, глазурованою карамеллю, морозивом з яблучними пелюстками – цебто ласощами, які сучасникам Джона Чапмена, як мовиться, й не снились. Однак, такі фестивалі приваблюють смаком не так яблук, як епохи, в якій жив цей чоловік. Найбільш видовищним вважається той, що проводиться з 1974 року в місті Форт Вейн, на півночі Індіани. Сфотографуватися біля могили Джонатана Чапмена, на якій палахкотять не квіти, а червоні яблука, вважається честю.
Саме тут померла ця людина-легенда, прибувши з Огайо наприкінці, як стверджують деякі джерела, 1829 року. Саме тут, на околицях Форт Вейна, відгомоніли зеленим шумом його останні сіянці, відцвіли його останні яблуні. А трапилося це так. У середині березня 1845 року різко похолодало, налетів буревій з мокрим снігом. Джон, не на жарт стурбований, навідався до ближнього розсадника і побачив, що й без того хистка огорожа була поламана, деревця просили захисту. І він – напівроздягнутий, без міфічного казанка й без реального капелюха на голові – заходився біля них, мов біля малих дітей. На ранок розігралася пневмонія – фатальний для тих часів діагноз. Цього разу його ласкаві сади обернулися злими пасинками. Десятиліттями могила садівника заростала бур‘янами, з часом її важко було ідентифікувати, а пам‘ятники йому почали ставитись тільки від початку 1900-х. Правда, довелось якось читати, що біля однієї школи поставили були пам‘ятник, але ім‘я на ньому швиденько заліпили: мовляв, занадто ексцентрична персоналія… Але діти все одно звуть фігуру на постаменті Johnny Appleseed.
Хвалити Бога, Америка-глибинка Джонатана Чапмена не забула. Проїжджаєш автотрасою чи манівцями Мідвесту, милуючись первозданними краєвидами, і бачиш як не Apple Creek Village ліворуч, так Orchard View Apartments праворуч, а спереду чекає Appleseed Farms… То тут, то там закличні “Johnny Appleseed Festival“ гасла. Улюблений Джонів сорт – Winter Rambo – ще й досі обертається на фруктовому маркеті Штатів. На подвір‘ї його музею в Урбані (штат Огайо) - Johnny Appleseed Educational Center & Museum - із сіянців від останньої яблуні, посадженої його руками, ростуть від 1999-го яблуні – живий, так би мовити, монумент.
Ця остання яблуня, що пам‘ятає руки й душу Джонні Яблуневе Насіння, не на жарт інтригувала мене кілька років поспіль. І ось, нарешті, я її знайшла. У тому самому графстві Ashland в Огайо, що згадується вище... На околицях невеличкого містечка Саванна є ферма, удостоєна статусу “історичної“ – The Century Farm. Дата на табличці ферми – 1837 – безмовно свідчить, що до Індіани Джонні остаточно перебрався-таки в 1838 році, що засвідчує й Вільям Д‘арсі Гейлі, автор згаданої вище публікації в Harper’s Magazine. Належить вона родині Роберта й Філліс Алжео, фермерам шотландського коріння. Тут і досі бережуть дерев‘яну хатину, в якій, згідно із сімейними переказами, ночував легендарний садівник. Донька подружжя Барбара Морґан стверджує, що ця хатина служила також схованкою для чорношкірих рабів, які тікали до Канади, тобто була частиною історичного руху в Америці, так званої Underground Railroad (підпільна “залізниця“). Сама ж яблуня, в яку вцілила колись блискавка, майже втратила за 179 років свій головний стовбур, зате пустила вруна ліворуч і праворуч, радуючи врожаєм родину з дев‘яти поколінь. Сім‘я саме зібралась на чийсь день народження, але терпляче змирилась з нашим “вторгненням“, позуючи і сяк, і так перед моїм Nikon. Один з онуків Філліс, яка вже без «ходунка» не пересувається, Браян, наздогнав мене біля авто з двома яблучками в долоні: ось, мовляв, персонально від Джонні… Це була середина літа, і плоди буди ще зелені. Але… О, диво!.. Недозріла, червива “кислятина“ гріла мою долоню. Величність чоловіка, який вкорінив яблуко не тільки в ґрунт, а й у душу Америки, стала частинкою Сонця.

ТАТОВІ КАРТИНИ

Коли мій батько, Павло Дмитрович Василенко, був молодим, а ми– «малі та голі», якось не думалося про те, що поруч з тобою – не просто батько, а й швець, як кажуть у народі, і жнець, і на дуду грець. Він був суворим, бо ж росло четверо дівок, майстровитим, роботящим і кмітливим. Батько самотужки навчився грати на баяні й дітвору на кутку вчив. Сам вибудував дім і господарчі споруди в дворі. Сам зробив човна, плів ятери із лози, постійно майстрував рами й підрамники на свої картини. А малював так, наче рукою його водила сама воля Божа.  
Пам’ятаю своє дитинство в старій хаті. На її місці тато потім вибудує нову – сам і за архітектора, і за муляра, і за теслю, й за шкляра... Але щоб стягнутися на нову хату, тато став підробляти потроху малярством. Вихідні він проводив на ослінчику перед натягнутим на раму полотном. У такі хвилини мама брала на свої плечі всю домашню роботу, а ми, свідки народжуваного на полотні дива, притихали, мов миші. З невеличкої ілюстрації, інколи просто надибаної в бібліотечній книжці, тато малював збільшені копії, користуючися технікою клітинок. Відчуваючи найчастіше саме моє сопіння в себе за плечем, він став пояснювати про білила, грунтівку, олійні фарби й оліфу (хоча це й не завадило мені в недобудованій веранді нової хати заправити одного разу салат не олією, а...  оліфою). Пензлики були найдорожчим скарбом у домі, тато їх пестив і ховав від нас, «аглоєдів». Інакше ми і їх пустили б у «діло», як пустили тітки Наді (батькової сестри) нову крепдешинову блузку – своїм саморобним лялькам на одіж.
Ми росли без Барбі та інших іграшок, зате постійно мали в хаті дійство, в якому переплелися і гумор, і диво творіння. Батьків пензель учив бачити світ навколо нас у світлих, оптимістичних барвах. Він любив малювати з насичених кольором та доброю енергією картин художників-«передвижників»: Шишкіна, Рєпіна, Перова, Васнецова, Сурикова... Мабуть, улюбленим художником таки був у нього Віктор Васнецов, у творчому доробку якого ілюстрації до казок займали багато місця. А може, просто знайомі, друзі та родичі найчастіше просили його змалювати щось саме з цього художника – «Витязя на роздоріжжі», «Трьох богатирів», «Івана-царевича на сірому вовку»...
Ще не знаючи, що то за гурт дядьків, які регочуться навколо схиленого над столом писаря, ми шукали серед тих облич знайомі риси: отой, мабуть, наш сусіда – дід Сергій Лисенко, а той – Жуков (не може ж бути, щоб тато не намалював Жукова – доброго чоловіка, кишені якого були набиті цукерками), а ото регочеться з люлькою в роті  – чи не наш дядько Сашко (батьків старший брат) із Заріччя? Сміх та й годі...  Бо тато малював знамениту картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»...  А художник творив ті історичні образи на полотні, як я дізналася через кілька десятиліть, не з наших сусідів та родичів, а з помітних персоналій того часу: професора Петербурзької консерваторії Олександра Івановича Рубця (Тарас Бульба), київського генерал-губернатора Михайла Івановича Драгомирова (в центрі з люлькою, Іван Сірко), відомого українського колекціонера й мецената з Чернігівщини, господаря знаменитого маєтку «Качанівка» Василя Васильовича Тарновського-молодшого (похмурий козак у високій шапці) та його кучера Никишки (козак Голота), відомого дослідника історії українського козацтва й письменника Дмитра Івановича Яворницького (писар), Федора Гнатовича Стравинського – батька відомого композитора Ігоря Стравинського (високий вусань, що позаду Бульби)...
Більше десяти років писав Ілля Рєпін своїх «Запорожців», але батько, копіюючи, вкладався в набагато коротші строки. Не пам’ятаю, щоб він так уже й часто малював цю картину, насичену історико-портретним колоритом, мовою міміки та жестів, – це була таки важка праця.
Перемальовував батько й ілюстрацію з Шевченкового «Кобзаря»: селяни на цвинтарі, більш усього – за поминальним обідом; молодиця в очіпку з дітьми на передньому плані, сум і тиша, темні барви...  Мабуть, це було одне з перших вітчизняних видань «Кобзаря» – малим форматом, обкладинка із зеленого дерматину; тато називав книжку «Кобзариком» і любив читати її вголос, зокрема поеми “Наймичка“ та «Катерина». Любив «Катерину», але малювати взявся «Марію» – Шевченкову ілюстрацію до поеми О. Пушкіна «Полтава». Ця картина добре відома знавцям малярського набутку Т. Г. Шевченка. До самої смерті батька (27 лютого 1992 року) картина прикрашала його хату, хоч він і пропонував її мені в нову квартиру. Я розуміла, що значать ті полотна для батька, якому, в його шістдесят з гаком, уже не так і просто стало малювати, скажімо, лице тремтячою рукою...  Прийняти її в дар просто не посміла. Він схилявся перед генієм Тараса і, переносячи його твір з мініатюрної ілюстрації в «Кобзарі» на велике полотно, відчував і себе причетним до чогось великого. Перемальовуючи, обходився без проектора, поклавшись на власний природжений дар.
Той дар не судилося розвинути в художній академії, бо завадила війна. Війна послала йому й перших «цінителів» – вояків гітлерівської армії, які восени 1941 року обрали на постій хату Дмитра Панасовича Василенка, що вигідно вирізнялася на Підварках своєю добротністю та стратегічним місцем – на узвишші, обіч греблі. Був серед них перекладач Фріц, який, скоріше за все, потрапив на війну не завдяки сліпій відданості нацистській ідеї. Він не прискіпувався, чи був 21-річний Павло Василенко вчорашнім солдатом, який прибився додому після того, як його частина розпорошилася, стікаючи кров’ю, в навколишній місцевості під їхнім, окупантів, навальним тиском. Він не допитувався, чи й справді (як ото вносять йому до вух послужливі нашіптувачі з тутешніх) старший брат десь воює офіцером, однак натякнув, що про нього знає...  Живучи ніби на пороховій діжці, сім’я мовчки віддала на поталу окупантам наймолодшу доньку Надію, так і не насмілившись випросити у Фріца «відпускну». Надія повернулася з Німеччини додому в принизливому статусі «остарбайтера» і не з нагородами на грудях, а з «букетом» болячок, до яких нікому, крім неї самої, не було діла. І хіба вона була одна така в Яготині, навколишніх селах і по всій Україні?! 
Однак не схожий на окупанта Фріц не зміг не помітити отих малюнків, які потрапляли йому на очі то тут, то там. Спочатку не звертав на них уваги, але одного разу застав парубка за малюванням і... закляк від подиву: «Так эт-то ты...  так рисуешь?!  Ану, дай сюда...».  Забрав того малюнка і зник. Наляканий «художник» позбирав усе, що мав, листочок до листочка, засунув за пазуху і потім довго сидів у надвірній вбиральні, дрібно їх шматуючи... На одному з малюнків олівцем, казав мені батько, був мій дядько Грицько – з прапором в одній руці та гранатою в другій, а внизу ще й приписано: «Вперьод за Сталіна!». На щастя, малюнок у Фріцевих руках був нейтральним: старий дід у брилі клепав косу, юний художник тільки збирався прималювати поруч з ним воза з конякою...  Але не судилося.  
Доля крутила батьком, як циган колесом, і хіба тільки моїм батьком? Скільки обпалених мрій, зламаних доль довелося мені, як журналісту, описувати на сторінках районки, замовчуючи, звичайно, насильницьку колективізацію, голод 1932-1933 років, закон «п’яти колосків», причетність до національно-визвольного руху й усе інше, що не вписувалося до старанно відшліфованого іміджу СРСР і вважалося неприйнятним. А ще більше довелося зазнати болю за батьків, які так і не вибилися в герої, хоча й були мучениками. Їхнє життя яскраво ілюструє передвоєнну й післявоєнну історію – не ту, що була в тодішніх шкільних підручниках, а ту, що дихала в потилицю кожному.
У кожного була своя амбразура, свій Бабин яр, своє пекло і своє чистилище. Було воно і в мого батька. Німці, і зокрема перекладач Фріц, по-своєму віддали тоді належне його талантові – послали згодом вчитися малярству до Києва. Не думаю, що вони сподівалися відкрити в ньому українського Альбрехта Дюрера... Швидше за все, їм потрібен був маляр, здатний малювати гасла та плакати. А може, це був один із актів пропаганди: мовляв, дивіться, ми не тільки переганяємо у вагонах-телятниках український молодняк до Німеччини, а й дбаємо про таланти. Або людяний, глибоко інтелігентний Фріц просто виявив особисту лояльність. Малював батько чи ні для окупантів, але коли прийшла восени 1943-го Червона армія, то, можливо, ті самі нашіптувачі, які наводили німців у 1941-му на схованих у скиртах та в кукурудзі червоноармійців (їх палили прямо в тих скиртах, а впійманих розстрілювали над глиняним урвищем, де після війни влаштують потім цегельню), миттю внесли до вух якомусь офіцеру про «запроданця» Василенка. Той, перевалюючись з одного хромового чобота на другий, з виглядом володаря світу перетнув двір і скомандував побілілій від недоброго передчуття хазяйці садиби покликати «того сукиного сына». Від сарая вже поспішав мій дідусь Дмитро, з хати виходив тато, а офіцер, скрегочучи зубами від люті, вже розстібав кобуру. Зойкнула з сіней вагітна своїм первістком мама й опустилася на щойно вимазану долівку. Свекруха її заклякла біля порогу. Не розгубився один дідусь Дмитро. Колишній солдат Першої світової війни відчув, мабуть, тієї хвилини, що настав той момент істини, коли він повинен заступитися за рідного сина...
Коли тато описував мені цей момент, мене обсипало морозом. Я ніколи не знала дідуся, в нього рано зносилося серце, мучила грижа, і він помер через кілька років по війні. Але завжди був для мене героєм, бо зберіг мамі чоловіка, а мені – батька.  Зберіг і саму мене. Власне, це про таких, як мій дідусь, написав Ігор Сокаль: «Якщо спробувати стисло охарактеризувати сутність буття українського народу в роки війни, то це - героїзм в ім’я виживання як нації. Трагедією для  України стала не лише війна з її кров’ю та стражданнями, а й роз’єднаність народу, який потерпав від двох тоталітарних режимів».
Дідусь виступив тоді наперед тата, мов розгніваний сивий сокіл з розпростертими крильми-руками. «Мене стріляй!», –  вирвалося, мов куля. Рука з наганом здригнулася й зависла в повітрі, прямо перед дідусевим крейдяним обличчям. «... А його не трож!!! – крикнув надривисто дідусь і закашлявся. – Грицько он у мене, як і ти, командир, десь воює.., якщо живий. І дочку погнали, мов скотину, в Германію...  А ти... ти й цього хочеш застрелити?!», – схлипом вирвалося в дідуся й він закашлявся знову. Кашляючи, червоніючи й біліючи, вмираючи й воскресаючи під тим німотним дулом, він безстрашно продовжував: «Чим він винуватий?! Що з талантом родився? Чи що не з тобою?..  Дак чого ж ви пооставляли їх отут, га? Чого з собою не забрали в сорок першому? Он на полі скирти горіли, мов свічки… а в них же такі, як він, – кивнув на сина, – були поховалися… Скажи мені – чого?!»,  –  наступав  дідусь на те дуло, перебуваючи, більш усього, на межі своїх душевних та фізичних сил. 
Офіцер знітився. Мовчки відступився і став засовувати нагана до кобури. Він і сам не знав відповіді, але душею відчував правоту цього сивого, побитого життям чоловіка. Кинувши на ходу комусь зі своїх коротке «В штрафбат!», він поспішив до воріт. Ще раз озирнувся від вулиці, щоб зустрітися з дідусем очима. Про що він думав, цей типовий радянський офіцер, який, можливо, мусив терміново виучуватися на офіцера в перші місяці війни, щоб очолити роти й батальйони, полки й дивізії – замість тих досвідчених командирів, які в горезвісному 37-му з клеймом «ворога народу» розчинилися на сибірських  рудниках та будовах п’ятирічок типу Біломорканалу та каналу Москва-Волга? Про що думав мій дідусь, стійко витримуючи його погляд? Що, можливо, його син і сам був би ось таким – самовпевненим і з наганом при боці, якби не потрапив у сорок першому в м‘ясорубку оточення? Що в його сина з’явився шанс: якщо й померти, то в бою?
...Батькові щастило – його минали снаряди, осколки, міни, кулеметні черги й «шальні» кулі. Він воював у складі спочатку 329-го, а потім (від 9 липня 1944 р.) 330-го гвардійських винищувально-протитанкових артилерійських полків. Свою першу медаль він мав уже через рік, 15 вересня 1944 р., а другу – за запеклі бої в ході Сандомирсько-Сілезької операції під містом Тешвіцем 4 лютого 1945 р., в яких його гарматна обслуга в складі 1-ї батареї, хоробро відбиваючи атаки ворожих танків та піхоти, знищила більше двадцяти гітлерівців. Починаючи від історичного дня “Д“ (D-day, 6 червня 1944 р.), війська союзників натискували з півночі, десь у далекій Америці помер президент Франклін Рузвельт (12 квітня 1945 р.), а мій батько у званні “гвардії молодший сержант“ визволяв Відень, вальси якого він так полюбляв награвати на баяні. Звістка про Перемогу застала його в Австрії (хоча демобілізують його аж у червні 1946-го). «Ти знаєш, як воно було, коли почув, –  поділився зі мною якось, під настрій. – Упав я на землю, розкинув руки...  Над головою –  ані хмаринки. І десь недалечко бузок – аж у голові паморочиться. Хлопці кричать, у руках уже кружки: «Павлуша...  Давай за Побєду!». По сто грамів, значить...  А я, віриш…  Я й без ста грам уже був п’яний...».  Я вірила. Хоча батько мій і був з непитущих.
Він повернувся додому з медалями «За відвагу», “За бойові заслуги“ та колючою сірою ковдрою, фляжкою й мідною ложкою, якою “виховував“ своїх чотирьох дочок. Здерши погони з гімнастерки, прихопивши чоботи та ту колючу ковдру, батько поїде з приятелем у Західну Україну, щоб обміняти їх на харчі. Приятеля вб‘ють, батько повернеться з клумаком борошна.
Поміж воєнними світлинами та нагородами були в нього й «трофеї» – австрійські та німецькі кольорові поштові картки. На одній з них була зображена якась“фрау“ на березі озера – в довгій сукні, з пишним «кужелем» волосся, зібраного високо під гребінець. Вродлива, доглянута, вона явно насолоджувалася компанією лебедів у тихому надвечір‘ї. Тато робив збільшену копію цієї картки так майстерно, що автори могли тільки дякувати за подібну популяризацію їхнього мистецтва. Комусь малював на полотні, а комусь – як «килим», зі звороту клейонки на тканинній основі.  Людям подобалася європейська ідилія картинки, яка ніколи так і не переселиться в їхні будні.
Батько наш виріс у сім‘ї, старійшина якої – мій дідусь Дмитро Василенко – був танцюристом на все довкілля, грав на гармошці і співав. Отож, не уявляючи життя без музики, батько приніс одного разу з магазину патефон – річ для нас у ті часи нечувана. Саме стояла надворі хрущовська «відлига»: стали прориватися до масового споживача українські книжки, в клубі показували українське кіно, зазвучала українська пісня… Тато радо придбав і собі пару грампластинок фірми «Мелодія» - «Від Києва до Лубен» та «Сидить дід на печі». Ми особливо любили останню, бо росли без дідусів, то хоч у піснях торкалися цієї невідомої нам царини людського щастя – мати в дитинстві дідуся, який тебе строгенько любить, лагідну і всепрощаючу бабусю, яку хотілося б розпитувати про її рід, молоде життя…
Трохи згодом придбав тато баяна, на слух, без жодних нот, підбирав на ньому мелодії, в основному фронтові пісні. І, звичайно ж, «Голубий Дунай» (точніше, «На прекрасному блакитному Дунаєві») австрійського композитора Йоганна Штрауса. Ох, як любив він ті вальси! Навіть сниться мені отаким: картузик десь збоку, цигарки забуті, а сам мало не ліг на свого баяна, пальці шукають вірну ноту...
Батько не тільки вцілів на війні, а й не зламався, як дехто, у тяжкій атмосфері повоєння, отож ми росли в сім’ї, де не знали, що таке “батько-пияк“. Мало того, він не розгубив щедро дарованих Богом талантів, у тому числі й природженого малярського хисту. Його мазок знавці не могли відрізнити від мазка знаменитих художників-реалістів. І це не просто щедрий комплімент, а правда.
Радянська система привчила людей красти, але не всі, хто мусив красти, були злодіями. Люди тягнулися до мистецтва, хотіли мати в своїх світлицях власні «третьяковки», і мій батько був прямо причетним до цього. Причому не тільки малював, а й просвіщав багатьох при цьому – з притаманним йому добрим гумором, бажанням посміятися разом з іншими, часто – над самим собою. Пам’ятаю, якийсь чоловік просив його біля воріт: «Павлуш-ш...  Намалюй мені оту, що з ведмедями... Ну, знаєш – лазять по зламаному дереву...»  (маючи на увазі картину Івана Шишкіна «Ранок у сосновому лісі»). Тато, не моргнувши оком, відповідає: «Так то ж «Ведмеді на лєсоповалі» зветься...  Шишкіна, руського художника». «Точно!» – підтакнув чоловік. Однак уже через якусь мить, вловивши завислий у повітрі гумор, розреготався разом із батьком. 
Одного разу двоюрідний батьків брат, Іван Кузьмович Василенко із Заріччя, приніс чорно-білу фотографію (яка належала його родичу по лінії дружини – Івану  Яворському) і попросив намалювати з нього церкву – велику і, звичайно ж, у кольорі. Тато малював з таким внутрішнім настроєм, наче молився в тій церкві. При цьому йому вдалося відтворити на полотні натуральний колорит барв, зберегти пропорції та ще й «оживити» картину, прималювавши збоку якогось хлопчика. Малював потім багатьом – і церкву, і дзвіницю, бо люди хотіли мати в своїх світлицях цей шматочок “розстріляної“ місцевої історії на полотні, вперто не хотіли позбуватися причетності до православ’я, хоч як його з них не вичавлювали.
Тільки зараз, коли дитинство відбігло на таку дистанцію, що вже не наздоженеш, починаєш усвідомлювати батькову неповторність. Завдяки йому ми мали дитинство, яке хочеться згадувати. Цукерки були нечуваною розкішшю, отож тато приносив з цукрозаводу тверді шматки цукру в мелясі – так звані “журавлики“, які мені сняться й досі.
Дерев‘яні санчата, які тато змайстрував нам, були дивом на всі Підварки. Пам‘ятаю, снігу однієї зими намело стільки, що спускалися з даху сараю на город. От тільки спитати у батька, чи був у нього самого цей політ  – аж дух забивало!– я спізнилася. Віддала б нині все на світі, щоб знову повернутися в рідний двір, поставити батьку запізніле запитання й поцілувати його натруджену, порізану зморшками, немов чорнозем плугом, долоню, яка ніколи не знала спочинку...

ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА

У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки  – «рік без літа», «літо без сонця»...

За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє…

Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “  Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“.

Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. 

Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками…

Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну –  врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“.

Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. 

Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку.

Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи  Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах.

Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою.

Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками.

Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви.

Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали.

Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. 

Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких  панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!..  “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп.

Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці…  Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника).

До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя.

 

ДО ТЕБЕ, БОЖЕ МІЙ, БЛИЖЧЕ...

Здавалося б, що нового можна додати до написаного й знятого про "Титанік" – британський трансконтинентальний пасажирський лайнер, перший рейс якого (із Саутгемптона на Ла-Манші до Нью-Йорка) трагічно завершився в холодних водах Північної Атлантики в ніч на 15 квітня 1912 року? Однак навіть нині, через сто з гаком років, “Титанік“ продовжує давати нам свої уроки. Зокрема, щодо вибору, який постав тоді перед кожним: як помирати, коли смерть неминуча, і як жити далі, якщо вдасться врятуватися?

І хоча американська епічна стрічка Джеймса Камерона Titanic (1997) концентрує увагу глядача на романтичній історії Джека й Роуз, а не така вже й гучна британська стрічка ANighttoRemember (“Незабутня ніч“, більше відома під назвою  “Загибель Титаніка“, 1958) за книжкою Волтера Лорда – на особі другого помічника капітана Чарльза Лайтоллера, я б почала з отих скромних (пам’ятаєте?) музик на палубі. В останню хвилину вони грали християнський гімн “До тебе, Боже мій, ближче“… Стояли світлі післявеликодні дні (Великдень 1912 року припав в обох календарях – Юліанському та Григоріанському – на 7 квітня), багато хто віз додому в США та Канаду пасхальні дарунки, а пасажири 3-го класу снідали й вечеряли крашанками…
Оркестр танцювальної музики Воллеса Гартлі заробляв на життя на фешенебельних європейських суднах. Отож не дивно, що опинився він і на “Титаніку“, щойно випущеному на води Атлантики однією з провідних транспортних компаній – WhiteStarLine. Вояж обіцяв бути незвичайним, оскільки серед потенційних цінителів їхньої музики мали бути мільйонер Джон Астор і “Наполеон Волл-Стріту“ Дж. Пірпонт Морґан, італійський винахідник Гуліельмо Марконі й Томас Ендрюс – архітектор “Титаніка“, військовий радник президента США Арчібальд Батт і котрийсь із Вандербільтів, письменники Теодор Драйзер та Жак Футрелл, відома філантропістка Марґарет Браун (для декого з перелічених вояж з різних причин зірвався)… Всім хотілося потрапити на “Титанік“, про якого доводилось і зухвале, скажімо, чути: “Та навіть сам Господь його не потопить!“. Однак усе обернулось інакше, коли судно на п‘ятий день подорожі (14 квітня) напоролось об 11 годині 40 хвилин ночі на айсберг. А ось ці музики продемонстрували завидну витримку – грали свою реґтайм-музику та вальси так, ніби нічого на світі, окрім мелодій, не існувало. Завдяки цьому вдалося уникнути паніки при спуску на воду рятувальних човнів і багатьох врятувати.
Світ тоді був не настільки цинічним, як нині, і люди, що присвятили себе мистецтву, намагалися бути зразком моральної чистоти. Від тодішніх музик навряд чи й почув би хтось ось таке, скажімо:“ Подумаешь, тонет “Титаник“… В Африке вабче тыщи людей умирают, и чё?“. А ось наш сучасник, піаніст Павло Гінтов, який закінчував докторантуру в Нью-Йорку, почув. Правда, не про “Титанік“, а стікаючу кров‘ю Україну. Трапилося це в Карнегі-голі минулої зими, де Гінтов, протестуючи проти концертів путінського холуя Валерія Гергієва, став об‘єктом нападок музикантів симфонічного оркестру Маріїнського театру Санкт-Петербурга. Брудною, як для служителів Терпсіхори, лайкою вони захищали Гергієва та інших підписантів сумно відомого листа діячів культури РФ на підтримку Путіна та його диктаторського режиму. І це – на порозі Карнегі-голу, де мала б звучати краща музика світу, а не матюки та нахваляння вслід за Кримом зазіхнути ще й на Аляску! (Приголомшений Павло Гінтов виклав своє враження від інциденту на Facebook, а також дав інтерв‘ю сайту “Голос Америки“).
Що ж, філософія “мистецтва для мистецтва“ – не нова: деякі “віртуози“ й “соловейки“ можуть легко міняти свій голос поза сценою, зраджуючи ідеали, сповідувані щойно виконаним класичним твором... Як тут не вернешся думками назад, у 1912-й, коли “Титанік“ мимоволі став лакмусом, опущеним у воду Атлантики: хто ж ким був насправді? Джозеф Брюс Ісмей, який очолював WhiteStarLine і під диригуванням якого великодні дзвони обернулися похоронним маршем, ганебно втік на одному з останніх човнів, тоді як у нього ще можна було посадити обдурених його компанією людей. Творець судна Томас Ендрюс, вражений тим, що трапилося з його “дитям“, вибрав смерть перед ганьбою… Як не згадаєш 1985-й, коли знайшли “Титанік“ на глибині 3800 метрів за кількасот миль від берегів Канади? Фільм Дж. Камерона став комерційним феноменом, який дехто передивляється вдвадцяте, а то й усоте – настільки віртуозно у вигадану історію кохання Джека й Роуз вплелися достовірність і трагізм події. Стали модними вояжі на дно Атлантики (спочатку за $32000, під кінець за $60000). Авторизовані й неавторизовані пошуки пам‘яток з “Титаніка“ стали об‘єктом громадської тривоги: чи не схоже це на грабунок могил, адже там полягло наглою смертю більше тисячі людей? Як на мене, то жертвам “Титаніка“ (на відміну від єгипетських фараонів) не дали вмерти своєю смертю, бути похованими згідно з їхньою волею. Тож пора їх залишити в спокої, а не виставляти аргумент: ці речі, мовляв, мають таку ж історичну цінність, як і єгипетські знахідки археологів... У той час як пристойним місцем, де демонструються речі, знайдені при пошуках жертв та їхнього багажу, а також подаровані врятованими пасажирами й рідними загиблих, є музейна експозиція, часто ігнорована фанатами “Титаніка“.
Ось хоча б і музей в місті Бренсон, що на півдні штату Міссурі в США. Він, як і його “двійник“ у місті Піджен Фордж (штат Тенессі), знаменитий "ефектом присутності", створеним людським творчим генієм та електронними технологіями. При вході тут отримуєш "квитка" на судно – з прізвищем реального пасажира й короткою інформацією про нього. Мені випав квиток третього класу молодої ірландки Бріджіт МакДермот. У стрічці Дж.Камерона "Титанік" вона була серед танцюючих під ірландську фолк-музику на палубі 3-го класу, але всі ми бачили там тільки аристократку Роуз (акторка Кейт Вінслет) та її перший (і останній!) дикий танок босоніж. Коли трапилась аварія, то ця дівчина, вже ступивши однією ногою до шлюпки, згадує про залишеного в каюті капелюшка й біжить назад. Їй пощастило. На світанку разом з іншими 705-ма (за деякими джерелами, 712-ма) її було підібрано британським судном "Карпатія".
Океан поглинув тоді понад півтори тисячі живих – точніше, заморожених – душ. Переважний відсоток жертв становили пасажири 3-го класу (528 з 709-ти) та команда судна й обслуговуючий персонал (696 з 908-ми). Так, класова нерівність і тут, перед лицем наглої смерті, далася взнаки. Адже саме на верхніх палубах, звідки ближче до рятувальних човнів, були розміщені номери для багатіїв та “грошовитих“, тобто 1-го та 2-го класів. Однак, навіть за цих умов, із 143-х пасажирок 1-го класу потонуло чотири. Так що драматична сценка з фільму – коли не в шлюпці, а серед водної стихії опиняється пасажирка 1-го класу Роуз – таки недалека від реальності. Деякі жінки відмовлялися від місця в шлюпці заради своїх чоловіків та наречених, приречених на смерть. Хоча б і дружина священика-лютеранина Вільяма Лагтінена – Анна, яка вмовила чоловіка на подорож з Америки до Фінляндії, щоб привезти до них у Міннесоту свою кузину. Або Іда Штраус – дружина співвласника популярної американської мережі універмагів Macy's Ісідора Штрауса… Зваживши на його вік, йому поштиво запропонували ступити разом з дружиною в шлюпку №8, але він відмовився. Тоді Іда посадила на своє місце власну служницю Елен Бьорд і повернулась до чоловіка: "Куди ти, туди і я". До слова, це та літня пара в фільмі Дж.Камерона, яка, обнявшись у постелі, чекала фатальної хвилини: “До тебе, Боже мій, ближче...“
У кожного був усе-таки вибір. Музиканти оркестру Воллеса Гартлі поволі перейшли від бадьорих мелодій на глибоко-ліричні (“In the Shadows”, наприклад). 8-річна Маржорі Кольєр плакатиме на руках у батька за полишеною в каюті лялькою та благатиме офіцера з наганом у руках: “Не стріляйте!“, коли стали плигати в шлюпку чужі, не її, татки. Гелен Кенді просить знайомого передати рідним медальйон з фотографією матері, якщо з нею щось трапиться (той знайомий потонув, але медальйон був знайдений у кишенях і пересланий його сім‘єю вцілілій власниці). Селма Еспланд, яка з чоловіком та п‘ятьма дітьми поверталися зі Швеції до штату Масачусетс, вирішила рятувати дітей – хоча б двох меншеньких (чоловікові й трьом старшим синам місця в шлюпках не знайшлося). Ще одна пасажирка 3-го класу, 21-річна Стелла Сейдж, уже була всаджена в човна, коли завважила, що нікого з її родини (а їхало їх з Англії до Флориди, де щойно придбали ферму, аж одинадцятеро,) в човні не було; тож дівчина в паніці біжить шукати не капелюшка і не ляльку, а братів та сестер, матір з батьком… Отак уся сім‘я й загинула. Шляхи Господні й справді були на “Титаніку“ несповідимі… Третій клас, саме за рахунок якого “Титанік“ мав принести компанії WhiteStarLine високіприбутки, постраждав найбільше. Пасажири просто фізично не змогли швидко вибратися нагору, на човнову палубу. Давалися взнаки мовний бар‘єр, відсутність під рукою коридорної схеми, нестача стюардів-провідників. Правда, Джон Гарт таки вивів 25 осіб, потім – ще стільки ж... Якраз спускались на воду останні човни, і залишалося 20-30 хвилин до того моменту, як “Титанік“, розламавшись навпіл, піде на дно о 2 годині 20 хвилин ночі. Саме Джон Гарт засвідчив на слідстві (незважаючи на те, що компанія WhiteStarLine всіляко намагалася затулити рота вцілілим морякам), що перешкодою були не так замкнені ворота, як заплутані лабіринти 3-го класу, в яких блукали навіть вони, стюарди. А ще: бідніші прошарки психологічно були міцніше прив‘язані до своїх кошиків та вузлів (і це гальмувало справу), боячись втратити те, що потім важко було б наживати знову. Хоча, якщо кому й треба було б триматися за напхані валізи, так це багатійці Шарлотт Кардезі з 1-го класу: везла аж 70 суконь, 38 боа-капелюхів та 91 пару рукавичок!  
А ось Енні Фанк з Пенсильванії була багатою духовно. Вона їхала додому з Індії, де від 1906 року перебувала з християнською місією. У таких, як вона, на одному плечі сидить янгол, а на інше давить хрест жертовності. З Англії до Нью-Йорка Енні мала квиток на SSHaverford, але через страйк шахтарів рейс зірвався. А оскільки жінку підганяла телеграма з дому про хвору матір, довелося витрачатися на “Титанік“, якого не зупинили ані страйк, ані гнівний перст Божий. Вона вже була однією ногою в шлюпці, коли почула за спиною: “Т-там же мої діти! Мої-ї діти…“. Не вагаючись, Енні поступається місцем матері тих дітей і опиняється серед пасажирів, для яких не вистачило шлюпок.
Рятувальними човнами “Титанік“ був оснащений, як мовиться, про людське око: їх було усього 20 з необхідних 64-х, тобто мінімум, рекомендований технікою безпеки. Адже гучно розрекламованому, “непотоплюваному самим Ісусом“ судну пророчився, не забудьмо, безпечний вояж. Та й навіщо, думалось капітану й офіцерам, закривати тими човнами вид на океан любителям палубних променадів?! Однак дослідники стверджують, що навіть наявні на судні човни могли б умістити 1178 осіб, якби всіх їх вдалося спустити на воду. А ті, що таки вдалося спустити, відправлялися хаотично й були заповнені тільки на третину або наполовину, хоча могли б умістити 1084 осіб, тобто не тільки всіх жінок та дітей на судні (534), а й ще 550 чоловіків (замість 271-го). Чоловіків же “відсіювали“, зводячи кодекс честі “Спочатку – жінки й діти!“ до абсурду. Недарма найбільше постраждали через це чоловіки з квитками 2-го класу: із 167-х вціліло тільки 13. Виховані в кращих традиціях шляхетності, справжні джентльмени (юристи, науковці, священики, письменники, місіонери, музиканти, чиновники) чемно трималися осторонь, змалку не навчені “роботі ліктями“; музиканти, як ми знаємо, навіть повитягували з футлярів скрипки з віолончелями, щоб збадьорити публіку… Капітан Едвард Сміт закликав зі свого містка: “Будьте британцями, джентльмени! Будьте британцями!“. Хоча явно припізнився зі своїми інструкціями капітан… Судно гналось зі швидкістю 22-22,5 вузлів навіть після того, як посипались телеграми з інших суден про інтенсивний рух льоду, а після 5-ї вечора 14 квітня різко похолодало. Не зумів налагодити сувору дисципліну в команді: біноклі для дозорців чомусь виявилися під замком; радистська рубка була завалена приватними телеграмами, а радист грубо “відфутболював“ своїх колег з інших суден – щоб не заважали їх приймати та передавати. Не розставив дозорців ще й з боків судна. Не кажучи вже про те, що за кілька днів вояжу мав би провести з пасажирами хоча б один тренінг посадки в шлюпки…
Багато уцілілих моряків свідчило на слідстві (а велося воно по обидва боки Атлантики –  в Англії й США), що рятувальну операцію на “Титаніку“ помітно уповільнило вередливе жіноцтво. Котрась капелюшок забула, інша песика намагалася пронести (з десяти їх уціліло трійко), та до чоловіка рветься, а та просто висоти боїться. Рідко яку жінку не відлякувала перспектива сідати в шлюпку й гойдатися в ній на висоті 65-70 футів. Матроси, не церемонячись, стали просто вкидати до човнів найбільш упертих дам та дівчат… Поволі, під заспокійливу гру музик Воллеса Гартлі, жіноцтво змирилося з долею. Однак час було втрачено. Все глибше занурювався у воду ніс “Титаніка“. Корма ж підіймалася, палубою повзли вгору і зривалися вниз ошалілі від жаху пасажири. Перед пастором з Лондона Джоном Гарпером, який просив Божого благословення для своєї нещасної пастви, все ще трималися навколішки люди. Його, до слова, ми теж бачимо у стрічці Дж. Камерона, і саме він став героєм недавньої книжки “Останній герой “Титаніка“.
Молода дружина американського мільйонера Джона Астора ступила в шлюпку тільки під умовлянням чоловіка. Він, правда, спробував натякнути морякам, що хотів би супроводжувати вагітну дружину, однак одержав у відповідь категоричне “Ні!“. Астора пам‘ятають із сигарою в зубах, поруч стояв знаменитий автор детективних романів Жак Футрелл. На той час він представив світові нового героя – професора Вон Дузена і вважався геніальним творцем блискавичної ідеї втечі. Однак, за іронією долі, сам виявився в путах джентльменської честі. Як і Астор, він силоміць запихає дружину до шлюпки, але Мей обвиває його руками – не відірвати... Жак таки вмовляє її, нагадавши про малих дітей удома. І хоча сценарій Дж.Камерона оминув подружжя Футрелл, саме з цієї сценки було змодельовано втечу фіктивного персонажа Роуз зі шлюпки на судно, до Джека. Її, як ми знаємо, врятував корковий жилет, а також Джек, який поступився місцем на уламку дерев‘яної панелі... Плюс свисток...
Саме ця жертовність простого ірландського хлопця Джека звела його персоналію на п‘єдестал всенародної любові. А ще – оте яблуко, яке він хвацько, з викликом надкусив на світському застіллі “Титаніка“ і яке, як на мене, таки варте було статуетки Оскара... На могилі в місті Галіфаксі в Новій Скотії (Канада), де поховано більшість із трьохсот з лишком знайдених тіл, завжди повно квітів, фотографій актора Леонардо ДіКапріо, кадрів з кінофільму. На скромному надмогильнику видко напис: “J. Dawson“. Однак похований там не Jack Dawson з хистом до малювання, якого грає ДіКапріо, а один з кочегарів “Титаніка“ – Joseph Dawson з Дубліна, столиці Ірландії. Творець фільму Дж.Камерон запевняє медіа, що обрав прізвище Dawsonдля свого вигаданого герояцілком випадково. Хоча в них, маляра й кочегара, багато чого спільного. Обидва вправлялися з вугіллям – кожен по-своєму. Обидва були прості ірландці, яких тисячі. Обидва на момент загибелі були щасливі своїм коханням (наречена Джозефа чекала на нього вдома). І обидва, молоді та сильні, не витримали переохолодження.
Зауважмо, що “Титанік“ був раєм для любителів чарки. У ресторанних запасах малося 1500 пляшок вина, 20000 пляшок пива, 850 пляшок спирту. Крім того, вантажем везлося 278 ящиків зі спиртним. Але нікому не прийшло в голову порадити приреченим “напитися“. Вважається, що алкоголь тільки прискорює охолодження, однак шеф-пекар Чарльз Джоґхін довів протилежне. Він мотався по судну, мов муха в окропі: тягав ящики з водою та продуктами до шлюпок, “закидав“ до човнів жінок, жбурляв у воду палубні крісла потопаючим… І час від часу відлучався, щоб сьорбнути чергову порцію спиртного. Таким чином Чарльз заправився двома пляшками віскі, але був не настільки п‘яним, щоб не видертися на край корми – Роуз саме з ним зустрічається поглядом у той момент, коли піднята корма ось-ось піде вниз. Він, Чарльз Джоґхін, не обділений увагою і в фільмі ANighttoRemember…У фокусі камер, однак, не його тверезі дії, а тяга до спиртного... Яка й зберегла йому життя.Шеф-пекар “Титаніка“ пробув у воді температурою -4° за Цельсієм кілька годин, приставши до перевернутого розкладного човна “Б“ типу “Енґельгардт“ (дерев‘яне днище й брезентові борти) з людьми згори на днищі. Це був останній човен, трос якого перерізав Чарльз Лайтоллер. Трійко на ньому померло від холоду.   
Рятувальний корковий жилет пережив і захваленого пресою “Титаніка“, і всіх, хто врятувався (остання з них, Міллвіна Дін, померла в 2009 році). Один з дев‘яти існуючих на сьогодні – мільйонерки Мадлен Астор – можна побачити в згадуваному вище музеї міста Бренсона. Багатьом аристократкам “Титаніка“ довелося вдягнути незграбні рятувальні жилети, замість елегантних “суконь від Люсіль“ – популярного європейського дизайнера Люсі Дафф-Ґордон. Вона також пливла в Америку. Знехтувавши Божу заповідь щодо ближніх своїх, удвох з чоловіком вони зайняли напівпорожню шлюпку і з безпечної віддалі спостерігали катастрофу. Люсі ще й кинула своїй секретарці: “Ну ось… Скажи “прощай“ своїй новій нічній сорочці, моя люба!..“ Ситуація не витримувала подібного цинізму, і хтось із моряків-гребців обурився. Тоді грошовите подружжя вирішило задобрити моряків, давши їм грошей. Це не забариться потім вилитися в плітку: мовляв, “мадам Люсіль“ зі своїм чоловіком (багатим землевласником і знаменитим спортсменом-олімпійцем Космо Дафф-Ґордоном) намагалися підкупом відмовити гребців від порятунку потопаючих. І хоча слідство розцінило “хабар“ як пожертву потерпілим морякам, скандал не на жарт затьмарив цій парочці репутацію.
Тож недарма Дж.Камерон обійшов своєю увагою “Леді Дафф-Ґордон“ і вибрав саме Марґарет Браун для “порятунку“ запрошеного на світську вечерю Джека. Саме вона (акторка Кеті Бейтс) дає йому одяг, підказує за столом, якою виделкою їсти… Ця жінка виросла в бідній сім‘ї і розбагатіла тільки тоді, як її чоловіку, Джеймсу Брауну, всміхнулася фортуна на золотокопальнях Колорадо. Світське ж товариство “Титаніка“ ставилося до неї зверхньо, бо не текло в ній “блакитної крові“. Однак саме Марґарет проявить шляхетність, всаджуючи жінок та дітей у шлюпках. Саме вона, опинившись у шлюпці №6, починає соромити жінок: “Ану, за весла!!! Схаменіться!.. Це ж ваші чоловіки там!..“, а боягузливого моряка Роберта Гіченса і взагалі ледь не викинула за борт (шлюпка так і не повернулася до потопаючих). На “Карпатії“ знадобилося неабияк її знання мов, включаючи й російську (серед пасажирів було чимало вихідців з царської Росії: одеситка Анна Абельсон, яка їхала до брата в Бруклін; Белла Мур з семилітнім сином, які потім осіли в Чикаго; Дженні Дропкін з Могильова та ін.). Окрім того, Марґарет Браун, маючи досвід добродійництва, збирає серед пасажирів “Карпатії“ 10000 доларів для потерпілих. Її персоналію оминув рідко хто із сценаристів та письменників, створюючи свою версію катастрофи. Ще за життя її назвали “Непотоплювана Моллі Браун“, а в 1960-х створено мюзикл та однойменний художній фільм (UnsincableMollyBrown) з Деббі Рейнольдс у головній ролі.
“Єдиною шлюпкою, що повернула назад, була шлюпка №14 офіцера Гарольда Лоу. Відпливши від тонучого “Титаніка“, він пересадив своїх пасажирів в інші човни (серед них була й 8-річна Маржорі Кольєр з матір‘ю, але без батька й ляльки). Підібрав чотирьох… Перевантажив до себе людей з розкладного човна A (на ньому залишилось тільки трійко мерців) і врятував тих, що ледь трималися на днищі перевернутого човна Д…  На човен А з трьома напіврозкладеними мерцями випадково натрапив через місяць лайнер “Океанік“. Цими днями той човен і реліквії на ньому були розпродані на торгах у Британії за “безбожними“, треба гадати, цінами. Як і Лайтоллер, ще один герой “Титаніка“ Гарольд Лоу так і не діждався командного поста на морському транспорті, ще довго перебуваючому в містичному полоні “Титаніка“.
А в той час, як люди в шлюпках спостерігали з віддалі за гибеллю гіганта, за 15-20 км зупинилось серед льодів судно SSCalifornian. Його капітан вирішив перечекати до світанку і відпустив команду спати. Однак коли дозорці помітили на 45-й хвилині після опівночі сигнальні ракети з “Титаніка“ (там вже спускались на воду перші рятувальні шлюпки), він, як тільки не дивно, не радиста розбудив, а наказав посигналити лампою Морзе: мовляв, що там у вас – гулянка з фейєрверками чи аварія? Тих сигналів на “Титаніку“ не помітили. Під молитви та музику судно йшло на дно… Навряд чи й усвідомлював хтось біблейні пропорції катастрофи... У нас в Україні християни поминали померлих на так званих “проводах“ – в колі рідних, за добрим словом та чаркою, а тризну по “Титаніку“ справляла холодна й байдужа Атлантика.
Згодом виникло багато теорій, що пояснювали все – і кару Божу за саму концепцію “непотоплюваності“ всесильного лайнера, і наперед обмізковану змову потопити “Титанік“ (вірніше, “Олімпік“, виданий за “Титаніка“)... Все, окрім одного: айсберга, посланого назустріч “Титаніку“ буцімто перстом Божим, можна було б таки уникнути, якби не гнали судно крізь льоди на повній швидкості. А гнали не так, щоб побити рекорд швидкості компанії-суперника (за іншим міфом), як через вогонь, що вийшов з-під контролю в бункері №6 ще перед вояжем і міг стабілізуватися тільки при повній швидкості лайнера. Саме через це, подейкують, відмінив свою мандрівку на “Титаніку“ відомий магнат Дж.Пірпонт Морґан, який контролював WhiteLineStar. Айсберг розпоров судно нижче ватерлінії. Далі все пішло по ланцюжку: пробита обшивка була склепана заклепками далеко не кращої якості, а самі металеві панелі виявилися занадто ламкими; це, в свою чергу, збільшило пробоїну, вода ринула з однієї бортової секції в іншу...  Що трапилось далі, ми знаємо.
Не знаємо тільки одного: як подібний витвір інженерної думки, та ще й так гучно розрекламований, міг безжурно пройти інспекцію з техніки безпеки? Чому й досі, через століття з гаком, усе ще задіяна в судновому бізнесі компанія WhiteLineStar? Паблісіті розслідувань у цьому напрямку, на жаль, не таке дзвінке, як було в “Титаніка“ у великодні дні 1912-го, напередодні його мандрівки Атлантикою. Як часто буває, за “музику“ мусили розплачуватися не ті, хто її замовив.

ОСПІВАНЕ СЕРЦЕ

Зі Святим Валентином у Селін Діон давні приятельські стосунки. Коли їй було всього дванадцять, зустрівся їй чоловік – 38-річний менеджер Ренe Анджеліл, який згодом, коли з “бридкого каченяти“ вона перетворилась на граціозну лебідку, підкорив її серце і через сім років одягнув їй на пальця обручку. Кажуть, мати знаменитої співачки не схвалювала доньчиного вибору: двічі розлучений і на 26 років старший менеджер мав мало чого спільного з образом “чарівного принца“, виплеканого для обдарованої доньки-красуні. Та якби ж тільки материн супротив довелося долати знаменитій канадійській поп-співачці! А то ще й важка хвороба причепилася до чоловіка на п‘ятому році їхнього подружнього життя. Рене захворів на рак горла, що для сценічної кар‘єри Селін, яка тільки-но розцвіла, означало майже трагедію. Однак їй, незважаючи на часті відлучення від співів, вдалося втриматися на плаву як співачці і як дружині, яка на певний час відвоювала у фатальної хвороби коханого чоловіка, батька своїх трьох дітей і менеджера своєї сценічної кар‘єри. Та ненадовго: хвороба то налягала, то відступала... Торік Селін довелося скасувати всі концерти й контракти, щоб бути поруч з Рене, якому залишалося жити лічені місяці. Та він усе-таки наполіг, щоб вона повернулась на сцену. 14 січня 2016-го Рене Анджеліла не стало. А через кілька днів помер від тотожної хвороби і брат Селін – Даніель, 59-ти років від роду.
Здавалося б, яке серце здатне таке витримати! Навіть у співачки, так натхненно запевняючої нас піснею з “Титаніка“, що любляче серце і в горі, і в радощах залишається люблячим серцем: “I believe that the heart does go on…” Та не на співачці хотілося б зосередитись, а саме на отому бідолашному серці, яке страждає однаково – що в “зірок“ першої величини, що в нікому невідомих сіромах.
Саме воно, наше серце, веде перед у статистичних колонках причин смертності в США. До того ж, жінок помирає від серцево-судинних хвороб більше, ніж чоловіків: одна з трьох. Не так уже й мало, щоб відмахнутися від цієї теми сьогодні, напередоні свята Святого Валентина, коли п‘ють червоне вино й закушують його шоколадом. Обидва продукти стимулюють сексуальність, і багатьом чоловікам цього досить, щоб викинути на дороге вино та коробку з вимріяним безсонними ночами написом “Godiva“ останні центи. А мине свято, і знову сім‘я “сідає“ на піццу, і знову пивом та пепсі-колою забиті холодильники, а темний шоколад здається багатьом занадто гірким... Тоді як поживні властивості його “працюють“ не тільки на Св. Валентина, а й на нас з вами – грішних. Згідно з даними британського медичного журналу The BMJ, більше шансів уникнути інфаркту й інсульту мають ті, хто щодня вживає шоколад з вмістом какао щонайменше 60 відсотків. Червоне вино, як і сам виноград темних сортів та сік з нього, повинні не вибувати з нашого дому...  Як, втім, і далекий від любовної романтики часник та скромна ягідка чорниця, яка не тільки зменшує ризик інфаркту аж на третину, а й поліпшує роботу мозку. Не забуваймо: ми любимо не тільки серцем, а й розумом!
Здорова дієта, рухливий спосіб життя та позитивні емоції, включаючи й кохання, є тим рецептом, що утримує людське серце в працездатному стані до сивої старості. Хто цього не знає?..  Ми записуємося в клуби сміхотерапії та секції йоґи, платимо шалені гроші за сімейні відвідини зимових басейнів, займаємося бігом у парку й купуємо щедро ілюстровані книжки дієтологів та “модних“ кухарів. Однак статистика свідчить, що цього не так уже й достатньо. Двоє із трьох американців щонайменше раз на тиждень харчуються як не в “Макдоналдсі“, так у KFC, а чіпси, насичені гідрогенізованими жирами та сіллю, становлять чверть від спожитих за день середнім американцем калорій. При досить настійних рекомендаціях USDA (Департаменту агрокультури США) щодо рослинної їжі в нашому меню, знаменитий американський бурґер, а не капуста з кабачками, щороку поповнює казну на 70 мільярдів доларів! 16 відсотків чоловіків та 13 відсотків жінок віком від 20 до 39 років споживають піццу щодня! Цілком можливо, що хтось, запихаючи сендвіча до рота лівою рукою, правою підписується під онлайн-петиціями проти “fast-food” культури. І чи не ось такі “адвокати“ серцево-судинного здоров‘я добилися, що книжки, на яких виховувалися в США покоління (“Щоденник“ Анни Франк, “Пригоди Гекльберрі Фінна“ Марка Твена, “Грона гніву” Джона Стейнбека, “Доктор Живаґо“ Бориса Пастернака), потрапили до списку забороненої літератури тільки з тієї причини, що буцімто “ранять“ юну душу?..  Згідно з AHA (American Heart Association), фактори риску захворіти “на серце“ можуть з‘явитися вже в 9-річному віці, а тим часом медіа-ринок США буквально завалений книжками про вампірів та фільмами й відеоіграми, які служать своєрідною інструкцією для початківців у царині криміналу та тероризму. На Галовін обійстя багатьох американців удекоровано надмогильними пам‘ятниками, а “ранимі“ підлітки стають жертвами не героїв Марка Твена, а вишколених на цькуванні ровесників.
Марія Шрайвер з роду Кеннеді, яка пізнала багато втрат на своєму віку і знає ціну сльозам, в одному з інтерв‘ю сказала, що смак щастя розпізнаєш тільки тоді, як скуштуєш гіркоти…  Мабуть, це саме відчувала й Селін Діон, яка змушена була залишати вдома хворого чоловіка заради концертів та зйомок десь на іншому кінці планети. Шанувальникам її таланту неважко, думається, було помітити, як співачка під час концерту знаходила момент, щоб торкнутися вказівним пальцем кінчика свого носа, всміхаючись прямо в камеру… То була її з Рене “таємна азбука“, яка читалася тільки ними.
А що читаємо ми з вами – може, не настільки знамениті, але з тим же правом на щастя? Чи помічаємо тиху, некрикливу любов у своєму буденні – в себе, як мовиться, під самісіньким носом? І не тільки з боку чоловіка, а й матері, дитини, відданої приятельки? Як правило, більшість з нас зациклена на коханні, отож першим запитанням при знайомстві є банальне: “А ти маєш бойфренда?“ або: “Ти заміжня?“ Наче єдиною дійовою особою в сценарії особистого життя є Святий Валентин… Але це далеко не так. Дослідники Каліфорнійського університету дійшли висновку, що не тільки ті, хто живе в стабільному шлюбі, мають удвічі більше шансів на довголіття у порівнянні з одинаками… Не менш довгий вік випадає й на долю вдів та розлучених, які замість коханців мають удома надійний тил, а також добрих друзів. Та й поп-культура постійно нагадує нам, що не на коханні, а таки на дружбі тримається білий світ. Згадаймо хоча б фільм Steel Magnolias (Сталеві магнолії) або ситком Sex and the City (Секс і місто), де завдяки дружбі виживають не тільки вбиті горем героїні, а й саме кохання. Фільм When Harry Met Sally («Коли Гаррі зустрівся з Саллі») та ситком Friends («Друзі») з 1980-90-х дали поштовх феномену сьогодення – дружбі, що переросла в кохання. Саме вона потихеньку витіснила із сфери людських стосунків “кохання з першого погляду“.
Та що фільми!.. Озирнімося довкола себе: модерна дружба, яка повністю залежить від “постів“ та “лайків“ онлайн, заволоділа не тільки молодими умами, а й серцями. Дедалі частіше нашим донькам пропонують руку й серце друзі з мережі Facebook, а не ті, кого підсовують їм (часто – вовка в овечій шкурі) так звані “сліпі побачення“. І вибрати наречену внукові допомагають не свахи, а все ті ж друзі. Вони гуртом, текстуючи один одному, обговорюють вади й чесноти та складають, у гіршому разі, “вбивчий“ експромт, якщо товариша їхнього незаслужено, як їм здається, зневажено. Ось таке воно, покоління millennials (народжені в 1980-2000-х роках)… І нам нічого не залишається, як змиритися з ним, як і з тим, що шлюб вже давно перестав бути пожиттєвою в‘язницею, а в кубельці Святого Валентина знаходиться місце і зрадникам та сексуальним збоченцям.
Та і як не змиришся, коли ми є продуктами культури, нам нав‘язаної?!.. Культури, орієнтованої на молодих – від буклетів агенцій з продажу нерухомості (де покупцеві розхвалюють мікрорайони з найкращими в окрузі школами, але мовчать про наявність хідників для тих, хто вже не може обійтися без «ходунка») – до журналів мод, де одні тільки молоді лиця та бездоганні фігури. Нинішня культура пропонує не так уже й багато тим, хто потерпає від хронічних хвороб, пов‘язаних з ожирінням та старінням організму. Погляньмо тільки, як роздута кампанія “pink ribbon“ (рожева стрічка) відвертає увагу від серцевих хвороб у жінок і спрямовує її на рак молочної залози, тоді як він відбирає щороку 40 000 життів, а не 500 000. Та сама культура не вчить, як розумно розпорядитися фінансами, щоб їх вистачило на старість. Зокрема, це вражає етнічні меншини та малозабезпечені прошарки населення, які не мають доступу до пенсійних планів працедавця, оскільки в основному зайняті в так званому “неформальному секторі“ – ресторанно-магазинному бізнесі та догляді за дітьми. З телеекранів, інтернетних блогів та сайту, скажімо, престижної Mayo Clinic (штат Міннесота) нас застерігають від ковбас та шинки, але копченості та солонина на полицях м’ясарень навіть не мають застережного, як на сигаретах, напису – хоча б і на зразок ось цього: “Увага: салямі належить до харчів, що ведуть до онкозахворювань!“. Нам підсовують молочне із клеймом “fat-free“, а в ньому, виявляється, більше калорій, ніж у “low-fat“ або “reduced-fat“ (переробники фермерської продукції додають для смаку крохмаль з цукром), і цим стурбований чомусь не уряд, а хірург-кардіолог Мехмет Оз на телебаченні. Дуже часто в консервні банки напихають стільки інгредієнтів, що їхній вміст зручніше назвати “нерозпізнаним харчовим об‘єктом“, аніж, скажімо, кремом для випічки…
Журнал Consumer Reports, який є авторитетним у США джерелом інформації для споживача, застерігає, що варто довіряти не “All Natural“ - клейму на продуктах , а “USDA Organic“, яке гарантує щонайменше 95 відсотків справді чистих інгредієнтів. Та чи доступний той “орґанік“ рядовому американцю? У Штатах, де хронічно викидається на смітник добра третина продовольства, голодує сьогодні майже десять мільйонів осіб віком від 50-ти років. Навіть якщо такі осередки милосердя, як Feeding America, AARP Foundation чи Salvation Army, і намагаються вирівняти статистичну криву (причому, не за рахунок “орґанік“), синдром соціальної незахищеності породжує у 60-ти відсотків голодуючих депресію, а більше половини піддається ризику інфаркту. 127 доларів на місяць (середня сума допомоги малозабезпеченим з федеральних фондів SNAP) покриває встановлений урядом мінімум витрат на повноцінне харчування трохи більше, ніж наполовину.
Та водночас та сама культура пропонує нам багато чого, що й справді утримує серце здоровим, а мозок здатним виробляти допамін – “еліксир кохання“ – і в 80. Важливим свідченням цьому є середній вік тривалості життя в Америці, який від 1925 року виріс на двадцять років і становить 79 літ. Серед нас багато літніх людей, ми бачимо їх серед туристів, на концертах і стадіонах, у парках і просто на вулиці. Цього року їхні лави поповнить покоління, народжене в 1946 році (baby boomers) – на першій хвилі повоєнного шлюбного буму. За статистикою AARP (American Association of Retired Persons), 3,4 мільйона їх переступлять поріг 70-річчя. Дехто готує себе до третього шлюбу, а дехто – до операції на серці, і в обох сценаріях без жінки ще не обходився ніхто. Вона й за коханку, вона й за однодумця, медсестру й психолога, няню й сиділку (Селін Діон, до слова, годувала чоловіка через трубку до останнього подиху), кухарку й дієтолога… А водночас – і “непідкупний сторож“ на брамі сімейної дієти. Якщо у свекрухи високий холестерин чи тиск, то вся сім‘я у такої господині “сідає“ на рибу та овочі, оливкову олію, гречку та квасолю, волоські горіхи, яблука… Якщо у когось застуда – всі переходять на йогурт, квашену капусту, апельсини, лимони та інші продукти, що зміцнюють імунітет…
Ось так мудрій хранительці домашнього вогнища і без інтернету вдається мати так званих “followers” (послідовників). Це, либонь, єдина її роль “крупним планом“, яка в популярності не поступиться славі Селін Діон.

ВІД КОРОБКИ З-ПІД ЧЕРЕВИКІВ  – ДО КОРОНИ
Різдвяна картка Hallmark святкує свій 100-й сезон

Мабуть, не треба представляти американську компанію Hallmark Cards Inc., вітальні картки якої продаються 30-ма мовами у 100 країнах світу. Золота коронка, витиснена на її листівках та конвертах, є не тільки логотипом компанії, а й знаком високої якості. Hallmark лідирує в картковій індустрії США й відзначена Національною медаллю мистецтв. Торік її прибутки обчислювалися майже 4-ма мільярдами доларів.
Цієї зими різдвяна картка Hallmark носить свою золоту корону з високо піднятою головою. Як-не-як, їй виповнилося 100 років! І все ще при ділі “бабуся“, незважаючи на потужну конкуренцію електронних технологій, які дозволяють відіслати картку одним “кликом“. Американців вабить у друкованій Hallmark-картці шарм, який не знайдеш у інших. Багато хто й собі пробує виготовити щось подібне, адже компанія запустила в обіг Inc&Man –  власну комп‘ютерну програму персоніфікованих карток, запрошень та іншої друкованої продукції.
Різдво стало сьогодні святом, коли поштових марок ліпиться на конверти чи не найбільше. Готуючись до ювілею картки-королеви, дизайнери та стилісти з Нallmark розробили тисячі нових карток, видрукувавши їх накладом 1,2 мільярда штук (!). Кожен може вибрати собі текст і дизайн, які до найтоншого нюансу відтворять почуття до людини, якій картка призначається, – залишається тільки поставити внизу своє ім‘я.
А починалось усе із зашмуляної коробки з-під черевиків, набитої поштовими листівками. Молодий Джойс Клайд Голл (Joyce C. Hall, 1891-1982) привіз її з собою з Небраски до Канзас-Сіті в Міссурі, сповнений надій на краще життя. З 9-ти літ продаючи парфуми по чужих домівках, він, як і всякий у його віці, мріяв про свій дім, грошовиту роботу, власне розкішне авто й славу. Звичайний, здавалося б, набір складових “американської мрії“. Однак у Джойса був свій “рецепт“: не чекав, доки, як учив його в Небрасці батько, Господь щось “дасть“, а став потроху сприяти Божій волі. Щонайперше, подбав про публічний доступ до свого товару – карток, сувенірів, книжок, канцтоварів... Вітальна листівка, що досі припадала пилом у шухлядах крамниць роздрібної торгівлі, у нього «насолоджувалась» привіллям дисплею. Люди могли вільно розглядати, порівнювати, прицінюватись. Це були дешеві пенні-картки, імпортовані з Німеччини, які витіснили з ужитку вишукану й дорогу продукцію Луїса Пранґа з Бостона (штат Масачусетс). Однак саме йому, німцю за походженням, Америка завдячує появі різдвяної картки в 1875 році… Вона, до слова, припізнилась на цілих тридцять років, порівнюючи з Європою, і мала досить обмежений дизайн – квіти, квіти і ще раз квіти. Тому-то Пранґа й було витіснено з передріздвяного карткового ринку: люди одержували поштою з Англії та Німеччини листівки із Санта Клаусом, янголами, снігурами, дітьми на санчатах і ялинками в інею… З тих карток промовляло до них Різдво. 
Джойс Голл швидко збагнув, що попит на різдвяну тематику має бути відправною точкою його дрібного бізнесу. Окрім того, став продавати свій товар у містечках та на станціях, що ліпилися ближче до залізничних ліній Мідвесту. Згодом залучив до діла свого брата, Роллі, з яким невдало розпочинали карткову торгівлю в Небрасці. В самому серці Канзас-Сіті вони купують крамничку, з якого потім розростеться нинішній Crown Center – “місто в місті“ аж на 85-ти акрах (35 га) землі. Усього буде на цьому довгому, довжиною в століття, путівці братів Голлів (у 1921-му до них приєднається й третій брат, Вільям): невдачі, обман, розчарування, пожежа в 1915 році, в якій згорять усі картки… Голли влізають у борги й купують гравірувальну фірму, таким чином розпочавши власне виробництво сьогоднішньої Hallmark-картки. Поступово тематичне коло карток виходить за рамки Різдва та Дня Святого Валентина; не тільки свята, а й будні – з їхніми радощами й тривогами – знаходять своє місце на картках Hallmark. У музеї компанії, що знаходиться в Crown Center, можна побачити картку (брунатні фіалки в білому дощатому візку), яка від 1939 року принесла компанії 30 мільйонів прибутку! Призначена спочатку до Дня матері, у 1941-му вона переходить до категорії, що висловлює приязнь і турботу: To Let You Know I’m Thinking of You. Картка була, як ніколи, вчасною: у Європі тривала війна, японці атакували Перл Гарбор, в повітрі витала тривога й непевність…
Мине кілька років, і в компанії з‘явиться слоган: When you care enough to send the very best (Якщо ти й справді дбаєш про когось – шли йому найкраще). Перша картка з цим слоганом вийшла з друку в 1944 році, на ній зображено щасливого солдата в казармі, який читає картку з дому. Цей слоган не тільки формуватиме вибір покупців, а й орієнтуватиме працівників компанії на випуск і справді доброякісної продукції. Були часи, зізнається Джойс К. Голл в автобіографічній книжці “When You Care Enough”, коли непродані картки викидалися на смітник мільйонами... Прискіплива увага до дрібних деталей стає вимогою до художників, фотографів, дизайнерів та стилістів, працюючих на компанію. Вона, ця увага, з часом трансформувалася в яскраву презентацію таланту та винахідливості.  Один тільки факт з обгортковим папером для подарунків чого вартий! Коли у Голлів закінчилися рулони одноколірного обгорткового паперу, в хід пішов папір, призначений для конвертної підкладки… Так з‘явилася в обігу барвиста обгортка для подарунків, на якій стоїть невидимий, але перевірений часом знак високого гатунку від Hallmark. 
Слово “нallmark“ давно подобалося Джойсу Голлу. Його ввели в лексикон ковалі ще в ХІV столітті – на ознаку клейма, поставленого на щойно склепаному витворі їхніх рук.  Для Голла воно несло в собі подвійне смислове навантаження – гарантію якості й прізвище самого гаранта – Hall.  Отож, до 1928 року слово “Hallmark” стали друкувати зі звороту кожної картки, а від 1954-го змінюють назву компанії з Hall Brothers на Hallmark Cards Inc. З восьми працівників вона виростає до 1000-го персоналу, а сама різдвяна картка обростає “сестрами“ –  картками з нагоди весілля, дня народження, родин та хрестин, срібних та золотих весіль, бар-міцв, перемог у футболі й навіть появи першого зуба в маляти… Всі вони ваблять невисокими цінами та земною, розрахованою на звичайну людину тематикою. Адже життя, вважав очільник компанії, складається не тільки зі свят, а й з проміжків між ними.
В один із таких проміжків Америка втратила свого президента Джона Кеннеді. Це був листопад 1963 року. Перша леді Жаклін Кеннеді мала намір розіслати цього разу різдвяну картку нового для Білого дому мотиву – релігійного, але, звичайно ж, із коронкою Hallmark. Президент узявся їх підписувати (підписав 75), але вирішив відкласти на потім, як повернеться подружжя з передвиборної кампанії в Техасі. На жаль, з Далласу повернулася одна Жаклін. Їй було не до карток: гарячково перебирала в пам‘яті все, що сталося, готувала дітей до страшної звістки, збирала валізи... 6 грудня вона покинула Білий дім, оселившись у близьких друзів у Джоржтауні і забувши, більш усього, про Різдво. Однак листоноша приносив їй щодня пачки карток і листів... Американці не хотіли розлучатися зі своєю, такою поміркованою в діях і витонченою в смаках першою леді. Кажуть, їх, карток та листів, було не менше мільйона!
За будь-яких обставин Різдво є святом душі. Тому-то, мабуть, так багато значить для нас різдвяна картка, що з часом перетворилася на листівку. Якщо вам потрапила до рук картка, на якій віртуозно виписана пензлем квітка з “сонечком-бонечком“ на ній – це, можливо, рука Маржолін Бестін, голландки за походженням, яка ділить своє життя між Нідерландами й Америкою. У фотостиліста Енді Ньюсома пастельні картки ніби тихо розмовлятимуть з вами – про щось сокровенне й справді незабутнє. Якщо увагу привернув забавний сніговичок з кардиналом-пташкою, – це стиль творця ялинкових іграшок (їх почали виготовляти в 1976 році) Ґаррі Геда... Якщо античне авто на підвісці – це витвір канзас-сітівця Дона Палміттера, якого “взяли“ в Hallmark прямо зі шкільної парти в 1967 році. Від 1987-го споживачеві пропонуються ялинкові прикраси серії Crayola Crayon, які, як і Star Track, Disney чи Barbie - мотивовані декоративні дрібнички, мають неабиякий попит у колекціонерів...  Першу Hallmark-іграшку, яку я придбала в Америці, була невеличка фігурка святого Миколая з горщиком куті під пахвою. Я від неї, якщо перейти на мову російських соціальних мереж, просто “балдєю“!..
Та якщо немає грошей на дорогі іграшки в згадуваному музеї, що в Crown Center, можна намилуватись ялинками з декором у стилі antique. Однак найбільше людей роїться біля пожовклих від часу різдвяних карток. Може, тому, що від них віє далеким, як і сама картка, родинним теплом, а у витонченому курсиві читається більше, ніж «Ho-ho-ho... Merry Christmas!». Скажімо, картку з коробки з-під черевиків, продану 18-річним Джойсом К. Голлом в самому зародку його підприємництва, не опишеш – її треба бачити. То тут, то там виринає ім‘я відомого британского державного діяча й політика Вінстона Черчіля... Ось чорно-біла світлина з ним, а ось картина з краєвидом Венеції, інша – з пляжами Джамейки, що є персональним дарунком Дж. К. Голлу. Саме Голли представили Америці Черчіля-художника, надрукувавши його малюнки на своїх картках у ранніх 1950-х і влаштувавши першу в Штатах виставку його полотен (1958), з нагоди якої випустили навіть різдвяну листівку. До слова, у залах Kemper Art Museum в м. Сент-Луїсі (штат Міссурі) нині триває виставка полотен В. Черчіля з нагоди 50-річчя від дня його смерті. Та на “землі Голлів“, цебто в Канзас-Сіті, бережуть саме “Венецію“ – мирну, романтичну, без гармат і воєн. 
Утім, ця настроєність на мир і спокій, сім‘ю та її моральні начала стала візитною карткою компанії. На телеканалі Hallmark Channel показують фільми, від яких не червонієш, вмостившись на дивані з внучкою та гарячим какао в горнятках. З аудіо-карток ллється класична музика, лунають пісні з різдвяного репертуару легендарних зірок естради (моя улюблена – “Біле Різдво“, голосом Бінга Кросбі) й життя здається по-справжньому прекрасним...

БУЛА ЗИМА З ВІДЛИГОЮ...
13 грудня виповнюється 100 років від дня народження славного українського кобзаря Андрія Бобиря

Кажуть, він був небагатослівним. Що на душі в чоловіка – знав тільки Всевишній. А от коли брав до рук бандуру, свою нестаріючу приятельку, і починав співати – все мінялося. Немовби заново народжений і заново охрещений, бандурист виливав світові душу, прислухаючись до струн та підструнків так, ніби чув їх уперше. Хто хоч раз чув бандуриста, той знає, про що я...
Моє знайомство із земляком Андрієм Бобирем відбулося дуже скромно. Ранні сімдесяті роки, засніжені зими, по радіо якийсь концерт, а на умі – що вдягнути сьогодні на “танці“. Музика з приглушеного приймача заколисує недільне затишшя в хаті. Та раптом батько встає з дивана й крутить ручку, підсилюючи звук:" Це ж наш Бобир!.. З Ничипорівки!.." Співалось щось тужливе – про зиму з відлигою, війну й тяжку людську долю. Батько так і застиг біля приймача, поринувши в щось своє, далеке... А потім став щось розказувать – не вичитаєш у книжці і не побачиш у кіно...
Хоча соліст-бандурист, звиклий до столичних аудиторій, навряд чи й здогадувався, що дає комусь ще й ось такі "уроки". На той час Андрій Матвійович Бобир уже кількадесят років поспіль учив грі на бандурі студентів Київської консерваторії (Київська національна музична академія ім. П. І. Чайковського), обробив сотні українських мелодій, мав за плечима досвід керівництва ансамблем бандуристів Українського радіо (1946-1965) та керівництва з диригуванням – оркестром народних інструментів Держтелерадіо УРСР (1965-1979). Десь далеко залишилось рідна Ничипорівка (нині – Яготинського району на Київщині), де головну вулицю назвали його іменем. В селі пам'ятають його не сивим маестро, а шепелявим хлопчиськом, який з печі намагався підправляти гостей за столом: "Треба вище, дядьку Кириле, а Ви бугаєм ревете!". Це хлопчисько корову виганяло на вигін – тільки насвистуючи чи приспівуючи, а мелодії видобувало навіть з дерев'яного рубля та качалки, якими мати прасувала рушники та сорочки. Коли завітали до них якісь мандруючі бандуристи, 10-річний Андрійко, либонь, відчував себе так, наче щойно його в любистку скупали: все вертівся коло бандур, рядочком приставлених до стіни, а тоді й не втримався – став щось бринькати, заспівав... Стихло в хаті. Гості повідкладали ложки, і янголи, здавалось, принишкли попід стелею. Біля печі вросла в долівку рано овдовіла господиня, Марія Андріївна. Вона й сама виросла на піснях, дар її передався синові, і ось тепер, схоже, настала для них обох свята мить... Музиканти похвалили хлопця, стали навперебій щось радити, підказали, куди б податись учитися. За чаркою полилися спогади: хтось із Бобирів всоте, мабуть, переповів легенду про козака в їхньому роду, який і столітнім усе ще співав свої думи та плачі під кобзу. А гостям і своє пригадалось...
Нині важко сказати, яка саме мандрівна капела бандуристів зупинилась тоді, в 1925-му, на нічліг у Бобирів. Людському підприємництву дали в роки НЕПу довго очікувану волю, і ансамблі, хори та капели плодилися, немов ятки на базарі. Зародилася капела “Думка“, несучи в українську глибинку музику Миколи Лисенка, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича. У Києві почала діяти капела бандуристів (нинішня Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. Майбороди), яка, відродившись зі створеного Василем Ємцем в роки Директорії хору кобзарів (1918), дала поштовх до виникнення кобзарських колективів у Полтаві, Харкові, Конотопі та Миргороді, де було їх аж три… Хоча коріння Національної капели сягає глибше, до 1902-го, коли Гнат Хоткевич влаштував хоровий спів кобзарів на ХІІ археологічному з‘їзді в Харкові – уперше за всю історію кобзарства в царській Україні. Гуртове виконання сольного репертуару корифеїв традиційного кобзарства Наддніпрянщини – Данила Верби, Мусія Вернигори, Герасима Вахна, Остапа Вересая, Гната Гончаренка, Степана Пасюги – спочатку сприймалося легко в країні, де культивувалася колективна психологія. Хоча мало кого цікавило, хто саме й коли (а це був Гнат Хоткевич, 1896 рік) започаткував нову категорію бандуристів – “зрячих“, здорових тілом і молодих. І ким майструвалися всі оті бандури (виготовляли їх майстерно Арсентій Мова з Харківщини, Карпо Дейнека з Конотопа, Антоній Паплинський з Києва, Олександр Корнієвський з Чернігівщини та ін.), ким конструювалися (кишкові струни, наприклад, першим замінив на металеві у 1890-х все той же Гнат Хоткевич). І хто підібрав отих музик (на Полтавщині – Володимир Кабачок, на Київщині – Григорій Копань та Михайло Полотай), що грають так, наче виросли під однією стріхою. Правда, в жодну капелу так і не взяли майстерного музику Никифора Чумака – гострого на язик “буржуазного націоналіста“. То він створив щось на зразок співочого братства і їздив з ним по ярмарках та весіллях. Як і в Бобиревій Ничипорівці, селяни спішили вечорами на вогник ламп та свічок у клубах та колбудах, щоб просто відігрітися рідною піснею.
Однак, містерія національної душі готувалась до нового витка. Під кінець 1920-х ті, хто виспівував з трибун “Мы наш, мы новый мир построим...“, круто повернули українську культуру назад, у 1870-ті: саме тоді царат був не на жарт стривожений “українофільством“, яким бриніли струни сліпих кобзарів. Цього разу кобзарям стали приписувати “контрреволюційну діяльність“. 12 жовтня 1929 року відбулася й перша розправа  – над музиками з Великосорочинської капели бандуристів. Про це, правда, не говорили в хатах-читальнях та школах Полтавщини, отож Андрій Бобир, на той час підучившись грі на бандурі в сільського вчителя та закінчивши семирічку, все ще був повний світлих надій. 1931 року він їде до Києва. Його віртуозна гра на бандурі стає перепусткою до Київського музично-театрального технікуму (згодом – музучилище). До зрілого таланту було ще далеко, але перший свій концерт на Галицькому базарі в Києві пам‘ятатиме до старості. Людей зібралось багато, а слухали тихо, без оплесків, наче молились у церкві…
Бо по селах вже батогом свистіла колективізація. За гаслами п‘ятирічки ховалася зневага до людей і їхніх насущних потреб, що приведе згодом у селянські хати голе безхліб‘я. Стали кидати за грати не тільки мислячу інтелігенцію, а й кобзарів-сліпців, які здавна вважались у народі “божими людьми“. Знайдуться в кобзарському колі й донощики; Микола Заєць, скажімо, згубить не одну невинну душу… Хоча б і згадуваного вище Никифора Чумака, який прямо називав винуватцем голоду “оту грузинську морду в Кремлі“, цебто “дорогого товариша Сталіна“. Хоча багато хто з кобзарів та лірників мусив переучуватися на співців радянської доби, а якщо хтось упирався, то тільки на свій страх і ризик. Так, наприклад, у 1928 році чекісти “пригадали“ Федору Матвійку, що він так і не розучив жодної радянської пісні з дітьми села Горошине – віддаленого села на Полтавщині, куди його, “закапьорщика“ миргородських “бойовиків“, заслали в 1925-му.
Зречення старого світу відбувалося болісно, з кров‘ю. На традиційне кобзарство рине потік драконівських партійних постанов. Відтак, усі вони – сліпі й зрячі, криві й ходячі – мусять бути зареєстровані, мов коні в колгоспній стайні, а репертуар їхній має бути ретельно просіяний крізь решето радянської ідеології. Мов після рясного дощу, стали плодитися “думи“ про Леніна та Сталіна, владу рад та партію. Та і як їм було не плодитися, коли проти кобзарства почали виступати такі світила українського письменства, як Юрій Смолич, Микола Бажан і навіть Микола Хвильовий?!  Саме в цій атмосфері народжувалася дума “Була зима з відлигою“, яку, поміж сотень інших творів давнини та сучасності, й Андрій Бобир матиме в своєму репертуарі після війни. Радянський переспів думи, записаної ще в 1927 році від кобзаря Чернігівця, створили Федір Кушнерик з Полтавщини та Єгор Мовчан із Сумщини. У них вона стала називатися “Думою про Леніна“, у зв‘язку з чим імена обох кобзарів потрапили на газетні шпальти, а Кушнерика буцімто було прийнято до Спілки письменників. Незважаючи на те, що дописана ними кінцівка твору гостро суперечила реаліям (“…Отоді-тоді, як Ленін-сокіл помирав, товаришу Сталіну слова переказав:«Продовжуй, товаришу, правеє діло – приведи людей до комуни сміло!»), дума не виводилась з офіційного репертуару. На персональному ж рівні вона муляла не одну душу. У книжці Рената Польового “Кобзарі в моєму житті“ (Київ, Діокор–2003) мені вдалося вичитати, як Георгій Ткаченко, художник та унікальний для 1960-х гравець на бандурі старосвітського зразка (“харківської“), відвідував у лікарні Пущі-Водиці смертельно хворого Єгора Мовчана. Бандурист з гіркотою відкинув ковдру, показуючи приятелю сині, у виразках ноги: "Це мені за моє лицемірство!" Мав на увазі надуману “Думу про Леніна“ (“Була зима з відлигою“), яку не раз слухняно виконував зі сцени. Хоча, якщо глянути з іншого боку: якби повідмовлялися кобзарі співати під бандуру, настроєну на кремлівську тональність, чи не спіткало б їх те саме, що і їхніх побратимів у недалекому минулому? І якщо так, то хто тоді доніс би до наших днів старовинний козацький мелос?
Це трапилося взимку з 1932 на 1933 рік (за деякими джерелами, 1934-35). Кобзарів, лірників, гармоністів та цимбалістів  – сліпих та калік – стали виловлювати разом із жебраками-“професіоналами“ по вулицях, базарах, площах і станціях. Потім повкидали їх, і без того Богом скривджених, у товарняки-телятники, добавивши в Харкові ще й музик, що з‘їхалися туди на Всеукраїнський з‘їзд кобзарів та лірників. Кобзарство вважалося формою жебрацтва, а воно ж, бачте, не пасувало країні, до якої були звернуті погляди планети: мовляв, що ж воно вийде з соціалістичного експерименту? Окрім того, вважалося, що кобзарі несли в новий світ, який буцімто будувався в СРСР, своє “заяложене хуторянство“, “мотлох жупанів та шароварів“, а це не пасувало спецівкам та червоним хустинам робітфаківок. Тож їх (за багатьма даними, 337 осіб!) якщо не постріляли, так викинули з вагонів десь по дорозі з Москви на Сибір: мовляв, яка з них, із сліпих та калік, може бути користь у таборах примусової праці?!.. Викинули серед засніженого – без відлиги! – степу, зодягнутих абияк і без сухарів у торбах.
У спомині харківського кобзаря Анатолія Парфиненка йдеться про співучу сім‘ю Прокопа Маловичка з-під Дніпропетровська, з якої вціліли тоді тільки дружина Мотря з меншим сином. Вони якимось дивом добрели до чиєїсь хати, де їх відігріли й нагодували; далі, від села до села, дістались до України, але боялись ступити в рідне село. Довго, до самої появи синьо-жовтих прапорів над Києвом, розправа над кобзарями була забороненою темою. Десь довелось мені читати, що й Андрій Бобир не “вірив“ у такі чутки.
Багато видних постатей у кобзарському відродженні України зазнало гонінь, включаючи письменника, етнографа, композитора й бандуриста Гната Хоткевича – прибічника харківського способу гри на бандурі та ініціатора нової концепції в бандурному виконавстві, яку в СРСР задушили – на противагу Америці, Канаді та Австралії… Миколу Богуславського, який з Василем Ємцем вдихнув життя в кобзарство на Кубані, запровадивши ще до революції кобзарські школи для нащадків запорожців… Його побратимів Миколу Вересу, Никона Безщасного,  Дмитра Балацького з Києва, Данила Байду-Суховія з Харкова, Володимира Кабачка з Полтави, бандурного майстра Олександра Корнієвського з Чернігівщини… Списки довгі, як і кобзарські биті шляхи. Коли в 1939-му надумали організувати ще один з‘їзд, то було на ньому всього тридцять сім кобзарів. Один з них, Федір Кушнерик, знаючи про знищення кобзарів, мовби нічого й не сталося, “виспівував“: «Тільки Велика жовтнева революція зробила нас, незрячих, зрячими, дала нам щасливе життя…“ Решта  з тих, хто уцілів, як не зачаївся до кращих часів, так утік за кордон, зокрема Василь Ємець, який доспівався в Західній Європі та Америці до титулу “Кобзар у фраку“. А нашим і в свитках не дали дихати! Із залишків колишніх капел сяк-так стулять колектив, який, мов поранений сокіл, ще намагатиметься відродити напівзадушене виконавське бандурництво. З початком війни капелу розформують прямо на гастролях і відправлять на фронт. Керівник Данило Піка з війни не повернеться…
Не оминула війна й Андрія Бобиря. Він уже встиг скуштувати власного хліба перед війною, влаштувавшись на республіканське радіо й заодно навчаючись у консерваторії (1937-1941 роки, клас М. Грисенка) та стажуючись у театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка (нинішня Національна опера України). Мрія, яка від багатьох відвернулась, була так близько… Однак, замість диплома в хоровому диригуванні, в долоню лягла, мов жарина, повістка до військкомату. Потрапив до гвардійського 212-го авіаполку, навчився літати на винищувачі Р-39 “Аерокобра“ з ленд-лізу. А поки вчився, в ньому виявили співака, отож довелося створювати ансамбль і ним керувати. У Андрія це вийшло широко: не тільки співали та грали, а й театр часом улаштовували. Правда, інколи навіть уривок не вдавалося дограти – прямо в гримі “сідлав“ літака й здіймався в небо. Приземлився раз на запасному аеродромі, а техніки остовпіли… поляки-вільнонайманці хрестяться: “Матка боска… Дябел з пєкла!..“ Тільки тоді збагнув, що й досі грим на лиці (грав Чорта в “Ночі перед Різдвом“ М. Гоголя).
Це був епізод, який довго смішив суворих льотчиків. Однак після війни вони – москвич Євген Білек, кубанець Дударенко, Волошин з Іваново, Зубенко з Дніпродзержинська – більше бандуру згадували в листах: “А пам‘ятаєш, як біля землянки 1-ї ескадрильї ми “Реве та стогне Дніпр широкий“ співали…  під саморобну бандуру?“. Ще б не пам‘ятати!  Це було у Віденському лісі після визволення столиці Австрії. Акустика, звісно, не та, що в концертному залі імені Сметани в Празі чи будинку Бетговена у Відні, де доводилось тоді виступати… Зате бандура бриніла на природі якось по-іншому – домашньому, чи що? Бандуру він змайстрував сам: потихеньку познімав з гітар та мандолін струни та кілочки, хлопці винишпорили десь дюралюміній та авіаційний клей, а майстрував сокирою та долотом. Щоправда, за попсовані гітари ледь не потрапив на “губу“, але в командирів вистачило здорового глузду, щоб обійтися жартом: мовляв, хто ж у небі літатиме, коли всі посунуть до Бобиря на “губу“, як той з горя заспіває?  
Усю війну він відлітав з бандурою в крилі свого винищувача. Олекса Ющенко потім напише вірша. “…А кобза, хоч і саморобна, дорожча золота йому. В ній пісня і весела, й скорбна, в ній віра, що поборе тьму“. А ще була бандура й оберегом Андрію: повернувся з фронту “цілий-цілісінький“, груди в орденах і медалях. І не він один… Згадати хоча б і колектив бандуристів Григорія Китастого, якому вдалося зібрати рештки розпорошених довоєнних капел у власний колектив (нинішня Українська капела бандуристів ім.Т. Шевченка в Детройті) і виступати з ним на окупованій території України та перед співвітчизниками, змушеними працювати на рейх в Німеччині (власне, й бандуристи Китастого були свого роду “остарбайтерами“). Коли напередодні остаточного падіння Берліна місто перетворилось від бомбувань на пекло, музикам так набридло бігати до бомбосховищ, що кілька з них (Штокалко, Приходько, Лісківський та ін.) сіли грати в карти. Навколо них – виття, свист, вибухи, гар, дим і крики, а вони… грають у карти. І всі, уявіть собі, вціліли. Уцілів також готель “Гохшпіц“, де мешкали деякі їхні сім‘ї. Бандурист Міняйло жив в окремому готелі, і коли повернувся туди після нальоту, то побачив серед руїн тільки одну стіну, біля неї – свою валізу, а вгорі висіла на гачку ціла бандура.
Фронтова бандура Андрія Бобиря зберігається в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва, що на вулиці Лаврській у Києві… Якби це було в Америці, вже давно зняли б фільм і відхопили б Оскара, а в Україні Андрій Бобир опинився на задвірках українського орфейного олімпу. Зате моряк Попай (герой американського мультика “Popeye the Sailor“) значно популярніший у сучасній Україні, ніж козак Мамай з його кобзою. У цьому столітті про Бобиря не вийшло з друку ані рядка, в інтернеті – бідна біографічна інформація,  а на сайті Національної спілки кобзарів навіть прізвище його не згадується – хоча б з нагоди ювілею, яке припадає на 13 грудня. Але ж давно пора випустити іменний диск цього віртуоза бандурної гри та інструментального музикування! Поки ж що його голос або акомпанемент керованого ним оркестру можна надибати вроздріб – на дисках фірми “Астра Рекордс“ (2005-2008), наприклад; датуються аж минулим століттям (1982, 1987, 1990) вітчизняні записи українських народних пісень в обробці А. Бобиря; дещо стало пропонуватись віднедавна на відеогостинґу YouTube. На жаль, думи “Була зима з відлигою“ я там не знайшла… Зате перлина музичної екзотики –  “Солом‘яні бички мав“ – у  сольному виконанні Андрія Матвійовича стала для мене ще одним відкриттям. Уперше довелось почути й козацьку пісню “Гей, січ іде, красен мак цвіте“ на слова Івана Франка – у виконанні оркестру Андрія Бобиря. Яку ж воістину барвисту артистичну натуру мав цей чоловік!  Яке чуття на вірний тон, що не давало збитися на дешеві імітації чужої, невластивої українському характеру музики! Як умів шанувати незбагненну криничність нашої народної пісні!
Воно, те чуття, не зраджувало йому за будь-яких обставин. Після війни вивчати бандуру не було по чому – підручники Гната Хоткевича у 1930-х заборонили, а нових не понаписували (підручник “Школа гри на бандурі“ В. Кабачка видадуть аж у 1958 р.). Та й сам клас бандури при Київській консерваторії було створено тільки в 1950-му. На той час Андрій Бобир закінчив перерване війною навчання, а також аспірантуру на кафедрі оперного симфонічного диригування (проф. О. Клімов), відновив керівництво ансамблю бандуристів Укррадіо. Його тягне до народної музики, і коли пропонують посаду викладача класу бандури в консерваторії, радо погоджується. Це була його свята царина – й колеги це бачили, й студенти. Він володів даром осмислення старого й нового, завдяки чому досить швидко напрацював власну методику у навчанні грі на народних інструментах. Уже через кілька років виходить з друку його монографія “Поради керівнику ансамблю бандуристів“ (Київ, 1953), яка помітно пожвавила бандурництво в повоєнній Україні. Студентів він буквально підкорює своєю ненав‘язливою манерою викладання предмету, якоюсь лицарською, чи що, покорою інструментові. Можливо, він і не сприймав усім серцем бандуру нового зразка, розраховану на твори світової класики (так звана “київська“ бандура Івана Скляра)… Але намагався максимально освоїти її потенціал для відтворення народних мелодій. Хоча західні бандуристи надавали перевагу “харківській“, тобто старосвітській, “бандурі Хоткевича“, яка має характерне “бандурне“ звучання. Ця “тиха війна“ триває й досі, вносячи певний дисонанс у сучасне світове бандурництво.
Андрій Бобир, між тим, займався, окрім музики та співу, ще й справами, які диктувало будення. І сам не помітив, як досить швидко став помітною постаттю в столичних колах. Це була “відлига“, яку нечасто дарувала доля українській інтелігенції. Тож намагався цим скористатися, залучаючи до концертів своїх студентів, допомагаючи їм, молодим та зеленим, набути практичні навички і певний психологічний баланс. Сьогодні всі в Україні знають ансамбль бандуристок “Чарівниці“, а зародився він колись із двох студенток з ансамблю бандуристів, який Андрій Матвійович також вів у консерваторії (1953-1970). Він допоміг дівчатам концертувати з артистами Київської філармонії. Одна з них – Лідія Проскура (у заміжжі Воріна) з Дніпропетровщини – стане згодом і сама викладачем. Сьогодні Воріну американські бандуристи звуть “королевою бандури“, з її ініціативи на Дніпропетровщині набув популярності міжнародний фестиваль “Дзвени, бандуро!“  Її учень Микола Гвоздь вчитиметься потім у Бобиря і досить скоро, раніше за вчителя, одержить звання “Народний артист України“ (1979), довгі роки очолюватиме Національну заслужену капелу бандуристів ім. Г. Майбороди. Цей ланцюжок простежуватиметься в багатьох моментах педагогічної й концертної діяльності Андрія Матвійовича. Хоча б і в сімейному захопленні бандурою у Войтів – Володимира Ілліча та його сина Володимира.
Однак “Народного“ йому дали аж тоді, коли в СРСР потягло на “відлигу“ (1986). Власне, він дбав не так про звання та нагороди на своєму піджаку, як про “чистий четвер“ у душі. Ні, він не належав до тих, хто, як його ровесник Федір Жарко у 1950-му, міг заспівати на вечірці “Ще не вмерла Україна“ та “загудіти“ до Сибіру. Був обачливим, але і йому за “брєжнєвщини“ пробували підтяти крила. Вже сивого й статечного, його тягали по кабінетах КДБ, мов шмаркача; перевертали догори дригом помешкання, шукаючи “компромат“; прискіпувалися до репертуару, а одного разу й на святе замахнулися – з фонду радіо раптом “зникли“ його унікальні записи кобзарських дум та історичних пісень. У консерваторії дивилися скоса (так і не доріс у них за тридцять років до доцента!), і на радіо було незатишно, холодно. А над країною від часів війни розливалися позивні радіо – добре відома всім мелодія “Реве та стогне Дніпр широкий“ у виконанні оркестру Андрія Бобиря.
Довгі роки він добивався, щоб запустити в обіг “Вересаєве свято“ в Сокиринцях на Чернігівщині – на честь зневаженого корифея кобзарництва Остапа Вересая (1803-1890), і таки добився свого під кінець 1980-х. А хто влаштує (якщо не влаштував до 100-річчя) “Андрієві струни“ в його рідному краю – Яготинському районі на Київщині? У нього було багато учнів, а в тих учнів були свої учні, росли діти та внуки – з любов‘ю до народного мистецтва, що почалась колись із нього, Андрія Бобиря. Вони в нього – замість звань та нагород, і не тільки Воріна, Гвоздь та Войт, а й Сергій Баштан, Віктор Кухта, Андрій Омельченко, Ніна Павленко, Елеонора Миронюк, Василь Лобко, Валентина Третякова, Микола Мошик, Юрій Демчук… Усіх не перелічиш, але багато купається в славі. І це природньо, бо якщо учні переростають свого вчителя –  значить, добрий учитель був. Але коли вони його забувають – це вже сумно. І невимовно боляче...

TOURDETRASH ПО-АМЕРИКАНСЬКИ,
або SUBURBIA, В ЯКІЙ НЕ ЦВІТУТЬ РОМАШКИ

Коли Японія здалася після бомбування Гіросіми й Наґасакі, “американська мрія“, придушена довоєнною економічною депресією, знову підняла голову – у невинному вінку з польових квіток. Учорашнім солдатам, стомленим від окопів, хотілося домашнього затишку десь у передмісті, чимдалі від міського гуркоту й фабричного диму, серед степу, де ще не вивелись ромашки їхньої юності. GoSuburbia! (Давай Сабарбію!) – оптимістично дзвеніло по всій Америці (suburb – передмістя). Виведена з депресії промисловість обіцяла дешеві автомобілі, телевізори й холодильники, кінотеатри “drive-in“, де кіно можна дивитися прямо з автомобіля. Спеціальна державна програма адаптації вчорашніх воїнів (G.I. Bill) гарантувала дешеві позички на житло. Будинок з білим штахетником в передмісті для багатьох став реальністю. Однак досить скоро нові містечка й розбудовані передмістя потонули в подружній зраді й алкоголізмі, расовій нетерпимості й “червоній загрозі». Білий штахетник давно зносився, кінотеатри “drive-in“ майже зникли, а деякі містечка стали “привидами“ серед колись любого серцю степу. Когось розчарувала Suburbia, а когось і ні. Є й такі, що жартують: “Підкладіть хоч бомбу під мене – не поїду звідси нікуди!“… 
За іронією долі, багато хто з покоління “сорокових“ та їхніх нащадків прожив своє життя якщо не “на бомбі“, то в тіні Гіросіми й Наґасакі. Мандруючи американським Мідвестом, ви легко натрапите на них в околицях Сент-Луїса (штат Міссурі). Хоча місто й знамените своєю аркою TheGatewayArch (Ворота на Захід) та перельотом Чарльза Ліндберга через Атлантику на літаку TheSpiritofSt. Louis, є в нього і свій “брудний секрет“.
За десять миль від арки простилаються злетні смуги міжнародного летовища Ламберт. Від 170-акрового кукурудзяного поля, взятого в оренду в 1920 році, летовище розрослося до 2000 акрів. Поруч, мало не впритул, досить “мирно“ вписалось у ландшафт найстаріше в світі звалище ядерних відходів на 22 акрах (8,9 га) – так званий SLAPS (St. LouisAirportProjectSite). Про нього мовчать рекламні буклети, оскільки подібна точка туристського інтересу явно програє “Воротам на Захід“ чи пивоварні Anheuser-Busch. Однак місцева газета St. Louis Post-Dispatch, заснована ще Джозефом Пулітцером і відзначена цього року Пулітцерівською премією за серію фотографій з міста Фергюсона, час від часу публікує тривожні матеріали; вони перекликаються з блогами в інтернеті тих чи інших ініціативних груп. Громаду турбує висока статистика ракових захворювань, зокрема на півночі округу Сент-Луїс, через яку несе свої заражені води до ріки Міссурі невеличкий струмок Coldwater Creek. Помирають зовсім молоді люди, діти, а їхні дідусі та бабусі ледь протягують на пенсії десять років; багато хто живе з постійною носовою кровотечею.
Оспіваний Голівудом Сент-Луїс був прямо причетним до виробництва перших трьох атомних бомб, дві з яких було скинуто в серпні 1945-го на японські міста Гіросіму та Наґасакі (третю бомбу було випробувано в штаті Нью-Мексико, серед знаменитих Білих пісків). У рамках таємного “Мангетенського проекту“ підприємство в центрі Сент-Луїса, Mallinckrodt Chemical Works, займалося виділенням з руди урану та радію аж до 1957 року. Саме над цим ураном ламала голову в Чиказькому університеті команда уславленого італійського фізика Енріко Фермі, відзначеного за ідею ядерної реакції в 1938 році Нобелівською премією, думаючи-гадаючи, як на практиці запустити цю ядерну ланцюгову реакцію? І саме з цього урану було створено скинуту на Гіросіму бомбу “Малюк“ – дітище фізика Дж. Роберта Оппенгеймера та його команди з таємної лабораторії Лос-Аламос у штаті Нью-Мексико (скинутий на Нагасакі “Товстун“ спрацював від плутонію, який вироблявся в OakRidge (штат Теннесі). Відходи звалювали на околицях, прямо в металевих діжках, а то й просто неба…
Від 1950-х околиці Сент-Луїса жваво розбудовуються, і грунт, заражений ураном-238, радієм-226 та торієм-230, легко опиняється на паркових газонах, ігрових майданчиках, клумбах та овочевих грядках новоселів. Серед них були й японці – з тих 120 тисяч, яких спочатку з одними валізами зірвали з нажитого місця в штатах Орегон, Каліфорнія та Вашингтон й інтернували, як злочинців, а потім офіційно вибачились і видали в 1988 році 20 тисяч доларів компенсації за страждання кожному потерпілому (дожило їх до цього моменту 62 тисячі осіб). Один з них, Мінору Ямасакі, дивом уникнувши інтернування, стане ведучим архітектором Сполучених Штатів, автором проектів летовища Ламберт (1955) у Сент-Луїсі та веж-близнюків Всесвітнього торгівельного центру в Нью-Йорку (1964). 
Люди ловили свіжу рибу в ColdwaterCreek, вирощували овочі, грали в бейсбол прямо біля зловісних куп, ремонтували напівзатоплені житла після частих повеней, не підозрюючи, яка небезпека чатує на них. Для багатьох хлопчаків ColdwaterCreek був тією річкою пригод і мрій, що й Місісіпі для героїв Марка Твена. Брати Бред і Ґреґ Пейні з містечка Флоріссант отак нажили на старість купу болячок, але клопотання Бреда про інвалідність державна система соцстрахування (SocialSecurity) відхилила. Моніторинг здоров‘я населення якось випав з поля зору та й сама дезактивація відбувалась в‘яло й безконтрольно: в 1970-х майже 9000 тонн “сміття“, змішаного з грунтом, самочинно перекинули на інше звалище за кілька миль на захід – WestLakeLandfill, поставивши в паперах “галочку“ про “очищення“. Пожвавились тільки під кінець 1980-х, коли St. LouisAirportProjectSite (SLAPS) було введено до списку національних пріоритетів федерального відомства – EnviromentalProtectionAgency (EPA). Від кінця 1990-х SLAPS поміняв господаря (з 1990 року ним був департамент енергетики) на Корпус інженерів армії США (USACE). Стали контролюватися грунтові й поверхневі води, що в певній мірі стримало рух радіонуклідів; понад 600тисяч кубоярдів зараженого грунту та радіоактивного непотрібу було вивезено за межі штату для обробки на авторизованих потужностях.
Але чи не запізно схаменулись? Природний рух радіонуклідів зробив свою лиху справу: зона зараження околиць Сент-Луїса з 556 000 кубоярдів у 1981 році виросла до 2,5 млн. - у 1990-му. Цього літа виявлено нову “пляму“ – місцевий парк у містечку Гейзелвуд. Мешканців заспокоюють низькою дозою, але Мішел Сіґер, наприклад, має всі підстави сумніватися: вона виросла тут, купаючись з ровесниками в ColdwaterCreek, і тепер має 4-ту стадію невиліковного раку. Окрім того, більша територія вимагатиме більших вкладень; тоді як одне тільки дослідження рівня радіації з ініціативи EPA поглинуло 75 млн. доларів і 10 років дорогоцінного часу. Людське ж здоров‘я доларом не виміряєш...
Випускники школи McCluerNorth, що в Флоріссанті, спілкуючись у соцмережах, провели власне дослідження й дійшли висновку, що звалище біля летовища, довго утримуване в таємниці від людей, встигло багатьом підірвати здоров‘я, а то й укоротити життя: більше третини з 3300 теперішніх і колишніх мешканців округу Сент-Луїс захворіло на рак, зокрема такий украй рідкісний його тип, як рак апендикса (більше 40 (!) випадків). Батьки школярів у Меріленд Гайтс вимагають окремого розслідування онкозахворювань у RoseAcresElementarySchool та їх залежності від забруднення околиць радіонуклідами. Генеральна прокуратура штату, а також кільканадцять сімей подали позов на компанію RepublicServicesInc. (в якій найбільше акцій належить Біллу Гейту), що допустила кількарічне підгрунтове самозагорання санітарного звалища в Бріджтоні; воно загрозливо наближається до сусіднього звалища ядерних відходів WestLakeLandfill, де сконцентровано смертоносного торію-230 більше, ніж деінде в Штатах. Під тиском громадськості округ розширив штати місцевого департаменту охорони здоров‘я, найнявши трьох епідеміологів. Штат порушив клопотання перед Центром контролю та профілактики захворювань США (CDC) про необхідність дослідження залежності онкозахворювань від місцевих ядерних звалищ.
На все це піде час… Хоча ще в публікації від 23 березня 1990 року газета The New York Times визначила Сент-Луїс та його околиці як найбільш заражену радіацією щільно заселену територію в США. За іронією долі, ось таким звалищем в Америці став штат, який виплекав тодішнього президента Гаррі Трумена – політика, відомого своїми зведеними до абсолюту чесністю та принциповістю в боротьбі з недбальством у воєнній індустрії.
Розбудова післявоєнної ядерної інфраструктури в умовах “холодної війни“ вимагала нових виробничих потужностей, і вони з‘являлись (сотні по всій Америці), обростаючи звалищами, мов грибами після дощу. Тихо і з дозволу уряду. Коли СРСР тільки виходив на фінішну пряму у виробництві власної атомної бомби в 1949 році, попутно засадивши команду фізиків-теоретиків в “Лос-Арзамасі“ на створення водневої бомби, США вже мали 56 атомних бомб. На скільки звалищ «розбагатіла» при цьому омріяна багатьма Suburbia залишається тільки здогадуватися…
Було збудовано нові виробничі потужності зразка MallinckrodtChemicalWorks і поблизу Сент-Луїса – в сусідніх округах Сент-Чарльз (WeldonSpring) та Джеферсон (Hematite). Від 1957-го естафету переробки уранової руди перебрало від MallinckrodtChemicalWorks вже інше підприємство – DowChemicalCo., а після нього (в 1973 році) – так зване Conalco (theConsolidatedAluminumCorp.). Обидві компанії звалювали відходи на метрополійній території Сент-Луїса, що з іншого боку Місісіпі – в окрузі Медісон, що в штаті Іллінойс. А коли їх таки змусили взятися за очистку 40-акрового звалища на початку 1990-х, до штату Юта було відправлено мало не тисячу вагонів із грунтом, зараженим до п‘ятифутової (1,5 m) глибини торієм, вміст якого в кілька разів перевищував допустимі норми. Ніхто навіть не поцікавився, що робиться за парканом у тих, хто проживає поруч. Сім‘я місцевої вчительки Діани Ретліф, яка живе тут з 1950 року, заплатила високу ціну за таке сусідство: батько її помер від раку мозку, сама Діана страждає від захворювання легенів, а її брат - від саркоідозису. На їхньому кутку в містечку Венеція вони з братом нарахували 44 випадки онкозахворювань.
Один з потерпілих, Ларрі Бюрген, прийшов на ливарню компанії SpectruliteConsortiumInc. в 1989 році, тобто через кілька десятиліть після того, як DowChemicalCo. виробляла тут уранові стержні для атомних електростанцій та начиння для підводних човнів. Саме тоді департамент енергетики США зважився (не без тиску все тієї ж St. LouisPost-Dispatch) на тест радіоактивного забруднення, але підприємство продовжувало функціонувати без належноїобробки, доки, нарешті, її не розпочав у 2000 році Корпус інженерів армії США (USACE). Поповзли чутки про радіацію… Ларрі Бюрген самотужки – не від компанії, на яку працював, і не від численних агенцій, відповідальних за здоров‘я нації та природнього середовища – дізнався із сайту USACE, що його робоче місце було перенасичене радіонуклідами в 13 разів! Ось чому бідолаха не тільки став інвалідом, а й по черзі поховав усіх своїх онуків, адже приносив з роботи радіоактивний пил на одязі та взутті довгі-предовгі роки, не знаючи про це. Саме він став лідером кампанії, що добилася від уряду компенсацій для потерпілих.
Про здоров‘я хлопчаків, що протягом двадцяти років грали в бейсбол на полі, поряд зі звалищем в Берклі (округ Сент-Луїс), залишається тільки здогадуватися. Як і тих, що купалися у вапнякових кар‘єрах округу Сент- Чарльз, де звалили “сміття“ із згадуваного вище заводу у Велдон Спрінг. Та й підземне джерело питної води для всього округу знаходилось тут усього за півмилі від звалища! Однак його не чіпали аж до 1988 року. Від 2002-го це точка туристського інтересу – Nuclear Waste Adventure Trail. Півтора мільйона кубоярдів низькодозового ядерного лайна сховано на 45 акрах у величезній насипній могилі заввишки із семиповерховий будинок. Якби це було у Франції, можна було б назвати TourdeTrash…
У Нью-Мексико, де випробували першу в світі атомну бомбу, монумент і пам‘ятна дошка також нагадують про подію, яка відкрила нову еру в історії людства. TrinitySite є історичною пам‘яткою з обмеженим доступом туристів, оскільки тут тестують ракетну зброю (WhiteSandsMissileRange). Бомбування Гіросіми та Наґасакі й досі викликає суперечливі оцінки. Важко не погодитись з однією: 140 тисяч потерпілих у Гіросімі й понад 70 тисяч - у Наґасакі були принесені в жертву, щоб швидше і без зайвої крові покінчити з війною. За підрахунками радників Гаррі Трумена, без “Малюка“ та “Товстуна“ США втратили б ще з мільйон своїх солдатів, а Японія – не менше п‘яти мільйонів. В одній тільки битві за острів Іводзіма на Тихому океані (площею всього 21 кв. км, тобто менший від Мангетена!) полягло 6821 морських піхотинців і було важко поранено 20 тисяч; від 22-тисячного японського війська залишилась дещиця – 1083 осіб. Обдурені древнім воїнським кодексом “буcідо“, японці кидалися на танки з самурайськими мечами та бамбуковими списами… Однак не «буcідо» привело сьогоднішню Японію на п‘єдестал третьої економіки в світі, а шок від Гіросіми та Наґасакі; він круто повернув національні пріоритети від феодальної воєнної диктатури до підприємництва й технічного прогресу.
Журнал Time свого часу (20 серпня 1945 року) назвав першу атомну бомбу філософськи – “вагітною загрозою“. Ця “вагітність“ не забарилась породити в ранніх 1950-х ще більш руйнівну водневу бомбу, підводного човна U.S.S. Nautilus з атомним реактором у США й 50-мегатонну “цар-бомбу“ - в СРСР. Яких тільки бомб не придумували потім – “чистих“, “брудних“, “розумних“ і навіть “дурних“! 11 березня 1958 року атомну бомбу “Марк-6“, потенціал якої вдесятеро перевищував потенціал “Малюка“, випадково спустили на містечко Марс Блафф (штат Південна Каролайна) при транспортуванні бомбардувальником Б-47; на щастя, бомба ще не мала в собі ядерної серцевини і здетонувала як звичайна. А як тільки не гралися з динозавром “мирного атома“! Аварії на АЕС на Трьохмильному острові в Пенсильванії (1979), у Чорнобилі (1986), японській Фукушімі (2011) не вимагають, думається, коментарів. Однак обділений увагою медіа випадок стався 1987 році в Бразилії: 249 осіб потрапили під опромінення порошком цезію-137 з викинутого необачно на смітник приладу опромінювальної терапії. Злочинним недбальством було начинено і пострадянську територію після розпаду СРСР. Каністри зі стронцієм-90 було знайдено біля річки Інгурі в Грузії – біля них, мов біля печі, грілися холодної грудневої ночі збирачі дров. У Молдові, Грузії та Україні було виявлено з десяток контейнерів із цезієм-137. Виявилося, ними оснащували колгоспні трактори (із захисною свинцевою оболонкою) в ході таємної агропрограми 1970-х “Гамма Колос“, що ставила на меті підвищення врожайності зернових культур за рахунок радіоактивних мутацій.
Сьогодні людей тривожить інша мутація – суспільно-політична. Від 1940-х ядерні кнопки опинилися під рукою диктаторів, а новоявлені оппенгеймери від ісламського екстремізму загрожують “брудною“ бомбою. У всіх на вустах – угода з Іраном і ризик у ній закладений. Застаріла віра у власну непогрішимість, запозичена в японського імператора Гірогіто, витає й над вежами Кремля. Росія, граючись в ядерну рулетку, продовжує ігнорувати людські пріоритети, брязкаючи ядерною зброєю. Хоча, як тією рулеткою не крути, в американській глибинці стоять давно й надійно супермаркети Wal-Mart, а в Росії що – порожні хатки та порожні пляшки під перекошеними тинами.

«ТИТАНІК»-2
100 років тому у водах Атлантики потонув, торпедований німецьким підводним човном, британський трансатлантичний пасажирський пароплав «Лузітанія» з 1959 пасажирами на борту, з яких 1198 загинули

7 травня 1915 року, о 8-й годині 10 хвилин ранку за нью-йоркським часом, тобто рівно 100 років тому, красуня "Лузітанія" розділила долю красеня "Титаніка", затонувши у водах Північної Атлантики. Обидва пасажирські лайнери належали Британії, обидва були кращими зразками тодішніх суднобудівних технологій й обидва забрали з собою на дно тисячі людських життів. І якщо “Титанік“ (завдяки блокбастеру Джеймса Камерона) знають сьогодні мало не всі, то “Лузітанія“ потонула в набагато глибшій, ніж “Титанік“, трясовині міфів, політичних інтриг та напівправди…
Це був той момент у хроніці Першої світової війни, коли Європа вже була перерита від Швейцарії до узбережжя Північного моря окопами. Англія й Німеччина змагалися за вплив у Північній Атлантиці, а США дотримувалися відносного нейтралітету з одним невеличким “але“: американські банкіри вмовили президента Вудро Вільсона на фінансові ін'єкції в британську воєнну промисловість. Кодекс честі інтерпретувався на морських трасах тоді доволі довільно. Британські судна часто пливли під нейтральними прапорами, а спантеличена Німеччина могла, забувши про етику, атакувати їх без попередження…
Саме таке трапилося з "Лузітанією", яка 1 травня 1915 року поверталася з Нью-Йорка до Ліверпуля з 1959-ма пасажирами на борту. В американській пресі того ранку було опубліковано звернення посольства Німеччини в США до пасажирів: мовляв, ви мандруєте на британському судні на свій страх і ризик, оскільки акваторію, прилеглу до Британських островів, оголошено Німеччиною зоною необмежених воєнних дій. Однак капітан Вільям Тернер заявляв репортерам не без бравади: “Що за жарти?!..“ Мовляв, хіба ось такий розкішний плавучий "готель", у якого позаду ціла сотня швидкісних вояжів Атлантикою, не втече від якоїсь там торпеди?!
І все ж багато хто здав квитка. Банкір Роберт Деніел з дружиною Елоїзою, у яких позаду був "Титанік", вирішили цього разу не ризикувати. Посилаючись на здоров‘я, відмовилась від вояжу й відома дизайнерка дамського одягу леді Дафф Ґордон. Знаменита танцівниця Айседора Дункан, маючи певні фінансові труднощі, цього разу обрала скромніший пароплав DanteAlighieri. Мільйонер же Альфред Вандербілт проігнорував не тільки “ноту“ Німеччини в газетах, а й отриману ним телеграму-попередження. Багатьох заспокоювало те, що такі, як Вандербілт, були в порту серед пасажирів, які чекали посадки. Імідж "Лузітанії", яка від 1907 року безпечно снувала водними маршрутами Атлантики, вселяв надію. Та й причому тут “загроза атаки“, коли в судна була репутація безневинного пасажирського лайнера з безневинним вантажем на борту?! Ніхто й гадки не мав, що потрапляє в замасковану “позолотою“ пастку.
Мало хто знав, що ще в травні 1913 року (задовго до вбивства в Сараєво ерцгерцога Австро-Угорської імперії Франца Фердинанда) "Лузітанію" таємно було переобладнано й введено згодом до реєстру британського військового флоту в категорії "допоміжний крейсер". Тобто, «Лузітанія» була готова до війни й за міжнародними стандартами стала легальною мішенню для воюючої сторони – Німеччини. Надодачу, з осені 1914 року судно періодично завантажувалося в Нью-Йорку боєприпасами, що суперечило абсолютному ембарго США на подібні перевезення пасажирським транспортом – була б “Лузітанія“ крейсером чи залишалася б лайнером. Цього разу на борту було 173 тонни контрабанди, зокрема мідь і латунь, 3-дюймові шрапнельні снаряди, набої та інше військове спорядження; однієї вибухівки було 10,5 тонни! 
Однак ані компанію CunardSteamshipLine, ані Адміралтейство та уряд Британії не стривожило те, що пасажири наражаються на смертельну небезпеку. Головним було – одержати дозвіл нью-йоркських митників, причому якось так, щоб оминути газети. Річ у тім, що орієнтована на нейтралітет Америка публікувала списки морського експорту вже наступного дня; саме з газет шпигунська братія всіх мастей черпала відомості про промислово-торгівельні контакти США з країнами, втягнутими в Першу світову війну. Однак британці досить швидко навчилися обходити гострі кути: на митному огляді пред'являли фальшиву накладну (маніфест) – для преси, а через декілька днів, коли судно на всіх парах уже мчало у відкритому океані, митникам доставлявся справжній маніфест. Цей маніфест "Лузітанії", “запечатаний“ не тільки сургучем, а й резолюцією Вудро Вільсона – "Відкрито може бути тільки президентом США" – пролежав у архіві Департаменту фінансів США не один десяток років, доки не потрапив до рук Франкліна Делано Рузвельта. На порозі була інша війна – Друга світова, і Рузвельту було цікаво, що справді стояло за трагедією “Лузітанії“…
Багатьох дослідників довго приваблювала ось така версія: британське Адміралтейство на чолі з першим його лордом (аналог військово-морського міністра) Вінстоном Черчілем підсунуло “Лузітанію“ замість жертовного ягняти, покладеного на вівтар святої, як йому здавалося, справи – залучення до війни нейтральних США. Переконливо обмізкував її британський журналіст Колін Сімпсон у своїй книзі Lusitania (Little, Brown&Co., 1973). Загибель 128-ми громадян США на борту “Лузітанії“ й справді могла б втягнути Америку у війну. Тим більше, що за кілька місяців до цього Штати гостро попередили про це Німеччину (трохи спантеличену, правда, такою гостротою: адже в пропозиціях Німеччини до США від 5 лютого 1915 р. саме на безпеці пасажирів наголошувалось, а також на ігноруванні Великою Британією так званих “крейсерських правил“ та введення тактики “атаки без попередження“, включаючи і таран, маскування під цивільні судна та використання нейтральних прапорів).
Однак, і без наміру навмисне потопити “Лузітанію“, її загибель лягла вічною ганьбою на уряди трьох держав – Великої Британії, Німеччини й США. Оскільки судно загинуло в сітях правил, регулювань та інструкцій, що межували зі злочинним самоуправством і сьогодні, за більш збалансованого міжнародного правового клімату, мали б іншу назву – “тероризм“. Навіть після того, як судно пішло на дно, жодна з цих країн не зуміла втриматися на межі пристойності, перекручуючи факти та приховуючи невигідні докази, а також використовуючи катастрофу як мотивацію політичних рішень. Маховик британської пропаганди аж захлинався, обзиваючи німців “піратами“. Під тиском Америки Німеччина затягнула пасок на так званій “тактиці необмежених воєнних дій“, але знову відпустила його в лютому 1917 року. Вкупі з “нотою Ціммермана“ це остаточно підштовхнуло Сполучені Штати до війни. Американських doughboys(так їх звали через колір військової уніформи, що скидався на тісто – dough)вів у атаку клич: “Пам‘ятаймо «Лузітанію»!..“ А вдома, в Америці, почалося цькування німецьких іммігрантів. Навіть тих, що на фронт просились, не допускали в окопи, де було безпечніше. Дискримінація набирала диких форм: у іллінойському містечку Коллінсвіл, що неподалік від Сент-Луїса (штат Міссурі), трисотенна юрба замордувала до смерті, повісивши на дереві, німця-іммігранта Роберта Преджера, який, на думку тодішнього обивателя, мав купу “гріхів“ – не мав сім‘ї, був на одне око сліпим, упертим та гострим на язик і цим скидався… звісно ж, на “шпигуна“.
Втім, у хвилях від затонулої століття тому “Лузітанії“ й сьогодні можна захлинутись… Якось довелося читати в інтернеті таке: «Кодекс шляхетності, що діяв на “Титаніку“ (жінки й діти – в першу чергу!), на “Лузітанії“ затоптали: кожен дбав про власну шкуру». Але ж хіба можна порівнювати психологічний мікроклімат “Титаніка“ до “Лузітанії“?! Там сподівалися, що ось-ось підоспіє поміч, а тут – боялися розділити долю “Титаніка“. Це, по-перше. А, по-друге, там “тонули“ довго – майже 3 години, а тут – всього 18 хвилин. Вибір був: пливи або тони. На шлюпки, як на “Титаніку“, мало хто сподівався, хоча ними “Лузітанія“ запаслася вдосталь. Сильний нахил носової частини судна перетворив їхній спуск на муку: з пошкодженого боку, що занурювався в воду, вони, мов гойдалки на ланцюгах, відлітали від борту на кілька метрів... Няня Еліс Лайнз з тримісячним немовлям на руках стрибнула, але опинилася у воді (завдяки довгим і густим косам була потім затягнута разом з дитям до шлюпки). З протилежного ж боку човни заносило на палубу. Продирявлені (від биття об борти) оголеними бортовими гвинтами, вони швидко тонули. Все це відбувалося на висоті в кількадесят метрів над водою. Деякі шлюпки зривалися вниз на натовп на палубі або переверталися в повітрі, витрушуючи людей у воду. Десь серед них була й Лідія Ґрандідж з Йонкерса (штат Нью-Йорк) та її трирічна донька Єва-Марія, які, як клявся нещасний Артур Ґрандідж репортерам опісля, газет не купували й німецьку “ноту“ не читали.
Усього шість шлюпок з 48-ми дочекалося на воді рятувальників. Багатьом у них пощастило вижити завдяки матросу Леслі Мортону, який витягнув з води добру сотню потерпілих. А дехто все життя молився за упокій душі 37-річного мільйонера Альфреда Вандербілта. Навколо нього люди розгублено крутили в руках рятувальні жилети, встромляючи ноги туди, де мали б бути руки, і він учив, як це правильно робити (капітан Тернер, як і капітан “Титаніка“ Едвард Сміт, за тиждень вояжу так і не спромігся на рятувальний тренінг з пасажирами). Якійсь молодиці він обіцяв знайти рятувального жилета, але, так і не знайшовши, віддав їй власний. І це при тому, що сам зовсім не вмів плавати. Однак без ознак паніки наказав своєму камердинеру зносити дітвору до рятувальних човнів. Отак їх обох і запам‘ятали – з оберемками дітей попід руками, снуючих від човна до човна…
На жаль, не встиг Вандербілт позакидати до шлюпок усіх дітей: зі 129 затонуло 94. Усього ж 1198 осіб з 1959 знайшли свій останній прихисток на дні холодної Атлантики. Трапилося це біля берегів Ірландії, коли до Ліверпуля було рукою подати. Через туман капітану Тернеру довелося знизити швидкість до 15-18 вузлів, що робило судно зручною мішенню для торпеди. Капітан не на жарт тривожився: ще звечора йому надійшла телеграма про активність німецьких субмарин. Але очікуваний крейсер Juno, який мав конвоювати їх у цій небезпечній акваторії, чомусь не з‘являвся... В Адміралтействі, бачте, раптом згадали про вразливість Juno до торпедної атаки, тож спішно його відкликали, забувши повідомити про це капітана. Дивно, що напхана по саму зав‘язку цивільними та вибухівкою “Лузітанія“ комусь здалася “невразливою“. Її змусили круто змінити курс на порт Квінстаун – прямо в пащу німецького підводного човна U-20...
Туман розвіявся, визирнуло сонце. Виднілося зелене узбережжя Ірландії. “Лузітанія“ круто розвернулася, підставивши торпеді правий бік. Слідом за першим вибухом пролунав другий. Очевидці описували його як вибух зовсім іншого характеру й потужності, ніж від торпеди. Та й капітан підводки Вальтер Швігер поспішив відправити своїм шифровку: мов, послав “BigLusy“ на дно однією торпедою. Але уряд Британії, флот і його командувача Вінстона Черчіля така розв‘язка, звісно, не влаштовувала. Адже, як не крути, перевозити цивільних пасажирів разом з боєприпасами було воєнним злочином. Вдало перехопивши шифровку (від вересня 1914 року британці володіли ключем від військово-морського коду Німеччини), вони зробили кілька спроб заплутати слідство, підкинувши йому версію другої торпеди; деякі документи (включаючи телеграму з Адміралтейства капітану “Лузітанії“ щодо різкої зміни курсу на Квінстаун та директиву, яка обгрунтувала б скасування конвою для “Лузітанії“) зникли навіки. На думку знавців, саме контрабандна вибухівка (зокрема, нітроцелюлоза та алюмінієвий порох), а не самозагорання вугільного пилу чи бойлерів, призвела до катастрофи. Дві торпеди навряд чи потопили б 32-тонну “Лузітанію“ за 18 хвилин. Днем раніше, 6 травня, U-20 атакувала британське вантажне судно Centurion. Навіть після двох торпед вінпротримався на воді майже півтори (!) години.
Заручившись попередженням в американській пресі, німці, мов невинні ягнята, заявляли: хіба ми винні, що нас не послухали?! Хоча не такі вже вони й простаки, щоб сподіватися, ніби “Лузітанія“опустіє в Нью-Йорку після їхнього оголошення в пресі. Постає питання: чому ж капітан Швігер, за своєю натурою взагалі-то м‘який чоловік, зважився на подібне варварство, прекрасно розуміючи, що цивільні люди на борту “Лузітанії” є просто живою ширмою для контрабанди? Можливо, відповідь треба шукати в самій Німеччині, де пухли від голоду (внаслідок блокади Британією імпорту продовольства) не менш безневинні, ніж на “Лузітанії“, діти? Та ясно одне: з “Лузітанією“, як і з використанням німцями отруйних газів на фронті, були пущені на дно цивілізовані манери ведення війни, що існували до ХХ століття.
Серед пасажирів “Лузітанії“ був, до слова, чоловік, який, прихопивши з собою дружину, наважився на небезпечну подорож, щоб зустрітися з кайзером Вільгельмом ІІ. Це був Ельберт Габбард, автор популярного бестселлера AMessagetoGarcia. Письменник мав намір відмовити кайзера від війни й написати ессей, для якого вже й заголовок придумав – “Чоловік, що зняв ляду з пекла“. Однак намір не вдався. Габбарди навіть рятувальних жилетів у руках не тримали. Вони просто зачинили за собою двері каюти, і все. Вчинили так само, як і їхні моральні кумири на “Титаніку“ – співвласник американської мережі універмагів Macy’s Ісідор Штраус з дружиною Ідою.
Гідно опиралися паніці не один Габбард чи Вандербілт. Репортер з Торонто Ернeст Купер підхопив на руки мале дівча, що відбилося в метушні від своєї родини, і врятував йому життя. 52-річна вдова Елізабет Дакворт зі штату Конектикут сіла веслувати, а коли їх підібрав рибальський траулер Peel 12, вона повернулася в шлюпці назад, де ще трималися на плаву люди. Власник книгарні з Бостона Чарльз Лоріат намагався підняти брезентові борти в розкладному човні, тоді як вони були скручені, закріплені по краю дерев‘яного днища і, що найжахливіше, – обліплені людьми, які у відчаї опиралися: мовляв, він, негідник отакий, хоче зіпхнути їх назад у воду...
Найжахливіше, що описували вцілілі “лузітанці“, – це були люди за бортами шлюпок. Знеможені, в сажі й мазуті, поранені, з божевільними від страху очима, обдертими руками й охриплими голосами (якусь жінку навіть пологи схопили в воді), вони просилися підібрати їх. Шкода, їх не бачив головний винуватець трагедії – перший лорд Адміралтейства, майбутній британський прем’єр Вінстон Черчіль, який “зручно“ відбув за кілька днів до цього до Франціїї.

500 ДНІВ, ЯКІ ВИТРЯСЛИ З УКРАЇНИ ДУШУ

Я не належу до покоління, що пройшло крізь страхітливі 1930-ті роки, але, мабуть, і я є “дитям Великого голоду“. Ті 500 днів (з квітня 1932-го до листопада 1933-го), що пустили по світу мільйони сиріт та не дали мільйонам народитися, генетичним відлунням осіли в нас, дітях та внуках тих, хто пережив Голодомор; воно, те відлуння, ліпило нас не з біблійної глини, а з черствого шматка хліба. В сім‘ях, що аж двічі (в 1932-33 та 1946-47 рр.) платили своє “подушне“ голодній смерті в сталінській Україні, якось сама собою, без гасел та плакатів, оселилася мовчазна, як і сам голод, шана до хліба. Недоїдки його не викидались і часто навіть не згодовувались домашній птиці, а сушились на “чорний“ день. Пам‘ятаю свого батька, який не вставав з-за столу, доки остання крихта не була дбайливо зметена до долоні й відправлена до рота. Матір, яка не зносила зайвої спідниці, економлячи на пиріжки для своїх чотирьох дітей… Тітку Віру, яка привозила на гостинець з Києва в‘язку бубликів і, доки гостювала, видавала їх по одному, мов медалі, – за дбайливо підметену долівку в хаті чи відро води, благополучно донесене від криниці до порогу.
Культ хліба настільки володів нашою свідомістю, що життя без нього просто не мислилось. Однак у сім‘ях, разом з боязню безхліб‘я, Дамоклівим мечем висів над батьками ще один страх – щоб, не дай, Боже, піти в могилу, так і не розказавши дітям “усю правду“. Отож, як тільки ми навчилися тримати язик за зубами, з нами став проводитися домашній “лікнеп“. Те, про що дізнавалися, було схожим на страхітливу казку. У правдивості тієї “казки“ випала й мені нагода пересвідчитися…
Десь на початку 1980-х наша сім’я (в місті Яготині, що на Київщині) надумала збудувати за сараєм нову вбиральню, і на батькову долю випало копати яму. В один із таких робочих моментів лопата його наткнулася на людські останки. Вдвох з матір‘ю розгрібали вони землю руками, щоб, бува, не пошкодити моторошний “скарб”. А оскільки в Україні часто ховали отак – десь на городі чи в садку – мертвонароджених (або померлих одразу по народженню) дітей, то думалось спочатку, що це був саме той випадок: черепочки (їх було два) зовсім маленькі. Але кістки були розчленовані й закопані купкою. Страшний здогад змусив сполотнілого батька запалити тремтячими руками цигарку. Мати ж не втрималась від сліз (адже вона навіть не знала, в яких канавах та ярах знайшли свій останній притулок її рідні). Пошепки перемовляючись, батьки згадали, кому належала ця земля до того, як дісталася після війни їм, і що ходили-таки чутки про загадково зниклих у цих Борисенків двійко дітей…
Я працювала на той час в редакції місцевої “районки“, але нічим не могла зарадити (кісточки поїдених за голодівки в 1930-х дітей ми мусили перепоховати там же, трохи далі до паркану): мені й самій доводилося сперечатися з редактором, який рішуче викидав з моїх статей навіть легкий натяк на голод-33, закон “п‘яти колосків“ чи відсиджені у в‘язниці роки тільки за те, що колгоспники крадькома визбирували в полі згублені колоски, качани кукурудзи чи буряки для голодних дітей. А не викидав би редактор – його самого “викинули“ б і з партії, і з роботи, а хліба ж без грошей ніхто не давав. Цей страх – за працю, яку легко можна було втратити, та за сім‘ю, яку без платні не прогодуєш (бо таких церков, як на Заході, де громади збирають для нужденних харчі та одіж, в СРСР не було – їх порозвалювали ще в 1930-х ), тримав людей у покорі довго, аж до кінця 1980-х.
Ось так ми, “гомо-совєтікуси“, опинились не тільки в політичній апатії, а й у постійному страхові втратити роботу – джерело заробітку. Хоча за Брєжнєва й було збільшено присадибні ділянки, щоб застрахуватися від голоду, ми все ще залишалися “дітьми Голоду“ і боялися його. Якби була тоді можливість отримати візи на виїзд з СРСР, ми шукали б птаху свого щастя, тікаючи не тільки з сіл та хуторів у міста, а й за кордон. Хоча масова еміграція тільки поглибила б демографічну катастрофу України, спричинену форсованою колективізацією, численними “чистками“ та виморюванням голодом (а він же забрав не менше 7-ми, а то й, за іншими джерелами, 10-ти мільйонів життів, на кілька поколінь уповільнивши процес дітонародження та формування українського етносу). Та й правда про події “тридцятих“ вирвалася на волю часто деформованою до невпізнання. Дехто й досі сумнівається: чи була це й справді спланована у кремлівських коридорах помста непокірним “хохлам“? Бюрократичний терор на всіх ланках ланцюга – від Кремля і до колгоспного бригадира? Елементарне недбальство? Геноцид? Дискусії з “курилок“ перекочували на інтернетівські блоги, часто переходячи з “топика“ на персоналії. І мені дедалі частіше думається, що ми, “діти Голоду“, просто не маємо права замовчувати ті епізоди з життя наших батьків та дідів, що дихають правдою. Як ось і з ласощами в годівницях на стайні в Яготині було…
Їхня сім‘я жила на хуторі Тамарівка на Полтавщині (що згодом відійде до Яготинського району Київської області, а потім зіллється з селом Сотниківка). Батько, Іван Могильний, був козацького роду, волелюбний і впертий – нізащо не хотів до колгоспу. Після сходок йому відбивали печінки й витрясали душу, а одного разу й зовсім від сім‘ї забрали; дружину з чотирма дітьми вигнали з хати, влаштувавши в ній колгоспну контору. Старша дочка, Віра, плачучи, вмовляє свого нареченого з Яготина забрати її заміж, та й то не саму, а з “посагом“ – моєю мамою, якій було тоді 11 років. Саме це й урятувало їх обох від голодної смерті, бо в місті таки легше було вижити – за рахунок села, обібраного до нитки великодержавним здирництвом (хоча до кінця 1932-го мало не наполовину (!) завищений план хлібозаготівель був виконаний тільки на 72%). Вірин чоловік, Прокіп, ризикуючи життям, крав на стайні макуху (побічний продукт олійництва, що є щільно збитою сумішшю подрібненого лушпиння й вичавленого насіння); інколи макуха в годівницях була змішана… з цукерками та печивом. Коней, завважмо, годували ласощами, аби тільки не потрапили вони дітям, вмираючим попід тинами! Мовляв, ви від нас збіжжя поховали, то й ми вдаримо саботажем по “саботажу“ – віддамо пряники коням, а не вашим дітям. Вседозволеність культивувалась легко, розчерком пера та нашвидкуруч зліпленими гаслами, якими намагалися замаскувати жорсткий, далекий від реалій план хлібозаготівель. Пухли від голоду, тінями никали по вулицях з роздутими животами, даремно випрошуючи їсти і вмираючи попідтинню, як і за царських часів було… Хіба що з тією різницею, що в Тараса Шевченка читаємо: “…А онде під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне…“, а в Україні, яка позбавилася панщини разом з панами в 1917-му, попід тинами лежали й матері, прикриваючи своїми кістлявими тілами дітей у пориві вічного материнського інстинкту. Часто матері варили своїх діток у чавунах і… їли те вариво, сподіваючися врятуватися від смерті (такий випадок був і в материній Тамарівці). Однак їх, і без того божеволюючих через недоїдання та постійний, виїдаючий душу, відчай (“Чим?!.. Чим нагодувати дітей?!“), запроторять потім ще й за грати, мов карних злочинців.
Газета ж “Правда“ справно створювала ілюзію безпроблемної колективізації села (цей факт ще до “гласності“ був визнаний колишнім прем‘єр-міністром СРСР Микитою Хрущовим у мемуарах “KhrushchevRemembers“, опублікованих в США та Канаді в 1970-1971 рр.). От тільки з колективним лідерством радянське чиновництво “прошляпило“, дозволивши зосередити його під п‘ятою “одноосібника“ Йосипа Сталіна. Хрущов наводить факт, що яскраво це ілюструє, – візит до Кремля секретаря Київського обкому партії Миколи Демченка з усним рапортом про масовий голод в Україні: “Товарняк недавно пригнали до Києва, завантажений тілами померлих від голоду. Тіла були підібрані по всьому шляху від Полтави до Києва. Я думаю, комусь краще б поінформувати товариша Сталіна про цю ситуацію“. Але вдарити в московські дзвони посланцю України так і не вдалося. Атмосфера культу була настільки затягуючою в трясовину страху та невизначеності, що Хрущов і сам дізнався про той візит Демченка та його звернення до Анастаса Мікояна (завважмо: не до Сталіна особисто чи до повного складу Політбюро на терміново (!) скликаному засіданні) аж через кільканадцять років.
Потрапивши до Америки, я, “дитя Голоду“, стала шукати для себе відповідей, без яких так і помер мій батько. Чому?.. Чому Америка не простягла тоді Україні руку помочі? І де була українська діаспора? Що писали мої побратими по перу? І чи, бува, не знайшовся тут ще один очевидець подій в СРСР вишколу Джона Ріда (автора книжки “Десять днів, що потрясли світ“, який симпатизував революційним подіям 1917 року в Росії), щоб описати Америці ті 500 жахливих днів, що витрясли з України не тільки тіло, а й душу?
“Sorry…“ Такої книжки не було в ранніх 1930-х. Та й пізніше, у Джона Стейнбека, який відвідав Радянську Україну в 1947-му, ця тема була замовчана в його “Російському записнику“. Зате бестселером тут став так званий “буквар п‘ятирічки“ –  “New Russia’s Primer: The Story of the Five-Year Plan”.  Написаний для радянських школярів та перекладений англійською, у США він дістав статус “настільної книги“ – в розпалі Великої депресії з її 13-ма мільйонами безробітних. Звичайно ж, перша у світі країна соціалізму змальовувалось у ньому ледь не земним раєм. Начитавшись “букваря“ та наслухавшись закликів заїжджого лектора з Європи Бернарда Шоу по радіо в жовтні 1931 року, зубожілі американці, яким набридло вистоювати в чергах за благодійною юшкою, без вагань ринули через океан до СРСР, багато хто – за контрактами Амторгу. Ну, а що там на них, простакуватих романтиків, чекало – здогадатися неважко (ця ще одна “американська трагедія“ описана й очевидцями, й істориками). Фред Біл, профспілковий активіст, вирвався з СРСР у 1933-му, але марно намагався використати свої контакти в радикальних колах США, щоб опублікувати враження від “радянського експерименту“; тільки в соціалістичній газеті Нью-Йорка JewishDailyForward взялися їх оприлюднити… мовою ідиш. 

Працюючи на Харківському тракторному заводі, він не раз був свідком моторошних сценок з тодішнього українського побуту, коли голодні харків‘яни буквально брали “в кільце“ американців, випрошуючи їжу, стукали в двері й вікна їхніх домівок, рилися на їхніх смітниках. Не на жарт заінтригований цим видовищем, Біл вирішив восени 1932-го пробратися на околиці Харкова, ближче до навколишніх хуторів та сіл. Брів просто полем, минаючи хутірці та села, однак те, що бачив, перевершувало всі його потаємні уявлення: занадто багато свіжих могил з хрестами на полі, неподалік від селянських хат, а подекуди – й не поховані, напіврозкладені тіла; бідолашні шукачі поживи на осінньому полі, помітивши його ще здалеку, тікали щодуху, чіпляючись за стирчаки кукурудзи, грузнучи в переораній на зиму ріллі (мабуть, помилково прийнявши його за одного з тих радянських активістів, що, натхненні щойно запущеним у дію законом “п‘яти колосків“, перевіряли колгоспні поля навіть після того, як урожай вже був у коморах). Другу розвідку допитливий американець зробив навесні 1933-го: цього разу він вирушив у інший бік – за кілька кілометрів на схід від Харкова, до колгоспної ферми неподалік Чугуєва. Те, що побачив (мертві батьки й діти на лавах попід іконами, в сидячих позах і лежачих; на вулиці – підвода з мертвим конем і чоловіком, усе ще тримаючим віжки в захололих руках; скрізь, де не ступни, – смерть, смерть, смерть і запустіння…), протверезило його за один день настільки, що мерщій, остаточно розчарувавшись прочитаним колись у “букварі п‘ятирічки“, він, засуджений в 1929 році за вбивство під час страйку в Північній Каролайні, вирішив накивати з СРСР п‘ятами: мовляв, краще тюрма в Америці, ніж отака“воля“ в СРСР. (Цікаво, чи знають про цей факт ті російські “політологи“, які спішно постулювали докупи вирвані з американської дійсності факти та цифри тієї пори, приправили цю “кашу“ фотографіями і пропонують в інтернеті тему “голоду“ в Америці?!).
Постає запитання: чи могли американські газетярі ось так, як цей Фред Біл, вдатися до подібного маневру, щоб розповісти американській громаді істину про Голод (до того ж, не тільки мовою ідиш, а й на English)!? Мабуть, йому, рядовому робітнику з Харкова, було таки легше розчинитися в масах, ніж американцям, розпещеним напівбогемним середовищем московського “Метрополю“. На додачу, Політбюро ЦК ВКП(б) завбачливо подбало про постанову від 23 лютого 1933 р., згідно з якою, поїздки іноземних кореспондентів дозволялися лише з дозволу Головного управління міліції (що треба розуміти: не дозволялись). Але ж ситі американці ніколи й не рвались у “глибинку“. Як, скажімо, британець Гаррет Джонс, який, беручи квитка до Харкова, хитро сходив з поїзда десь напівдорозі, щоб побувати в селянських домівках та зіткнутися віч-на-віч, ні, не з “привидом комунізму“, а з “привидом“ масового голоду, і не тільки в Україні, а й на Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі, Казахстані, в Сибіру.
Хоча його публікаціям мало хто вірив, як, до слова, й публікаціям Малкольма Макгериджа, якому вдалося оприлюднити в британській пресі свої моторошні враження від мандрів голодною Україною (“The Soviet and the Peasantry“, The Manchester Guardian, March 25-28, 1933). Більше вірили тим маститим журналістам, подібним В.Дюранті, що, дискредитуючи Джонса та Макгериджа, переконували в протилежному: мовляв, ніякого голоду в СРСР немає, а якщо і вмирають люди, то… від хвороб, спричинених недоїданням. Ось так невинно звучала українська приказка «Не вмер Данило, так болячка вдавила“під пером “короля репортажу“ Волтера Дюранті (“RussiansHungryButNotStarving”, TheNewYorkTimes, March 31,1933), якого було удостоєно Пулітцерівської премії за низку публікацій на теми “успішної“ (яка привела до Голодомору!) першої п‘ятирічки в СРСР. Цю премію, зароблену на зухвалій брехні, й досі не скасовано – попри наполегливі домагання української спільноти Америки та Канади. Як на мене, дивним є те, що Дюранті працював у Москві за угодою, якою обумовлювалося висловлювання в його репортажах думки не авторської, а офіційної, тобто Кремля. То навіть якщо глянути з цього боку на вибір Пулітцерівського комітету – виникає подив: за що ж відзначали в 1932 р. автора, твори якого писалися, по суті, під чиюсь диктівку?! Якщо вже й було б кого нагороджувати, так це Гаррета Джонса, який став останньою жертвою Голодомору, загинувши в 1935 році за підозрілих обставин.
Оцінюючи роль американської преси в поширенні на Заході правди про Голодомор 1932-33 років, письменник-документаліст Тім Цуліадіс наголошує, що їхнє перебування в СРСР повністю залежало від радянських властей; під недремним оком головного цензора Костянтина Уманського забезпечувався пильний моніторинг не тільки їхніх статей, а й побуту, всього, по суті, життя. Один з колег Волтера Дюранті, Юджин Лайонс, “прозрівши“ ще напередодні війни, напише книжку “AssignmentinUtopia”, в якій зізнається, що Уманському, поміж випивками та закусками, вдалося одного разу домовитися з ним, Лайонсом,та його колегами, що саме та як писати про голод. Ця легка піддатливість американських газетярів радянській пропаганді, помножена на тиск американських промисловців в умовах Великої депресії, заклала ще одну “міну тривалої дії“ під престиж Штатів: президент США Франклін Рузвельт, пішовши на компроміс із власною совістю, згодився дати “добро“ на встановлення 18 листопада 1933 року дипломатичних відносин з країною, де Голодомор справляв свої трагічні обжинки. 
Уся Америка, наскільки вдалося мені втямити, ніби дурману обпилася, наслухавшись офіційної риторики щодо “успіхів Совєтів“, а почасти – й просто піддаючись інертності. Ось як звучала офіційна відповідь редактора TheNewYorkHeraldTribune на звернення української діаспори (Союзу Українок Америки): мовляв, газета має кореспондента в Москві і надає перевагу індивідуальному поінформуванню щодо ситуації в Україні. До слова, Союз Українок таки добився, щоб Конгрес США розглянув питання Голоду в Україні ще в травні 1934 р.: резолюцією №399 було визнано нищівну силу Голоду в Україні та причетність до нього “Москви“. Однак це мало допомогло голодній Україні кінця 1933-го та 1934-го. Червоний Хрест США безпомічно розводив руками: мовляв, СРСР категорично заперечує будь-яку необхідність гуманітарної допомоги з-за кордону. А уряд США більше клопотався вигідними в умовах економічної кризи угодами, зокрема, перспективою поставок усілякої машинерії в обмін на золото Колими, добуте потом і кров‘ю таких же, як і мій дід Іван Могильний, “ворогів народу“. Подібні “інвестиції“ від сталінського режиму в економіку Америки, на жаль, залишаються бути на її совісті.
Хоча гріхом було б не віддати належне газетним магнатам Герстам, які вже на початку 1935 року, почавши відсіювати зерно від полови, запропонували ще живому тоді Гаррету Джонсу сторінки своєї преси. Звичайно ж, у Союзі вона була наділена епітетами “преса жовтого диявола“, “брехлива герстівська преса“, “голос з-за бугра“ та їм подібними.
Віднедавна ламаються списи з приводу того, чи варто зводити пам‘ятник жертвам Голодомору у столиці США Вашингтоні за криваві гроші, які пахнуть “фірташами“… Усі ми, “діти та внуки Голоду“, повинні вчинити так, щоб замордовані голодною смертю не переверталися б у своїх домовинах від ще одного глуму над ними. Пам‘ятники повинні здійматися до неба, мов наші молитви, – з чистою душею. Але чи можемо ми сказати, що зробили все, що могли?

“КОВТОК ВОДИ“ У СПЕКУ

Від 1988 року й понині в невеличкому містечку Феарв‘ю Гайтс на південному заході Іллінойсу щоліта проводиться (як правило, під кінець серпня) фестиваль мистецтв та ремесел, що об‘єднує всі дванадцять штатів так званого Мідвесту, тобто Середнього Заходу США. Цього літа в парку імені Еверетта Муді можна навіть було бачити ятки, промарковані Джорджією, Нью-Мексико й Техасом, які належать до інших регіонів. Фестиваль “Мідвест салютує мистецтву“ шириться, його популярність сягнула рівня знаменитих арт-шоу в містечку Мистік (Коннектикут) та Орландо (Флорида). Якби не спекотні дні, що випали на його долю, міг би й справді стати епіцентром сімейного вікенду для тих, хто знається на мистецтві, а також молодих сімей, що прагнуть ростити своїх дітей на красі, “рятуючій світ“.
До слова, для дітей тут придумали галерею, куди вони заходять без батьків і купують, що їм заманеться. Ясна річ, майстри жертвують на таку галерею не більше однієї-двох дешевеньких речей, але не це головне… Діти вчаться цінувати витвори чиїхось рук та пробують потім і самі щось творити. Тут же до їхніх послуг і майстерня, де є все для малювання, а волонтери поруч підкажуть, що і як. 
Мистецтво та ремесла – речі примхливі, в них багато залежить від смаку як творця, так і цінителя. Комусь подобається зовсім не те, що відзначено авторитетним журі, а орієнтовані на престиж купують тільки в того, хто має на ятці вимпелок відзнаки. Перед картинами подружжя Даніели й Владіміра Овчарових з міста Альбукeрке (штат Нью-Мексико) дехто завмирає від дива, а комусь і байдужки; хоча в них, як на мене, читається філософська думка, а політ фантазії влігся на полотно майстерним мазком. Один той факт, що Даніела ще за життя в Софії (Болгарія) була залучена до реставраційних робіт над об‘єктами, що перебувають під охороною ЮНЕСКО, свідчить про рівень її малярства…
Знайти ж справжнього цінителя таки нелегко в середовищі, де чуєш ось, скажімо, й таке: “Шукаю щось для офісу, щоб контрастувало з чорними меблями. “Біля картин же Карен Гютон з міста Ґраймс (штат Айова) дві літні дами вголос мріяли про відпочинок у Тосканії (Італія). Чи треба кращої винагороди автору, ніж отакі моменти?! 
Хоча мандрувати від ятки до ятки, помахуючи віялом (їх роздавали всім гостям фестивалю), саме собою вже є насолодою. Дехто, зокрема одинаки пенсійного віку, тільки для того й приходить сюди, щоб побути серед людей. Вони охоче заводять розмову з гончарами, малярами, склодувами, фотографами, графіками й… нічого не купують. Багато хто, наприклад, минає шкатулки з дерева Стівена Мартіна з Картервіла (штат Іллінойс), хоча вони й визнані найкращими в категорії “вироби з дерева“. Але нас з чоловіком не могла не привабити шкатулка за мотивами, на яких я виросла, – хатинка на курячих ніжках. Отож з майстром-різьбярем ми розговорилися. Виявилося, що його приваблює слов‘янський фольклор, який і надихнув на дизайн шкатулки-“хатинки“. Не помітили, як перейшли на тему теперішніх подій в “гарячій точці“ планети – Україні… Люди стали зупинятися, прислухатися, а коли я змусила майстра ще й позувати, хтось став уже й гаманця витягати з кишені… Україна стала популярною в Америці – зовсім як у тій приказці: “Не було б щастя, так нещастя помогло“. Та й реклама – та ще й отака невимушена, пульсуюча живим інтересом, людською душею – може творити дива!
Щороку фестиваль втягує до свого барвистого кола нові імена, зокрема з Іллінойсу (серед них – художниця російського походження Тетяна Робертс, фотограф Том Кейсі, згадуваний уже Стів Мартін та інші), що є доброю прикметою. Адже організатори та спонсори саме це й мали на меті: більше людей займатимуться творчістю – менше зла буде в сім‘ях, яке рано чи пізно виплескується на вулиці. Не скидається з рахунку при цьому й нашестя електроніки в нашому побуті: всі оті смартфони, iPads та Аpps пропонують споживачеві все готовеньке – не треба й мислити… Проте мистецтво та ремесла спонукають саме до цього. Ні з чим, мабуть, не зрівняти того ефекту, що його має живе дійство під руками умільця – гончара, прядильниці, різьбяра по дереву, маляра-портретиста, майстрині біжутерії… Навколо таких острівців у парку юрмляться люди, багато дітей. Усі, мов заворожені, спостерігають, як на їхніх очах народжується диво.
Для інших дивом стає знайомий предмет чи пейзаж на художніх полотнах .
У ятці художника Майкла Корнелла з сусіднього Сент-Луїса (штат Міссурі) хтось впізнає на полотні, писаному олією, пошарпанy на вітрах стодолy: “О, а в мене цей “барн“ є на знімку!..“ Майкл очевидячки щасливий – не він один побачив у цій споруді шарм “американи“. Кожна річ, представлена автором, має короткий опис того неповторного моменту, коли художник стає, мов вкопаний, перед якимось краєвидом, предметом на роздоріжжі чи, скажімо, кіньми на випасі. Це приваблює, будить інтерес до авторської персоналії. Недарма цей чоловік отримав відзнаку цьогорічного фестивалю “AwardofExсellence“! 
Біля майстрині Дженіс Тейт з Остіну, що в Техасі, зібралася чималенька жіноча юрба. Так-так, прикраси… Причому зроблені неординарно, з вигадкою і, я б сказала, в найкращих сучасних традиціях цього вишуканого ремесла. Втім, у цьому легко переконатись, відвідавши сайт за адресою: FredandJanisTateDesign.com. Дженіс, як виявилося, асистує чоловікові Фреду – головному творцю цієї краси… А також, сама того не підозрюючи, демонструє на собі, як треба носити найбільш екстравагантні речі. У подружжя – відзнака за найкращу біжутерію в категорії “дорогоцінні метали“. Але не менше жінок було й біля витворів Сюзетт Несбіт з Рідс Спрінг (штат Міссурі), яка має власну студію (rowdyblondestudio.com) і, треба здогадуватися, своє коло шанувальниць…
Поміж балачками, покупками, висловленими вголос потайними мріями й спекою, волонтери (а їх було задіяно більш ніж 300!) не втомлювалися підвозити творцям прекрасного легку перекуску й воду. Але чи треба кращого “ковтка води“ людині, ніж зустріч віч-на-віч з мистецтвом?

ТАРНАВКА

У Музеї села Шевченкове на Черкащині можна побачити не зовсім традиційний експонат – срібну ложку, якою Тарас Шевченко пригощався медом у поміщиків Тарновських на Чернігівщині. Неважко уявити, як Тарас, вволю наївшись, облизує її й непомітно засовує за халяву: мов, оце буде мені тепер згадка... Назвав він ложку влучно й ласкаво – “тарнавкою“... 

Хоча й без ложки-“тарнавки“ було що згадувати, бо Тарновські займали у світлиці його душі чільне місце. Вони належали до тієї козацької еліти Наддніпрянщини, що була обернута після знищення козацької автономії в 1780-х роках у дворянство, але не тужила, як деякі, за славною козацькою минувшиною, а конкретним ділом культивувала український характер у покріпаченій та розчавленій «сапожком» Катерини ІІ козацькій Україні ХІХ століття.
Першим Тарновським на стежках Тараса Шевченка був Григорій Степанович (1788-1853). Він обіймав при царському дворі посади титулярного радника та камер-юнкера, а також був почесним членом Петербурзької Академії мистецтв, вільно обертався в колах, про які молодий Тарас, відданий у 1830-х роках до Ширяєва в науку, тільки мріяв. Про Тарновського ходили в Петербурзі легенди: бездітний поміщик разом з дружиною Ганною Дмитрівною виховують у своїй Качанівці (нині - Борзнянський район на Чернігівщині) десятеро, як не більше, власних небожат; вишколили оркестр кріпосних музикантів та домашній театр, що славляться на всю околицю; вчать дівчат-кріпачок вишивати бісером та шовком; збирають старожитності, живопис, книги; як рідних, пригрівають у маєтку й чужих – як ось і студента столичної Академії мистецтв Василя Штернберга, інших служителів муз, серед яких – Микола Гоголь, Лев Жемчужников, Михайло Глінка, Семен Гулак-Артемовський...
Саме від Штернберга наслухався Шевченко про Тарновських, адже той кілька літніх вакацій поспіль проводив у лоні Качанівки. Однак уже після смерті Григорія Тарновського поет не втримається, щоб не зобразити в повісті “Музика“ (поміщик Арновський) його далеке від шляхетності поводження з кріпаками. Гірчило Тарасові, коли бачив, як над мужиком панство зловтішається, і муляла йому інколи ложка на гостинах. У Василівці на Полтавщині, під час візиту влітку 1845 року до дрібного поміщика Віталія Родзянка, Шевченко від сіней розвертається і, так і не пообідавши, покидає обійстя. А причиною тому став грубий жест можновладця, яким він “розбудив“ куняючого на ослоні слугу. Інший поміщик – Платон Лукашевич з Лубен, вважаючи себе “патріотом“ України, послав якось свого кріпака по морозу та заметах аж за 30 верст з листом до Т. Шевченка (який саме гостював у князів Рєпніних-Волконських в Яготині) й наказав повернутися з відповіддю того ж таки дня. Довідавшись, з якої причини бідолаха затято відмовляється в нього ночувати, розгніваний поет написав Лукашевичу листа, в якому заявив, що припиняє з ним знайомство назавжди. «Кріпосник Лукашевич не вгамувався і відповів Тарасу Григоровичу листом, в якому все вертілось на тому, що в нього триста душ таких, як Шевченко». Поет був так глибоко всім цим вражений, що, розповідаючи княжні Варварі Рєпніній про ганебний вчинок Лукашевича, плакав, мов дитина. Саме цей прошарок малоросійського дворянства Шевченко зобразить у поемі “Сон“ (1844): “Та отечество так любить, Так за ним бідкує , Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!..“
Однак постать Григорія Тарновського мала стільки граней, що, познайомившись з ним у 1839 році, молодий Шевченко вбачає в їхніх обопільних взаєминах багато добра. Зав‘язується приятелювання. Коли поет напише поему “Катерина“ та проілюструє її власноруч (це була перша спроба в тодішньому живописі, відступивши від усталених стандартів, зобразити на полотні жінку “з низів“), саме він, Григорій Тарновський, забажає придбати полотно. Хоча Шевченко був готовий і так віддати – “...хоч кусок сала, то й це добре на чужині“. Вже навесні 1843-го, прибувши “до солов‘я“ на Вкраїну, у товаристві Євгена Гребінки він відвідує Качанівку. Тарновський, аби підтримати молодого художника, охоче замовляє йому низку картин, серед яких – і копія з портрета опального князя, колишнього військового губернатора Малоросії Миколи Рєпніна-Волконського авторства художника Йозефа Горнунга. Так було започатковано знамениту шевченкіану Тарновських, що переходитиме з рук у руки і на кінець століття сягне за 1000 одиниць. Єдине, чого в ній не буде, – це срібної ложки-“тарнавки“. Однак вона незримо й завуальовано присутня в Тарасових буднях. Ось і про “мед“ поет обмовиться своєму покровителю в листі від 25 січня 1843 р. з Петербурга, виливаючи своє гірке розчарування реакцією петербурзьких кіл на щойно випущені в світ “Гайдамаки“: “...Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх “Гайдамаків“. Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем… Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей – цур їм, покуштував уже я цього меду, щоб він скис“. Однак були й “солодші“ моменти... Того ж таки літа 1843-го Шевченко відвідає пасіку бджоляра-новатора Петра Прокоповича в селі Пальчики під Батурином. На згадку про цю зустріч Прокопович назве його іменем один зі своїх вуликів.
З усього видно, що Шевченко мав неабияку опору в особі Григорія Степановича на ранній стадії своєї творчості. Хоча по всіх хутірцях та містечках – у Сокиринцях поміщиків Галаганів, у Лизогубів у Седневі чи в Кулішевій Мотронівці, в Гирявці Лазаревських чи у Забіл на Кукуріківщині, в Іваниці Горленків чи Мойсівці Вільховської, а то й навіть у “мочеморди“ Закревського з Березової Рудки – його душа вічного мандрівника пригощалася людською ласкавою прихильністю. Качанівка ж була тією світлицею, на поріг якої хотілося ступити ще і ще. Після смерті Григорія Тарновського сюди переселився з села Потоки на Канівщині (нині Миронівського району на Київщині) його двоюрідний небіж – Василь Васильович Тарновський (1810-1866 рр.), якому було великодушно подаровано всі угіддя, палац та флігелі з господарськими спорудами, старезний парк з містками, де напровесні гостей виглядала кожна фіалка. “Василія Васильєвича“ Шевченко знав ще від 1845 року, коли, закінчивши навчання в Академії мистецтв та вдруге вирушивши в Україну, завітав і до Потоків (це був маєток Г. С. Тарновського, в якому хазяйнував В. В. Тарновський-старший). Маючи за плечима Ніжинську гімназію вищих наук та Московський університет, молодий Тарновський був добре освіченим та прогресивно мислячим чоловіком, виношував ідеї просвітництва й розкріпачення українського селянства. В нього вже підростало трійко дітей, і первісток – восьмирічний Василько (майбутній добродійник і збирач старожитностей В.В. Тарновський-молодший (1837-1899 рр.) – уперше на власні очі побачив тоді автора “Кобзаря“. Він виявився простим, щирим у спілкуванні. Як не малював щось, так писав свої вірші, годинами пропадав на ставку, впиваючися привіллям сільського літа, любив співати, повечерявши смачно (а от коли саме Тарас умудрився засунути за халяву ложку-“тарнавку“ – так і не вгледів Василько). Тоді ж, у Потоках, Тарас і на місцевому ярмарку побуває, і в місцевого дяка покумує – на пару з Васильковою тіткою Надією, що саме цвіла в свої двадцять п‘ять, мов пишна ружа. Чи й не диво, що закохався Шевченко в неї – ще в Качанівці у Григорія Степановича (1843)!?.. Саме її звабливу постать змальовує на своїй акварелі “Комора в Потоках“ і саме для неї малює олівцем свій портрет, поглядаючи на власне зображення в дзеркалі...
Якби ще те дзеркальце долю щасливу їм обом навіщувало, так ні ж: вона й помре (1891 р.) Надією Василівною Тарновською, так і не ступивши ні з ким під вінець, а він на старості літ виллє всю гіркоту свого зневаженого серця віршем “Великомученице, кумо!“ – з посвятою їй, загадковій “Н.Т.“ (1860 р.).
Вдруге Шевченкові стежки приведуть до Тарновських аж у серпні 1859 року. Повернувшись до Петербурга із заслання, поет-мученик вимолює в травні дозвіл на подорож до України – “для поправки здоров‘я та малюнків з натури“. Звинувачений у “богохульстві“, він уже в середині липня потрапить під арешт, а ще через місяць змушений буде залишити Київ у напрямку Петербурга. По дорозі, звичайно ж, намагається не минути Качанівки, де від 1853 року, чув від когось, уже хазяйнують Василь та Людмила Тарновські. Однак господарі саме були в столиці, де глава сім‘ї співпрацював у комісії, що готувала селянську реформу 1861 року (втім, він, В.В. Тарновський-старший, і “згорить“ на цій реформі, запроваджуючи прийняті в Петербурзі параграфи в чернігівські реалії, бо був одним із тих рідкісних чиновників у Чернігівській губернії, хто віддавався роботі не заради нагород та слави). Однак назустріч Шевченку – стомленому, у довгому парусиновому кобеняку – поспішає їхній син, цебто той Василько з Потоків, якого Тарас пам‘ятав ще восьмирічним хлопчиком. Еге ж... той, та не той! Уже й вуса посіялися, в Київському університеті студіює, а це ось саме загадкові “романтичні руїни“ в маєтку досліджує... Шевченко, либонь, інакшим і не уявляв цього гарного, з рисами внутрішньої шляхетності молодика, який, за посередництва Пантелеймона Куліша, випросив у батька грошей на купівлю цілої низки Шевченкових акварелей з Новопетровського укріплення, щоб було за що добиратися поету із заслання до столиці. Отож обнялися радо, мов рідні... Усе було мило та любо тієї миті: і парк, що ніжив холодком, і схили над Майорським ставом, і молоденький дубок, що тут же був і посаджений на згадку, й офорти, подаровані художником своєму юному шанувальнику (ще з 18-ти літ хлопець збирає все, на чому стоїть печатка Шевченкової геніальної персоналії). А от запис в альбомі, що аж ряснів автографами знаменитостей, поет залишив журний – не медом (якщо згадати ложку-“тарнавку“) мащений: “І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла.1859 року, 21 серпня, Качанівка». Неважко було втямити, що ця своєрідна посвята адресувалася Шевченковій “симпатії“ Надії Василівні. Хоча взагалі-то вони, Тарновські, багато старалися, щоб стежки Тарасові житейські не кололи йому в п‘яти. Ось і цього вечора Василь дає грошенят на дорогу...
Тарновським і справді вдалося створити в Качанівці той особливий світ, що зводить над фамільним ім‘ям їхнім ореол сподвижництва. Хтось серед малоросійського дворянства просто хизувався сорочками-вишиванками, козацькими шароварами та чобітьми, а Тарновські заношували їх мало не до дірок, ділом дбаючи про відродження України... І поступово, рік за роком, зубожіючи. За кілька років до смерті Василь-молодший, украй розорений своїми добродійними пожертвами, змушений буде продати Качанівку (1897 р.) – свою гордість, їхню родову славу. Однак ніякими грішми не зміряти того, що було покладено на вівтар української державності. Згадати хоча б і їхні, батька з сином Тарновських, народні школи, в яких самі й учителювали! Про потреби народних шкіл і Шевченко клопочеться, готуючи до друку свого “Букваря южнорусского“, а також дарує свої “Кобзарі“, тричі випущені за його життя мовою-“ярижкою“. Третє видання, 1860 р., оплачується, правда, коштом Платона Симиренка – цукропромисловця, який славився соціальними новаціями на своєму заводі. Але ж Тарновські поштиво спонсорують видавничі проекти Пантелеймона Куліша, хоча й межують вони часом з нахабним домаганням; серед тих проектів – і новий правопис, отож посмертний “Кобзар“ видається в 1861 р. вже мовою-“кулішівкою“. На кошти Тарновського-молодшого починає випускатися в 1890-х “Киевская старина“, де було багато й Шевченкового видрукувано. Без нього, схоже, не постала б зі згарища у Кулішевій Мотронівці й Біблія в перекладі рідною мовою (1903), ідею якої Панько з Тарасом виношували обопільно (хоча жоден з цих трьох мужів просвітительства не доживе до такого доленосного моменту).
В. Тарновський збирає шевченківські реліквії крихта до крихти – навіть вирізаючи з газет повідомлення про панахиду по Шевченкові (якби не було цієї колекції – не було б, мабуть, зараз і Національного музею Тараса Шевченка в Києві). Видає офорти Шевченка гарним альбомом. Фінансує “Киевскую старину“. У його збірні старожитностей, розпочатій ще батьком – В.В. Тарновським-старшим, чого тільки немає: шабля Богдана Хмельницького, бандура Остапа Вересая, пернач та срібні чарки Семена Палія, ліжко Кирила Розумовського, шабля Івана Мазепи, сідла, булави, різьблені ікони, культові предмети й зброя княжої доби, коштовності, стародруки, портрети... Навіть маляра-реставратора, Гаврила Васька, тримав для тих картин; сам же гарно вправлявся в різьбі по металу, малював. Прийде час, що й Княжу гору – старовинне городище на Черкащині, неподалік від Чернечої гори Шевченка – купить для археологічних розкопок (аби тільки припинити свавілля шукачів “скарбів“), і дещо з колекції свого двоюрідного брата археолога-самоука Миколи Тарновського під час розпродажу в Києві придбає... Просто диву даєшся, що цей “пан“ збирав усе це не для того, щоб мати зиск, а щоб заповісти потім, під мудрим напуттям свого вірного приятеля Олександра Лазаревського, губернському земству – тобто нам із вами, нащадкам. Яка ж усе-таки ширінь душі! Який чистий погляд у лице прийдешньому!
Однак не менше було навколо Тарновських і такого, що не вбереш ані в колекції, ані в книгозбірні, ані в блиск медалей на грудях. Це – посіяна в народі шаноблива пам‘ять про Василя Васильовича-старшого, який був істинним просвітителем для українського покріпаченого села і, як ніхто з Тарновських, дбав, щоб у душі завжди був “чистий четвер“. Або хоча б і збудована Василем-молодшим “хата-порада“, якій судилося стати осередком тодішньої побутової культури. Тут і Шевченків портрет, і полум‘яне слово з “Кобзаря“ будить душі, чумацький куліш на салі до горілки гостям пропонується, а сам господар – у козацьких старовинних шатах... Хто-хто, а він почувається в них комфортно, бо це – не просто шати, а його єство. Не дивно, що Андрій Горонович, Ілля Рєпін, Володимир Маковський пишуть з нього портрети. Для Рєпіна ж уся Качанівка з її старожитностями, хазяїном та його гостями (що не персона, то історико-побутовий типаж!) стає мало не золотою копальнею при створенні полотна “Запорожці пишуть листа турецькому султану“. Біля млина Опанас та Марія (Марко Вовчок) Маркевичі записували ціле літо з вуст селян народне словотвір‘я для своїх майбутніх творів. Відомий дослідник козаччини Дмитро Яворницький теж припадав тут до кринички...
На жаль, Тарас Шевченко не побував у “хаті-пораді“, не скуштував кулешу, не посидів на призьбі з кимось із Тарновських, виспівуючи своєї улюбленої: “Ой, зійди, зійди ти, зіронько вечірняя...“ Зате вільний дух, посіяний ним на ниві України, геній думки і мелодія рідного слова зробили свою справу: Шевченка продовжували любити, про нього складали легенди, його “Кобзар“ тримали вдома замість Біблії, а на могилі його клялися й молилися. Василь Тарновський-молодший, зокрема, прийме з рук Григорія Честахівського всі речі померлого Шевченка, що само собою засвідчувало неабияку довіру. Він же встановить надмогильного чавунного хреста і зробить власноруч барельєф до нього, а також влаштовуватиме шанувальникам щороку мандрівку пароплавом на Чернечу гору – пом‘янути українського Сократа.
Прийде час, і не стане й самого Тарновського... Однак “на оновленій землі“ не знайдеться місця тим, на чиє надійне плече поет-правдоборець міг за свого життя обпертися, мов на кам‘яну гору. Більшовицька революція бульдозером прокотиться по українському дворянству. Як колись Шевченко з братами та сестрами “розбіглися межи людьми, мов мишенята“, так і діти Тарновського: син Василь, якого не раз арештовували за один тільки “панський“ вигляд, мусив тікати за кордон; дочка Софія “не витерпить лихої долі“ – помре наглою смертю в Києві за громадянської війни; внука Василя – “єдиного сина... єдину надію“ і єдиного потенційного продовжувача родової лінії Тарновського-молодшого – заберуть до війська, де й пропаде безвісти; внучка Тетяна, рішуче відкинувши втечу-еміграцію, проживе своє довге життя “попелюшкою“ з чистою душею, витонченими манерами та багатьма, як і в її пращурів, талантами, але її “блакитна кров“ у жилах так і не впишеться в гаму червоних прапорів.
Аж до 1991 року Музей українських старожитностей у Чернігові існував без імені Василя Васильовича Тарновського-молодшого на вивісці. А пам‘ятника йому немає на отчій землі й досі, окрім монумента в Донецьку – Добрий Ангел Миру – на пошану видатних меценатів України. Хоча він, Василь Тарновський, свого часу не жалів власних статків ані на майбутніх геніїв, ані на віджилих (фінансував зведення пам‘ятників Івану Котляревському в Полтаві та Богдану Хмельницькому в Києві), а його колекція історико-культурних цінностей стала для музейної України не міфічною, як золото гетьмана Полуботка, а таки реальною скарбницею. Навіть той факт, що ложка-“тарнавка“ чомусь і досі зберігається не в Києві, а в селі Шевченковому, безмовно засвідчує недооцінку, хоч як не крути. Хоча вона, як на мене, є не просто срібною ложечкою, що ще береже смак меду… Це – своєрідне мірило цінностей. І тодішніх, і теперішніх.

ДЕНЬ «D» У ГОЛІВУДІ Й РЕАЛЬНОСТІ

Рівно 70 років відділяють нас від 6 червня 1944 року – того незабутнього дня, коли країни антигітлерівської коаліції раптовим могутнім десантом з Ла-Маншу, що вилився в кровопролитну сухопутну атаку на території окупованої фашистською Німеччиною Франції, відкрили в Західній Європі другий фронт. Стратегія цієї ще небаченої в історії воєн операції шліфувалась до дрібниць під час зустрічей та конференцій в Касабланці, Квебеку, Каїрі й Тегерані, а остаточну дату підказав хід подій на інших фронтах Другої світової війни: до середини 1943-го перемога в Північній Африці була вже “синицею в кулаку“, муссолінівська Італія, хоч і повільно, але почала розпадатися на шматки, а Радянський Союз повів впевнені бойові операції зі сходу. Із 39 дивізій, призначених для операції під кодовою назвою «Оверлорд», 20 належали Сполученим Штатам, 14 – Великій Британії, 3 – Канаді, 1 – Франції та 1 – Польщі. Було мобілізовано найкращі воєнні уми, щоб перехитрити нацистів: надувні гумові танки, сконцентровані зовсім в іншому місці, набиті соломою ляльки з мішковини на парашутах – для ефекту масовості повітряного десанту, хитро зманеврована шпигунська дезинформація. Все це відволікло увагу “фриців“ настільки, що нічний масований десант на північно-західне узбережжя Франції в районі Нормандії мав неочікувано навіть для стратегів операції «Оверлорд» несподіваний ефект. 
Якщо додати до цього повну руйнацію доріг, залізниць та мостів, забезпечену безперервними атаками з повітря та місцевим підпіллям, а також тенденцію нацистського командування до концентрації найбільш вишколених дивізій на “російському“ фронті, то стає зрозумілим, чому D-Day увійшов до хроніки війни як зразок блискучого військового маневру. І чому американська кіноіндустрія приділяє йому стільки уваги, створюючи один за одним стрічки, яким, по суті, немає рівних за накалом відтвореної на екрані реальності. Хоча декому може здатися, що фільми ці далекі від документалістики, просто вигадка в них талановито вплетена в канву дійсних подій. На адресу фільму “Найдовший день“ (“TheLongestDay”, 1962), наприклад, мені не раз доводилося чути репліку: “Ох, ці американці!.. Навіть парашутист у них “завис“ на церкві...“

ПАРАШУТИСТ, ЯКОГО “ВИГАДАЛИ“

Це й справді трапилося в містечку Sainte-Mere-Eglіse, окупованому нацистами 18 червня 1940 року. За роки окупації мешканцям цього французького міста не раз доводилося ховатися в бомбосховища під час авіанальотів союзників, але в ніч з 5 на 6 червня 1944 року (D-Day) окупанти зігнали їх гасити пожежу до зруйнованої бомбами будівлі поблизу центральної площі. Вогонь на вітрі швидко поглинав сусідні будинки, вся площа сяяла зловісними “феєрверками“, а з неба пливли у полум‘я із заходу... американські парашутисти. Це потім будуть розбиратися, з чиєї вини сотні бійців 82-ї повітряно-десантної дивізії США були спущені на палаюче містечко (не все пливло, як по маслу, й на дикому пляжі Омага, коли під ранок стали висаджуватися війська, танки та інша бойова техніка, переправлена через Ла-Манш з Великої Британії), а тоді... З роззявленими від подиву ротами гітлерівці якусь мить спостерігали це диво, але швидко оговтались і почали підстрілювати живі мішені, підсвічені “своїми“ ж. 
Багато хто з десанту придбав досвід парашутиста в небі Італії чи Філіпін, але подібне переживав уперше. А тут, як на лихо, церква зі своїми шпилями виринула посеред площі, і кілька парашутів несло прямо на неї. Комусь пощастило досить швидко справитися із ситуацією і зникнути, а один бідолаха таки застряв... Серед місцевих “гаврошів“, які, не приховуючи захоплення, спостерігали цю картину, були й сини-підлітки міського мера – Пол і Генрі-Жан Рігоди. Згодом вони, мало не захлинаючись, розповідатимуть ровесникам, що це було “мов у кіно“, а старший, Пол, малюватиме ескіз для тамтешнього майстра Габріеля Луаре, коли церковна спільнота надумає замінити вибите вибуховою хвилею вікно кольоровим вітражем, відтворюючи цей незабутній для міста епізод.
“Бідолахою“, парашут якого зачепився за наріжний виступ церковної покрівлі, був Джон Марвін Стіл – рядовий роти “F” з 3-го батальйону 505-го парашутно-піхотного полку. Із шрапнеллю в стопі, він повільно стікав кров‘ю, втрачаючи сили й віру в спасіння. Ніж, яким намагався перерізати стропила, вислизнув із слабіючих рук. Щоб у нього не стріляли, мусив вдати із себе мертвого, і так, не рухаючись, зі звішеною набік головою провисів кілька годин, сподіваючись на кращу, ніж його побратимів, долю. Мабуть, плакав (солдатські сльози таки святі)... Мабуть, згадував матір, яка вирядила на фронт аж трьох синів... І безустану молився... Пречиста Діва була цього разу так близько; дзвони били на сполох, не даючи йому скотитися в морок невідомості, змушуючи гарячково перебирати в пам‘яті те, що вже й призабулось було за роки воєнної служби. А воював він від першого дня, коли Штати, перестанувши розглядати Другу світову війну як “воєнний конфлікт в Європі“, оголосили в грудні 1941 року мобілізацію. Перше бойове хрещення дістав у небі над Сицілією (так звана операція Husky, що стала увертюрою до “італійської кампанії“, що тривала від кінця літа 1943-го до травня 1945-го), а згодом – в небі та на землях інших провінцій Італії. В одному із приземлень зламав ногу і був евакуйований на час лікування до Північної Африки.
Але фортуна таки відвернулася від нього тієї незабутньої ночі під церковними дзвонами. Окупанти притягли довжелезну драбину, сподіваючись на якісь цінні папери в планшеті вбитого “янкі“. Так Джон Стіл став полоненим. Однак Богоматір не забула його молитв, і досить скоро бійцю вдалося втекти та приєднатися до своїх (містечко Sainte-Mere-Eglіse стало першим звільненим населеним пунктом Франції). Підлікувавшись в одному з британських шпиталів, у вересні того ж року вже зміг приземлитися повноправним бійцем на території Нідерландів та брати участь у визволенні міста Найнмеген. Далі була битва під Арденами, де Вермахт, сконцентрувавши в чотири рази переважаюче військо, сподівався вберегти якщо не рейх, то хоча б Німеччину від руйнації, але... не вийшло. Вінстон Черчілль назве “Ардени“ найславетнішою битвою “янкі“ у війні, але дісталася ця слава американцям великим коштом: 81000 вбитих, поранених та зниклих безвісти.
Джон Стіл під Арденами вцілів. Більше того, брав участь у численних бойових операціях, що завершилися 25 квітня 1945 року історичною зустріччю на Ельбі зі Східним фронтом, тобто військами СРСР. Його ж братові Норману, що був на десять років молодшим, не пощастило – загинув на території Німеччини за кілька тижнів до Перемоги. Ще один материн “мізинчик“ – морський піхотинець Джеймс, діставши тяжке поранення десь у південному регіоні Тихого океану, повільно одужував на шпитальному ліжку. Війна котилася до кінця, але не тільки деяким солдатам, а й президентам не судилося дочекатися цього радісного моменту: Франклін Делано Рузвельт раптово помер 12 квітня 1945 року.
Додому щасливчик-парашутист Джон Стіл приніс сни-марення, до яких нікому не було діла, солдатську ложку і дві медалі – “Бронзову зірку“ (BronzeStar ) і “Пурпурове серце“ (PurpleHeart). Для містечка у Франції, де солдат колись молився під калатання дзвонів, він був почесним гостем аж до останнього свого подиху (помер 1969 року, на 57-му році життя). Хоча й прожив повоєнне життя в Північній Каролайні, поховати себе заповів у рідному містечку Метрополіс на півдні Іллінойсу. За іронією долі, нині сюди їдуть не так його пам‘яті вклонитись, як завітати в гості до... Супермена. Волею автора знаменитого коміксу Джеррі Сігела рідне місто Супермена носить тотожну з іллінойським Метрополісом назву, хоча насправді більше нагадує гігантський Нью-Йорк. Однак це не зупинило ані іллінойське, ані місцеве чиновництво, щоб кинути невибагливому туристу “наживку“. Біля 4-метрової бронзової статуї міфічного персонажа – ціле паломництво: кожному хочеться сфотографуватися на згадку. Поруч, на стіні міського банку, обернутій до площі Супермена зі статуєю, віднедавна з‘явився розпис, присвячений Джону Стілу. Але коли я запитала когось із дітей, чи знають вони бодай щось про нього, моє запитання явно не вписувалося в коло обізнаності всієї сім‘ї і залишилося без відповіді. Цвинтар, на якому поховано героя (MasonicCemetery), явно вимагає кращого догляду. Тож не дивно, що у фільмі “Найдовший день“, поставленому за однойменним романом Корнеліуса Раяна, епізод із завислим на церкві американцем-парашутистом (зіграним актором Редом Батонсом) для декого все ще залишається режисерською вигадкою.

РЯТУЮЧИ РЯДОВОГО РАЯНА, “ВКЛАЛИ“ ІНШИХ

Багатьма легендами оповито й епічну картину Стівена Спілберга “Врятувати рядового Раяна“ (“SavingPrivateRyan”, 1998). Цей шедевр кіномистецтва настільки правдиво відтворив наступальний дух операції «Оверлорд» й “окопну правду“ війни, що багато хто з ветеранів D-Дня не витримував і, хапаючись за серце, змушений був покидати кінозал, так і не додивившись фільм до кінця... 
Неперевершений Том Генкс зіграв цього разу командира рейнджерів Джона Міллера, якому доручено не зовсім звичайне бойове завдання – знайти й доставити “цілим і неушкодженим“ четвертого сина з сім‘ї Раянів, якій довелося не так давно надіслати відразу три похоронки. Справу ускладнює той факт, що рядовий Джеймс Френсис Раян у складі повітряного десанту 101-ї дивізії опинився в тилу у ворога, і ніхто, по суті, не знає його точного місцезнаходження. Сюжет захоплюючий, його динаміка пульсує, а сама ідея – врятувати для матері останнього сина – вражає своєю шляхетністю на тлі щосекундного ризику й повальних смертей. Хоч-не-хоч, а пригадаєш наших радянських матерів і вдів-солдаток, які, так і не діждавшись з фронту синів та чоловіків, зимували на старість в нетоплених хатах, з давно не ремонтованими покрівлями та гіркими примовками: “Все тече, але нічого не змінюється“...
Чи й справді в основу сюжету фільму покладено реальну історію, як переконують титри? І наскільки об‘єктивною є інформація про те, що Штати змушені були на державному рівні захищати американську сім‘ю від призову у військо чи участі в бойових діях останнього вцілілого сина?
Історія Америки багата війнами, а на війні, як правило, вмирають часто й цілими сім‘ями. Не говоритимемо про Хатинь, а заодно й про недавній резонанс навколо цинічної репліки CNN на адресу воєнного монументу в Бресті... Згадаймо хоча б так званий “Біксбі лист“, написаний президентом Абрагамом Лінкольном до Лідії Біксбі з Бостону, яка втратила на фронтах громадянської війни (1861-1865) одразу п‘ятьох синів. Навколо листа й досі не розвіялись певні неясності й суперечності, але сам факт конкретної уваги великого державного мужа до конкретної людини з її горем не підлягає сумніву. Тому-то він і використаний у фільмі – в епізоді зачитки перед загоном, готовим вирушити на пошуки рядового Раяна. Сам же Раян та його родина - це не вигадані персонажі, як дехто гадає, а запозичені з реального життя образи. Інша річ, що наближеність фільму до жанру документалістики настільки сильна, що глядач очікує точності, якщо не в іменах, то хоча б у деталях відтвореної на екрані воєнної драми. Саме це й породжує запитання: був чи не був рядовий Раян насправді? 
Так, він був... Правда, не рядовий, а сержант – Фредерік “Фріц“ Ніланд. Служив у 101-й повітряно-десантній дивізії (501-й парашутно-піхотний полк) і був скинутий з повітря в ніч з 5 на 6 червня 1944-го на землю Нормандії. Його брати служили в інших підрозділах: технік-сержант Роберт Ніланд – у роті “D” 505-го парашутно-піхотного полку 82-ї повітряно-десантної дивізії; лейтенант Престон Ніланд – в 4-й піхотній дивізії (22-й полк); технік-сержант Едвард Ніланд був пілотом. Він від середини травня 1944 року вважався зниклим безвісти десь над Бірмою, Роберт загинув відразу ж на D-Day, а Престон – наступного дня, 7 червня 1944-го, на пляжі Юта (UtahBeach). “Фріц“ був спочатку відбився від своїх, а потім з‘єднався, щоб почути від армійського капелана, що в нього вже немає братів. Заодно йому було оголошено про відправку додому, в містечко Тонауанда, що в штаті Нью-Йорк, де на нього чекала служба у військовій поліції. Капелан вже розпочав необхідну паперову роботу...
Ось так усе виявилось просто: ніхто не шукав Раяна на кривавих фронтових дорогах і ніхто не накладав головою заради того, щоб врятувати йому життя, а матері – сина. Його брат Едвард виявиться згодом живим, провівши майже рік в японському полоні. Можна сказати, невимовно пощастило братові. Адже за статистикою, кожен четвертий полонений жорстокого режиму в японських таборах не витримував. Дикі оргії “в японському стилі“ багатьох покалічили, а то й вкоротили життя. В одному з таборів японці розчленували тіло британського пілота, засмажили й частували цим моторошним “делікатесом“ не одного, й не двох – цілих 150 японських офіцерів, що зібралися на бенкет.
Не одна сім‘я в Америці заплатила тій війні своє “подушне“. В штаті Нью-Йорк жила родина Бютгорнів, у якій провели на фронт трьох синів – Чарльза, Джозефа й Генрі. У штаті Юта з сім‘ї Борґстромів забрали на фронт аж п‘ятьох, причому дехто з них помер “глупою“, як кажуть, смертю: Клайд був убитий падаючим деревом під час прочистки джунглів на Соломонових островах для злетної смуги військового летовища. Його брати поклали голови в Італії, Франції та Німеччині. Коли сім‘я одержала четверту похоронку, хтось порадив апелювати до компетентних органів, щоб повернули з фронту п‘ятого сина – Бойда. Повернули... І звільнили від військової повинності найменшого, Елтона, вік якого наближався до призовного.
У багатьох ще був на пам’яті трагічний випадок з братами Салліванами, які служили нерозлучною п‘ятіркою на легкому крейсері “USSJuneau (CL-52)“. Існує легенда, що хлопці пішли в моряки під враженням смерті сестриної подружки під час атаки японської авіації 7 грудня 1941 року на Перл Гарбор – американську військово-морську базу на Гаваях. Крейсер оперував у водах Атлантики, на Карибському морі, а від серпня 1942-го був переведений до тихоокеанського театру воєнних дій. У нещадній битві за Гвадал-канал поблизу Соломонових островів був двічі торпедований японцями, багато моряків потонуло, а багато стали здобиччю акул, доки через кілька днів підоспіла явно запізніла підмога (тільки одиниці з семисот моряків було врятовано). 
Президент Франклін Рузвельт написав вбитій горем матері розрадливого листа, зауваживши, однак, що це була їхня воля – служити всім разом на одному судні (якби служили на різних суднах, було б більше шансів уціліти). Під моральним тиском та емоційним резонансом, що розійшовся хвилями по всій Америці, американський флот був змушений переглянути власні інструкції, закріпивши, зокрема, положення про зарахування на службу членів однієї родини за їхньою письмовою згодою. Можна наштовхнутися в пресі та інтернеті на помилкове трактування цього положення як “Sullivan’sAct”, але документ цей датується ще тими часами, коли брати Саллівани бігали під стіл пішки, і регулює користування зброєю в насиченому насильством Нью-Йорку початку минулого століття.
Окрім того, трагедія – як сім‘ї Салліванів, так і всіх інших – послужила поштовхом до прийняття оборонною системою США відповідної директиви від 1948 року (відомої як “TheSoleSurvivorPolicy“ та “ SpecialSeparationPoliciesforSurvivorship”) на захист сімей військовослужбовців від подібних надмірних фізичних втрат. За кілька років до цього, в листопаді 1944-го, газета “TheSaltLakeTribune“ (штат Юта) повідомляла своїх читачів, що загибель чотирьох братів Боргстромів змусила лімітувати призов останнього сина з сім‘ї, яка втратила в бойових діях двох чи більше синів.
Одразу ж по посвяченню в президентство навесні 1945-го 33-й Президент США Гаррі Трумен публічно визнав моральну стійкість і жертви, принесені американськими матерями на вівтар перемоги над німецьким нацизмом та японським мілітаризмом: “Вважаю необхідним неділю, 13 травня 1945 року, відзначати як “День матері“. 
Ось так рятували “рядового Раяна“ в реаліях. У фільмі ж мало не вся сімка, включно з самим капітаном Міллером, поклала голови, доки виконала наказ. І ми, неспроможні відірватися від екрана, великодушно прощаємо це творцям талановитої стрічки. Хоча, якщо подумати… Де вони, ті терези, що міряють біль від втрати єдиного сина чи одразу п‘ятьох? І хто може нам з певністю сказати, що саме син, якого ось так, ціною чужих життів, вберегли для матері, ставав для неї опертям на старості літ? Десь доводилось читати, що в одній з таких сімей саме завдяки пенсії за вбитих двох синів хвора й розбита пережитим мати змогла оплатити останні роки свого життя в старечому домі.

МАРЛЕН ДІТРІХ: ПОЛКОВНИК І БЕЗ ВУАЛІ

Що ми знаємо про Марлен Дітріх? Що в 1930-х роках не було на світовому екрані більш оплачуваної актриси. Що фільми з її участю стали класикою. Що вона створила імідж витонченої, магнетично-еротичної жінки на кілька віків наперед. Мала голос, тембр якого, як і її знаменита вуаль, був трішки містичним і трішки обіцяючим. І, звичайно ж, любила крутити мізки чоловікам, гарно вдягатися й оточувати себе легендами...
Саме з цим багажем вона їздила станціями своєї слави, подорож якими тривала більш ніж півстоліття. Часто озираючись при цьому через кокетливо оголене плече, щоб весело й трішки іронічно підмигнути випадковому супутнику. Такою вже була вона, Марлен Дітріх. І якби була іншою, то чи полюбили б її отак по-братерськи американські солдати, воюючи далеко від рідної землі? Вони скучали за домівкою, коханими, цивільним життям, в якому сексуальність (на те й молоді роки), що й казати, була домінантою... А тут – ось вона, жива Марлен, портрети якої нема необхідності наклеювати, як плакати тодішнього секс-символу Ріти Гейворт, на фюзеляжах літаків, танкових баштах і навіть бомбах. Вони закохувались в її голос, насвистували її пісні (“Lili Marleen“, відома ще й під назвою “Дівчина під ліхтарем“, облетіла всі фронти й співалася кількома мовами, включаючи й російську), а декому вдавалося й напівінтимну фразу зловити з вуст Марлен – ніби ненароком кинуту... Ох, діставалося за це актрисі від ревних охоронців моралі! 
Зате нацистським “залицяльникам“ зірка давала відкоша. Ще до війни верхівка Вермахту пропонувала їй на зйомках у Великій Британії повернутися до Німеччини (Марлен Дітріх народилась і виросла в околицях Берліна, тут розпочала свою акторську кар‘єру і завела сім‘ю), обіцяла золоті гори, але акторку це не спокусило. Хоча рання її кар‘єра й нагадувала “американську гірку“ з її карколомними спадами та підйомами, а невизначеність часто ставала її вірною подружкою. Тільки тоді, як потрапила в коло зору студії “Парамаунт“, прийшов справжній успіх. Картина “Марокко“ за одну ніч зробила її зіркою першої величини. Ласа до грошей Марлен деякий час жила під вуаллю слави, ситого життя і завжди свіжого кохання. Що цілком задовольняло пресу, не менш ласу на будуарні пікантності. Якось у тіні залишалася її природжена вразливість чужою бідою, неафішоване бажання хоч на хвилинку відчути себе ангелом-хранителем. Однак письменниця Леатріс Ґілберт Фоунтен у своїх спогадах (DarkStar, St. MartinPress, 1985) наводить факти, які малюють нам трохи інший портрет Марлен Дітріх: комусь із електриків у ранньому Голівуді оплатила шпитальний рахунок за лікування її дитини, секретарці студії, яку звільнили з роботи, погасила борг за оренду житла…
З розповзанням нацизму Європою зірка вирішує стати громадянкою США. І стає нею не тільки за паспортом. Кампанія залучення американських сімей до воєнної грошової позики на певний час поглинає Марлен і робить її персоналією політичною, думаючою над тим, що сказати, як вдягнутись. На фотографіях тих років вона зодягнена скромно. Замість капелюшків – картузи, а неодмінна вуаль прибережена для поствоєнних ролей.
Ось вона, присівши на краєчок шпитального ліжка, розписується на гіпсовій пов‘язці пораненого... Ось танцює фокстрот з офіцерами... Співає перед солдатами... Розділяє застілля з повітряними десантниками знайомої вже нам 101-ї дивізії... А ось міняє модельні черевички на солдатські чоботи... Неймовірно популярна у військах союзників – як Західної Європи, так і Північної Африки, вона все ще суміщає патріотизм з витонченим жіночим магнетизмом. Її “Дівчину під ліхтарем“ OSS (тодішнє ЦРУ) починає крутити по так званому “солдатському радіо“, розрахованому на деморалізацію німецьких солдатів. Радіо, до слова, було миттю заборонено Геббельсом, але це обурило вояків Вермахту – довелося нацистам змиритися з Марлен.
За заслуги у війні уряд США нагородив Марлен Дітріх медаллю Свободи, а уряд Франції звів її до рангу кавалера ордену Почесного легіону. Армія США удостоїла свого бійця в модельних черевичках також званням полковника.
Коли бачиш на екрані Марлен Дітріх в ролі співачки кабаре в повоєнному Берліні (“AForeighAffair”, 1948), заплутаної в тенетах пліток та інтрижок з нацистами, мимохіть доходиш висновку, що фільм свого часу був явно недооцінений. Коли ж німієш перед кадрами відомого, мабуть, кожному “Нюрнберзького процесу“ Стенлі Крамера (1961), де Дітріх грає вдову нацистського офіцера, для думок просто немає місця. Без полковницьких погонів велика актриса бере в полон. Без вуалі показує світу лик тієї “муттер“, яку матері братів Салліванів, Боргстромів і Раянів, мабуть, заплювали б…

ОДНА ГОЛОВЕШКА І В ПЕЧІ ГАСНЕ…

Гадаю, не одній мені пам‘ятається пісня, популярна в Україні: “Ой, сусідко, сусідко-сусідко, позич мені решітко-решітко…“ Напівжартівлива, бадьора, вона робила серйозну справу – cтверджувала приязнь до тих, хто жив з нами по сусідству. Та що пісня!?.. Скільки он приказок та прислів‘їв понавидумував наш народ про сусідство, дружбу та все інше, шо зближує людей у біді й радості. Моє улюблене прислів‘я: “Добре, як сусіда близький, а перелаз - низький“. Правда, в Америці, що милостиво дала нам притулок, звичних для нас парканів та перелазів не виявилось, а сусідство часто має інші виміри. До сусідки тут просто так не побіжиш ані за сіллю, ані за решетом. Не позичають сусіди один в одного грошей. Не просять кумувати. Не кличуть на “толоку“. А в прислів‘ях надійно оселилися “Джонси“ – сусіди, від матеріального рівня яких бояться відстати: он у Джонсів автомобілів уже стільки, що в гараж не потовпляться… або: Джонсиха он розвела в дворі “оранжерею“, а в нас – одні бур‘яни… Бур‘янами ж часто заростають сусідські стежки й мохом вкриваються “перелази“.
Не так давно, на початку березня, заморожуюча душу сенсація рознеслася Америкою: у містечку Понтіак (штат Мічиган) випадково було виявлено на задньому сидінні авта в гаражі житлового будинку на SavannaDrive... самомуміфікований труп жінки давністю не менше шести років. Шок від почутого не одного, либонь, змусив відірватися від двох домінуючих видовищ на телебаченні – демонстрації м‘язів Путіним у Криму та загадкової пропажі малайзійського літака рейсу 370. Як?!.. Як могло подібне трапитися в країні, де на кожному перехресті – церкви з їхньою проповіддю “любові до ближнього“? Де рятувальна служба спрацьовує від набору трьох цифр 9-1-1? Де, врешті-решт, існує волонтерство в так званих “сусідських дозорах“ (NeighborhoodWatch), яке повинно не спускати б свого пильного ока – не відеокамери! – також і з тих, хто вочевидь переживає далеко не кращі часи? Бідолашна жінка померла в своєму “джипі“ (слідів насильницької смерті не виявлено, а ключ запалення на момент моторошного відкриття був у позиції off), і ніхто на вулиці за шість років навіть не помітив цього. Дивно і моторошно. Навіть якщо сусіди й намагаються чимось пояснити репортерам непояснювану ситуацію: мовляв, небіжчиця, 49-річна Пія Давида Фарренкопф, працюючи в одному з місцевих банків (за іншими джерелами – в індустрії програмного забезпечення), часто бувала у відрядженнях, отож не так і легко було простежити її місцеперебування. А комусь навіть пригадалося, що Пія збиралася якось їхати в Німеччину…
Так і хочеться присоромити й так червоних від сорому сусідів: “Commo-o-n, guys!” Відрядження не бувають терміном у шість років. Отож, якщо двір “вічної мандрівниці“ буяє некошеною травою й бур‘яном – доброму сусідові можна було б підсобити раз, другий і навіть десятий (що сусіди, між іншим, поперемінно і робили), але водинадцяте, мабуть, таки варто було б забити на сполох. Щодо “поїздки“ в Німеччину, її важко сплутати з “переїздом“, оскільки це таки різні речі. Якщо “поїхала“ з візитом, то мала б скоро повернутися, адже відпустки у банках не можуть набувати таких казкових цифр, як, скажімо, деякі вклади (хоча, за іншими джерелами, у вересні 2008 року жінка звільнилася з роботи). Якщо ж “переїхала“, помінявши місце проживання, то виставлення будинку на продаж і згодом заселення його новими господарями навряд чи вислизнуло б з-під уваги оточуючих. Багато хто пам‘ятає свою сусідку трохи загадковою особою, що час від часу вигулювала свою собачку в їхньому пристойному мікрорайоні ParksidePreserve. Масть собачки – біла – цвяхом засіла в декого в пам‘яті, однак... ніхто не знає, чи мала жінка ближню й дальню рідню. Хтось, напружившись, “пригадав“ сина, якого, однак, ніколи не існувало – якщо вірити рідні, що об‘явилася згодом, після появи в медіа та інтернеті сенсаційної звістки про “мумію“ в Мічигані.
Сумно… Багато що в нашому повсякденні робиться швидко і просто саме завдяки новітнім технологіям, але коли занадто покладатися на них – виходить ось так, як з цією жінкою: комунальні рахунки її платилися автоматично, банківська позика на житло – також, доки в березні 2013 року не був виціджений останній цент з її заощаджень в сумі $54 000. Банк, який свого часу надав позику на купівлю житла, автоматично перевів домовласницю до категорії неплатоспроможних, навіть не спробувавши зустрітися з клієнткою віч-на-віч. Як не собачкам, так білкам – але не людям! – треба завдячувати, що її пам‘ятають, а останки було виявлено хоч зараз, а не ще через шість років. Хтось із сусідів помітив занадто активний “трафік“ білок на дірявій покрівлі і дав знати про це банку (будинок, слід здогадуватися, вже був промаркований табличкою “Foreclosure”). Найняті банком фахівці почали з огляду житла і наткнулися, звичайно, на моторошний сюрприз в гаражі. Поліція, що прибула на виклик, якихось ознак насильства чи опору в домі не виявила. Все вражало спокоєм, і тільки стіни, колись білі (“У сусіда хата біла?..“), почорніли від плісняви. Морок невідомості (що саме сталося з господинею, чому це залишалося так довго непоміченим громадою, куди поділися її домашні тварини – кіт з собакою) завис у повітрі. Та й ідентифікувати останки ще належало б, що у великій мірі залежить від свідчень дантиста небіжчиці. Любила вона у вільний час посидіти за кросвордами, але залишила після себе добрячу головоломку!
Подумати тільки: від 2008 року реєстрація номерного знаку “джипу“ не поновлювалася, однак... нікого в місцевому транспортному департаменті це не турбувало. На січень 2009 року було призначено судове слухання порушення покійницею водійської етики – керування автомобілем без страхування, але... Пія Фарренкопф до суду не з‘явилася, а чому – нікого це всерйоз не зацікавило. Кредитори (IRS та фінансова корпорація Capital One) полювали за нею і, схоже, не вполювали. Приходили на PO Box листи від вітчима з Джорджії (після того, як померла мати Пії), їх тримали на пошті до певного терміну й повертали адресанту, піддаючись апатії напівавтоматичної й нудної роботи.
Виправдання сестри, яка роками “ніяк не могла додзвонитися“ з Бостону, та інших родичів звучать так же простакувато, як і спроби сусідів обілити власну пасивність.
Надворі 2014-й, а не 1964-й, панове! Це в Нью-Йорку на очах у 38-ми мовчазних споглядальників, як заявляла тоді (27 березня 1964 р.) авторитетно NewYorkTimes, можна було кількома прийомами вбивати та гвалтувати 28-річну Кітті Дженовезе... А ми ж забезпечені сьогодні телефонною системою рапортування надзвичайних ситуацій, відомою як “911“. Ми маємо “сусідські дозори“, яких у 1964-му не було ані на вулицях Нью-Йорка, ані навіть в умах батьків міста-гіганта. Існує навіть державна програма, яка захищає свідків від можливої помсти на розслідувальній стадії правосуддя (witnessprotectionprogram).
Кітті Дженовезе судилося стати тією рідкісною жертвою, яку пам‘ятають більше, ніж самого вбивцю, Вінстона Мойслі. Може, тому, що вона гинула під ударами мисливського ножа довго – аж цілих 30-40 хвилин? Чи тому, що гинула на очах у людей – сусідів, перехожих і навіть друзів, які якось враз перетворилися на однорідну сіру масу споглядальників? Їх, як переконує Кевін Кук – автор останнього дослідження феномену вбивства Кітті Дженовезе, було не 38, а жалюгідна жменька – переляканих, ситих власним благополуччям і не бажаючих встрявати у все, що творилось за стінами власного дому. Однак картина знущання над бідною дівчиною була настільки жахливою, що хтось із споглядальників таки не витримав і крикнув: “Облиш дівчину!“ Бідолашна, стікаючи кров‘ю, доповзла до рогу, де мало бути помешкання її приятеля Карла Росса. Та тут злочинець повернувся і атакував знову. П‘яний приятель перелякано зачинив двері, не встигнувши їх відчинити.
Гадаєте, він подзвонив до поліції? Ні. Зробив це 14-річний хлопчик Майкл Гофман, який прокинувся пізньої ночі від розпачливих криків за вікном, прилип до віконного скла, намагаючись роздивитися, що там твориться, і мерщій став будити батька... Злочинця впіймали, а от життя його жертві врятувати не вдалося. Рівно через десять років на цьому самому місці в нью-йоркському Квінсі те саме станеться з іншою дівчиною... А Майкл Гофман, підрісши, піде служити в поліцейський департамент Нью-Йорку.
Міфічне число байдужих споглядальників – 38 – насправді відображало число опитаних поліцією – хтось чув крики, хтось бачив припарковане підозріле авто, ще хтось “навів“ на Мaріен Зельонко, у якої з Кітті був “роман“... Словом, звичайний набір поліцейcьких рапортів у справі вбивства був помилково інтерпретований репортером з NewYorkTimes: 38 “опитаних“ стали “свідками“. Але це був саме той рідкісний випадок у журналістиці, коли помилки народжують і справді назрілі ініціативи. В Нью-Йорку і згодом в інших містах взялися реформувати недосконалу систему охорони правопорядку, що, врешті-решт, привело до всім нам знайомої 911-служби. У Квінсі чоловіки добровільно об‘єдналися у вуличні дружини – саме вони стали прообразом сьогоднішнього громадського формування NeighborhoodWatch.
Однак, як переконує випадок у Понтіаку, сусідські дозори подекуди існують в США формально або ж сфокусовані на виявленні “злочинних елементів“. А в кого там із сусідів хронічно заростає бур‘яном двір та хто погрожує “вбити собаку, якщо він ще ра-а-з…“ – це часто вислизає з-під уваги. Більше того, на лаву підсудних потрапляють самі дозорці, як ось і помилково звинувачений у вбивстві Джордж Зіммерман з міста Сенфорд (Флорида) – на підставі подій, що трагічно розгорнулися суботнього вечора 26 лютого 2012 року під час чергового патрулювання в міських околицях. Расове підгрунтя, підігріті не без допомоги медійних засобів емоції та анонімна вседозволеність інтернету зробили свою справу: дозорець, хоч і виправданий був судом минулого літа, житиме тепер, як побоюються його рідні, озираючись через плече. Добре треновані чоловіки тепер сім разів подумають, перш ніж відрізати – офіційно стати дозорцем у своєму мікрорайоні... 
Щось не спрацьовує у відлагодженому, здавалося б, ланцюжку американської бюрократичної системи. У Мічигані мешканка престижного мікрорайону в містечку Понтіак зникає з-під радару не тільки сусідів, а й міського чиновництва на цілих шість років... А в напівдикій місцевості долини Шенандоа у Вірджинії місцевому шерифу вдається звести до нуля обкрадання поштових скриньок просто й мудро – на відстані згуртувавши людей з допомогою е-пошти. Страхова компанія StateFarm удостоює вчителів відзнаки – GoodNeighborAward – за позитивний вплив на життя міської чи сільської спільноти. А в Нью Джерзі нікому було – ані вчителям, ані друзям, ані сусідам – зупинити неповнолітню дівчину від необдуманого кроку – стягування з батьків грошей на коледж… через суд. У 1996 році Президент Білл Клінтон вдячно приймає від Cellular Telecommunications Industry пожертву на користь Neighborhood Watch – 50 000 телефонів з безплатним користуванням. А сьогодні, у добу соціальних мереж, один комп‘ютерний грамотій зі штату Мериленд вбиває цуценя, яке посміло без візи перетнути сусідський “кордон“, а потім ще й без проблем завантажує на Фейсбук свій фотопортрет з “трофеєм“, присмачивши знімок вбивчим “коментом“: мовляв, собак, які забрели в мій двір, я вбиваю! Світлина розлетілась в глобальній мережі миттю, оскільки цуценята, яких убивають тільки за те, що не були оснащені електронним нашийником, та “загнані коні, яких убивають, чи не так?“ – це не одне й те ж. Негативна реакція вилилася в онлайн-відозву про покарання свавілля над домашньою твариною, під якою вже підписалося близько 17 000 осіб.
Схоже, мерилендські детективи матимуть нагоду пильніше зайнятися особою собаконенависника, на рахунку якого вже чимало дрібних правопорушень. Та й взагалі проблемою жорстокості по відношенню до тварин та їхніх господарів. Ось і в Аннаполісі (також штат Мериленд) з місяць тому розлючена сусідка полоснула ножем іншу сусідку, собака якої, як їй здалося, залишив у її дворі далеко не золотий зливок. А от чи знайдуться детективи, які взялися б розслідувати містерію ще одного злочину – вбивства американського добросусідства? І якою “живою водою“ нам його відродити? Усім ніколи. Усім болить власне – не сусідське. Усім тривожно: не нарватися б на “вовка в овечій шкурі“ – викрадача дітей на вулиці, сексуального домагальника – на роботі, посягальника на твою ідентичність – в інтернеті. Отак, за тією тривогою й не помітили, як поховали такі поняття, як добросусідство, довіра, третє плече, а заодно й безневинний комплімент. Радіємо, що ми більше не бранці генетики: viagra, lazik, botox та інші технології успішно відтворюють функції тіла. Операції в шпиталях – і ті часто виконуються хірургами-роботами. Декому й терновий вінець “бранця сумління“ вже муляє. Хіба немає серед нас “віруючих“, які, віднісши в неділю чергову порцію консервних банок для pantry в своїй церкві, зітхають з полегшенням: missionaccomplished! Хоча в Господньої заповіді “возлюби ближнього свого“ дуже багата палітра любові – милосердя, толерантність, співчуття, повага до старості, здорова цікавість, почуття побратимства і все інше, що робить нас саме людьми, а не просто “користувачами технологій“, “співробітниками“, “попутниками“, “мешканцями по сусідству“… А в будь-якої нації з тих, якими заселена Америка, знайдеться перлина народної мудрості, ідентична нашій українській: одна головешка в печі гасне, а дві і в полі горять.

Спеціально для «Нової газети»

м. Беллвіл (штат Іллінойс)

----------------------

 

ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки – «рік без літа», «літо без сонця»... За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє… Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “ Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“. Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками… Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну – врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“. Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку. Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах. Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою. Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками. Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви. Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали. Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!.. “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп. Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці… Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника). До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя. ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки – «рік без літа», «літо без сонця»... За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє… Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “ Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“. Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками… Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну – врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“. Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку. Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах. Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою. Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками. Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви. Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали. Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!.. “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп. Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці… Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника). До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя.

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved
ng_380-top.jpg

ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА

У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки  – «рік без літа», «літо без сонця»...
За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє…
Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “  Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“.
Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. 
Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками…
Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну –  врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“.
Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. 
Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку.
Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи  Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах.
Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою.
Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками.
Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви.
Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали.
Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. 
Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких  панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!..  “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп.
Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці…  Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника).
До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя.

ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА

У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки  – «рік без літа», «літо без сонця»...
За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє…
Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “  Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“.
Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. 
Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками…
Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну –  врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“.
Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. 
Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку.
Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи  Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах.
Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою.
Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками.
Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви.
Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали.
Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. 
Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких  панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!..  “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп.
Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці…  Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника).
До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя.

ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА

У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки  – «рік без літа», «літо без сонця»...
За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє…
Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “  Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“.
Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. 
Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками…
Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну –  врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“.
Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. 
Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку.
Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи  Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах.
Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою.
Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками.
Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви.
Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали.
Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. 
Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких  панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!..  “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп.
Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці…  Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника).
До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя.

ЛІТО БЕЗ ТЕПЛА

 

У одній популярній українській пісні співається: «Та не дай діждати літа без тепла». Саме такого літа дочекалася рівно 200 років тому, в далекому від нас 1816-му році, Америка. Була така сторінка в біографії щойно народженої (цебто вільної від британського колоніалізму) Америки  – «рік без літа», «літо без сонця»...

За прогнозами політиків, 1816-й обіцяв бути роком миру (саме завершилась нав‘язана Штатам так звана Друга війна з Британією за незалежність 1812-1815 років) та інтенсивної торгівлі з Європою, яка тільки-но почала видиратися з хаосу, посіяного наполеонівськими війнами. Як тільки звістка про довгоочікуваний мир у Європі досягла берегів Америки в лютому 1815-го, підприємливі американці стали лаштувати судна, завантажені сировиною й продукцією. Той факт, що Наполеон спромігся на реванш, але зазнав остаточної поразки під Ватерлоо (літо 1815 р.), мало вплинув на трансатлантичну торгівлю. Протягом весни й літа до європейських портів прибуло 850 000 тонн американського вантажу. Ділки задоволено потирали руки, політики прогнозували оптимістичний перебіг подій, але природа-матінка диктувала своє…

Незвичайний холод насувався на Америку, лякаючи ранніми приморозками та снігом прямо на зелене листя. У штатах Нової Англії (Вермонт, Конектикут, Нью-Гемпшир, Масачусетс, Мейн та Род-Айленд) у жнива з‘явився... іній на деревах, а у вересні навіяло снігу. Був він чомусь не білим, а червонувато-бурим, і ніхто не мав цьому пояснення. Однак зима 1815-1816 років прийшла на диво м‘яка – вогонь розпалювали тільки для того, щоб приготувати їжу. Весна була дощова, і фермери поспішили обсіятись та обсадитись, як тільки температура наприкінці квітня перевалила за 80 градусів за Фаренгейтом (27 градусів за шкалою Цельсія). Але в середині травня різко похолодало. Бруньки почорніли, перше листя скрутилось, цвіт опав, паростки зачахли… Повалив сніг, який у кількох штатах на узбережжі Атлантики покрив землю товстим шаром. Снігопад повторився на початку червня, цього разу вкривши ковдрою футової товщини фермерські угіддя від канадійського Квебеку до американського Мейну й штату Нью-Йорк. Подекуди випав град. З коротким потеплінням і різким холодом минав липень – наперекір фермерським альманахам, які пророчили липень особливо гарячим. У Вермонті померзли обстрижені вівці, у Філадельфії серед літа вкривалися льодом річки, у Огайо град оббив зав‘язь на яблунях, у Кіннебанку, що в штаті Мейн, вимерзли на городах огірки, кабачки й гарбузи, у Франконі (штат Нью-Гемпшир) – боби та квасоля… Пташки шукали затишку в стодолах та сараях, билися у вікна людських осель, а ще більше замерзало їх прямо на льоту. Зневоднені річки, озера й колодязі, палаючі ліси та переліски, зокрема у Вермонті, не додавали оптимізму. У затишному маєтку Монтіселло (штат Вірджинія) колишній президент США Томас Джефферсон, гріючись біля теплого каміна, писав послу в Франції Альберту Ґаллатіну: “Літо 1816-го було не по сезону холодним – щось на зразок посередньої зими… “  Ще далі на південь, у Джорджії, 46 градусів за Фаренгейтом було зафіксовано в... липні. А Флорида, до слова, кипіла від битв під орудою генерала й майбутнього президента (1829-1837 рр.) Ендрю Джексона, внаслідок яких Іспанія втратила своє довготривале, від 1513 року (правда, з короткими перервами), право на “сонячний півострів“.

Ось так, з різкими перепадами в погоді та молитвами американців до небес, літо 1816-го котилося до осені, розсіваючи навколо безнадію та розпач фермерів, добробут яких повністю залежав від урожаю. Дехто пересівав ниву, дехто пересаджував городину, а хтось проклинав громовідводи Бенджаміна Франкліна: мовляв, якби не вони, все було б гаразд. Інші були впевнені, що не “Бен“ винний, а землетруси в долині ріки Місісіпі та “клята комета“, що насмілилась наблизитись кілька років тому на небезпечну від Землі дистанцію. Але найчастіше можна було почути, що це кара Господня за гріхи “білої людини“ на чужому, по суті, континенті. Сновигали чутки про “кінець світу“. Губернатор Нью-Гемпшира Вільям Пламер відкрито звертався до населення із закликом вести праведний спосіб життя й не гнівити Бога. 

Наприкінці серпня знову вдарили морози – на два тижні раніше від звичайного для північного узбережжя Атлантики. Фермери розводили вогнища, обмотували персикові дерева ряднами, вкривали грядки мішковиною й ганчір‘ям. Багато що з того, що було пересіяно та пересаджено в червні, постраждало, особливо на півдні Нової Англії. А те, що вижило, мусили недостиглим згодовувати худобі, яка ревом ревла від голоду. Посуха й скажена холоднеча, чорне від диму небо, затягнуте хмарами сонце, хвороби й порожні комори, плач над небіжчиками…

Наступної зими (1816-1817 рр.) нічим було годувати худобу, оскільки кукурудзи вродило чверть від сподіваного, а сіна – всього третина. Посіви пшениці, жита й вівса постраждали менше, подекуди вродила картопля, але ціни так піднялися, що навіть каша-вівсянка на воді далеко не кожному була доступна. Вірджинія за всю історію вирощування тютюну не мала таких високих цін на нього, як у 1816-му. Хтось, напихаючи панчоху грішми, радів “моменту“, а хтось ділився з людьми останнім. Фермеру Рубену Віттену з містечка Ешленд у Нью-Гемпширі пощастило виростити на своєму полі, захищеному від північних вітрів схилами, цілком пристойний – понад тонну –  врожай пшениці, і він роздав її голодним сусідам. Коли цей чоловік помер у 1847 році, врятовані ним від голодної смерті люди поставили на його могилі пам‘ятник з епітафією, яка рідко кого не вкидає в сльози: “Холодного літа 1816-го року виростив 40 бушлів пшениці на цій ниві і врятував свою сім‘ю та сусідів від голоду“.

Ну як тут нам, хронічно потерпаючим від загребущої московської руки українцям, не втриматися від сарказму: в СРСР у горезвісні тридцяті не тільки всі сорок бушлів вигребли б з комори, а й запроторили б на сибірські рудники й господаря, і його сусідів, а пам‘ятника якби й поставили, так не пшениці, а лободі, на “дієту“ якої посадили всю Україну. 

Хто вцілів від такого життя, став чимшвидше продавати землю з майном і переселятися якщо не в Алабаму – на хвилі “земельної лихоманки“, то якнайближче до Місісіпі, а то й поза нею – на необжитий Дикий Захід. З одного Вермонту виїхало щонайменше 10 тисяч людей. У пращурів мого чоловіка по материній лінії, Мортонів, застудився на холоді й помер навесні 1816-го голова сім‘ї Бенджамін Мортон – нащадок Джорджа Мортона, який прибув до Плімутської колонії (нині штат Масачусетс) судном “Anne“ (1623 р.) услід за судном пілігримів “Mayflower“ (1620 р.). Його дружина з купою дітей на руках продала землю й житло, завантажила критого воза дітьми, домашнім начинням та сяким-таким харчем і вирушила світ за очі. Осівши в поселенні Цинциннаті (штат Огайо), що через кілька років набуде статусу міста, мусила починати життя заново. Це завдяки таким, як вона, жінкам, західний кордон Штатів поступово обживався й просувався далі, несучи з собою не тільки жадобу до наживи спекулянтів землею, банкірів, золотошукачів та хутропромисловців, а й людські чесноти та робочі навички, які поступово викували для всіх нас сучасну Америку.

Рідко хто не користується сьогодні сіллю компанії Morton Salt, логотипом якої є дівчинка з парасолькою. Але не сіль принесла Мортонам довічну славу, а приналежність до тієї категорії людей, яку ми вслід за Христом називаємо “сіллю землі“. Згадаймо тільки відважних моряків - братів Мортонів з тонучої “Лузітанії“ (7 травня 1915 р.), які врятували життя багатьом пасажирам… Чи хоча б засновника в 1872 році Дня озеленення в США (Дня Землі) Дж.Стерлінга Мортона… Чи  Натаніела Мортона – сина згадуваного вище Джорджа Мортона, який, як секретар Плімутської колонії, вів записи громадянських актів і хроніку подій у поселенні. Це завдяки йому цю практику було запозичено іншими колоніями, а записана ним хроніка життя переселенців стала першим історичним текстом, опублікованим у Штатах.

Однак ані Мортони, ані сам Джефферсон з його глибоким інтересом до агрокультури та природничої науки, ані науковці Смітсонівського інституту, які запровадили метеоспостереження з настанням “телеграфної ери“ (1849 р.), не могли пояснити холодне літо 1816-го. Модерна ж наука не знаходить інших пояснень, як вплив мінільодовикового періоду, що тривав від 1400 до 1860 року, та виверження вулканів в Індійському океані й на Філіпінах на початку ХІХ століття. Останнім у цьому зловісному ланцюгу було потужне виверження гори Тамбора на острові Сумбава в Індонезії 5 квітня 1815 року, яке тривало кілька днів і сягнуло свого апогею під вечір 10 квітня. Історики-науковці вважають Тамбору найбільш руйнівним вулканом останніх 2000 років. “Грім“ виверження було чути в радіусі 800 миль (1287 км). У Бімі, що за сорок миль на схід від Тамбори, його описували як постріл гармати над самим вухом. На Суматрі, що за півтори тисячі кілометрів від Тамбори, старійшини аборигенів дійшли згоди, що то, більш усього, дияволи змагаються за місце в раю. В атмосферу було викинуто стільки вулканічного попелу, сажі, розпеченого каміння й пилу, що величезна “хмара“ сягнула 25 миль заввишки й 300 миль завширшки, надовго закривши сонце. 15 000 осіб стали жертвами виверження та п‘ятиметрового цунамі, утвореного ним в океані. Ще більше померло від хвороб, виснаження холодом і голодом, спричиненими наступними змінами в кліматі. Найближче до кратера поселення (Тамбора) навіки щезло з лиця Землі, хоча про цю скромну “Помпею“ мало хто й знає сьогодні. Навіть за 800 миль шар вулканічного попелу в 5-7 сантиметрів укрив будинки, вулиці, поля, водоймища, ліси, гаї та садки. Села, розташовані за двадцять миль (32 км) від вулкану, замело метровим шаром сірого “снігу“. Що це означало на той момент? Агрокультури зачахли, риба у водоймах спливла догори пузом, подохли пташки, а кокосові дерева – основне джерело їжі для потерпілих – якщо не повивертало з корінням, так попалило, поламало, вкрило попелом і сажею... Багатьом уже не міг допомогти рис, яким Британія намагалася врятувати населення в своїй колонії (того ж таки року Ява з навколишніми островами знову відійшла до Голландії). Щоб уявити катастрофу реальніше, варто приміряти її до недавнього (2010 р.) виверження вулкану в Ісландії, який вибив з колії трансатлантичні повітряні рейси: Тамбора була в тисячу разів сильніша! Її вибуховий потенціал вимірювався сімкою, тоді як ісландський вулкан – четвіркою, вулкан на горі Святої Гелени в штаті Вашингтон (1980 р.) – п‘ятіркою, Кракатау в Індонезії (1883 р) – шісткою.

Але на цьому чорний список Тамбори не вичерпався. За добу “гриб“ виверження досяг розмірів Австралії. Завдяки модерним технологіям, науковці сьогодні стверджують, що в ній було не менше 55-ти мільйонів тонн діоксиду сірки, який у стратосфері перетворився на сірчану кислоту. Та, в свою чергу, сконденсувалася в гігантську аерозольну хмару, підхоплену сильним потоком стратосфери в напрямку зі сходу на захід. Земну кулю ця хмара обійшла по екватору за два тижні, але кілька місяців пішло на те, щоб досягти Північного й Південного полюсів. Поступово мікроскопічні частинки сірки “від Тамбори“ розмножились під вітрами настільки, що дістались і до Північної Америки. Мов маленькі дзеркальця, ті частинки відбивали сонячне світло, таким чином утворивши бар‘єр між нашим світилом і земною поверхнею. Земля, немов нетоплена піч посеред зими, стала холодною й незатишною. Епізоди потепління залежали від рівня насиченості стратосфери аерозольними сірчаними частинками.

Перші віддалені наслідки виверження дивували населення Європи та Азії, але про Тамбору тоді ніхто не знав (телеграфу ще не було), а якщо й знав, то, як і в Америці та Канаді, кліматичних змін та погодних див з нею не пов‘язував. Одним з тих див були надвечірні сутінки при заході сонця за обрій – незвичайно золотаві, з гарячими проблисками сонця, що проривалися крізь химеру насупленого неба. Художники спішили покласти на полотно ці мальовничі моменти, не сподіваючись навіть, що пізніше ці картини допоможуть науковцям у їхніх гіпотезах. Рудий сніг на “туманному Альбіоні“, червоний на півночі Італії й в Угорщині наступної зими (1815-1816 рр.) багатьох бранців містики змушував вдаватися до ворожби, а людей віруючих частіше заганяв до церкви.

Європу, і без того пошарпану наполеонівськими війнами, то заливало холодними дощами, то засипало градом та снігом. У багатьох країнах не вродила пшениця, в Азії - рис, в Ірландії - картопля, що призвело до першого “картопляного голоду“ й епідемії тифу. У Англії низькі врожаї тривали від 1816-го до 1819-го років, орієнтована на війну індустрія пішла на спад, і в економіці запанував хаос. Почалися голодні бунти, з частими мародерством, підпалами складів і крамниць. У Франції конституційну монархію Луї XVIII трясло, мов у лихоманці: обурені люди на вулиці, по-своєму розуміючи ситуацію, вимагали хліба, палили маєтки багатих, били вікна пекарень та м‘ясарень, ціни в яких були багатьом недоступні. Франція набрала такої жалюгідної пози на європейській сцені, що Англія, яка й сама так-сяк перебивалася на імпорті зерна, поділилася з нею своїм запасом кукурудзи. Смерть від голоду стала звичним явищем у Швейцарії, несолодко було і в Австро-Угорщині та Німеччині. В Індії проснулась приспана від 1563 року холера, яка досягла навіть кордонів царської Росії. В наступні десятиліття епідемія, підживлювана повсюдною антисанітарією та низькою особистою гігієною населення, прокотилася Росією, забравши мільйони життів, дісталася європейських країн і була завезена емігрантами до Америки та Канади. Ціле століття холера, то вибухаючи, то притихаючи, сіяла по світу смерть, доки її не приборкали.

Спробуймо заглянути на мить в ту Америку, що стала свідком “літу без сонця“. Wild West вже не вважався більше пасинком: майже чверть населення США проживала за Апалачами. Штати просунулися від берегів Атлантики не тільки за Апалачі, а й далі – за ріку Місісіпі, викупивши у Франції 1803 року чималий шмат континенту – територію Луїзіану. Орегонський “хутряний“ край на Тихому океані вийшов з-під впливу Великої Британії – в певній мірі завдяки багатію-хутропромисловцю Джону Дж. Астору, компанія якого (Pacific Fur Company) помітно зміцнила економічні позиції Штатів у регіоні. Почавши з формування штату Індіана в 1816 році (який, до слова, святкує цього року своє 200-річчя), США протягом наступних п‘яти років утворює кілька штатів (Місісіпі, Іллінойс, Алабаму та Міссурі) на території, прилеглої з обох боків до ріки Місісіпі – головної транспортної артерії з півночі на південь. З порту Новий Орлеан, що в дельті Місісіпі, вирушали вантажі, призначені для Європи та інших частин світу. Південь країни повністю було помережано цукровими, тютюновими та бавовняними плантаціями, на яких експлуатувалися мільйони завезених з Африки рабів. Майже синхронно з достиганням бавовни на плантаціях зріли й прогресивні настрої в суспільстві, які в 1861 році призведуть до громадянської війни. 

Економіку лихоманило, і не тільки неврожай 1816-го та наступних років був причиною цьому, а й фінансова політика та банківська система Штатів, в яких  панувала певна розхристаність. Скажімо, кредитну політику купівлі-продажу землі, що існувала від 1796 року, було помітно лібералізовано Актом 1800 року, який дозволяв покупцеві оплатити при купівлі тільки чверть вартості землі (мінімум 160 акрів), ще одну чверть – через два роки й решту - під кінець 4-річного терміну. Але ця ж політика породила спекуляцію землею; на ній спритні ділки нагрівали руки, а федеральна казна бідніла: за п‘ять років борг державі виріс до трьох мільйонів доларів, а на кінець 1819-го – до 17-ти! Цей стрибок, здавалося б, легко пояснюється бумом переселення на Захід. Але були й інші причини. Одна з них – падіння попиту на американську продукцію в Європі, яка потроху зміцніла після наполеонівських воєн і могла обійтися без Америки та її захмарних цін. Додалася ще й інфляція, породжена неконтрольованою практикою банків запускати в обіг власні банкноти (замість тодішньої валюти – золотих та срібних монет) і загострена жорсткою вимогою впливового на той час Другого банку США щодо виплати позик тільки твердою валютою. Ніхто – від фермера до дрібного промисловця чи місцевого банкіра, який і сам був винний гроші Другому банку,– не міг платити свої борги. Криза, що ввійшла в історію США як “паніка 1819-го“, пронеслася над Диким Заходом з такою ж люттю, як і морозний подих Тамбори та епідемія холери, що наступала на п‘яти. Та що Тамбора?!..  “Паніка 1819-го“ майже масово сприймалася мов біблійний потоп.

Будуть попереду ще не одна криза й не одні “земельні перегони“, не одного бідного емігранта буде обдурено і не одного індіанина виженуть з рідної землі, не один банк обкрадуть і не одна трагедія розіграється на золотих копальнях Каліфорнії чи шахтах Вест-Вірджинії, а пилюка з потривожених плугом прерій (так званий Dust Bowl) докотиться аж до американської столиці…  Але коли 22 квітня 1889 року дикий натовп рине від Канзасу до Оклагоми під сурми “земельних перегонів“, будуть у ньому серед піших і вершників, у критих возах і навіть у вагонах-товарняках і... велосипедисти. Більш усього, вони, натискуючи на педалі, й гадки не мали, яка дика сила причетна до цього зручного й престижного, як на той час, транспорту. Адже перший “байк“ (правда, без педалей) з‘явився в обігу саме завдяки виверженню Тамбори в Індонезії: овес хоч і вродив у 1816-му, але був занадто дорогою розкішшю, щоб годувати ним коней. Коли коні стали дохнути, мов мухи, німецький винахідник Карл Дрез придумав свого металевого “коня“ – прототип велосипеда, який назвали “дрезиною“ (за іменем винахідника).

До слова, Тамбора подарувала людству не тільки велосипед, а й інтерес до механізації наземного транспорту, завдяки якому ми сьогодні, через 200 літ, не уявляємо життя без “фордів“ та “джипів“. Саме Тамбора змусила людство пильніше стежити за епідемією холери й відкрити певні закономірності в її розвитку, що привело, врешті-решт, до сучасної медицини. Вона ж, клята, підштовхнула китайців до масової культивації опійного маку, прибуток від якого був гарантією стабільності після “літа без сонця“. А ще під впливом холодного літа 1816-го в Швейцарії було написано роман “Франкенштейн“ англійською письменницею Мері Шеллі… На жаль, його популяризація набула протягом століть такого масштабу, що Тамбора виглядає поруч з ним комашкою, а про “літо без тепла“ в Америці мало хто й знає. Хоча й варто помислити час від часу над тим, як матінка-природа, з глобальним потеплінням під нашими ворітьми, може круто змінити усталений плин життя.