 |
 |
| home | РЕДАКЦІЯ | СТАТТІ | ARXIB | РЕКЛАМА | KOHTAKT |
|
ЛЮБОВ І ВІЙНА Наша співрозмовниця: Ми навчалися на одному факультеті й одному курсі наприкінці минулого століття, але до незалежності України. Час природньо розділив нас за багатьма іншими ознаками, але українсько-російська війна поєднала знову. Моя однокурсниця Марія Старожицька разом зі своєю донькою Анастасією протягом 2014-2015 років зняли документальний фільм «Війна химер» - «про війну, кохання і смерть». Фільм, який захопив і приголомшив тисячні глядацькі аудиторії, а 20 лютого його покажуть і в Нью-Йорку – Українському кіноклубі при Колумбійському університеті. Отож, говоримо з Марією Старожицькою про любов і війну. - Переглянула кілька уривків з вашого фільму й чомусь згадався вірш, який ти склала експромтом і читала на одній з наших факультетських «Журналістських весен». У ньому домінує образ троянди, загорненої в улюблену газету. Мені здається, що у «Війні химер» також багато поетичних образів і це певним чином руйнує донедавна дуже популярну сентенцію кінокритиків про те, що поетичне кіно в сучасні часи не спроможне «врятувати світ». Така поетичність суворої теми - це ваш свідомий вибір? - Дякую за теплий спогад! У нас не було мети зняти поетичне кіно, як не було й фільму, на який ми орієнтувалися. А стрічка видається переповненою поетикою саме тому, що, власне, і похід на війну бійця-добровольця Валерія Лавренова з позивним Лавр, і поїздка слідом за ним, але лише до межі зони бойових дій Анастасії Старожицької, мого співрежисера й старшої доньки, і наступна вже спільна поїздка в зону АТО були, власне, щирим і наполегливим пошуком відповіді на запитання, що ж таке війна, в яких образах вона постає, чим саме приваблює і відштовхує, як змінює тебе самого і людей навколо. Ось про це, власне, і весь наш фільм, який ми від початку роботи над ним називаємо історією про кохання, смерть та війну. Причому кохання тут - головна складова історії, бо саме воно було рушійною силою всіх подій, саме воно рятувало в Іловайському казані й знесилювалося від мирного життя, сповненого повоєнними проблемами… Скажу головне: Насті та Валерію вдалося те, чого, напевне, не робив досі ніхто з кінематографістів у документальному кіно: вони спочатку прожили аж занадто яскравий шматок власного життя, від Майдану до війни й на війні, а потім знайшли в собі сили відтворити свій досвід, свою історію для глядачів, складаючи її зі шматочків відзнятого й розповідаючи за кадром саме те, що відчували в той чи інший момент: чи це був похорон загиблого друга, чи святкове місто, яке геть не хотіло знати, що зовсім недалеко гинуть герої, беззахисні перед ворожим розстрілом… Відтак фільм, що робився буквально, аби зафіксувати самим собі певний життєвий момент, став документом для розуміння війни в суспільстві. З усіма деталями, від допиту російських військовополонених і пораненого комбата до свідчень жителів донбаських міст та селищ, старих і дітей… - Війна і любов. Наскільки змінилася природа цього відчуття за останнє століття: Друга світова війна, Афганська, Донбаська?.. Ви задавалися таким запитанням? - Лавр наприкінці фільму каже, що «просто коли війна, дуже хочеться кохати, бо інакше закохуєшся в смерть і граєшся з нею, ходиш поруч, дедалі ближче й ближче, аж доки не обійме так, що подих перехопить назавжди…». Коли бачиш ці слова написаними, як зараз, то вони якісь навіть трохи пафосні, але коли їх промовляє за кадром сам Валерій, то віриш і відчуваєш, що це саме так. Взагалі в цього хлопця без вищої освіти, родом з хутора Яремівщина Лохвицького району Полтавської області, надзвичайно образне мислення, вони і з Настєю свого часу саме на тому зійшлися, що ще під час Майдану казки один одному вигадували… А щодо питання про природу любові та війни, то про це Лавр також говорить, було в нього всередині одвічне, мабуть, для всіх воєн від початку людства бажання здійснити подвиг, можливо навіть, аби кохана гордилася: «Війни я хотів, аби себе перевірити, аби переможцем прийти, у вінку лавровому… Дурень, як є, дурень»… - Ви, як ти признаєшся в одному зі своїх інтерв’ю, “знімали універсальну історію для будь-якої країни, для будь-якої війни. На будь-яку війну йдуть молоді хлопці, на будь-яку війну їх проводжають кохані, з будь-якої війни вони повертаються не такими, якими туди йшли». Жінки завжди чекають або не дочікуються однаково? - Ну, звичайно, що ні! Тут не може бути жодних узагальнень, кожна історія є особистою. У нас на початку фільму підкреслюється саме ця тема. Бо коли Лавр вже був в навчальній частині перед відправкою на фронт, у Києві, із Софійської площі урочисто проводжали інших добровольців, і Настя це фільмувала. Кадр зі щирими сльозами на очах дівчини, що обіймає хлопця, запам`ятовують всі наші глядачі. А далі йдуть кадри картин з музею, саморобних картин з ХІХ по ХХІ сторіччя, на яких зображені проводи чоловіків на різні фронти різних воєн. Була традиція малювати такі картини й чіпляти їх по хатах поруч з іконами. І такий різкий перехід від ліричної замальовки з відповідною музикою до відкритої вантажівки, у якій вирушають бійці на передову, створює просто-таки ейфорію від цього моменту. Це щодо традицій. А говорити ми можемо лише про власну історію, а в ній Настя не чекала, а поїхала за Лавром сама. Василина Трофимович, яка свого часу була прес-офіцером батальйону «Донбас», написала й видала вже свою книгу про кохання на війні, де є й Настина історія. Василина її згадує зі свого боку: «Я їй кажу, що батальйон в оточенні, до нас не можна їхати, у нас біда, загиблі, поранені, а вона мені кричить в трубку: «Ви ж також дівчина, ви мене маєте зрозуміти, я мушу там бути!». - У тебе є вірш про це, в збірці «Навіщо» - "Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання"... - Він присвячений моїй доньці. З цього вірша, напевне, й почався наш з нею новий творчий шлях, який ми йдемо разом, виходить, ось уже чотири роки... - У батьків і дітей найчастіше різні погляди на одні й ті ж самі речі та почуття. Вам це не заважало? - Насамперед ми з Настєю стали багато ближчими. Та чого там – ми вперше так довго були разом, спілкувалися, робили спільну справу, взнали одна одну вже не як мати і донька, а як окремі творчі особистості, що можуть поєднати свої можливості задля створення кінострічки. З легкої руки когось з критиків, кому було задовго писати «фільм Анастасії та Марії Старожицьких», і він написав «фільм сестер Старожицьких», ми тепер почуваємося й справді, наче сестри. І вже готуємо нову стрічку (вже є художній сценарій), у якій досліджуватимемо вже всю нашу планету в цілому, в тому числі торкаючись того, про що ти запитала: самопожертви та співстраждання. А до того маємо мрію, аби «Війну химер» побачило щонайбільше глядачів в усьому світі, відтак погоджуємося на всі пропозиції щодо показів. Повертаючись до запитання, знаєш, у спільній роботі, творчій роботі, дуже важко працювати вдвох з ким завгодно, і нам також непросто, але результат вартий подолання перешкод. - З майданних часів ми стали свідками параду публічних весіль в екстремальних, так би мовити, умовах: весілля на Майдані, весілля у військовому шпиталі, весілля в «сірій зоні» АТО... Людей, які вирішили поєднати свої долі, очевидно, крім почуття кохання, поєднують й почуття самопожертви, співпереживання, співстраждання... Наскільки такі почуття витримують перевірку часом? - Також не можна узагальнювати, будь-які почуття можуть не витримати перевірку часом... Просто, справді, на Майдані чи війні все це, так би мовити, публічніше. У нас багато знайомих зі щасливими сім`ями, народженими у революційно-військовому вирі. Підходила після показу молода жінка й розповідала, що має тепер дитинку, а батько її повернувся воювати, бо ніщо його не втримає вдома… - Війна – це завжди протистояння двох протилежностей – любові й ненависті. Що, зрештою, перемагає? - Як хочеться сказати: звісно, перемагає любов! Але, й про це відверто розповідає наш фільм, це може бути короткострокова перемога. І сьогодні для тих хлопців, хто по війні так і лишилися між двома світами, живих та загиблих, дедалі частіше в цьому двобої перемагає війна. Можна звертатися до психологів, а можна спробувати поглянути на себе збоку. Наш фільм і є такою шоковою терапією. Ми були щасливі, коли прочитали відгук після показу «Війни химер» з Генічеська Херсонської області – завдяки Мандрівному фестивалю Docudays UA фільм щойно трохи помандрував країною. Ветерани-добровольці довго обговорювали побачене й сказали, що зрозуміли про себе те, чого не розуміли досі, що їхнім дружинам та коханим справді з ними, постійно зануреними у війну, важко, дуже важко. Але вони принаймні спробують себе змінити ... Розмову провела
Передостання надія Сьогодні багато хто допомагає Україні, надсилаючи гроші, ліки, медичне устаткування. На жаль, часто у безвість: далеко не завжди ця допомога доходить до найбільш потребуючих і далеко не завжди можна побачити й відчути її результати. Американський доброчинний фонд Rivived Soldiers Ukraine робить майже неможливе – дає надію й повертає до життя понівечених на Донбасі солдат, яким не змогли допомогти більше ніде. Його співзасновниця – Ірина Ващук-Діссіпіо, яка народилася й виросла в Ірпені біля Києва. В Америці вже 13 років. Майстер спорту з легкої атлетики, навчалася в University of South California, працювала тренером, а тепер виховує двох дітей. Мешкає на Флориді, а живе Україною... - Пані Ірино, признаюся, перш, ніж сконтактуватися з вашим фондом, я вивчила Ваше «досьє» й побачила, що Ви живете щасливим, забезпеченим, розкішним життям. Притому у Вас двоє маленьких дітей і чоловік – неукраїнець. Більшість у Вашій ситуації обмежилася б і обмежується одноразовою допомогою чи спогляданням українських болей через інтернет. Ви ж звалили на свої плечі неможливе, бо робите те, чого вже не може зробити ані Україна, ані Німеччина. Чому Ви вирішили допомагати Україні? - Вже другий рік у 72-й бригаді на Східному фронті воює мій брат Валерій. Він записався добровольцем і пішов на війну відразу, як на Донбасі загинуло двоє його друзів. Нашого племінника спалили в гелікоптері ДНРівці, чи не знаю, як їх назвати... Мій тато, полковник міліції у відставці, був серед майданівців із самого початку й із самого початку заснування нашого фонду Rivived Soldiers Ukraine розносив по родинах і шпиталях гроші й ліки, які ми надсилали, ходив по інстанціях й захищав понівечених солдат, які повернулися з фронту й не мали ані сил, ані здоров’я відстоювати свої права, вів переговори з американським посольством у Києві про перші візи для поранених солдат... Наша сім’я тут, в Америці, почала допомагати Україні відразу, як тільки в Києві постав Євромайдан, і коли «зелені чоловічки» захопили Крим. Кажу «наша сім’я», тому що мій чоловік Кен Діссіпіо, який справді не має українського коріння, дуже розуміє мене й підтримує, бо волонтерська робота займає багато часу. Я йому за це безмежно вдячна. Спочатку я тісно співпрацювала з громадською організацією «Майдан-Сан-Франциско» (потім вона трансформувалася в «NOVA Ukraine»). А потім, коли розпочалася війна, українська трагедія набула страхітливих масштабів і каліфорнійські волонтери вже не могли допомогти всім потребуючим, я звернулася до добровольців у Чикаго – кількох дівчат, які самоорганізувалися й почали допомагати пораненим українським солдатам на Донбасі. Разом з тим, я звернула увагу, що покалічених на Донбасі солдат везуть найбільше до Ізраїлю, де тамтешні клініки виставляють шалені суми - 100-150 тисяч доларів за лікування й реабілітацію одного хворого. Подумала, чому не в Америку, де реабілітаційна медицина настільки розвинена? - Але в Америці медицина також захмарно дорога? - Американська медицина дуже дорога, але й дуже жертовна. На самих початках нас доля звела з доктором Зенею Черник з Філадельфії, головою Української Федерації Америки. За її підтримки нам вдалося привезти до США на лікування й реабілітацію Сергія Бабського, лейтенанта-десантника з Коростеня Житомирської області, який у березні 2014 року після окупації Криму пішов добровольцем спочатку на кордон з півостровом, а потім - у зону АТО. В бою під Слов’янськом отримав важкі поранення й 60 відсотків опіків тіла. В боротьбі за його життя українські лікарі вичерпали всі можливості, бо реабілітаційна медицина в Україні, на жаль, не настільки розвинена, як в Америці. Доктор Зеня Черник оплатила Сергієві квиток у бізнес-класі, бо він прилетів увесь забинтований, і замовила вже на території США медичний літак, яким його транспортували до Огайо. А там інша українська жінка Марія Струк, яка працює в клініці Metro-Health, домовилася про безплатне обстеження й лікування. Сергія обстежили, зробили успішну пластичну операцію й повернули до життя. Ми дуже тісно співпрацювали з доктором Зенею Черник і я їй та її колегам за це дуже вдячна. Але понівечених війною хлопців, яких лікарі не знали як чи не змогли повернути до більш-менш нормального життя, в Україні ставало дедалі більше. Українська Федерація Америки, зрозуміло, не має можливості підставити плече всім, хто потребує допомоги. І я вирішила заснувати свою доброчинну організацію, щоб працювати з Україною напряму. Так з’явилася Revived Soldiers Ukraine. Нам вже вдалося запросити до Америки на реабілітацію 19 солдат, а також знайти можливості для лікування в Україні для багатьох інших понівечених війною військовиків і волонтерів. - Потребуючих в Україні багато. Кого підтримує ваш фонд насамперед? - Тих, кому не змогли допомогти ані в Україні, ані деінде, але в душах яких жевріє надія. Наприклад, зараз ми шукаємо місце й можливості для важко пораненого Леоніда Хмелькова, якому під час операції в Україні занесли інфекцію, защемили сідалищний нерв і він дуже страждає. Нам допомагає отець Микола Бурядник, парох церкви Св.Йосифа Обручника з Чикаго, який за нашим зверненням узяв під опікунство трьох понівечених воїнів АТО. 17 листопада до Г’юстона (штат Техас) прибув важко поранений під Луганськом Олександр Петраківський. Він не може навіть сидіти, в літаку летів на медичних ношах. Ним опікується людина безмежно великого серця - Наталя Полюшкевич, разом з якою ми й заснували цей доброчинний фонд. 28 листопада до Лос-Анджелеса прибув Андрій Мельник, який у бою за Донецьке летовище отримав важкі поранення - куля прошила йому всі внутрішні органи, пошкодила хребет, спинний мозок. Українські медики зробили все можливе, але можливості американської медицини набагато більші... - Як Вам вдається переконати американські клініки допомагати українським пораненим? Завдяки особистим контактам? - Кожен великий американський медичний центр має фонди на доброчинну, безплатну допомогу, потрібно тільки правильно й переконливо обґрунтувати клопотання. Крім того, багато американських лікарів мають наукове зацікавлення в лікуванні таких «нетипових» хворих – для досвіду й удосконалення своєї професійної майстерності. Що ж до особистих контактів, то вони вирішальні. Ми з чоловіком належимо до доволі престижного гольфового клубу й, якщо потрібна певна консультація, тутешні лікарі відгукуються, абсолютно безплатно, без зайвих слів. У Лос-Анджелесі в мене є приятель Яні Корі, який створив свій реабілітаційний центр. Він паралізований, на візку, й тому, напевне, йому не треба довго пояснювати. Наші хлопці в його центрі також проходять реабілітацію. - А українські лікарі в Америці? Наскільки відгукуються вони? - Знову ж таки, це виключно індивідуальні контакти – хтось когось знає, хтось комусь когось рекомендував. Не так давно нам вдалося домовитися у Філадельфії з лікарем Юрієм Біликом, який узявся спробувати допомогти повернути зір полковнику Віталію Галіцину. Українські лікарі з Детройту так само відгукнулися на біду Василя Кропиви, 24-річного хлопця з Волині, який був тяжко поранений і втратив під Волновахою зір. Ми тісно співпрацюємо з українськими церквами, особливо в Детройті й Чикаго, де отці й сестрицтва зустрічають наших хлопців, допомагають житлом, харчами, опікуються, як рідними. У нас добрі контакти, знову ж таки персональні, з українськими громадами Лос-Анджелеса (Каліфорнія), Нью-Гейвена-Гартфорта (Конектикут), Клівленда (Огайо), Чикаго (Іллінойс), Детройта (Мічиган), налагоджуються з Нью-Йорком та Нью-Джерзі... - Чим може допомогти той, хто хоче допомогти, й українські лікарі Америки, зокрема? - Кожна американська клініка має бюджет на доброчинну діяльність й українські лікарі, які працюють у них або мають професійні контакти, можуть у цьому допомогти. Сьогодні нам потрібні фахові консультанти й фахівці, насамперед ортопеди, офтальмологи, невропатологи, пластичні хірурги. Ми намагаємося отримати доброчинне фінансування, але, як правило, провівши операцію, яка коштує десятки а то й тисячі доларів, клініки виставляють додаткові рахунки, оплатити які солдати АТО, певне що, не в змозі. Крім того, наш фонд оплачує їм дорогу, проживання, харчування. У деяких містах в цьому дуже допомагає українська громада, а в деяких мусимо винаймати. Тому ми вдячні за кожну найменшу підтримку. Наближається Різдво. Більшість з нас витрачатиме сотні, тисячі доларів на дарунки, без яких часто можна обійтися. Я хотіла б попросити, щоб кожен з нас згадав, що комусь у світі важче, ніж йому. Згадав тих молодих і зовсім юних хлопців у інвалідних візках чи прикутих до ліжка, які, дякувати Богу, вижили, але дуже часто залишилися сам-сам з хворобою, каліцтвом і безпорадністю. Подаруймо ж їм передостанню надію! І нехай береже їх Господь, а тим, хто їхню біду сприйняв, як свою власну, нехай віддячить сторицею. Розмову провела Катерина Кіндрась
Revived Soldiers Ukraine 134 Detmar Drive Winter Park, FL32789 Tel: 213-926-6627
|
 ПОТОЧНИЙ НОМЕР |