Катерина Кіндрась, Валентин Лабунський

 РОКФЕЛЛЕР-ЦЕНТР І 12 АНГЕЛІВ

Наша довідка: Рокфеллер-центр (Rockefeller Center) – діловий і культурно-торгівельнийкомплекс споруд, розташованийна 22 акрах(8,8 гектара) землі між П’ятою й Шостою авеню та 48-оюй 52-ою вулицями в Нью-Йорку. Побудований в 1930-ті роки на кошти родини Рокфеллерів. Названий на честь Джона Рокфеллера-молодшого. Складається з 19 висотних будівель, споруджених у стилі арт-деко.  Тут знаходяться аукційний дім «Кристі», Radio City Hall, штаб-квартири й офіси великих американських корпорацій GE, Bank of America, Deloitte & Touche, Simon & Schuster і таких телекомпаній як NBC, Today Show та ін. У Рокфеллер-центрі працює майже 70 тисяч осіб. Щодня його відвідують 200-250 тисяч осіб, в різдвяно-новорічну пору – до 6 мільйонів. З 1987 року центрзанесено до реєстру національних історичних пам’ятників США.
У 1989 році землі Колумбійського університету, на яких розташований Рокфеллерівський центр, разом з 14 хмародерами викупила японська корпорація Mitsubishi Estate. З 2000 року ним володіють компанії TishmanSpeyer Properties та LesterCrown з Чикаго.
Щороку навпроти центру встановлюють головну ялинку Нью-Ньюрка.

Така світлина, напевне, є в кожного, хто бодай раз у житті бував в різдвяно-новорічну пору в знаменитому нью-йоркському Рокфеллер-центрі. Там, вдалині, далеко на задньому плані, виблискує міріадами вогнів красуня-ялинка, з ковзанки, що біля її підніжжя, доносяться звуки вальсу, обабіч світлове шоу, що «показують» на сусідньому будинку з протилежного боку П’ятої авеню, сліпить очі, а немилосердний грудневий вітер безцеремонно псує зачіску й хтось безперестанку «влазить» у кадр, прошмигуючи, неначе навмисне, перед фотокамерою...
Але мить зупинено. Ось вона, пам’ятка на все життя! Про нью-йоркське Різдво в Рокфеллер-центрі. Музики на фотокартці, звичайно, не чути, аромату гарячого шоколаду також, зате видно ангелів. Білосніжно-сліпучі, вони в цю пору тут головні дійові особи. Після головної нью-йоркської ялинки, звісно.
До головної ж різдвяної ялинки Нью-Йорка веде 200-метрова алея - Channel Gardens. Влітку вона потопає в квітах, а взимку, в різдвяно-новорічну пору, тут оселяються ангели. Ось уже 60 років. Ці дивовижні різдвяні скульптури – робота англійки за народженням й американки за громадянством, видатної скульпторки Валері Клербоут.
Ангелів 12. Кожен висотою 8 футів. Кожен тримає сурму 6 футів завдовжки. Якби весь той металевий каркас, який служить їм «кістяком», витягнути в одну лінію, утворилася б дорога завдовжки в... 76 миль. Якщо ж їх розкласти «на атоми», то все здається таким буденним - створені з різнокаліберних дротів, приєднаних до алюмінієвої арматури, вифарбувані в білий колір й прикрашені тисячами мініатюрних лампочок. Але в довершеності й відповідному інтер’єрі вони творять справжнє диво.
У Рокфеллер-центрі скульптурні фігури ангелів вперше з’явилися в 1954 році, а з 1969 року стали постійним атрибутом нью-йоркського Різдва. В міжчассі ж Валері Клербоут експериментувала й з іншими фігурами - сніговиками, оленями, джеками, що вистрибують з подарункових коробок, але завжди поверталася до ангелів.  На ангельську ідею її надихнула колядка:“ It came upon the midnight clear that glorious song of old from angels bending near the earth to touch their harps of gold...»
«Коли я вперше прийшла до Рокфеллер центру, - розповідала вона в інтерв’ю газеті «Нью-Йорк таймс» в 1981 році, - й озирнулася довкола, мені у вухах дзвеніла ця  різдвяна колядка й спочатку я подумала, що добре було б прикрасити алею лірами. Але відразу ж спохватилася: «Хто захоче бачити 12 лір у одному місці!» Від оленів, з якими я експериментувала, також  відмовилася – творити їх для мене було суцільним пеклом. Різдвяна колядка продовжувала дзвеніти мені у вухах: «...angels bending near the earth...» Ангели! Ну, звичайно ж, ангели мають стояти тут!..»
Валері Клербоут народилася  в Англії, в 1952 році приїхала до Америки й стала її громадянкою. Вона отримала блискучу освіту скульптора в Лондонській королівській академії мистецтв і Паризькій Джульєн-студії, любила подорожувати Південною Америкою й Африкою, деякий час жила в Буенос-Айресі, а в роки Другої світової війни повернулася до Англії, де працювала волонтером у військово-повітряній обороні Британії. За своє життя вона створила чимало «дротяних скульптур» - на Конституційній площі в Гартфорді, Нью-Йоркській світовій виставці, Saks Fifth Avenue... А коли на 75-му році життя Валері Клербоут померла, всі провідні газети  світу винесли в заголовок, що пішла з життя «легендарна авторка 12 ангелів навпроти Рокфеллер-центру в Нью-Йорку».
Щоразу в грудні, на одному й тому ж місці ось уже більше 80 років встановлюють головну новорічну ялинку Нью-Йорка.Урочиста церемонія її засвічення відбувається наступної після Дня подяки середи. Неофіційна ж її історія розпочалася в 1931 році, коли тривало будівництво центру. 24 грудня 1931 року будівельники поставили на майданчику 6-метрову ялинку й прикрасили  її паперовими гірляндами, намистами з журавлини й... консервними банками. Після відкриття Рокфеллер-центру в 1933 році традицію вирішили зберегти, і з того моменту щороку тут встановлюють різдвяно-новорічне дерево. Воно на Рокфеллер-плазі завжди справжнє й має свої «золоті» стандарти: це мусить бути неодмінно норвезька ялина (Norway spruce), 50 років і старша, заввишки від 21 до 30 метрів.
Найрозкішнішу ялинку було встановлено в 1999 році - їй було сто років, вона була зростом 30 метрів і вагою в 10 тонн.
Більшість головних різдвяних ялинок Нью-Йорка – подаровані.Тривалий час вибором головної ялинки Нью-Йорку займалася одна й та ж особа – Дейвид Марбак. Він обіймав цю посаду 26 років й за іронією долі помер напередодні чергового Різдва, 23 грудня 2010 року. Дейвид облітав гелікоптером кілька штатів у пошуках ідеальної зеленої красуні: Конектикут, Вермонт, Огайо, Нью-Джерзі, Нью-Йорк... Максимальна відстань, яку довелося здолати різдвяній красуні на шляху до Рокфеллер-центру, становить 518 миль, коли дерево було знайдено поблизу канадійської Оттави.
Нью-йоркську зелену красуню зазвичай прикрашають 25-30 тисячами світел, маківку увінчує зірка з колекції знаменитого дому Сваровські, створена німецьким дизайнером Майклом Гаммером. Вона має діаметр 2,9  метра, важить близько 250 кілограмів й прикрашає рокфеллерівське дерево з 2004 року.
Цікаво подивитися на залаштункове життя цієї ялинки. Ми щороку ходимо сюди двічі: до того, як вона спалахне у всій своїй красі, й в останні дні, коли завершує дарувати людям радість. Щоб вбрати її, довкола стовбура монтують ціле багатоповерхове місто й ретельно прикрашають гірляндами кожну гілку, тоді  рокфеллерівська  ялинка стає чимось схожа на наречену, яку чепурять, вбирають до шлюбу, перед тим, як вивести на люди.
Донедавна, напевне років 8-9 тому, цю ялинку «закривали» -демонтовували 1 січня, а то й раніше. Мовляв, Різдво минуло, гудбай, до зустрічі наступного року. Але знайшлися в Нью-Йорку українці, які переконали адміністрацію Рокфеллер-центру й мерію мегаполіса, що це не зовсім так – у Нью-Йорку, Америці й світі тисячі, мільйони православних християн святкують Різдво 7 січня. Вони почали писати листи до всіх відповідальних за головну ялинку осіб. До українців приєдналися греки, болгари, румуни, серби, копти, які також святкують народження Христа 7-го січня. І їх почули. Здається, це сталося «помаранчевого» 2005 року. Відтоді ялинка в Рокфеллер-центрі тішить мешканців і гостей міста до 7 січня й гасить свої останні вогні під переспів українських колядок, щедрівок, віншувань, з якими до центру приходять цього дня празниково вбрані українці Великого Нью-Йорка во славу Всевишньому й з вдячністю до господарів цього центру, які не лише «роблять бізнес», а й спроможні зрозуміти справжню православну душу.
Традиційно на Різдво прикрашають не лише ялинку, а й весь ближній простір довкола неї. Прапори країн-членів ООН, що майорять довкола Рокфеллер-плази, не просто данина політкоректності, а й нагадування, що Рокфеллери були не лише багатіями, як багато хто вважає, а й великими доброчинцями-меценатами – та земля, на якій стоїть штаб-квартира Організації Об’єднаних Націй, - також  дарунок Рокфеллерів.
Рокфеллер-центр асоціюється в нас із ще однією українською сторінкою.
Пригадується, як вибухнув «помаранчевий» Майдан, і українці Америки хотіли, щоб світ знав про Україну та її прагнення. Хтось кинув клич, що треба спробувати потрапити в ранкові ефіри провідних американських телекомпаній, адже Today show Studio, яка знаходиться в Рокфеллер-центрі, веде свої «живі» репортажі щоранку прямо з вулиці. Можна стати в чергу, підійти до мікрофона, сказати щось важливе і тебе в той же момент почує-побачить увесь світ.
Шоста година ранку, зима, надворі сніг, лютий мороз, робочий день, їдемо в підземці й тихенько картаємо себе за те, що ніхто не прийде в таку рань і в робочий день, але їдемо.
Яким же було наше здивування, коли вийшовши на поверхню на станції метро «Рокфеллер-плаза», побачили, що весь Рокфеллерівський центр – помаранчевий, від сотень українців, які прийшли цього світанку в помаранчевих шаликах, светрах, пальтах, щоб підтримати повсталу Україну. І та помаранчева черга розтягнулася на кілька кварталів. Щоправда, до мікрофону нас так і не допустили, пояснивши, що це політична акція, а їхня ранкова передача – аполітична. І тоді хтось знову кинув клич йди до телекомпанії  FoxNews, яка знаходиться по сусідству й працює на 5-му каналі. За аналогією з 5-м українським каналом, який тоді був символом Помаранчевої революції. Весь той помаранчевий людський потік пішки подався на американський 5-й канал. Тоді ми вперше побачили, що ранкова студія Fox –прозора, немов акваріум. Ми оточили її помаранчевим колом з усіх боків. Ведучим, що працювали в той момент у прямому ефірі, хтось шепнув про «помаранчевий флеш-моб», кажучи сучасною мовою. “Look at this!” – вигукнув ведучий, і телекамера розвернулася до дивних ходоків у помаранчевому, зафіксувавши ту картинку на весь світ. Далі йшов коментар ведучого: «Сьогодні в Україні...» Ту яскраву жовто-гарячу картинку 5-й американський канал ще довго використовував як заставку до знакових подій року.
Хоч насправді на цьому місці мав стояти оперний театр, а не ялинка. Таким був первісний задум Джона Рокфеллера-молодшого, останньої дитини, сина нафтового магната Джона Д. Рокфеллера-старшого, який у 1928 році орендував на 21 рік 22 акри землі ботанічного саду Колумбійського університету з правом продовження оренди в майбутньому до 87 років. Спочатку передбачалося перенести сюди Метрополітен-оперу й таким чином розширити її глядацьку аудиторію. Але стався «чорний вівторок». Рокфеллер-молодший розпочав будівництво цього гігантського центру відразу після страхітливого обвалу фондових ринків Америки, після якого  країна впала у Велику депресію. Попри великі труднощі, з якими довелося зіткнутися,  він з властивою йому впертістю все одно продовжував споруджувати  хмародери, будучи переконаним, що будівництво повинно стати тією «чарівною ланкою, вхопившись за яку буде можливим витягнути Нью-Йорк з кризи». Весь світ обійшла світлина «Обід на хмародері» або «Нью-йоркські робітники, які обідають на поперечній балці». Тривалий час авторство цієї фотокартки приписували Льюїсу Гайну, який в 1931 році розпочав фотолітопис спорудження Empire State Building, але професійна експертиза довела, що фотограф Чарльз Клайд Еббетс зробив її під час будівництва хмародера, відомого тепер як GE Buildings. Згодом вона облетить увесь світ й буде увічнена в скульптурі на Шостій авеню в Нью-Йорку. Світлина повертає нас у 29 вересня 1932 року, коли 11 робітників обідають на балці перекриття хмародера, спокійно розгойдуючи на страхітливій висоті ногами й жуючи канапки. Це були висотні будівельники, які не маючи жодної страхівки, називалися тоді будівельними альпіністами. Але це були часи Великої депресії, коли доведені до відчаю люди були готові виконувати будь-яку роботу, лишень би прогодувати сім’ю й вижити.
Так між 5-ою і 7-ою авеню від 47-ої до 52-ої вулиці було сплановано грандіозний центр із 14 хмародерів, в якому гармонійно поєднувалися б ділова активність і різноманітне дозвілля.  Центр будувався на кошти сім’ї Рокфеллерів, отриманих від нафтової компанії Standard Oil і невеликого кредиту, взятого у Metropolitan Life Insurance Company. Ім’я Рокфеллерів центр отримав за порадою піарника Айві Лі, який зумів переконати господаря, що це зацікавить потенційних орендарів. Але тоді, в 1930-1940-ві, очікувані інвестиції не надійшли. Особливо з Європи. Deutshe Haus, який повинен був притягнути німецький капітал, не зміг цього зробити через прихід до влади нацистів. Проектом керували інженер Джон Тодд і архітектор Раймонд Гуд. Розпочате 17 травня 1930 року будівництво було завершене 1 листопада 1939-го. Інвестори зацікавилися Рокфеллерівським центром пізніше. В 1959-1970 роках до комплексу вздовж західної частини Шостої авеню додалися ще 4 хмарочоса - Time-Life Building, VcGraw-Hill, Lehman Brothers і News Corporation/Fox News Channel.Таким чином, центр став комплексом з 19 хмародерів, сполучених між собою прихованими під землею переходами, з крамницями, ресторанами, кав’ярнями, поштовим відділенням, виходами до станції метро – маленьким підземним містом завдовжки дві милі.
 Найвідомішим з усіх рокфеллерівських споруд є, напевне, офіс компанії «Дженерал електрик», який завершується триповерховим оглядовим майданчиком на рівні 67-70 поверхів, другим за популярністю після даху на Емпайр-Стейт билдінгу. Особливою популярністю користується ресторан Rainbow Room на 70-му поверсі, який обертається довкола й дозволяє відвідувачам бачити дивовижну панораму Нью-Йорка.
Radio City Music Hall - це також складова Рокфеллер-центру. Попервах це був кіноконцертний зал на 5930 місць. А бачився як міжнародний мюзик-гол, але за ним закріпилося ім’я, похідне від першого орендаря – Radio Corporation of America. Він розмістив тут чисельні радіо- й телестудії NBC, які до сьогодні називають NBC Radio City Studios. Зал має доволі бурхливу історію, пов’язану з іменами  багатьох видатних артистів та музикантів. Тут відбувалися вручення «Греммі», «Тоні Евордс», MTV Video Music-Awards. Зміни в прокаті 1970 року призвели до зміни орендаря. Показ фільмів і складних сценічних шоу припинили в 1979 році. Навіть пропонувалося перетворити зал на офіс, але після ремонту 1980 року його відкрили для концертів і музичних видовищ.
На протилежному від собору Святого Патрика боці П’ятої авеню стоїть могутня скульптура атланта, який тримає на плечах земну кулю. Виконана вона також у кращих традиціях стилю арт-деко. «Atlas» (так вона називається) скульпторів Лі Лорі й Рене Поль Чембелана створено в 1937 році на замовлення Джона Рокфеллера-молодшого. 4,6 метра (з постаментом 13,5 метра) заввишки, вагою 7 тонн – це наймасштабніша скульптура в Рокфеллер-центрі. Ідея поставити титана навпроти головного католицького храму міста не випадкова. Джон Рокфеллер, на відміну від свого батька, був людиною нерелігійною, хоч і сповідував протестантизм. Багато що робив наперекір обставинам та порадам і добивався (в світському сенсі) успіху – від задуму побудувати Рокфеллер-центр у розпал Великої депресії до найщедріших в історії Америки пожертв на доброчинні цілі. З «Атлантом» він зробив так само, стверджуючи, що тільки від людини залежить, що станеться зі світом, який вона тримає на своїх плечах...

Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський

ПРОКЛЯТТЯ БОГИНІ ПЕЛЕ
Наша довідка: «Гавайські вулкани» (HawaiiVolcanoes) – національний  парк на Гавайських островах. Заснований у 1916 році, він охоплює 333 тисяч акрів (1348 кв.кілометрів). Тут знаходиться найбільший вулкан нашої планети (з урахуванням підводної частини) - Мауна-Лоа, що сягає 4172 метра над рівнем моря, а також найактивніший у світі вулкан Кілауеа, що періодично вибухає з січня 1983 року й до сьогодні. В парку кілька кліматичних зон: від мертвої пустелі Кау до тропічних лісів.
У 1980 році HawaiiVolcanoesNationalParkудостоївся статусу Міжнародного біосферного заповідника, а в 1987-му ввійшов до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Приблизно 50 відсотків його просторів - це дика місцевість, де розвинений піший туризм. Тут облаштовано близько 150 кілометрів пішохідних маршрутів уздовж вулканічних кратерів, випалених пустель і тропічних лісів.Неповторні ландшафти парку приваблюють сюди щорічно близько 2,5 мільйонів туристів.

Земля, якщо ти її сходив своїми ногами й вона торкнулася твого серця, надовго залишається чимось багато більшим, ніж просто туристичний об’єкт, точка на географічній  мапі, яку ти відвідав. Гаваї – одна з таких земель. Побувавши там раз, відчуватимеш сантимент до цього архіпелагу, напевне, все життя. Тому, побачивши у вранішніх теленовинах сюрреалістичну картину, як вогняний лавовий потік, вирвавшись з гирла вулкану, ринув прямо на обійстя мешканців острова, заспівпереживали...
... Одного разу, розповідають легенди, вождь Кагавалі вирушив на схили вулканів Великого острова, щоб покататися на гееголуа (по-нашому санчатах, виготовлених з хлібного дерева). Несподівано з-за гори, з-під трави піднялася жінка з вогнистим волоссям й покликала його за собою. Вождь Кагавалі, відданий зазвичай своїй дружині, немов чамренний, пішов за нею. Раптом очі незнайомки перетворилися на розпечене вугілля, волосся – в язики полум’я, а там, де вона стояла, земля розійшлася й звідти ринув потік гарячої вогняної лави...
...Незвичність ландшафту, його пустельність створює відчуття, що ви опинилися на краю землі. На краю, де земля справді горить під ногами. Перше враження, що потрапив до гігантського безлюдного ливарного цеху й змушений йти по цій розпеченій, немов пательня, дорозі - вулканічна лава тече буквально під підошвами черевиків. Не дивно ж, це місце – Мекка для фотохудожників з усього світу. Оповиваючи узбережжя густим туманом, вона вибудовує ще й чудернацькі арки...
...Ураз Кагавалі зрозумів, що перед ним богиня Пеле, яка вирішила такою спокусою випробувати його. Стрибнувши в сани, він полетів з усіх сил, які тільки мав, додому. Але лава була вже зовсім близько. Дружина зрозуміла, що немає порятунку від гніву Пеле й стала смиренно чекати, коли розплавлена лава рине на їхній дім і спопелить його. Але Кагавалі не хотів здаватися без бою. Він кинувся до океану й буквально в останню секунду встиг відштовхнути свій човен від берега – і лава з сердитим шипінням полилася у воду...
З тих пір гарячі вогняні потоки стікають на Великому острові Гаваїв в Тихий океан до сьогодні, творячи  химерну сюрреалістичну берегову лінію. І це особливе видовище, бо зустрічаються дві протилежні стихії: вогонь і вода.
Для самих гавайців ці місця священні. Вулкан Кілауеа вважається «помешканням» Пеле - богині вогню і вулканів. Гавайці багато що про неї розповідають, немов про реальну живу особу. Кажуть, що вона іноземка, родом з далекої Капакуели, де жила до початку всесвітнього потопу. Але вода й вогонь – несумісні, тому богиня, посварившись з сестрою, вирішила залишити батьківщину й переселитися на Гавайські острови. З п’яти вулканів вона облюбувала найноровливіший – Кілауеа. В його кратері й сьогодні можна бачити пурпурові відблиски лави. «Вони були й будуть завжди», - переконані гавайці. Бо так хотіли їхні предки, які приходили на поклін до богині Пеле, яка оселилася тут, й приносили їй, кидаючи в палаюче жерло, плоди папаї, печене м’ясо й пританцьовуючи при цьому ритуальний танок гулу.
Перші мешканці острова приходили до кратера найактивнішого вулкану, немов до жертовниці, й приносили свої дари, намагаючись задобрити богиню. Присутність богині відчувається тут повсюдно: є "сльози Пеле" (маленькі краплі лави, які охолоджуються на повітрі й приймають форму сльози),  є "волосся Пеле" (тонкі нитки вулканічного скла обсидіану, які утворюються в результаті швидкого охолодження лави при стіканні в океан)...
«Гавайські вулкани», цей дивовижний, майже сюрреалістичний парк, було створено на найбільшому острові, який так і називається - Великий. Він знаменитий насамперед своєю вулканічною активністю, тобто, первісною картиною створення Творцем нашої планети. Бо якщо Ісландія зі своїми марсіанськими ландшафтами видалася нам землею молодою, Єловстоун зі своїми гейзерами й кольоровими озерами – дуже молодим, то Гаваї з живою вогненною лавою, що тече прямо у вас під підошвами, - просто юними. Пейзажі й ландшафти з річками гарячої лави й лише невеликими «латками» колючок і трави змінюються буквально на очах.  
Однак найпривабливішим для туристів, без сумніву, є вулкан Кілауеа. Навколо нього прокладено 17-кілометрову дорогу, яка створює доволі безпечний доступ до цієї кузні Гефеста й «помешкання» Пеле (деякі творці новітніх легенд поєднують цього древньогрецького бога вогню й ковальського ремесла та гавайську богиню вогню і вулканів, стверджуючи, що нинішнє виверження Кілауеа – це своєрідний салют на честь їхнього весілля, до якого «пара» йшла рівно один мільярд років).
Попри те, що Кілауеа - найактивніший на Землі, він безпечний для відвідувачів, оскільки його виверження не носять вибухового характеру. У спокійніші часи, коли він виявляв спокійніший норов, по найактивнішому на землі вулкані можна було ходити і навіть їздити. Правда, найцентральнішу його частину – кальдеру, зону опускання грунту в центрі кратера розміром 3 на 5 кілометрів, завжди огорожували.
Попереднього разу він прокинувся в 2011 році й викинув стовп лави й попелу заввишки в декілька сотень метрів. Подивитися на захоплююче видовище сходу потоків лави зібралися сотні туристів. Тоді фахівці запевнили, що особливого ризику для гостей національного парку немає. Потоки розпечених гірських порід, що стікають по південному схилу вулкана, не виходили за межі національного парку й не становили загрози для людей. "Наше дослідження показує, що Кілауеа - небезпечний вулкан. Ми з'ясували, що за останні 2500 років, він перебував в активній фазі 60 відсотків часу, і лише 40 - у режимі виробництва лави", - запевняли тоді вулканологи з гавайської обсерваторії.
У 1790 році виверження Кілауеа забрало життя сотень людей. Останній період активності Кілауеа розпочався в 1983 році і триває до сьогодні. Щодня він виплескує зі своїх надр 200-600 тисяч кубічних метрів лави. Якщо провести образне порівняння, то цього достатньо, щоб кожен день з’являлася нова дорога шириною в дві смуги і довжиною в 35 кілометрів.  Недаремно ж Гаваї називають єдиним американським штатом, який постійно розширюється - починаючи з 1983 року, до його території додалося понад 500 акрів нової землі, утвореної вулканами.
У 1823 році вулкан Кілауеа вперше відвідали представники Західної Європи. Англійський місіонер Вільям Еліс, побачивши кальдеру, записав у своєму щоденнику: «Видовище піднесене й навіть жахливе постало перед нами. Ми зупинилися з тремтінням у колінах. Подив і неможливість пояснити бачене в деякі моменти примушували нас завмерти, як статуї. Ми завмирали на одному місці й наші погляди були прикуті до прірви, що лежала під нами...»
Починаючи з 1840-х років, вулкан Кілауеа перетворився на туристичну визначну пам'ятку. Місцеві бізнесмени Джордж Лікург і Бенджамін Пітман побудували тут готелі для туристів. Їхнє паломництво наростало, і в 1911 році тодішній губернатор Гаваїв Волтер Фреєр запропонував законопроект про створення «Національного парку Кілауеа».
Однак він зустрів шалений опір з боку власників ранчо, які були розташовані в цьому районі. Лише підтримка президента США Теодора Рузвельта схилила чашу терезів на користь створення національного парку. 1 серпня 1916 року національний парк Галекала став першим національним парком на Гаваях і 11-м за ліком у Сполучених Штатах Америки. У вересні 1960 року з його складу було виділено Національний парк «Гавайські вулкани».
Трохи сейсмології. Вулкани поділяються на три групи: «активні» – ті, що вивергаються часто, «сплячі» - які можуть активізуватися протягом певного періоду, і «вимерлі» - які не спалахули з доісторичних часів і шансів на їхнє виверження нині практично не існує.
Що таке діючий вулкан? Смітсонівський інститут, що знаходиться у столичному Вашингтоні, проводить спеціальну дослідницьку програму, яка називається «Глобальний вулканізм», що вивчає вулканічну діяльність діючих вулканів світу. За визначенням учених, активним вважається вулкан, який вибухає принаймні один раз за останні 10 тисяч років. Гавайський архіпелаг сформувався в результаті безперервних вулканічних вибухів на океанічному дні протягом кількох сотень тисяч років. Кілауеа - один з п'яти щитових вулканів, які разом утворюють Гавайські острови, Мауна-Лоа - найбільший діючий вулкан в світі за загальною площею поверхні, враховуючи підводну його частину (останні виверження відбулися 24 березня-15 квітня 1984 року), Гуалалаї вибухав тричі за останні тисячу років, Галеакала, що на острові Мауї, вивергався кілька разів за останніх 10 тисяч років, а також підводний вулкан Лоігі, який розташований біля південно-східного узбережжя на глибині близько 3 тисяч футів (востаннє він вибухав у1996 році й з тих пір вважається відносно активним).
На сьогоднішній день на планеті існує 500 діючих вулканів, з яких 5 в американському  штаті Гаваї. Гавайський архіпелаг – це шість островів: Оагу, Молокаї, Ланаї, Мауї, Калогаве й Гаваї або ще його називають Великий острів, бо він найбільший з усіх. До складу архіпелагу належать ще 126 більших і менших островів, серед яких і маленький острів імені Лисянського – нашого видатного географа й мандрівника. Усі вони за походженням – вулканічні. Острів Мауї, наприклад, породжений «діяльністю» одного вулкана, його сусід Оагу – двома, в «будівництві» Великого острова брали участь відразу п’ять вулканів.
Острів Лисянського було відкрито 15 жовтня 1805 року під час кругосвітної подорожі під командуванням Івана Крузенштерна й названо так на честь капітана одного з кораблів експедиції «Нева», уродженця Ніжина Юрія Федоровича Лисянського. В 1857 році острів було анексовано королем Гаваїв Камагамехою ІV. У 1890-му його було здано в оренду компаніїNorth Pacific Phosphate and Fertilizer Company, яка займалася видобутком гуано – органічного добрива, утвореного від багатотонних нашарувань пташиного посліду. Бо цей безлюдний острів – справжнє царство морських птахів.
Оскільки всі живі істоти на Гавайських островах багато мільйонів років розвивалися за відсутності природніх хижаків або суперників, у них зовсім немає засобів захисту (ріг, отрути чи захисного забарвлення). Як стверджують учені, перші полінезійці, які прибули на Гавайські острови між 500-800 роками нашої ери, побачили тут 67 видів птахів, третина з яких нині вимерла.
Вони були здивовані, що на острові зовсім немає змій, жаб, москитів, вошей, мух і навіть тарганів. На островах жили лише два види ссавців: біло-сірий кажан і тюлень-ченець. Кажан, ймовірно, потрапив на острови випадково, з вітром з Північної або Південної Америки.
Гавайський тюлень-ченець – родич тюленів, які живуть у теплих водах Карибського й Середземного морів. Їх майже вибили під час полювання за шкурами й жиром у ХІХ сторіччі. Останнім часом зусиллями природоохоронних організацій США вдалося зупинити вимирання цього виду тюленів і навіть добитися збільшення їхньої популяції. Сіро-білого ж кажана нині можна зустріти лише в державному парку Коке.
На летовищі в Гонолулу митник на повному серйозі запитав нас, чи не ввозимо ми на Гаваї змій. Річ у тім, що ввезення на ці острови змій, котів чи будь-яких інших «чужинців» може призвести до екологічної катастрофи, адже 90 відсотків тваринного світу Гаваїв – це так звані ендеміки, тобто тварини, які живуть тільки тут і ніде більше. Хоч перші переселенці навезли сюди й свиней, і коней, і овець, і кіз, які з часом стали дикими, але вони не надто нашкодили ендемікам. І сьогодні, так само як і в часи капітана Лисянського, на острові його імені можна зустріти нене (знамениту гавайську казарку) й срібний меч – одну з найрідкісніших рослин нашої планети.

ШПАРКА РОКФЕЛЛЕРА У ВЕЛИКОМУ ТІТОНІ

Наша довідка: Гранд-Тітон (GrandTeton) – національний парк США в штаті Вайомінг. Розташований за 16 кілометрів на південь від Єловстоунського національного парку, фактично є його продовженням. Загальна площа - 130 тисяч гектарів. Включає в себе велику частину гірського хребта Тітон і північну частину долини Джексон-гоул. Природа парку збереглася майже в незайманому вигляді з доісторичних часів. У Гранд-Тітоні живе більше 60 видів ссавців, 300 видів птахів, тисячі видів комах.
Територія Гранд-Тітона і Єловстоуну разом з довколишніми лісами та іншими природоохоронними зонами, що прилягають до неї, устворюють унікальну екосистему Великий Єловстоун площею 7,3 мільйона гектарів, яка є однією з найбільших на планеті законсервованих екологічних систем.
Гранд-Тітон отримав статус національного парку в 1929 році. У 1943-му його було оголошено національним пам’ятником природи, а долина Джексон-гоул, яка в 1950-му стала частиною заповідника, стала одним з найпопулярніших гірськолижних курортів світу. Гранд-Тітон входить до десятки найбільш відвідуваних національних парків США – до 4 мільйонів відвідувачів щороку.

Більшість американців та іноземців їдуть до Вайомінгу, аби стати бодай на кілька днів частиною його унікальної природи. На північному заході штату, на території, яка більша за деякі європейські країни, розкинувся Єловстоунський національний парк. Це гігантська природня кальдера, яка й досі пашить лавовою «подушкою» під скелястим плато, з гарячими озерами, гейзерами і хмарами пари, з дикою, незайманою природою. Але, якщо Єловстоун знають у всьому світі, то про національний парк Гранд-Тітон  – лише ті, хто його відвідав. Побувати в ньому ми, чесно кажучи, не планували. Тітон також трапився нам по дорозі, на зворотньому шляху. Просто з’ясувалося, що магістраль, якою ми планували повертатися до Солт-Лейк-Ситі, на ремонті, але є інша автострада. Й коли ми почали її вивчати й розглядати «в картинках», то побачили, що ця дорога веде через справжню казку...
... Коли, проминувши південну браму Єловстоуну, їдеш Меморіальною алеєю, почуваєшся Рокфеллером. Навіть якщо в тебе в руках кермо не «Ролс-Ройса», на руці не «Ролекс» і в кишені не платинова дебітна картка з багатьма нулями. На початку минулого століття, потрапивши випадково в ці Скелясті гори, Джон ДевінсонРокфеллер-молодший, єдиний син з п’ятьох дітей уславленого власника Standard Oil Джона Д.Рокфеллера, не думав про це, напевне, також. Хотілося зрозуміти, а про що він думав, що почував, дивлячись на це саме небо, милуючись цими самими сніговими вершинами, зачаровуючись цими самими плесами озер, вирішивши одного дня «роздати» всю цю красу людям. Хоча міг залишити собі або конвертувати її в нові мільйони й мільярди. Видко бувають і в житті багатіїв моменти, коли вони вдумуються в Христові слова «Важко багатому увійти в Царство Небесне...» й роблять благії справи.
На початку ХХ століття вслід за залізницею сюди прийшла й індустріалізація, намагаючись, напевне, якомога швидше зробити казку реальністю. У 1907 році Бюро меліорації США побудувало на річці Снейк дамбу, поблизу того місця, де вона витікає з озера Джексон. Але в 1910 році дамбу прорвало, наступного року її замінили новою. У 1916 році дамбу збільшили, й рівень води в озері піднявся ще на цілих 12 метрів. Весь цей індустріальний проект задумувався заради зрошення картопляних полів Айдахо. Подобалося це не всім. Такі будівельні плани поблизу озер в районі хребта Тітон  стурбували управляючого парком Горіса Олбрайта, й він почав день і ніч думати, як врятувати цю красу. Й надумав розширити парк, надавши таким чином озерам «охоронну грамоту». Захисники довкілля висловились за розширення території парку також, настільки, щоб він включав хребет Тітон – своєрідну діадему цих місць. Одначе мешканці долини Джексон-гоул виступили проти такого «зазіхання» на їхній життєвий простір, але залюбки сприйняли ідею створення окремого парку, включаючи Тітон і шість озер біля його підніжжя. Процес пішов. Після схвалення ідеї Конгресом президент Калвін Кулінж підписав 26 лютого 1929 року указ про створення національного парку Гранд-Тітон площею 39 тисяч гектарів.
Але й це ще не все. Коли наприкінці 1920 року Джон Девінсон Рокфеллер-молодший відвідав Тітон, більша частина долини Джексон-гоул залишалася в приватних руках. Горіс Олбрайт і Рокфеллер обговорили способи збереження долини від комерційної діяльності й домовилися про один «хитрий трюк». Рокфеллер почав скуповувати власність у Джексон-гоул через компанію Snake River Land Company, але не всі знали навіщо. Горіс Олбрайт знав - щоб передати її Службі національних парківз умовою, що на них ніколи не проводиметься жодної забудови чи сільськогосподарських робіт.
У 1930 році цей план було представлено населенню регіону й його не зрозуміли - надто підозрілими видалися доброчинні наміри ще донедавна хижого й ласого до великих грошей мільярдера. Не підтримав філантропа й Конгрес. У 1942 році Джон Девінсон Рокфелер написав листа міністру внутрішніх страв США Гарольду Ікесу, який рекомендував Франкліну Рузвельту скористатися своїм правом, яке дозволяє президенту країни створити природоохоронну територію без схвалення  Конгресу. Що й було зроблено для проголошення національного пам’ятника природи Джексон-гоул. І Рузвельт прислухався. Так у 1943 році на 89 тисячах гектарів, пожертвуваних Рокфеллерами, постав національний пам’ятник природи Джексон-гоул. У 1972-му його приєднали до національного парку Тітон і на знак вдячності дорогу, що веде від південної брами Єловстоуну через Тітон-парк назвали Меморіальною алеєю Джона Девінсона Рокфеллера.
Гори зі сніговими вершинами завжди виглядають захоплююче. А гори з білими шапками, які задивляються в дзеркала нескінченних озерних плес, зачаровують. Тітон - це не менше диво світу, ніж Єловстоун. Гранд-Тітон – це частина Скелястих гір, через які, неначе хребет гігантського динозавра, простягнувся ланцюг з цілої низки могутніх піків, над якими домінує вершина з однойменною назвою. Біля підніжжя та на схилах гір, в долині Вайомінг, видніються незліченні великі й мініатюрні озера, потічки, джерельця. А довкола скільки бачить око, стоять дрімучі густі хвойні ліси. Недаремно ж ЮНЕСКО назвало  Національний парк Гранд-Тітон одним з найкрасивіших і найоригінальніших місць на землі.
У тутешніх місцях багато географічних об’єктів було названо франкомовними ірокезами та канадійськими «траперами» (купцями-торгівцями хутром) французького походження. Так, французьке les trois tеtons (the three teats) «Ле Труа Тітонс» було скорочено до Тітонс.
Тітон як наймолодший хребет Скелястих гір почав формуватися лише 6-9 мільйонів років тому. Він проходить майже точно по меридіану вздовж активного розлому. Східні схили його круто обриваються до долини Джексон-гоул, а західні – більш похило, до долини Тітон.Крім найбільшої вершини Гранд-Тітон (4199 метрів), в гряді є ще 9 піків висотою понад 3658 метрів. 8 з них розташовані між каньйонами Аваланчі і Каскади й утворюють Катедральну групу(Cathedral Group).
У 1804-1806 роках експедиція Льюїса-Кларка, повертаючись з узбережжя Тихого океану, проходила на північ від регіону Гранд-Тітон. Один з її учасниквв Джон Колтер приєднався до двох мисливців-«трапперів», які вирушали на захід за бобровими шкурами. Колтер, очевидно, був першим некорінним мешканцем, який пройшов через долину Джексон-гоул й першим побачив дивовижної краси хребет Тітон. Принаймні, на одному з перевалів, в поселенні Тітонія, в 1931 році було знайдено «Камінь Колтера» (камінь, вирізаний у формі голови з надписом «Колтер» на одному боці і цифрою «1808» - на іншому).
Пізніше, вслід за ним прийшли інші «маунтмени» та експедиції, які шукали тут золото й місця, багаті на пушнину. Після 1810 року американські й британські торгівельні компанії змагалися за конроль над пушниною в Північній Америці. Кінець конкуренції поклала Орегонська угода1846 року, оголосивши цю територію частиною США. У 1820-ті роки було створено Хутряну компанію Скелястих гір, яку очолили три особи, серед яких і Девід Едвард Джексон. Саме на честь нього названо долину, яка тягнеться східніше від хребта Тітонських гір, - Джексон-гоул (Шпарка Джексона).
Коли перші дослідники і першопрохідці прийшли в район Гранд-Тітон, а було це в перше десятиліття ХІХ століття, то зустрілися зі східними племенами шошонів, більша частина яких жила в горах. «Блідолиці» називали  їх «бараноїдами», а вони самі себе - «тукудика», що означало «ті, що харчуються бараниною». Пояснювалося це «прізвисько» дуже просто - основною здобиччю шошонів були гірські снігові барани. Індіани продовжували жити за тими законами, що й їхні предки, свято вірячи, що існує великий духовний зв’язок між ними й Тітоном, який оберігає їх від лихих людей. Але, з’ясувалося, що не від усіх: «тукудиків» спіткала така ж доля, як і тисячі інших індіанів: з Тітону та Єловстоуну шошонів виселили в резервацію Вінд-Рівер, за 160 кілометрів на південь від долини Джексон-гоул, яку було дозволено обрати їхньому вождеві Вашакі.
Парк же отримав свою назву від найвищої гори в хребті Тітон, яка здіймається на два кілометри вище над Джексон-гоул. Сьогодні завдяки Рокфеллерам у цій долині дозволяється лишень зводити дачі-ранчо й доступно це далеко не всім – у таких відпочинкових оселях живуть найбагатші люди Америки. Тут обладнано гірськолижні траси, але відпочивати в Джексон-гоулі можна в будь-яку пору.
Найбільше з безлічі тутешніх озер Джексон тягнеться на 24 кілометра. Найбільша ріка парку - Снейк. Їдучи вздовж неї, ми все поривалися скупатися, але, з’ясувалося, що вода в ній прехолоднюща, бо приймає в себе всі струмки-потоки-ріки, що стікають від танучого снігу з гір у долину Джексон-гоул. А в районі хребта Тітон більше 10 великих льодовиків.
Ця заповідна зона – рай для диких тварин, господарями серед яких почуваються гігантські ведмеді гризлі. На схилах гір можна побачити стада бізонів, які мирно пасуться. І тільки тут, у Вайомінгу, можна спостерігати унікальне явище: разом з бізонами пасуться й лосі, які, зазвичай, в інших регіонах воліють бути самітниками. Хоча Гранд-Тітон – єдиний національний парк, де дозволено полювання на лосів. Але лише в певній частині й в певний період року. Прихильники такого полювання переконують, що це виправдано, бо без відстрілу стадо лосів зростатиме й це матиме негативний вплив на рослинність. Опоненти ж, навпаки, кажуть, що в заповіднику завелося й без того надто багато хижаків, а полювати на лосів у сучасному світі – це жорстоко.
...Мальовнича алея Рокфеллерасправді здавалася казкою. Але наш GPS почав попереджати, що незабаром потрібно звертати вбік. Призупинившись у інформаційному центрі для туристів, який стояв обабіч дороги, хотіли пересвідчитися, чи правильно їдемо. «Правильно», - привітно усміхнувся молодий рейнджер й трохи замешкався, а потім через хвилину додав: «Але дорога там уже не-рокфеллерівська...».
Що це означає, ми зрозуміли, скрутивши з алеї на вужчий шлях, а потім ще вужчий, аж поки не в’їхали в ліс, і дорога перетворилася на стежку з асфальтом, дуже схожим на українські сільські дороги. Ліс підступав до дороги суцільною стіною. Сутеніло. З півгодини ми тряслися вечірнім лісом без жодної живої душі довкола й жодного зустрічного авто, не перестаючи дивуватися, чому не можна зробити в’їзд до Тітонського національного парку платним (досі цей парк – безплатний) і таким чином назбирати бодай трохи грошей, щоб полатати тутешні шляхи-дороги.
Зрештою, ліс так само несподівано порідів, розтанув, розчинився у вечірніх сутінках, і стежка знову перетворилася на широку добротну магістраль. Проїхали містечко чи, точніше, село з позначкою, що в ньому мешкає 200 осіб, потім ранчо, за ним ше одне... Ми вже звикли до монументальних арок ранчо, створених з трьох гігантських грубо тесаних колод. Погляд вихопив ще одну, яка нічим особливим не відрізнялася від інших, які бачили на просторах і Айдахо, і Вайомінгу, і Монтани. Але за кількасот метрів помітили  невеличку вивіску «Заповідник імені  Лоренса Рокфеллера». Призупинилися. З’ясувалося, що крім долини Джексон-гоул, Рокфеллери мали на тітонських просторах й ці розкішні володіння, а в 2001 році вирішили також передали 448 гектарів людям, у всенародне, так  би мовити, користування, заснувавши на його території заповідник імені Лоренса Рокфеллера, представника вже третьої генерації знаменитої династії. До цього дарунку, правда, було прикріплено спеціальний «супровідний лист»: «...Передаємо цей дар людям, щоб кожен, хто бажає, міг приїхати сюди й відчути свою духовну й душевну єдність з красою тітонського довкілля...»
Напевне, саме тому в Тітоні, можливо, більше, ніж будь-де, почуваєшся Рокфеллером, який зрозумів, що не все в світі можна приватизувати. Від багатства, яке раптом впало тобі до ніг і належить тобі, бо ти й є частиною цього багатства. І цього фіалкового високого неба, і цих засніжених суворих вершин, і цих мовчазних вересневих лісів, і цих нескінченних чистих блюдець-джерел... Бо хіба можна приватизовувати красу, яку Всевишній створив для всіх нас...

СТАРИЙ СЛУЖАКА ТА ЙОГО ГАРЯЧІ ПОБРАТИМИ

Наша довідка: Гейзер - джерело, що періодично фонтанує гарячою водою та парою і є одним з проявів вулканічної активності. Назва походить від Ґейсіра - гейзера в Ісландії, який було вперше описано науковцями. Інша назва  - «водяний вулкан». Гейзери з постійною тривалістю циклу називають регулярними, мінливою - нерегулярними. Тривалість окремих стадій циклу вимірюється в хвилинах і десятках хвилин, стадія спокою триває від декількох хвилин до декількох годин або днів. Вода, що викидається гейзером, відносно чиста, слабко мінералізована, містить багато кремнезему, з якого біля виходу каналу і на схилах утворюється гейзерит.
Гейзери поширені в районах сучасної й недавньої вулканічної активності. На нашій планеті існує п’ять великих геотермальних районів з діючими гейзерами: в Ісландії, Новій Зеландії, США, на Камчатці (Росія) та на кордоні Чилі з Болівією, на висоті 4320 метрів над рівнем моря в Андах.

У кожній людині, незалежно від віку, живе дитина. Про це думалося, коли ми  шукали вільного місця в «театрі під відкритим» небом у Єловстоунському парку.
Бо як ще назвати видовище, коли кількасот «глядачів» - білих, чорних, брунатних, малих, старих, немовлят, людей різних професій й уподобань з усього світу, всівшись півколом на лавах довкола невисокого пагорба й налаштувавши свої кіно-фотокамери, айфони й айпеди, завмерли в очікуванні. В очікуванні дива. Дива, що ось-ось, зараз, через мить, відбудеться на наших очах, і цей магічний пагорб переможно «вистрелить» у піднебесся високим водяним стовпом. І заклацають сотні фотоапаратів, щоб увічнити цей момент і себе разом з ним. Той, хто наздоганяв і чекав, знає, що в чеканні хвилини перетворюються на години й тягнуться цілу вічність. Отож, знайшовши вільні місця й втупившись разом з усіма в одну точку на найближчій лінії горизонту, ми чекали п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин, півгодини... й, не витримавши такої муки, вирішили тим часом оглянути довколишні краєвиди. А якщо й пропустимо цей сеанс, подумали, то потрапимо на наступний...
Й дерев’яні вимостки знову повели нас від одного джерела до іншого, від одного гейзерика до іншого. Кожен - з дивовижними формами й не менш чудернацькими назвами. Химерні гарячі фонтани Віяло, Замок, Вулик, Людина-хвилина, Лев...  Конусоподібний гейзер лева названо так через ревучий звук, який він видає, коли  випускає пару. Його сплески окропу із земних глибин можуть досягти 90 футів заввишки й відбуваються в інтервалі від 1 до 7 хвилин. Він - найбільший з «левової» групи, до якої належать недіючі нині Дитинча й Левиця.  
Особливою популярністю серед туристів користується Велике призматичне джерело (Grand Prismatic Spring) – киплячий казан 91 на 75 метрів, який вважається також гейзером. Його знайшли геологи в 1871 році й назвали так через вражаюче забарвлення. Кольори змінюються залежно від пори року завдяки пігментним бактеріям, які живуть у водоймі. Неправдоподібно яскраві синій, зелений, жовтий, жовто-гарячий, золотистий, червоний, брунатний відтінки нагадують райдужну дисперсію білого світла з оптичною призмою, звідси й назва Grand Prismatic Spring.
До речі, в Єловстоунському національному парку рекордна кількість гейзерів. На площі 8 983 квадратних кілометрів тут пульсують близько 3 тисяч гарячих джерел- дві третини від загального числа всіх гейзерів світу.
Але першим серед перших був Старий служака. 18 вересня 1870 року експедиція Вашбурга-Лангфорда-Доена спустилась вниз річкою Файргол і ввійшла в туманну долину. Перший природній «фонтан», який вони побачили, й був Old Faithful - Старий служака. Зустрічаючи гостей, він «фиркнув» стовпом киплячої води на 40-метрову висоту. Старий служака – природжений актор. Розташований на пагорбі, що піднімається на метрів десять над довколишньою рівниною, він вже ніби на сцені. А коли починається дійство, Old Faithful вистрілює в небо 30-50 метровим фонтаном. Потім притишує свій норов, чекаючи, напевне, запрошення «на біс». І вдячні глядачі справді кричать йому «Браво!» і плескають у долоні. Й Старий служака знову виходить на авансцену з-за своїх підземних лаштунків і самовіддано грає свою роль, нерідко хвилин три-п’ять. І знову замовкає. Сьогодні інтервали між  «вибухами» вар’юються від сорока хвилин до двох годин. Раніше, на початку ХХ століття, він вибухав кожну 91 хвилину. Цифра «91» невипадкова. Кажуть очевидці, що Старий служака був тоді великим педантом.
Але не гребував і менш інтелігентною роботою. Попервах, для військовиків, посланих сюди захищати природу. Служив навіть... пральнею.  Гарменс, помічник генерала Шерідана, писав у 1882 році, що в перервах між «вибухами», коли гейзер був спокійний, у ньому можна було щось випрати, «льон і бавовник були як нові, а от вовняний одяг скочувався-збігався...»
Але найпотужнішим і найбуйнішим гейзером Єловстоунського парку вважається зовсім не Старий служака, а Пароплав (Steamboat), що в басейні Норріс Нижнього кільця. Він викидає струмінь води на 91 метр вгору, на висоту статуї Свободи. А його сила настільки потужна, що лише від одного викиду він ламає й змиває всі дерева, навіть старі сосни, які ростуть неподалік. Виверження триває від 3 до 40 хвилин. Але щастя (для дерев, але не для туристів) у тому, що цей гейзер непередбачуваний: він може прокинутися раз на чотири дні, а може заснути на 50 років, як це було в 1911 році. Після тривалого затишшя, Пароплав прокинувся в 1961 році – через два роки після одного з найсильніших землетрусів (магнітудою 7,5 балів), що стався в районі озера Гебген. Під час своєї подорожі до Єловстоуну ми зробили одну «рокову помилку»: поїхали Нижньою петлею 2 вересня, а потрібно було 3-го, тому що непередбачуваний Пароплав знову пробудився саме 3 вересня (того дня ми милувалися Старим служакою), «проспавши» в басейні Норріса більше року.
Пригадується, як кілька років тому, викупавшись у знаменитій на всю планету ісландській Блакитній лагуні, ми вирішили побачити країну в оригіналі й, кажучи сучасною мовою, взяли тур «Золоте кільце». Найперше, куди нас привезли, була теплоелектростанція на околиці Рейк’явіка. «І для чого вона нам здалася? - дивувалися туристи, а з ними й ми.- Такі станції й підстанції ми можемо побачити й у себе вдома!» «Такі, та не такі...» - заперечив  наш провідник і розповів, що  ісландські теплоелектростанції  працюють на підземних теплих водах, і це є дар природи, бо Ісландія фактично стоїть на гарячих джерелах.
Під час Другої світової війни країна дуже страждала від відсутності палива: хоча вона й не брала участі у війні, але військові транспорти воюючих країн не пропускали до Ісландії кораблі з пальним. Ось тоді-то ісландці трубами провели до своїх домівок гарячу воду, даровану їм самою природою. Тепер вони не тільки опалюють свої помешкання безкоштовним окропом, але й влаштовують розкішні теплиці, де вирощують огірки, помідори, кактуси, троянди і навіть банани. 
Ісландія - це класична країна вулканів та гейзерів. Зі схилів гір сповзають льодовики, а над ними клубочиться гаряча пара гейзерів. Вперше гейзери були відкриті в Ісландії. Цей суворий північний острів піднявся колись з глибини океану як величезний вулкан. Саме тут височіє один з найактивніших вулканів сьогодення Гекла, довкола якого розкидано безліч гейзерів, великих і малих. По прозорих гейзерітах, немов по долоні, можна прочитати історію острова. Бо в них, немов у кришталевій скарбничці, акуратно складено скам'янілі залишки рослин і комах й видно кожну прожилку, яка була колись березою, фіалкою чи мурашкою. 
Долина гейзерів - одне з найпривабливіших місць Ісландії, яке обожнюють туристи з усього світу. Розташована вона за сто кілометрів від ісландської столиці - Рейк'явіка. Долина гейзерів (ісландською Гаукадалур - «сад гарячих джерел») розкинулась десь посередині Золотого кільця, яке розпочинається з Рейк'явіка, тягнеться центральною Ісландією й повертається до столиці. Примітно, що ісландська долина гейзерів донедавна перебувала у власності режисера Сигурдура Йонассона, який з часом передав її в дар державі. Він придбав цю місцевість у 1935 році в Джеймса Крейга, виробника віскі. Був час, коли джерела огородили високим парканом і стягували з людей плату за вхід. Сьогодні кожен бажаючий може побачити ісландські гейзери абсолютно безкоштовно.
Вже на шляху до «саду гарячих джерел» перед нашими очима відкрилося захоплююче дійство: дорога буквально потопала в тумані, через який потрібно пробиратися, мов крізь туманну Атлантиду. До речі, саме ця картина й надихнула норвезького мореплавця Інгольфа Арнарсона 871 року назвати столицю Ісландії Рейк'явіком, що означає "паруюча гавань". Усього ж в Ісландії більше 250 груп гейзерних полів, на яких діють понад 7 тисяч окремих гарячих джерел - це найбільша кількість гейзерів на одиницю площі в світі.
Візитні картки «гарячої» Ісландії -  Великий Гейсир та Строккюр. Великий Гейсир або Великий гейзер - найзнаменитіший, бо звідси й пішла сама назва «гейзер» для всіх «фонтанів гарячої води», (дослівно "той, що викидає", "б'є струменем").  Однак про велич Гейсира тепер говорить лише його назва. Щоб поспостерігати за тим, як він «працює», потрібно мати і час, і везіння, бо прокидається  цей гейзер раз-другий на добу, а інколи взагалі мовчить місяцями. Колись Гейсир видавав фонтан висотою 60 метрів, сьогодні ж може вичавити з себе окроп на висоту лише парочку метрів. У періоди затишшя він перетворюється на зелене озеро діаметром вісімнадцять та глибиною півтора метра. За свого ледачкуватого колегу наполегливо працює Строккюр (у перекладі українською "діжка оливи"), що розташований за 40 метрів на північ від Гейсира біля річки Гвітау, «стріляючи» кожні 5-7 хвилин, він «вистрілює» водою на висоту 20-30 метрів.
Гейзери завжди нагадують, що вулканічні сили дрімають поруч, що вони завжди можуть проявитися, як це було в Новій Зеландії, одному з рідкісних місць земної кулі, де є гейзери. Найкрасивіший гейзер Нової Зеландії, який примістився на пагорбі-терасі з рожевого кремнієвого туфу, зник під час виверження вулкану Таравери в 1886 році. Інший – Ваймангу, найпотужніший свого часу на Землі, діяв з 1899 до 1904-го, викидаючи близько 800 тонн води за раз і здіймаючи стовп висотою 457 метрів! Але з часом він притих після пониження на 11 метрів рівня води в сусідньому озері Таравера.
Нова Зеландія й сьогодні багата гарячими джерелами. Але колись вона була не просто багата, а славилася красою свого «мармурово-скляного міста сходів», побудованого киплячим джерелом Тетарата. На схилі зеленого пагорба лежали води басейну, чисті й прозорі, а навколо сяяли сліпучою білизною скелі. Цю білизну надавав їм кремнистий наліт, який виділяють води гейзерів, - гейзерит. Тетарата спадав зі схилів пагорба терасами, і ці тераси, вкриті білою памороззю гейзериту, нагадували гігантські мармурові сходи розкішного замку. Вони вели прямо до озера Ротомаган і зникали в його бірюзових глибинах. З країв сходинок, немов мережива, звисали чудернацькі сталактити і важко було повірити, що природа може так прикрасити свої творіння. Але виверження вулкана зруйнувало це рідкісне за красою диво природи. Лише нотатки мандрівників зберегли описи тих давніх красот, які прикрашали те місце, де нині панує лише гейзер Погуту, який «стріляє» не вище, ніж на 20 метрів.
Сьогодні особливою популярністю в туристів користується долина гейзерів Роторуа, де земля й досі термально активна завдяки однойменній кальдері.
Тривалий час вважалось, що крім Ісландії та Нової Зеландії, більше ніде на планеті  гейзерів немає. Але потім натрапили на Єловстоун, а вслід за ним «знайшлися»  гарячі фонтани в Андах і на Камчатці. До речі, з усіх цих гейзерних полів ми не були лишень у Новій Зеландії та Андах, Ісландію ж, Єловстоун і Камчатку об’їздили й обходили вздовж і впоперек.
На Камчатці Долину гейзерів відкрили влітку 1941 року. Важкодоступність Долини гейзерів не дозволила виявити це унікальне місце раніше. Втім, і сьогодні далеко не всі можуть побачити камчатські гарячі вулкани. Тому що дістатися до них можна хіба що гелікоптером, а по-друге, публічні відвідини у цій нашпигованій тоді радянськими, а нині російськими балістичними ракетами землі суворо регламентовано (нас виручили журналістські посвідчення з позначкою «Всюди»). Долина гейзерів – це ущелина завширшки чотири кілометри і завдовжки вісім, дном якої протікає Гейзерна річка. Уздовж гирла річки схили каньйону «обліпили» близько 40 гейзерів, термальних джерел, грязьових казанів та вулканчиків.
Учені вважають, що на Землі існує п’ять великих геотермальних полів з діючими гейзерами – в Ісландії, Новій Зеландії, США та Камчатці. П’ята долина гейзерів - Ель Татіо сховалася високо в горах - на кордоні Чилі з Болівією. Назва"El Tatio" перекладається  як «дідусь». Гейзер знайшов прихисток на високій полонині в Андах, в оточенні багатьох активних вулканів, на висоті 4200 метрів вище рівня моря. В долині знаходяться ще 80 гейзерів. Це найбільша гейзерна  система в Південній півкулі й третє найбільше гейзерне поле в світі.
Насправді ж гейзери є не лише в цих п’яти точках планети. Є вони і в Японії, на північному сході острова Кюсю, біля міста Беппу. Однойменні джерела прихистили на своїй території близько трьох тисяч гарячих вулканів і мікрогейзеров. Особливу увагу відвідувачів привертають «Дев’ять кіл пекла» – дев’ять незвичайних джерел, кожен з них має особливий норов. Наприклад, «Поголена голова» (Oniishibozu Jigoku) нагадує велику киплячу сіру калюжу. Незвичайна назва з’явилася завдяки міхурам, що нагадують голені голови будистських ченців. А Кривавий ставок (Chinoike Jigoku) отримав свою назву  завдяки червоним мінералам, що містять залізо. Гейзери є навіть в океані, зокрема в Атлантичному. У 1977 році потужні підводні гейзери, які викидають воду на сотні метрів, гідронавти вперше помітили в районі Галапагоського рифу, опустившись на глибину 2 кілометри. Причому пізніше дослідники встановили, що існують білі гейзери й чорні, й назвали їх «білими курцями» й «чорними».
Гейзери - сусіди вулканів. Вулкани зігрівають під землею воду, деякий час вона вирує і клекоче, але не виривається на світ білий - щоб вирватися назовні, їй потрібно закипіти, а цьому заважає тиск стовпа води. Але ось температура піднімається вище ста градусів, вода потроху вихлюпується, тиск слабшає і високо в небо виривається фонтан окропу з клубами пари. Виверження закінчується. Тиша. Ніби нічого й не було. Але минає час –хвилина, день, а то й рік і все повторюється знову. Звідки з'являється ця вода? Чому вона гаряча? І що змушує її вистрілювати фонтаном у повітря, утворюючи гейзер? У всіх гейзерів отвір, який називається трубкою, веде з поверхні землі в підземні резервуари, які служать сховищами води. Джерелом основної кількості води є дощі та сніг. У надрах Землі гірські породи дуже гарячі. Гази від цих розпечених порід, в основному пара, піднімаються тріщинами в скельних породах і досягають підземних резервуарів. Тут вони нагрівають воду до температури кипіння, а то й вище. Так виходить гаряче джерело. А що робить його гейзером? Трубка або прохід, що йде від води до гарячих порід донизу (туди, звідки виходить тепло), має вигнуту, неправильну форму, що заважає парі просто підніматися на поверхню. Якщо б пара й вода вільно виходили знизу, то вийшло б просто постійно кипляче джерело. Гейзер «вистрілює», тому що вода в кам'яних пастках підземної водоносної системи нагрівається до кипіння і відразу ж перетворюється на пару. Парі потрібний більший простір, ніж тій же воді, з якої він утворився, і тому вона виштовхує водяний стовп, що знаходиться над нею. 
...Фрррр! - і водяний стовп проривається, вибухає, з шипінням вистрілює гігантським фонтаном, і відразу ж падає, залишивши в повітрі паровий шлейф, неначе власну порожню оболонку...
І в цей момент сотні «дітей» різного віку, від 5 до 95-ти, захоплено натискують на «спускові курки» своїх фотокамер, щоб зупинити цю мить і увічнити. А разом з нею увічнити й себе...

ТАМ, ДЕ ЗЕМЛЯ ЩЕ Й ДОСІ МОЛОДА

 Наша довідка: Єловстоунський національний парк (Yellowstone National Park) - перший у світі національний парк, заснований 1 березня 1872 року, міжнародний біосферний заповідник, занесений до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Знаходиться на території трьох штатів - Вайомінг (96 відсотків площі парку), Монтана (3 відсотки) та Айдахо (1 відсоток). Загальна площа - 898,3 тисячі гектарів. З півночі на південь його протяжність становить 102 кілометри, зі сходу на захід - 87. Дві третини території парку належать до басейну Атлантичного океану, решта - басейну Тихого океану.
Парк розташований на Єловстоунському плато, на висоті приблизно 2400 метрів над рівнем моря. Майже з усіх боків плато обступають хребти Скелястих гір висотою від 2700 до 3400 метрів над рівнем моря.
Єловстоунська кальдера - найбільший дрімаючий супервулкан континенту під Єловстоунським національним парком. Велика частина його території вкрита застиглою лавою. В парку знаходиться одне з п'яти існуючих у світі гейзерних полів. У Єловстоуні зосереджено близько десяти тисяч різноманітних геотермальних джерел, в тому числі гарячі та сірководневі, грязьові вулкани і безліч інших, що становить половину всіх геотермальних джерел світу. В парку 290 водоспадів, багата фауна та флора, мальовничі ландшафти. Щороку його відвідує від 5 до 8 мільйонів туристів з усього світу.

«Чи не могли б ви трохи скоротити свій маршрут, бо не можу дочекатися, коли ви вже доїдете до того Єловстоуну...», - написала в листі до нашої газети одна читачка, яка «подорожує» разом з нами. Отож, доведеться скорочуватися...
От ми й приїхали...
В’їхати на територію Єловстоунського національного парку можна через одну з п’яти брам. Ми обрали західну, з боку штату Монтана.
«Звідки їдете-е?! Куди-и?! Чи є серед вас особи 62 років і старші-і?!» - немов не запитує нас, туристів, які прилетіли сюди за тридев’ять земель насолоджуватися природою, а роздає військові команди, чеканно, по-офіцерськи, рейнджер, визираючи у віконце своєї «фортеці». Якби ми перетинали цей в’їзний (так і хочеться написати «КПП - контрольно-пропускний пункт») пішки, то з несподіванки могли б і виструнчитися та віддати честь. Але рейнджер-«офіцер» замість виголосити «слухай мою команду!», протягує нам цілу течку паперів й, ледь помітно усміхаючись кутиками очей, уже лагідніше, попереджає: «Нижня петля сьогодні на о-о-сь цьому відтинку зачинена». Й обводить для переконливості сантиметрів двадцять на мапі червоною ручкою. Заплативши 25 доларів (перепустка діє протягом тижня), подякували й з легкістю зітхнули: «Сьогодні нас це не стосується, бо сьогодні ми вирішили мандрувати Верхньою петлею».
Власне, для автотуристів, усіх, без винятку, в Єловстоунському національному парку є лише дві дороги – Верхня петля (Upper Loop) і Нижня (Lower Loop), які утворюють на мапі чітку вісімку.
Кожна з них завдовжки 250 кілометрів (!). Готуючись до поїздки, ми переглянули мапу й побачили, що весь маршрут розцяцьковано, немов бісером. Причому «бісеринки» розкидані на відстані 20-25 миль одна від одної вздовж усього кільця.
Так, кажучи казенною мовою, позначено найцікавіші туристичні об’єкти: гейзери, вулкани, водоспади... Із загадковими  назвами «Мамонтові джерела», «Старий служака», «Око опала», «Малий китаєць»...
Не встигли ми проминути в’їзну браму, як наші мобільні телефони завмерли. І, слава Богу, не відволікатимемося на буденщину, зраділи ми і з головою окунулися в чар Єловстоунського парку. Те, що «з головою» - не принагідна гіпербола, бо вже за хвилин двадцять, припаркувавшись біля першої «бісеринки» і влившись у розмаїтий людський потік, прямували до гейзера Норріса. Й чим далі віддалялися від паркувального майданчика, тим густішим ставав довколишній туман. Насправді то ніякий не туман – ми зрозуміли це, як тільки піднялися на скелястий пагорб, ніби створений спеціально, аби більш вражаючим виглядав краєвид, що раптово відкривався з цієї «оглядової вершини». Краєвид був схожий на велике пересохле молочне озеро, дно якого розмалювали кілька художників-екпресіоністів. «Митці» не шкодували барв і розцяцькували озеро «на весело». Й де вони тільки відшукали такі жагучі відтінки! Жовто-гарячі - кольору стиглої хурми, ніжно-зелені – кольору першої весняної трави з прожилками малахіту, небесно-сині – кольору волошкового поля... Насправді такі дивовижні кольори дарують пересохлому озеру... бактерії, які привільно почуваються в теплому середовищі, яке творить для них ціла низка гейзерів і гейзериків, що час від часу вибухають окропом над поверхнею колишнього озера або «живуть» під ним. Усю цю кухню Майстра ми мали змогу роздивитися зблизька, прогулюючись дерев’яним «променадом», «бордвоком», «дерев’яним вимостком» - як завгодно можна назвати цей довжелезний рукотворний дерев’яний місток, простелений по самому дну того самого водоймища, яке колись називалося озером, а тепер «басейном гейзера Норріса».  
Власне, ступати можна виключно на цю дерев’яну стежку, крок ліворуч, крок праворуч – і можна легко провалитися й полетіти в невідомо які світи чи засвіти.
Довколишня земля в цих вкрай сейсмічно активних місцях – доволі крихка й непрогнозована. Саме тому в цьому гігантському парку є лише дві головні дороги для автотуристів, а пішохідні стежки для «гайкерів» суворо окреслені.
Перші відомості про Єловстоун в ранні 1800-ті роки описували цю місцину як  місце в північно-західному закутку Вайомінгської Території, де «кипить дідькове болото», «з-під землі нечиста сила викидає стовпи води», а «бог підземелля цілодобово напускає на людей свій дух у вигляді смердючих туманів». Сучасні дослідники - експедиція Льюїса і Кларка - вперше з'явилися в цьому регіоні в 1805 році, а в 1807-му їхній колега Джон Колтер натрапив тут на геотермальні джерела. Повідомлення про джерела й гейзери ніхто із серйозних людей не сприйняв, і ця інформація вважалася сумнівною аж до 1869 року, коли наукова експедиція Дейвида Фолсома пройшла вздовж річки Єловстоун і піднялася до нинішнього однойменного озера. За нею відразу ж прийшли ще кілька експедицій. А вслід за ними з’явилися й туристи. Тим паче, що цьому сприяла й Тихоокеанська залізнична лінія, протягнута аж до «вайомінгських територій». У 1908 році «залізний кінь» прийшов і в містечко Вестєловстоун, й разом з ним почалося справжнє паломництво туристів, які прагнули не тільки побачити на власні очі «кипляче болото» й «дух підземного царства», а й почали розбирати парк «на сувеніри». Для боротьби з браконьєрством та руйнуванням природних пам'яток у 1886 році до парку прибули частини армії США, які побудували поселення Кемп Шерідан (згодом перейменоване на Форт Єловстоун) поблизу Мамонтових гарячих джерел). Зрештою, в 1872 році президент Улісс Грант підписав закон, яким встановив природоохоронну зону - перший в США національний парк, що охоплював місцевість біля розкішного, мов море, озера Єловстоун.
Цікаво, що на початку ХІХ століття, відвідувачів цього парку, сучасною мовою туристів, чітко ділили на дві категорії: "Dudes" і "Sagebrushers". Ми довідалися про це в краєзнавчому музеї містечка Вестєловстоун, де виставлено розкішні карети,  стильні довгі сукні, мереживні парасольки, фраки, «циліндри»... Ми розглядали всю цю розкіш й не вірили своїм очам, так, ніби йшлося не про подорож дикою природою, де на тебе в будь-яку хвилину може напасти ведмідь чи койот, а світські бали. «Дюди» - це подорожуючі, які приїхали до Єловстоунського парку потягом  або власними каретами й зупинялися в готелі чи лоджі. Таку розкіш тоді могли собі дозволити тільки доволі забезпечені люди. «Сейджбрашери» ж - це ті, що дісталися сюди через полинові пагорби власними ногами (недаремно ж це слово дослівно перекладається як «прочісувальники полину») або возами, на кшталт тих, якими послуговувалися перші переселенці-піонери. «Дюди» ставилися до таких  «простолюдин» дещо зверхньо, не забуваючи принагідно кинути шпильку, що, це, мовляв, ті, що перуть свої носові хустини в струмках.
Як це не дивно, але категорія «Сейджбрашери» збереглася в Єловстоунському парку донині – сьогодні цим іменем називають «кемперів» - тих, хто  воліє ночувати так само не в лоджі чи готелі, а в наметі (для цього тут є спеціально обладнані  майданчики). Саме з Єловстоуну назва "Dude" поширилася по всіх національних парках Америки й набула з часом навіть дивних «модифікацій». Ти можеш прилетіти до Єловстоуну навіть власним гелікоптером, але якщо перетнувши в’їзну арку парку, вирішиш заночувати в наметі з суто романтичних міркувань, то відразу ж переходиш в категорію «Sagebrusher». Хоча, чесно кажучи,  тутешня туристична індустрія, відверто спекулюючи популярністю цього місця, дуже спонукає до того, щоб, шукаючи  зручний комфортний готель, зрештою, сердито махнути рукою й поповнити лави сучасних «прочісувальників полину». Бо за номер у звичайному «inn» тут правлять ціну «Hyatt”, а на території самого парку - і «Валдорф-Асторії».
Ми знайшли компромісний варіант – зупинилися  за п’ять миль від головного в’їзду до парку, на ранчо. Власне, сільське господарство тут панувало колись, років п’ятдесят тому, з часом же його власники зрозуміли, що можна меншим потом і мозолями заробляти  багато грубші долари, переробивши велику стодолу на готель.  Готель вийшов справді стильним: зі шкурами вбитих ведмедів і рогами оленів, розвішаними довкола, автентичними меблями авторської роботи й «кибитками» перших поселенців, немов залишеними просто неба посеред поля, щоб не нагадувати їхнім власникам про минуле. Але вони нагадують, а то й свідчать, якщо не господарям, які пересіли на модерніший транспорт, то таким туристам, як ми, точно.
Поголів'я бізонів у парку велике, близько чотирьох тисяч голів, і одне з найбільших у США. Багато хто їде до Єловстоуну насамперед, щоб побачити справжніх бізонів, які підходять настільки близько до людей, що здаються  прирученими. Хоча в місцевих ресторанах, у тому числі й на нашому ранчо, неодмінно подають фірмові ребра та стейк з бізона, в кожній другій крамниці центральної вестєловстоунської вулиці роздають листівки із закликом берегти бізонів і не спокушатися на бізонячий стейк.
На величезній території парку водяться майже 60 видів ссавців, в тому числі рідкісні: вовки, велетенські й агресивні ведмеді грізлі, лосі, вилороги, олені, товстороги, гірські леви (пуми)...
У цих володіннях, здається, є все: гігантські мальовничі й невеличкі кольорові озера (найдивовижніше з них – Призматичне), бурхливі річки, глибокі каньйони, неймовірної краси водоспади, чудернацькі печери, цілющі джерела... Велика частина території вкрита лісом, менша - степом. Щорічно в парку від удару блискавки виникає в середньому 35 лісових пожеж, а від шести до десяти починаються, як правило, через недбалість людей.
Озеро Єловстоун, одне з найвисокогірніших озер Північної Америці, розташоване в центрі Єловстоунської кальдери, найбільшого супервулкана на континенті. 
Весь час, що ми подорожували цим парком, не полишало відчуття, що розгулюємо кратером вулкана, який і не дуже приховує, що він вулкан і може «розсердитися» в будь-яку мить. Кальдера, в якій розкинувся Єловстоунський національний парк,  вважається дрімаючим супервулканом, оскільки вона утворилася в результаті катастрофічного виверження 640 тисяч років тому. За останні два мільйони років він вибухав з величезною силою кілька разів. Одне з останніх, відносно невелике виверження, сталося 160 тисяч років тому і призвело до утворення невеликої кальдери в західній частині Єловстоунського озера. Два наступних вулканічних цикли, останній з яких завершився 70 тисяч років тому, призвели до того, що більша частина цієї кальдери виявилася похованою під товстими застиглими потоками лави.
Виверження, що почалися 630 тисяч років тому і які відбувалися постійно, доки відповідний період активності не закінчився 70 тисяч років тому, залишили безліч слідів на цій землі. Кожен рік у Єловстоунському парку відбуваються тисячі дрібних землетрусів. Майже всі вони непомітні для людини. В історичний час сталося принаймні шість значних землетрусів магнітудою 6 і вище балів, в тому числі землетрус магнітудою 7,5 бала з епіцентром трохи північніше межі парку в 1959 році.
Дискусії про вибухонебезпечність Єловстоуну не затихають і сьогодні.
Науковці не приховують, що виверження вулкана призведе до цілковитого знищення  життя на території  300-400 кілометрів довкола епіцентру, й всю територію буде засипано півтораметровим шаром попелу. Більше того, це матиме вплив на клімат всієї північної півкулі й обернеться екологічною катастрофою для всієї планети. Питання лише в тому, коли це відбудеться. Європейські вчені називають термін 15-25 років, американські – 20-40 тисяч літ.
Але, коли блукаючи парком, захоплюєшся дивовижно ажурною архітектурою «міні-гранд каньону», який прорізує майже всю територію, силою водоспаду на однойменній ріці Єловстоун, потужнішого за Ніагару, й очікуєш, що ось-ось зараз, за кілька хвилин чи секунд у небо вистрелить Старий служака й викине струмінь гарячої води на висоту понад сорок метрів, усі тривоги відходять на другий план.  Але про цей та інші знамениті гейзери читайте в нашому наступному випуску.

СОЛОНЕ ДИВО ЗЕМЛІ
Наша довідка: Велике солоне озеро (GreatSaltLake) – безстічне озеро в північно-західній частині штату Юта. Шосте за площею озеро США. Найбільше солоне внутрішнє водоймище Західної півкулі і одне з найсолоніших у світі. Площа й солоність його змінюються в залежності від  кількості атмосферних опадів.
Древнім попередником Великого солоного озера було гігантське прісне озеро Бонневіль, яке ніколи не мало витоку в океан. До початку XX століття воно майже пересохло, але в 1925 році його площа становила вже 5 тисяч квадратних кілометрів, а солоність в окремі роки сягала 30 відсотків. Середня глибина – 4,5 -7,5 метра, найбільша – 15 метрів. Мормони, які прийшли сюди в 1848 році, вдихнули в цю безлюдну пустелю життя – при допомозі штучного зрошення береги Великого солоного озера стали придатними для сільського господарства. Крім того, тепер це основне джерело видобутку столової й глауберової солей, загальний запас яких становить 6 млрд. тонн.
У озеро впадають невеликі річки: Бер, Вебер, Джордан та ін. Наозеріє 10 островів (Fremont, Stansbury, Carrington, Cub, Gunnison, Dolphin, Badger, Egg, Bird Island, Antelope). Найбільший з них острів Антилопи площею 109 квадратних кілометрів.
Свій шлях треба проходити до кінця. В цьому ми переконалися на власному, дуже приземленому досвіді. Цьогорічної весни, подорожуючи Аризоною й повертаючись з каньйону Антилопи, GPS настирливо скеровував нас до сусідньої Юти. «До чого тут Юта, якщо це зовсім у протилежному напрямку?» - не могли  второпати ми й, сумніваючись, перепитали місцевого «тракиста», який, здавалося  нам, повинен би знати тутешні шляхи-дороги. «Якщо сказано, що треба їхати в напрямку Юти, то їдьте», - секунди не сумніваючись, порадив законослухняний американець. І якби ми, чесно, кладучи руку на серце, народилися в Америці й не страждали рудиментами радянської системи, яка на практиці вчила нас робити все навпаки, тобто, йти від супротивного, то ми, сто відсотків, так і зробили б. Але глянувши на мапу, побачили, що слідуючи GPS-у, доведеться  проїхати зайвих 40-50 миль, зробити пустелею зовсім непотрібну «петлю» й виїхати на ту саму дорогу, на якій ми стояли й вивчали цю саму «дорожну карту». Ми не послухали ані GPS, ані досвідченого «тракиста» - поїхали навпростець й замість шести годин, дісталися до Фініксу за чотири. Раділи, що зекономили і час, і здоров’я, і гроші.
Але до цьогорічного першого вересня, коли вибираючись до Єловстоунського національного парку, щоб традиційно підвести риску під літом, дійшли висновку, що вигідніше й вдвічі дешевше летіти з Нью-Йорка не до Корі, Айдаго-Фолсу чи Джексона, а до Солт-Лейк-Сіті, а звідти вже діставатися автомобілем. Чи варто нагадувати, що Солт-Лейк-Сіті – це та сама Юта, на яку нас знову скеровувало життя. Але й це ще не все. Раз ми вже в Солт-Лейк-Сіті, то варто скупатися у Великому солоному озері, що ми, зрештою, й зробили. Але яким же було наше здивування, коли з’ясувалося, що від летовища до найбільшого острова, на якому є пляжі, 40-50 миль. І острів цей називається Антилопа... 24 кілометра завдовжки, 7 – завширшки... Свою назву він отримав від однойменної назви тварин, колонію яких зустріли тут в 1845 році перші дослідники. На щастя, антилопи тут не перевелися до сьогодні й без будь-яких перепон розгулюють берегами озера.
«Антилопа» пов’язана з материком рівною, вузькою, немов струна, дорогою. В’їжджаючи нею на острів, не полишає відчуття, що насправді їдеш не асфальтовим полотном автомобільної траси, а злетною смугою й пейзаж за вікном – уже не земний, а захмарний. Ліворуч поглянеш – скільки око сягає, зовсім непорушне, немов скуте льодами, плесо, в якому віддзеркалюються такі самі сизі гірські вершини, далеко, десь аж на лінії горизонту. Праворуч – така ж біла безмовна пустеля, але припорошена снігом. Хоч насправді це не сніг, а сіль. Сюрреалістичну ілюзію доповнюють білосніжні її кристали, що затверділи на чорному базальті, рожевий відтінок озера, в який воду періодично перефарбовують бактерії та водорослі.
Тільки б не «врізатися» в скелю, що зухвало нависає в самому кінці солоної «злетної смуги». Ілюзія розвіюється, як тільки дорога-струна робить зигзаг, оминаючи підступну скелю.
Залишивши автомобіль на стоянці, піднімаємося на найвищу точку острова. Помилувавшись краєвидом, не змовляючись, вирішили спробувати підійти до краю озера, до якого рукою подати. Але за однією скелею йшла інша, за другою – третя, й цей скелястий ліс почав здаватися нескінченним. Але найприкріше, що долаючи скелю за скелею, озеро зовсім не наближалося. Ми вже подумали, що в цих скелях ховається якась особлива енергетика, адже скелі на острові Антилопи – найстаріші в каньйоні Фармінгтон  - 1,7 мільярда років, старі настільки, що їх вважають ровесниками скель, що на самісінькому дні Великого каньйону в Колорадо.
...Дорога розгалужується на три відроги з уже земними вказівниками: до музею, до пляжу, до бізонячого пасовиська. Вибираємо «пляж», заради якого, власне, сюди й приїхали. Але, піднявшись на черговий пагорб, помічаємо силует бізона, що незворушно пасеться у своїх володіннях, й просто не могли не загальмувати. Бізонів, з’ясовується, завезли сюди в 1893 році й їхня популяція на острові сьогодні сягає 700 голів.
Через прочинені вікна у ніздрі вдарив ледь відчутний запах свіжої риби не другої, але й не першої свіжості. Про цей аромат, яким наповнений острів, ми начиталися досхочу, ще готуючись до поїздки. Насправді це ніяка не риба, а мініатюрні креветки - brine shrimp, яких у цій воді сила-силенна. Мініатюрні настільки, що їх майже не видно неозброєним оком. Їх тут стільки, що місцеві чайки, чаплі й пелікани з ними не можуть впоратися, й коли озеро міліє, на поверхні лишаються їх цілі покоси, присмачені сіллю. Саме вони й видають той самий «аромат».
Bridger Bay Beach розкинувся на пічнічному краю острова Антилопи. Пляж як пляж, з усіма найнеобхіднішими атрибутами цивілізованого пляжу. Зовсім небагатолюдний, попри те, що вихідний день. Якщо мислити океанічними категоріями, то на острові саме відплив і до омріяної води доводиться йти спочатку метрів двісті м’якими піщаними дюнами, а потім ще стільки ж – шорсткими солончаками, схожими на суху шкіру, що почала лущитися після засмаги. А потім ще стільки ж – сизуватою водою, схожою на теплий содовий розчин. «Так можна дійти до середини озера й не відчути, чи таки справді в ньому не можна втопитися...» - чується позаду чий голос з виразним «ебоніком».
Збоку «народне ходіння» у води Великого солоного озера виглядає, напевне, трохи кумедно. Десятки людей різних вікових категорій, статур, кольорів шкіри йдуть і йдуть широким мілким плесом, яке їм сягає нижче коліна. Йти треба доволі довго (бо ж відплив), щоб можна було, нарешті, приміряти на себе роль... поплавка. У кожного своя мета відвідин Великого солоного озера: хтось прагне відчути його на смак, аби переконатися, що воно справді дуже солоне, хтось мріє лягти на його плесо й спробувати почитати газету. Чесно кажучи, ми дуже пошкодували, що не прихопили собою «Нову газету» – пам’ятні вийшли б світлини.
Всі знають, що океан солоний. Але звідки беруться солоні внутрішньоматерикові озера? Треба повернутися до шкільних підручників і згадати, як утворюються озера. Озера – це результат скопичення води в низинах, яка потрапляє туди головним чином завдяки дощам і таненню снігу, струмкам, річкам і грунтовим водам. У регіонах з сухим кліматом вода швидко випаровується, а мінеральні солі залишаються. І вміст їх постійно збільшується.
Велике солоне озеро має саме таку природу. Мінеральні речовини тут становлять більше 30 відсотків. Надзвичайна солоність цього озера обумовлена тим, що воно не має стоку води. Ріки, які його живлять, разом зі своїми потоками приносять мінеральні солі, вода випаровується, оскільки тут спекотний сухий клімат. У залежності від пори року водоймище може змінювати свою площу від 4,5 тисяч  квадратних метрів до 6 тисяч.  Рівень води у Великому солоному озері багато залежить від атмосферних опадів. Так, у 1850-ті роки озеро займало 4,6 тисячі квадратних кілометрів, а всього через декілька років, у 1873-му, - вже 5,7 тис. кв. км. До початку XX століття Велике солоне озеро майже пересохло, але вже в 1925-му його площа наближалася до 5 тисяч квадратних кілометрів. Солоність води в ньому змінюється залежно від його площі - в окремі роки вона досягала майже 30 відсотків (для порівняння: середня солоність води в світовому океані – 3,5%).
У глобальному сенсі Велике солоне озеро – лише мала частина пересохлого, також солоного озера Боневіль. Вода висохла, а сіль залишилася, так що ті мормони, які в 1847 році заснували на його березі Солт-Лейк-Сіті, знали, чим тут можна займатися, – найперше добувати сіль. У давні часи площа Боневіля була адекватною площі озера Мічиган, але озеро було набагато глибше - глибина сягала 300 метрів. Під час льодовикового періоду воно охопило більшу частину штату Юта, а також деякі райони Невади та Айдахо. Зі зміною клімату гігантське водоймище почало пересихати, в результаті чого від нього залишилися кілька озер – Велике солоне, Мале солоне, озера Раш, Севієр і Юта.
Озеро було добре знане місцевими індіанами. Але опис його вперше з’явився в 1776 році в нотатках францискіанця-мандрівника Сильвестре Ведез де Ескаланте. Він побачив його, зробив декілька вимірів і записів, але озеро залишалося безіменним. У 1824 році на загадкове водоймище натрапили європейці Джим Бріджер та Етьєн Провост. У 1843 році  Джон Фремонт очолив першу наукову експедицію, однак взимку продовжувати дослідницькі роботи не зміг. У 1850-му інший дослідник Говард Странсбурі опублікував після експедиції свій науковий звіт, який викликав величезний інтерес, бо вперше включав дискусію про мормонську релігію й спосіб життя, які сповідували мешканці, що жили на берегах озера, називаючи його «святим».
Сповідники мормонської віри, які оселилися тут наприкінці ХІХ століття, спробували скористатися цілющими принадами Великого солоного озера й відкрили на його південному березі Saltair Pavilion – мережу лікувальних курортів. Перший відпочинково-лікувальний павільйон тут започаткували в 1893 році церквою мормонів The Church of Jesus Christ of Latter-day Saints та залізничною компанією Los Angeles and Salt Lake Railroad. Свого часу це був надзвичайно успішний проект, але сьогодні від нього залишилися лише контури. Saltair Pavilion був сімейним курортом. Мормонські подружжя могли спокійно відпочивати тут, зовсім не переймаючись пересудами, бо він був під патронатом релігійної громади. Однак тут продавали каву, чай і навіть алкоголь, що суперечило мормонській доктрині й піддавалось нещадній критиці. Й, немов у покарання за «гріхи», в квітні 1925 року тут сталася велика пожежа, яка цілком знищила прекрасну будівлю. Новий павільйон відбудували на тому ж місці. Однак у 1931 році запалала нова пожежа, яка завдала збитків на 100 тисяч доларів.
Протягом Другої світової війни Saltair зачинили. І аж у 1981-му році з’явився Saltair III. Однак нещастя не оминули і його - через кілька місяців після відкриття курортний комплекс затопила вода, яка вийшла з берегів Великого солоного озера. Через деякий час мормони все одно взялися відбудовувати своє господарство, але з долею вирішили більше не змагатися. Тому, коли в 2005 році знайшлося кілька інвесторів музичної індустрії, які заявили про свої плани об’єднатися й побудувати на цьому місці новий концертний зал, мормони полегшено зітхнули.
Однак сліди колишньої курортної розкоші на берегах Великого солоного озера можна споглядати й сьогодні. Колориту руїнам додають «скелети» старих автомобілів, привид старої електростанції, яка освітлювала колись ролер-костери, і оригінальна брама найпершої будівлі Saltair resort. Час від часу цей пейзаж служить декораціями для фільмів жахів та телевізійних видовищ.
Ідеально рівне біле плато Великого солоного озера ще називають озером висохлих сліз радості й смутку. Ейфорією тих, хто ще на крок наблизився до нескінченності, й трагедією інших, хто з цієї нескінченності не повернувся. Річ у тім, що ця місцина за останні сто років перетворилася не лише на великий кінознімальний майданчик, де народжувалися сенсації, а й спортивний автотрек, де змагалися за рекорди. Наприкінці літа – початку осені, коли дощів ще немає, озеро міліє. І подібно до того, як після відпливу залишається гладенький пляж, тут утворюється ідеально гладенька і доволі міцна соляна «траса». В середині 1930-х років тут розпочалося справжнє паломництво «королів швидкостей», яких досі цілком задовольняли Індіанаполіс та Дайтона-біч. Так розпочалася ера Bonneville Salt Flats Race. 1228 кілометрів на годину – такий максимальний рекорд встановлено на Великому солоному озері. І це межа не техніки, а траси, яка ще півстоліття тому здавалася ідеальною, однак з часом висохла сіль уже не могла забезпечити ідеальної поверхні, та й довжини рівних відтинків вже не вистачало для шалених швидкостей. Рекордсмени- професіонали залишили Велике солоне озеро у спокої, шукаючи інших місць для нових божевільних швидкостей, а любителі залишилися й продовжують змагатися тут з вітром, технікою й самими з собою.
Роберт Смітсон - один з них. Хоча він – митець і його сенс життя полягав зовсім в іншому. Уперше він побачив Велике солоне озеро в 1970 році з висоти пташиного польоту. Він то наближався, то віддалявся від цієї незворушної бузково-оксамитово-небесно-білосніжної площини, охопленої чудернацькою рамою, на яку сонце немилосердно виливало й виливало своє тепло і світло. В очікуванні дива Роберт Смітсон наблизився до озера, й його плесо віддало рожевим відблиском. Саме тоді в його голові народилася ідея створити тут «живу скульптуру». І він її створив! Так з’явилася одна з візитівок Великого солоного озера - рукотворна «Спіральна дамба» (Spiral Jetty) Роберта Смітсона. З місцевого базальту, землі й глини скульптор-модерніст створив спіралевидну півкілометрову фігуру, яка на 170 метрів заходить у глибину Великого солоного озера. Вітер і плаваючий рівень постійно змінюють колір води, а небо, що невтомно вдивляється в озеро, щоденно довершує цю картину. Варто лише ступити на цю 500-метрову стежку й якась підсвідома сила змусить пройти цей шлях, розмотуючи спіраль й ніби здійснюючи прогулянку галактикою. А дійшовши до її кінця, сподіватиметесь знайти там якусь несподіванку, сюрприз, сенс самої дороги. А знайдете просто ще одну точку. І залежить лише від вас – стане вона відправною чи завершальною.Точно так само, як і в людському житті...
Час від часу спіраль затоплює вода, яка то піднімається, то опускається, але зруйнувати її не може. Скульптура все одно залишаєтьтся однією з модерних візитівок Великого солоного озера. Того самого найсолонішого озера Америки, неподалік від міста Солт-Лейк-Сіті, розповідь про яке читайте в нашому наступному номері.

Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський

Нью-Йорк - Солт-Лейк-Сіті - острів Антилопи (штат Юта)

ДОЛИНОЮ ГАДСОНА
Наша довідка: Гадсонівська долина (TheHudsonValley) – долина вздовж русла ріки Гадсон в штаті Нью-Йорк, частина Великої Апалачської долини. Простягається з північної частини округу Вестчестер до столиці штату Нью-Йорк Олбані. Кордони долини доволі розмиті. Географічно в неї входять всі райони, що прилягають до ріки Гадсон, в тому числі й округ Берген у Нью-Джерзі. Гадсонівська долина поділяється на три рівні: Нижня, Середня, Верхня.
Територія протяжністю130 миль уздовж ріки Гадсон має статус національної історичної й культурної спадщини США й охороняється державою.

Напевне, немає нічого омріянішого, ніж безцільно їхати посеред погожого літа гірською легко-серпантинною дорогою. Високе неправдоподібно блакитне небо, мережена графіка смарагдово-бурштинових полів й такі ж графічні обриси довколишніх гір, що стоять, «дихаючи» вершина вершині в потилицю, немов фортеця. Мета, власне, є - насолоджуватися життям в усіх його формах та вимірах, які зустрічаються на цій благословенній дорозі. Привідчинивши вікно, до салону вривається вітер, настояний на травах, назвиська яким і не знаєш. Зупиняємося обабіч поля, де щойно викошено сіно, й порушуючи всі писані й неписані закони про приватну власність, підходимо до його краю, щоб взяти з покосу жмут сіна й, піднісши до самого носа, вдихнути аромат дитинства.
«Honey», помічаємо скромну дерев’яну табличку зі стрілкою, що манливо вказує в напрямку вузької стежини. Пройшовши зі сто метрів, натряпляємо на невеличку, майже казкову, хатину «взруб», де, здається, жодної недерев’яної речі: масивні стільці, стіл, лави, ліжко - все добротне, дерев’яне, саморобне, таке, «що дихає», уточнює господар-чоловік років сімдесяти, з сивою бородою й волошковими очима. Недерев’яні хіба що слоїки, в яких розлито мед на продаж – гречаний, різнотравяний, дикотравяний, соняшниковий, хвойний, акацієвий, полуничний, яблуневий... Можна скуштувати, який заманеться. Розглядаємо, смакуємо, прицмакуємо. Смачно-о-о-о. Але нам би не того, що “pure”, а того, що «raw», не копії, не підробки, не перевареного, а оригіналу. «Увесь цілющий, увесь натуральний», - прихвалює Людвіг, старий австрієць-пасічник, син-одинак, який у 1960-ті роки закохався  в тутешню німкеню й поїхав за нею світ за очі, з Європи аж в Америку. Років з двадцять, як її вже немає. «Але не відпускає інша любов – оці гори»,- розводить руками Лу (так він нам представився), радий, напевне, що можна бодай з кимось перекинутися словом у цих небагатолюдних місцях. І, немов у виправдання, додає:  «Я ще й досі ого-го який лещатар...»  Купуємо баночку «honey-cream», білого, мов кетскільські засніжені вершини в різдвяну пору, більше задля вдячності за довірливу розмову, аніж для потреби. А справжній, «оригінальний» мед ми таки знайшли – в Гантері, в своїх пасічників, українських.
Antique, Antique, Antique... Таких вивісок зазвичай ніколи не минаємо. Років десять-п’ятнадцять тому можна було купити справді вартісні речі, буквально за копійки. Так колись за кілька доларів ми купили Біблію видання ХVІІ століття.
На околиці маленького селища, що тягнеться однією вулицею вздовж ріки, призупиняємося біля крамнички під вивіскою «Antique». Насправді це гараж, переоснащений під крамницю.Старі фарфорові ляльки з облупленими носами й вицвілими мережевними сукнями, чудернацькі, напевне, колись театральні костюми, побиті міллю, темно-сіре, мов дощові хмари, «столове срібло», перев’язане картатими стрічками, пожовклі, можливо, навіть родинні портрети в імітованих під «голландців» рамах: статна пані в капелюсі з пишною трояндою в руці, гурт щасливих діточок біля смішного високого триколісника, неначе позиченого з сучасного цирку...  І немов антикварні експонати, самі продавці - дідусь і бабуся, яким, напевне, років по дев’яносто, не менше. Для останнього мазка не вистачає хіба що напису: «Старі речі. Старі люди. Старий світ».
Тутешній світ справді доволі старий. Перші європейці прибули на ці землі в ХVІІ столітті, на той момент тут жили індіани з племен могіканів й делаварів, відомі під загальною назвою «річкові індіани». Перше голландське поселення з’явилося в 1610 році й відоме тепер як Форт Насау, що на південь від сучасного Олбані. Форт Насау з часом своє значення втратив і на зміну йому прийшов Форт Орандж. Поступово Гадсонівська долина  стала серцем  Нової Голландії, столиця якої Новий Амстердам розташовувався  на території сучасного Мангетена. Під час франко-індіанської війни 50-х років ХVІІІ століття північна частина долини відійшла британцям – там вони воювали з французами, які наступали з території Канади в районі озера Шамплейн. Після цього роль Гадсонівської долини знижується й зростає знову лише з початком Американської Революції, коли за Гадсон велися запеклі бої – британці планували розділити бунтівні колонії, взявши ріку під свій контроль. Гадсон відіграв велику роль під час війни за незалежність. На його берегах відбулося 92 битви, річка стала важливою цитаделлю Джорджа Вашингтона в найвужчому її місці, поблизу якого пізніше постала Американська військова академія, відома як Вест-Пойнт.
На початку ХІХ століття, зокрема, завдяки літературним історіям Вашингтона Ірвінга, Гадсонівська долина в очах середнього американця виглядала готичним регіоном, населеним людьми, законсервованими в епосі голландської колонізації. Поштовхом  для розвитку місцевої промисловості стало відкриття каналу Ері – Нью-Йорк зміг розпочати торгівлю з Середнім Заходом і Великими озерами.
Серед туристів долина була відома як «американський Рейн». Яких тільки фестивалів, свят і святкувань немає в Гадсонівській долині! У серпні, незабаром, на берегах озера Бічер – найвисокогірнішого озера в Кетскілах, коли Гадсонівську долину омивають «метеоритні дощі», будистські ченці розташованого тут монастиря Даї Босатсу Цендо щодня запалюють лампи й пускають їх на воду. Скелястий Гаррісон навесні запрошує на «Shad Fest» - щорічний фестиваль із запеченими на грилі й маринованими оселедцями, присвячений міграції цієї риби Гадсоном. У вересні-листопаді на любителів часнику  чекає HudsonValley Garlic Festival в Согертісі. Любителів вишуканіших занять – Caramoor Music Festival, який щоліта відбувається в 90-акровому маєтку Розенів у Катоні. Це обійстя середземноморського стилю 1920-х років з лабіринтами кімнат, залів, колекційних меблів, садів, фонтантів, скульптур – подарунок колекціонерів і музикантів Волтера й Луції Розенів в пам’ять про свого сина , який загинув у роки Другої світової війни. У погожі дні на Гадсоні можна зустріти й плавучий театр «Waterfront Museum» на баржі 1914 року випуску, який заходить в порти вздовж Гадсона й дає вистави.
Сьогодні в родючих земель долини, що славиться своїми яблуками й кукурудзою, є новий споживач – Кулінарний інститут Америки в Гайд-парку – один з найкращих  в країні навчальних «полігонів» для кухарів. Відвідуючи рік тому маєток президента Франкліна Делано Рузвельта, ми мали нагоду пообідати в знаменитому ресторані  «Blue Hill at Stone Barn». Цей «Синій пагорб в кам’яному хліві» давно став місцем паломництва «гурманів» з усієї Америки. Ну, а «дитячу водочку», як колись жартував герой популярного радянського фільму «Неуловимые мстители» Буба Касторський (актор Борис Січкін), можна придбати на лікеро-горілчаному заводі «Tuthilltown Spirits», де випускають знаменитий «Дитячий Гадсонівський бурбон». Для витонченіших смаків – дегустаційні погреби та зали винарень, яких у долині близько 25. Існує навіть спеціальна «винна стежка» - Shawangunk Vine Trail, створена для того, щоб відчути смак долини Гадсона, одного з найстаріших виноробних регіонів Америки.
До сьогодні тут збереглися родові маєтки Рокфеллерів, Вандербільтів, Рузвельтів. У родовий маєток Рокфеллерів Kykuit Pocantico Hills на літо й досі з’їжджається вся рідня четвертого покоління першого мільярдера світу. Але живуть вони не в замку прадіда, а в гостьовому флігелі. Після смерті старшого брата Джона Дейвида-Нельсона Рокфеллера в 1979 році Кайкіт (в перекладі з данської мови означає «Оглядова вежа») за його заповітом було «передано народу».
Неподалік садиби невелика фамільна церква The Union Church of Pocantico Hills, вітражі для вікон якої творили великі Анрі Матіс і Марк Шагал. Анрі Матіса й Рокфеллерів пов’язувала багатолітня дружба. Й коли Нельсон Рокфеллер попросив його зробити вітраж, щоб увічнити пам’ять своєї 84-літньої матері, вже прикутий до ліжка художник не зміг відмовити йому. Матіс встиг завершити ескіз і підібрати до нього кольори всього за два дні до своєї смерті. Так що круглий вітраж «Троянда» на вівтарній стіні церкви – пам’ять не тільки про матір Рокфеллерів, а й про Майстра.
Другий син Джона й Еббі Рокфеллерів Дейвид замовив другий вітраж – в пам’ять про батька. Й Марк Шагал, зобов’язаний своїм порятунком на початку 1940-х років фонду Рокфеллерів, створив вітраж «Добрий самаритянин».
У горах Шаванганк, на західному березі Гадсона, є прекрасний замок-готель Mohonk Mountain House, що затишно прилаштувався на скелях. Будували його брати-близнюки Альфред і Альберт Смайли. Більше 30 років – з 1879 до 1910-го. «Гірський дім, як називають його господарі, більше відомий як «Старий готель». Мовою ж індіанів його назва перекладається як «Озеро в небі». Багату історію цього замку можна прочитати, оглянувши галерею знаменитих й іменитих людей, які тут бували: Теодор Рузвельт, Говард Тафт, Честер Артур, Джон Берровз,Томас Ман, Ендрю Карнегі... У1986 році його оголошено пям’ятником архітектури й історії США, а недавно занесено до списку найкращих готелів світу.
Якщо рухатися вгору по ріці, то обов’язково натрапиш на мініатюрний безлюдний острів з руїнами замку. В народі його називають островом Баннермана, насправді ж його географічна назва - острів Поллепел.
Шотландський іммігрант Френсис Баннерман з нью-йоркського Брукліна займався торгівлею зброєю. Придбавши острів  5 грудня 1900 року, він почав  будувати на ньому арсенал. У 1905 році придбав і право на акваторію довкола нього, розширивши гавань. У 1920 році, вже після смерті Френсиса Баннермана, на острові стався вибух – вибухнув 200-тонний снаряд, а пожежа 1967 року доруйнувала арсенал остаточно.
П’ять років тому неподалік Йонкерсу можна було бачити копію «Half Moon» (нині вона зберігається в Олбані) - уславленого корабля Генрі Гадсона, який шукав дорогу до Китаю, а знайшов – до Небесної сльози. Річка Гадсон розпочинається як малесенький струмок з озера Небесної сльози, на висоті 4322 фути над рівнем моря, в Адірондекських горах і тече 315 миль долу до Нью-Йорка. Але коли Гадсон зустрічається з рікою Індіанина–могавка у Вотерфорді, на північ від Олбані, то стає могутнім водяним шляхом...
Про Генрі Гадсона відомо небагато. Дослідники знайшли згадку про те, що експедицію Джона Дейвіса в Америку в 1585 році планували в будинку Джона Гадсона в Лондонському Іст-Вуді, сином якого був Генрі Гадсон. У 1607 році «Руська торгівельна компанія», одна з небагатьох, що мала королівську грамоту, найняла капітана Генрі Гадсона на пошуки шляху до Китаю та Індії через Арктику, в обхід іспанських і португальських володінь. Він попрямував спочатку на північ уздовж східних берегів Гренландії, але наткнувся на крижаний бар'єр і, повернувши на схід вздовж берегового мережива льоду, доплив до Нової Землі. Тут йому вдалося пройти до 80 градуса північної широти. Повернувшись до Англії, він розповів про можливості полювання на китів на Крайній Півночі і цим сприяв розвитку англійського китобійного промислу в районі острова Шпіцберген.
У 1608-му році Гадсон здійснив другу подорож в Арктику з тією ж метою, що і вперше. Не зумівши прорватися на північний схід, ще раз спробував щастя на північному заході, але й тут змушений був відступити перед грізним фронтом крижаних полів.
Третю свою експедицію Гадсон зробив, перебуваючи на службі в Голландській Ост-Індській компанії. Він вийшов з Амстердаму в квітні 1609 року на «Half Moon». Гадсону було надано свободу вибору між північно-східним та північно-західним проходами. Вже на початку травня він знову був у теперішньому Баренцовому морі, біля Нової Землі. Експедиція опинилася в дуже важких умовах: стояли люті холоди, важка крига, невидима в тумані, оточувала «Half Moon». Жодної мапи цих місць не було. У маленькій команді з 18-20 осіб почалися сварки, назрівав бунт. Гадсон запропонував два варіанти шляху: йти до берегів Америки, де згідно з листом та мапою, надісланих капітаном Джоном Смітом близько 60 градуса північної широти була протока, або шукати шлях на північ - через нинішню протоку Дейвіса.
Вирішили шукати дорогу, яку вказував капітан Сміт. У середині травня Гадсон зайшов на Фарерські острови, а в червні - до берегів Ньюфаундленду. Але зламалася одна зі щогл корабля і впала за борт. Гадсон дістався  берега Америки і в гирлі річки Кенебек  встановив нову щоглу. Він переконався, що в тих місцях можна вести обмінну торгівлю, а море багате на тріску. Після цього він ще двічі підходив до берегів нинішніх штатів Мейн і Масачусетс у бухті Пенобскот і біля мису Код.
Мандрівник обігнув цей мис і в серпні підійшов до затоки Делавер і Чезапік. Ніякої протоки тут не було, і Гадсон знову повернув на північ. У вересні він увійшов до нью-йоркської бухти, де до нього вже бував Джованні де Веразано, й піднявся вгору по Великій північній річці (сьогодні це річка Гадсон), діставшись до місця, де нині розташоване місто Олбані.
Того ж року інший уславлений європейський дослідник, француз Самюель де Шамплейн намагався пропливти річкою Рішельє, притокою ріки Святого Лаврентія. Він підійшов до того ж місця, де перебував Гадсон, тільки з іншого боку. Їх розділяли лише 150 кілометрів.
У Гадсона тим часом посилювалися непорозуміння з командою, і він вирішив повернутися до Голландії. По дорозі зайшов у порт Дартмут в Англії. Генрі Гадсону та іншим англійцям з його команди заборонили виїзд в європейські країни й порадили робити відкриття на користь власної батьківщини, якщо вони хочуть продовжувати дослідження. 3 серпня 1610 року Гадсон, мандруючи вже під англійським прапором, зробив такий запис у судовому журналі: «Ми пішли на захід вузьким проходом між островами Дігсі і Лабрадор. Мис біля входу з протоки з південної сторони я назвав Вулстенголсом». Це останній запис, зроблений рукою видатного мореплавця й відкривача. У листопаді 1610 року біля південного берега затоки, на 53 градусі північної широти, судно було оточене кригою і вичавлене на берег. Зимівля проходила в прийнятних умовах: палива цілком вистачало, а успішне полювання на птахів дозволяло добре харчуватися. В середині червня наступного 1611 року судно спустили на воду й почали поволі просуватися на північ. Через тиждень незадоволеність команди перейшла у відкритий бунт; 22 червня бунтівники кинули в шлюпку Генрі Гадсона, його малолітнього сина, помічника штурмана і ще 6 осіб, відданих капітанові, й залишили їх напризволяще без зброї та харчів.
Генрі Гадсон так і не знайшов дороги до Китаю через Арктику, яку шукав. Хоч його внесок у відкриття на Американському континенті важко переоцінити. Втім, слава до знаменитого капітана прийшла лише після його смерті, коли Велику північну річку в США, відкриту до нього, було названо його ім’ям, протоку, відкриту не ним, а С. Каботом – Гадсоновою, а затоку з крижаною водою, що стала його домовиною, – затокою Гадсона. Сьогодні про уславленого мореплавця нагадують усім не тільки північні льоди, а й прекрасна долина в штаті Нью-Йорк, яка (зелена, квітуча й родюча), немов іронія долі, є повною протилежністю суворим північним краям, в яких Генрі Гадсон марно шукав шлях до Китаю.

ПОЯС БОРЩУ

Наша довідка: Кетскільскі гори або Кетскіли (англ. CatskillMountains) - гори в США, відгалудження Апалачів. Знаходяться в штаті Нью-Йорк у межах шести округів (каунті): Отсего (Otsego), Делавер (Delaware), Саліван (Sullivan), Скогарі (Schoharie), Грін (Greene) і Олстер (Ulster). Охоплюють понад 100 миль на північний захід від Нью-Йорка і 40 миль на північний захід від Олбані, розпочинаючись на західному березі ріки Гадсон. Сформувалися в результаті руйнування плато. Найвища вершина – Слайд (SlideMountain) – 1274 метра в околиці містечка Шандакен (каунті Ольстер), більше 30 піків Кетскільських гір сягають висоти 1050 метрів. Через Кетскільські гори протікають 6 річок, утворюючи на своєму шляху дивовижні водоспади.
Кетскіли відіграли помітне місце в американській культурі, де в ХІХ столітті  зародилася мистецька школа HudsonRiverSchool. А також до сьогодні це улюблене місце творчості й відпочинку письменників, музикантів, любителів гірськолижного й конного спорту, зокрема  в районі Вудстоку, Нью-Пальца, Гадсону.
Існують Центр збереження і розвитку Кетскільських гір, Товариство Кетскільських гір, Фундація Кетскільських гір.

Сьогодні ми часто щиро сміємося над своєю «темнотою» перших іммігрантських років. Пригадується, як ми, попервах перекладаючи дослівно «Кетскіли», так само щиро були впевнені, що в цих місцях колись жорстоко «вбивали котів», від того й така «садистська» назва. Але приглядаючись й роззираючись довкола, почали помічати, що  таких топонімів з «kill» надто вже багато в Кетскільських горах: Catskill, Schuylkill, Foxekill, Beer Kill, Sparkill... Не могли ж тут жити самі вбивці! З’ясувалося, що «kill» прийшло від староголландського слова "kille", що означає «русло ріки», «потічок», «течія». Більше того, назва "Catskills" не була в широкому публічному обігу до середини ХІХ століття. Той факт, що ця назва вважалася надто плебейською, щоб представляти колишню голландську колонію, особливо  через те, що цим висловом послуговувалися місцеві фермери. Британці наприкінці ХVІІ століття намагалися замінити голландські топоніми на  англійські відповідники. Наприклад, намагалися називати їх більш поетично - Блакитними горами - Blue Mountains, аналогічно вермонтським Зеленим горам (Green Mountains) чи нью-гемпширським Білим - White Mountains. Дискусія вщухла лише після того, як Ірвінг Вашингтон написав свою історію, в якій Кетскіли залишаються Кетскілами й ця назва остаточно взяла гору над усілякими Блакитними й Білими горами.
Що ж до частки «кет», то, за однією з версій, після того, як маленьке судно під назвою TheCat пришвартувався в порту Гадсона, воно набуло в цих краях звучання. Крім того, в давні часи слово «cat» мало кілька значень, як, наприклад, частину якогось спорядження або окремий тип маленького човна. Є ще одна версія, за якою в перекладі зі староголландської ця назва нібито означала «котячий струмок». Що не є дивиною, тому що в часи  перших голландських іммігрантів у Кетскільських лісах водилися не лише рисі, а й й гірські леви (кугари), які вгамовували спрагу в тутешніх струмках з джерельно чистою водою.
Різне тлумачення значення цього слова призвело до різного написання. Наприклад, назва міста пишеться офіційно як  Cattskill, а от назва знаменитого водоспаду - Kaaterskill. Саме її вжив Ірвін Вашингтон у своїй знаменитій новеліRip Van Winkle у 1819 році.
Головний її герой (літератор підписав свій твір псевдонімом Дітріх Нікербокер)Ріп ван Вінкль - мешканець селища поблизу Нью-Йорка, що проспав 20 років в американських горах і спустився звідти, коли всі його знайомі померли. Цей образ став  символом людини, що геть відстала від часу та даремно проґавила своє життя.
Ріп ван Вінкль народився в першій половині  ХVІІІ століття в старому голландському селі в пониззі ріки Гадсон у Кетскільських горах. Там таки й вікував - і був добропорядним підданим англійського короля Георга ІІІ. Дружина ван Вінкля мала сварливу вдачу й діймала чоловіка навіть у пабі, де він полюбляв проводити час, теревенячи з друзями. Єдиною нагодою втекти від неї було полювання. Однієї зимової днини на початку 1760-х років, знуджений вічними докорами дружини, ван Вінкль пішов у гори й бродив там з мушкетом і вірним собакою на прізвисько Вовк. Він вирішив видертись на найвищу гору, аж раптом почув, як його хтось гукнув. Озирнувшись, Ріп побачив незнайомця в старомодному голландському вбранні. Він ніс якусь ношу через пагорб і просив допомогти. Ріп пристав на це, і разом вони винесли тягар в долину, якою лунав гуркіт: гурт ошатних, але мовчазних бороданів грав у кеглі. Ріп не питав, хто вони і звідки  знають його ім'я. Вони пригостили гостя якимось трунком, і той  незабаром заснув. Прокинувшись уранці після частунку в горах і підібравши свого іржавого мушкета, він не знайшов ані собаки, ані долини, ані стежки, якою прийшов - на її місці шумів лише гірський потік.
У рідному селі, що теж неабияк змінилося, його ніхто не впізнав - він перетворився на старця. Його домівка була зруйнована, всі знайомі померли, а замість портрета короля Георга ІІІ на стінах висів образ Джорджа Вашингтона.«Ми всі Ріпи ван Вінклі, - підсумує потім автор. - Усім нам пора прокинутися...»
У перші роки свого іммігрантського життя, працюючи в родині одного американського єврейського лікаря Карла Джегера з Австрії, випадково почули дивне словосполучення - Borsht Belt («Пояс борщу»). Вловивши рідні звуки, важко було стриматися, аби не розпитати, про що йдеться.
- О, пояс борщу! - з ностальгією в очах почав він. - Це те, чого більше немає... Бо це зелені гори, свіже повітря, романтичні прогулянки лісом, безтурботне купання в гірській річці, вечірні танці і багато справжньої домашньої їжі...
А ще лікар Карл Джегер, який мав приватну клініку в районі Таймс-сквер, кожного літа на вихідні виїздив у Кетскільські гори, й у одному з готелів грав разом з «бендом» на скрипці.
Таким «поясом» колись були оповиті всі прекрасні Кетскільські гори, до яких з перенаселеного Нью-Йорку подати рукою. Особливою популярністю курорти Кетскілів  користувалися в емігрантів з Європи – німців, чехів, поляків, євреїв, українців... І саме тоді Кетскіли заслужили жартівливу назву «Пояс борщу».
Правда, незаймана краса цих місць заманювала нових іммігрантів з Європи ще в ХІХ столітті. Ті, хто не мав можливості купити там шматочок землі під фермерське господарство, намагалися бодай на день-два вирватися з «кам’яних джунглів».
Перші будиночки для винайму називалися boardinghouses й з’явилися вони у місцевих фермерів разом з появою купівельно спроможних нью-йоркців, готових оплачувати перебування своїх родин на кілька днів або тижнів подалі від міського шуму-гаму й невпинної метушні.
У ХІХ столітті цей регіон став популярним і серед заможних міщан та естетів. Завдяки мальовничій природі в нижній частині долини Гадсон народилася Гадсонівська школа живопису, об’єднавши митців-пейзажистів, чиї естетичні погляди перебували під сильним впливом романтизму.
У 1893 році в Елленвілі з’являється парк Морріса Кінберга, який приїхав до Америки з Австрії. Тоді ж далекоглядний бізнесмен з Цинцинаті Чарлз Флейшман купив 60 акрів землі в Кетскільських горах і побудував пансіонат. «Парк Флейшмана» включав у себе
котеджі, ставок, стайню й бейсбольне поле. Успіх цього починання породив безліч йому подібних, які до кінця століття стали найпопулярнішим місцем відпочинку не лише роботяг, а й інтелектуальної еліти.
Наприклад, Марк Твен провів усе літо 1890 року в  «Парку Онтеора», намагаючись написати продовження своїх історій про Тома Соєра й Гекльберрі Фінна.
До кінця ХХ століття в Кетскільських горах вже налічувалося 685 фермерських господарств з головних офісом в Елленвілі, об’єднаних під егідою багатого філантропа, барона Де Гірша.
Бурхливий розвиток індустрії, особливо автомобілебудування, швидкий ріст середнього класу, його достатку породили хвилю бажаючих відпочити в Кетскільських горах. Найпідприємливіші фермери зрозуміли, що на тому можна зробити непоганий «бізнес» й почали вслід за котеджами будувати мотелі, а потому й готелі.
Розквіт відпочинкової індустрії припав на 1950-1960-ті роки, водночас з бурхливим підйомом народжуваності й загальним рівнем добробуту. Автомобіль став доступним, по суті, кожній працюючій родині Нью-Йорка. Будувались дороги, криті басейни, льодові ковзанки, підйомники й гірськолижні траси. 500 отелів і приблизно така ж кількість котеджів-бунгало приймали до мільйона відпочиваючих щороку. Тут панувала своя, відмінна від міського нью-йоркського життя, атмосфера, прекрасно відтворена у популярному фільмі Dirty Dancing.
У ресторанах кетскільських курортів подавали борщ, морського окуня під огірковим соусом, курячу печінку з каштанами, запечені яблука, морозиво із свіжими ягодами...
Крім танцювальних вечорів під «живу музику», популярними були концерти. В популярних готелях відточували свою майстерність комедіанти.
Однією із знахідок тодішнього менеджменту було залучення відомих спортсменів, за якими тягнувся шлейф шанувальників і фанатів. Знаменитий колись кетскільський готель Grossinger спеціалізувався на боксерах і в ньому було обладнано високопрофесійний тренувальний зал. Знаменитий Роккі Марсіано фактично жив там ціле літо, тренувався й «притягував» клієнтуру – господар готелю за один долар впускав бажаючих подивитися тренувальні поєдинки американського ідола рингу, «американського Кличка».
У ХХ столітті Кетскіли вже потрібно було захищати, й зусиллями ентузіастів охорони довкілля було створено Кетскільський парк і заповідник.
Кетскільські мандрівники впродовж століть сформували свою історію цього регіону, так само, як струмки, ріки, вершини й ліси створили його прекрасний пейзаж. Філософи й художники, підприємці й авантюристи, ченці і правдошукачі – всі вони були гостинно прийняті цими горами й багато хто з них знайшов тут свій прихисток. А деякі з них залишили на схилах Кетскіл помітний слід. Наприклад, художник Томас Коул створив тут школу мистецтв, натураліст Джон Берровз проводив тут роботи для збереження первісного вигляду регіону, Рокфеллери, Черрайзи, Голдси побудували тут розкішні курорти, поєднавши незайманість природи з архітектурною красою...
«Криза регіону» розпочалася наприкінці 1970-х – американці змінили свій спосіб життя, жінки почали робити кар’єру, різко зменшилася кількість дітей у середньостатистичній родині й це фактично звело нанівець традицію тривалого родинного літнього відпочинку в горах. Хвиля банкрутства, яка накрила сотні готелів, вже була безповоротною. Більшість з них так ніколи й не повернулися до життя. А шкода...
Сьогодні поняття «борщевий пояс» більшості вже майже нічого не промовляє. Любителі гольфових полів не їдять борщу, а завсідники гірськолижних трас надають перевагу суші  й гамбургерам. Але Кетскіли все одно залишаються домівкою для тисяч дітей і дорослих, які влаштовують тут тематичні таборування – музичні, театральні, спортивні, скавтські...
І навіть всепоглинаюча близькість «столиці світу» не в змозі відняти в Кетскільських гір заслуженого народного звання ідеального прихистку від повсякденної суєти суєт і томління духу.