Василь Туглук

ПРЕЛЮДІЯ І ПОСТФАКТУМ

16 липня 1990 року, 355 депутатів Верховної Ради своїми голосами схвалили Декларацію про державний суверенітет України. Ще 20 парламентаріїв, яких на той час не було в сесійному залі, написали заяви, щоб їхні голоси долучили до тих, хто голосував „за”

Якби людина, яка не знає політичних реалій двадцятирічної давності поспілкувалася сьогодні з тими, хто прийшов під купол Верховної Ради у 1990 році, то у неї, мабуть, склалося б враження, що більшість з них каже неправду. Або намагається переоцінити свої заслуги у прийняття Декларації про державний суверенітет України. Насправді все легко пояснюється. Майже 120 депутатів, обраних на альтернативній основі, які перемогли у боротьбі з представниками компартійної номенклатури, у більшості своїй до початку пленарних засідань не були знайомими між собою. Але їх об’єднував дух волі, вони прагнули в тій чи іншій мірі допомогти вистражданій країні стати незалежною. Тому збирались у невеликі групи й готували законопроекти, які мали стати початком прощання з совєтською імперією та розпочати новий відлік часу в історії України. То ж не треба дивуватися, що під час цих інтерв’ю кожен з них висловлює думки, які не завжди збігаються. Безумовно, відповіді на перше питання стосовно історії створення та прийняття Декларації про державний суверенітет не збігаються, але вони дають можливість відчути дух, який панував тоді в демократичному депутатському середовищі, та віддзеркалюють значущість цієї події.

ЯК ЦЕ БУЛО: ПРЕЛЮДІЯ

Іван Заєць, народний депутат України першого-шостого скликань:

- Ще у квітні 1990 року, коли депутати від демократичних сил готувалися до першої сесії, яку пізніше назвали сесією першого демократичного скликання, я у Верховній Раді зустрівся з доктором юридичних наук, професором Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Василенком. Саме йому запропонував написати закон про незалежність України. Я виходив з того, що були вже рішення литовського Сейму про відновлення незалежності Литви, закон про державний суверенітет Азербайджану, рішення грузинського парламенту про денонсацію союзного договору 1922 року. Але Василенко мене переконував, що треба писати не закон, а документ, який матиме вічну силу, який дозволить нам здійснювати маневри на законодавчому полі, спрямовані на поступовий рух до незалежності, фундаментом якої має стати Декларація – своєрідна Конституція, яка закріпить незворотність змін у політичному і державному житті України. Тоді я запропонував йому викласти своє бачення, так би мовити, на папері. Через кілька днів професор Василенко приніс текст на кількох машинописних сторінках під заголовком „Декларація про державний суверенітет України”.

Потім у нас було кілька неформальних засідань у залі, де тепер проводяться погоджувальні ради, у яких брали участь Степан Хмара, Лариса Скорик, Володимир Василенко, викладач Київського Національного університету Петро Мартиненко, тодішній завідувач секретаріату Верховної Ради та інші депутати й експерти. Фактично у той час над документом відособлено працювало кілька груп нардепів. Дискусії та обговорення майбутнього документу закінчилися тим, що мені, як людині, що наполягала на створенні саме проекту закону, а не декларації, та Петрові Мартиненку, який був такої ж думки, доручили написати законопроект, що і було зроблено Петром Мартиненком на основі тексту, підготовленого Володимиром Василенком.

А тим часом тодішнє керівництво Верховної Ради, яке належало до компартійної верхівки, дізнавшись про те, що групи з числа депутатів демократичного спрямування працюють над документом про державний суверенітет та побоюючись їхнього радикалізму, вирішило взяти, так би мовити, процес під свій контроль. Таким чином, за ініціативою секретаріату компартії республіки було створено робочу групу з опрацювання Декларації під керівництвом Сергія Доргунцова, який був головою Ради вивчення продуктивних сил тодішньої УРСР у Академії наук. Спершу ця група була сформована з людей, яким довіряло комуністичне керівництво, однак ми наполягли на входження до неї депутатів з „Народної Ради”. Таким чином, над проектом мали можливість працювати представники демократичної опозиції Степан Хмара, Сергій Головатий, я та багато інших депутатів. На початку червня група Доргунцова надала депутатам проект Декларації. І хоча тодішнє компартійне керівництво Верховної Ради планувало проштовхнути його за тиждень, зробити цього не вдалося через наші протести. Лише після доопрацювання у комісіях, через три тижні, 28 червня, почалося його обговорення у парламенті. Однак цей документ не задовольняв нас, депутатів об’єднання „Народна Рада”, бо хоч він і надавав більше прав республіці, проте у складі „оновленої” советської імперії.

Тоді Сергій Головатий спільно з науковцями Інституту держави й права розробили свою версію документу, який значно різнився від запропонованого робочою групою. Були також авторські проекти Степана Хмари, Михайла Косіва, Юрія Гнаткевича, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої та багатьох інших депутатів. Саме найкращі напрацювання і стали головним наповненням цього документу. Тому справедливим було б сказати, що Декларація про державний суверенітет України - це плід широкого консенсусу різних політичних сил у Верховні Раді і продукт великої праці великої кількості депутатів і вчених.

Левко Лук’яненко, дисидент, народний депутат України першого та наступних скликань:

- Наше об’єднання у парламенті "Народна Рада" нараховувало приблизно 120 людей. Ці депутати вперше за період Радянського Союзу були обрані як противники комунізму. Ми прийшли в Раду 15 травня і так активно сперечалися з комуністами, що за два місяці їх переагітували. Ми виступали з трибуни, дискутували з ними в фойє, після роботи брали пляшку вина і їхали до них у готель. Аргументуючи необхідність прийняття Декларації про державний суверенітет України, ми підкреслювали, що вони повинні думати про Україну, а не про розширення російської комуністичної імперії. На нашому боці була правда, а на їхньому - суцільна брехня, фальсифікації, лицемірство, на яких було побудовано комуністичну диктатуру. Багато з тодішніх депутатів-представників комуністичної влади були достатньо чесними, щоб визнати нашу правду. Це вело до того, що вони ставали на наш бік. Щодо тексту Декларації, то немає однієї людини, яка б її підготувала. Ми розробляли концепцію в своїй групі. В ширшому плані обговорювали документ в "Народній Раді", намагаючись зробити текст найбільш радикальним. Комуністи також визнавали, що необхідно щось міняти, бо радянська економічна система довела свою повну неспроможність. ВВП майже перестав збільшуватися. Це означало, що комуністична система програла змагання Заходу. Це змусило Горбачова та комуністичне керівництво піти на перебудову, щоб активізувати роботу людей і промисловості.

Але комуністи підтримали Декларацію про державний суверенітет України не лише виключно з економічних міркувань. Частина з тих, хто не належав до ортодоксів, схвально сприймала нашу ідеологію побудови незалежної держави, частково відмовляючись від комуністичної.

Свого часу я називав цей документ "напівсвободою", бо мені страшно не подобалося, що в останньому реченні йдеться про те, що її принципи використовуються для укладання союзного договору. Ми майже готові були проголосувати проти Декларації, щоб знову її обговорювати і викреслити дане положення. Однак ми були не настільки сильними, щоб диктувати свої умови групі 239, яка складалася з прихильників комуністичного режиму, і змушені були змиритися. Стосовно нейтрального статусу, то на той час він сприймався більш-менш позитивно. Бо означав, що ми виходимо із військової системи СРСР. Це був перший, але найважливіший крок до свободи. Далі ми не загадували, оскільки все таки були радянськими громадянами, і мислення у нас було таке саме. Із 450 депутатів тільки 11 були політв’язнями. Ми ж не могли диктувати волю більшості.

Анатолій Ткачук, народний депутат України першого скликання:

- Десь 14-15 травня 1990 року усі народні депутати Української РСР, які зібрались на свою першу сесію, отримали пакет підготовлених проектів документів, один з яких називався Декларація про державний суверенітет Української РСР, розроблений ЦК Компартії України.

Тепер це, може, й виглядає дивно, оскільки комуністи й досі вважають проголошення Незалежності України великою помилкою, яка має бути виправленою, але тоді Компартія бачила тенденції, які стрімко розвивались в республіках СРСР, щодо набуття та розширення суверенітету. Особливо показовою була ситуація в Прибалтиці, де розмови про республіканський «госпрозрахунок» перетворились на прагнення відновлення державної незалежності. Національно-демократичні рухи в цих республіках досить швидко поширювали «синдром незалежності» і в місцевих компартіях.

Кандидати в народні депутати Української РСР під час виборчої кампанії в більшій чи меншій мірі говорили також про необхідність розширення суверенітету України, хоча про незалежність поки що не йшлося. Комуністи розуміли - це,  поки що. Саме тому було запропоновано такий проект «декларації про суверенітет» де суверенітетом практично і не пахло. Що через слово в цьому проекті йшлося про Радянський Союз, а не про Україну. Але жодної партійної дисципліни не вистачило для того, аби відразу проголосувати запропонований законопроект, проігнорувавши плани некомуністичної меншості. Ми, у свою чергу, намагалися закласти у проект максимум самостійності для України. Тому фактично нав’язали затяжний процес обговорення цього важливого питання. А втягування у процес означає багато. Поступово навіть ті, хто ні сном, ні духом не думав про жоден суверенітет, але хотів якихось змін або не хотів виглядати повним невігласом на тлі молодих «демократів», включалися в обговорення, а, відтак, творення нового тексту набувало справжньої, а не бутафорської Декларації.

Важливо сказати, що базовий текст проекту, який було покладено в основу обговорення на комісії з питань державного суверенітету, з’явився в номері Василя Червонія у готелі «Україна» (нинішній «Прем’єр-палас»). Саме там, значна частина членів комісії (я, Василь Червоній, Михайло Косів, Михайло Горинь, Левко Горохівський) щовечора обговорювала різні варіанти тексту, у тому числі й текст проекту Сергія Головатого, і поступово наближалась до того, який було внесено цими депутатами на комісію і покладено в основу обговорення.

Коли вже практично готовий, багато разів обговорений та проголосований в різних варіантах текст, підготовлений комісією з питань державного суверенітету, було вирішено готувати до остаточного голосування, в процес було введено комісію з питань законодавства та законності. Кілька вечорів, дві комісії у повному складі до ночі відпрацьовували остаточний текст. В тому, який мав бути поставленим на голосування 16 липня, вже не було й згадки про Радянський Союз, а юридичний зміст Декларації про державний суверенітет свідчив, що це однозначне проголошення державної незалежності України.

Варто згадати, що в ті часи привид Союзного Договору ще остаточно не зник з горизонту, тому дуже багато пропозицій до проекту Декларації містили положення про необхідність включення до тексту норми про Союзний Договір. В останній вечір, під час відпрацювання остаточного тексту, комітет так і не міг дійти згоди щодо форми включення питання Союзного Договору і уже десь після 10-ї вечора я запропонував  в проекті обридлий усім «Союзний Договір», як власну назву, замінити поняттям «союзний договір» з малих літер.

На мій погляд, така конструкція мала б задовольнити усіх, комуністи могли б вважати, що таким чином вони відстояли майбутній новий Союзний Договір, а націонал - демократи могли б стверджувати, що під «союзним договором» з малої букви розуміється будь-який договір з будь-якими суб’єктами.

 Проте, професор Василенко, який також був на нашому засіданні, переконав і мене також, що навіть такої формули писати не потрібно, краще зробити ще більш нейтральну формулу про міжнародні договори, і моя пропозиція до тексту проекту не потрапила. Однак у залі проблема «Союзного/союзного» договору не зникла. Жодна пропозиція не набирала потрібного результату і тоді голова комісії з питань законодавства і законності озвучив вечірню пропозицію щодо союзного договору з малої букви, яка й була прийнята Верховною Радою.

Комуністичний проект Декларації про державний суверенітет Української РСР перетворився на реальний документ, який став наріжним каменем української Незалежності - Декларацію про державний суверенітет України, де замість «великого і могутнього СССР» залишилось одне слово про «союз» з маленької літери.

ПЕРШИЙ КРОК ПОВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПИ

Іван Заєць:

- Декларація створила правову площину для інших законів і документів. Її призначення – продекларувати волю до незалежності. 16 липня ми голосували остаточно за текст Декларації. А до того часу було багато різних засідань, де ми обговорювали кожне положення цього документу, вносили поправки й доповнення. Декларація – це зафіксована владою воля народу до незалежності, до створення своєї суверенної держави. Цим документом не просто проголошено бажання українців створити свою самостійну державу, а й окреслено її параметри як європейської, демократичної країни, побудованої на підвалинах національних традицій та історичних здобутків українського народу зі збереженням прав і свобод інших національностей, що проживають на території України. Декларація, до прийняття Акта про незалежність та нової Конституції, стала основним джерелом права та своєрідним компасом при підготовці та прийнятті нового українського законодавства. Багато положень перекочувало з неї до Конституції 1996 року. Зокрема, норми про національний унітарний тип української держави, українську мову, як єдину державну, символіку тощо.

Сьогодні Декларацію хочуть використати для торпедування самої української сутності Української держави, для торпедування її національного типу і перетворення на таку собі копію багатонаціонального советсько-совкового союзу з поліетнічною культурою. Саме у цьому напрямку веде роботу міністр освіти Дмитро Табачник та п’ята проросійська колона політиків у парламенті й уряді нашої держави, які хочуть завдати удару по українській ідентичності через рішення, які б звузили сферу функціонування української мови в освіті та науці. Ми бачимо цілеспрямовану діяльність Віктора Януковича, парламентської коаліції, яка має на меті шляхом прийняття нової Конституції переформатувати установчі функції нашої держави. Спекуляції відбуваються і в безпековій сфері. Записаний у Декларації намір держави не брати участь у військових блоках трактується нинішньою владою як заборона членства України у Північно-Атлантичному союзі. При цьому через провладні ЗМІ суспільству нав’язується думка про необхідність побудови системи колективної безпеки з Росією. Парадокс даної ситуації в тому, що це положення було вписано у Декларацію з ініціативи національно-демократичних сил задля того, щоб вийти з Радянського Союзу, який був ядром Варшавського пакту.

Советська імперія на той час протистояла західній цивілізації і була фактично жандармом, який жорстоко придушував будь-які спроби країн так званого соцтабору вирватися із задушливих обіймів Кремля. Образно кажучи, ця норма мала стати першим кроком повернення України до Європи. А нинішня влада використовує дане положення для того, щоб замість європейського перенаправити вектор руху держави в бік євразійства й неосталінізму, знову запрягти Київ в одну упряжку з Москвою. Декларація не просто заявка на незалежність, не просто документ, який унеможливив підписання нового союзного договору 20 років тому, це, передусім, підмурок, на якому будувалася законодавча база незалежної України. Особливо важливий перший розділ, де йдеться про самовизначення української нації, про те, що Україна розвивається як держава національного типу, в існуючих кордонах, на основі здійснення українською нацією невід’ємного права на самовизначення. Тому Декларація є дуже важливим історичним документом, який утвердив курс на незалежність.

Левко Лук’яненко:

- 16 липня 1990 року Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила доленосний документ, який закріпив основи Української держави. Декларація про суверенітет визначила національну державність українського народу, закріпила республіканську форму правління, самостійність, верховенство і неподільність державної влади на всій території України. Державотворчий акт від 16 липня складався з 10 розділів, в яких детально було прописано основи державного, політичного, економічного ладу, підкреслено самостійність і суверенітет України, прописана необхідність прийняття нової Конституції республіки, а в перехідних положеннях зазначено, що відносини з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація - це великий документ, написаний хоча й стислою мовою, але фактично це розширена програма руху до незалежної України. Майже всі комуністи визнавали, що необхідно розширювати демократичні права громадян, щоб активізувати людський чинник у виробництві. Але що стосується руху до незалежності, то тут були більші суперечності. Декларація має історично обмежений характер. Вона мала значення до проголошення України незалежною державою. В ній закладено багато моментів, які були враховані у Конституції - права людини, територіальне верховенство, народовладдя, громадянство. Декларація окреслила план боротьби за незалежність.

Анатолій Ткачук:

- Сьогодні, коли в Україні з’явились нові «реаніматори СРСР», мені згадались події червня-липня 1990 року, які заклали основу для перетворення наддержави, могутнього Союзу, у просто «союз» - об’єднання, спілку, який тихо вмер через рік після цих подій, зате значно розширився Європейський Союз. При цьому, попри зміну політики за різних глав держави та урядів і коаліцій, народ України досі не втратив надію на входження саме до Європейського союзу. Я переконаний, що саме так і станеться, і це не суперечитиме нашому історичному документу - Декларації про державний суверенітет України, документові, який заклав основи нашої незалежності.

Записав Василь Туглук,

власний кореспондент «Нової газети» в Україні