Валентин Лабунський, головний редактор

США-РОСІЯ-УКРАЇНА: "СОВЄРШЕННО СЄКРЕТНО!"

Авторитетний тижневик Newsweek припідняв завісу утаємниченості над залаштунковою діяльністю топ-посадовців в адміністрації Байдена. Цитата: «ЦРУ спостерігало за розвитком подій і в листопаді 2021 року, за три місяці до вторгнення РФ в Україну, Байден відправив Вільяма Бернса (директор ЦРУ, посол США в Росії з 2005 по 2008 рік) до Москви, щоб попередити Кремль про наслідки будь-якої атаки. Хоча російський президент зневажливо поставився до посланника Байдена, залишившись у своїй резиденції в Сочі на березі Чорного моря, він погодився поговорити з Бернсом через кремлівський захищений спецзв’язок. Розмова була успішною. Попри те, що Росія таки вдерлася в Україну, РФ і США змогли прийняти перевірені та надійні правила “дорожнього руху”. Адміністрація Байдена пообіцяла, що Сполучені Штати не воюватимуть напряму та не домагатимуться зміни режиму в Росії, а та, своєю чергою, обмежить свій напад на Україну та діятиме відповідно до негласних, але добре зрозумілих інструкцій щодо таємних операцій”. 
Тепер зрозуміло, чому Путін обрав термін «спеціальна воєнна операція» для позначення війни на знищення українського народу. Ідея була в тому, щоб обдурити не тільки росіян, а й американців. Зрозуміло також, чому після цієї зустрічі в Путіна буквально виросли крила, аж до сумнозвісного ультиматуму НАТО. Бернс практично дав йому карт-бланш напасти на Україну, якщо він не нападатиме на країни НАТО. Цей ганебний епізод не завадив американцям відновити ганебну  “дипломатію”: міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров у квітні у Нью-Йорку кілька годин зустрічався з Річардом Гаасом, колишнім дипломатом і колишнім президентом Ради з міжнародних відносин, європейським експертом Чарльзом Купчаном і експертом з Росії Томасом Ґремом, це колишні чиновники Білого дому, Державного департаменту й члени Ради з міжнародних відносин. На порядку денному була доля окупованих територій «які Україна, можливо, ніколи не зможе визволити», і «пошук невловимого дипломатичного шляху, який міг би бути прийнятним для обох сторін».
Видання The Moscow Times розкрило 27 липня, що між колишніми високопоставленими чиновниками національної безпеки США та наближеними до кремлівського карлика бігунками ведуться таємні переговори. Цю інформацію підтвердив колишній топ-чиновник, який брав безпосередню участь у цих перемовинах. Повідомляється, що зустрічі між представниками США та РФ відбуваються щонайменше двічі на місяць.
«З’являється дедалі більше ознак того, що США та їхні союзники прагнуть, щоб Москва та Київ перейшли до мирних переговорів восени, після завершення нинішнього контрнаступу України»,- пише Newsweek.
Що на це сказати? Ця ниця й підла політика, коли на людях говориться одне, а за лаштунками чиниться зовсім інше, взагалі притаманна нинішній адміністрації США. І Україні треба чітко засвоїти: їй допомагають не продажні й корумповані Байден та його лакузи, а американський народ, який точно знає, що якщо Путін переможе в Україні, він попре далі на Центральну й Західну Європу, а потім розв’яже світову термоядерну війну. Саме тому тверезі американські політики наполягають на негайній поставці ЗСУ ракет дальнього радіусу дії, саме тому вони криком кричать, аби адміністрація Байдена не зволікала з поставками Україні винищувачів F-16. Це потрібно не  Україні, це потрібно всьому світові! А Україна – це передній край боротьби зі страхітливою гідрою, ім’я якій рашизм.

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

АЗОВ-СТАЛЬ

Дивився відеокадри, як з “Азовсталі” автобусами вивозили в невідомому напрямку наших героїв-азовців, й горло перехоплювали ридання. Куди їх везуть? Хто це вирішив? Чи знає наша влада, що жорстокішим за режим Путіна не був навіть гітлеризм? Навіть Нерон був гуманістичнішим, ніж цей недобитий гебешник, який особисто давав розпорядження виколювати очі й відрізати геніталії чеченцям (не плутати з кадирівцями), які потрапляли під час російсько-чеченських війн у російський полон.
Нас запевняють, що в такий спосіб хочуть врятувати азовцям життя, що їх невдовзі, мовляв, обміняють на рашистів, які потрапили в наш полон. Але під ці запевнення російська Державна Дума засідає й ухвалює постанову, якою забороняється обмін азовців на будь-кого. Тобто, хлопці, які потрапили до пазюрів путінців, приречені на катування й мученицьку смерть. Та краще було їм полягти в бою з окупантами в катакомбах “Азовсталі”, ніж такий кінець!
Хоч ми можемо всього не знати. Можливо, справді під егідою ООН та Червоного Хреста існують якісь домовленості з рашистами про евакуацію заблокованих на “Азовсталі” наших героїв.
Але все це виглядає вкрай тривожно. Спочатку вивезли до “ДНР” поранених азовців, а тепер вивозять і здорових. Хоч в тих умовах, у яких провели ці майже 3 місяця ці мужні хлопці, здоровим навряд чи хто залишився. Але чому не повідомляють деталей домовленостей? Куди їх везуть і що з ними буде завтра? Адже з Москви лунають суворі погрози. Виглядає так, що Путін віддасть стосовно азовців такий самий наказ, які він віддавав під час російсько-чеченських війн стосовно захоплених у полон чеченців, які боролися на свободу своєї маленької, але гордої Батьківщини.
Кореспонденти інформаційної аґенції Reuters стверджують, що понад 250 українських захисників вивезли з “Азовсталі” до колонії в Оленівці (“ДНР”), яка перебуває під окупацією.
Російський конвой супроводжував 7 автобусів з українськими військовиками. Окупанти кажуть, що принаймні 256 українських військовиків здалися в полон, включно з 51 пораненим. Українська ж влада повідомляла про 264 азовців, з них 53 - поранених. Але ж раніше повідомлялося, що в катакомбах “Азовсталі” билася проти загарбників майже тисяча наших хлопців. То де решта? Я не виключаю, що більшість з них відмовилася від полону й продовжує свою битву з рашизмом. Бо для людей з такою силою духу краще загинути в бою, ніж піддаватися приниженням і тортурам у концтаборі Путлера.
Але це поки що тільки припущення. Правда стане відома найближчим часом. Але як би там не було, подвиг азовців під час битви за Маріуполь назавжди вкарбується в історію України. Як подвиг захисників Берестечка, як звитяга народних месників з Української Повстанської Армії. А нам залишається тільки молитися за їхнє життя та здоров’я. Боже великий, єдиний, спаси й помилуй! Спаси й помилуй!

ПРО ЛАТИНКУ Й ЕЛЕМЕНТАРНУ ОСВІЧЕНІСТЬ

Секретар Ради національної безпеки й оборони України Олексій Данілов несподівано розбурхав українське суспільство, запропонувавши… перейти з кирилиці на латинку. Було б не так дивно, якби з такою пропозицією (хоч вона з початку до кінця виглядає маренням божевільного) звернувся знаний професор-мовник, а не малописемна особа, яка фактично в своєму освітньому багажі має лишень радгосп-технікум і фах ветеринара. Все інше, яке він буцімто позакінчував, – це жалюгідні подоби освітніх закладів, яких після падіння СРСР розплодилася сила-силенна. Різноманітні академії, заочні університети, інститути лінґвістики, міжнародних відносин й права… Це все не базові освітні заклади, а підробки, бутафорія. А з базових у Данілова лишень радгосп-технікум.
Ми живемо в епоху неуків. Не треба багато читати, багато вчитися, бути грамотним. Достатньо здобути “корочку” випускника якоїсь академії державного управління, яка не дає жодної базової освіти, чи бутафорного інституту лінґвістики й права, в якому за гроші наклепають будь-який диплом, і все – йди роби кар’єру, заробляй великі гроші, а коли добре освоїшся й тебе почнуть вважати суперосвіченим, то можна запропонувати навіть змінити кирилицю на латинку.
І оці данілови на кожному кроці. Не бракує їх і в нашій громаді. Малограмотна дівчинка, яка закінчила Барух-коледж, раптом пнеться в усі можливі громадські інституції, аби всі повірили, що вона велика й видатна. Інша з усіх сил прагне посісти солідні посади, хай навіть почесні, аби всі повірили, що вона непересічна особистість, яку несправедливо не визнавали в Україні великою. Вона навіть вдається до повчань, стверджуючи, що українською мовою “соромно” буде “встидно”. Ще одна переконує всіх, що вона, супервелика, стояла біля витоків української журналістики (хоч я, який справді стояв біля тих витоків, не бачив її навіть на далекому видноколі), а нині в Америці буцімто стала жінкою-легендою, яка навіть вміє “мітко” (бідолаха не знає, що українською мовою “метко” буде “влучно”) стріляти. Ще одна взагалі проголошує себе видатною менеджеркою світового  масштабу, хоч для означення поточного року вживає слово “текучий”.
Звідки всі ці неуки й хвальки повилазили? Час нині такий – неуків і хвальків. Вони скрізь. Вони лізуть і лізуть, немов таргани. Навіть засіли в Раді національної безпеки й оборони. Вони прагнуть утвердитися, переконати всіх у своїй величі. І задля цього не тільки “мітко” стріляють, а навіть тягнуть свої брудні руки до нашої абетки. І треба всім миром, всією громадою дати їм по руках.
А “великими” ми робимо їх самі. Бо соромимося вчасно сказати таким типам, що закінчення Барух-коледжу не дає права сідати в усі можливі й неможливі президії. Що знання української мови на рівні “встидно” не вручає індульґенції на повчання людей освічених і грамотних. Що навіть бути талановитим клоуном й уміти розповідати смішні анекдоти – це ще не означає, що ти можеш бути президентом великої європейської держави.
Треба поступово виводити всіх цих неуків за дужки нашого суспільного життя. Нехай ще повчаться, почитають українську граматику, погортають книги, які притомна писемна людина прочитує ще в ранньому дитинстві. А тоді вже лізуть у президії, ставатимуть у черги по медалі й ордени. А то так, не встигнемо й озирнутися, як ці неуки переведуть нас на латинку, перекресливши все те, що називається нашою духовною спадщиною.

ПРО НАШІ РОКИ ТА ДУШІ

Перебуваючи недавно в Україні, зустрівся зі знайомими, які багато років поспіль прожили й пропрацювали в США, а потім таки повернулися на Батьківщину. До таких, до речі, належить і славетний наш художник Іван Марчук.
Мені було цікаво дізнатися, як зустріла їх історична Батьківщина, як допомогла пережити рееміґрацію, чи скористалися вони пільгами для таких осіб, про які так багато говорив ще Віктор Ющенко, будучи українським президентом. Як з’ясувалося, жодних пільг ці люди не отримали, бо їх і немає, а їхали додому тільки тому, що душі їхні несамовито хотіли вороття. Вони привезли із собою такі-сякі гроші й всі їх “бухнули” в придбання житла. На стару працю багатьох з них не взяли, бо часто й праці тієї вже не існувало в природі.
Один мій старий знайомий на запитання, чи не хотів би він знову поїхати до Америки, відповів: “Ніколи! Тут матеріально скрутніше, але тут я за багато років, прожитих у Штатах, позбувся нарешті тривоги, яка виїдала там усе моє нутро. Тут я знову відчув себе особистістю, моя самооцінка різко пішла вгору, а це для людини – головне”.
Майже всі мої співрозмовники запевняли, що реально відчули справедливість твердження, що матеріальне в житті – не головне. Всі ці хати, авта, ганчірки нічого не варті, якщо болить і болить душа, кличе й кличе людину додому. Цінності, за якими їхало багато наших людей до США, часто виявлялися примарними, а суспільство, якщо якийсь час тут пожити й в усьому розібратися, - чужим.
Одна моя знайома, яка прожила в США 15 років, нині згадує ці роки як змарновані. “Я думала,- каже вона, що Америка – це суціль християнська країна, країна віруючих людей. Але насправді виявилося, що там дуже багато церков і дуже мало віри. По-справжньому віруючі люди там, безперечно, є, але їх стає дедалі менше”. Час там, стверджує вона, летить дуже швидко й, врешті-решт, починаєш усвідомлювати, що нічого з того, заради чого кидала свою Батьківщину і їхала світ за очі, не здобула. ”В душі накопичилася така порожнеча, що далі там залишатися було несила”,- каже вона.
Деякі з колишніх “американців” нарікали на чужинність українців Америки. “Я так ніколи й не зміг зблизитися з ними. Вони дивляться на світ зовсім іншими очима. А їхні діти – це вже дуже умовні українці”,- казав мені один з тих, хто повернувся в Україну.
Людина обирає для себе місце проживання там, де їй та її дітям буде краще. Ми з дружиною, наприклад, радіємо, що наш син Максим став студентом школи права престижного Єльського університету. Це наша гордість й живе підтвердження того, що витратили ми тут більш як 25 років свого життя недаремно. В інших людей зовсім інше бачення свого американського досвіду. Але як би там не було, ніхто з нас не заперечуватиме, що наші душі, незважаючи на кількість років, прожитих тут, в Америці, незважаючи на успіхи й матеріальні статки, все ще просяться додому.

ВАШИНГТОНСЬКА ЗМОВА

Зрада Байдена й Меркель України, надання Путіну, всупереч власним обіцянкам, можливості добудувати свій газогін й мати від його експлуатації нові мільярди обурили все світове українство. І в хорі цих обурень дивно чути «пісеньку» тих, хто ще вчора допомагав Байдену стати президентом, хто називав тих, хто, знаючи його сутність, не хотів бачити обамівського віце-президента в Білому домі, «корисними ідіотами». Вони також обурюються, роблять вигляд, що ніколи не підтримували Байдена, й навіть поширюють в інтернеті протестні заяви, сподіваючись, що люди вже все забули.
Але це було зовсім недавно.  Я добре пам’ятаю, як за непоступливу й принципову позицію нашої газети, яка (погортайте нашу підшивку) завжди виступала проти байденів, знаючи їм ціну, окремі вчора ще буцімто щирі наші друзі раптом перестали вітатись і робили вигляд, що нас не знають. Я добре пам’ятаю, як до спільного завивання про те, що Джо Байден набагато кращий для України, Америки й світу, ніж Дональд Трамп, долучилися справжні неуки, які раптом уявили себе видатними політологами й почали переспівувати пісні тих, хто називав усіх, хто мав іншу думку, «корисними ідіотами».
Час завжди все розставляє на свої місця. У випадку з Байденом для цього знадобилося зовсім мало часу. Політик, який використовував корупцію в Україні, аби прилаштувати свого синка-наркомана на тепле місце, нечесний в усьому - як у малому, так і у великому. «Вашингтонська змова» з Анґелою Меркель це ще раз підтвердила. Байдену Україна була потрібна тільки тоді, коли в наскрізь корумпованій «Буризмі» заробляв мільйони його син Гантер. Після цього він про неї забув, хоч до цього не раз і не два заявляв, що Україна назавжди в його серці. Слова, слова, слова…
Україна ще раз переконалася, шо в нинішньому жорстокому й несправедливому світі вона має покладатися тільки на себе. Не можна віддавати під гарантії жалюгідного папірця під назвою «Будапештський меморандум» свою ядерну зброю. Не можна вірити байденам і меркелям, які зрадять у будь-яку хвилину, не мигнувши й оком. Не можна сподіватись, що такі політики, як Емануель Макрон та Анґела Меркель, переконають Путіна піти з Донбасу й повернути Україні загарбаний Крим. Попри те, що надворі ХХІ століття, світ не став ані менш цинічним, ані більш справедливим, ніж у столітті ХІV. Це завжди треба пам’ятати тим, хто входить і входитиме до кабінету, на якому прикріплено табличку «Президент України».
А світовому українству слід навчитися розрізняти справжніх лідерів від самопроголошених вождів-крикунів, аби не кусати потім лікті, коли станеться ще одна змова проти України, яку раніше не можна було уявити собі навіть у страхітливому сні.

СВІТЛО ВОСКРЕСІННЯ

Яких би календарів ми не дотримувалися, сутність не в тому, коли святкувати, а в тому, що при цьому відчувати та як жити. Скільки людей довкруж, які денно й нощно дбають про те, аби неодмінно була фарба покрасити яйця, аби перебити великодні наліпки на яйця й створити подобизну писанок, аби напекти смачних пасок й обов’язково з родзинками, наварити узвару, накупити повний холодильник смакоти й чекати Великодня.
Але все це підготовка до свята наших тіл, а не душ. Душа ж прагне зовсім іншої діяльності. Їй хочеться, аби ми перейшли від обрядової віри до віри справжньої, віри вчинками, а не словами. Їй хочеться, аби ми напередодні величного свята простили й були прощені, їй хочеться, аби не залишилося місця в закутках нашої совісті для образ, помсти, заздрості, жадібності, прагнення шукати й шукати багатства земні, а не багатства небесні.
Христос більше радітиме за нас, якщо ми замість багатого столу у себе вдома, подбаємо про тих, кому сьогодні сутужніше, ніж нам. Про вдів, сиріт, хворих, кинутих владою напризволяще серед новітньої чуми, переселенців, яких війна викинула зі своїх домівок і вони роками скитаються по кутках, проклинаючи той день і ту годину, коли прийшли в цей світ. Не дозволимо їм вдаватися до проклять на адресу великого дару Божого – життя. Допоможімо бодай у Великодні дні, чим зможемо. Надішлемо посилку з одягом, взуттям чи солодощами для діточок, перекажемо якусь копійку вдові чи сироті, підтримаємо старих і хворих!
І тоді відчуємо в душі щем Божий від зробленої доброї справи, зрозуміємо, що віра – це не тільки крашанки й паски, а насамперед вчинки.
Христос міг жити в палацах й харчуватися, як харчувалися римські імператори та їхні прокуратори на місцях. Але Він обрав простоту в усьому: в одязі, харчуванні, побуті. Ходив у вритіщах з мішковини та простих сандалях, їв рибу, хліб, сир. Пересувався пішки, ночував там, де застала ніч, поклавши під голову власний кулак. Цим Він давав приклад нам, сущим. Не заздрім всім цим коломойським і порошенкам, які награбували в свого народу мільярди доларів. Пам’ятаймо, що легше верблюду пройти крізь голчане вушко, ніж багатому ввійти в Царство Небесне. В житті кожної людини настане час, коли вона це усвідомить. І краще усвідомити це раніше, ніж на смертному одрі.
Багатьох людей роз’їдає ненависть. Часто вони ненавидять ближнього свого тільки за те, що він розумніший, освіченіший, інтеліґентніший… Але згадаймо, як учив людей Христос: “Любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись навзамін; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього”. Перечитаймо ще раз ці напучування в Святому Письмі, аби зустріти світле свято Воскресіння Господнього в любові не тільки до своїх рідних і близьких, а й до кожного ближнього.

МИНАЄ 2020-Й...

Наближається найутаємниченіша пора зимових свят – Різдва, Нового року, Василя, Маланки, Йордана. Й до болю в грудях згадується далеке дитинство. Нам випало народитися й провести дитинство та юність у безбожній країні, яку означували абревіатурою СРСР. Той, хто там ніколи не жив, не можуть собі навіть уявити, як це боятися визнати, що ти віриш в Бога, що тобі дорогі вічні українські свята – Різдво Христове, Василя, Маланка, Йордан. Все це було під забороною. А тих, хто це цінував і носив у своєму серці, нещадно зацьковували, обзиваючи богомольцями й мракобісами…
Але незважаючи на будь-які образливі тавра, незважаючи на цькування під дириґентством учителів, ми все одно безмежно любили ці свята й з нетерпінням чекали на них. А рано-вранці 7 січня йшли колядувати. “Коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця…” Й дорослі люди, які знали, що радянська влада суворо забороняє вірити в Бога, з радістю частували нас, давали якісь дарунки, солодощі, копійки й просили: “Приходьте до нас ще й засівати”.
І ми, малі, приходили. Набирали повні кишені пшениці й уранці 14 січня йшли по хатах засівати. “Сію-вію-посіваю, з Новим роком вас вітаю! На здоров’я, на щастя, на добрий урожай, на жито, пшеницю і всяку пашницю!..”
А одного разу помилилися й ввалилися до партійного начальника. Він спросоння не зрозумів навіть, хто це до нього прийшов, а потім, помітивши колядників, визвірився: “Та ви юні будівники комунізму, як ви можете?!.” Ми вже зазбиралися йти геть з хати, але він зупинив нас помахом руки й пробурчав: “Зачекайте трохи”. А потім виніс цілу тацю шоколадних цукерок і сказав: “Пригощайтеся, свята ж”. Видко, в його душі теж горів отой вогник нашої віри й наших звичаїв, який не змогли загасити ані комуністична пропаганда, ані навіть сама приналежність до тієї сатанинської влади.
Давно це було, багато води спливло з тієї пори в Дніпрі-Славуті. І радіє душа, що не залишилося й сліду від тієї диявольської влади в Україні, що сьогодні тисячі дітлахів йдуть колядувати, щедрувати, засівати. А колишні партійні бонзи роблять вигляд, що завжди вірили в Бога, й сильно постарілі поспішають до церкви, аби покаятися, висповідатися, помолитися. Їхні приспані душі оживають від тривалого сну й теж просять Божого благословення. І як велику милість Божу сприймають вони ватагу малих дітей, які приходять до них аби заколядувати, защедрувати чи засіяти.
Слава Богу за ці зміни! Воістину віру в людині вбити не можна. Саме вона, віра, триває нас на плаву сьогодні, коли в світі лютує ця страхітлива пандемія, саме вона дає нам сили жити в годину горя і втрат і саме вона надихає нас і навіть у солідному вже віці піти до найближчих друзів і заколядувати чи засіяти в їхній хаті. На здоров’я, на щастя, на добрий урожай, на жито, пшеницю і всяку пашницю!

GOD BLESS, AMERICA!

4 липня 2020 року Сполучені Штати, а разом з ними й українська Америка, 244-й раз відзначатимуть День Незалежності (Independence Day) Америки. 4 липня 1776 року тринадцять штатів східного узбережжя Америки проголосили незалежність від Британської імперії й перестали бути її колоніями. Декларацію Незалежності було одностайно підтримано тринадцятьма штатами на конґресі у Філадельфії.
Ця подія стала кульмінацією боротьби за право американців на самостійне управління й демократичне правління.
З тих пір багато води спливло в річці Потомак, на берегах якої розкинулася американська столиця. Ще зовсім недавно здавалося, що ця країна непорушна як скеля. Але так тільки здавалося. Нинішній високосний рік приніс американцям разом зі страхітливою пандемією й розбрат, ненависть, безлади, погроми, скидання з п’єдесталів пам’ятників, серед яких і монументи батькам-засновникам цієї країни. Що це? Дії сатани? Крах великої країни, на яку ще вчора рівнявся весь світ? Громадянська війна?
Відповідей на ці запитання немає. Ясно лише одне: Сполучені Штати переживають важкий період своєї історії. Перетворившись на супільство загального споживання, вони проґавили момент, коли виросли цілі покоління абсолютно бездуховних людей. Будуючи мультикультуральне суспільство, вони не помітили, що цей проект виявився абсолютно провальним. Пускаючи в свою країну мільйони шукачів жирного борщу з усього світу, вони й оговтатися не встигли, як вчорашні емігранти почали скидати пам’ятники тим, хто цю країну розбудував з нуля. Усі ці фатальні помилки призвели до того, що ми сьогодні спостерігаємо. Країна на наших очах втрачає орієнтири, її з радісними зойками руйнують ті, хто не доклав жодних зусиль, аби її розбудувати, зробити кращою й сильнішою.
Втім, залишається надія на краще завтра Америки, і це головне. Люди поволі, але починають розуміти, куди їх можуть завести ті, хто оголошує кримінального злочинця, який 5 разів сидів у тюрмі за кримінальні злочини, “великим американцем”. Вони прозрівають і розуміють, яку мету ставлять перед собою ті, хто
закликає відкрити американські кордони, легалізувати мільйони нелегалів, оголосити легальними наркотики, проституцію, ще більше дати прав усіляким сексуальним збоченцям.
Америка вміла вчасно дати по руках тим, хто зазіхав на її майбутнє. Зуміє вона це зробити й тепер. Попри китайський коронавірус, попри погроми, безлади й спроби переписати американську історію, втоптати в бруд її батьків-засновників і героїв, які зробили з цього дикого краю наймогутнішу країну сучасного світу, які вмирали зі словами на вустах: “God bless America”, які сміливо ставали поперек дороги тим, хто рвався все нищити й палити.
Америка зустрічає нинішній День Незалежності в тривозі за своє завтра. Але разом з тим і з надією та вірою, що все у неї вийде, що всі рани загояться й вона, як і раніше, буде флагманом вільного світу. На зло всім демагогам, погромникам, підбурювачам і брехунам.
God bless America!

ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОСКРЕСНЕ І ПЛАНЕТА!

19 квітня Україна, а з нею й мільйони її синів та дочок, розкиданих по світах, відзначатимуть світле свято Воскресіння Господнього. На превеликий жаль, цього року воно відбуватиметься без сімейних походів до церков із заздалегідь приготовленими кошиками для освячення пасок, писанок, крашанок та іншої поживи для людського тіла. Без обіймів та поцілунків з рідними й близькими, друзями та однодумцями з неодмінним “Христос Воскрес!” Безжальна пандемія позбавила нас усього цього. Але вона безсила позбавити нас віри. І це якраз той випадок, коли віра перевіряється на міць. Бо багато людей шанують обряд, ходять до церкви, наполегливо печуть паски й красять крашанки, але віри в серці своєму не мають ані на макове зерня. Й нинішня ситуація нагадує всім нам, що обряд обрядом, але головне – це віра. Можна бути щасливим від усвідомлення настання свята Воскресіння Христового і в тюремній камері, якщо в серці палає вогонь віри. А буває, що не в радість ані дзвони церковні, ані велелюддя біля церкви, ані море кошиків з пасками і крашанками, ані багатий стіл в багатому домі, бо в серці порожньо, немає там навіть іскорки віри.
Отож, стаючи вранці 19 квітня на молитву, пам’ятаймо, що жодна пандемія не спроможна забрати у нас радість святкування Великодня, якщо ми сильні у вірі й переконані, що перед страхітливою пошестю ми не безборонні. Нас боронить Господь Бог, проти якого жалюгідний вірус – це ніщо. А боронить він тих, у кого палає в душах і серцях вогонь віри. Справжньої, не удаваної, не лицемірної. Бо обдурити можна людей, а Бога обдурити неможливо. Він наскрізь бачить і фальш, і нещирість. І відвертається від носіїв таких людських ґанджів.
Але залишає і таким людям шанс навернутися на справжню, а не показушну віру. Варто лишень щиро покаятися й викинути зі свого серця оті фальш і нещирість. І стати перед Богом чесним, як перед самим собою. Розповісти Йому в молитвах всі свої болі й проблеми й попросити очищення від скверни гріха. Й поступово перед такою людиною відкриються великі істини, яких вона раніше й не помічала, засліплена мішурою світу цього. Їй стане соромно брехати, заздрити, зраджувати, збагачуватися за рахунок інших, лицедіяти… Вона відчує очищення своєї душі. І стане іншою, вільною. Бо ж сказано: “Пізнайте істину – і вона визволить вас”.
Вже кілька випусків поспіль я не стомлюся стверджувати, що нинішня пандемія – це урок Бога для людства. Всевишній, без сумніву, захистить нас від нинішньої пошесті й поверне людям звичне для них життя. Але віднині Він спостерігатиме, чи засвоїли люди цей урок. Чи стали чистішими душами й серцями, чи вичавили із себе зневіру, жадність, брехливість, заздрість, нещирість?..
І давайте до наступного Великодня зробимося кращими! Аби Господь дивився на нас з небес і радів, що ми зробили правильні висновки з Його уроку. Що ми очистили свої душі й серця, простягнули руку допомоги своєму ближньому, простили всі образи й борги й навчилися відрізняти справжню віру від мішури.
Зі світлим святом Воскресіння Господнього, всіх вас! Христос Воскрес! Воістину воскрес!

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Цілий тиждень у зв’язку з поширенням пандемії коронавірусу сидів у хаті й багато чого передумав. У мене не залишилося жодного сумніву, що це – кара Божа за людські гріхи, пересторога Всевишнього людям, які забули і Творця, і Його науку життя, яку передав людству Син Божий Ісус Христос. Це ще один шанс людству усвідомити нарешті, як воно живе, які ідеали сповідує, за якими законами судить.
Хоч, переконаний, варто пандемії бодай трохи притлумитися, як всі ці думки буде викинуто людьми з голів. Так вже вони влаштовані, що звертаються до Бога й замислюються над своїм життям лише в годину лиха. Тоді всі раптом стають дуже віруючими й побожними. А як лихо мине, то з ним минає й віра. І знову за своє – жадоба наживи, розпуста, перелюб, алкоголізм, наркоманія, брехня, заздрість, ненависть, насилля…
Чому так відбувається? Чому жодні уроки люди не запам’ятовують надовго? А все тому, що віри в їхніх душах не було навіть на гірчичне зерня. А до Бога вони звернулися через страх. А як страх відпустив, то вже й Бога не треба.
Це не означає, що вірити в Бога й жити за законами Його слід через страх. Ні, навпаки. Досконала віра проганяє страх, оскільки страх несе страждання; хто ж боїться, той недосконалий у вірі. Ніхто не ідеальний, і Бог знає про це. Тому Він щедро розмістив слова підбадьорення проти страху в Біблії. Починаючи з книги Буття і до книги Об’явлення, Бог нагадує нам: «Не бійся!».
Ключем до подолання страху є повна довіра Богові. Довіра Богові – це відмова піддаватися страху. Це – звернення до Бога навіть у найтемніші часи, а також віра, що Він поставить усе на свої місця. Ця віра походить зі знання Бога й того, що Він – милосердний і добрий.
Господь і цього разу все влаштує й знищить страхітливий вірус, який так змінив наше життя. Все повернеться – і радість, і дозвілля, і безжурний відпочинок. Але дуже важливо, щоб не вивітрився з наших голів цей урок. Щоб ми пам’ятали, що Бог любить нас, але дуже страждає, коли ми грішимо, коли забиваємо своїми гріховними вчинками й думками нові й нові цвяхи в Його руки. І тоді Він посилає нам уроки, які змушують навіть найзатятіших безбожників задумуватися.
Сьогодні найважче тим, кому підступний вірус не дає дихати, в кого забирає життя. Помолімося найперше за них! Нехай Всевишній уздоровить їх, нехай подарує їм ще один шанс повернутися й зажити новим життям. Без гріха, без підлості, без гонитви за наживою, без заздрості, ницості й ліцедійства.
Цей урок змінює нас усіх. Він змінює сам світ, в якому ми живемо. Людство цього ще не усвідомило, але дуже швидко ми всі відчуємо, що настав зовсім інший час. З іншими цінностями й іншими ідеалами. Віриться, що вони будуть кращими за ті, за якими людство жило досі. А значить є надія, що й всі ми, люди, станемо після цього страхітливого випробування кращими.

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

НОВА ХВИЛЯ Й ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Перебуваючи цього літа в Україні, вирішили з родиною відвідати Польщу й Угорщину. Й побачене приголомшило. До Польщі нині відбувається ще небачене за масштабами перетікання українського населення. Їдуть вже навіть не тисячами, а десятками й сотнями тисяч. Аби заробити, а, якщо вдасться, то й залишитися там назавжди. Пригадую, як на пляжі озера Світязь, що на Волині, зустріли немолоду вже жінку, яка продавала пиріжки. Розговорилися й вона розповіла нам із сумом і відчаєм у голосі, що має чотири сина й всі четверо роз’їхалися “по Польщах”.
Такого “вийстя” з України не було навіть за часів Януковича. Треба щось робити, але що саме не знає ніхто. Молодь шукає щонайменшої можливості, аби рвонути на “Польщі”, або куди-небудь подалі. Україна фактично приречена на  безперспективність, занепад і загин. Десятиріччя її обкрадання, тотальна брехня, всепоглинаюча корупція і, як наслідок, байдужість усіх і до всього зробили свою чорну справу. В Україні не хочуть залишатися навіть ті, хто в роки становлення незалежності навіть не думав, що коли-небудь поїде в чужі світи.
Надія на нову владу. Але поки що надії, що вона щось змінить, небагато. Бо починати треба з руйнації того підмурку, на якому все це неподобство виросло. А виросло воно на підмурку безконтрольної й безмежної влади першої особи. За часів Кучми цей підмурок використали для побудови олігархічно-бандитського капіталізму. Це коли перша особа спрямовує на себе всі грошові потоки, а наближені до неї холуї за віддану службу отримують крихти з панського столу. І вже наступні правителі сиділи на цьому підмурку, тримаючись двома руками, й ні за що не хотіли його руйнувати. Сподобалося сидіти на ньому й нинішньому президенту. Саме тому він, так само як і його попередники, захоплює все нові й нові владні важелі, неначе боїться, що підмурок безконтрольної  й безмежної влади зруйнують.
А тим часом люди тікають з країни. Вони вже нікому не вірять й ні на що не сподіваються. Бо життя дається людині лише один раз і прожити його вона хоче гідно. Не рахуючи жалюгідні копійки й не стоячи в чергах, аби оформити принизливі “субсидії”, щоб заплатити за житлово-комунальні послуги. Вона несе накопичені за роки життя кошти, аби дати хабаря “потрібним” чиновникам, які влаштують її сина чи доньку до престижного університету. Хоч знає, що й після закінчення цього університету її син чи донька сидітиме біля розбитих ночов. Без праці й будь-яких перспектив. Бо перспективи в сьогоднішній Україні є лишень у тих, хто награбував, наскладав награбоване в офшорах і жирує, насолоджуючись життям. Або в тих, хто нині на хвилі всенародного божевілля (громадяни України проголосували за “зелену” команду, неначе загіпнотизовані) дірвався до влади й теж мріє про насолоди.
Боляче стежити, як наші люди їдуть і їдуть до Польщі. В бруднющих автобусах, які вирушають сьогодні до омріяної Варшави ледь не з кожного райцентру України. З торбами, переляканими очима й зацькованим виразом обличчя. На кордоні побачили таку гору сміття, якої ще ніколи й ніде не бачили. Цей “пам’ятник”, від якого тхне на кілометри, височіє з українського боку. Його ніхто навіть не збирається прибирати. А навіщо? Не до того. Треба встигнути перекурити біля смердючої гори та їхати далі. Назустріч новому життю. Без України й без страждань, на які вона прирікає своїх синів і доньок ось вже майже 30 років поспіль.

ВЕЛИКОГО БАЖАЙМО!

Травень – місяць випускних церемоній в американських коледжах та університетах. Цього року й ми з дружиною вирушили до столичного Вашингтона, аби взяти участь у незабутній церемонії випуску нашого сина Максима. Він закінчив школу міжнародних відносин Американського університету у Вашингтоні й отримував диплом з найвищою відзнакою (summa cum laude). Ми були на сьомому небі, коли під звуки волинок на сцену вийшов наш Максим і під бурхливі аплодисменти йому вручили диплом, до якого він ішов довгих чотири роки. Але радість наша була подвійна, бо перед закінченням цього університету він отримав повідомлення від ще одного (уславленого Єльського), що його зараховано до школи права. Так свято випуску подвоїлося через цю приємну новину.
Єльський університет – це один з провідних вищих навчальних закладів Америки. Він не тільки входить до престижної Ліги плюща, а й творить так звану “велику трійцю”, яка складається, окрім Єльського, з Гарвардського та Прінстонського університетів. Тобто, це найпрестижніше, що може бути. Окрім того, школа права (юридичний факультет) Єльського університету ось вже кілька років поспіль посідає перше місце у всіх головних рейтингах США, випереджаючи навіть школи права при Стенфордському та Гарвардському університетах.
Колись, на зорі свого життя-буття в Америці, ми навіть не мріяли, що наш син здолає такі висоти. Тепер ми знаємо, як цього досягти й залюбки поділимося своїм досвідом з усіма бажаючими. Власне, задля цього я й пишу ці рядки.
Наші діти не повинні обмежуватися жалюгідними конторками, які не дають ані освіти, ані знань, ані перспектив. Наші діти гідні більшого. Й вони здатні досягти найвищих вершин. Варто лишень не боятися всіх цих гучних назв – Гарвард, Єль, Прінстон… Але головне на шляху досягнення своєї мети – це праця й ще раз праця. Пригадую, як ночами гриз граніт науки наш Максим, як часто йому не вдавалося засвоїти той чи інший матеріал з першого заходу. І він знову й знову сідав за письмовий стіл й, сціпивши зуби, таки долав одну вершину за іншою. Він навчився не здаватися й перемагати - і це головне його досягнення.
Ми, українці, зможемо високо тримати свою марку в чужинецькому світі тільки за умови, якщо наші діти й онуки отримають престижну освіту й посядуть гідні їй посади. Щоб були серед американських українців свої сенатори, конґресмени, вчені, винахідники, астронавти, журналісти, митці... І щоб усі вони, посідаючи високі посади, залишалися українцями. Знали, пропагували й боронили рідну мову, нашу славну історію, культуру, мистецтво. Допомагали своїй історичній Батьківщині вийти на один рівень з провідними країнами світу й захистили її від орд.
Час невблаганний. Здавалося, що тільки недавно робив наш Максим свої перші кроки на землі, а вже отримує дипломи. Мине ще зовсім небагато часу й наше покоління постаріє й почне думати про вічність. Важливо, щоб нам було кому передати естафету. Щоб і після того, як нас не стане на цій землі, залишилися освічені й активні українці, які не дадуть ані в Україні, ані в США, ані скрізь, де живуть і діють українські громади, захиріти організованому українському громадському життю. Не дадуть замовкнути нашій мові, молитві, слову, пісні... Творитимуть українські церкви, школи, громадські організації, кредитівки, музеї, мистецькі колективи, проводитимуть фестивалі, величаві концерти, випускатимуть українські газети, теле- й радіопрограми. Одне слово, продовжуватимуть справу своїх прадідів, дідів і батьків.

УКРАЇНСЬКИЙ ЄРУСАЛИМ

У суботу й неділю, 4-5 травня, багато з нас поїдуть на цвинтарі, аби прибрати могилки спочилих з Богом наших рідних і близьких, помолитись за упокій їхніх душ, пом’янути й згадати їх живими. Ми з дружиною кожного року на Поминальну неділю їдемо на Святоандріївський цвинтар до Бавнд-Бруку, хоч нікого з наших рідних та близьких там не поховано. А їдемо, аби прибрати могили тих, кому вже нікому їх прибирати. Бо час невблаганний – у Божі засвіти вже відійшли найближчі рідні таких видатних українців Америки, як Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Василь Кричевський, Борис Мартос… А, може, живуть ще їхні далекі рідні на американській землі, але їм вже немає діла до могил своїх предків. Отож, ми вважаємо за свій обов’язок прибрати могили тих, хто так багато зробив за життя для української справи.
Щиро закликаємо всіх наслідувати наш приклад! Давайте всі разом приберемо могили наших видатних попередників, посадимо на них квіти, помиємо пам’ятники, скосимо зайву траву й загребемо торішнє листя. Нехай там, у засвітах, Бог передасть їм, що вдячні українці їх пам’ятають і цінують їхній внесок у нашу загальну справу побудови вільної України!
Для нас, українців Америки, Бавнд-Брук має особливе значення: тут міститься духовний центр українського православ'я в Америці, своєрідний “український Єрусалим”, названий ім'ям апостола Андрія Первозванного. Це не просто українські цвинтар і церква, а цілий церковно-меморіальний комплекс, яким займався до кінця свого життя патріарх Мстислав, який придбав тут землю під храм ще в 1950-х роках. Тут же, в крипті храму святого Андрія Первозванного, він і спочиває.
На цвинтарі в Бавнд-Бруку спочили також й інші ієрархи нашої церкви, визначні державні мужі, діячі культури. Зокрема, митрополит Іоан Теодорович, політичні діячі – Микола Лівицький, Володимир Кедровський, Дмитро Донцов, Степан Витвицький, Тарас Бульба-Боровець, Олег Штуль, Олександр Лотоцький, письменники – Людмила Коваленко, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Микола Понеділок, митці – Василь Кричевський, Петро Холодний, науковці – Михайло Ветухів, Зенон Храпливий, Олекса Повстенко, Юрій Лавріненко та ін.
Посеред цвинтаря на центральній алеї встановлено хрест Героям України й плиту з могили Симона Петлюри, праворуч від церкви височіє пам’ятник митрополитові Липківському, мученику за нашу віру й нашу церкву, а перед храмом – пам’ятник Св.княгині Ользі.
У 2015 році перед церквою Андрія Первозванного було встановлено пам'ятник українсько-американським ветеранам з чорного мармуру (автор проекту Іван Яців з Канади). На двох стелах розміщено герб США, п'ять медальйонів із символами родів американських військ, символ українсько-американських ветеранів і напис золотими літерами: «Присвячується усім українським американським чоловікам і жінкам, які служили в Збройних силах США».
Отож, Поминальна неділя, яку відзначатимемо цьогоріч 4-5 травня, - добра нагода вклонитися пам’яті наших великих земляків, які знайшли свій останній прихисток в американській землі в Бавнд-Бруку та на інших цвинтарях Америки. І не тільки вклонитися, а й прибрати їхні могили, посадити квіти, помолитися за упокій їхніх душ. Це буде данина пам’яті цим видатним українцям і українкам, наша їм щиросердечна подяка.

РІК НОВИЙ: ПІДСУМКИ ТА СПОДІВАННЯ

Минають останні дні старого 2018 року. На порозі – рік новий, 2019-й. Яким він буде для України, Америки й усього світу?
У переддень Нового року ми ставимо подібні запитання й кожного року розраховуємо, що всі старі біди й негаразди залишаться в старому році, а рік новий принесе нам нарешті мир, спокій й очистить наші душі від неприємного відчуття постійної тривоги.
Багато залежатиме від президентських та парламентських виборів, які відбудуться в році, що гряде. Якщо Україна обере нового президента, то він буде просто зобов’язаний почати чистити авгієві стайні, адже без перемоги над корупцією не буде перемоги й на війні. Бо нині війну на всю котушку використовують негідники всіх мастей для власного збагачення. А тому припинять її не збираються. Владоможців влаштовує ситуація, коли на Донбасі стріляють, а в Києві в розкішних ресторанах можна сидіти й насолоджуватися життям. Благо, грошей на такі насолоди не бракує.
Якщо Україна обере нового президента, то він буде зобов’язаний знайти абсолютно новий підхід до розв’язання проблеми війни на Сході. Необхідно відмовитися від ідіотичних Мінських угод, переконати Америку приєднатися до переговорів стосовно припинення збройної агресії Росії проти України. Замало, як показали останні роки, західних санкцій, необхідно різко підсилити їх, оголосивши Росії тотальну блокаду. Її треба витурити із Світової організації торгівлі (СОТ), обрізати доступ до міжнародної міжбанківської системи здійснення платежів SWIFT, відмовитися від закупівлі газу й нафти, що відразу ж зруйнує російську економіку. Тільки тоді Путін почне думати своєю гебешною головою. А інакше Москва й далі плюватиме на всі ці санкції та обмеження – російські владоможці-багатії від них не страждають, а на народ їм начхати.
Вибори дають надію, що нова влада діятиме швидко й рішуче й у царині поліпшення добробуту простих людей. Необхідно припинити ЖКХмор, коли з людей здирають останню свитину, аби витягнути гроші за електрику, гарячу й холодну воду, опалення - за те, що належить йому, але вкрадено ахметовими, пінчуками й коломойськими. Прості люди розраховуються за комунальні послуги й залишаються ні з чим – немає грошей навіть на таке-сяке харчування. Скільки це можна терпіти!
Україна зустрічає Новий рік з надією. Адже так хочеться пожити по-людськи – не їхати світ за очі, аби наймитувати в багатих домах на чужині, не рахувати копійки, аби дотягнути до зарплати чи жалюгідної пенсії, не боятися, що відімкнуть газ, електрику чи воду за несплату, або прийдуть і скажуть: “Вашу квартиру ми забираємо в рахунок ваших боргів за комунальні послуги”. Такий дамоклів меч також висить над головами простих громадян України. І всі ці “мечі” хотілося б давно викинути на звалище. А оцих вгодованих злодіїв при владі привселюдно розвінчати, розкрити їхні схеми пограбування народу та незаконного збагачення й посадити за ґрати. Потрібен справедливий народний суд, а не продажні лакузи влади у мантіях. Віриться, що нова Феміда прийде в зали судових засідань разом з приходом нової влади.
Україна зустрічає Новий рік з вірою. Нарешті вона здобула духовну незалежність з постанням Української помісної автокефальної православної церкви. А це означає, що всі захоплені московськими попами лаври, монастирі та храми перейдуть у власність українців. І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати і будуть люди. Наші, українські. З грядущим Новим роком, вас, дорогі читачі! З новим щастям!

ЦІНА

Ціна на газ для населення України, яка з 1 листопада підвищиться на 23,5 відсотка, повинна зрости ще на 40 відсотків. Тільки так вона зрівняється з ринковою, як і було домовлено під час переговорів Кабміну з Міжнародним валютним фондом (МВФ).
Раніше планувалося підняти тарифи за один раз, тепер же підвищення цін розподілили на кілька етапів, розтягнутих на один рік. Повідомляється, що чергові подорожчання повинні відбутися навесні (тоді ціни підвищаться на 15%) й восени 2019 року.
В результаті подорожчання газу тарифи на гарячу воду й теплопостачання також можуть зрости приблизно на 16%. Про це повідомив міністр соціальної політики Андрій Рева після засідання уряду. Він нагадав, що приблизно 70% у тарифі на тепло й гарячу воду - це вартість газу.
Отже, український народ злочинна влада душить без застосування хімічної зброї – цінами на житлово-комунальні послуги. І при цьому прикривається вимогами МВФ – мовляв, це не ми, це нас клятий МВФ примушує. І при цьому сором’язливо ховає від людей очі, бо кошти, які виділяє МВФ, вона, влада, через хитромудрі схеми з часом безсоромно розкрадає.
Недавно прочитав замітку, в якій стверджується, що колишній голова Верховної Ради Володимир Литвин, який брав участь у вбивстві журналіста Георгія Ґонґадзе, в себе вдома зберігає майже мільйон (!) доларів готівкою. Вдумайтеся – мільйон доларів! Де він їх узяв? Саме там, де зберігаються транші МВФ.
Цього літа три тижні разом з родиною були в Україні й начулися там багато скарг простих людей на життя. Люди воліють їхати світ за очі, аби більше не відчувати себе безправним пішаком, не відчувати цього безустанного пресу влади, яка з усього намагається зібрати вершки, а бідній людині залишити лиш латану свитину.
Дають, наприклад, якісь принизливі компенсації для покриття витрат на ЖКХ і навіть їх намагаються вкрасти. Стара людина ходила за тими компенсаціями ледь не кожного дня, а їй казали, що нема ще, треба зачекати. І так заборгували цій старій людині тих компенсацій за три місяці. І раптом ця старенька бабуся померла. Син пішов забрати те, що належало його матері ще за життя, а йому кажуть: “Мати померла, жодних компенсацій їй вже нє положено”.  І так на кожному кроці. Деруть усе, що тільки можна, а в самих у матрасах заховано мільйони, причому не гривень, а доларів.
Дедалі частіше в Україні можна почути заклики до нової революції, аби змести владу бариг. Але де гарантія, що на зміну їм не прийдуть ще ниціші, підліші й жадніші? Набагато правильніше буде не революції робити, а мирним шляхом на президентських і парламентських виборах, які заплановано на наступний рік, переобрати всю цю зграю. Причому заздалегідь усе добре зважити й обдумати, щоб потім знову не кусати лікті, як у випадку з Порошенком, який зумів усіх обдурити, осідлавши революційну хвилю й усівшись з її допомогою в президентське крісло.

ПРЕЗИДЕНТ ТА УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА

До Нью-Йорку для участі в роботі 73-ї сесії Генеральної асамблеї ООН приїздить президент України Петро Порошенко. В програмі його відвідин “столиці світу” вказано, що планується зустріч з українською громадою. В попередні роки право на проведення таких зустрічей самочинно присвоювали собі місцеві вожді й не допускали до них тих, у кого за роки президентства Порошенка накопичилося до нього чимало запитань. Натомість вони складали списки “обраних”, відсікали цими списками через службу охорони тих, хто хотів поставити гаранту незручні запитання, й вирушали лизоблюдствувати й знімкуватися з президентом, аби потім вихвалятися, які вони значущі діячі.
Цього року, переконаний, все повториться. І пишу я ці рядки в надії, що знайдуться люди, які прочитають їх, зателефонують до редакції й скажуть: “Скільки це можна терпіти? Ми хіба не члени української громади? Чому одні й ті ж особи з року в рік ходять на такі зустрічі й холуйствують там, намагаючись втрапити у фотооб’єктив? Досить! У нас також є про що запитати в Порошенка”.
А запитати справді є про що. Про те, наприклад, на чому базується його непорушна дружба з Ахметовим? Або про те, чи встигне він до березня спродати весь свій бізнес, аби виконати свою головну передвиборчу обіцянку під час попередньої виборчої кампанії? Або про те, які теми він порушує, коли особисто спілкується телефоном з Путіним, або які завдання ставить перед Медведчуком, коли той вчергове вирушає до свого кума на здибанку на персональному літаку? Або про державні замовлення для Східного фронту, які передають не військовим заводам з належними фахівцями, великим досвідом і відповідним обладнанням, а заводам Порошенка та його друзів, аби вони перекачали бюджетні гроші в свої кишені, викинувши на фронт ні на що не здатні залізяки? Або про офшори, відпочинок на Мальдівах, вілли на теплих морях?.. Або чому його синок не воює на Донбасі, а тих, хто там проливав свою кров, за його наказом генпрокурор Луценко віддає на розтерзання Путіну?
Багато таких запитань накопичилося, і не в мене одного. Але ж знову не підпустять до гаранта, а битися з ними, контролерами-координаторами, які самі себе такими призначили, я не збираюся. Хотілося б лише, аби громада знала, що є така проблема, і давно настав час її розв’язати. Бо незрозуміло, чому на такі зустрічі постійно запрошуються люди, які не мають жодного стосунку ані до громадської праці, ані до преси. І разом з тим, жодного представника тутешніх громадських ЗМІ на них не видко. Чого боїтеся, шановні пані й панове?
Хотілося б також звернутися й до тих, кого неодмінно на такі зустрічі запрошують. Знайте, шановні пані й панове, вас використовують як ширму. Що, мовляв, вся громада була представлена – і владики, і президенти кредитівок, і керівники громадських організацій… Скористайтеся своєю присутністю на такій зустрічі й несподівано поставте перед Петром Порошенком бодай одне із запитань, які я навів вище. Нехай відповість і нехай заметушаться оті контролери-координатори, які самі себе такими призначили.
Нині Петро Порошенко розгорнув свою передвиборчу кампанію в надії, що вдасться втриматися на “троні” ще чергових 5 років. Не дамо йому відчути, що це реально! Покажемо й скажемо йому, що він довірою народу скористався не для того, аби покращити його життя, а для того, аби набити ще тугіше свої кишені, замилюючи при цьому людям очі словесною еквілібристикою, в якій немає правди навіть на гірчичне зерно.

МІЙ ТАТО

17 червня, в Сполучених Штатах Америки й багатьох інших країнах світу святкуватимуть День батька. Ось вже 14-й рік поспіль я відзначаю цей день, не маючи можливості ані привітати свого тата, ані зателефонувати йому. Бо відлетів він у засвіти, назавжди залишивши нас, його синів і доньок, сиротами.
Але ми пам’ятаємо кожний день з ним так, неначе це було лише вчора. І походи в ліс, і марш-кидки на озеро, і поїздки в його рідне село Красненьке на Вінничині, яке викосив своєю кістлявою рукою сталінський голод. Саме тоді, в 33-му, рятуючись від страхітливої смерті, наш 20-літній тато вирішив тікати через радянсько-турецький кордон на Захід. Але його там затримали й кинули на 8 років до ГУЛАГу. А звідти, прямісінько з тюремної камери, в м’ясорубку Другої світової війни. Він проповз її на пузі від Сталінграда до Берліна. Причому простим солдатом-мінометником. А коли його запитували, як йому вдалося вціліти в тому пеклі, він витягував із шухляди малесеньку Біблію, видруковану на папіросному папері, й промовляв: “Ось вона мене врятувала!”. Він тримав ту мамину Біблію всю війну в кишені своєї гімнастерки, біля самого серця. Як оберіг від куль і снарядів.
Я згадую свого тата й щоразу дивуюся його прозорливості. Він передбачив падіння Радянського Союзу, який називав “геєною вогняною”, передбачив час, коли навіть недобиті гебешники повалять до церков, усвідомивши, що Бог – це не вигадка попів, як називали Його комунопартійні агітатори, а Творець наш небесний, від якого залежить усе наше життя.
Він навчив нас любити Бога й Україну так, як любив сам. І ми, тепер вже немолоді його діти, пронесли цю любов і віру через усе своє життя. Він учив нас не збирати багатства земні, а збирати багатства небесні. Він учив бути добрими самаритянами й не в відвертатись від того, кому тяжко, хто просить допомоги, кого спіткало горе. Він учив нас Христової науки жити по правді, не судити ближнього свого, не заздрити й не обмовляти. Він учив любити красу нашої землі, все, що створив на ній Господь. “Ми не царі природи, а її невід’ємна частина”,- любив повторювати наш батько.
Він навчив нас мистецтву виживання в найсуворіших умовах. Навчив любити спорт, вміти перемагати й не опускати руки в найкритичніші моменти.
І коли настала його смертна година, а це було в час суворої пори, в лютому, і ми, прибиті горем, з’їхалися на його похорон, раптом настала справжня весна. Зробилося сонячно й тепло, немов у травні. То Всевишній приймав у Царство Своє нашого тата. Справжнього християнина, який жив по правді й слову Його.
Ми осиротіли, але залишилася пам'ять. Залишилися рукописи тата, в яких він розмірковував про сенс життя й про наше призначення на цій землі. Залишилися його настанови, які ми передали вже нашим дітям, його онукам. Залишився його неповторний гумор, який допомагав і допомагає нам жити. Він живе в наших душах і серцях. І зігріває нас навіть звідти, з Божих засвітів.
І кожного року, святкуючи День батька, ми згадуємо нашого незабутнього тата. І згадуємо, як під час останнього прощання один з нас, перефразовуючи відому пісню, сказав на панахиді: “Я уявив собі, яку епітафію, якби був поетом, він захотів би, щоб написали на його надгробку, і мені на думку спали такі слова: “На могилі моїй посадіть ви червону калину і не плачте за мною – за мною заплаче сім’я, я любив вас усіх, та найбільше Бога й Вкраїну і у тому найбільша небесная втіха моя”.

ВІРА І ВЧИНОК

Вознесіння завжди відзначають у четвер, на 40-й день після Воскресіння Христового. Цього дня Церква згадує важливу євангельську подію. Ісус Христос зібрав усіх апостолів у Віфанії, на Єлеонській горі. Це була остання їхня зустріч, коли учні бачили свого вчителя в плоті. Потім Спаситель благословив їх і вознісся на Небо.
Про Вознесіння Господнє сказано в кінцевих главах двох Євангелій: «Господь після розмови з ними вознісся на небо і сів праворуч Бога» (Мк. 16:19) і «І вивів їх з міста до Віфанії і, піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і возноситися на небо» (Лк. 24: 50-51).
У духовному аспекті це свято надії на зустріч з Господом під час Його Другого пришестя. Бо за Святим Письмом, коли Ісус Христос, возносячись на Небо, зник у височині, апостоли побачили двох «мужів у білій одежі». Ангели сказали їм, що буде Друге пришестя Спасителя на землю, Він «прийде таким же чином, як ви бачили Його, коли Він возносився на небо» (Діян. 1: 11).
Як часто з вуст атеїстів можна почути: “Якби Ісус Христос справді існував, то він давно б дав знак своїм вірним про дату Його Другого пришестя”. Бідолахи, вони мислять категоріями свого метушливого земного життя, не розуміючи, що існування Ісуса Христа віруючі відчувають своїми душами. І їм не потрібно знати ані точної дати, ані точного місця. Бо надія живить їх, підкріплюючи віру. Він є, він з нами, він обов’язково повернеться на Землю!
У День Вознесіння люди ще й ще раз підносять погляди на небо, твердо знаючи, що про все їхнє життя, про всі біди й радощі знає Ісус. Він здійснив свій Голгофський подвиг заради того, щоб кожний з нас, хто покаявся, вірує й живе по слову Божому, мав життя вічне. Це свято нагадує всім нам, що жити в гріхах – це наближатися до духовної смерті. Це свято кличе кожного з нас: “Кинь гріховний світ й живи за законом Божим!” І це велике благо мати дороговказ, як жити й куди йти.
І цей дороговказ дав нам сам Ісус Христос, сказавши: “Я є шлях, істина й життя”. Саме в Христі, в його науці любові й прощення люди знаходять розраду й ту єдину дорогу, яка веде до істини, пізнавши яку ми визволяємося. Від пут ненависті, жадності, заздрості, скупості, ницьості, зрадливості… Від усього того, що заважає нам бути щирими, привітними, добрими, милосердними, відданими, вірними, не покритими масками…
Свято Вознесіння закликає всіх нас до вічного й незамуленого джерела Христової правди. Аби напитися з нього живої води й жити в радості й вірі, знаючи, що коли настане остання хвилина земного життя, відразу ж розпочнеться життя вічне. Без початку й кінця, без тривог і печалей, без сліз і журби. І треба замислитися цього дня: “Чи так я живу, як заповідав Христос? Чи так чиню, як підказує Він через мою совість?” А отримавши відповіді, змінити своє життя, якщо воно далеке від ідеалів, які заповів нам Спаситель.
Нехай це велике свято надихне нас на мудрі думки й добрі вчинки. І нехай воно нагадає кожному з нас, що віра без вчинків мертва.

ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

У дні Воскресіння Христового завжди напливають спогади з дитинства. Як мама пекла паски й красила яйця, як тато наводив у господарстві порядок, фарбував огорожу й білив вапном стовбури дерев, аби причепурити до великого празника обійстя. А ми, малі, були на сьомому небі від щастя, бо нам здавалося, що це свято принесе нарешті тепло, весняні ігри й розваги, а згодом і літні канікули.
Хоч святкувати Великдень у СРСР було небезпечно. В школі перевіряли, чи не немає залишків фарби на руках, чи не фарбував крашанки. А якщо знаходили такі сліди, то піддавали нещасну дитину страхітливій обструкції, обзиваючи “богомольцем”.
Втім, нас такі “епітети” не пригнічували, бо із самого малку були виховані ми в любові до Бога й українських звичаїв святкувати Великдень. За це нас цькували, обзивали, дражнили. А начальники всіх рівнів зараховували до списків “неблагонадьожних”.
Якось в одну із своїх поїздок в Україну, я прибув туди якраз на Великдень. І пішов до церкви, аби помолитися й узяти участь у службі Божій. І яким же було моє здивування, коли побачив, що поруч зі мною молився колишній партійний начальник, який усе своє погане життя боровся з релігією. Він постарів і осунувся, але його легко можна було впізнати. “Спаси й помилуй!” – повторював він, не помічаючи моїх поглядів.
Вже після служби Божої підійшов я до цього партократа й запитав: “Ви що, стали раптом віруючим?” Він знітився, розгубився, почервонів і майже пошепки відповів: “Життя змусило”.
Притча про блудного сина не підходить до цієї когорти. Тут потрібні інші притчі. Бо тисячі отаких начальників цькували й гнали людей за віру, кидали священиків за ґрати тільки за те, що вони вірили Богові. Тисячі зробили на так званому “науковому атеїзмі” кар’єру, а коли їхня ідеологія та імперія завалилися, то хутко перекваліфікувалися на… релігієзнавців. І сьогодні знову удають із себе вчених.
На все життя запам’ятав я епізод зі свого студентського життя. Викладач наукового атеїзму запитував у студентів, чи, бува, немає серед них віруючих. Спочатку запитав усіх, а потім перейшов до персонального опитування. Коли черга дійшла до мене, я без страху сказав: “Так, я віруючий”. Він надувся, немов мильна бульбашка, почервонів і викрикнув: “Геть з моєї лекції!”.
Минули роки, і я зустрів його в одній з київських редакцій. Нас представили, я його впізнав з першої ж миті, він же дивився на мене, немов уперше бачить. Ясна річ, перед його очима промиготіли за ці роки тисячі облич, і він не впізнавав мене.
“Це відомий український релігієзнавець”,- представили його. І мені страхітливо захотілося нагадати йому той випадок в університеті, коли він був ще відомим українським атеїстом і ставився до віруючих людей, як до особистих ворогів. Але я подивився йому у вічі й помітив там панічний страх. Цей немолодий вже чоловік дуже боявся, що хто-небудь коли-небудь нагадає йому ким він раніше був. І ця мука страхом здалася мені болючішою за будь-які розвінчування. І я не став йому нічого казати.
Господь рано чи пізно приводить таких людей до каяття. А нездатні каятися, так і вмирають зі страхом у душі. Шкода таких людей. Бо до них напередодні Великодня ніколи не навіювалися спогади з дитинства, бо ж не було в них Великодня, а все життя була лишень марнота марнот і томління духу.
З Великоднем вас! Христос воскрес! Воістину воскрес!

БЕЗ-НАДІЇ

З України надійшла приголомшлива новина – за підготовку антидержавного збройного перевороту заарештовано Героя України, народну депутатку Надію Савченко. Генеральний прокурор України Юрій Луценко продемонстрував народним обранцям кадри відео, на яких видно й чути, як Надія Савченко, її підручний Володимир Рубан та двоє військовиків обговорюють деталі здійснення збройного державного перевороту.
Цей арешт наводить на роздуми, чому деякі люди, яких спочатку сприймають як справжніх героїв, насправді виявляються божевільними або повністю неадекватними. Пригадую, як ми з дружиною не спали ночами, переживаючи за долю Надії Савченко, коли вона сиділа в путінських казематах. Як підтримували її маму, коли вона приїздила до Нью-Йорку й зустрічалася в Українському домі з українською громадою. Тоді не було жодного сумніву, що це справді українська героїня, яка страждає за нашу Батьківщину, на яку напали путінські ординці. Але після її повернення з полону відразу ж впало у вічі, що це не зовсім адекватна жінка. Босою приходила на засідання парламенту, говорила речі, які видавали в ній не зовсім ментально здорову людину. Але не зважаючи на ці тривожні прикмети, політики накинулися на неї, як на золотий скарб, аби використати її ім’я й долучити до своєї політичної сили. Петро Порошенко змагався за Надію Савченко з Юлією Тимошенко, а та намагалася нашпигувати її своєю пропагандою, аби перетворити на живий символ партії “Батьківщина”. Що з усього того вийшло, тепер знає кожний.
А все через одвічну хворобу українців – довіряти особам, які не мають ані відповідної освіти, ані відповідного розуму. У нас не тільки Надія Савченко – неадекватний депутат вищого законодавчого органу України, а й більша половина всього депутатського корпусу – неадеквати. В Україні генеральний прокурор не має вищої юридичної освіти, а прем’єр-міністр взагалі вищої базової. Всі пам’ятають історію з Романом Зваричем, який в Америці був безробітним, а в Україні назвався професором Колумбійського університету й став… міністром юстиціЇ.
Надія Савченко була до російського полону військовиком, нехай би й залишалася ним після звільнення. Там, у війську, людей регулярно перевіряють на ментальне здоров’я, отож, і Надю перевірили б і вчасно встановили діагноз. А так сміх на весь світ – спочатку всі гуртом кричали: “Героїня!”, а тепер потупили очі долу від сорому.
Отаких неадекватів в Україні на кожному кроці. Пригадую рідну редакцію парламентської газети “Голос України”, де я працював. Там замість журналістів працювали якісь дивні люди з примітивним мисленням і дивними дипломами, у яких про журналістику не було ані слова. Їх повлаштовували до парламентської газети впливові дядьки у високих кабінетах, аби вони, їхні рідні й близькі, отримали там державні квартири. Отож, і займалися журналістикою колишні кадебісти, водії, бухгалтери, кухарі й представники всяких інших професій.
З неадекватами зустрілися ми й тут, в Америці. Колишній радянський міліціонер, який до пуття не знає української мови, очолював при фундації Українського вільного університету (УВУ) творчий конкурс на кращий літературний твір. Не кажучи вже про тутешні ЗМІ, в яких взагалі немає професійних журналістів. Але при цьому вони крадуть з інтернету все, що попадеться їм під руку, несуть свою жалюгідну “продукцію” в кредитівки й вимагають від них оплачуваної реклами.
Коваль має працювати в кузні, а балерина – танцювати в балеті. Якщо ж вони опиняються не на своїх місцях, виходить дуже смішно. А часто й дуже гірко.

ПРО НЕ НАШЕ ЗОЛОТО

Із далекого південнокорейського Пхенчхану надійшла радісна звістка – наша Оленка Савченко стала олімпійською чемпіонкою з фігурного катання. Це справжній тріумф, але чомусь світове українство не дуже радіє з цього приводу, хоч Оленка по-справжньому наша. Вона народилася й виросла в тих місцях, де я роками збирав ягоди й гриби – в Обухові, що під Києвом. Але нині її успіхові на Олімпійських іграх більше радіють не українці, а німці, за збірну команду яких вона виступає.
“Немає пророка в своїй Вітчизні”,- каже Святе Письмо. Отак і з Оленкою Савченко. Не цінували її талант достатньо в Україні, от і подалася вона в чужі краї. Бо хотіла реалізуватися, продемонструвати світові, на що здатна. А для цього потрібні добрі умови й добрі гроші. Окрадена й ошукана Україна, кілька олігархів якої постійно входять до списків світових багатіїв за версією журналу “Форбс”, дати всього цього не могла.
Їхати на чужину, аби реалізуватися, - таке рішення прийняла для себе не одна Оленка. І не тільки спортсмени їдуть, а й прості смертні, які хочуть мати добрий дім, престижне авто, гарну освіту для своїх дітей. В Україні все це мають лише обрані. Простий же люд ледь-ледь зводить кінці з кінцями. А тому й вирушає світ за очі.
Минуть роки й раптом десь пролунає українське прізвище. Переміг чи перемогла, винайшов чи винайшла, стала чи став знаменитим. І тоді починається: о, це ж українці! Й забувають, що стала Україна мачухою для цих людей, які змогли реалізуватися лише на чужині.
Біблійне “Немає пророка в своїй Вітчизні” притаманне й нашій громаді. Не раз і не два спостерігав, як тутешні “вожді” аж із шкури лізуть, аби догодити начальникам, які приїжджають з України. Й дарма, що ці начальники – бездарні холуї холуїв, які ще вчора були комуністами, а нині перефарбувалися в синьо-жовті кольори й співають наших пісень. А от до талановитої людини, яка не стала начальником, а скромно живе й працює десь поруч, ставлення таке, як до Олени Савченко було в Україні: “Та це свої, вони ніхто й звуть їх ніяк”.
За останні роки до Америки приїхало багато людей з України. І серед них є багато самозванців, які видають себе зовсім не за тих, ким є насправді. Знаю майора радянської міліції, який з усіх сил пнеться на керівні посади в громадські організації. Й, диво дивнеє, його туди пускають. Більше того, якось з жахом прочитав, що його призначили… головою журі літературного конкурсу. І це притому, що він до пуття  не знає української мови.
Знаю аферистку, яка приїхала до США як повія. Але роздивившись довкола, швидко збагнула, що тут можна видати себе за бізнес-леді і повірять. Вона так і зробила і тепер ходить зі смішно надутими щоками й душить в собі спомини, як їхала до Америки танцювати в барі “ґоу-ґоу” за квитком, купленим гендлярями людьми, як обдурила їх, втікши ще на летовищі, як брехала, підсижувала, закладала, зраджувала, аби дотягнутися до омріяних грошей, авт, будинків…
Уміймо розпізнавати вовків в овечих шкурах. Уміймо розгледіти талант, який завжди скромний, бо не має гострих ліктів. Уміймо відрізнити шахраїв і пройдисвітів від талановитих, чесних і скромних. Уміймо вчасно подати руку допомоги тому, хто принесе громаді, нашому народу пошану й славу. І тоді виросте серед нас чергова Оленка Савченко й заговорять про неї люди й дізнаються, що є на планеті такий талановитий і гордий народ, як українці.

КОХАННЯ - ЯК ВИМІР

14 лютого людство відзначатиме унікальне свято – День Святого Валентина. Цього дня люди на один день забудуть свої клопоти й згадають, що День цього святого став Днем усіх закоханих.
Немає іншого людського почуття, яке б так ошляхетнювало людину, як почуття кохання. Ось лише кілька висловів знаменитих людей про цей дар Божий:
- Коли приходить кохання, душа наповнюється неземним блаженством. А знаєш чому? Знаєш від чого це відчуття небесного щастя? Тільки від того, що настав кінець самоті. (Гі де Мопассан)
- Той, хто кохає, бачить серцем, а не очима. (Башар ібн Бурд)
- Той, хто кохає по-справжньому хоч одну людину, кохає весь світ. (Еріх Фром)
- Кохання настільки всесильне, що перероджує і нас самих. (Ф. Достоєвський)
- Найбільша трагедія життя не в тому, що люди смертні, а в тому, що вони не вміють кохати. (Сомерсет Моем)
- Кохання може все і все здолає (Вільям Шекспір)
- Кохання поєднує в собі всі найкращі чесноти людини. (Оноре де Бальзак)
- Найбільше щастя в житті - це впевненість, що тебе кохають. (Віктор Гюго)
Мабуть, немає на землі людини, яка ніколи в своєму житті не відчувала б почуття кохання. І коли минають роки й надходить старість, людина згадує про нього, як про щось найпрекрасніше, що було в її житті. Кохання здатне перевернути гори. Воно ж породжує в душі людини бажання жертвувати, йти на подвиг, творити добро. Це прекрасне почуття, яке подарував людям Господь, не раз і не два змушувало людей чинити всупереч меркантильним розрахункам.
Голос кохання пробивається крізь темряву, відстані й століття. Сила кохання підіймає людину над землею й підносить аж до зірок. Пісню кохання не може заглушити навіть смерть. У кожної людини своя історія кохання. Одну з таких історій розповів світові видатний англійський письменник Вільям Шекспір у своїй п’єсі «Ромео й Джульєтта». Написана ще в XVI столітті ця оповідь схвилювала сучасників драматурга й не залишає байдужими через сотні років і нас – людей XХI століття.
Це не правда, що велике кохання притаманне тільки великим людям. Не менш пристрасно й віддано кохають і прості земляни. Бо Бог дарує це відчуття всім, без озирання на звання й чини. І скільки свідчень цьому ми бачимо довкола себе!
Я згадую історію життя своїх батьків і не перестаю дивуватися, як у тій безпросвітній імлі, яким було їхнє життя в Радянському Союзі, вони змогли пронести через роки велике почуття кохання. А доживши до солідного віку, не могли бути один без одного навіть дня.
Часто за щоденними турботами ми забуваємо про наших коханих. Звикаємо до них і вже не вважаємо за потрібне щодня виявляти ніжність, дарувати квіти, посміхатися, цілувати. Нехай же грядущий День Святого Валентина нагадає всім нам, що основа всього нашого життя – це кохання! Без нього не було б ані дітей, ані сім’ї, ані людства. Отож, скиньмо із себе кайдани побуту й життєвих проблем! Згадаймо, що ми кохаємо й нас кохають. Подаруймо своїм половинкам знаки уваги, хвилини радості й щастя! З Днем закоханих вас, дорогі читачі!

ПРО СТАРЕ-НОВЕ

У ці дні, коли все світове українство відзначає залишені нам у спадок від предків зимові релігійні свята, знову виринула дискусія про те, чи треба Україні й українцям дотримуватися старого (юліанського) календаря й святкувати, наприклад, Різдво Христове не 25 грудня, як це роблять католики й протестанти, а 7 січня, як це віками робили українці-сповідники віри православної.
Владоможці поспішили оголосити в Україні 25 грудня вихідним днем. І це, безперечно, правильно. Бо в Україні живуть і діють громади прихильників римо-католицької та численних відгалужень протестантської церков. Але заклики разом з ними переходити на григоріанський календар і православним, виглядають щонайменше дивно.
Насамперед це зрада наших дідів і прадідів, які залишили нам у спадок цю віру й ці дати. Не уподібнюймося тим “просвітителям” епохи розвинутого соціалізму, які на закид, що відмовлятися від християнської віри – це означає зраджувати своїх пращурів, відповідали: “Пращури були неписьменними, а тому не розуміли, що Бога немає. Ми ж люди письменні, а тому вірити в Бога – це означає приєднуватися до мракобісів”. Час усе розставив на місця й показав, хто в цій суперечці був справжнім мракобісом.
Звернімося до наших духовних авторитетів, аби зрозуміти, чи варто Україні й усьому українству переходити при відзначенні релігійних свят на григоріанський календар.
Патріарх Філарет (УПЦ-КП): “Хоч Верховна Рада й ухвалила закон про святкування Різдва 25 грудня, але це не стосується ані православних церков в Україні, ані УГКЦ, а тільки однієї римо-католицької церкви. Тому для нас цей закон байдужий. Є він, чи немає, ми святкували й святкуватимемо Різдво Христове за старим стилем. Чому? Тому що цього хоче наш мудрий народ. Якщо народ готовий перейти на новий стиль у церковних святах, то ми перейдемо, а якщо не хоче, то ми не будемо переходити”.
Глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Святослав Шевчук: “Ми святкуватимемо Різдво 7 січня. Зміна календаря - це дуже непростий момент, який не залежить від мене, як глави церкви, але залежить від людей. Наша церква пережила дуже болючі календарні війни. Нам не потрібно жодних дій, які в черговий раз розділяли б українське суспільство. Більше того, в Україні в цій справі ми повинні діяти разом з нашими братами православними. Зміна календаря поки не на порядку денному”.
Додамо до думок наших патріархів, що до юліанського календаря прив’язана так звана пасхалія. Це методика визначення дати Великодня, яку в 325 році затвердив Нікейський собор. А Великдень – найбільше свято для православних. Крім того, за юліанським календарем Великдень обов’язково має святкуватися після єврейської Пасхи, тоді як григоріанський, через астрономічно-математичні особливості, іноді порушує це правило. "Якщо єпископ, пресвітер чи диякон святкуватиме Пасху перед весняним рівноденням з юдеями, позбавляється священного сану", - сказано в Апостольських правилах, які церква приписує учням Ісуса.
Серед інших аргументів наводять і те, що за юліанським календарем жив сам Ісус Христос. Згадують і про благодатний вогонь, який, як відомо, сходить у храмі Гробу Господнього саме напередодні православного Великодня, а не католицько-протестантського. І головний аргумент – так святкували наші предки. Й не будемо засмучувати їхні душі на небесах своїми переходами з одного календаря на інший.

НАВІЩО НАМ РІЗДВО

Ось вже 67-й раз зустрічаю я величне свято Різдва Христового. Й вже вкотре ревізую своє життя й запитую себе: чи гідно прожив я ці роки, чи жив за словом і вчинком Христовими? І, як і кожна людина в цьому світі, відповідаю прикрим “Ні”. Бо людина – грішна. Безгрішний лише Христос, день народження якого людство (за винятком тих, хто святкує цей день 7 січня) відзначатиме 25 грудня.
Готуючись до цього великого свята люди, на превеликий жаль, не ставлять собі таких запитань, які я навів вище. Для більшості з них – це пора великих ярмарків, розпродаж, вселенської споживацької істерії. Передріздвяна торгівельна лихоманка – це свідчення перемоги матеріального над ідеальним, демонстрація гріховної сутності людини, яка навіть день народження Того, Хто прийшов у цей світ, аби вигнати гендлярів з храму, перетворила на торжище.
Разом з тим, передріздвяна пора навіть усупереч бажанням деяких людей таки нагадує справжню сутність цього свята, яке має стати для людей не вселенським ярмарком, а всепланетарною молитвою подяки Всевишньому за Його жертву, за Його милість до людей, яких Він так полюбив, що віддав їм сина свого улюбленого. Син Божий став сином людським і виконав свою величну місію, пройшовши страдницьку земну путь до кінця, перетерпівши страхітливі муки й страждання.
Вони були настільки жахливими, що навіть Ісус Христос, який знав, що його чекає, звернувся до свого Небесного Батька зі словами: “Авве отче, якщо можеш, пронеси повз мене чашу цю…”
Але Бог-отець послав ангела Свого, аби він зміцнив дух Бога-сина, й він страдницькою смертю своєю переміг смерть, подарувавши усім людям шанс на вічне життя.
Такі думи напередодні Різдва мають наповнювати душі всіх людей. Але, на жаль, так не є. Навіть у ці дні лунають постріли, люди вбивають одне одного, брешуть, крадуть, чинять перелюб, заздрять, радіють чужому горю, гребуть під себе багатства земні, немов збираючись жити на нашій грішній землі вічно. Мурують, будують, переказують в офшори накрадені мільйони, зводять палаци, вілли… І все це під прикриттям “служіння народові”, який дав їм неконтрольовану, нічим і ніким не обмежену владу.
Свято Різдва Христового дарує людям усієї планети надію. На те, що колись минеться срамотная година й обніме брат брата, зникнуть на землі ненависть і жорстокість, припинить литися людська кров, люди покаються, звернуть свої погляди до Бога й навчаться від нього науці життя.
А поки що молімося! Просімо у Всевишнього миру й спокою для нашої дорогої України, чистого неба над її містами й селами, чистих від посланих Путіним убивати й калічити ординців полів і чистої від мулу й кіптяви війни води в українських криницях.
Саме в ці дні молитви наші найвиразніше чує Господь. Адже це особливі дні Його Дня народження. Стукайте – й відчинять вам. Молітеся – і вас почують Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий. У ці дні стаються дива не лише в казках, а й у реальному житті. Треба тільки по-справжньому вірити й мати в душі Віру, Надію й Любов.
Веселих свят вам, дорогі читачі! Нехай благословить вас і ваші родини Господь!

ЧАС БАРИГ

Протистояння Міхеїла Саакашвілі й правлячого режиму закінчилося перемогою лідера Руху нових сил, якого підтримує Україна. Але влада, ганебно програвши перший раунд, наполегливо готується до наступних. У її надрах нині денно й нощно готують новий “компромат” – підтасовані факти, змонтовані зі шматків записи розмов, сфальсифіковані свідчення. Пекельна машина влади працює на всіх парах, бо на видноколі замаячила перспектива кінця доби Порошенка. А для численних луценків, кононенків, грановських – це смерть. Адже доведеться за все відповідати й навіть, якщо не посадять за ґрати, то з палаців доведеться переїхати до звичайних квартир, у яких, ледь зводячи кінці з кінцями, мешкає народ, доведеться відмовитися від дорогезних “мерседесів” і пересісти на “жигулі” ще радянського випуску, багато в чому доведеться себе обмежити. А цього, ой як не хочеться! Тому й метушаться, тому й тягнуть нещасного Саакашвілі серед ночі за барки, тому й склеюють ночами фрагменти розмов, щоб вийшла подоба автентичного запису Саакашвілі з Курченком, тому й брешуть з усіх сил народу, сподіваючись, що ще не вечір, що ще не все втрачено, що ще вдасться всіх обдурити й пожити на славу.
Але, ні, вже не вдасться. У повітрі України знову запахло свободою. А це означає, що жити цьому режиму залишилося недовго.
За всіма цими подіями й змінами пильно стежить усе світове українство. Ми це відчуваємо навіть за листами, які надходять до редакції. Люди переживають, обурюються, радять… Хоч є й такі, які обурюються “брутальними атаками” нашого тижневика на президента П.Порошенка. Вони вважають, що таких слів як “барига” по відношенню до нього вживати не слід.
І мені згадалися в цьому зв’язку події січня далекого вже від нас 1991 року. Я, на той час оглядач парламентської газети “Голос України”, був у відрядженні в столиці Литви Вільнюсі. Ще не знаючи, що стану свідком історичних подій, вирушив вранці в центр міста, де конала імперія, огризаючись, вдалася в час своєї агонії до смертельних для деяких литовців конвульсій. За наказом Горбачова радянські війська, дислоковані в Литві, вдалися до брутальних атак проти мирних демонстрантів. Десантники з Пскова почали стріляти в беззбройний натовп, а танкісти Вільнюського гарнізону чавити гусеницями танків людей. Литва кров’ю своїх громадян окроплювала свободу.
Повернувшись в Україну, яка ще залишалася на ту пору радянською, я виступив із серією репортажів у “Голосі України”, розповівши все, що бачив на власні очі. Перший із серії так і називався – “Злочин проти народу”. І за кілька днів до редакції не ввійшов, а вбіг майбутній лідер соціалістів (тоді він ще був звичайним партократом) Олександр Мороз й істерично заволав: “Як він посмів написати на радянських воїнів, що вони гусеницями танків чавили живих людей!”.
Мене викликали до головного редактора, де сидів і Мороз, який повторював свою мантру “Як ви посміли написати, що вони чавили людей!” Я подивився йому у вічі й спокійно сказав: “Добре, Олександре Олександровичу, наступного разу я напишу: “Гусеницями танків переїжджали через людські тіла”.
Можна, ясна річ, уникати слова “барига” по відношенню до Петра Порошенка. Але він від цього не зміниться. Так і залишиться страхітливо жадним на гроші гендлярем, який Україну використовує як дійну корову, аби до своїх награбованих мільярдів додати нові й нові. І як його не назви, він все одне залишиться баригою.

ДЕНЬ 30 ЛИСТОПАДА

Як швидко спливає час. Здається, тільки недавно Україна скинула ненависний режим Януковича, а на календарі вже читаємо: “Чотири роки тому на Майдані Незалежності в Києві було по-звірячому побито молодих прихильників євроінтеграції України”.
Той день став початком кінця злочинної влади й першим днем Революції Гідності. Малоосвічений пахан на Банковій ще не розумів, що історія вже винесла йому свій вирок, йому ті молоді хлопці й дівчата здавалися сопляками, яких дуже легко залякати. Але ті хлопці й дівчата, багатьом з яких не було й 20, викресали іскру, з якої й запалало полум’я революції.
Ті тендітні дівчатка-студентки духом були міцніші за всіх мордоворотів-беркутівців. Їх можна було побити чи вбити, але зламати їхню волю, їхні переконання – ніколи. Не можна без сліз читати спогади учасників тієї демонстрації протесту на київському Майдані Незалежності. Коли беркутівці почали по-звірячому бити молодих людей, хлопці запропонували дівчатам тікати, але жодна з них не зрушила з місця. І тоді хлопці закрили їх від кийків своїми тілами. Але одна з дівчат вийшла наперед і сказала: “Нехай б’ють, я вмію терпіти, я їх не боюся”.
Україна була шокована злочином влади. Вона ще якось терпіла тотальне пограбування й тотальну брехню, але коли побили дітей, причому по-звірячому, немов кримінальних злочинців, терпець урвався. І на Майдан рушили мільйони. Валити злочинну, антинародну владу, яка відмовилася на вимогу Путіна від європейського вибору, яка обікрала й ошукала Україну, яка подумала раптом, що вічно правитиме українцями, відвівши їм роль рабів.
Сьогодні ми згадуємо, як це було. О 4-й годині ранку 30 листопада, коли на Майдані Незалежності залишалося до 400 протестувальників, площу раптом оточили щонайменше 2000 озброєних спецзасобами бійців «Беркуту» з трьох реґіонів України - Автономної Республіки Крим, Луганської та Донецької областей.
Під час розгону мітингувальників бійці «Беркуту» застосовували вибухові пакети, били молодих людей кийками, скидали їх на землю з постаменту монументу Незалежності й топтали ногами. При цьому протестантів били навіть за кілька сотень метрів від Майдану. Внаслідок розгону було травмовано десятки молодих людей (за офіційними даними Генеральної прокуратури - 79 осіб). Частина з них, що втекла від «Беркуту», заховалась у Михайлівському Золотоверхому монастирі на Михайлівській площі. Крім того, за словами очевидця журналіста Андрія Шевченка, перед атакою «Беркуту» на Майдані зник мобільний зв'язок. До 4:27 бійці «Беркуту» повністю оточили площу, витіснивши учасників протесту та пропустивши комунальників для встановлення януковичської “йолки”. Близько 5-ї ранку «Беркут» все ще “зачищав” Хрещатик, б'ючи кийками та нецензурно лаючи присутніх там громадян.
Пахан ще не знав, що невдовзі подавиться своєю “йолкою”. Вся Україна підніметься на повстання й вимете його та його камарилью з владних кабінетів. Переляканий, він уночі, немов злодій, сяде на гелікоптер і втече до Росії. Українці вже вкотре продемонструють світові, що не потерплять наруги над собою й своїми дітьми.
Уроки тих подій має пильно вивчати й нинішня влада, яка дуже швидко забула, хто привів її у можновладні кабінети. Яка продовжує клептократичні традиції попереднього режиму, яка плює на народ, вважаючи себе небожителями. Їй варто було б періодично показувати кадри тих вікопомних подій, аби бодай хоч трохи применшити її апетити. Аби привести до тями й нагадати, що буває з владою, яка забуває, хто делегував їй владу, й конвертує надані народом повноваження у власні статки.

З ДНЕМ ПОДЯКИ!

День подяки слід було б запозичити й Україні, бо це прекрасна нагода подякувати не тільки Творцеві за те, що отримали від Нього дар життя й опіку, а й найріднішим людям – батькам, дружині, чоловікові, дітям, братам, сестрам… Подякувати найближчим друзям, які готові завжди допомогти в скрутну хвилину й разом порадіти в дні радості. Подякувати однодумцям, які в добу, коли від тебе всі відвернулися, телефонували й казали: “Тримайся, ми з тобою!” Подякувати добрим, незаздрісним людям, які розуміли нашу ситуацію, коли ми, люди, які заробляли на хліб насущний українською мовою, опинилися раптом у чужомовному середовищі, без зв’язків і грошей. Вони теж не мали ані зв’язків, ані грошей, але протягнули руку допомоги, прихистили нас, дали старі меблі й ковдру, аби могли вкритися. Така допомога пам’ятається все життя, а тому в ці дні ми ще й ще раз кажемо цим людям: “Щиро дякуємо!”
Ми дякуємо напередодні Дня подяки небу за свого мудрого й доброго сина, за добробут, за тепло в хаті й індичку на святковому столі. І нехай усім тим, хто допоміг нам тут, в Америці, як колись допомогли індіани новоприбулим пілігримам, Всевишній також пошле добробут і відчуття щастя. Нехай оминають їх біди й печалі, нехай життя їхнє буде довгим і щасливим, а діти й онуки нехай приносять у їхні оселі тільки добрі вістки.
Як часто ми забуваємо сказати заповітне “дякую” людям, які так багато зробили для нас. Звичним, як повітря, без якого ми не могли б жити, сприймаємо всю громадську інфраструктуру, розбудовану до нас українцями попередніх еміграційних хвиль. А це ж звитяжна праця, за яку ніхто й нічого не платив. Навпаки, люди віддавали на українські церкви, школи, народні доми, відпочинкові оселі останнє, аби постала в Америці мала Україна, аби не відчували ми себе серед інших націй і народностей загубленими й розгубленими, аби мали ми можливість молитися рідною мовою в рідних церквах, аби наші діти знали, яких вони дідів онуки й де їхня історична Батьківщина. Отож, щиро подякуємо нашим попередникам, низько вклонимося тим, хто, незважаючи на вік, все ще трудиться на громадській ниві.
Подякуємо й нашим “однохвильникам”, тим, хто прибув на землю Вашингтона за останні 15-20 років. За те, що не розчинилися в чужинецькому світі, не прагнули швиденько стати Джонами й Майклами, а залишилися Іванами й Михайлами, віддавши своїх дітей до українських молодечих організацій і в суботні школи українознавства. Подякуємо їм за те, що не сприймають закликів цілком і повністю переключитися на всілякі “фейсбуки” й викинути на смітник українську книжку й українську газету, без яких українці швидко опиняться під колесами космополітизму й національного нігилізму.
Подякуємо нашим дітям і онукам, які добралися до кращих американських університетів, але не зрадили ані рідної мови, ані рідної віри, залишаючись і в гарвардах та єлях українцями.
Подякуємо через молитву тим нашим батькам, які відійшли вже в кращий світ. Ми пам’ятаємо ваші напучування й бережемо, як ви заповідали, в наших серцях любов до Бога й України. Подякуємо своїм дружинам і чоловікам за кохання, за вірність, за тепле слово й лагідний погляд, а нашим дітям і онукам – за вдячність. Озирнімося довкруги, аби не пропустити жодної людини, яка заслужила на подяку.
З Днем подяки !

І НАРОДИЛА ГОРА МИШУ
Спеціальний незалежний прокурор, колишній директор ФБР Роберт Мюллер, який розслідує справу втручання Росії в президентські вибори в США 2016 року, зробив перші висновки

Стомлена довгим чеканням Америка із завмиранням серця чекала понеділка, 30 жовтня. Цього дня спеціальним незалежним прокурором Робертом Мюллером, який розслідує роздмухану демократами після нищівної поразки справу про втручання Росії в перебіг президентських виборів 2016 року, було обіцяно не тільки оприлюднити перші результати, а й відправити декого на тюремні нари. Але те, що Америка почула, приголомшило навіть найзатятіших ворогів Дональда Трампа.
Замість того, аби оприлюднювати конкретні факти втручання Росії в президентські вибори й змови команди Трампа з путінцями, Роберт Мюллер озвучив компромат, який не має жодного відношення ані до виборів, ані до Дональда Трампа. Йдеться про відомого вашингтонського афериста Пола Манафорта та його бізнес-партнера Ріка Ґейтса.  
Р.Мюллер пред'явив їм обвинувачення за 12-ма пунктами. Манафорт і Ґейтс, зокрема, звинувачуються в змові проти США, змові з метою відмивання грошей, діяльності як незареєстрованих іноземних агентів, а також у наданні неправдивих відомостей в рамках Закону про реєстрацію іноземних агентів (FARA) й ненаданні звітів про закордонні банківські рахунки. З Трампом і російським слідом на президентських виборах 2016 року все це пов’язано приблизно так, як відомий оперний співак Іван Козловський з гірськими козлами. Єдине, що можна закинути Трампу, - це кепський нюх на вроджених аферистів. Саме це підвело його, коли він наважився призначити П.Манафорта головою свого виборчого штабу. Щоправда, він дуже швидко зрозумів, з ким має справу, й поспішив сказати людині, яка за велетенські гроші допомагала Януковичу обдурювати й обкрадати український народ, бай-бай.
З розслідування Р.Мюллера Америка дізналася те, що давно знала: Манафорт з Ґейтсом відмивали отримані за брудну роботу в Україні (через іноземні корпорації, партнерства, банківські рахунки й джерела в США) великі гроші.
На «відмиті» і незадекларовані кошти Манафорт купував нерухомість, зокрема, кондомініум у Мангетені за 2 мільйони 850 тисяч доларів і будинок у Брукліні за 3 мільйони доларів. Купівлю, до речі, було здійснено готівкою.
Манафорт і Ґейтс неодноразово приховували свої заощадження за кордоном у податкових деклараціях. Через офшорні екаунти Манафорта й Ґейтса пройшло понад 75 мільйонів (!) доларів. Манафорт «відмив» десятки мільйонів доларів, на які купував нерухомість, товари й послуги в США, але не платив податків. Трохи менше перевів через свої офшори Рік Ґейтс.
Манафорт і Ґейтс лобіювали інтереси Януковича в США й повинні були повідомити про цю діяльність та свою платню, але не зробили цього. Вони лобіювали в США брехливий висновок про «законність виборів» в Україні, а також заплатили 4 мільйона доларів у зв'язку зі звітом про “справедливий” суд над Юлією Тимошенко
Схема Манафорта й Ґейтса проводилася через компанії, які їм належали, або які вони контролювали, а саме: 17 компаній у США, 12 кіпрських компаній, дві компанії на Сент-Вінсенті і Гренадинах та одну у Великій Британії.
Таких лобістів у Вашингтоні тьма-тьмуща. Цинічні й безпринципні, вони заробляють гроші на тому, що допомагають диктаторам зміцнити свою владу, а потім переконують усіх у Вашингтоні, що ці диктатори – провідники свободи й демократії в своїх країнах. До речі, послугами таких “манафортів” нині користується й Петро Порошенко, який платить вашингтонським лобістам шалені гроші.
Послугами таких аферистів користувалася й Демократична партія. Причому один з них, керівник виборчої кампанії Гілларі Клінтон й колишній радник Барака Обами Джон Подеста, є рідним братом й бізнес-партнером Тоні Подести, керівника американської компанії Podesta Group, яка була однією з багатьох фірм, що працювали над створенням іміджу України на Заході за часів президентства Віктора Януковича. Вона була тісними узами зв’язана з, не повірите, Полом Манафортом! Більше того, він її найняв!
Спецпрокурор Роберт Мюллер, аби підтвердити, що він є справді незалежним, змушений був почати перевірку діяльності цієї лобістської компанії та її глави Тоні Подести, який поспішив подати у відставку. Розслідування стосовно Podesta Group виникло, як вже було сказано, за лінією перевірки фінансових зв'язків екс-керівника кампанії Трампа Пола Манафорта, зокрема, з українським урядом у часи президентства Віктора Януковича.
Манафорт консультував неурядову організацію "Європейський центр сучасної України" (ECMU), до якої раніше входили члени Партії реґіонів. А компанія Podesta Group була однією з фірм, які працювали на ECMU для створення позитивного іміджу януковичської  команди на Заході. Нині спецпрокурор Мюллер з'ясовує, чи, бува, не порушила Podesta Group законодавство США, працюючи з ECMU. Хоч і без його розслідування всім ясно, що порушувала й не один раз. Сам вид заняття, яким займаються манафорти й подести, - це чистісінький кримінал.
Згідно з американським законодавством, особи, які здійснюють лобіювання в інтересах зарубіжних урядів, повинні надавати міністерству юстиції США докладні дані про свої витрати, заробітки й діяльність. Зумисне порушення є злочином і може призвести до ув'язнення на захмарні терміни.
Однак є в перших підсумках діяльності незалежного спецпрокурора Мюллера й фігура, яка має безпосередній зв’язок з предметом його розслідування. Це 30-річний колишній радник компанії Трампа Джордж Попадопулос, якого прес-секретар Білого дому Сара Сандерс назвала “волонтером, який не мав жодної ваги в передвиборчому штабі Дональда Трампа”. Він пішов на співпрацю зі слідством і дає свідчення.
Він справді намагався встановити зв'язки з близькими до Кремля росіянами з метою накопати компромат на Гілларі Клінтон. Так само, як робив це син Трампа Дональд-молодший, котрий, як відомо, зустрічався з російською адвокаткою Наталією Весельницькою в надії отримати компромат на опонентку батька.
Але увага! Джорджа Попадопулоса визнали винним у тому, що він брехав агенту ФБР, а не в змові з росіянами. Мабуть, пошук компромату на політичного опонента можна засуджувати з етичної точки зору. Але це не є кримінальним злочином. І в усьому світі цим займалися й займаються політики, в тому числі й команда Гілларі Клінтон.
Зокрема, недавно стало відомо, що Демократична партія, яка висувала Г.Клінтон у президенти, причетна до фінансування скандально відомого досьє на Дональда Трампа авторства колишнього британського розвідника Крістофера Стіла, яке було оприлюднено в січні і яке викликає недовіру навіть у затятих ворогів Трампа, бо в ньому багато брехні й наявні посилання лише на анонімні джерела в Москві. І нема жодного документу.
Таким чином, Америка знову перебуває в очікуванні. Відповіді на запитання про змову команди Трампа з росіянами вона так і не отримала. Американські політологи й блогери в один голос назвали запрошення Пола Манафорта до ФБР, суду й подальше взяття його під домашній арешт із заставою в 10 мільйонів доларів "новим сезоном серіалу "Картковий будинок".
На брифінгу в Білому домі в понеділок, 30 жовтня, прес-секретар Білого дому Сара Сандерс наголосила, що в першому обвинувачувальному висновку Роберта Мюллера немає жодної згадки ані про Трампа, ані про будь-яку змову між його передвиборчим штабом і Росією.
«Сьогоднішня заява не має нічого спільного з президентом, не має нічого спільного з передвиборчим штабом або виборчою кампанією, - заявила Сандерс. - Ми з самого першого дня казали, що немає жодних доказів змови між Трампом і Росією, й висунуті звинувачення нічого в цьому не змінюють».
І як підсумок те, про що вже писав неодноразово. У США триває своя політична боротьба. Сьогодні вона дуже жорстка. Під час виборів українські ЗМІ з подачі  таких “фахівців”, як  Мирослава Ґонґадзе з “Голосу Америки” й Адріан Каратницький з Атлантичної ради, який свого часу називав янучарів “сучасною європейською командою”, переконали всіх, що президентом США неодмінно стане Гілларі Клінтон.
Чи не варто з цього зробити висновки для себе й припинити, нарешті, брати участь у цій брудній грі, підігруючи лише одній стороні? Але натомість ці “експерти” постійно озвучують гасла опонентів Трампа про його імпічмент. Добре, що після провальних “прогнозів” про переможця виборів, до них перестали прислухатися українські владоможці. Бо так знову можна сісти в глибоку калошу.

ПРО МІЛЬЙОНИ ТА 30 СРІБНЯКІВ

У Києві скоєно черговий теракт – в результаті дистанційного вибуху тяжко поранено народного депутата України Ігоря Мосійчука й убито його охоронця. Країна, начинена зброєю по саму зав’язку, вже вкотре здригнулася від шоку. Допоки це триватиме? Невже немає в Україні сили, яка навела б порядок? Виходить, що нема. Бо влада одержима зовсім іншим - наживою, а підпанки на всіх усюдах, спостерігаючи, як розкрадається Україна великими панами, й собі з усіх сил крадуть.
Днями познайомився в інтернеті з податковою декларацією головного редактора газети Верховної Ради “Голос України”, яка цілком і повністю утримується за народний кошт. Мільйон доларів у банках, величезні квартири, розкішні дачі, престижні авта, ділянки землі по всій Україні… Звідки взявся цей мільйон, на які гроші все це куплено, якщо цей головред на прізвище Горлов все своє життя офіційно отримує невеличку платню? Уся атмосфера в країні просякнута духом злодійства Від великого начальника до малого клерка. І, як супутник злодійства, насилля. Злодійство й насилля, насилля й злодійство... А якщо знаходиться герой-одинак й пробує щось змінити, на нього притьмом налітають леґіони поставлених зберігати непорушною вибудувану злочинну систему холуїв.
Міхо Саакашвілі нині тримає оборону проти незліченної кількості отих самих, які накрали й наскладали в офшори, які набудували й намурували, накупили собі “Мерседесів” і “Лексусів”, повлаштовували своїх синів і доньок в престижні західні університети, накупили діамантів своїм дружинам-учорашнім гапкам і коханкам-учорашнім ганям з ганучками. Вони, немов гієни, налітають на кожного, хто хоче все це в них забрати. І вони трупами ляжуть, а не допустять, аби весь цей рай для них раптом закінчився.
Читаю українську електронну пресу й ловлю себе на думці, що вона також цькує Міхо Саакашвілі. “Грузин, забирайся додому!” – такий лейтмотив багатьох публікацій. До цього хору приєднуються й карикатурні голоси так званих “експертів” з-за кордону. Один з них, Адріан Каратницький, вдається до брутальної лайки, коли йдеться про Міхо Саакашвілі. Це той самий Каратницький, який ще зовсім недавно називав кліку Януковича “сучасною, європейською командою”. Тепер цей “експерт”, який жодного дня не жив в Україні, за Юдині срібняки обпльовує Саакашвілі.
Увесь цей потік брехні й лайки вводить в оману пересічного українця. Він розгублений й не знає, де правда, кому вірити, за ким іти. І це якраз те, чого добиваються владоможці. В мутній воді вони сподіваються знову виловити рибку – переобратися на нові терміни владарювання. І з новою енергією заходитися знову грабувати Україну.
І як же хочеться, аби український народ розкусив цих негідників, людей без честі й совісті, які навіть прізвища свої змінили на українські, аби обкрадати наш тисячі разів окрадений народ! Як хочеться, аби до наметів під Верховною Радою прийшли не кілька десятків сміливців, а мільйон українців і українок! Щоб затремтіли руки й коліна в цих мільйонерів і мільярдерів, щоб полетіла догори дригом уся ця нечисть, щоб владу до своїх рук перебрав, нарешті, той, кому вона по праву належить, - народ. І щоб встало над Україною одного прекрасного ранку сонце свободи, щоб стала вона нарешті українською, щоб припинилися на її вулицях і площах вибухи й настала, врешті-решт, славная година.

ТЕСТ НА ГОТОВНІСТЬ

Минулого вівторка в нашій редакції, яка водночас є й нашим помешканням, сталася надзвичайна пригода – безжальні гакери зламали нашу електронну поштову скриньку й почали розсилати від нашого імені підробні електронні послання. «Перебуваємо на Філіпінах. Потрапили в біду. Просимо надіслати 1900 доларів», - летіло на сотні адрес, які інтернетні шахраї вкрали в нашій електронній поштовій скриньці.
Ці інтернетні бандити навіть не підозрювали, що в такий спосіб вони дадуть нам  можливість відчути свій статус у громаді. Вже з самого рання наш телефон не замовкав ані на мить. Наші добрі друзі, однодумці, віддані читачі й навіть зовсім незнайомі люди телефонували й телефонували, пропонуючи негайну допомогу. Пригадується, колись у подібну халепу потрапив відомий у нашій громаді православний священик - отець Базилевський. Ми були одними з перших, хто зателефонував йому додому, аби перевірити, чи справді він сидить у Лондоні, в нього вкрали всі гроші й він чекає допомоги від друзів. І ось тепер отець телефонував нам і жартома перепитував: «Чи справді ви на Філіпінах і у вас вкрали гроші? Знаю, що це діють шахраї, але вирішив на всяк випадок перевірити». Це були дзвінки справжніх друзів, готових допомогти в скрутну хвилину. І від усвідомлення цього на очі наверталися сльози. Люди знають і люблять нас, люди цінують нашу газету і все, що ми своїми скромними силами намагаємося зробити для громади. Щиро дякуємо вам за це!
У цій історії, як у краплині води, проявилося й загальне відчуття єдиної родини. Коли комусь важко, коли хтось потрапив у скрутне становище, ми всі разом, всією громадою, намагаємося протягнути руку допомоги. Так само ми гуртуємося й тоді, коли в біду потрапляє наша улюблена Україна. Коли путінська орда напала на Крим і Донбас і до Америки потягнулися перші поранені, люди віддавали останнє, аби допомогти їм. Не можу без спазм у горлі згадувати приїзд до Америки з батьком зовсім молодого хлопчини, якому на Донбасі осколками снаряду вибило очі. Ми з дружиною притьмом нашкребли все, що в нас  було, й мимохідь сказали про цю біду одній старшій пані-українці, яка мешкає в нашому будинку. І вона кинула все, сіла на телефон, обдзвонила своїх подруг, аби до своєї частки допомоги долучити інші й передати батьку солдата поважну суму. Ми повезли гроші до помешкання ще одного відомого в нашій громаді чоловіка, які з дружиною прихистили цих нещасних людей, як найрідніших.
Зумисне не називаю прізвищ цих людей, бо вони завжди просили: не кажіть про це нікому, не пишіть, бо наша допомога нічого не варта в порівнянні з тим, що зробили ці покалічені хлопці для України. Так само завжди просила нас не писати й нікому не розголошувати її подвижництва одна жінка, яка прихистила в своєму помешканні сліпого полковника. Вона ставилася до нього, як до рідного брата й молилася днями й ночами, аби до нього бодай трохи повернулася можливість бачити світ.
Усі ці випадки свідчать, що ми – одна родина. Готова прийти на допомогу тому, кому найважче, хто залишився сам-на-сам з бідою. А всі разом, попри розбіжності й непорозуміння, ми завжди готові допомогти нашій Батьківщині. Бо України у нас іншої нема.

КЛУБ ЛЮБИТЕЛІВ МИРУ

Темою номер один для світових ЗМІ в ці дні є не черговий буревій на Карибах і не землетрус у Мексиці, а 72-га сесія Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. Чому раптом такий інтерес до нудної події, цікавої лише тим, хто на цій нудоті заробляє собі на хліб насущний. А таких бігунків тисячі. Бігають, метушаться, роблять вигляд, що зайняті великою справою, а насправді нічого корисного нікому не приносять, отримують у вигляді платні гроші, які виділяють на ООН країни-члени, й хизуються перед знайомими, що працюють у самій ООН.
Але ООН за роки своєї діяльності перетворилася на найбільш бюрократичну контору планети. Вона зовсім не виконує своїх функцій, записаних у Статуті, перетворююючи хмародер над Іст-рівер на клуб любителів миру, причому миру не для всієї планети, а виключно для самих себе. Чудові кабінетики, прохолода, надійна охорона, престиж, добра платня – що ще треба бюрократу!
Але такий порядок речей не влаштовує людство. Воно хоче мати, нарешті, бодай якусь подобизну міжнародної організації, що здатна поставити на місце державу-завойовника, нагодувати голодних, вилікувати хворих, припинити дитячу смертність у країнах Африки, перекрити “кисень” північнокорейському диктатору, який з упертістю маньяка штовхає людство до ядерної прірви.
Можливо, щось зміниться тепер, коли 45-й Президент США Дональд Трамп пообіцяв різко скоротити фінансовий внесок його країни до бюджету ООН і запропонував конкретний план реформування цього “слона”, який ніяк не хоче робити гімнастику.
Втім, здається мені, що навіть пропозиції Трампа – це напівзаходи, які цю заскорузлу структури аж ніяк не змінять. Бо змінювати треба самі підвалини цього монстра, який народив у своїй уяві, а потім втілив одіозний Йосип Сталін. Саме він після Другої світової війни вигадав міжнародну надбудову, яка не заважала б його імперії творити на Землі все, що їй заманеться. Для цього було вигадано право вето для 5-х постійних членів ООН, серед яких і головний розбійник на нашій планеті – СРСР. Саме це право дозволяло Радянському Союзу безкарно придушувати повстання угорського й чеського народів, вводити свої війська до Афганістану, кидати в тюрми людей тільки за те, що вони думали не так, як того хотіли Брежнєв і Андропов.
З безславною загибеллю “імперії зла” право вето хутко перебрала Росія – спадкоємниця кривавого СРСР. Для гебешника Путіна така структура означала, що він безкарно може вводити війська до суверенних держав, захоплювати чужі землі й при цьому “ветувати” всі резолюції й рішення, які бодай осуджують російських загарбників.  Після історії з Україною стало абсолютно очевидно, що ООН у такому вигляді, як нині, себе пережила. Людству потрібна абсолютно нова організація з абсолютно новими принципами.
Так вже було. Коли Ліґа Націй виявилася нездатною контролювати процеси в світі, вона саморозпустилася. До речі, її фундатором був 28-й президент США Вудро Вільсон. І було б дуже символічно, якби ініціатором створення нової міжнародної надбудови для всього людства також став американський президент.

УКРАЇНА НЕ ІСЛАНДІЯ

Скоро осінь – за вікнами серпень, від дощу потемнішали кущі. Ці слова з відомої пісні згадалися мені під час відвідин на вакаціях Норвегії та Ісландії, куди ми з родиною чкурнули на тиждень. Там, на півночі, справді відчувається, що літо незабаром залишить нас.
Але не ці відчуття були домінантними під час цієї поїздки. Вразило інше. Країни в зоні Полярного кола зуміли так облаштувати своє життя, що виглядають цілком пристойно навіть на тлі США й Західної Європи, частиною якої вони, власне, і є. А ми, українці, з нашими чорноземами, м’яким кліматом, географічним положенням так і залишилися на узбіччі світової цивілізації. Ось вже 26 років нашій Незалежності, а ми все ще накреслюємо плани, захоплюємося прожектами, віримо, що ще трохи слід потерпіти й станемо ми якщо не Норвегією, то хоча б Ісландією. Не станемо, і ось чому.
Влада в цих країнах по-справжньому належить народу. Він обирає владоможців-менеджерів й пильно контролює їх. А коли вони починають трансформовувати довірену владу в гроші для себе, різко ставлять їх на місце. Так сталося з колишнім прем’єром Ісландії Сігмундуром Гунльойгсоном. 5 квітня 2016 року він змушений був подати у відставку, оскільки стали відомі його оборудки з офшорами. Цей скандал, пов’язаний з так званими “панамськими паперами”, накрив і нашого президента Петра Порошенка. Але він, позичивши очі в Сірка, зробив вигляд, що нічого страхітливого не сталося, придумав легенду про траст й далі продовжив сидіти в президентському кріслі. Ось у цьому й різниця між Україною та Ісландією. Там злодюзі й хабарнику соромно керувати державою, а в Україні тільки такі й керують. Чесних же не підпускають до владних поверхів навіть на гарматний постріл.
Утім, вони й самі не йдуть. Пригадую покійного нині Євгена Сверстюка, який не піддавався на жодні умовляння й народним депутатом так ніколи й не став. Він вважав, що чесний християнин не може купатися в такому багні. Так само як і отримувати зірку Героя України з нечистих рук злодійкуватого президента. До того ж, переконував він, у компанії “героїв”, серед яких знайшлося місце Литвину й Звягільському, порядній людині не місце.
Але таких як Євген Сверстюк в Україні одиниці. Більшість же одержима ідеєю збагачення й кидає на це все своє життя і всі свої зусилля. Стати народним депутатом, щоб грабувати власний народ, – про це в Україні мріють хлопчики молодших класів. І зовсім інші мрії в їхніх ровесників у Норвегії та Ісландії. Там люди з дитинства привчаються любити й берегти свою землю. Сувору, але безмежно дорогу й рідну. Як матір, яку не можна грабувати чи визискувати, адже тоді ти перестаєш бути людиною.
Мені було в Норвегії та Ісландії до щему в серці шкода рідної України, яка за 26 років своєї незалежності навіть не наблизилася до рівня цивілізованих країн світу. А колишні республіки СРСР Естонія, Литва й Латвія, які разом з Україною страждали в “тюрмі народів”, швидко стали в один ряд з європейськими державами, хоч мали набагато гірші стартові можливості. Бо там також владу довірили не злодюгам і аферистам, а чесним і патріотичним людям, які сенс свого життя вбачають не в безмежному збагаченні, а в служінні своєму народові. Коли ж і ми, українці, навчимося обирати чесних і гідних? Коли?

ПОРОШЕНКО vs СААКАШВІЛІ

Спішу поділитися з вами відчуттями від свого спілкування з колишнім грузинським президентом і колишнім головою Одеської облдержадміністрації Міхеїлом Саакашвілі, якого український президент Петро Порошенко позбавив українського громадянства.
Найголовніше відчуття від цієї розмови – це зудар чесності й неправди, порядності й аморальності, щирості й підлості. На превеликий даль, друге в цьому ряду репрезентує наш президент. Саме він захопив в Україні владу не для того, аби зробити її сильною європейською державою, а задля того, аби трасформувати її в свої нові мільярди. Саме він оточив себе відвертими негідниками, для яких Україна – це дійна корова, яку вони доять, незважаючи на те, що “молока” вже майже не залишилося й “корова” ось-ось відкине копита. Саме він демонструє всім своїм правлінням, що є відданим продовжувачем справи батька бандитського капіталізму в Україні Леоніда Кучми, якому він колись клявся у відданості.
Від спілкування із М.Саакашвілі залишилося ще одне вкрай неприємне відчуття. Я майже фізично відчув непорядність Порошенка й вже вкотре повірив, що він приховує не тільки свої справжні думки, свою справжню сутність, розмовляючи вдома зі своїми рідними виключно російською мовою, а й свою національність і справжнє прізвище. Це страхітливий крутій, який хоче обдурювати дуже довго цілий народ, тобто, нас, українців.
Уявіть собі, що ви зустріли свого однокурсника, який був суперуспішним президентом цілої країни, запропонували йому очолити адміністрацію в Одеській області, в якій колись народилися, а потім, коли однокурсник вас розкусив й не захотів брати участі у ваших злочинних оборудках, не знайшли нічого кращого, як скористатися своєю владою й позбавити його громадянства. Це “кидок”, це не порядно навіть чисто по-чоловічому. Брудна душею людина брудна в усьому.
Історія з позбавленням М.Саакашвілі українського громадянства наводить ще й на думку про те, як відреагують на такі вчинки Порошенка на Заході, від якого Україна так критично залежить. Адже там такі витівки диктаторів, які вважають, що “держава – це я”, безкарно не проходять. Тепер у західних столицях тисячу разів подумають перед тим, як мати з Порошенком якісь серйозні справи. А це, своєю чергою, шкодитиме Україні.
Було під час спілкування з Міхо, як називають друзі й доброзичливці колишнього грузинського президента-реформатора, й ще одне відчуття. Я по-доброму заздрив грузинському народові, що він має таких синів. Чесних, безкомпромісних, відданих ідеї творити на цій землі добро, а не набивати грішми свої кишені, служити своєму народові, а не шахраювати, метушитись, заплутавшись у власній брехні, пускати йому пил у вічі, називаючи чорне білим і навпаки. Україна явно зачекалася таких провідників, яким став для Грузії Міхо Саакашвілі. Можливо, грядуща осінь стане тим поворотним пунктом, коли Україна почне позбавлятися всіх оцих порошенків, кононенків, березенків, грановських… Адже своїми стражданнями вона давно заслужила у Всевишнього кращої долі. Віриться, що так воно й станеться.

ПРО ЖЛОБСТВО

Днями довелося мені побувати на жалобній панахиді, присвяченій пам’яті відомого в нашій громаді поета. В церкві з цієї нагоди зібралися його рідні та близькі, ті, хто добре знав і любив майстра слова. Я зауважив, що всі вони були українцями (бо я їх усіх особисто знаю), які чудово володіють українською мовою. І яким же було моє здивування, коли почув, що священик править службу… англійською. Більше того, вже на зібранні з нагоди пам’ятної панахиди поза церквою рідні, близькі, друзі й однодумці згадували покійного поета також англійською, за винятком однієї старшої пані.
Вже пізніше з’ясувалося, що священик, який відправляв панахиду, приїхав з України. А служив по-англійськи, бо така вимога замовників. І мені пригадалася в цьому зв’язку одна показова історія. Якось, ще на початку 90-х, приїхав до мене на гостину до Києва знайомий американський українець. Під час знайомства з родиною та обіду мій син ввімкнув у себе в кімнаті запис пісень популярного барда Володимира Висоцького, який усі свої пісні виконував російською мовою. Треба було бачити обличчя нашого гостя, який ледь не подавившись їжею, закричав на сина: “Та як ти можеш слухати пісні цією собачою мовою!” Син, перелякавшись, терміново вимкнув магнітофон, а американський гість далі кпинив його: “Та в тебе такий дід, такий батько, а ти російську мову слухаєш?!”
Минуло трохи часу і я опинився на гостині у цього американського українця. Він показав мені свій дім, познайомив з дружиною й запропонував перекусити. На цю пору приїхав з міста його син і я вирушив йому назустріч, аби познайомитися. На мої звичайні в таких випадках слова він зробив круглі очі, а його батько пояснив: “Та він не розуміє української мови, тільки англійську”. Отакої!
Як часто доводилося мені воювати за українську мову на всіх перехрестях свого життя-буття в Україні. Одного разу до редакції, де я тоді працював, прибули високопоставлені міліційні начальники. Я на цю зустріч трохи спізнився, а коли зайшов до зали, де вона відбувалася, й поставив міліційним чинам запитання, то почув від головного редактора: “Принято решеніє гаваріть па-русски”. “З якого такого дива?”- обурився я. Адже міліціонери ці до того, як прибути до столиці, зростали в глухих українських селах й рідну мову знали пречудово. І вся команда різко перейшла на рідну українську.
Не рідше від обурення мене розпирає й тут, в Америці, коли на суто українських імпрезах чомусь розмовляють виключно по-англійськи. Це така сама зрада рідної мови, як і там, в Україні, коли воліли “разгаварівать на общепонятном”. Одного разу моєму обуренню не було меж, коли вечір, присвячений “Кобзарю” Тараса Шевченка в Українському інституті Америки, вели виключно мовою Байрона. Чому? Адже в залі були виключно українці, йшлося про нашого славного поета і раптом по-англійськи. Це такий снобізм, бажання придушити в собі, розмовляючи по-англійськи, комплекс меншовартості. І ввищитися над “бидлом”, яке по-англійськи розмовляє ледь-ледь.
Коли стикаєшся з такими фактами, хочеться встати й заволати на всю залу: “Та чому ви соромитися рідної мови?!” За неї кращі сини й доньки нашого народу віддавали своє життя, йшли на каторгу в тюрми, а ви, репані “американці”, соромитися? Й при цьому називаєте себе великими українськими патріотами. Лицемірство це, жлобство й зрада не тільки рідної мови, а й власної душі.

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

ПЕТРО ПОРОШЕНКО І ДОНАЛЬД ТРАМП

Стало відомо, що наступного тижня до Америки з офіційним візитом прибуває Президент України Петро Порошенко. Насамперед він зустрічатиметься зі своїм американським колегою Дональдом Трампом, аби спільними зусиллями розрубати донбаський гордіїв вузол, змусити Росію припинити агресію проти суверенної України, віддати їй брутально відірваний російським агресором Крим і поважати, нарешті, міжнародне право та правила співжиття цивілізованих народів на нашій планеті.
Не виключено, що український президент зустрічатиметься і з українською громадою. Зазвичай такі зустрічі проводять люди, яких на це ніхто й ніколи не уповноважував. Вони намагаються не допустити на зустріч осіб, які можуть поставити президентові “незручні” запитання й делегують на неї самопроголошених “лідерів” української громади. Ці “лідери” надувають від почуття власної величі щоки й всіляко піддакують президенту, аби він залишився задоволений зустріччю із земляками.
Нинішня ж ситуація в Україні вимагає зовсім іншої балачки. В президента Порошенка слід запитати, чому він так і не виконав своєї передвиборчої обіцянки продати весь свій бізнес? Чому й далі працює в Росії, приносячи їй неабиякі прибутки у вигляді податків, одна з його численних цукеркових фабрик? Чому не розірвано дипломатичні відносини з Росією, яка напала на Україну, загарбала Крим і розв’язала війну на Донбасі? Яку роль в його оточенні виконують такі одіозні особи, як Кононенко, Грановський, Гринів та інші? Чому затриманих на хабарях чиновників дуже швидко відпускають під заставу, а згодом і зовсім закривають порушені проти них кримінальні справи? Чому Верховний суд України зняв усі обвинувачення проти справжнього бандита, корупціонера й хабарника епохи Януковича Ю.Іванющенка, відомого в кримінальних колах як Юра Єнакієвський?
Ряд таких “чому” можна продовжувати до нескінченності. Бо нинішня влада в Україні – антинародна й антиукраїнська. Вона дбає лише про свої прибутки за рахунок українського народу. Використовує облудну брехню, аби якось виправдати свою злочинну сутність, грабує Україну й складає награбоване в офшорах.
А тому всі ці запитання слід викласти перед Порошенком, аби почервонів і замислився, аби переконався, що українці Америки про всі його особисті “подвиги” та створену ним систему добре обізнані, й хочуть, аби він відповів на “незручні” запитання.
Як тільки стане відомо, де й коли Петро Порошенко зустрічатиметься з громадою, “Нова газета” повідомить про це своїм читачам. Не будьмо байдужими, великим натовпом прийдемо в цю точку, аби запитати й почути відповіді! Це наш обов’язок перед пам’яттю героїв Небесної сотні й тих воїнів на Східному фронті, які віддали свої життя й здоров’я задля кращого майбутнього України. Їхні чисті душі стукають сьогодні в наші серця й просять, кричать, вимагають: “Не дозвольте негідникам, баригам, одержимим наживою типам сплюндрувати нашу Україну! Не дозвольте!”. Почуймо їхні голоси!

РІДНА МАМО МОЯ...

14 травня в Америці та багатьох інших країнах світу святкуватимуть День матері.  Добре, що тепер і в Україні є таке свято. Адже мати – це найрідніша людина для кожного з нас. На жаль, коли наші матусі живі, ми часто забуваємо про це. Звикаємо до їхньої присутності й турботи. Як до кисню чи чистої води. І тільки втративши, починаємо усвідомлювати, як же мало ми дарували їм уваги.
Я згадую свою маму зі сльозами на очах. Бо восени вже мине 14 років, як Бог забрав її в Царство своє. Згадую її ласкаві очі, лагідний голос, натруджені руки. Вона ніколи не сиділа, склавши їх. Бо нас у неї було семеро. Треба було всіх нагодувати, обігріти, випрати, випрасувати, втішити, перевірити уроки… І вона при цьому знаходила вечорами час, аби годинами читати нам ще й класиків світової літератури. З самого малечку ми знали й переживали за долю Жан Вальжана й Козетти – це мама вводила нас у світ героїв знаменитого французького письменника Віктора Гюго. Й те, прочитане мамою, запам’яталося на все життя. Й коли в університеті я відчував, наскільки я більш начитаний, ніж однокурсники, я згадував свою маму. Бо це її заслуга.
Вона прожила нелегке життя. Її випускний бал після закінчення середньої школи припав на літо 1941-го. Хлопців з її класу знищила війна – живим залишився лише один, та й то без ніг. А потім були голодні повоєнні роки, тяжка праця, пошуки варіантів як вижити, як підняти дітей, як вберегти їх від вулиці. Вона не доспала ночей, не зносила дорогих шатів, аби тільки її діти росли з відчуттям щасливого й безтурботного дитинства.
Ми, сини й дочки Анастасії Лабунської, легко дотримувалися Четвертої заповіді Божої, бо наша мама була для нас усім – сповідальницею, берегинею, захисницею… Вона вела нас по життю, в умовах комуністичного безбожництва навчила любити Бога й шукати не багатства земні, а багатства небесні. Вона молилася за нас, коли життя кликало її синів чи доньок у дорогу далеку. І ми відчували ту молитву за тисячі кілометрів від рідного дому. Вона зробила материнство своєю професією й гідно представляла її до кінця своїх днів.  
А коли мами не стало, я почав бачити дивні сни. Мама приходила до мене й радила, застерігала, втішала. Вона й там, у Божих засвітах, піклується про нас, своїх дітей.
Рідна мамо моя, мені так хотілося б прихилити для тебе небо, але ти вже й так на ньому. Отож, почуй молитви мої, в яких я дякую Богові за те, що ти була моєю мамою, що я мав велике щастя в житті чути твій голос, бачити твої очі, слухати твою науку, як жити, як вірити, як любити.
Переконаний, що подібні слова для своїх матерів живуть у душах більшості людей на Землі. Поспішимо ж до тих матерів, які ще живуть поряд з нами. Аби сказати їм найлагідніші, найтепліші, найголовніші слова. А тим, хто вже спочиває з Господом, нехай Всевишній передасть слова наших молитов, в яких ми крізь сльози дякуємо нашим матусям за все, за все, що вони зробили для нас.
Зі святом! З Днем матері!

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

 ХАН-ШЕЙХУН-ДАМАСК-МОСКВА

 -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------