Валентин Лабунський, головний редактор

УКРАЇНА НЕ ІСЛАНДІЯ

Скоро осінь – за вікнами серпень, від дощу потемнішали кущі. Ці слова з відомої пісні згадалися мені під час відвідин на вакаціях Норвегії та Ісландії, куди ми з родиною чкурнули на тиждень. Там, на півночі, справді відчувається, що літо незабаром залишить нас.
Але не ці відчуття були домінантними під час цієї поїздки. Вразило інше. Країни в зоні Полярного кола зуміли так облаштувати своє життя, що виглядають цілком пристойно навіть на тлі США й Західної Європи, частиною якої вони, власне, і є. А ми, українці, з нашими чорноземами, м’яким кліматом, географічним положенням так і залишилися на узбіччі світової цивілізації. Ось вже 26 років нашій Незалежності, а ми все ще накреслюємо плани, захоплюємося прожектами, віримо, що ще трохи слід потерпіти й станемо ми якщо не Норвегією, то хоча б Ісландією. Не станемо, і ось чому.
Влада в цих країнах по-справжньому належить народу. Він обирає владоможців-менеджерів й пильно контролює їх. А коли вони починають трансформовувати довірену владу в гроші для себе, різко ставлять їх на місце. Так сталося з колишнім прем’єром Ісландії Сігмундуром Гунльойгсоном. 5 квітня 2016 року він змушений був подати у відставку, оскільки стали відомі його оборудки з офшорами. Цей скандал, пов’язаний з так званими “панамськими паперами”, накрив і нашого президента Петра Порошенка. Але він, позичивши очі в Сірка, зробив вигляд, що нічого страхітливого не сталося, придумав легенду про траст й далі продовжив сидіти в президентському кріслі. Ось у цьому й різниця між Україною та Ісландією. Там злодюзі й хабарнику соромно керувати державою, а в Україні тільки такі й керують. Чесних же не підпускають до владних поверхів навіть на гарматний постріл.
Утім, вони й самі не йдуть. Пригадую покійного нині Євгена Сверстюка, який не піддавався на жодні умовляння й народним депутатом так ніколи й не став. Він вважав, що чесний християнин не може купатися в такому багні. Так само як і отримувати зірку Героя України з нечистих рук злодійкуватого президента. До того ж, переконував він, у компанії “героїв”, серед яких знайшлося місце Литвину й Звягільському, порядній людині не місце.
Але таких як Євген Сверстюк в Україні одиниці. Більшість же одержима ідеєю збагачення й кидає на це все своє життя і всі свої зусилля. Стати народним депутатом, щоб грабувати власний народ, – про це в Україні мріють хлопчики молодших класів. І зовсім інші мрії в їхніх ровесників у Норвегії та Ісландії. Там люди з дитинства привчаються любити й берегти свою землю. Сувору, але безмежно дорогу й рідну. Як матір, яку не можна грабувати чи визискувати, адже тоді ти перестаєш бути людиною.
Мені було в Норвегії та Ісландії до щему в серці шкода рідної України, яка за 26 років своєї незалежності навіть не наблизилася до рівня цивілізованих країн світу. А колишні республіки СРСР Естонія, Литва й Латвія, які разом з Україною страждали в “тюрмі народів”, швидко стали в один ряд з європейськими державами, хоч мали набагато гірші стартові можливості. Бо там також владу довірили не злодюгам і аферистам, а чесним і патріотичним людям, які сенс свого життя вбачають не в безмежному збагаченні, а в служінні своєму народові. Коли ж і ми, українці, навчимося обирати чесних і гідних? Коли?

ПОРОШЕНКО vs СААКАШВІЛІ

Спішу поділитися з вами відчуттями від свого спілкування з колишнім грузинським президентом і колишнім головою Одеської облдержадміністрації Міхеїлом Саакашвілі, якого український президент Петро Порошенко позбавив українського громадянства.
Найголовніше відчуття від цієї розмови – це зудар чесності й неправди, порядності й аморальності, щирості й підлості. На превеликий даль, друге в цьому ряду репрезентує наш президент. Саме він захопив в Україні владу не для того, аби зробити її сильною європейською державою, а задля того, аби трасформувати її в свої нові мільярди. Саме він оточив себе відвертими негідниками, для яких Україна – це дійна корова, яку вони доять, незважаючи на те, що “молока” вже майже не залишилося й “корова” ось-ось відкине копита. Саме він демонструє всім своїм правлінням, що є відданим продовжувачем справи батька бандитського капіталізму в Україні Леоніда Кучми, якому він колись клявся у відданості.
Від спілкування із М.Саакашвілі залишилося ще одне вкрай неприємне відчуття. Я майже фізично відчув непорядність Порошенка й вже вкотре повірив, що він приховує не тільки свої справжні думки, свою справжню сутність, розмовляючи вдома зі своїми рідними виключно російською мовою, а й свою національність і справжнє прізвище. Це страхітливий крутій, який хоче обдурювати дуже довго цілий народ, тобто, нас, українців.
Уявіть собі, що ви зустріли свого однокурсника, який був суперуспішним президентом цілої країни, запропонували йому очолити адміністрацію в Одеській області, в якій колись народилися, а потім, коли однокурсник вас розкусив й не захотів брати участі у ваших злочинних оборудках, не знайшли нічого кращого, як скористатися своєю владою й позбавити його громадянства. Це “кидок”, це не порядно навіть чисто по-чоловічому. Брудна душею людина брудна в усьому.
Історія з позбавленням М.Саакашвілі українського громадянства наводить ще й на думку про те, як відреагують на такі вчинки Порошенка на Заході, від якого Україна так критично залежить. Адже там такі витівки диктаторів, які вважають, що “держава – це я”, безкарно не проходять. Тепер у західних столицях тисячу разів подумають перед тим, як мати з Порошенком якісь серйозні справи. А це, своєю чергою, шкодитиме Україні.
Було під час спілкування з Міхо, як називають друзі й доброзичливці колишнього грузинського президента-реформатора, й ще одне відчуття. Я по-доброму заздрив грузинському народові, що він має таких синів. Чесних, безкомпромісних, відданих ідеї творити на цій землі добро, а не набивати грішми свої кишені, служити своєму народові, а не шахраювати, метушитись, заплутавшись у власній брехні, пускати йому пил у вічі, називаючи чорне білим і навпаки. Україна явно зачекалася таких провідників, яким став для Грузії Міхо Саакашвілі. Можливо, грядуща осінь стане тим поворотним пунктом, коли Україна почне позбавлятися всіх оцих порошенків, кононенків, березенків, грановських… Адже своїми стражданнями вона давно заслужила у Всевишнього кращої долі. Віриться, що так воно й станеться.

ПРО ЖЛОБСТВО

Днями довелося мені побувати на жалобній панахиді, присвяченій пам’яті відомого в нашій громаді поета. В церкві з цієї нагоди зібралися його рідні та близькі, ті, хто добре знав і любив майстра слова. Я зауважив, що всі вони були українцями (бо я їх усіх особисто знаю), які чудово володіють українською мовою. І яким же було моє здивування, коли почув, що священик править службу… англійською. Більше того, вже на зібранні з нагоди пам’ятної панахиди поза церквою рідні, близькі, друзі й однодумці згадували покійного поета також англійською, за винятком однієї старшої пані.
Вже пізніше з’ясувалося, що священик, який відправляв панахиду, приїхав з України. А служив по-англійськи, бо така вимога замовників. І мені пригадалася в цьому зв’язку одна показова історія. Якось, ще на початку 90-х, приїхав до мене на гостину до Києва знайомий американський українець. Під час знайомства з родиною та обіду мій син ввімкнув у себе в кімнаті запис пісень популярного барда Володимира Висоцького, який усі свої пісні виконував російською мовою. Треба було бачити обличчя нашого гостя, який ледь не подавившись їжею, закричав на сина: “Та як ти можеш слухати пісні цією собачою мовою!” Син, перелякавшись, терміново вимкнув магнітофон, а американський гість далі кпинив його: “Та в тебе такий дід, такий батько, а ти російську мову слухаєш?!”
Минуло трохи часу і я опинився на гостині у цього американського українця. Він показав мені свій дім, познайомив з дружиною й запропонував перекусити. На цю пору приїхав з міста його син і я вирушив йому назустріч, аби познайомитися. На мої звичайні в таких випадках слова він зробив круглі очі, а його батько пояснив: “Та він не розуміє української мови, тільки англійську”. Отакої!
Як часто доводилося мені воювати за українську мову на всіх перехрестях свого життя-буття в Україні. Одного разу до редакції, де я тоді працював, прибули високопоставлені міліційні начальники. Я на цю зустріч трохи спізнився, а коли зайшов до зали, де вона відбувалася, й поставив міліційним чинам запитання, то почув від головного редактора: “Принято решеніє гаваріть па-русски”. “З якого такого дива?”- обурився я. Адже міліціонери ці до того, як прибути до столиці, зростали в глухих українських селах й рідну мову знали пречудово. І вся команда різко перейшла на рідну українську.
Не рідше від обурення мене розпирає й тут, в Америці, коли на суто українських імпрезах чомусь розмовляють виключно по-англійськи. Це така сама зрада рідної мови, як і там, в Україні, коли воліли “разгаварівать на общепонятном”. Одного разу моєму обуренню не було меж, коли вечір, присвячений “Кобзарю” Тараса Шевченка в Українському інституті Америки, вели виключно мовою Байрона. Чому? Адже в залі були виключно українці, йшлося про нашого славного поета і раптом по-англійськи. Це такий снобізм, бажання придушити в собі, розмовляючи по-англійськи, комплекс меншовартості. І ввищитися над “бидлом”, яке по-англійськи розмовляє ледь-ледь.
Коли стикаєшся з такими фактами, хочеться встати й заволати на всю залу: “Та чому ви соромитися рідної мови?!” За неї кращі сини й доньки нашого народу віддавали своє життя, йшли на каторгу в тюрми, а ви, репані “американці”, соромитися? Й при цьому називаєте себе великими українськими патріотами. Лицемірство це, жлобство й зрада не тільки рідної мови, а й власної душі.

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

ПЕТРО ПОРОШЕНКО І ДОНАЛЬД ТРАМП

Стало відомо, що наступного тижня до Америки з офіційним візитом прибуває Президент України Петро Порошенко. Насамперед він зустрічатиметься зі своїм американським колегою Дональдом Трампом, аби спільними зусиллями розрубати донбаський гордіїв вузол, змусити Росію припинити агресію проти суверенної України, віддати їй брутально відірваний російським агресором Крим і поважати, нарешті, міжнародне право та правила співжиття цивілізованих народів на нашій планеті.
Не виключено, що український президент зустрічатиметься і з українською громадою. Зазвичай такі зустрічі проводять люди, яких на це ніхто й ніколи не уповноважував. Вони намагаються не допустити на зустріч осіб, які можуть поставити президентові “незручні” запитання й делегують на неї самопроголошених “лідерів” української громади. Ці “лідери” надувають від почуття власної величі щоки й всіляко піддакують президенту, аби він залишився задоволений зустріччю із земляками.
Нинішня ж ситуація в Україні вимагає зовсім іншої балачки. В президента Порошенка слід запитати, чому він так і не виконав своєї передвиборчої обіцянки продати весь свій бізнес? Чому й далі працює в Росії, приносячи їй неабиякі прибутки у вигляді податків, одна з його численних цукеркових фабрик? Чому не розірвано дипломатичні відносини з Росією, яка напала на Україну, загарбала Крим і розв’язала війну на Донбасі? Яку роль в його оточенні виконують такі одіозні особи, як Кононенко, Грановський, Гринів та інші? Чому затриманих на хабарях чиновників дуже швидко відпускають під заставу, а згодом і зовсім закривають порушені проти них кримінальні справи? Чому Верховний суд України зняв усі обвинувачення проти справжнього бандита, корупціонера й хабарника епохи Януковича Ю.Іванющенка, відомого в кримінальних колах як Юра Єнакієвський?
Ряд таких “чому” можна продовжувати до нескінченності. Бо нинішня влада в Україні – антинародна й антиукраїнська. Вона дбає лише про свої прибутки за рахунок українського народу. Використовує облудну брехню, аби якось виправдати свою злочинну сутність, грабує Україну й складає награбоване в офшорах.
А тому всі ці запитання слід викласти перед Порошенком, аби почервонів і замислився, аби переконався, що українці Америки про всі його особисті “подвиги” та створену ним систему добре обізнані, й хочуть, аби він відповів на “незручні” запитання.
Як тільки стане відомо, де й коли Петро Порошенко зустрічатиметься з громадою, “Нова газета” повідомить про це своїм читачам. Не будьмо байдужими, великим натовпом прийдемо в цю точку, аби запитати й почути відповіді! Це наш обов’язок перед пам’яттю героїв Небесної сотні й тих воїнів на Східному фронті, які віддали свої життя й здоров’я задля кращого майбутнього України. Їхні чисті душі стукають сьогодні в наші серця й просять, кричать, вимагають: “Не дозвольте негідникам, баригам, одержимим наживою типам сплюндрувати нашу Україну! Не дозвольте!”. Почуймо їхні голоси!

РІДНА МАМО МОЯ...

14 травня в Америці та багатьох інших країнах світу святкуватимуть День матері.  Добре, що тепер і в Україні є таке свято. Адже мати – це найрідніша людина для кожного з нас. На жаль, коли наші матусі живі, ми часто забуваємо про це. Звикаємо до їхньої присутності й турботи. Як до кисню чи чистої води. І тільки втративши, починаємо усвідомлювати, як же мало ми дарували їм уваги.
Я згадую свою маму зі сльозами на очах. Бо восени вже мине 14 років, як Бог забрав її в Царство своє. Згадую її ласкаві очі, лагідний голос, натруджені руки. Вона ніколи не сиділа, склавши їх. Бо нас у неї було семеро. Треба було всіх нагодувати, обігріти, випрати, випрасувати, втішити, перевірити уроки… І вона при цьому знаходила вечорами час, аби годинами читати нам ще й класиків світової літератури. З самого малечку ми знали й переживали за долю Жан Вальжана й Козетти – це мама вводила нас у світ героїв знаменитого французького письменника Віктора Гюго. Й те, прочитане мамою, запам’яталося на все життя. Й коли в університеті я відчував, наскільки я більш начитаний, ніж однокурсники, я згадував свою маму. Бо це її заслуга.
Вона прожила нелегке життя. Її випускний бал після закінчення середньої школи припав на літо 1941-го. Хлопців з її класу знищила війна – живим залишився лише один, та й то без ніг. А потім були голодні повоєнні роки, тяжка праця, пошуки варіантів як вижити, як підняти дітей, як вберегти їх від вулиці. Вона не доспала ночей, не зносила дорогих шатів, аби тільки її діти росли з відчуттям щасливого й безтурботного дитинства.
Ми, сини й дочки Анастасії Лабунської, легко дотримувалися Четвертої заповіді Божої, бо наша мама була для нас усім – сповідальницею, берегинею, захисницею… Вона вела нас по життю, в умовах комуністичного безбожництва навчила любити Бога й шукати не багатства земні, а багатства небесні. Вона молилася за нас, коли життя кликало її синів чи доньок у дорогу далеку. І ми відчували ту молитву за тисячі кілометрів від рідного дому. Вона зробила материнство своєю професією й гідно представляла її до кінця своїх днів.  
А коли мами не стало, я почав бачити дивні сни. Мама приходила до мене й радила, застерігала, втішала. Вона й там, у Божих засвітах, піклується про нас, своїх дітей.
Рідна мамо моя, мені так хотілося б прихилити для тебе небо, але ти вже й так на ньому. Отож, почуй молитви мої, в яких я дякую Богові за те, що ти була моєю мамою, що я мав велике щастя в житті чути твій голос, бачити твої очі, слухати твою науку, як жити, як вірити, як любити.
Переконаний, що подібні слова для своїх матерів живуть у душах більшості людей на Землі. Поспішимо ж до тих матерів, які ще живуть поряд з нами. Аби сказати їм найлагідніші, найтепліші, найголовніші слова. А тим, хто вже спочиває з Господом, нехай Всевишній передасть слова наших молитов, в яких ми крізь сльози дякуємо нашим матусям за все, за все, що вони зробили для нас.
Зі святом! З Днем матері!

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

 ХАН-ШЕЙХУН-ДАМАСК-МОСКВА

Як передав Сирійський центр моніторингу прав людини (SOHR), рано вранці у вівторок, 4 квітня, сирійське місто Хан-Шейхун, що в провінції Ідліб, зазнало хімічної атаки з повітря. На місто скинули бомби із зарином – нервово-паралітичним газом смертоносної дії. Жертвами нальоту стали щонайменше 75 мирних громадян, ще 350 (з них багато перебувають у вкрай тяжкому стані) зазнали ураження зарином і тепер проходять курс лікування в шпиталях. Серед загиблих і поранених багато жінок і дітей. Це найсмертоносніша хімічна атака в Сирії із серпня 2013 року, коли війська сирійського диктатора Башара Асада обстріляли передмістя Дамаска, зокрема містечко Гуту, ракетами, нашпигованими зарином. Тоді загинуло 635 осіб, серед яких сотні дітей. Башар Асад та його війська ані зарину, ані будь-якого іншого нервово-паралітичного газу, які Путін збирається використовувати в майбутніх війнах, не мають. Це “добро” їм задурно привозять за наказом Путіна з Росії. Аби продовжував труїти власний народ, зганяв його з насиджених місць і змушував пішки йти до Європи. Дестабілізовувати її, сіяти там страх і хаос на радість кремлівському карлику. В такий спосіб Путін хоче знищити Євросоюз, наводнивши його гнаними, брудними, переляканими й голодними біженцями. Для адміністрації США, так само, як і для керівництва ООН, немає жодної таємниці, хто це зробив і кому це вигідно. Але якщо в ООН знову хитають головами й скрушно кажуть, що “глибоко стурбовані”, то у Вашингтоні віднедавна сидить не той, що завжди “стурбований”, а здатний до дій. Так, принаймні, він себе позиціонував, коли хотів стати американським президентом. Так він себе представляв і 5 квітня під час прес-конференції з йорданським королем Абдуллою ІІ. Мільйони людей в усьому світі побачили й почули непідробне обурення американського президента вбивством нервово-паралітичним газом ні в чому не винних дітей, серед яких є зовсім немовлята. Тепер треба трансформувати слова в дії. З цим у попередника Трампа Барака Обами були великі проблеми. Саме тому Дональда Трампа й було обрано президентом, бо його конкурент Гілларі Клінтон уособлювала собою Обаму-2. Америка і світ тепер чекають на конкретні кроки новообраного господаря Білого дому. На військову операцію проти сирійського диктатора Башара Асада, який потопив у крові власний народ. На більш суворі економічні санкції проти режиму Путіна, який так само знущається над власним народом, але, окрім цього, ще й тягне свої загребущі руки до сусідів, анексуючи чужі території, розв’язуючи збройні конфлікти, поставляючи друзям-диктаторам зарин. Саме тепер стане очевидним, чи справді Дональду Трампу допомагали стати президентом Путін та його спецслужби. Адже Башар Асад – це великий друг Путіна, який допомагає йому вбивством власного народу встановити новий світопорядок. Настав час істини. Довжелезна й нудна епопея, яку затіяли демократи, що обвинувачують Дональда Трампа в злочинних зв’язках з Кремлем, добігає кінця. Доба словесних ескапад минула. Час вимагає дій. Дій вимагають й передсмертні хрипи нещасних діточок, яких задушили зарином Путін і Асад - гітлери ХХІ сторіччя, за якими давно плаче Гаага.

 -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved