Валентин Лабунський, головний редактор

ДЕНЬ 30 ЛИСТОПАДА

Як швидко спливає час. Здається, тільки недавно Україна скинула ненависний режим Януковича, а на календарі вже читаємо: “Чотири роки тому на Майдані Незалежності в Києві було по-звірячому побито молодих прихильників євроінтеграції України”.
Той день став початком кінця злочинної влади й першим днем Революції Гідності. Малоосвічений пахан на Банковій ще не розумів, що історія вже винесла йому свій вирок, йому ті молоді хлопці й дівчата здавалися сопляками, яких дуже легко залякати. Але ті хлопці й дівчата, багатьом з яких не було й 20, викресали іскру, з якої й запалало полум’я революції.
Ті тендітні дівчатка-студентки духом були міцніші за всіх мордоворотів-беркутівців. Їх можна було побити чи вбити, але зламати їхню волю, їхні переконання – ніколи. Не можна без сліз читати спогади учасників тієї демонстрації протесту на київському Майдані Незалежності. Коли беркутівці почали по-звірячому бити молодих людей, хлопці запропонували дівчатам тікати, але жодна з них не зрушила з місця. І тоді хлопці закрили їх від кийків своїми тілами. Але одна з дівчат вийшла наперед і сказала: “Нехай б’ють, я вмію терпіти, я їх не боюся”.
Україна була шокована злочином влади. Вона ще якось терпіла тотальне пограбування й тотальну брехню, але коли побили дітей, причому по-звірячому, немов кримінальних злочинців, терпець урвався. І на Майдан рушили мільйони. Валити злочинну, антинародну владу, яка відмовилася на вимогу Путіна від європейського вибору, яка обікрала й ошукала Україну, яка подумала раптом, що вічно правитиме українцями, відвівши їм роль рабів.
Сьогодні ми згадуємо, як це було. О 4-й годині ранку 30 листопада, коли на Майдані Незалежності залишалося до 400 протестувальників, площу раптом оточили щонайменше 2000 озброєних спецзасобами бійців «Беркуту» з трьох реґіонів України - Автономної Республіки КримЛуганської та Донецької областей.
Під час розгону мітингувальників бійці «Беркуту» застосовували вибухові пакети, били молодих людей кийками, скидали їх на землю з постаменту монументу Незалежності й топтали ногами. При цьому протестантів били навіть за кілька сотень метрів від Майдану. Внаслідок розгону було травмовано десятки молодих людей (за офіційними даними Генеральної прокуратури - 79 осіб). Частина з них, що втекла від «Беркуту», заховалась у Михайлівському Золотоверхому монастирі на Михайлівській площі. Крім того, за словами очевидця журналіста Андрія Шевченка, перед атакою «Беркуту» на Майдані зник мобільний зв'язок. До 4:27 бійці «Беркуту» повністю оточили площу, витіснивши учасників протесту та пропустивши комунальників для встановлення януковичської “йолки”. Близько 5-ї ранку «Беркут» все ще “зачищав” Хрещатик, б'ючи кийками та нецензурно лаючи присутніх там громадян.
Пахан ще не знав, що невдовзі подавиться своєю “йолкою”. Вся Україна підніметься на повстання й вимете його та його камарилью з владних кабінетів. Переляканий, він уночі, немов злодій, сяде на гелікоптер і втече до Росії. Українці вже вкотре продемонструють світові, що не потерплять наруги над собою й своїми дітьми.
Уроки тих подій має пильно вивчати й нинішня влада, яка дуже швидко забула, хто привів її у можновладні кабінети. Яка продовжує клептократичні традиції попереднього режиму, яка плює на народ, вважаючи себе небожителями. Їй варто було б періодично показувати кадри тих вікопомних подій, аби бодай хоч трохи применшити її апетити. Аби привести до тями й нагадати, що буває з владою, яка забуває, хто делегував їй владу, й конвертує надані народом повноваження у власні статки.

З ДНЕМ ПОДЯКИ!

День подяки слід було б запозичити й Україні, бо це прекрасна нагода подякувати не тільки Творцеві за те, що отримали від Нього дар життя й опіку, а й найріднішим людям – батькам, дружині, чоловікові, дітям, братам, сестрам… Подякувати найближчим друзям, які готові завжди допомогти в скрутну хвилину й разом порадіти в дні радості. Подякувати однодумцям, які в добу, коли від тебе всі відвернулися, телефонували й казали: “Тримайся, ми з тобою!” Подякувати добрим, незаздрісним людям, які розуміли нашу ситуацію, коли ми, люди, які заробляли на хліб насущний українською мовою, опинилися раптом у чужомовному середовищі, без зв’язків і грошей. Вони теж не мали ані зв’язків, ані грошей, але протягнули руку допомоги, прихистили нас, дали старі меблі й ковдру, аби могли вкритися. Така допомога пам’ятається все життя, а тому в ці дні ми ще й ще раз кажемо цим людям: “Щиро дякуємо!”
Ми дякуємо напередодні Дня подяки небу за свого мудрого й доброго сина, за добробут, за тепло в хаті й індичку на святковому столі. І нехай усім тим, хто допоміг нам тут, в Америці, як колись допомогли індіани новоприбулим пілігримам, Всевишній також пошле добробут і відчуття щастя. Нехай оминають їх біди й печалі, нехай життя їхнє буде довгим і щасливим, а діти й онуки нехай приносять у їхні оселі тільки добрі вістки.
Як часто ми забуваємо сказати заповітне “дякую” людям, які так багато зробили для нас. Звичним, як повітря, без якого ми не могли б жити, сприймаємо всю громадську інфраструктуру, розбудовану до нас українцями попередніх еміграційних хвиль. А це ж звитяжна праця, за яку ніхто й нічого не платив. Навпаки, люди віддавали на українські церкви, школи, народні доми, відпочинкові оселі останнє, аби постала в Америці мала Україна, аби не відчували ми себе серед інших націй і народностей загубленими й розгубленими, аби мали ми можливість молитися рідною мовою в рідних церквах, аби наші діти знали, яких вони дідів онуки й де їхня історична Батьківщина. Отож, щиро подякуємо нашим попередникам, низько вклонимося тим, хто, незважаючи на вік, все ще трудиться на громадській ниві.
Подякуємо й нашим “однохвильникам”, тим, хто прибув на землю Вашингтона за останні 15-20 років. За те, що не розчинилися в чужинецькому світі, не прагнули швиденько стати Джонами й Майклами, а залишилися Іванами й Михайлами, віддавши своїх дітей до українських молодечих організацій і в суботні школи українознавства. Подякуємо їм за те, що не сприймають закликів цілком і повністю переключитися на всілякі “фейсбуки” й викинути на смітник українську книжку й українську газету, без яких українці швидко опиняться під колесами космополітизму й національного нігилізму.
Подякуємо нашим дітям і онукам, які добралися до кращих американських університетів, але не зрадили ані рідної мови, ані рідної віри, залишаючись і в гарвардах та єлях українцями.
Подякуємо через молитву тим нашим батькам, які відійшли вже в кращий світ. Ми пам’ятаємо ваші напучування й бережемо, як ви заповідали, в наших серцях любов до Бога й України. Подякуємо своїм дружинам і чоловікам за кохання, за вірність, за тепле слово й лагідний погляд, а нашим дітям і онукам – за вдячність. Озирнімося довкруги, аби не пропустити жодної людини, яка заслужила на подяку.
З Днем подяки !

І НАРОДИЛА ГОРА МИШУ
Спеціальний незалежний прокурор, колишній директор ФБР Роберт Мюллер, який розслідує справу втручання Росії в президентські вибори в США 2016 року, зробив перші висновки

Стомлена довгим чеканням Америка із завмиранням серця чекала понеділка, 30 жовтня. Цього дня спеціальним незалежним прокурором Робертом Мюллером, який розслідує роздмухану демократами після нищівної поразки справу про втручання Росії в перебіг президентських виборів 2016 року, було обіцяно не тільки оприлюднити перші результати, а й відправити декого на тюремні нари. Але те, що Америка почула, приголомшило навіть найзатятіших ворогів Дональда Трампа.
Замість того, аби оприлюднювати конкретні факти втручання Росії в президентські вибори й змови команди Трампа з путінцями, Роберт Мюллер озвучив компромат, який не має жодного відношення ані до виборів, ані до Дональда Трампа. Йдеться про відомого вашингтонського афериста Пола Манафорта та його бізнес-партнера Ріка Ґейтса.  
Р.Мюллер пред'явив їм обвинувачення за 12-ма пунктами. Манафорт і Ґейтс, зокрема, звинувачуються в змові проти США, змові з метою відмивання грошей, діяльності як незареєстрованих іноземних агентів, а також у наданні неправдивих відомостей в рамках Закону про реєстрацію іноземних агентів (FARA) й ненаданні звітів про закордонні банківські рахунки. З Трампом і російським слідом на президентських виборах 2016 року все це пов’язано приблизно так, як відомий оперний співак Іван Козловський з гірськими козлами. Єдине, що можна закинути Трампу, - це кепський нюх на вроджених аферистів. Саме це підвело його, коли він наважився призначити П.Манафорта головою свого виборчого штабу. Щоправда, він дуже швидко зрозумів, з ким має справу, й поспішив сказати людині, яка за велетенські гроші допомагала Януковичу обдурювати й обкрадати український народ, бай-бай.
З розслідування Р.Мюллера Америка дізналася те, що давно знала: Манафорт з Ґейтсом відмивали отримані за брудну роботу в Україні (через іноземні корпорації, партнерства, банківські рахунки й джерела в США) великі гроші.
На «відмиті» і незадекларовані кошти Манафорт купував нерухомість, зокрема, кондомініум у Мангетені за 2 мільйони 850 тисяч доларів і будинок у Брукліні за 3 мільйони доларів. Купівлю, до речі, було здійснено готівкою.
Манафорт і Ґейтс неодноразово приховували свої заощадження за кордоном у податкових деклараціях. Через офшорні екаунти Манафорта й Ґейтса пройшло понад 75 мільйонів (!) доларів. Манафорт «відмив» десятки мільйонів доларів, на які купував нерухомість, товари й послуги в США, але не платив податків. Трохи менше перевів через свої офшори Рік Ґейтс.
Манафорт і Ґейтс лобіювали інтереси Януковича в США й повинні були повідомити про цю діяльність та свою платню, але не зробили цього. Вони лобіювали в США брехливий висновок про «законність виборів» в Україні, а також заплатили 4 мільйона доларів у зв'язку зі звітом про “справедливий” суд над Юлією Тимошенко
Схема Манафорта й Ґейтса проводилася через компанії, які їм належали, або які вони контролювали, а саме: 17 компаній у США, 12 кіпрських компаній, дві компанії на Сент-Вінсенті і Гренадинах та одну у Великій Британії.
Таких лобістів у Вашингтоні тьма-тьмуща. Цинічні й безпринципні, вони заробляють гроші на тому, що допомагають диктаторам зміцнити свою владу, а потім переконують усіх у Вашингтоні, що ці диктатори – провідники свободи й демократії в своїх країнах. До речі, послугами таких “манафортів” нині користується й Петро Порошенко, який платить вашингтонським лобістам шалені гроші.
Послугами таких аферистів користувалася й Демократична партія. Причому один з них, керівник виборчої кампанії Гілларі Клінтон й колишній радник Барака Обами Джон Подеста, є рідним братом й бізнес-партнером Тоні Подести, керівника американської компанії Podesta Group, яка була однією з багатьох фірм, що працювали над створенням іміджу України на Заході за часів президентства Віктора Януковича. Вона була тісними узами зв’язана з, не повірите, Полом Манафортом! Більше того, він її найняв!
Спецпрокурор Роберт Мюллер, аби підтвердити, що він є справді незалежним, змушений був почати перевірку діяльності цієї лобістської компанії та її глави Тоні Подести, який поспішив подати у відставку. Розслідування стосовно Podesta Group виникло, як вже було сказано, за лінією перевірки фінансових зв'язків екс-керівника кампанії Трампа Пола Манафорта, зокрема, з українським урядом у часи президентства Віктора Януковича.
Манафорт консультував неурядову організацію "Європейський центр сучасної України" (ECMU), до якої раніше входили члени Партії реґіонів. А компанія Podesta Group була однією з фірм, які працювали на ECMU для створення позитивного іміджу януковичської  команди на Заході. Нині спецпрокурор Мюллер з'ясовує, чи, бува, не порушила Podesta Group законодавство США, працюючи з ECMU. Хоч і без його розслідування всім ясно, що порушувала й не один раз. Сам вид заняття, яким займаються манафорти й подести, - це чистісінький кримінал.
Згідно з американським законодавством, особи, які здійснюють лобіювання в інтересах зарубіжних урядів, повинні надавати міністерству юстиції США докладні дані про свої витрати, заробітки й діяльність. Зумисне порушення є злочином і може призвести до ув'язнення на захмарні терміни.
Однак є в перших підсумках діяльності незалежного спецпрокурора Мюллера й фігура, яка має безпосередній зв’язок з предметом його розслідування. Це 30-річний колишній радник компанії Трампа Джордж Попадопулос, якого прес-секретар Білого дому Сара Сандерс назвала “волонтером, який не мав жодної ваги в передвиборчому штабі Дональда Трампа”. Він пішов на співпрацю зі слідством і дає свідчення.
Він справді намагався встановити зв'язки з близькими до Кремля росіянами з метою накопати компромат на Гілларі Клінтон. Так само, як робив це син Трампа Дональд-молодший, котрий, як відомо, зустрічався з російською адвокаткою Наталією Весельницькою в надії отримати компромат на опонентку батька.
Але увага! Джорджа Попадопулоса визнали винним у тому, що він брехав агенту ФБР, а не в змові з росіянами. Мабуть, пошук компромату на політичного опонента можна засуджувати з етичної точки зору. Але це не є кримінальним злочином. І в усьому світі цим займалися й займаються політики, в тому числі й команда Гілларі Клінтон.
Зокрема, недавно стало відомо, що Демократична партія, яка висувала Г.Клінтон у президенти, причетна до фінансування скандально відомого досьє на Дональда Трампа авторства колишнього британського розвідника Крістофера Стіла, яке було оприлюднено в січні і яке викликає недовіру навіть у затятих ворогів Трампа, бо в ньому багато брехні й наявні посилання лише на анонімні джерела в Москві. І нема жодного документу.
Таким чином, Америка знову перебуває в очікуванні. Відповіді на запитання про змову команди Трампа з росіянами вона так і не отримала. Американські політологи й блогери в один голос назвали запрошення Пола Манафорта до ФБР, суду й подальше взяття його під домашній арешт із заставою в 10 мільйонів доларів "новим сезоном серіалу "Картковий будинок".
На брифінгу в Білому домі в понеділок, 30 жовтня, прес-секретар Білого дому Сара Сандерс наголосила, що в першому обвинувачувальному висновку Роберта Мюллера немає жодної згадки ані про Трампа, ані про будь-яку змову між його передвиборчим штабом і Росією.
«Сьогоднішня заява не має нічого спільного з президентом, не має нічого спільного з передвиборчим штабом або виборчою кампанією, - заявила Сандерс. - Ми з самого першого дня казали, що немає жодних доказів змови між Трампом і Росією, й висунуті звинувачення нічого в цьому не змінюють».
І як підсумок те, про що вже писав неодноразово. У США триває своя політична боротьба. Сьогодні вона дуже жорстка. Під час виборів українські ЗМІ з подачі  таких “фахівців”, як  Мирослава Ґонґадзе з “Голосу Америки” й Адріан Каратницький з Атлантичної ради, який свого часу називав янучарів “сучасною європейською командою”, переконали всіх, що президентом США неодмінно стане Гілларі Клінтон.
Чи не варто з цього зробити висновки для себе й припинити, нарешті, брати участь у цій брудній грі, підігруючи лише одній стороні? Але натомість ці “експерти” постійно озвучують гасла опонентів Трампа про його імпічмент. Добре, що після провальних “прогнозів” про переможця виборів, до них перестали прислухатися українські владоможці. Бо так знову можна сісти в глибоку калошу.

ПРО МІЛЬЙОНИ ТА 30 СРІБНЯКІВ

У Києві скоєно черговий теракт – в результаті дистанційного вибуху тяжко поранено народного депутата України Ігоря Мосійчука й убито його охоронця. Країна, начинена зброєю по саму зав’язку, вже вкотре здригнулася від шоку. Допоки це триватиме? Невже немає в Україні сили, яка навела б порядок? Виходить, що нема. Бо влада одержима зовсім іншим - наживою, а підпанки на всіх усюдах, спостерігаючи, як розкрадається Україна великими панами, й собі з усіх сил крадуть.
Днями познайомився в інтернеті з податковою декларацією головного редактора газети Верховної Ради “Голос України”, яка цілком і повністю утримується за народний кошт. Мільйон доларів у банках, величезні квартири, розкішні дачі, престижні авта, ділянки землі по всій Україні… Звідки взявся цей мільйон, на які гроші все це куплено, якщо цей головред на прізвище Горлов все своє життя офіційно отримує невеличку платню? Уся атмосфера в країні просякнута духом злодійства Від великого начальника до малого клерка. І, як супутник злодійства, насилля. Злодійство й насилля, насилля й злодійство... А якщо знаходиться герой-одинак й пробує щось змінити, на нього притьмом налітають леґіони поставлених зберігати непорушною вибудувану злочинну систему холуїв.
Міхо Саакашвілі нині тримає оборону проти незліченної кількості отих самих, які накрали й наскладали в офшори, які набудували й намурували, накупили собі “Мерседесів” і “Лексусів”, повлаштовували своїх синів і доньок в престижні західні університети, накупили діамантів своїм дружинам-учорашнім гапкам і коханкам-учорашнім ганям з ганучками. Вони, немов гієни, налітають на кожного, хто хоче все це в них забрати. І вони трупами ляжуть, а не допустять, аби весь цей рай для них раптом закінчився.
Читаю українську електронну пресу й ловлю себе на думці, що вона також цькує Міхо Саакашвілі. “Грузин, забирайся додому!” – такий лейтмотив багатьох публікацій. До цього хору приєднуються й карикатурні голоси так званих “експертів” з-за кордону. Один з них, Адріан Каратницький, вдається до брутальної лайки, коли йдеться про Міхо Саакашвілі. Це той самий Каратницький, який ще зовсім недавно називав кліку Януковича “сучасною, європейською командою”. Тепер цей “експерт”, який жодного дня не жив в Україні, за Юдині срібняки обпльовує Саакашвілі.
Увесь цей потік брехні й лайки вводить в оману пересічного українця. Він розгублений й не знає, де правда, кому вірити, за ким іти. І це якраз те, чого добиваються владоможці. В мутній воді вони сподіваються знову виловити рибку – переобратися на нові терміни владарювання. І з новою енергією заходитися знову грабувати Україну.
І як же хочеться, аби український народ розкусив цих негідників, людей без честі й совісті, які навіть прізвища свої змінили на українські, аби обкрадати наш тисячі разів окрадений народ! Як хочеться, аби до наметів під Верховною Радою прийшли не кілька десятків сміливців, а мільйон українців і українок! Щоб затремтіли руки й коліна в цих мільйонерів і мільярдерів, щоб полетіла догори дригом уся ця нечисть, щоб владу до своїх рук перебрав, нарешті, той, кому вона по праву належить, - народ. І щоб встало над Україною одного прекрасного ранку сонце свободи, щоб стала вона нарешті українською, щоб припинилися на її вулицях і площах вибухи й настала, врешті-решт, славная година.

ТЕСТ НА ГОТОВНІСТЬ

Минулого вівторка в нашій редакції, яка водночас є й нашим помешканням, сталася надзвичайна пригода – безжальні гакери зламали нашу електронну поштову скриньку й почали розсилати від нашого імені підробні електронні послання. «Перебуваємо на Філіпінах. Потрапили в біду. Просимо надіслати 1900 доларів», - летіло на сотні адрес, які інтернетні шахраї вкрали в нашій електронній поштовій скриньці.
Ці інтернетні бандити навіть не підозрювали, що в такий спосіб вони дадуть нам  можливість відчути свій статус у громаді. Вже з самого рання наш телефон не замовкав ані на мить. Наші добрі друзі, однодумці, віддані читачі й навіть зовсім незнайомі люди телефонували й телефонували, пропонуючи негайну допомогу. Пригадується, колись у подібну халепу потрапив відомий у нашій громаді православний священик - отець Базилевський. Ми були одними з перших, хто зателефонував йому додому, аби перевірити, чи справді він сидить у Лондоні, в нього вкрали всі гроші й він чекає допомоги від друзів. І ось тепер отець телефонував нам і жартома перепитував: «Чи справді ви на Філіпінах і у вас вкрали гроші? Знаю, що це діють шахраї, але вирішив на всяк випадок перевірити». Це були дзвінки справжніх друзів, готових допомогти в скрутну хвилину. І від усвідомлення цього на очі наверталися сльози. Люди знають і люблять нас, люди цінують нашу газету і все, що ми своїми скромними силами намагаємося зробити для громади. Щиро дякуємо вам за це!
У цій історії, як у краплині води, проявилося й загальне відчуття єдиної родини. Коли комусь важко, коли хтось потрапив у скрутне становище, ми всі разом, всією громадою, намагаємося протягнути руку допомоги. Так само ми гуртуємося й тоді, коли в біду потрапляє наша улюблена Україна. Коли путінська орда напала на Крим і Донбас і до Америки потягнулися перші поранені, люди віддавали останнє, аби допомогти їм. Не можу без спазм у горлі згадувати приїзд до Америки з батьком зовсім молодого хлопчини, якому на Донбасі осколками снаряду вибило очі. Ми з дружиною притьмом нашкребли все, що в нас  було, й мимохідь сказали про цю біду одній старшій пані-українці, яка мешкає в нашому будинку. І вона кинула все, сіла на телефон, обдзвонила своїх подруг, аби до своєї частки допомоги долучити інші й передати батьку солдата поважну суму. Ми повезли гроші до помешкання ще одного відомого в нашій громаді чоловіка, які з дружиною прихистили цих нещасних людей, як найрідніших.
Зумисне не називаю прізвищ цих людей, бо вони завжди просили: не кажіть про це нікому, не пишіть, бо наша допомога нічого не варта в порівнянні з тим, що зробили ці покалічені хлопці для України. Так само завжди просила нас не писати й нікому не розголошувати її подвижництва одна жінка, яка прихистила в своєму помешканні сліпого полковника. Вона ставилася до нього, як до рідного брата й молилася днями й ночами, аби до нього бодай трохи повернулася можливість бачити світ.
Усі ці випадки свідчать, що ми – одна родина. Готова прийти на допомогу тому, кому найважче, хто залишився сам-на-сам з бідою. А всі разом, попри розбіжності й непорозуміння, ми завжди готові допомогти нашій Батьківщині. Бо України у нас іншої нема.

КЛУБ ЛЮБИТЕЛІВ МИРУ

Темою номер один для світових ЗМІ в ці дні є не черговий буревій на Карибах і не землетрус у Мексиці, а 72-га сесія Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. Чому раптом такий інтерес до нудної події, цікавої лише тим, хто на цій нудоті заробляє собі на хліб насущний. А таких бігунків тисячі. Бігають, метушаться, роблять вигляд, що зайняті великою справою, а насправді нічого корисного нікому не приносять, отримують у вигляді платні гроші, які виділяють на ООН країни-члени, й хизуються перед знайомими, що працюють у самій ООН.
Але ООН за роки своєї діяльності перетворилася на найбільш бюрократичну контору планети. Вона зовсім не виконує своїх функцій, записаних у Статуті, перетворююючи хмародер над Іст-рівер на клуб любителів миру, причому миру не для всієї планети, а виключно для самих себе. Чудові кабінетики, прохолода, надійна охорона, престиж, добра платня – що ще треба бюрократу!
Але такий порядок речей не влаштовує людство. Воно хоче мати, нарешті, бодай якусь подобизну міжнародної організації, що здатна поставити на місце державу-завойовника, нагодувати голодних, вилікувати хворих, припинити дитячу смертність у країнах Африки, перекрити “кисень” північнокорейському диктатору, який з упертістю маньяка штовхає людство до ядерної прірви.
Можливо, щось зміниться тепер, коли 45-й Президент США Дональд Трамп пообіцяв різко скоротити фінансовий внесок його країни до бюджету ООН і запропонував конкретний план реформування цього “слона”, який ніяк не хоче робити гімнастику.
Втім, здається мені, що навіть пропозиції Трампа – це напівзаходи, які цю заскорузлу структури аж ніяк не змінять. Бо змінювати треба самі підвалини цього монстра, який народив у своїй уяві, а потім втілив одіозний Йосип Сталін. Саме він після Другої світової війни вигадав міжнародну надбудову, яка не заважала б його імперії творити на Землі все, що їй заманеться. Для цього було вигадано право вето для 5-х постійних членів ООН, серед яких і головний розбійник на нашій планеті – СРСР. Саме це право дозволяло Радянському Союзу безкарно придушувати повстання угорського й чеського народів, вводити свої війська до Афганістану, кидати в тюрми людей тільки за те, що вони думали не так, як того хотіли Брежнєв і Андропов.
З безславною загибеллю “імперії зла” право вето хутко перебрала Росія – спадкоємниця кривавого СРСР. Для гебешника Путіна така структура означала, що він безкарно може вводити війська до суверенних держав, захоплювати чужі землі й при цьому “ветувати” всі резолюції й рішення, які бодай осуджують російських загарбників.  Після історії з Україною стало абсолютно очевидно, що ООН у такому вигляді, як нині, себе пережила. Людству потрібна абсолютно нова організація з абсолютно новими принципами.
Так вже було. Коли Ліґа Націй виявилася нездатною контролювати процеси в світі, вона саморозпустилася. До речі, її фундатором був 28-й президент США Вудро Вільсон. І було б дуже символічно, якби ініціатором створення нової міжнародної надбудови для всього людства також став американський президент.

УКРАЇНА НЕ ІСЛАНДІЯ

Скоро осінь – за вікнами серпень, від дощу потемнішали кущі. Ці слова з відомої пісні згадалися мені під час відвідин на вакаціях Норвегії та Ісландії, куди ми з родиною чкурнули на тиждень. Там, на півночі, справді відчувається, що літо незабаром залишить нас.
Але не ці відчуття були домінантними під час цієї поїздки. Вразило інше. Країни в зоні Полярного кола зуміли так облаштувати своє життя, що виглядають цілком пристойно навіть на тлі США й Західної Європи, частиною якої вони, власне, і є. А ми, українці, з нашими чорноземами, м’яким кліматом, географічним положенням так і залишилися на узбіччі світової цивілізації. Ось вже 26 років нашій Незалежності, а ми все ще накреслюємо плани, захоплюємося прожектами, віримо, що ще трохи слід потерпіти й станемо ми якщо не Норвегією, то хоча б Ісландією. Не станемо, і ось чому.
Влада в цих країнах по-справжньому належить народу. Він обирає владоможців-менеджерів й пильно контролює їх. А коли вони починають трансформовувати довірену владу в гроші для себе, різко ставлять їх на місце. Так сталося з колишнім прем’єром Ісландії Сігмундуром Гунльойгсоном. 5 квітня 2016 року він змушений був подати у відставку, оскільки стали відомі його оборудки з офшорами. Цей скандал, пов’язаний з так званими “панамськими паперами”, накрив і нашого президента Петра Порошенка. Але він, позичивши очі в Сірка, зробив вигляд, що нічого страхітливого не сталося, придумав легенду про траст й далі продовжив сидіти в президентському кріслі. Ось у цьому й різниця між Україною та Ісландією. Там злодюзі й хабарнику соромно керувати державою, а в Україні тільки такі й керують. Чесних же не підпускають до владних поверхів навіть на гарматний постріл.
Утім, вони й самі не йдуть. Пригадую покійного нині Євгена Сверстюка, який не піддавався на жодні умовляння й народним депутатом так ніколи й не став. Він вважав, що чесний християнин не може купатися в такому багні. Так само як і отримувати зірку Героя України з нечистих рук злодійкуватого президента. До того ж, переконував він, у компанії “героїв”, серед яких знайшлося місце Литвину й Звягільському, порядній людині не місце.
Але таких як Євген Сверстюк в Україні одиниці. Більшість же одержима ідеєю збагачення й кидає на це все своє життя і всі свої зусилля. Стати народним депутатом, щоб грабувати власний народ, – про це в Україні мріють хлопчики молодших класів. І зовсім інші мрії в їхніх ровесників у Норвегії та Ісландії. Там люди з дитинства привчаються любити й берегти свою землю. Сувору, але безмежно дорогу й рідну. Як матір, яку не можна грабувати чи визискувати, адже тоді ти перестаєш бути людиною.
Мені було в Норвегії та Ісландії до щему в серці шкода рідної України, яка за 26 років своєї незалежності навіть не наблизилася до рівня цивілізованих країн світу. А колишні республіки СРСР Естонія, Литва й Латвія, які разом з Україною страждали в “тюрмі народів”, швидко стали в один ряд з європейськими державами, хоч мали набагато гірші стартові можливості. Бо там також владу довірили не злодюгам і аферистам, а чесним і патріотичним людям, які сенс свого життя вбачають не в безмежному збагаченні, а в служінні своєму народові. Коли ж і ми, українці, навчимося обирати чесних і гідних? Коли?

ПОРОШЕНКО vs СААКАШВІЛІ

Спішу поділитися з вами відчуттями від свого спілкування з колишнім грузинським президентом і колишнім головою Одеської облдержадміністрації Міхеїлом Саакашвілі, якого український президент Петро Порошенко позбавив українського громадянства.
Найголовніше відчуття від цієї розмови – це зудар чесності й неправди, порядності й аморальності, щирості й підлості. На превеликий даль, друге в цьому ряду репрезентує наш президент. Саме він захопив в Україні владу не для того, аби зробити її сильною європейською державою, а задля того, аби трасформувати її в свої нові мільярди. Саме він оточив себе відвертими негідниками, для яких Україна – це дійна корова, яку вони доять, незважаючи на те, що “молока” вже майже не залишилося й “корова” ось-ось відкине копита. Саме він демонструє всім своїм правлінням, що є відданим продовжувачем справи батька бандитського капіталізму в Україні Леоніда Кучми, якому він колись клявся у відданості.
Від спілкування із М.Саакашвілі залишилося ще одне вкрай неприємне відчуття. Я майже фізично відчув непорядність Порошенка й вже вкотре повірив, що він приховує не тільки свої справжні думки, свою справжню сутність, розмовляючи вдома зі своїми рідними виключно російською мовою, а й свою національність і справжнє прізвище. Це страхітливий крутій, який хоче обдурювати дуже довго цілий народ, тобто, нас, українців.
Уявіть собі, що ви зустріли свого однокурсника, який був суперуспішним президентом цілої країни, запропонували йому очолити адміністрацію в Одеській області, в якій колись народилися, а потім, коли однокурсник вас розкусив й не захотів брати участі у ваших злочинних оборудках, не знайшли нічого кращого, як скористатися своєю владою й позбавити його громадянства. Це “кидок”, це не порядно навіть чисто по-чоловічому. Брудна душею людина брудна в усьому.
Історія з позбавленням М.Саакашвілі українського громадянства наводить ще й на думку про те, як відреагують на такі вчинки Порошенка на Заході, від якого Україна так критично залежить. Адже там такі витівки диктаторів, які вважають, що “держава – це я”, безкарно не проходять. Тепер у західних столицях тисячу разів подумають перед тим, як мати з Порошенком якісь серйозні справи. А це, своєю чергою, шкодитиме Україні.
Було під час спілкування з Міхо, як називають друзі й доброзичливці колишнього грузинського президента-реформатора, й ще одне відчуття. Я по-доброму заздрив грузинському народові, що він має таких синів. Чесних, безкомпромісних, відданих ідеї творити на цій землі добро, а не набивати грішми свої кишені, служити своєму народові, а не шахраювати, метушитись, заплутавшись у власній брехні, пускати йому пил у вічі, називаючи чорне білим і навпаки. Україна явно зачекалася таких провідників, яким став для Грузії Міхо Саакашвілі. Можливо, грядуща осінь стане тим поворотним пунктом, коли Україна почне позбавлятися всіх оцих порошенків, кононенків, березенків, грановських… Адже своїми стражданнями вона давно заслужила у Всевишнього кращої долі. Віриться, що так воно й станеться.

ПРО ЖЛОБСТВО

Днями довелося мені побувати на жалобній панахиді, присвяченій пам’яті відомого в нашій громаді поета. В церкві з цієї нагоди зібралися його рідні та близькі, ті, хто добре знав і любив майстра слова. Я зауважив, що всі вони були українцями (бо я їх усіх особисто знаю), які чудово володіють українською мовою. І яким же було моє здивування, коли почув, що священик править службу… англійською. Більше того, вже на зібранні з нагоди пам’ятної панахиди поза церквою рідні, близькі, друзі й однодумці згадували покійного поета також англійською, за винятком однієї старшої пані.
Вже пізніше з’ясувалося, що священик, який відправляв панахиду, приїхав з України. А служив по-англійськи, бо така вимога замовників. І мені пригадалася в цьому зв’язку одна показова історія. Якось, ще на початку 90-х, приїхав до мене на гостину до Києва знайомий американський українець. Під час знайомства з родиною та обіду мій син ввімкнув у себе в кімнаті запис пісень популярного барда Володимира Висоцького, який усі свої пісні виконував російською мовою. Треба було бачити обличчя нашого гостя, який ледь не подавившись їжею, закричав на сина: “Та як ти можеш слухати пісні цією собачою мовою!” Син, перелякавшись, терміново вимкнув магнітофон, а американський гість далі кпинив його: “Та в тебе такий дід, такий батько, а ти російську мову слухаєш?!”
Минуло трохи часу і я опинився на гостині у цього американського українця. Він показав мені свій дім, познайомив з дружиною й запропонував перекусити. На цю пору приїхав з міста його син і я вирушив йому назустріч, аби познайомитися. На мої звичайні в таких випадках слова він зробив круглі очі, а його батько пояснив: “Та він не розуміє української мови, тільки англійську”. Отакої!
Як часто доводилося мені воювати за українську мову на всіх перехрестях свого життя-буття в Україні. Одного разу до редакції, де я тоді працював, прибули високопоставлені міліційні начальники. Я на цю зустріч трохи спізнився, а коли зайшов до зали, де вона відбувалася, й поставив міліційним чинам запитання, то почув від головного редактора: “Принято решеніє гаваріть па-русски”. “З якого такого дива?”- обурився я. Адже міліціонери ці до того, як прибути до столиці, зростали в глухих українських селах й рідну мову знали пречудово. І вся команда різко перейшла на рідну українську.
Не рідше від обурення мене розпирає й тут, в Америці, коли на суто українських імпрезах чомусь розмовляють виключно по-англійськи. Це така сама зрада рідної мови, як і там, в Україні, коли воліли “разгаварівать на общепонятном”. Одного разу моєму обуренню не було меж, коли вечір, присвячений “Кобзарю” Тараса Шевченка в Українському інституті Америки, вели виключно мовою Байрона. Чому? Адже в залі були виключно українці, йшлося про нашого славного поета і раптом по-англійськи. Це такий снобізм, бажання придушити в собі, розмовляючи по-англійськи, комплекс меншовартості. І ввищитися над “бидлом”, яке по-англійськи розмовляє ледь-ледь.
Коли стикаєшся з такими фактами, хочеться встати й заволати на всю залу: “Та чому ви соромитися рідної мови?!” За неї кращі сини й доньки нашого народу віддавали своє життя, йшли на каторгу в тюрми, а ви, репані “американці”, соромитися? Й при цьому називаєте себе великими українськими патріотами. Лицемірство це, жлобство й зрада не тільки рідної мови, а й власної душі.

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

ПЕТРО ПОРОШЕНКО І ДОНАЛЬД ТРАМП

Стало відомо, що наступного тижня до Америки з офіційним візитом прибуває Президент України Петро Порошенко. Насамперед він зустрічатиметься зі своїм американським колегою Дональдом Трампом, аби спільними зусиллями розрубати донбаський гордіїв вузол, змусити Росію припинити агресію проти суверенної України, віддати їй брутально відірваний російським агресором Крим і поважати, нарешті, міжнародне право та правила співжиття цивілізованих народів на нашій планеті.
Не виключено, що український президент зустрічатиметься і з українською громадою. Зазвичай такі зустрічі проводять люди, яких на це ніхто й ніколи не уповноважував. Вони намагаються не допустити на зустріч осіб, які можуть поставити президентові “незручні” запитання й делегують на неї самопроголошених “лідерів” української громади. Ці “лідери” надувають від почуття власної величі щоки й всіляко піддакують президенту, аби він залишився задоволений зустріччю із земляками.
Нинішня ж ситуація в Україні вимагає зовсім іншої балачки. В президента Порошенка слід запитати, чому він так і не виконав своєї передвиборчої обіцянки продати весь свій бізнес? Чому й далі працює в Росії, приносячи їй неабиякі прибутки у вигляді податків, одна з його численних цукеркових фабрик? Чому не розірвано дипломатичні відносини з Росією, яка напала на Україну, загарбала Крим і розв’язала війну на Донбасі? Яку роль в його оточенні виконують такі одіозні особи, як Кононенко, Грановський, Гринів та інші? Чому затриманих на хабарях чиновників дуже швидко відпускають під заставу, а згодом і зовсім закривають порушені проти них кримінальні справи? Чому Верховний суд України зняв усі обвинувачення проти справжнього бандита, корупціонера й хабарника епохи Януковича Ю.Іванющенка, відомого в кримінальних колах як Юра Єнакієвський?
Ряд таких “чому” можна продовжувати до нескінченності. Бо нинішня влада в Україні – антинародна й антиукраїнська. Вона дбає лише про свої прибутки за рахунок українського народу. Використовує облудну брехню, аби якось виправдати свою злочинну сутність, грабує Україну й складає награбоване в офшорах.
А тому всі ці запитання слід викласти перед Порошенком, аби почервонів і замислився, аби переконався, що українці Америки про всі його особисті “подвиги” та створену ним систему добре обізнані, й хочуть, аби він відповів на “незручні” запитання.
Як тільки стане відомо, де й коли Петро Порошенко зустрічатиметься з громадою, “Нова газета” повідомить про це своїм читачам. Не будьмо байдужими, великим натовпом прийдемо в цю точку, аби запитати й почути відповіді! Це наш обов’язок перед пам’яттю героїв Небесної сотні й тих воїнів на Східному фронті, які віддали свої життя й здоров’я задля кращого майбутнього України. Їхні чисті душі стукають сьогодні в наші серця й просять, кричать, вимагають: “Не дозвольте негідникам, баригам, одержимим наживою типам сплюндрувати нашу Україну! Не дозвольте!”. Почуймо їхні голоси!

РІДНА МАМО МОЯ...

14 травня в Америці та багатьох інших країнах світу святкуватимуть День матері.  Добре, що тепер і в Україні є таке свято. Адже мати – це найрідніша людина для кожного з нас. На жаль, коли наші матусі живі, ми часто забуваємо про це. Звикаємо до їхньої присутності й турботи. Як до кисню чи чистої води. І тільки втративши, починаємо усвідомлювати, як же мало ми дарували їм уваги.
Я згадую свою маму зі сльозами на очах. Бо восени вже мине 14 років, як Бог забрав її в Царство своє. Згадую її ласкаві очі, лагідний голос, натруджені руки. Вона ніколи не сиділа, склавши їх. Бо нас у неї було семеро. Треба було всіх нагодувати, обігріти, випрати, випрасувати, втішити, перевірити уроки… І вона при цьому знаходила вечорами час, аби годинами читати нам ще й класиків світової літератури. З самого малечку ми знали й переживали за долю Жан Вальжана й Козетти – це мама вводила нас у світ героїв знаменитого французького письменника Віктора Гюго. Й те, прочитане мамою, запам’яталося на все життя. Й коли в університеті я відчував, наскільки я більш начитаний, ніж однокурсники, я згадував свою маму. Бо це її заслуга.
Вона прожила нелегке життя. Її випускний бал після закінчення середньої школи припав на літо 1941-го. Хлопців з її класу знищила війна – живим залишився лише один, та й то без ніг. А потім були голодні повоєнні роки, тяжка праця, пошуки варіантів як вижити, як підняти дітей, як вберегти їх від вулиці. Вона не доспала ночей, не зносила дорогих шатів, аби тільки її діти росли з відчуттям щасливого й безтурботного дитинства.
Ми, сини й дочки Анастасії Лабунської, легко дотримувалися Четвертої заповіді Божої, бо наша мама була для нас усім – сповідальницею, берегинею, захисницею… Вона вела нас по життю, в умовах комуністичного безбожництва навчила любити Бога й шукати не багатства земні, а багатства небесні. Вона молилася за нас, коли життя кликало її синів чи доньок у дорогу далеку. І ми відчували ту молитву за тисячі кілометрів від рідного дому. Вона зробила материнство своєю професією й гідно представляла її до кінця своїх днів.  
А коли мами не стало, я почав бачити дивні сни. Мама приходила до мене й радила, застерігала, втішала. Вона й там, у Божих засвітах, піклується про нас, своїх дітей.
Рідна мамо моя, мені так хотілося б прихилити для тебе небо, але ти вже й так на ньому. Отож, почуй молитви мої, в яких я дякую Богові за те, що ти була моєю мамою, що я мав велике щастя в житті чути твій голос, бачити твої очі, слухати твою науку, як жити, як вірити, як любити.
Переконаний, що подібні слова для своїх матерів живуть у душах більшості людей на Землі. Поспішимо ж до тих матерів, які ще живуть поряд з нами. Аби сказати їм найлагідніші, найтепліші, найголовніші слова. А тим, хто вже спочиває з Господом, нехай Всевишній передасть слова наших молитов, в яких ми крізь сльози дякуємо нашим матусям за все, за все, що вони зробили для нас.
Зі святом! З Днем матері!

З повагою до вас,
Валентин Лабунський – головний редактор “Нової газети”

 ХАН-ШЕЙХУН-ДАМАСК-МОСКВА

Як передав Сирійський центр моніторингу прав людини (SOHR), рано вранці у вівторок, 4 квітня, сирійське місто Хан-Шейхун, що в провінції Ідліб, зазнало хімічної атаки з повітря. На місто скинули бомби із зарином – нервово-паралітичним газом смертоносної дії. Жертвами нальоту стали щонайменше 75 мирних громадян, ще 350 (з них багато перебувають у вкрай тяжкому стані) зазнали ураження зарином і тепер проходять курс лікування в шпиталях. Серед загиблих і поранених багато жінок і дітей. Це найсмертоносніша хімічна атака в Сирії із серпня 2013 року, коли війська сирійського диктатора Башара Асада обстріляли передмістя Дамаска, зокрема містечко Гуту, ракетами, нашпигованими зарином. Тоді загинуло 635 осіб, серед яких сотні дітей. Башар Асад та його війська ані зарину, ані будь-якого іншого нервово-паралітичного газу, які Путін збирається використовувати в майбутніх війнах, не мають. Це “добро” їм задурно привозять за наказом Путіна з Росії. Аби продовжував труїти власний народ, зганяв його з насиджених місць і змушував пішки йти до Європи. Дестабілізовувати її, сіяти там страх і хаос на радість кремлівському карлику. В такий спосіб Путін хоче знищити Євросоюз, наводнивши його гнаними, брудними, переляканими й голодними біженцями. Для адміністрації США, так само, як і для керівництва ООН, немає жодної таємниці, хто це зробив і кому це вигідно. Але якщо в ООН знову хитають головами й скрушно кажуть, що “глибоко стурбовані”, то у Вашингтоні віднедавна сидить не той, що завжди “стурбований”, а здатний до дій. Так, принаймні, він себе позиціонував, коли хотів стати американським президентом. Так він себе представляв і 5 квітня під час прес-конференції з йорданським королем Абдуллою ІІ. Мільйони людей в усьому світі побачили й почули непідробне обурення американського президента вбивством нервово-паралітичним газом ні в чому не винних дітей, серед яких є зовсім немовлята. Тепер треба трансформувати слова в дії. З цим у попередника Трампа Барака Обами були великі проблеми. Саме тому Дональда Трампа й було обрано президентом, бо його конкурент Гілларі Клінтон уособлювала собою Обаму-2. Америка і світ тепер чекають на конкретні кроки новообраного господаря Білого дому. На військову операцію проти сирійського диктатора Башара Асада, який потопив у крові власний народ. На більш суворі економічні санкції проти режиму Путіна, який так само знущається над власним народом, але, окрім цього, ще й тягне свої загребущі руки до сусідів, анексуючи чужі території, розв’язуючи збройні конфлікти, поставляючи друзям-диктаторам зарин. Саме тепер стане очевидним, чи справді Дональду Трампу допомагали стати президентом Путін та його спецслужби. Адже Башар Асад – це великий друг Путіна, який допомагає йому вбивством власного народу встановити новий світопорядок. Настав час істини. Довжелезна й нудна епопея, яку затіяли демократи, що обвинувачують Дональда Трампа в злочинних зв’язках з Кремлем, добігає кінця. Доба словесних ескапад минула. Час вимагає дій. Дій вимагають й передсмертні хрипи нещасних діточок, яких задушили зарином Путін і Асад - гітлери ХХІ сторіччя, за якими давно плаче Гаага.

 -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved