|
Наш співрозмовник: Владика Даниїл (в миру – Володимир Зелінський)- єпископ Памфільський, глава Консисторії Української православної церкви в Сполучених Штатах Америки, правлячий єпископ Західної єпархії УПЦ США. Народився в 1972 році в місті Бучачі на Тернопільщині. Навчався в Івано-Франківській семінарії, в 1996 році продовжив теологічні студії в Католицькому університеті США (Вашингтон, округ Колумбія), а в 2000-му - в семінарії Святої Софії (Саут Бавнд-Брук, штат Нью-Джерзі). У 2002-му завершив навчання Applied Orthodox Theology at the University of Balamand Holy Patriarchate of Antioch зі ступенем магістра, в 2007-му – Пітсбурзьку теологічну семінарію зі ступенем доктора теології. Закінчив також школу капеланів (US Army Chaplain School) у м.Форт Джексон (штат Південна Каролайна) і два роки служив капеланом в американському війську.
12 травня 2001 року в Українській православній церкві Св. Андрія в Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерзі) був висвячений архієпископом Антонієм на священицтво, 22 травня 2002-го в монастирі Святого Іллі (м.Довер, штат Флорида) прийняв чернечий сан, прибравши ім’я Даниїл.
З вересня 2002 року й до сьогодні – головний редактор часопису «Українське православне слово», з 2005-го й до сьогодні – керівник і духовний дорадник програми допомоги сиротам і потребуючим в Україні (Church Orphanage Adoption Program in Ukraine).
6 жовтня 2007 року був обраний 18-им Собором УПЦ США єпископом. З жовтня 2012-го – голова Консисторії УПЦ США, головного духовного осідку Української православної церкви в Америці.
З владикою Даниїлом ми хотіли зустрітися давно, з того моменту, як вперше почули його проповідь і побачили, як він спілкується з вірянами й як ті, що прийшли до церкви, хочуть його слухати. Але така нагода випала лише тепер, на початку цього року, напередодні Різдва Христового. Обіцяли забрати у нього хвилин тридцять, а розмовляли годин зо три. На прощання владика обдарував нас дарами, привезеними зі Святої землі й України - 33 свічками з Єрусалимського храму Гробу Господнього, прапором добровольчого батальйону «Донбас» та іконою Перших дарів.
- Ми називаємо цей образ іконою Перших дарів,- каже владика Даниїл. –
На ній зображено київську Десятинну церкву й рівноапостольних святих Володимира та Ольгу, які її збудували, віддавши десятину свого майна. Її написала й подарувала нашій церкві Шерол Петух, американка, яка живе в Пітсбургу й має українське коріння. Люди відгукуються, цікавляться, що стоїть за цими образами, чому Володимир і Ольга так чинили, й самі замислюються над сенсом власного життя.
Копію цієї ікони ми подарували Вселенському Патріархові Варфоломію, коли зовсім недавно, восени минулого року, повертаючись зі Святої землі, зустрічалися з ним у Константинополі. Він довго й уважно дивився на неї, а потім сказав, що це взірець того, як потрібно чинити в житті, - віддавати й присвячувати бодай десять відсотків свого життя служінню Богові, праці для церкви.
- 7 лютого відбудеться доброчинний вечір на підтримку сиротинців Україні.
Запрошуються всі люди доброї волі?
-Безперечно. Запрошуємо всіх людей доброї волі й щирого серця. Майже двадцять років наша церква спонсорує доброчинні місійні подорожі молодих людей в Україну. Сама суть цих подорожей не тільки в тому, щоб допомогти потребуючим людям в Україні, людям, які неповносправні, бідні, а й у тому, щоб навчити людей з Америки бачити життя таким, яке воно є. Щороку з благословення митрополита Української православної церкви США Антонія, ми з 15-20 молодими людьми з Америки, переважно студентами, наприкінці травня летимо до України, де живемо в інтернатах і працюємо з дітьми. Таким чином ми допомагаємо, з одного боку, Україні, а з другого, собі, майбутньому своєї церкви. Бо показуємо молодшому поколінню з Америки, яким є справжнє життя, що таке людяність і християнство взагалі. Віра тоді перетворюється з суто обрядової на живу, таку, що живить добрі вчинки. Бо ж сказано в Святому Письмі, що віра без вчинків мертва.
На доброчинний обід, який відбудеться в нашому культурно-релігійному центрі в Бавнд-Бруку, з’їдуться учасники таких місійних подорожей. Ми також організовуємо доброчинний день праці в одній з нью-джерзійських їдалень Нью-Брансвіка, готуватимемо обід і роздаватимемо їжу бездомним. Ввечері буде благодійний вечір і забава. Маємо надію, що зима зі своєю непередбачуваною погодою нам не завадить.
- Розкажіть детальніше про молодіжні місійні поїздки в Україну?
- Відразу після постання незалежності наша церква почала шукати шляхи допомоги Україні. Багато було прохань відбудувати храм у тому чи іншому селі чи місті, й на початках наші парафіяни те робили – надсилали кошти на відбудову церков і допомогу парафіям. Але дуже швидко помітили, що в Україні в кожному селі по 3-4 церкви, почалися непорозуміння між юрисдикціями. Щоб не стати заручником війн на релігійному грунті, владика Антоній, митрополит УПЦ США, на той час архиєпископ, під час собору задався запитанням: що ми робимо для людей, окрім того, що відбудовуємо церкви й позолочуємо їх? Церква ж є не лише місцем, де люди приходять на молитву, церква – це місце, де люди починають жити за молитвою, відчуваючи її живою. Тим часом відгукнулося дві сестри – Орися Федервич та Наталія Деделюк, які надіслали першу пожертву - 40 тисяч доларів, щоб започаткувати якийсь проект допомоги бідним в Україні. В Україні багато потребуючих, але кому наша підтримка потрібна найбільше? Фонд Допомоги Дітям Чорнобиля родини Матківських, до яких звернувся владика по пораду, запропонував програму опіки над інтернатами й підшукав нам перший такий інтернат у селі Залуччя Снятинського району на Івано-Франківщині. Колишній польський магнат Ярузельський мав там колись маєток, ту хату радянська влада конфіскувала й перетворила на інтернат. Я пам’ятаю, як владика Антоній поїхав до України з групою прочан, щоб помолитися за жертви Голодомору й спеціально використав можливість заїхати в той інтернат. Те, що він побачив, його вжахнуло. Він побачив дітей, прив’язаних за ногу до лавок, які сиділи в страхітливому багні й тим багном розмальовували стіни. Сморід стояв жахливий, не кажучи вже про інші деталі їхнього буття. Повернувшись до Америки, владика написав статтю в «Православному слові», яка вразила читатів настільки, що вони почали надсилати пожертви, щоб хоч якось змінити життя дітей в українських сиротинцях та інтернатах. І ми почали активно працювати з тим інтернатом у Залуччі. Найняли волонтерів, їх називали волонтерами, бо уряд України не дозволяв платити гроші людям, які не є в штаті освітньо-виховного закладу. Церква організувала першу місійну групу - поїхав протодиякон Ігор Махлай з Парми, отець Тарас Науменко та інші добродії. Я тоді служив в американському війську капеланом і мене, на жаль, не відпустили.
Поїхавши пізніше, в 2001 році, я побачив умови проживання дітей у інтернаті на власні очі. Того літа ми повністю зірвали підлогу й поклали плитку з обігріванням, почали замінювати вікна, фарбувати двері – робити звичайний ремонт. Але крім того, ми зрозуміли, що від нас завжди хочуть, щоб ми давали гроші на ремонти. Яким методом ті ремонти робляться, куди йдуть ті гроші, не завжди було зрозуміло. Самі знаєте реалії України. І ми вирішили, що, можливо, нехай ремонтами займається уряд, місцева влада України, а нам варто подумати, як ми можемо змінити життя дітей, беручи до уваги їхній стан здоров’я. Ми найняли більше фахівців, які мали навички працювати з неповносправними дітьми. Тим часом у Львові постала організація «Джерело», яка почала займатися дітьми із синдромом Дауна й такими недугами як церебральний параліч. Наша церква почала оплачувавати підготовку кадрів для інтернатів, у яких виховуються такі діти.
Потому ми знайшли ще один інтернат - у місті Знам’янка Кіровоградської області. Співпрацюємо з ним до сьогодні. Якраз щойно я повернувся з України. Цього року ми возили дітей з цього інтернату на ялинку, на Софіївський майдан до Києва.
Згодом знайшли ще один інтернат у селі Пугачівка Житомирської області Коростенського району. Уявіть собі село, ще одне село і ліс. Посеред того лісу стоїть інтернат. Виявляється, що він є головним працедавцем для цих двох сіл, але працівників наймають туди на роботу, зазвичай, без жодної спеціальної освіти. Саме при тому інтернаті з допомогою нашої церкви й було відкрито школу Монтесорі для дітей з обмеженими розумовими й фізичними можливостями. Я був на посвяченні й офіційному її відкритті. Коли ти бачиш дитину, яка заходить до кімнати, бере забавку, вчителька знає, яке поставити запитання цій дитині, щоб вона зрозуміла, а дитина, зрозумівши, дає адекватну розумну відповідь з огляду на свої можливості, то ти бачиш роботу не лише школи Монтесорі, а й церкви. Розумієш, чому Христос казав, що потрібно оживляти віру конкретними вчинками, конкретними добрими справами. Повірте, коли дивишся на це все, аж сльози навертаються на очі. Водночас стискається болем серце й не перестаєш думати: а де ж місцеві церкви України, чому вони не можуть цього робити?!
Наприклад, у Знам’янському інтернаті виявилося, що п’ятнадцятеро дітей ніколи не були хрещені. Директорка Тетяна Іванівна Валько, приємна, дуже дієва жінка, яка любить дітей, бойова, вміє і посміятися, і сердечно поговорити, і зачарувати, попросила мене охрестити цих дітей. Я привіз миро і все необхідне для цього таїнства, але де взяти хресних батьків? Звертаюся до хлопців і дівчат зі своєї місійної групи, чи готові стати цим дітям хресними батьками. Кажуть, звичайно, отче. І разом з тим тоді я усвідомив, що вже священиком п’ять років, але жодної дитини ще не охрестив. Хрестив дорослих, які приймали православ’я, але дітей перший раз хрестив саме в Знам’янському інтернаті.
Молоді люди, які виросли в Америці, не просто тримають цих обділених долею дітей в опіці, вони живуть ними й їхнями болями. Няньки плачуть включно з директоркою, і ти справді відчуваєш присутність Христа поміж нас.
Тоді ми запитали директора, чи можна відслужити в інтернаті Літургію. Чому ні, каже Тетяна Іванівна, перші християни молилися навіть у катакомбах. Але де взяти проскур? Дістали доступ до пекарні інтернату, взяли дітей на візки, дали їм борошно, стали поряд з ними й разом спекли п’ять просфор. Відслужили Літургію, під час якої 180 дітей уперше пішли до причастя. Стоїш з чашою, причащаєш і думаєш: ось ми приїхали показати цим дітям обличчя Христа, а насправді це вони всі показують Його нам, демонструючи в простоті людського життя сутність віри Христової.
- За останні двадцять років, за статистикою, в Україні в десятки разів збільшилася кількість храмів, багато людей навернулися до віри, а чи зменшилася в інтернатах кількість дітей?
- Я не знаю статистики інтернатів, де є здорові діти. У тих, якими опікуємося ми, ситуація не змінюється, вони, як на мій сторонній погляд, залишаються кількісно на тому самому рівні, що й років двадцять тому. Вихователі розповідають, що були і є випадки, коли дітей батьки лишають просто на порозі інтернату й самі зникають у невідомому напрямку. Є батьки, які іноді відвідують своїх дітей, стараються привезти їм якісь подарунки, але більшість тих вихованців живуть і почуваються сиротами. Правда, зараз в Україні почали запроваджувати європейську й американську моделі опіки над дітьми вдома, замість того, щоб вони виховувалися в інтернатах. Тобто, почали давати сім’ї додаткові гроші, щоб вона сама опікувалася такою хворою дитиною.
Ми спеціально шукали інтернати, в яких є хворі діти. Дуже мало людей усвідомлюють, що є інтернати, в яких живуть діти і без батьків, і надзвичайно хворі, фізично й розумово. Їх мало хто відвідує, бо в Україні до цього часу існує своєрідне забобонне табу: якщо бачиш хвору неповносправну людину, обійди її десятою дорогою, бо та біда може вчепитися й до тебе та твоєї родини. Не знаю, чи ви зустрічалися коли-небудь з таким, а я зустрічався. Наприклад, у Знам’янці ми беремо дітей на візках і веземо їх до міста прогулятися. І люди нерідко, бачучи нас, переходять на протилежний бік дороги.
Але щось в Україні таки змінюється. Торік, під час чергової подорожі, ми зайшли на вокзалі до магазину. Добре пам’ятаю його назву - «Алладін». Продавщиця російською мовою каже, що впізнала нас, бо ми приїжджаємо до цих дітей не перший рік. Діти вибирали, що хотіли: хто морозиво, хто кока-колу, хто ковбасу... Я був того дня як Святий Миколай: здійснював всі їхні бажання – тут, в Америці, я собі цього не можу дозволити, а в Знам’янці можу (усміхається – авт.) Коли я зібрався розраховуватися, продавщиця раптом каже, що не візьме від мене жодної копійки, - нехай це буде подарунок цим дітям від «Алладіна».
- Знаємо, що Українська православна церква США також багато допомагає сиротам героїв Небесної сотні, пораненим на Східному фронті воякам, біженцям з окупованих терористами територій. Розкажіть, будь ласка, про ці доброчинні проекти.
- Коли розпочалася війна, ми почали збирати кошти, щоб допомогти біженцям і воїнам. Я вже чотири рази їздив до України, передавав ті кошти жертвам цієї безглуздої війни. Ми зібрали майже 200 тисяч доларів, щоб допомогти і біженцям, і воїнам, і добровольцям. Я був у Львівському й Київському військових шпиталях, зустрічався з біженцями з Краматорська. Відвідував вояків батальйону «Донбас». В Україні в нас є дуже сумлінні й надійні помічники та координатори, такі як Тарас Миронюк, викладач музики університету імені Грінченка в Києві, отець Микола Ільницький, владика Макарій, митрополит Галицький Української автокефальної церкви. Вони ведуть нас до конкретних, найбільш потребуючих людей, і ми даємо їм допомогу прямо в руки.
Мене здивувала й зворушила до сліз реакція на наші подарунки деяких людей. Є поранені, які кажуть: «Он там є хлопці, які більше постраждали, ніж я, дайте їм, їм потрібно більше, ніж мені...» Це свідчить про те, що свідомість людей у сьогоднішній Україні змінилася. Колись, як хтось давав долари, люди брали й дякували, що дають. Але тепер все інакше. Один хлопець мене вразив особливо. Коли даєш конверт з грішми, переважно всі дякують. А цей каже: «Це цікаво...» Мені якось стало не по собі й я перепитав, що він має на увазі, що цікаво? «Переважно церква бере, - каже він, - а тут дає...» У тих словах була істина. Можливо, це критичний погляд, але це правда – переважно ми в церкві, якщо говорити про матеріальні пожертви, беремо й справляємо враження «банків», які збирають з вірних гроші то на будівництво церкви, то на її ремонт, то на якісь інші потреби. А церква повинна бути місцем, яке ділиться своїм благословенням і своїм благополуччям. Ми не є банком. Якби я мав повноваження, то встановив би правило, що церква так само повинна десять відсотків свого заробітку віддавати потребуючим людям, від тих пожертв, які люди дають їй. І багато наших парафій почали це робити. Місяць закінчився – десять відсотків від парафіяльних пожертв дають на благодійні цілі. Або в Україну, або в Західну Вірджинію, де є також бідні люди, що живуть у землянках, і ми допомагаємо будувати їм гідне людини житло. Ти бачиш тоді, що церква жива, що це не лише організація, яка виконує певний ритуал і обряд. Але для того, щоб церква була живою, вона повинна стати учасницею реального життя.
Наша церква займається благодійними кухнями в Україні: у Тернополі, Чернівцях, Києві є доброчинні їдальні. Є центр «Логос» біля Києва, яким керує священик Київського патріархату Микола Ільницький, він займається роздачею одягу та харчів для бідних людей. Ми закуповуємо харчі й вони готуючь їжу для бездомних. А пенсіонерам, які не можуть вижити на пенсію, раз на місяць ми закуповуємо торби продуктів – гречку, борошно, хліб, згущене молоко. Раз на місяць такі набори роздаємо безплатно. Я був один раз при тому. Переді мною стояли старенькі, видно, що випрацьовані люди: колишні вчителі, інженери, робітники... Їм ніяково, що беруть допомогу від нас. Вони колись мали фах, чесно все життя працювали, а сьогодні не можуть вижити на ті 900 чи 1000 гривень, якими їм за їхню сумлінну працю «віддячила» держава. Я виріс в Україні, в мене самого батьки- вчителі, і я їх розумію. Я пацан проти тієї 80-літньої заслуженої жінки і даю їй торбу з гречкою, борошном і цукром; мені ніяково, що я то роблю, а їй, напевне, що вона те бере.
Тому я розумію людей, які вийшли на Майдан з гаслами «Банду геть!». Так жити не можна. Суспільство має бути справедливим, а не таким, коли одні понакрадали мільярди, а інші виживають на 1000 гривень на місяць.
Я заангажував родину, знайомих, надсилаємо в Україну одяг, дитячі підгузники й тоді пакуємо із семінаристами. Йдемо і їдемо по селах, нам у сільрадах розказують, де є старі, багатодітні, хворі люди, які потребують додаткової опіки й надаємо їм допомогу безпосередньо. Таким чином, є безпосередній контакт з людьми, коли зібране не вкраде хтось нечесний, а воно потрапить до рук тих, хто цього справді найбільше потребує.
Наша церква, особливо в Каліфорнії, збирає кошти, закуповує й пересилає в Україну цілі контейнери з інвалідними візками. Їдуть фахівці звідси, з Америки, в Україну, й разом з українськими лікарями пристосовують їх для кожного потребуючого.
- Ви навели приклади, коли від вчинків новітніх добрих самаритян танули людські серця. Ви народилися й виросли в Україні й знаєте не гірше, ніж ми, що радянське й пострадянське суспільство на загал було споживацьке, лицемірне, сповідувало примарні, пустопорожні совкові цінності. Чи Ви помітили, що післямайданна Україна кардинально змінилася, стала більш християнською?
- Якщо Революція гідності щось і зробила для народу України, то збудила сумління людей. Люди стали добріші. Їм стало не байдуже, що відбувається поза їхнім персональним життям. Наприкінці минулого року, коли ми ходили з дітьми-каліками в дельфінарій «Німо» в Києві, їм дали безплатно поп-корн. Перед тим я навіть не міг уявити, що хтось щось задурно подарував би їм, нічого не очікуючи навзамін. То був бізнес і більше нічого, «бізнесменів» не обходило, що перед ними були діти, які з самого першого дня свого життя приречені бути каліками. А нині люди відчувають потребу допомогти один одному. Хоч то є на мінімальному рівні, на одиноких вчинках окремих особистостей. Люди все одно ще живуть на загал старими совковими звичками. Але мене тішить, що пробудження починається від сумління молодих людей, а це запорука християнського майбутнього України.
- Разом з тим в післямайданній Україні, в якій кожного дня гинуть люди, сьогодні на біді роблять бізнес. Наприклад, гуманітарну допомогу везуть на базар і розпродують...
- Я про це знаю, чую не тільки від парафіян, а й від своїх рідних на Тернопіллі. Але знаєте, що мене турбує? Якщо навіть хтось і продає гуманітарну допомогу, то знаходяться ті, які йдуть і купують її. Чому людське сумління не підкаже піти на той базар і голосно запитати того продавця: «Що ж ти робиш, людино? Хтось прислав ті ліки чи те пальто, щоб зарадити чужій біді, а ти на тій біді наживаєшся!» Якби люди самі не давали можливості цьому неподобству існувати, його не було б. Якби не було покупців, то зникли б і продавці. Інакше ми всі стаємо співучасниками цього злочину.
- Але як відділити добро від зла? Наш син, коли почав їздити самостійно нью-йоркською підземкою до школи в Мангетен, гроші, які ми давали йому на обід, роздавав бомжам, залишаючись сам при тому голодним. Ми не знали, як йому пояснити, що сучасні бомжі бувають різні – є беззахисні каліки, викинуті обставинами на узбіччя життя, а є молоді наркомани, які просто не хочуть працювати...
- Христос казав: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить права...» Я наведу приклад, а ви судіть самі. Було це в 2007 році. До нас, на навчання в семінарію, приїхали з України студенти. Перед тим, як розпочати навчання, я взяв їх усіх до кінотеатру. Після кіно ми пішли перекусити в Burger King. З’їли канапки з рибою, бо була п’ятниця, й коли виходили, до залу зайшов чоловік, кожен міліметр тіла якого – від кінчика носа до колін - був покритий татуюванням. Він почав просити гроші. Я почув від нього запах алкоголю й сказав хлопцям, щоб трималися від нього подалі. Коли ж ми сіли до авта, один з цих семінаристів каже:«Отче, але Ви нас вчили, що, незалежно від того, як людина виглядає, якщо вона просить, то не можна відвертатися...» І то був один із тих уроків, які учень дає своєму вчителеві. Ми розвернулися назад, чоловік з тату стояв на тому самому місці. Ми назбирали в кого скільки було грошей, доларів з десять чи дванадцять, й віддали йому. Кажу: «Зараз побачите, що він з ними зробить!» Знаєте, що він з ними зробив? Купив собі на них їсти... Незалежно від того, як людина виглядає, як від неї пахне, ніколи не знаєш, що в неї на душі й чого вона потребує. Християнське завдання – допомогти. Якщо та людина згрішить і піде купить на вашу милостиню горілку чи наркотики, то його відповідальність перед Богом. Наша ж місія як християн –не відвернутися, не пройти повз обтяженого, скривдженого, потребуючого...
- Ви сказали, що завдання вашої місії є допомогти не лише українським дітям, а й американським. Наскільки змінюються молоді люди, які беруть участь у цій доброчинній поїздці, після повернення додому, до Америки?
- Приходьте на доброчинний вечір 7 лютого – й ви зрозумієте... Багато хто, повернувшись до Америки, змінює навіть свій «major» у коледжі: хоче стати медсестрою, психологом, реабілітологом, дефектологом... Одна наша дівчинка взяла Фулбрайтівську стипендію й поїхала в Україну, щоб працювати в інтернатах цілий рік. Після повернення їх додому, батьки часто запитують, що ви зробили з нашою дитиною, нашого сина чи доньку неначе хтось підмінив. Багато хто з цих дітей починає активніше займатися доброчинною роботою при парафіях, багато з них, коли ми їдемо, передають дарунки тим дітям у сиротинці, з якими вони познайомилися... І діти пам’ятають їх. Пам’ятають американські імена, перепитуючи щоразу: «А де Джон?», «Чому не приїхав Джекоб?», «Що з Кристі?» Бо їх мало хто провідує. Не дуже хто біжить до хворих дітей. Наша група єдина, яка живе й працює в сиротинцях упродовж двох тижнів життям українських дітей.
Але найголовніше - змінюється погляд на те, що є головне в житті, а що другорядне. Одяг, авто, i-pad – матеріальні речі, які для американської молоді зазвичай мають дуже важливе значення, для них перестають бути визначальними. Бо коли ти живеш в Україні, в сиротинці, і бачиш у шафці дві пари трусиків, дві футболки, одні черевички, одну куртку – і це все майно дитини, все її багатство - ти починаєш співставляти свою нью-йоркську чи детройтську шафку з цією, мимоволі починаєш думати про це, й ця картинка тебе вже не відпускає. На рівні розуму і на рівні серця. Ми деколи сидимо з цими молодими дітьми до другої-третьої години ночі на підлозі й просто говоримо, говоримо, говоримо... І я з радістю усвідомлюю: ось вони, новітні добрі самаритяни!
- Недавно Ви разом з групою прочан побували на Святій землі. Наскільки люди змінюються після того, як побувають на місці, де народився Христос, де проповідував, де вчив людей добру й був за те розіп’ятий?
- У нашій групі була одна пані з Філадельфії, якій виповнилося понад 70 років. Коли ми підійшли до Гробу Господнього, вона стала на коліна й гірко заплакала. А потім підійшла до мене й сказала: «Ось з цього місця почалося моє спасіння». Віра людини, коли вона ступає слідами Христа, купається в Йордані, де Він охрестився, відвідує печеру-стайню, де Він народився, стає живою, наповнюється великим сенсом і бажанням змінити своє життя, перестати бути гріховним і байдужим. На Різдво на листівках так гарно малюють те місце, де Спаситель з’явився на світ, але насправді то була мало не яма... І коли людина дістається тієї Віфлеємської зірки, місця, де Ісус Христос народився, вона, хоче того чи не хоче, ототожнює себе з тим місцем. Повірте, аж мурашки по тілу йдуть. Після Гробу Господнього ми пішли на Голгофу, щоб вклонитися тому місцю, де Ісус був розіп’ятий. В Біблії багато хто з нас читав, що це був богочоловік, який загинув за нас, але ти до кінця не зрозумієш цього, поки сам не опинишся на тому місці. На Голгофі, помітивши моє священицьке облачення, до мене підійшов ченець, що опікувався тим місцем, й каже, що йому потрібно вийти на кілька хвилин і чи не міг би я приглянути тим часом, щоб усе було спокійно. За тих десять чи п’ятнадцять хвилин, які мені випало провести в спеціальному стільці для єпископа, який «пильнує» за Голгофою, я, напевне, передумав усе своє життя. Думаю, от зараз я стою тут, на місці, де Христос був розіп’ятий, і десятки людей підходять до мене й просять благословення. І ось від його імені я стою й благословляю цих людей. Я не знаю, хто вони – за іменем, національністю, не знаю, звідки вони приїхали сюди, що їх сюди привело... Але вони прагнуть благословення, напевне ж, на якісь благії й добрії справи, інакше, чого б їм підходити до священика. Тому, благословляючи їх, починаєш оцінювати й себе в контексті великого подвигу Христового, історії спасіння Ним людства.
- Ми сьогодні, напевне, набагато більше й болючіше, ніж коли-небудь раніше, говоримо про людяність і єдність України. Чи немає після Майдану тенденції припинити чвари й об’єднатися в єдину Українську помісну православну церкву?
- Один архієпископ, не називатиму його імені, дав мені таку відповідь, коли я поставив йому аналогічне запитання: «А кому це об’єднання вигідне? Анархія живильна для всіх – кожен сам собі керує. Кожен наче б то незалежний. При об’єднанні ж усі повинні жити згідно з певними загальноприйнятими правилами...»
Священики готові до об’єднання, за невеликими винятками. Але чим далі їдеш на Схід країни, тим типовішою стає думка про те, що українське православ’я повинне існувати в лоні православ’я слов’янського, звичайно, під впливом «русского мира» і того, що проповідує російська церква, церква Російської Федерації, як я її називаю. Але, без сумніву: українське православ’я повинно об’єднатися. Справа залишається за ієрархами. Уявіть собі, якби існувала об’єднана Українська православна церква, один духовний лідер, який промовляє від імені нації, яким би голосом сумління для нації вона могла бути! Однак на сьогоднішній, постмайданний момент, кожна церква намагається бути «голосом» тих чи інших регіонів, але жодна з них поки що не може виконати загальнонаціонального завдання.
Мені здається, що така можливість була в 2008 році за президентства Ющенка, коли він вів переговори з Вселенським патріархом, але ми прогавили той шанс. Зараз такий шанс з’явився знову. Але питання в тому, чи духовний провід України готовий принести в жертву свої менші, дрібніші цілі заради більшого – заради свого народу й заради єдиної української церкви...
Розмову провели
Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський
Наш співрозмовник: Отець Вернард ПАНЧУК (в миру Йосиф-Михайло Панчук) – ігумен ЧСВВ, парох, протягом останніх дев’яти років настоятель Української католицької церкви Святого Юра в Нью-Йорку. Народився 1 серпня 1937 року в Чикаго (штат Іллінойс). У 1951 році закінчив Українську католицьку школу Св.Миколая в Чикаго, протягом 1951-1953 років навчався в Lane Technical High School. У серпні 1955 року вступив до монастиря отців-василіян у Mundare (Канада). У 1959 році закінчив філософські студії University of Ottawa (Ph.B.Cum Laude), у 1962-у – теологічні студії у Pontifical Gregorian University у Римі.
Протягом 1969-1982 років – капелан військово-морських сил США (Navy and Marine personnel at USNAD) в м.Earle (штат Нью-Джерзі). У 1982-1988 – консультор, протоконсультор Ордену отців-василіян Американської провінції, засновником і директором St. Josaphat Retreat House (Glen Cove), священиком українських католицьких церков в Асторії (Нью-Йорк), Гемтрамку, Ворені (Мічиган), Апапці (Флорида). З 2004-го року й до сьогодні – настоятель церкви Св.Юра в Нью-Йорку.
Крім української та англійської, розмовляє старослов’янською, латиною, італійською, польською та німецькою мовами.
- Отче Вернарде, Ви священик особливий – за своєю поставою, способом спілкування, ерудицією, біографією... Ось уже півстоліття Ви йдете шляхом служіння Богу. Чи знайшли Ви свою дорогу до Нього?
- Я вихований у старій школі, яка вчила, що завжди потрібно робити те, що настоятеля просять: не шукати власної вигоди, йти туди, куди скажуть, і старатися зробити те, що є в твоїх силах. Але тепер я тих сил не маю – мені 76 років, мушу воювати з хворобою, яка має свої наслідки. Чи знайшов я свою дорогу до Бога? Той, хто відповість на це запитання ствердно, лукавитиме. Бо її шукати треба ціле життя, аж до смерті. Власне, все моє життя – це богошукацтво, пошуки отієї самої дороги, знайти яку допомагає Христос. Недаремно ж бо він сказав: «Я є шлях, істина і життя».
- Розкажіть про свою родину.
- Мої батьки походять з Галичини, вони приїхали до Америки ще в 1912 році до Чикаго, бо вдома було досить тяжке життя й несмак до тієї реальності, яка панувала. Маму звали Филипина (Филипка), бо народилася за старим стилем 27 листопада, на Святого Филипа, у Немилові біля Радехова. До речі, з того самого села походив і Степан Смаль-Стоцький, знаний мовознавець та громадсько-політичний діяч. А батько Михайло родом із сусіднього села Мукані. Вони одружилися вже в Америці. Були звичайні, але дуже дорогі мені люди. Мама мала 2 чи 3 кляси освіти, але від природи була мудра й зарадна. Тато ж - добрий робітник, сильний, рукастий, як у нас казали. В нашій родині було шестеро доньок, двоє з яких померли ще маленькими, й один син, себто я, наймолодший, народився, коли мамі було вже 48 років.
Коли мої батьки оселилися в Чикаго, українці там будували церкву, вона є до сьогодні – Українська католицька катедра Святого Миколая. Але перші два навчальні роки я ходив до латинської, себто римо-католицької школи, бо вона стояла близенько до нашої хати. Та школа, може Ви й не знаєте, в 1958 році згоріла. То була велика трагедія, яка мала всеамериканський розголос, бо тоді згоріло до 100 дітей, навіть мій сестринок там загинув. А на третій рік мама вирішила, що вже можна мене післати до нашої, української школи, давала гроші на трамвай і я сам їхав, за доброї погоди можна було дістатися за хвилин 15-20.
Наша школа була українською греко-католицькою, провадили нею сестри й отці- василіяни. Я закінчив там 8 клясів. Ми ще не мали тоді середньої школи, планували будувати, проте імміграція була такою великою, що насамперед розширили початкову школу. Але я раптово змінив думку й вирішив піти до школи для хлопців на технічні студії – Lane Tech High School. Хоча геометрію не любив страшенно, але алгебра йшла добре. Після двох років з’явилася можливість скласти іспити й вступити до University of Chicago, що я успішно й зробив.
- Це правда, що колись Ви мріяли працювати в FBI?
- І не просто мріяв, а писав листи, щоб мене прийняли на відповідний вишкіл і отримував відповіді, в яких мені радили закінчити спочатку школу й тоді звернутися знову. Але по двох роках університету я вирішив вступити до монашого чину.
- Це дуже нелегке рішення, бо йдеться не просто про спосіб життя, а посвяту. Очевидно, має статися щось надзвичайне, особливе, щоб його прийняти?
- Я часто сам себе також запитую про це. Коли я був хлопчиком і навчався в греко-католицькій школі, то прислужував майже щодня під час Літургії. Отці й сестри-василіяни дуже нас пильнували й на душевному рівні ми були надзвичайно близькі. З того часу, якою б стежкою я не починав йти – чи то технічні студії, чи то мрії про FBI, чи то вищі студії в Чиказькому університеті - якась сила все одно скеровувала мене до чину. Я написав своє прохання. В ті часи ми мали виховний дім у монастирі Святого Йосафата в Глен-Кові, але він не був чинний й нас усіх, хто вирішив присвятити себе чернецтву, послали до Канади, до монастиря отців-василіян. Перші півтора-два роки нас призвичаювали до монашого життя, були й Біблійні студії, але більше вчили монаших звичаїв, співу, монашої практики. Після цього чин вирішував, чи готовий ти йти далі. Ніхто нікого не примушував – людина вибирає сама й після певних випробувань вирішує, чи може прийняти такий спосіб життя. Бо це, Ви правильно сказали, не просто спосіб життя, а самопосвята, цілковите віддання себе самого Богові, церкві. Якщо відчуваєш, що готовий так жити, складаєш обітниці убозства, послуху й чистоти.
- Що найважче на цьому шляху? Адже багато від чого потрібно відмовитися...
Недавно слухала владику Бориса Гудзяка й він розказував, що коли вирішив стати на священницький шлях, громада вишикувалася в чергу до його батьків з благаннями: «Рятуйте хлопця, він же добре вчиться й може стати успішним лікарем чи адвокатом!»
- Мама не перечила, мовчала, не силувала. Тато ж, так здавалося з його поведінки, ставився до цього байдуже, але потрібно було знати його характер. Переживав, для нього це було нове, він був просто не готовий сказати ані «так», ані «ні». Пізніше дуже хотів приїхати до Канади й відвідати мене в монастирі, але передчасна смерть не дала йому того зробити. Думаю, він мене в душі благословив на таку дорогу. А сестри, особливо наймолодша, яка ще живе, бо всі інші вже повмирали, ставила тисячі «чому?», випробовували мене різними «житейськими» запитаннями, може, більше, щоб я сам себе перевірив, чи добре подумав, чи все зважив, а як вже були переконані, що я йду правильним шляхом, то підтримували мій вибір також.
- Чи знайоме Вам почуття кохання?
-У школі – puppy love, остання любов була в університеті, а потім ...
Людина є людиною. Якщо чоловік натягнув на себе рясу, то це не значить, що йдучи вулицею, він нікого й нічого не помічає. Але він мусить собі сказати:«Чекай, ти вже одружений, ти маєш жінку – церкву». Точно так само, як і одружена особа має собі сказати: «Я маю дружину, я маю чоловіка...» й відкинути геть фантазії, які починають стрибати через голову.
- Вас не турбує, що та «жінка, з якою Ви одружені», останнім часом нерідко зраджує. Своїм принципам і заповідям Божим...
- Декотрі кажуть священики дбають про гроші, священики такі, священики сякі... Сатана свою роботу робить...
- Отче, Ви багато років віддали вихованню в монастирі, зокрема, в Глен-Кові. Але сьогодні він порожній чи майже порожній. Як думаєте, чому?
- Багато покликаних, але мало вибраних... У вересні 1963 року в монастирі отців-василіян у Глен-Кові владика Шмандюк мене висвятив на священика. Я був призначений до монастиря Святого Йосафата, допомагав вихованню, тоді зайнявся реколекційним домом, поставив його на ноги й провадив ним від 1965-го до 1970-го року. У той же час я дістав дозвіл вступити до американської фльоти.
- Чому Вас так тягнуло в силові структури?
- Тягнуло... Не скажу (сміється – авт.). Як я вступив до війська, мене перевіряли «на надійність» від вересня до березня, заки схвалили, чи гідний у службі. Вимагалося також від особи щонайменше 5 років священництва - щоб «сліпий сліпого не провадив».
Я був капеляном у Navy and Marine personnel 13 років. Вишкіл брав у Ню-Порті в штаті Род-Айленд, там є капелянська школа, й разом з тим щотижня доїздив обслуговувати моряків, мене везли літаком до Нью-Джерзі, в містечко Ерл, там є військово-морська база. Водночас у п’ятницю-суботу-неділю провадив реколекційним домом у Глен-Кові...
- Коли Ви кажете, що служили в Navy, то маєте на увазу службу Божу чи індивідуальні сповіді?
- Різне. Службу Божу потрібно було служити переважно за латинським обрядом, тобто римо-католицьким. Але я двообрядовий. Бувало, просили раз на місяць-півтора відправити Службу Божу за українським обрядом англійською мовою. І то не лише з цікавості, але дехто приходив і признавався, що так само молилися мої бабуня чи дідо. У війську, зрозуміло, час обмежений, тому мусів усе робити в скороченій формі.
- Ті, хто служить у Navy, - це люди, які мають справу зі зброєю, а часто й зі смертю. Як вони поєднують це з молитвою, заповіддю Божою «Не вбий»?
- Ці люди або самі вступили на військову службу, або їх мобілізували. Й свою місію вони трактують так само, як і, наприклад, поліція – служіння, патріотизм, покликання боронити державу чи місто від ворогів, злочинців. Ті хлопці-військові в душі дуже чутливі, вдають, що не плачуть, усе можуть перенести. Але це неправда, вони мають такі самі почування, як і ми, невійськові, і можуть розплакатися у вашій присутності, бо ви священик, ви мовчите й нікому про те не розкажете.
- У чому полягає місія капеланства?
-Духовно обслуговувати тих, що носять зброю. Священик зброї не носить.
-А Вам коли-небудь доводилося брати її до рук?
- О, так. Нас навчали. Але мені то не подобалося.
- Стріляли?
- Але не в людей. Нас учили для того, щоб ми могли відчути, що відчуває в тій самій ситуації військова людина, з душею якої ми матимемо справу. Таку поведінку диктували тодішні часи – період В’єнамської війни. Ті, що воювали по той бік «фронту», не конче дотримувалися приписів не стріляти в лікаря чи священика, навпаки, полювали на них, бо тоді можна зламати чи деморалізувати хлопця-солдата-моряка, тим більше, якщо він знає, що лікаря вбито, медичного помічника також, священика немає. Тому вишкіл не раз робили дуже хитро - так, що якщо когось поранять, щоб ти міг стати на його місце. Я був підготовлений до такої служби, але на війну не потрапив, бо не було кому заступити мене на моїй головній праці в монастирі. Я бігав з бази до церкви, з церкви до бази й то вимагало багато часу. Так тривало аж до 1982 року, коли владику Інокентія, ігумена монастиря отців-василіян у Детройті, покликали на єпископство, а мені довелося успадкувати його справу й я мусив вирішити, що робити далі. Двом Богам не можна служити: правдивому і «зеленому», тобто Navy-Marine Corps, які носили зелені берети. Мене відпустили. Трохи шкода, бо відслужив би 20 років, мав би добру пенсію й утримання, що багато допомогло б чинові. Але в тій ситуації треба було чинити саме так.
- Але ж монах не має зарплати, пенсії?
- У монастирі діє обітниця убозства, всі гроші від приходу й господарства йдуть на монастир, а ті, що лишаються, - на виховання нових священиків. Ми мали в Детройті школу, яка «з’їдала» весь дохід від приходів. Усе йшло на електрику, оплату за оливу, платню вчителям...
- Електрика, сантехніка, платня - це дуже світські речі. Важко балансувати між духовним і земним?
- То є наша дилема. У Нью-Йорку ми закрили нашу початкову школу, бо не було достатньо учнів, більшість українських родин тепер мешкають не в Мангетені, а в Брукліні, Квінсі, на Лонг-Айленді й неможливо малих дітей возити автобусом так далеко. Дійшли до того, що не стало грошей, щоб провадити обома школами - початковою й середньою. Стосовно середньої, то там трохи легше, бо йдеться про доросліших дітей, вони звикли їхати підземкою. Крім того, ми уклали угоду про рент на 15 років двох поверхів нашої школи з LaSalle Academy й такий дохід допомагає нам провадити українською школою. Нелегко. Нині скрізь закривають школи, не лише в нас.
- Сьогодні дедалі більше людей приходить до церкви. Заради обряду чи щирої віри?
- Різні причини. Якщо йдеться про підтримку церкви, то багато людей - мало приходу. Люди звикли, що їм держава допомагає, вони думають, що держава й нам допомагає. Але держава нам не допомагає, хіба що не оподатковує, але ми мусимо знайти свою поміч у добрій волі людей. Ті, що приїхали по Другій світовій війні, були дуже жертвенні й старалися будувати церкви, школи, посилати своїх дітей до українських шкіл, а ті, що приїздять тепер, – байдужі до цих справ. Не хочу страшити, але колись може статися, що прийдемо до церкви, а вона буде замкнена.
- Гроші – то страшна сила...
- То є факт нашого життя й мусимо з тим жити. Така сама трудність була й у первісній церкві. Читаємо в «Діяннях апостолів», що старалися спільно жити, щоб один одному допомогти й, як збиралися на Літургію, приносили пожертви. Старалися жити духом спільного життя й продавали свої посілості та ставили перед апостолами, щоб розділити їх для всіх. Старалися жити як родина Христова, але були й такі, що шахрували. Одного разу Ананій і Сафіра сказали, що все пожертвували для церкви, а фактично частину залишили собі. І Бог покарав їх за те, що хотіли обдурити і церкву, і Бога.
- Як Ви дивитеся на те, що багато людей, які стали в Україні мільйонерами часто неправедним шляхом, приходять до церкви, ставлять свічки, жертвують великі гроші...
- Якщо вони таким чином хочуть собі особливих привілеїв, то дороги до Бога вони собі не куплять ні за які гроші, навіть якщо священик буде цілий день над ними махати кадилом. Якщо ж ті дарунки щирі, то Бог те знає. Можна мені збрехати і я можу повірити, але не Богу. Якщо якийсь багатій дає щедру пожертву, я візьму, щоб допомогти біднішим. Хоча тут, в Америці, це дуже рідко трапляється.
- Коли буває дуже боляче, тяжко на душі, чим Ви себе рятуєте?
- Звертаюся до Святої Богородиці. Як у кожній родині – дитина біжить до мами й через її заступництво просить благословення.
- Що у Вас від мами, а що від батька?
- Тяжко сказати – потроху від обох. Бізнесової второпності – більше від мами, бо вона тяжкою дорогою навчилася, як треба виховувати дітей, рятувати хату, дім, бо то були часи Великої депресії. Тато не мав того хисту, але був головним, хто приносив додому заробіток. Збудували ми в 1925 році хату за 17 з половиною тисяч доларів, у ті часи то були поважні гроші. Половину сплатили, але прийшла Велика депресія, люди втратили працю, гроші, все. Тато каже, продаймо хату за 8 з половиною тисяч доларів й будемо мати, що їсти, а мама каже, а хто ж сплатить решту боргу. Він не мав того хисту – бачити світ ширше, бізнесово, як сьогодні сказали б, передбачати наперед. Але якраз держава почала давати позику й ми щомісяця мали можливість сплачувати за ту хату, платили аж до 1946 року.
Моя мама була з такого наставлення, що якщо людина добра - чи то поляк, чи то норвег, чи то ірландець – її треба шанувати, а як недобра – уникати. Тато ж належав, як тут кажуть, до «ура-патріотів» й був переконаний, що на світі немає нікого кращого за українців...
- У Вас дуже літературна мова. Як Вам це вдалося?
- Я говорив доста вуличною мовою, так як говорили вдома - мама й тато не мали високих студій. Але як вступив до чину, мав дуже добрих учителів. Був такий священик Андрій Ковч, він дуже пильнував мою мову, я багато більше, як інші, знав від нього про Львів, він навіть мені розповідав про львівських батярів. Другий – отець Христофор Войтина з Асторії - був дуже чутливий до граматики. Багато дав мені владика Лотоцький. Велику школу я пройшов у Детройті, де вів українську радіопрограму, й на початках, коли переслуховував свої записи на тасьмі, не розумів, про що йдеться. Думаю, якщо я сам себе не розумію, то як інші мене зрозуміють. Там, у Детройті, навчився вправляти дикцію. Ще один мій учитель - отець Севастіян Сабол з Карпатської України - був поетом, то ж не раз казав, граматично так має бути, але поетично краще буде так. Я йому завжди давав свої проповіді наперед, він не міняв змісту, але пильнував граматику й поетику. Тепер я знаю: якщо не захопите своєю проповіддю парафіян за 10 хвилин, то вже не захопите взагалі. Я мав одну парафіянку, яка завжди сиділа в першому ряді й як тільки вона витягувала вервицю, розумів, що потрібно закінчувати.
- Церква Святого Юра – найвелелюдніша українська церква Великого Нью-Йорка - була й залишається найактивнішим центром українського культурно-духовного життя завдяки служінню й праці багатьох людей доброї волі й насамперед, очевидно, Вашій, настоятеля храму. Кілька разів слухала Ваші проповіді – глибокі, злободенні, зворушливі, правдиві. Іноді гострі настільки, що нагадують публіцистику. Змінився час, парафіяни чи Ваше тлумачення Слова Божого?
- Слово Боже незмінне. Але я стараюся якось прив’язати свої проповіді до обставин тих людей, які тепер є парафіянами нашої церкви, зрозуміти, в яких обставинах вони знаходяться. Сварити людей легко, можна піти на проповідальницю без підготовки й сварити, але що то допоможе. Треба делікатно звернути увагу на їхню поведінку й дати їм якусь розв’язку і особливо в сповідальниці. Якщо хтось прийде до сповіді, наскільки це можливо, не випустити її чи його без вирішення проблем, дати нитку надії, щоб навести їх на іншу дорогу. Мусимо триматися церковних приписів і науки Ісуса Христа, що не є завжди такі легкі. Хрест є хрест. Ви можете бути мені хрестом, я вам – хрестом, тягарем. І не раз таке буває. Не кожна особа подобається священикові, так як і не кожен священик подобається парафіянам. Але він не сміє тільки багатих жертводавців обслуговувати або тих, хто йому приємний, але й явних грішників, бідних, хворих, немічних, обтяжених, як старших, так і молодших. Згадаймо Христове, що не здоровий потребує лікаря, а хворий. Намагаюся допомогти якомога більшій кількості людей. Буває так, що протягом одного дня до однієї хати завітаю на зупу, до другої - на каву, а до третьої - на солодке. Хоч тепер я дуже обмежений – вік і здоров’я не дозволяють робити й встигнути так багато, як хотілося б... Але завжди треба думати про Божу ласку, яка торкається кожної душі.
- Дякуємо Вам, отче, за таку відверту й щиру розмову. Від імені редакції прийміть найтепліші вітання з 50-літнім ювілеєм Вашого священництва. Доброго Вам здоров’я та Божого благословення на многія літа.
Розмову провела
Катерина Кіндрась |
