|
Наша співрозмовниця: Мар'яна Садовська - українська співачка, актриса, композитор. Народилася 23 квітня 1972 року у Львові в сім’ї відомого співака й перекладача Віктора Морозова та художниці Катерини Немири. В 1991 році з відзнакою закінчила Львівський музичний коледж ім.С.Людкевича (клас фортепіано) й паралельно – студію при Львівському театрі ім. Леся Курбаса. Протягом трьох років працювала акторкою цього театру. Десять років (з 1991 р.) жила в Польщі й працювала в Центрі театральних практик Ґардженіце. Виступає сольно та співпрацює з різними колективами. У творчому доробку Мар’яни Садовської три сольних музичних альбоми, низка театральних ролей, музика до вистав. У 2006 р. з гуртом "Бордерленд" перемогла на конкурсі світової музики Creole. Того ж року Мар'яну номінували на чеську національну театральну премію імені Альфреда Радока за роботу з театром «Фарма в Яскіні», за створення музики для вистави про емігрантів. У 1998 р. театральна спілка Польщі удостоїла її звання «Кращої акторки року» - за роль Психеї у виставі "Метаморфози". Поставила композицію «Чорнобиль. Жнива» для кронос-квартету, в 2013 році стала лауреатом музичної премії РУТ в Німеччині.
Проводить велику наукову, викладацьку та громадську роботу, зокрема майстер-класи Мар'яни з голосових технік звучали в Гротівському Центрі (Польща), на фестивалях Giving Voice (Велика Британія), International Workshop Festival (Ізраїль), під час Королівської Шекспірівської компанії (Лондон), в Гарвардському, Нью-Йоркському та Каліфорнійському університетах (США). Ініціатор та учасниця низки фольклорних експедицій в Україні, Німеччині, Швейцарії, Ірландії, Єгипті, Бразилії, на Кубі. Виступала з концертами в багатьох країнах світу, а також на таких знаменитих театральних фестивалях як Сан-Паульський (Бразилія), Тоґо (Японія), Каїрський (Єгипет), Сараєвський (Боснія). У 2001 році долучилась до міжнародних проектів мистецької група «Яра» в США.
Разом з чоловіком - театральним режисером та актором Андре Ерленом та двома дітьми Севериною й Гафією мешкає в Кельні (Німеччина). 16-17 грудня в Українському музеї в Нью-Йорку відбулася прем’єра її вистави «Ніч лише починається...»
- Мар’яно, минулої суботи, після вашої з Юліяном Китастим моновистави в Українському музеї в Нью-Йорку, я вперше пошкодувала, що працюю в газеті, а не на телебаченні. Тому що, як би не намагалася, не зможу знайти слів, які передали б те, що там відбувалося. Марія Шуст, директор музею, вийшла на авансцену, щоб подякувати, але через спазм у горлі й сльози, що душили, не змогла сказати нічого, крім тихого й щирого «Дякую...» У відповідь хтось вигукнув із зали: «Ми всі тут плачемо...» Що Ви хочете сказати людям цією виставою?
- «Моя мама все ту пісню співала... Співала й плакала…», - казали мені старенькі бабці на Донбасі, у Волновасі, коли ми просили їх заспівати найдорожчу, наймилішу серцю пісню... Добре, коли ми плачемо. Це очищення, це відкритість серця. Я сама, коли працюю вдома й ніхто не бачить, коли переслуховую записаний матеріал й шукаю, що ж там таке ховається, що мене так зачепило, що я мушу то співати, теж плачу... Це, напевне, природна людська реакція... Коли серце до серця...
Над проектом, представленим минулого тижня в Нью-Йорку, я працюю від початку війни на Донбасі, відтоді, коли вперше побувала в Маріуполі і в маленькому містечку Волноваха, яке тепер знає півсвіту. Для мене це можливість відреаґувати на те, що там відбувається. Це розмова зі світом піснею.
Я приїхала вперше туди тоді з Львівським театром імені Леся Курбаса, коли російські війська взяли Новоазовськ. Місяць потому ми їздили навколишніми селами та містами й виступали скрізь, де це було можливо: в університетах, бібліотеках, клубах. Читали вірші Антонича й Стуса, тобто західноукраїнського і донбаського поетів. Я співала пісні. Це була така благочинна акція підтримки, намагання показати, що ми разом. Це був час, коли маріупольці виходили живим ланцюгом і рили протитанкові рови. Це був час, коли маріупольці були готові захищати своє місто голіруч. Це був час Ілловайського котла. Я дуже добре пригадую, як ми тоді виступали для солдатів, які вийшли з того пекла. Вийшли босоніж, буквально, як писав Сергій Жадан у своєму вірші про солдатські черевики, в них не було солдатського взуття... Я тоді зрозуміла, що не можу зробити нічого, крім того, що роблю найкраще, – співати, говорити, кричати про це. На цілий світ. На всю планету.
Я поверталася в ці околиці багато разів. Учергове ми були там із Сергієм Жаданом. Я співала, Сергій читав свої вірші. Й одного разу у Волновасі, чекаючи на свій вихід, запитала так, між іншим, за лаштунками в освітлювача: «А у вас тут у селах співають?» А він мені: «Та ще й як!» Я його запитала, очікуючи відповіді: «Та де-е-е!» Виявляється, у Волноваському центрі культури є невеличка кімнатка, в якій одна жінка, музикант за фахом, Ірина Крюченко створила український музей, в якому зберігаються автентичні строї, рушники, скрині. І ця жінка вже багато років тому організувала етнографічний колектив «Заграйярочка». Це старовинне українське слово, яке означає березень. Їздить з ним довколишніми селами, записує пісні, спогади, оповіді бабусь, і «Заграйярочка» виконує цей матеріал.
- Я десь читала, що на Донбасі, на таких «українських острівцях», живуть давні переселені із Західної України?
- Ні, вони не із Західної України. Ні, колись, коли росіяни ввійшли в Крим, Катерина ІІ переселила сюди греків, а також селян з Чернігівщини, Черкащини та Слобожанщини. Це XVIII століття. Власне, ця Ірина Крюченко стала нашим провідником і розповідала: от у тому селі живуть чернігівці, а в тому – слобожанці, а в тому – греки. Для мене фактично відкрився цей світ і я зрозуміла, що туди обов’язково повернуся.
У Волновасі я вперше побачила ланцюг поколінь на прикладі етнографічного колективу, який працює на місцевому матеріалі, у своєму реґіоні. Не якийсь там київський, а місцевий. Я вперше зустріла колектив, у якому співають бабусі, їхні доні та їхні внуки. До війни колектив налічував 40 осіб, у ньому співали також чоловіки: батьки, сини, внуки. Розумієте? Їм вдалося зберегти оцей ланцюг безперервності, сув’язь поколінь. І це в Донбасі! І вони досі там живуть. Попри те, що там війна. Святкують кожне календарне свято: навесні печуть жайворонків і підкидають їх у небо, щойно на Андрія пекли калиту...
- Як Ви думаєте, чому їм не вдалося створити ширше українсько-культурницьке середовище?
- Тому що там не можна було мати нічого українського – там їх зневажають і зневажали. Місцева влада. Познайомившись з цими людьми, ми приїхали знову, вже більшим гуртом. Я вела майстер-класи з дітьми, як арт-терапію. Утретє ми приїхали вчотирьох: Юліан Китастий, моя мама Катерина Немира, театральний режисер з Польші Йоанна Віховська і я. Нам організували майстер-класи з дітьми, яких вивезли на літо в так званий піонерський табір, там же курортна зона, Азовське море поряд. Курорти зараз не працюють. Це були діточки, переважно грецького походження, їхні села постійно бомблять. От я й сьогодні читаю в інтернет-новинах: Чермалик, Вольне, Новотроїцьке... Це ті села, які зараз, у цю хвилину бомблять. Дітей було близько 120, ми їх поділили на групи. Моя мама малювала портрети щасливих людей, Юліан грав разом з дітьми на бандурі, вони творили експериментальну музику, багато дітей взагалі вперше бачили бандуру. Йоанна Віховська робила експериментальний театр, це також було несамовито, бо вони імпровізували на тему власних переживань. Я співала. Ніколи не забуду одного хлопчика-підлітка, який дуже нас сторонився, бочився-бочився, а тоді помаленьку почав підходити, я його пригорнула, запропонувала пограти на інструменті, і він почав… співати. Жінка, яка все це організувала, плакала. З’ясовується, ця дитина була абсолютно німою, до неї не можна було достукатися. А я про це нічого не знала.
Тому така моя довга відповідь на ваше коротке запитання – я хочу, щоб про цих людей знали. Хочу, щоб усі знали, що там немає тотального «руского міра», там живуть і такі люди з живою душею, що там ходять дітки до шкіл, що там не лише бомби, сльози і смерть, там триває життя... Мені здається, що, якщо в світі знатимуть про конкретних людей, а не лише читатимуть статистику й репортажі з місця воєнних дій, тоді важче буде кинути фразу: «А, треба віддати той Донбас! І забути!» Бо тоді буде зрозуміліше, що ти не віддаєш якусь анонімну територію на мапі, а ти віддаєш і оцих людей.
Коли Вірляна Ткач запитала мене, чи можу приїхати в грудні до Нью-йорка, я погодилася, хоча цей проект ще «сирий», його потрібно добудовувати. Більше того, я запропонувала привезти до Америки Волноваху. Але оформити візи за такий короткий час нереально. Тоді ми вирішили привезти їх віртуально, з допомогою фото-відеоматеріалу, який зняв у Волновасі прекрасний фотохудожник Володя Клюзко (творче псевдо – Вальдемарт Клюзко, авт.), і живих струн Юліана Китастого.
- Тобто, привезти до Америки тих жіночок і бабусь із Волновахи, з якими Ви на фотокартці, яка заполонила інтернет, стоїте біля вікна й з великою надією дивитеся на світ?
- Так, це село Дмитрівка Волноваського району. Нам вдалося зробити так, щоб у Нью-Йорку, під час вистави в Українському музеї, почули голоси всіх жінок, яких ми записували на Донбасі. Й Володі Клюзку за це велика вдячність.
- Можливо, трохи запізно ви приїхали на Донбас. Одна з моїх приятельок, яка також професійно займається українським мистецтвом, фольклористикою, коли почалася війна на Донбасі, дорікнула: «Якого українства від них ми можемо вимагати? Ми ж їм нічого не дали!». Ми з нею мало не розсварилися...
- Я не їздила, це так... Мені було дуже цікаво чути, як відповідає на це запитання Сергій Жадан: «Намагалися їздити. Але не давали. Не давали організовувати зустрічей...»
- Невже й за Ющенка не давали?
- Один мій знайомий журналіст з Донецька, який тепер живе в Маріуполі, називав мені цифри, яких я, на жаль, зараз не пам’ятаю, суми, які йшли з Росії на розвиток російської культури на Донбасі. Робилося все, щоб таких як Ірина Крюченко не існувало. Воно робиться й далі. Про них і нині не дуже дбають українські державні мужі...
- Остання пісня, яка лунала «на біс», - про Америку й Корею: «Ой казала баба діду: я в Америку поїду... Варіть, діду, вареники, не шукайте Америки...» також старовинна?..
- Важко сказати, думаю це 1930-1950-ті роки... Щоб глибше дослідити, потрібно більше часу. Пригадую, я вже мала вимкнену камеру. Володя Клюзко візьми й запитай: «А звідки така дивна назва Волноваха?». А одна з бабусь, та, що зберігає листочок з усіма піснями, які знає, каже: «А можна я вам пісню про Волноваху заспіваю...» І співає нам російською мовою: «Моя земля, Волноваха родная...» Такий колгоспний стиль художньої самодіяльності. Там це теж є. Тоді частушки. Як на Гуцульщині співають коломийки, так там частушки - частково російською, частково – українською. Це ж межа, прикордоння. І оті частушки якось привели їм в пам’ять оту пісню «Не шукайте Америки...»
- А що ці люди самі кажуть про війну, серед якої живуть?
- Ми спочатку хотіли про це також у виставі сказати. Їхніми словами. А потім вирішили не робити цього. Й ввели у виставу вірші Люби Якимчук з Донбасу. «Марш-Шрам...Марш-Шрам...» і «Розкладання». Дуже складні й страшні вірші.
Дуже часто люди казали нам так: «І шо воно поробилося? Хоть би мир був...» Оце ми чули. Ми не дуже допитувалися. Це дуже складно. Ми приїхали мало того, що пісні записувати, то ще їм у душі лізти. Вони нас допитувалися. Цю фразу я вмонтувала у свою програму. Коли ми забирали бабу Дуню на буряковому полі й чекали, поки вона переодягнеться, її донька, моя ровесниця, запитала: «Ви звідки?» Кажу: «Зі Львова». Вона тоді: «Скажіть, пожалуста, це чесно, що ви наш Донбас так ненавидите?!..» Тобто, їм теж вклали в голову, що ми їх ненавидимо. А у Львові я також часто чую: «Нащо нам цей Донбас?!» Ми для них «бандери», вони для нас – «рускій мір». І тому треба, щоб вони бачили нас, а ми їх, щоб ми чули їх, а вони нас.
У волноваських селах з нами всі розмовляли українською мовою. Всі. Хіба що за винятком однієї жінки... В селі Єгорівка ми прийшли до однієї бабусі, але вона не могла співати, бо день перед тим у її родині був похорон. Старенька така, двома паличками підпирається і так ходить. Ця бабуся розмовляє українською, а її рідна молодша сестра - російською. Вона з Донецька, живе тут, бо розбомбили її будинок. Я не насмілилася запитати, хто розбомбив. І коли вона розповідала, як бомбили, як вона втратила абсолютно все, вже навіть не плакала.
У свої перші приїзди на Донбас я постійно відчувала запитання в очах тамтешніх людей: «Ви з нами? Ви з нами?» І сподівання: «Скоро все це закінчиться, правда?» А нині вони вже не запитують, коли закінчиться ця війна. Вони навчилися з цим жити...
- Набагато важче донести те, що відбувається, неукраїнцям. Для вас важлива реакція людства?
- Дуже важливо, щоб ця програма не замикалася на українській публіці й на українській проблемі. Наприклад, пісню «Звідки ти, чорна валко...» також на слова Жадана, я співаю вже добрих два роки. «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
Ми, капелане, мешканці міста, якого немає. Прийшли сюди, принесли покору і втому. Передай своїм, що стріляти більше немає по кому…» Власне, в Маріуполі мене просили: «Мар’яно, а заспівай гімн переселенця...» Вони назвали її гімном переселенця. Але коли я її співаю в Європі, то не йдеться лише про Україну. Коли ми з Юліаном Китастим репетирували тут, в Українському музеї, поряд, за кілька вулиць, Нью-Йорк збирався на мітинг протесту проти того, що відбувається зараз в Алеппо. Мені дуже хотілося б, щоб це торкалося усього людства. Мені здається, що людство зараз на межі.
- Межі – чого? Самознищення...
- Багато хто говорить про Третю світову війну... Але у своєму повсякденному житті ми відсовуємо це на якийсь другий, третій, п’ятнадцятий план й продовжуємо далі собі жити, не роблячи ніяких висновків. Мені здається, що, як колись від фашизму, сьогодні справжня небезпека йде від якогось глобального популізму, і такі явища, як Путін-Брекзіт-згортання демократії в Польщі між собою напряму пов’язані.
- Ви живете в Німеччині, в тій точці світу, на яку багато хто покладає надії?
Як звідти, зсередини, бачиться ця межа?
- Засоби масової інформації дуже маніпулюють людьми і від того дуже змінюється реакція. Німеччина в масі своїй дуже проросійська. Це пов’язано навіть не з бізнесовими інтересами, а з почуттям вини, що дуже дивно. Я їм кажу: «У вас повинне бути почуття вини найперше щодо України й Білорусі, бо це ми були окуповані. Це наші села й міста були спалені...» Постійно відбувається якесь загравання, вичікування.
Але разом з тим помаленьку-помаленьку люди й у Німеччині починають розуміти, що те, що відбувається в Алеппо чи на Донбасі, це не десь там далеко і що нас це не стосується... Коли почалися воєнні дії в Україні, пішла перша хвиля біженців, ми почали збирати гуманірну домопогу, так як усі українці по всьому світу. Я тоді подумала: в мене стільки німецьких друзів і розіслала електронні листи. «Люди, в нас така біда, допоможіть!». Мене закидали речами, мені передавали гроші, аптеки передавали ліки. Це все були німці й дуже багато хто з них казав: «Дякую, що я можу щось зробити, а не в безсиллі дивитися телерепортажі...»
Це було моє середовище, мої друзі. Люди, які відгукуються серцем. Не тому, що йдеться про Україну. Вони відгукнулися б на будь-яку людську біду. Наприклад, сестра мого чоловіка адаптувала в певний спосіб 13-літнього хлопчика з Афганістану, який пройшов пішки увесь цей балканський шлях біженця. В Німеччині є така ініціатива...
- Ви людина, яка працює на глобальному рівні. І разом з тим постійно шукаєте і знаходите першовитоки, першоджерела, які, здавалося б, давним-давно пересохли чи замуліли. А Ви їх розчищаєте й підносите на загальнопланетарну висоту. Як Вам вдається поєднати глибоко національно сокровенне з глобалізмом?
- З одного боку, мене цікавить та захоплює суто музичний аспект, а з другого, теж політичний – говорити, щоб почули. Коли працюю над музикою, я намагаюся, щоб кожна пісня стала «моєю» не в сенсі привласнення, а, якщо можна так сказати, в сенсі рідності. Як мені колись сказав Федір Роздабара із селі Крячківка, «пісня – це як твоя кохана». Ти носиш її в серці так довго, аж знаєш, як співати. Я намагаюся дослухатися, почути серцебиття пісні, почути всіх, хто її виконував, передавав далі, почути всі закохані, закодовані в пісні голоси. Почути всіх, хто «співав і плакав».
- А німці плачуть, коли чують ваші пісні?
- Плачуть... І завжди кажуть: «Коли ти співаєш, у нас мурашки по тілу...» Я, до речі, цю програму в скороченому варіанті заспівала в Мюнхені на великій конференції, де українців майже не було, переважно німці. Тільки спів і розповідь. Без відео. Багато людей підходили й запитували, що там у тих піснях є такого, що вони так беруть за душу.
- А німці цікавляться своїм фольклором, досліджують, збирають так, як, наприклад, ми, українці?
- Скрізь у Європі й світі це є. Зовсім недавно я відкрила в цьому сенсі для себе Швейцарію. Там також збереглися гарні традиції. Якось з однією своєю знайомою з України ми їздили в німецькі села - вона хотіла побачити, де працювала її мама, яку вивезли на примусові роботи як остарбайтерку. Ми знайшли ту ферму, знайшли ту родину, зустріли двох чоловіків, які були дітьми в роки війни і її мама доглядала за ними. Для мене це була міні-експедиція, бо треба було так само приїхати в село, постукати в двері, запитати: «А ви пісні пам’ятаєте?», тільки в цій ситуації: «А ви мою маму пам’ятаєте? Вона у вас працювала 70 років тому тому рабинею...» Це був дуже цікавий досвід. Але тоді, під час тієї «дивної експедиції», я зрозуміла, що люди, які працюють із землею, в усьому світі дуже подібні між собою. Коли ми прощалися, вони казали: «Та лишіться в нас, та переночуйте, куди ж ви їдете?..» Думаю, та не може бути? Це ж Німеччина, а не Україна! Світ не ділиться на українців і неукраїнців, німців і ненімців. Є люди і є людці. В кожного народу, в кожній культурі.
- Ваша вистава називається «Ніч лише починається...» Невже в сучасному світі все так безнадійно?
- Це рядки з вірша Сергія Жадана: «На Різдво всі хочуть радості і надії, але ніч лише починається... Треба її переплисти...» У виставі я не співаю цієї останньої частини фрази, але кажу її вам зараз, бо згадую подібну весільну пісню з Волновахи: «Тобі плисти дві річеньки, а третій - Дунай..» На що наречена відповідає: «А я тії ріки пішки перейду...» Абсолютно біблейська картина. Жінка-наречена і оцей перехід, глибоко символічний перехід.
Це правда, людям у всьому світі на Різдво «хочеться радості і надії». І тому я бажаю всім радості й надії!
Розмову провела
Катерина Кіндрась
|
