Катерина Кіндрась

ПИСАНКА – ЦЕ ЖИТТЯ
Українська писанкарка Софійка Зєлик з Нью-Йорку – про відродження й шлях до джерел, великодні писанкарські традиції та їхнє сьогодення, сучасну Україну й роль Джеймса Фулбрайта в порозумінні між народами

Наша співрозмовниця: Софійка ЗЄЛИК – відома українська писанкарка, керамік, член Спілки народних майстрів України. Народилася в Нью Йорку, вищу освіту з історії мистецтва здобула в Нью Йоркському університеті (New York University).  Ще дитиною навчилася від своєї мами писати писанки та розписувати кераміку.  Згодом почала професійно займатися цими традиційними формами українського народного мистецтва.
Її твори презентували українське народне мистецтво в багатьох музеях, інституціях і навіть редакціях газет – Metropolitan Museum of Art, American Museum of Natural History, Museum of Arts and Design у Нью Йорку, The New York Times,в посольстві України у Вашингтоні та посольстві США в Києві. Виставки мисткині експонувалися також у різних країнах світу, зокрема в Канаді, Україні, Пуерто-Ріко. Софійка Зєлик стала першою американкою українського походження, писанкарські твори якої було виставлено в музеях Тараса Шевченка в Києві та  Каневі. 
У 1993 році в Україні було видано її двомовну книжку "Пише писанки бабуня, пише мама, пишу я". Протягом 2014 -2015 років в рамках програми US Fulbright Scholar перебувала в Україні, де досліджувала вплив народного мистецтва на творчість українських митців початку ХХ століття.
Мешкає та працює в Нью-Йорку.

- Ви пишете писанки, ваша мама писала, ваша бабця писала...
З котрим із символів традиційної писанки Ви асоціюєте своє життя?

- Власне, в 1993 в Україні вийшла моя двомовна книжка "Пише писанки бабуня, пише мама, пишу я". Так що над цим запитанням я міркую давно. Про це я говорила торік у посольстві Америки в Україні, в Американському домі, куди мене запросили з виставкою моїх писанок. Амericа House називають американською вітальнею в Україні. І там у червні-липні 2015 року я мала виставку 300 своїх писанок. Прийшли й писанкарі, й студенти, й політики - всі, хто хотів. Представляючи свої праці, я сказала: «Мені дуже приємно, що мої батьки приїхали з України до Америки, зберегли традицію й це великий привілей, що я можу тепер повернутися з цією традицією в Україну, – виходить коло». А тоді розповіла, що батьки приїхали до Америки не тому, що хотіли, а тому що мусіли. Знаєте, скільки людей до мене прийшли запитати, а чому мусіли? Я спочатку не могла зрозуміти, чому їх то так вразило, аж поки не побачила, що вони з покоління людей, які  закінчували школу ще перед незалежністю України й тому ніколи не вчили справжньої  історії України, такої, якою вона була. Я пояснювала, що мусіли виїхати на Захід, бо інакше їх вивезли б до Сибіру, як зробили це з багатьма, хто залишився. Я розказала, як мої батьки, бабця, дідо, ближча й дальша родина стали втікачами, як пройшли через табори для так званих переміщених осіб (ДіПі), як приїхали на чужину, не знаючи жодного слова англійською мовою й жодного долара в кишені... Більшість людей підійшли до мене з цікавості. А одна пані, ніби докоряючи, сказала: «Ну, то ми також страждали!» Так ніби йшлося про якесь змагання болю - хто більше вистраждав, більше виплакав, більше натерпівся...

- Був період уже в сучасній історії, коли люди не хотіли емігрувати з України в пошуках кращого життя. Тепер знову готові тікати, куди очі бачать... Чи не станеться так, що українська діаспора буде чисельнішою, ніж Україна материкова? Так, як це сталося, наприклад, з Вірменією...

- Я також про це не раз думала. Особливо після зустрічей з молодими людьми.  При Американському домі діють різні розмовні клуби. Я приходила туди як волонтер, щоб спілкуватися й допомагати опановувати розмовну англійську мову. В однієї групи, де були переважно студенти, я запитала про їхні плани після закінчення університету. З десяти осіб восьмеро чи дев’ятеро сказали, що хотіли б виїхати за кордон. Не можу осуджувати їх, бо не знаю, що я робила б на їхньому місці, але пробувала допитатися, чому, невже в Україні так кепсько. Мені відповідали, що «немає можливостей», «не бачать перспективи». При тому, що це було вже після останнього Майдану. Хоча в Україні я зустрічала різних людей, у тому числі й таких, які твердо вірять, що можна-таки все змінити на краще, це залежить від кожного персонально й від усіх разом. І вони пробують щось робити.

- Цього разу Ви провели в Україні майже рік як стипендіатка Фулбрайтівської програми (US Fulbright Scholar) й бували, очевидно, в різних регіонах України вже після Євромайдану. Чи були у Вас стереотипи, які Ви для себе поламали, спілкуючись безпосередньо з українськими людьми, бачучи Україну зблизька?

- Певне, що я мала стереотипи стосовно людей в Україні. Вони мали також. Але ми знайшли спільну мову й, думаю, що це найважливіше.
Перший раз я побувала в Україні, здається, в 1980 році, разом з сестрою Мартою, як туристка. Подорож була тяжка, тривала майже місяць, то був ще Совєтський Союз. Ми ходили вулицями й ніхто не дивився нам у вічі. Мені чомусь запам’яталося те найбільше. Але тепер все змінилося: люди дивляться у вічі,
усміхаються, розмовляють... На загал сучасна Україна - відкрита країна.
Під час своєї дослідницької праці в Києві я зателефонувала до професора Дмитра Горбачова. Чим поважніша є людина, тим більш вона щедра на свій час, я в цьому переконана. Професор Горбачов – мистецтвознавчий «бог» періоду, який мене цікавить. Хтось подав мені його приватний мобільний телефон, подзвонила, не маючи великих надій. «Чому ні, приходьте завтра», - почула у відповідь. Було зимно, я змерзла, він мені подав чай, малиновий сік, ми проговорили три години. Я звіряла з ним свої здогадки, він мені радив, на що більше звернути увагу, цікавився моєю думкою... А коли я повернулася таксівкою додому, професор навіть зателефонував, щоб впевнитися, чи щасливо доїхала. Таке спілкування, такі зустрічі є щось, що я ніколи не могла б зробити без цього Фулбрайтівського гранту. Сенатор Джеймс Фулбрайт, коли був студентом, приїхав до Англії вчитися, повернувся й сказав, що ніколи країни себе не пізнають, аж доки люди, які мешкають у цих країнах, не поїдуть один до одного. І то абсолютна правда.  Дослідження мої були дуже важливі, але живе спілкування з людьми не замінить жоден інтернет, жоден скайп.
Під час своєї дослідницької праці я побувала в Миколаєві, Полтаві, Києві, Львові. Не як туристка. Жила там протягом 2014-2015 років сім місяців на рік: стояла в черзі, купувала молоко, ходила на пошту, їхала в таксівці... Часто, відчуваючи мій діаспорний акцент, зав’язувалася розмова з незнайомими людьми, які найбільше цікавилися, чому я приїхала в Україну, звідки знаю українську мову, як живеться сьогодні в Америці.
Львів є Львів. Звідти моя родина, я приїжджаю до Львова, як до себе додому. Всі розуміють слова, що я вживаю. Так, як моя бабця колись говорила. Більшість часу я провела в Києві. Київ – чудове місто, мені воно дуже подобається. Хоч у Києві не розуміли так добре моєї української мови. Наприклад, ніхто не знав, що таке «колєжанка» або «піти на долину».  Я кажу: «Піду на долину й то дістану...» Запитують: «Куди, куди ти підеш? До льоху?»
У Миколаєві я була чотири дні, читала лекції в двох університетах, мала зустрічі в двох бібліотеках, давала інтерв’ю на телебаченні. Мене запросила до цього міста Таня Остапчук, професорка Чорноморського університету імені Петра Могили. Мій поїзд мав прибути до Миколаєва о 3:30 ранку...

- Ну, от Ви вже кажете «поїзд», а не «потяг»...

- Україна впливає (усміхається – авт.)... Я встала раненько, довкола темно, світить одна жарівочка, стою на станції, чекаю на таксівку, яку мені мали замовити, але нікого немає. Телефоную за номером, яким мені дала Таня Остапчук, там відповідають по-російськи. Я нічого не зрозуміла. Пробую пояснити українською, мені у відповідь шось знову по-російськи. Я далі нічого не розумію. Зрештою, кажу, що я приїхала з Америки. Мій співрозмовник зробив паузу й, чую, звертається вже не до мене, а до когось іншого. Все, що я з того зрозуміла, – «дєвушка», «Амєріка». Раптом одне авто на майдані перед станцією починає блимати фарами, сигналити. Я зрозуміла, що то «сигнал» для мене. Чоловік, який сидів за кермом у таксівці, знову заговорив щось по-російськи. Все, що я зрозуміла: «Не журіться, буду на вас вважати...»
У Миколаєві більшість людей  розмовляють російською, але коли я казала, що не розумію, то або переходили на українську, або направду пробували, щоб я зрозуміла. Я навіть так заприязнилася з двома миколаївськими панями. Мала кілька вільних годин й зайшла до крамниці, де продають перстені, почала  розмовляти з продавцями, які нічого не знали про те, чому в Америці, Канаді, Австралії – скрізь по світі з’явилася українська діаспора, чому переважно люди на Захід приїхали з Галичини, не знали, що в діаспорі є українські церкви, українські школи, українські газети, українські банки... Ми розмовляли з ними, напевне, з годину...

- Але перстень Ви таки купили? Напевне, більше з чемності...

 - Купила (усміхається-авт.) З приємністю. Коли я виходила, то вже в дверях почула, що одна продавщиця до другої каже щось по-українськи й то було мені найриємніше почути.
У Миколаєві в бібліотеці ми говорили про життя в Америці й мою українську ідентичність.То був клуб англійської мови й мене вразило, як добре всі в ньому володіють англійською мовою. Я також зустрілася з народними майстрами, які починають там відроджувати народне мистецтво. Дивно, що дослідники ніде не можуть знайти старих писанкових взорів з Миколаєва. Є з Одеси, Херсону, але немає з Миколаєва. Але вони починають досліджувати свою історію й пробують докопатися.

- Ви писанкарка в генах. Чи Ви дивитеся на світ через писанкарські «окуляри»?

- То була частина моєї Фулбрайтівської теми «Вплив народного мистецтва на творчість українських мистців на початку ХХ століття».  Коли в 1980-ті роки я вчилася в Нью-Йоркському університеті, була одна лекція про Соню Делоне, «russian born» мисткиню. Але я взяла енциклопедію й прочитала, що насправді вона народилася в Україні, але більшу частину свого життя прожила в Парижі. Кілька років тому була виставка Соні Делоне в музеї Copper Hewitt у Нью-Йорку. Вона була не лише маляркою, а й займалася дизайном. Я дивилася на її картини, текстиль і бачила наші плахти, вишивки, крайки... Тоді в Українському музеї в Нью-Йорку була виставка модерністів - Петрицького, Богомазова, Екстер...  І мені пригадалася знову Соня Делоне. Я почала досліджувати про неї більше. Так як Пабло Пікассо на початку ХХ століття любив малювати натюрморти, на яких посередині стояла пляшка, вона малювала натюрморти, посередині яких красувалася писанка.
Оглядаючи кожну картину в Українському музеї, я впізнавала взори, які знала з дитинства. Богомазов малював маринарку в «сосонку», яку я бачила на писанках з Курщини чи Бойківщини. Я почала тепер детальніше вивчати біографії художників. З’ясувалося, що в Богомазова є портрет жінки, яка тримає в руці якийсь загадковий предмет. Коли я пішла до архіву Святої Софії в Києві, то знайшла там ескіз того самого портрету й побачила, що жінка тримає в руці писанку, на якій добре видно жовтаві лінії. Виявилось, що Богомазов мешкав на Херсонщині, а такі писанки писали на Східному Поділлі (а то недалеко) і, мабуть, він їх бачив.

- У Вашій творчості, наскільки знаю, є також модерні твори, інспіровані мистецтвом Соні Делоне...

- Мене попереджали – після подорожі в Україну ти почнеш експериментувати. Заки я поїхала, Соня мала на мене великий вплив і я почала черпати натхнення з її творчості й застосовувати елементи з неї до своїх писанок. Тепер я працюю над іконою, інспірованою творчістю Соні Делоне. Повернувшись з України, я тепер починаю експериментувати з творами Марії Приймаченко...

- З наших попередніх інтерв’ю пам’ятаю, що Ви дуже прискіпливо ставитеся до поняття «чистоти жанру» і розмежовуєте писанки.

- Писанка – це життя. А воно, як відомо, багатогранне й розмаїте. Отак і писанки. Є традиційні, що мають метрику – з покоління в покоління. А є діаспорні: люди виїхали з України, привезли із собою цю традицію, але з часом забули, що, де і як, й почали витворювати свої взори. Так було змінено наголоси – важливою стала не стільки символіка, скільки, щоб взір був дуже насичений. Є ще авторські писанки. Це може бути картина, ікона, або, як у мене, гуцульська кераміка на яйці. Діаспорні писанки не підписувалися, вони були призначені найперше для великоднього кошика. Авторські ж - це авторська праця. Колись я не підписувала писанки, але потім почала зустрічати свої роботи, які хтось казав, що то його.

- В Україні тепер пишуть писанки всі, хто має бажання. Чи не призведе це до «попси» в писанкарстві? Чи не спричинить розмиття самого цього мистецтва?

- Вірю, що цього не станеться. Бо тепер ми є свідками відродження всього народного мистецтва. Була в музеї Гончара й бачила вираз обличчя двох жінок, які вперше побачили вишивку свого району й сказали, що обов’язково навчаться вишивати. Бачила, як студенти писали писанки з взором, який був у тому селі, звідки вони походять, двісті років тому.
Тепер в Україні настала благословенна пора відродження. Я це навіть порівнюю з Україною 1918 року. Маскультурі, думаю, не вдасться її забити. Крім того, є багато науковців, дослідників, які прагнуть іти до джерел. Ви знаєте, що мені було найприємніше? Зустріла двох писанкарок, праці яких бачила в інтернеті. Одна з них виносить мою книжку, видану в 1993 році, а вона подерта, пошматована, мені то був найбільший комплімент. Таня Коновал, вона з Донбасу, прочитавши мою книжку, почала писати писанки. Стипендія Фулбрайта дала мені нагоду поспілкуватися зі старшими майстрами, які не користуються комп’ютером, я працювала також з музейними фондами. Я так ціную ті 7 місяців: з кінця вересня 2014 до січня 2015-го, а тоді від квітня – до вересня 2015-го!

- Призначення писанки сьогодні... Недавно одна майстриня створила писанку пам’яті героїв Небесної сотні й назвала її «Великоднє коливо»...

- Народне мистецтво мусить розвиватися, воно живе. Але розвиваючись, не повинне втрачати свого початку, забувати свої першоджерела. Треба зберегти традицію, традиційні писанки. Ті ж писанкарі, що хочуть робити свої, авторські, нехай роблять. Але я радила б їм перш, ніж експериментувати, дізнатися про своє минуле – заки зачнете бігати, мусите навчитися ходити...

Інтерв’ю провела
Катерина Кіндрась