ПАПА РИМСЬКИЙ І ГЕОРГІЄВСЬКА СТРІЧКА

Четвертого травня на площі Святого Петра у Ватикані сталася неординарна подія. Депутат Держдуми Росії від комуністичної партії Павло Дорохін привітав Папу Римського Франциска з Днем перемоги й почепив на понтифіка... георгіївську стрічку.
"Вчора я був на генеральній аудієнції Папи Римського Франциска на площі Святого Петра у Ватикані. Я сказав Папі, що через 5 днів у нас велике свято - День Перемоги, вручив йому пам'ятну медаль до 70-річчя Перемоги. Сказав, що наш народ заплатив за неї 26 мільйонів душ. Попросив Папу бути разом з нами і на знак солідарності одягнути георгіївську стрічку. Він сам прикріпив її на рясу, й бесіда продовжилася ", - захлинаючись від радості, повідомив депутат-комуніст.
Це вже не перший серйозний прокол Понтифіка. Спочатку він подарував Путіну, руки якого по лікті в християнській крові, медальйон «Ангел-миротворець», потім зустрівся в Гавані з патріархом Московським Кірілом, який використав цю зустріч для подальшого проштовхування божевільної  ідеї «руского міра», і ось тепер абсолютно незрозуміла зустріч з російським депутатом-комуністом і чіпляння георгієвської стрічки.
Чи знав Понтифік, що цю стрічку вручав йому представник партії, засновники якої мільйонами нищили тих, хто з гордістю носив колись її на своїх грудях. Цей геральдичний елемент використовувався в системі державних нагород Російської імперії в другій половині XVIII - початку XX століть. Орденська стрічка - атрибут вищої військової нагороди Російської імперії, ордена Святого Георгія.
Після кривавого більшовицького перевороту 1917 року «георгіївські» відзнаки припинили офіційне існування, в подальшому стрічка до них використовувалась у відзнаках в білогвардійському русі та в російських підрозділах Вермахту під час Другої світової війни. Пізніше Сталін, зовсім так само як сьогодні Путін, зробив вигляд, що більшовики не вбивали мільйонами тих, хто носив ці стрічки на грудях, і зухвало зробив її прототипом нових радянських нагород - ордена Слави й медалі «За перемогу над Німеччиною», а також гвардійської стрічки. 8 серпня 2000 року з ініціативи Кремля орден Святого Георгія, елементом якого є стрічка, було відновлено як вищу військову нагороду Російської Федерації.
Як окремий символ, ця стрічка стала відома у 2005-2007 роках, у ході започаткованої за наказом Путіна державним інформаційним агентством «Новости» і РООСПМ «Студентська громада» акції «Георгіївська стрічка» з поширення серед населення в День перемоги невеликих відрізків стрічок, за формою й кольором подібних до георгіївської. Метою акції були задекларовані «створення символу свята Перемоги», «вираз поваги до ветеранів, данина пам'яті полеглим на полі бою, вдячність людям, які віддали все для фронту».
Через явну підміну понять і відверту пропагандистську спрямованість акції, стрічка стала сприйматися як знак належності до російського імперського простору. Серед скептиків, за схожість з окрасом відомого сільськогосподарського шкідника, стрічка отримала назву «колорадська». З 2014 року георгіївська стрічка стала символом сепаратизму та проросійських бойовиків в Україні.
Ось така коротка історія цієї стрічки, з якою нині, пришпиливши її на камуфляж, убивають українців на їхній же землі путінські грушники й найняті ними сепаратисти. І дивно, що Папа цього не знає.
Відразу після події на площі Святого Петра в Римі Римська курія оприлюднила заяву, що, мовляв, Папа Франциск, нічого цього не знав, а тому дозволив пришпилити стрічку до своєї сутани. Дивно, як для Папи, який мав би обережніше дозволяти чіпляти різноманітні світські символи на свою сутану. Бо наступного разу який-небудь Жириновський почепить йому медаль «За визволення Криму від українських бандерівців» і що, він покірно дозволятиме творити над ним таку наругу?!
А окрім того, що це за оточення таке в Папи, яке організовує аудієнції не для сподвижників віри Христової, а для відвертих безбожників, які й сьогодні, після рік пролитої крові, продовжують сповідувати ідеї войовничого атеїста Лєніна й великого грішника Сталіна, який вимордував у ГУЛАГу сотні тисяч священиків?! Невже не знайшлося в оточенні Папи нікого, хто підказав би, що спілкуватися з переконаним комуністом Дорохіним – це означає зраджувати пам’ять мільйонів забитих, вимордуваних голодом, закатованих у чекістсько-гебежних застінках, серед яких були й повні кавалери Георгіївських хрестів
Аби усвідомити, в нащадка яких сил Папа Римський прийняв георгієвську стрічку, варто лишень згадати, як більшовики потопили в крові Крим восени 1920 року. Після того, як армія Врангеля змушена була тікати за кордон, більшовики, увійшовши на півострів, закликали нікого нікуди не тікати, твердо пообіцявши всім військовикам-врангелівцям амністію. Але 17 листопада 1920 року Кримревком опублікував наказ № 4 про обов'язкову реєстрацію в триденний термін іноземців, осіб, які прибули до Криму в періоди відсутності там радянської влади, офіцерів, чиновників та солдатів армії Врангеля. Були забуті всі обіцянки амністії. За планами радянських властей Криму, знищенню підлягали особи, що підпадали в зазначені категорії. Причому радянська влада не брала в розрахунок, що багато хто не побажав евакуюватися цілком свідомо, оскільки були або мобілізованими примусово (кадрові військовики та ідейні вороги радянської влади переважно евакуювалися) та вважали, що їм нічого тому не загрожує, або повірили обіцянкам амністії та вважали можливим спокутувати своє знаходження в білому таборі працею на користь своїй батьківщини.
Масові спискові розстріли стали виконанням інструкції Лєніна органам слідства розслідувати справи «без ідіотської тяганини». На практиці це означало, що репресії застосовувалися не індивідуально, залежно від тяжкості вчиненого злочину та особи обвинуваченого, а одразу до групи осіб, зазначених у списку; затримані жодного разу не допитувалися, їм не було пред'явлено конкретних звинувачень, не кажучи вже про виконання інших обов'язкових процесуальних вимог. Обґрунтуванням для застосування репресій з'явилися зовсім нові склади «злочинів», як-то: «козак», «буржуй», «священик», «солдат», «біженець», за які покладено лише одне покарання - розстріл. Георгієвських же кавалерів, якщо таких вишукували більшовицькі нишпорки, перед розстрілом ще й жорстоко катували, вирізуючи у них на грудях георгієвські хрести. Ось у нащадка яких сил прийняв на площі Святого Петра в Римі Папа Франциск георгієвську стрічку. Сумно й боляче.
Немає сумніву, що ієрархи Української греко-католицької церкви знову, як і після зустрічі Папи з патріархом Кірілом у Гавані, знайдуть тисячу й одне виправдання таким діям Понтифіка. От тільки навряд чи вони влаштують душі тих, кого діди путіних і дорохіних жорстоко катували й вбивали тільки за те, що за відвагу їх нагороджували хрестами Святого Георгія з гергієвською стрічкою над ними.

Андрій Гурин
Спеціально для «Нової газети»

МОЛОДА «ВОЛЯ» ПРОТИ СТАРОЇ ГВАРДІЇ

 26 травня в головному нью-йоркському осідку Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) відбулася зустріч з народним депутатом України Юрієм ДЕРЕВ’ЯНКОМ, співавтором законів про люстрацію та очищення влади, який перебував у США у приватних справах і виявив бажання зустрітися з українською громадою. Зустріч було зорганізовано об’єднаним комітетом американських українських організацій (нью-йоркськими відділами УККА та ООЧСУ). Київського гостя представила президент УККА Тамара Олексій. Після короткого ознайомлення з програмою та історією творення нової партії «Воля», яку представляє Юрій Дерев’янко, він відповів на низку запитань. Модератором зустрічі виступив відомий лідер української громади Аскольд Лозинський.

 Наша довідка: Юрій ДЕРЕВ’ЯНКО - народний депутат України VII скликання, голова підкомітету з питань контролю за дотриманням законодавства у сфері боротьби з організованою злочинністю й корупцією. Співзасновник та лідер партії «Воля». Засновник і голова Всеукраїнського благодійного фонду Юрія Дерев’янка.
Народився 7 травня 1973 року в Надвірній Івано-Франківської області. В 1996 році закінчив Київський державний економічний університет зі ступенем магістра за спеціальністю "Облік і аудит". У 1996-1998 роках - заступник директора з комерційних питаннь об’єднання "Каскад", 1998 -2011 - віце-президент, президент  акціонерного товариства "Енергокомплект". Протягом 2010 -2012 років - депутат Івано-Франківської обласної ради (мажоритарний кандидат, член політичної партії "Фронт змін"). З  2012-го до сьогодні - народний депутат України, обраний у мажоритарному окрузі на Івано-Франківщині. Співавтор та координатор 55 законопроектів, з яких 7 стали законами. Одружений, виховує разом з дружиною Анастасією трьох дітей. Мешкає й працює в Києві.

ПРО ПАРТІЮ «ВОЛЯ»

- У  США я вперше. Я тут у приватній поїздці, але хотів би коротко представити наймолодшу й найменшу політичну партію у Верховній Раді, яку представляю, - «Воля». Тому прийшов сюди поспілкуватися зі своїми земляками, однодумцями й подякувати українцям Америки за велику допомогу, яку вони надсилали на Майдан, а сьогодні передають нашим хлопцям в АТО.
Наша партія «Воля» в парламенті виборола лише два місця. Але за кількістю «бійців», які мають стержень, дух, свідомо пішли в політичну діяльність, щоб робити конкретні реальні кроки, ми багатоголосі. 21 червня 2014 року група людей, які стояли й боролися на Майдані, прийняла рішення йти у велику політику, щоб змінювати не ситуацію, а систему. 37 кандидатів  від нашої партії балотувалися в мажоритарних округах. Але стара система всіляко намагалася нас не допустити до виборів, тому що в мажоритарних округах ми виступали проти таких одіозних осіб як Ігор Калєтнік, Давид Жванія....  
Наша політична сила – багатолідерна: в нас немає єдиного вождя, зате є кістяк лідерів. «Воля» має сьогодні 250 осередків у 21 області. Програму й напрямну діяльність партії визначають 5 головних кроків, які потрібно зробити: перший - провести люстрацію й створити національний кадровий резерв, другий –ліквідувати корупційні схеми, третій – створити потужну систему оборони, четвертий - створити незалежні від олігархів засоби масової інформації, п’ятий – децентралізувати владу. Дещо нам вже вдалося. Наприклад, ми вважали й вважаємо, що люстрація – це дуже важливий крок для очищення влади, щоб не могли взяти реванш регіонали так, як це було в 2010 році. Розробили законопроект про люстрацію, оскільки 85 відсотків населення України вимагали очищення влади. Закон було схвалено 249 голосами.
Ми вважаємо, що суттю люстрації повинне бути не тільки очищення, а й заміна влади. Тому потрібен національний кадровий резерв - фахові, здібні, чесні люди, які без хабарів і кумівства прийдуть на зміну старій гвардії й обіймуть відповідальні посади.

ПРО КОРУПЦІЙНІ СХЕМИ

- Більшість схем, які працювали за часів Януковича, на жаль, і далі працювають і після, здавалося б, повалення його режиму. Теплоелектростанції, обленерго - фактично кожна  галузь, про яку ми говоримо, контролюється олігархами.  І ті схеми, на превеликий жаль, поки що ще працюють. Просто поміняли керівників. На превеликий жаль, чимало з тих, що стояли на Майдані й вимагали справедливості, спокусилися на гроші й стали новими дійовими особами цих схем.
Новий бюджет на 2015 рік знову формувався так, що враховував насамперед інтереси скоробагатьків. Для прикладу, 1,8 мільярда гривень – сума, яку уряд виділяє вже після Революції Гідності, щоб заплатити Юрі Єнакієвському на підставні компанії. Ми були в шоці. Оборудку вдалося заблокувати, але справу й досі не розслідувано.
Ми хочемо позбавити руйнівного впливу олігархів на владу й економіку в цілому.  Для цього провели величезну акцію, вимагаючи внесення змін у ті закони, які стосуються податків олігархів та скасуввання пільг, які вони мали. Є вже перші результати: одна з компаній Коломойського має заплатити 2 мільярди гривень у державний бюджет. Щоб все це зупинити, недостатньо мати депутата, треба мати активну громаду. Наші партійці на місцях саме над цим працюють.

 ПРО ВЛАДУ Й ГРОШІ

- На превеликий жаль, у нашому парламенті навіть серед демократичних фракцій є велика кількість депутатів, які потрапили до Верховної Ради тому, що цього хотіли такі люди, як Фірташ, Коломойський,  Пінчук, Портнов, Медведчук та інші. Тому що стара система виборів лишилася. Закрита, корпоративна, коли є керівник партії й закритий фінансист, який фінансує партію й визначає, хто має йти до парламенту й що від нього вимагається. Наведу приклад попередніх виборів, щоб ви розуміли, про що йдеться. Одна хвилина ефірного часу політичної реклами під час виборів на центральних телеканалах, таких як «Інтер», коштувала 186 тисяч гривень. Це 18 тисяч 600 доларів. Бюджет всіх політичних партій в Україні під час виборів в сумі становив більш як півмільярда (!) доларів. Коли ми про це розповідали нашим колегам з Німеччини, то вони наводили свою статистику: сумарна вартість  бюджету всіх політичних партій, що балотуються до Бундестагу, на останніх виборах становила 70 мільйонів євро або близько 80 мільйонів доларів. А в злиденній, нещасній Україні, підкреслюю ще раз, більш як півмільярда доларів! Це свідчить про те, що люди, які профінансували такі вибори, мають безпосередній вплив на народних депутатів, які формують парламент і голосують за певні закони, а парламент, у свою чергу, формує уряд й всі головні державні адміністрації й, зрештою, вся ця система працює на того, хто цю музику замовляє. Й робить це не задля доброчинної місії, а щоб «відбити» «проінвестовані» гроші сторицею. В тому числі й через бюджет, монополію, пільгові привілеї й таке інше. Зруйнування цієї системи – один з головних ключів до тих наслідків, які ми сьогодні маємо.
Напередодні  парламентських виборів до нас підходили представники грошових «мішків» і пропонували фінансову підтримку - ви знаєте, що в ході виборів було полювання на «обличчя з Майдану» і представників АТО, буквально кожна політична сила вважала за необхідне в своїй першій десятці мати таких представників, щоб отримати якомога більшу підтримку постмайданного народу.  Умова була така: ми вас фінансуємо, але 60-70 відсотків вашого списку формуємо самі й окреслюємо теми, які ви не чіпаєте. Пропозицію ми відхилили й пішли на вибори в 37 мажоритарних округів й, зрозуміло, не могли дістати великої перемоги за таких реалій. Поки ми не змінимо виборчу систему, такі схеми працюватимуть.

ПРО ЛЮСТРАЦІЮ

- Чехословаччина, Угорщина й Польща провели люстрацію на початку дев'яностих. Основних причин було дві: страх проникнення комуністичних або російських спецслужб в новий уряд і побоювання, що колишні інформатори та співробітники спецслужб займатимуться шантажем, переслідуючи далеко не національні інтереси. Нашій країні люстрація передусім була потрібна, аби відправити в минуле 90 відсотків українського політикуму, який скомпрометував себе, і відкрити шлюзи для входження у владу нових людей та ідей. Питання очищення влади від російських спецслужб і радянських пережитків також відкрите.
Аби виправдати очікування суспільства, потрібно було запропонувати максимально конкретний проект і критерії люстрації. І це, зрештою, вдалося зробити у вимученому Радою законі "Про очищення влади". Тепер ми маємо універсальне "сито", яке дозволить нам відсіяти "старорежимних" і корумпованих чиновників, зрадників, прихильників сепаратистів та терористів, що сприятиме підвищенню довіри до державного апарату та значно полегшить процес реформ, який зараз всіляко гальмується.
Корумпованість – це не наслідок, а першопричина. Очищення влади стало головною вимогою Майдану. Фінальна версія закону про люстрацію нараховує значно більше категорій посадовців, яким забороняється займати державні посади протягом 10 років. Як на мене, це неймовірний шанс, який дасть можливість на звільнені місця прийти новим, гідним і фаховим людям.

ПРО РЕВАНШ

- Одну частину реваншу ми заблокували через закон про люстрацію, а другу, яка стосується вищих навчальних закладів, через закон, який забороняє особам, які голосували за закони 16 січня, обіймати посади керівників у вищих навчальних закладах. А такі одіозні особи, як Калєтнік, Мельник, Ківалов намагаються вчепитися  в ці посади, вони мають великі гроші, великі зв’язки і чекають реваншу. Вони дуже радіють, що немає реальних докорінних реформ і дуже тішаться, що рейтинг їхнього злодійського блоку, який раніше називався Партією регіонів, росте. Тому нам дуже небезпечно розчаровуватися, робити ту саму помилку, яку ми зробили в 2010 році, що наші сподівання не виправдилися і в результаті ми отримали реванш. Ми маємо бути сильними, послідовними, примушувати владу робити правильні кроки, допомагати їй робити ці кроки, там, де вона помиляється, корегувати, конструктивно підказувати.

ПРО АНТИКОРУПЦІЙНЕ БЮРО

-Нагадаю, що Антикорупціне бюро – це новий правоохоронний орган, який має на меті  боротьбу з корупцією тільки серед вищого ешелону посадовців: президент, міністри, депутати, голова Нацбанку. Це той орган, який має свою розвідку, силові структури, аналітичну службу. Й в тому числі прокурорську. Одна з умов - не брати туди людей, які раніше боролися з корупцією в інших державних органах. Важливо також, щоб та прокурорська служба, яка сьогодні прогнила наскрізь, не перенеслася як вірус у цю нову структуру.  Антикорупційне бюро має запрацювати з кінця жовтня цього року. Ми покладаємо великі надії на цей орган.

ПРО КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД

- 26 лютого за моїм авторством та іншими співавторами Верховною Радою було ухвалено одну з перших постанов, яка стосувалася звільнення суддів Конституційного суду, які дали можливість Януковичу узурпувати владу в 2010 році. Ви знаєте, що Конституційний суд був сформований трьома гілками: Верховною Радою, Президентом і з’їздом суддів. Ми, як Верховна Рада, тоді свою квоту відкликали й обрали частинно нових суддів. З’їзд же суддів за рік часу того не зробив. Президент так само. Коли його обов’язки виконував Турчинов, це було неможливо, згідно з Конституцією, але з 7 червня  2014 року ми маємо нового законнообраного президента, але віз і нині там. Тобто, фактично Конституційний суд – структура, яка слухняно виконувала будь-які вказівки режиму Януковича, залишилася на плаву.
Мене запитують, чому ми не можемо Конституційний суд розпустити або передати його повноваження Верховному суду? Тому що це є норма Конституції. Треба мати 300 голосів, щоб внести до Основного закону необхідні поправки, політичну волю і єдність. Сьогодні, на жаль, це нереально.

ПРО МАЙДАН, ЗЛОЧИН І КАРУ

- Чому немає сьогодні відкритих публічних судів проти тих, хто розстрілював Майдан? Наприкінці листопада минулого року я подав позов проти колишнього міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, який віддавав накази вбивати демонстрантів. Було зібрано кілька тисяч підписів співпозивачів. Суд спочатку довго ігнорував цей позов, а потім все-таки почався судовий процес. Але Захарченко втік так само, як і Янукович, до Росії. Тобто, не було кого судити. Чому сьогодні немає жодного покараного за розстріл Майдану й інші протизаконні, злочинні дії?  Це корупція. На найвищому рівні в прокуратурі. Тому прокурор Віталій Ярема пішов у відставку. Сьогодні це саме запитання адресується й прокурору Віктору Шокіну. На сьогоднішній день немає жодного вироку з цього питання, не названо жодного організатора, жодного керівника цих злочинів, є тільки кілька беркутівців, які тимчасово тримаються під вартою. Це дуже сумно й дуже гірко...

ПРО КРИМ І ДОНБАС

- Крим – український. Був, є й має залишатися. На превеликий жаль, значна частина людей, які там живуть, знаходяться під тиском Росії й вимушені приймати російське громадянство, перереєстровувати свої бізнесові компанії, переводити їх в російське правове поле. Але це питання часу. Як на мене, Крим і Донбас взаємопов’язані. Хоча Крим – це анексія, а Донбас – агресія. Якщо ми думаємо, що можемо силою протистояти  Росії, то це малоздійсненно. Як нереальним було колись силою перемогти Радянський Союз. Але Радянський Союз сам розвалився. На моє глибоке переконання, нам потрібно тримати межі тієї лінії оборони, які ми зараз маємо на Донбасі, не пускати агресора далі. Але й працювати над тим, щоб разом з усім світом економічно знекровлювати Росію, щоб її падіння відбулося приблизно так, як це сталося з Радянським Союзом, що перетворився на руїну зсередини. Є велика спокуса воювати. Але в Україні немає чим адекватно воювати і тим більше воювати з такою непередбачуваною потугою як Росія.

 ПРО СЕБЕ І ЧАС

- Мене обрали народним депутатом у 2012 році в 87-му мажоритарному окрузі на Івано-Франківщині – в тих краях, де я народився, жив до 18 років і де нині живуть мої батьки. З 1991-го до 2005-го я займався підприємницькою діяльністю. Але не тому, що дуже хотів бути підприємцем. У нашій  сім’ї було троє дітей і в 1990-ті роки, коли почалася руїна, в батьків не було грошей, щоб нас навчати, тим паче в Києві, куди я переїхав, вступивши до університету. Батько  працював інженером-механіком на буровій вишці, мама – вчителькою в школі. Щоб підробити, я влаштувався нічним сторожем і отримував 120-130 рублів – вдвічі більше, ніж заробляли мої батьки. Тоді започатковувався посередницький рух: можна було купувати-продавати й отримувати прибуток. Ми з хлопцями, навчаючись на стаціонарі, зареєстрували компанію, яка займалася посередництвом. Справи пішли успішно: ми займалися виробництвом мультфільмів, оптовим продажем медикаментів, поліграфічних матеріалів, металів, потім купили кілька готелів, знайшли інвесторів... Але сталося так, що мій бізнес-партнер і близький приятель після третього інфаркту помер. Це була одна з причин, яка підштовхнула мене до бажання позбутися активів. У 2010 році я став депутатом Івано-Франківської обласної ради, а в 2012 -му– кандидував до Верховної Ради. На своєму персональносу сайті й на сайті Верховної Ради я публічно оприлюднив свої декларації за всі роки праці. Частину коштів, які отримав від продажу своїх бізнесових об’єктів, поклав до банку,  частину вклав у цінні папери. Вони давали й дають мені можливість жити. Певну частину цих прибутків я використовую на доброчинні цілі. В 2009 році мій благодійний Фонд почав працювати в рідній Надвірній, а потім і в інших містах та селах – це елементарна вдячність моїй малій батьківщині. Я вважаю, що гроші побідні до скальпеля: з допомогою нього добрий, фаховий лікар може комусь врятувати життя, а недобрий, навпаки, людину цього життя позбавить...

Записали
Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський

39-Й УКРАЇНСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ У НЬЮ-ЙОРКУ

15-17 травня в Мангетені під покровом церкви Святого Юра відбувся традиційний фестиваль української культури

Традиційний український фестиваль, який минулими вихідними відбувся на Сьомій вулиці в Мангетені утридцятьдев’яте, став, без перебільшення, найвелелюднішим українським фестивалем Великого Нью-Йорка останнього десятиліття, ввібравши в себе всі радощі й тривоги сучасної України. Про це під час урочистого відкриття в п’ятницю ввечері, 15 травня, говорив отець Вернард Панчук, настоятель Української католицької церкви Святого Юра, яка започаткувала це свято й всіляко впродовж десятиліть намагається не просто втримати його, а втримати на високому організаційно-мистецькому рівні.  Про це у вітальному листі підкреслював і єпарх Стемфордський, владика Павло Хомницький: «Дякуючи Богу, знову є нагода загостити на український фестиваль при Українській католицькій церкві Св.Юра. Ми всі його чекаємо, щоб втішитися та насолодитися українським мистецтвом, музикою, танцями, різноманітними смачними стравами та цікавим товариством...»
Попри традиційність, прикметною ознакою цього року була помітна увага до українства з боку американських високопосадовців. Висловити слова подяки та свою підтримку українській громаді, а через неї й всьому українському народові завітали члени міської мерії та законодавчих зборів Нью-Йорка: Бред Гойлмен, сенатор-демократ від 27-го округу Мангетена, Розі Мендес - член Нью-Йоркської міської Ради, яка представляє 2-й округ Мангетена, Сюзан Стетцер - регіональний менеджер від мангетенської громадської ради № 3.
Якби потрібно було назвати три найголовніші визначальні особливості цьогорічного фестивалю, то це, напевне, відданість українським традиціям, доброчинність і велике чуття єдності з Україною. Це відчувалося в усьому – від естетичного оформлення мистецької програмки свята, яку хотілося взяти до рук й перегортувати, мов художній витвір, до її наповнення.
Головне дійство, зрозуміло, відбувалося на сцені - у фестивалі взяли участь більш як три десятки танцювальних і співочих гуртів та солістів, відомих виконавців та дебютантів, із знайомим репертуаром і зовсім новим, серед яких брати Добрянські, Оля Фриз, Наталія Крутовська, Софія Найда, Наталя й Данило Блищаки, Христина Шафранська, Божена Дергало, Василь Чорний, Максим Лозинський, який присвятив пісню "Моя маленька незалежність" Надії Савченко, уславлений танцювальний ансамбль «Сизокрилі» та їхні «дочірні» школи, школа бального танцю Наталії Лемішки, хореографічні колективи Григорія Момота, дівочий хор під керівництвом Анни Бачинської... Ці імена вже стали «брендами» й не потребують особливих представлень.
Широкою була й географія учасників свята - слухачі радо вітали кожного учасника з Нью-Джерзі, Лонг-Айленда, Конектикуту, особливо щиро гостей «здалека» -ансамбль «Ватра» зі Львова під керівництвом Андрія Кучерепи та школу українського танцю «Явір» з Торонто, де керівником Тамара Татух. Але найщедріше винагороджували оплесками найменших – артистів-вихованців нью-йоркської «Світлички» 83-го відділу Союзу українок (вихователі – Дарія Генза і Дарія Дроздовська) та школи катедри Св.Трійці, що на Брум-стріт у Нижньому Мангетені (керівник – Оленка Гошовська).
Цьогорічний 39-й український фестиваль у Нью-Йорку був просякнутий духом доброчинності.Тон задавав Організаційний комітет фестивалю, який оголосив, що частину своїх прибутків жертвує до міського Фонду розвитку Нью-Йорку, для відбудови свого мікрорайону й допомоги тим, хто постраждав унаслідок трагедії після вибуху газу в будинку на розі Другої авеню та 7-ї вулиці. Серед «вендорів», тобто орендаторів наметів, з яких продавалися картини, книги, вишивки, різноманітні сувеніри та знамениті українські страви, широко були представлені бізнесові й громадські організації, які сьогодні вважають своїм моральним обов’язком допомагати героям і жертвам Революції Гідності та війни на Сході України, більшість з яких постали в післямайданний час: Wounded Warrior Ukraine, American European Solidarity Council, Save Lives Together, Aid from First Ukrainian Assembly of God та ін.
Переймаючись болями й думками про материкову Україну,  учасники фестивального дійства не забували також про американські «українські острови», які також потребують підтримки та захисту. Наприклад, активно діяли приятелі  Українського музею в Нью-Йорку – переважно союзянки та їхні однодумці, які всі зароблені на фестивалі кошти передали у фонд розвитку цього музею.
Якби існував конкурс найзапашнішого «острова» фестивалю, то гранд-прі, без сумніву, отримав би 113-й відділ СУА, який очолює відома художниця Ілона Сочинська: з року в рік він традиційно наповнює, додаючи весняного настрою, фестивальну атмосферу ароматом конвалій та бузку, вирощених самими союзянками. А виручені кошти від продажу квітів, картин та інших мистецьких творів йдуть також на підтримку Українського музею та інших доброчинних проектів. До речі, 30 травня з ініціативи 113-го відділу СУА в Українському музеї в Нью-Йорку відбудеться доброчинний вечір класичної музики.
На цьогорічному фестивалі кожен міг знайти собі віддушину. Працювало дитяче містечко із забавами для наймолодших, «відпочинковий закуток» від «Разом» - для старших, «базар» від «Buy Ukrainian» - для тих, хто шукав модерні вишивані краватки, спідниці, штани і навіть шкарпетки, «молитовний намет» (так само, як колись на Майдані) – від молитовної групи «Чисті серця»...
А якби існував конкурс на найсмачнішу чергу, то його виграли б господині й господарі церкви Св.Юра та «Веселки» – черги по їхні вареники, борщ, голубці й канапки з шинкою «від Бачинського» розтягнулися майже на цілий квартал.
А в суботу ввечері гостей свята забавляв гурт «Галичани» під керівництвом заслуженого артиста естрадного мистецтва України Віктора Сидора.
За всім цим триденним дійством своїть самовіддана праця сотень добровольців, людей доброго серця, готових жертвувати своїм часом, енергією, талалнтом, знаннями, грішми задля української справи. Насамперед це Фестивальний комітет, до якого входили отці Вернард Панчук і Петро Шишка, Андрій Стасів (голова фестивального комітету), Анна Бачинська (координатор мистецької програми), Ірина Брацеро (адміністративний директор), Марія Маслович (скарбник), Ярослава Рубель (фінансовий асистент), Андрій Ільницький (директор Fundraising fund), Роман Верхняк (PR-менеджер), Богдан Бурміч (мистецький директор), Христина Мельник (координатор волонтерів) та 12 членів.
Навряд чи фестиваль відбувся б, якби його не підтримали спонсори, серед яких незмінно головний - Українська федеральна кредитова кооператива «Самопоміч» (Нью-Йорк), а також  «Платиновий» - ресторан «Веселка», «Золотий» – телефонна компанія WDT, «срібні» – East Village Meat Market,  Meest-America, Jimmy’s No.43, McSorley’s Old Ale House, St.George Owners Corporation, Wolodymyr &Anna Rak, Boscieshewsky Family, Blue & Gold Bar, та низка інших, чиї імена та назви можна було бачити на сторінках мистецької програмки.
Організатори 39-го Українського фестивалю в Мангетені під покровом церкви Святого Юра висловлюють щиру вдячність усім учасникам, жертводавцям, доброчинцям, партнерам, добровольцям, гостям за допомогу, посвяту, підтримку й віру в силу українського слова, української пісні, українського танцю, української єдності й українського духу в Нью-Йорку, Америці, Україні й цілому світі.

Фото Романа Верхняка

ЯК ГОЛОСУВАЛА УКРАЇНСЬКА АМЕРИКА НА ПОЗАЧЕРГОВИХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ
У США на чотирьох виборчих дільницях проголосувало 2582 громадянина України, що становить трохи більше 5 відсотків від загальної кількості зареєстрованих виборців. Такої низької явки не спостерігалося навіть у найзастійніші часи.

Цьогорічні дострокові парламентські вибори на дільниці  № 900090 у Нью-Йорку були менш велелюдними, менш вишиваними, менш співучими, менш замаяними прапорами.  Ми це відчули й помітили ще з Третьої авеню, ледь звернувши в обідню пору на 49-ту вулицю й не почувши багатоголосого й такого обнадійливого під час попередніх президентських виборів «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...»
Жодних черг. Біля входу до Генерального консульства, в якому розмістилася виборча дільниця, стояв чоловік у камуфляжі з пов’язкою «Правого сектора» на руці, з ним вели неквапну розмову дві жіночки старшого віку, навпроти молоді хлопці й дівчата з об’єднання «Разом» припрошували до гарячого яблучного напою, води, канапок і пропонували підтримати, купуючи все це добро, українських поранених у шпиталях Києва, Дніпропетровська та взяти участь у їхньому інтернет-аукціоні. Люди відгукувалися на цей заклик, купуючи те, що звичайно коштує долар-два по 10-20. Різниця йшла на допомогу пораненим.
Піднявшись на другий поверх, де традиційно відбувається голосування, серед членів виборчої комісії помічаємо знайомі обличчя: Павло Костюк, Володимир Войцюк, Світлана Грицай, Люба Шипович... Але більшість – молоді й мало знайомі, включно з головою виборчої дільничної комісії № 900090 в Нью-Йорку Іриною Мазур - молодою, симпатичною адвокаткою з Філадельфії, яка багато зусиль доклала до того, щоб створити додаткову виборчу дільницю у Філадельфії, але, на жаль, поки що безуспішно. Цікавимося,  як іде голосування. Пані Мазур дивиться на свій айфон і буквально за кільканадцять секунд видає нам інформацію: «Станом на першу годину 23 хвилини, проголосувало двісті п’ятдесят сім осіб...» З’ясовується, що цьогорічна виборча комісія працює на зовсім іншому організаційному й технічному рівні: спеціально до виборів лідеркою об’єднання «Разом» Любою Шипович створено чудовий веб-сайт, де можна знайти необхідну правову й відстежувати подієву інформацію, більше того, хід кампанії можна в інтерактивному режимі відслідковувати на своїх айфонах-айпедах. Уся робота комісії осучаснена й оновлена, тому що до виборчої комісії прийшло молоде покоління енергійних, освічених, мобільних, сучасних, небайдужих людей: Ірина Мазур (голова), Данило Яворський (заступник), Люба Шипович (секретар), Галина Баган, Ірина Балабан, Пилип Богачук, Ростислав Виговський, Володимир Войцюк, Ольга Глагов’як, Світлана Грицай, Павло Костюк, Нестор Музичка, Анна Надолинна, Олексій Піхманець, Ростислав Соловей, Оксана Ткачук, Наталя Щирба – члени комісії.
Із «старих кадрів» у виборчій комісії лишилося лише двоє чи троє, решта – молоді, з ними дуже цікаво й легко працювати. Дуже важливо, що члени комісії знайшли спільну мову з дипломатами Генерального консульства України в Нью-Йорку, які в усьому їм допомагають...
Щоб прояснити настрої нью-йоркського українського електорату, наш тижневик поцікавився у деяких виборців, за яку політичну силу вони віддали свої голоси.

Олег  Москалин, родом з  Тернополя:
- Я голосував за Арсенія Яценюка, моя дружина також. Він чесний, молодий, мудрий, освічений, має великий досвід державної роботи. Надіюся, що він зможе навести в країні порядок. Я також поважаю Петра Порошенка, маю велику надію, що вони з Яценюком не обдурять народ, як робили це їхні попередники. Бо в них обох є діти, вони обоє ходять до церкви... Повинно ж щось змінитися!  Заплачено дуже високу ціну за те, щоб вони прийшли до влади й змінили країну. Я був на Майдані - і в Києві, і тут, у Нью-Йорку. Бачив, як вмирали за Україну хлопці, наші хлопці...(плаче-авт.)

Григорій Рекалюк, родом зТернопільщини:
- Голосував за «Самопоміч», бо хочу, щоб до парламенту прийшли молоді, зробили нарешті якісь реформи. Андрій Садовий поставив себе  в списку аж 50-им, а вперед пропустив молодих. Це вже ознака того, що він не на себе працює, а на людей. Я йому вірю...

Олег Коропіта, в Нью-Йорку у відрядженні, родом зі Львова, повертається цього тижня до України:
- Я проголосував за  «Самопоміч». Це нова політична сила, яка за дуже короткий час  набрала доволі солідний рейтинг. Їхній лідер Андрій  Садовий - гарний мер для Львова і він зможе зробити багато для країни в цілому. Я живу у Львові й бачу, як він стає дедалі кращим і кращим. Львів’яни люблять свого мера. Добре, що він йде 50-им, бо ми не хочемо втрачати такого мера...
 
Володимир Войцюк, член виборчої комісії, мешкає в Нью-Йорку:
- Всі ми покладаємо велику надію на новий парламент, нового президента, новий уряд. Але однієї надії мало. Кожен повинен почати з себе. Моя бабця казала, що держава починається з подвір’я перед твоєю хатою...

На виборчій дільниці ми несподівано зустріли опального депутата Державної Думи Росії Іллю Пономарьова й запитали, що його сюди привело.
- Цікаво подивитися, як закордонними українцями організовано голосування в Нью-Йорку, – каже він, - я був спостерігачем на весняних українських президентських виборах в Одесі й Києві. Так сталося, що нині знаходжуся тут, у мене така ситуація, що не можу повернутися до Росії... Не очікую, що на цих виборах будуть якісь серйозні порушення, це видно за загальними настроями людей, а результат дуже важливий. Хоча знаків запитання на цих виборах також немало.
Що ж до «ситуації», то Ілля Пономарьов, депутат російської Державної Думи 5-го і 6-го скликань, підприємець у галузі високих технологій, член фракції «Справедлива Росія», як він сам сказав у короткому інтерв’ю нашому тижневику, «неправильно проголосував по українському питанню» 20 березня нинішнього року під час голосування в Державній Думі Росії щодо ратифікації Договору про анексію Криму і виявився єдиним із 450 депутатів, що проголосував проти цього ганебного акту загарбання чужої території. Ілля Пономарьов мотивував свій вчинок тим, що Україна, відмовившись від ядерної зброї, дотрималась свого слова, а Росія, анексувавши Крим, - ні.  Його звинували в «сделке с нацистами», виступі проти інтересів Російської держави й порушили питання про позбавлення депутатського мандату... Проти «інакомислячого» депутата в Росії розгорнулася ціла кампанія, як і проти деяких діячів культури (наприклад, проти відомого рок-співака, лідера гурту «Машина времени» Андрія Макаревича).
-Українські громадяни традиційно беруть більш активну участь у президентських виборах й менш жваво відгукуються на парламентські, - продовжує Ірина Мазур. - Багато хто, на жаль, просто недооцінює ролі й значення законодавчої влади в Україні, і сучасної, сьогоднішньої, зокрема...
Подумалося, можливо, українські виборці за кордоном були б більш активними, якби голосували й за свого кандидата. Адже вже давно йдеться про те, щоб закордонний виборчий округ мав і своїх представників у Верховній Раді, які знають їхні запити, клопоти та проблеми зсередини. І прецеденти були. На минулих парламентських виборах балотувався Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, його ввели до списків однієї з політичних сил, але потім ЦВК йому відмовила в реєстрації кандидатом у нардепи через те, що він безперервно перебував на Батьківщині менше часу, ніж передбачено в законі.
Загалом вибори відбулися на 112 закордонних дільницях, де в електоральні списки  було внесено 461 тисячу виборців, з яких проголосувало більше 40,5 тисяч  або 8,7 відсотка.
У Сполучених Штатах працювали чотири дільниці – у Вашингтоні, Нью-Йорку, Чикаго й Сан-Франциско. У США сумарно проголосувало 2582 громадянина України, що становить трохи більше 5 відсотків від загальної кількості зареєстрованих виборців. При цьому найбільшу активність продемонстрували українські громадяни на дільниці в Чикаго, куди прийшли віддати свої голоси 995 осіб. У Нью-Йорку в голосуванні взяли участь 877 виборців з 13388 зареєстрованих, більшість з яких віддали свої голоси за «Самопоміч» (27,38%), «Народний фронт» (17,64%), «Правий сектор» (14,55%  ), «Свободу» (13,75%) та Блок Петра Порошенка (13,52%).  У цілому ж, у США перемогу здобула “Самопоміч” (27,09%) Андрія Садового, друге місце посів “Народний Фронт” (18,45%) Арсенія Яценюка, на третьому – Блок Петра Порошенка (15,53%).
Як повідомило Міністерство закордонних справ України, хоч жовтнева активність й була нижчою в порівнянні із позачерговими виборами президента у травні, але найвищою серед усіх парламентських виборів, що проводилися після 2002 року.

 Фото Богдана Гриціва
Результати голосування на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня на дільниці № 900090 У Нью-Йорку:

Об'єднання "Самопоміч" – 27,38% (239 виборців)
Народний фронт – 17,64% (154 виборці)
Правий сектор – 14,55% (127 виборців)
ВО "Свобода" – 13,75% (120 виборців)
Блок Петра Порошенка – 13,52% (118 виборців)
Громадянська позиція – 5,61% (49 виборців)
ВО "Батьківщина" – 2,29% (20 виборців)
Радикальна партія Олега Ляшка – 1,60% (14 виборців)
Опозиційний блок – 0,57% (5 виборців)
Партія "5.10" – 0,57% (5 виборців)
ВО "Україна - єдина країна" – 0,57% (5 виборців)
Партія Сергія Тигіпка "Сильна Україна" – 0,57% (5 виборців)
Інтернет партія – 0,34% (3 виборці)
Партія Зелених України – 0,34% (3 виборці)
Сила людей – 0,23% (2 виборці)
Національна демократична партія України – 0,23% (2 виборці)
Солідарність жінок України – 0,11% (1 виборець)
Комуністична партій України – 0,11% (1 виборець)

27жовтня, 2014 р.

ЯК ГОЛОСУВАЛА УКРАЇНСЬКА АМЕРИКА НА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ

-Це найкраща черга, в якій я коли-небудь стояла, - каже миловида пані «бальзаківського віку» у вишиванці, плахті, модерних червоних черевиках на високих підборах, обгорнута синьо-жовтим прапором, тримаючи в руці ще один, невеличкий, червоно-чорний прапорець. – Так і напишіть. Якщо треба буде стояти до вечора, стоятимемо до вечора. Якщо треба буде до ранку – стоятимемо до ранку. Майдан он скільки стояв... Три місяці... І вистояв... І ми вистоїмо... І Україна перед Путіним вистоїть... Бо за нами правда, за нами Бог...
Черга бажаючих проголосувати на виборчій дільниці № 900090 при Генеральному консульстві України в Нью-Йорку витягнулася по 49-й вулиці в Мангетені на цілий квартал, між 2-ю та 3-ю авеню. До виборців примикає цілий Майдан тих, хто вважає своїм обов’язком морально підтримати в цей день Україну, переважно громадяни Америки українського походження. У вишиванках, з національними українськими прапорами. Сумівці навіть скоротили на один день Злет юнацтва на  оселі в Елленвілі й прибули до Нью-Йорка спеціальним автобусом, аби також стати потужним голосом підтримки.
Добровольці - молоді хлопці й дівчата - пропонують прохолодну воду, борщ, канапки... День обіцяє бути довгим і гарячим. Вмить Майдан перетворюється на Співоче поле, в центрі якого двоє гітаристів молодшої й старшої генерації. «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо...» - підтримує багатоголосо Майдан. Серед велелюдного натовпу впізнаємо генерального консула України в Нью-Йорку Ігоря Сибігу. Він сьогодні доступний, й залюбки спілкується з тими, хто хоче з ним спілкуватися. Сьогодні він один з виборців. Хоча впізнати його з першого погляду нелегко – у нього новий візуальний імідж. Хочеться вірити, що не лише за формою, а й за змістом.
Пробуємо протовпитися всередину виборчої дільниці, що зовсім нелегко – черга щільним потоком вливається в приміщення. Першим удар виборців, в яких виникають запитання, незадоволення чи непорозуміння, приймає на себе Павло Костюк, «старожил» нью-йоркської виборчої комісії, незмінний її секретар, голова й заступник голови впродовж багатьох років. «Але непорозумінь цього року майже немає, хіба що якісь дрібні, робочі моменти, які ми швидко полагоджуємо», - коментує хід голосування цьогорічний голова виборчої комісії Теодор Шевчук. У нього також багатий досвід організації виборів у Нью-Йорку, і парламентських, і президентських. «Активність – небувала,- каже він. - На першу годину дня проголосувало вже більше тисячі осіб, і люди все прибувають і прибувають...»  Скурпульозну підготовку виборів підтверджують й міжнародні спостерігачі – Квітка Семанишин, Роксолана Лозинська, Марта Кокольська, Дзвінка Ворох, Ірина Наугольник-Коген.
А як сказала в розмові з нашим кореспондентом Оксана Пекарчук, віце-консул Генерального консульства України в Нью-Йорку, яка доклала багато зусиль до успішного проведення нинішніх позачергових виборів президента України, міністерство закордонних справ України визнало, що нью-йоркська виборча комісія була однією з найкращих.
Які ж настрої панували 25 травня серед електорату на цій дільниці?
- Я голосував за Петра Порошенка, - каже чоловік середнього віку з Нью-Йорка на ім’я Михайло. – Він не радикал, був і міністром закордонних справ, і міністром економіки, знає іноземні мови, вміє налагоджувати контакти, знає європейську кухню й, думаю, зможе якнайшвидше вивести Україну на рівну дорогу...
- Я віддав голос за Анатолія Гриценка, - сказав у короткому експрес-інтерв’ю 35-літній Сергій зі Стемфорду (штат Конектикут). – Він нічим не заплямований, чесний чоловік, військовик, його син також зараз служить в українському війську. Для сучасного політичного моменту, коли Україна перебуває фактично в стані громадянської війни, це, мені здається, найкраща кандидатура...
- Ми приїхали цілою групою з Трентона, але в нас єдиної думки немає, бо немає єдиного гідного кандидата: Порошенко – олігарх, кум Ющенка, Тимошенко – скандалістка, людина із заплямованим минулим, Ляшко – блазень...
Я вирішив голосувати за Гриценка – це єдиний  кандидат, який мислить реальними категоріями, - ділиться своїми уподобаннями щодо майбутнього президента України Роман, 25-літній студент...
- Ми з чоловіком голосували за Петра Порошенка, - признається пані Осипа, літня жінка, що мешкає у нью-йоркському Квінсі, але родом зі Львова. Жінка має проблеми з ногами, пришкутильгує, ходить з паличкою, каже, що їй було важко вийти сходами на другий поверх, не кажучи вже про те, щоб дістатися Мангетена. – Але я була і в Києві на Майдані, в січні, возила дітям, які віддали життя за Україну, їсти. Я знаю, що таке совіти, що таке кагебісти. Мого батька КГБ забило, а брати й сестри змушені були втікати від москаля за кордон – хто в Австралію, хто в Канаду, хто в Америку... А ми ж українці повинні жити на своїй землі – українській...
- Я віддав свій голос за Юлію Тимошенко, - каже російською мовою Олексій, журналіст-киянин, який працює два роки за контрактом у тутешній російськомовній телекомпанії RTVI і прийшов на виборчу дільницю разом з дружиною, яка скоро має народжувати, отже, майбутнє України їм не байдуже. – Як на мене, в неї більший досвід політичної боротьби в умовах протистояння,  й сьогодні з тим спектром проблем, зовнішніх і внутрішніх, справилася  б найкраще Юлія Тимошенко. А Порошенко завжди був при дворі, завжди у владній обоймі, при всіх президентах. Якщо складеться критична ситуація, то Юлію Тимошенко налякати буде важче, вона хоч і жінка, але сміливіша за багатьох чоловіків-владоможців і набагато ефективніший критичний менеджер...
На всіх українських виборчих дільницях у США картина уподобань
була подібною але водночас, як свідчать дані, опубліковані на сайті Центральної виборчої комісії, відрізняється від загальноукраїнської. В Сполучених Штатах та всьому українському зарубіжжі лідерами перегонів стали, відповідно, Петро Порошенко, Анатолій Гриценко та Олег Ляшко.
Юлія Тимошенко, яка згідно із загальноукраїнськими результатами опинилася на другому місці, в діаспорі поступилася місцем Олегові Ляшку і Анатолію Гриценкові, посівши лише четверту позицію. За неї проголосувало трохи менше 7% виборців (майже 5 тисяч голосів). «Золото» ж закордонні українці віддали Петрові Порошенку. За нього проголосувало майже 43 тисячі виборців (трохи менше 62%). «Срібло» – Олегові Ляшку, який набрав майже 10% (6 500 голосів). «Бронза» в Анатолія Гриценка –  8% (5 600 голосів).
Вищі результати, аніж загалом по Україні, показали й Ольга Богомолець (4% – в закордонних округах проти 1,9% - в Україні), Дмитро Ярош (2% проти 0,69%).
Першими вкинули бюлетені в урни українці Австралії, які прибували на виборчу дільницю в Канберрі автомайданом. Остання виборча дільниця закрилась у американському Сан-Франциско о 6-й годині ранку за київським часом.
Загалом у світі в день виборів українського президента працювало 114 виборчих дільниць у 75 країнах світу. На них проголосувало понад 72 000 громадян України.
В українському МЗС вже заявили, що результатами роботи закордонного виборчого округу задоволені, а явка діаспори на голосуванні в деяких країнах стала рекордною за всі часи незалежності.
Серед українських громад за кордоном найактивніше голосувала діаспора в італійському Неаполі. На місцевій виборчій дільниці проголосувало більше 4 тисяч українців. А це – понад 70% усіх зареєстрованих там виборців.
Натомість, «антирекорд» встановили українці в російському Ростові-на-Дону. У місті, де знайшов прихисток Віктор Янукович, на виборчі дільниці прийшло лише кілька десятків осіб. Чи голосував колишній президент-утікач, у Центральній виборчій комісії не знають. У цілому ж, найнижчу явку виборців зафіксовано на території Росії та Молдови.

 25 травня на закордонній виборчій дільниці № 900090 в Нью-Йорку, яка об’єднує штати Вермонт, Конектикут, Масачусетс, Мейн, Нью-Гемпшир, Нью-Джерзі, Нью-Йорк, Пенсильванія  та Род-Айленд, проголосувало 1965 осіб, віддавши свої голоси за таких основних кандидатів у президенти України:

За Петра Порошенка  - 1346 осіб
За Анатолія Гриценка - 162
За Олега Ляшка - 151
За Юлію Тимошенко - 98
За Дмитра Яроша - 69
За Ольгу Богомолець - 69
За Олега Тягнибока - 35
За Сергія Тигіпка - 7

---------------------------------------------------------------------------

НАША СОВІСТЬ І ГРОШІ ФІРТАША

Перед тим, як завершити дискусію, яка розгорілася на шпальтах «Нової газети» після того, як відомий в Україні й далеко за її межами олігарх Дмитро Фірташ пожертвував 2,5 мільйона доларів на спорудження пам’ятника жертвам Голодомору-геноциду у Вашингтоні, надамо слово голові Крайового комітету для визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом Михайлу Савківу, аби він прокоментував ситуацію довкола спорудження пам’ятника.

  *   *   *

- Ми плануємо робити церемонію освячення наріжного каменя в листопаді цього року, дату уточнюємо. Сам же пам‘ятник буде відкрито наступного року.
- Гроші для цього пам’ятника виділив Дмитро Фірташ?
- Так.
-Як так сталося, що гроші обіцяла Українська держава, а дав Дмитро Фірташ? Адже в серпні було рішення Кабінету міністрів України, опубліковане в усіх провідних українських засобах масової інформації, де чорним по білому було написано, що уряд України виділяє на пам’ятник у Вашингтоні необхідні кошти. Ганна Герман в інтерв’ю радіо «Свобода» також підтвердила, що гроші дали і Українська держава, і Дмитро Фірташ. Виходить, що і Кабінет міністрів України, і народний депутат України, позаштатна радниця президента Януковича сказали неправду?
- Ще в 2009 році була заява тодішнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко  про виділення з державного бюджету на спорудження пам’ятника у Вашингтоні 5 мільйонів гривень. Але ми до цього часу тих грошей не бачили, жодної копійки з державного бюджету України ми до сьогодні не отримали. Зголосився лише пан Фірташ і дав гроші на пам’ятник Голодомору у Вашингтоні.
- У Вас не було з цього приводу застережнь?
- Я не знаю всіх деталей, але думаю, що ця пожертва пана Фірташа відбулася за підтримки президента Януковича. Ми щасливі, що гроші є й можна починати вже будівництво, бо ми могли б втратити все. До 13 жовтня ми втратили б усе, якби грошей не було.
- Усі знають, що є різні джерела здобування грошей в сучасних олігархів України...
- Я розумію ваше запитання, але гроші є, треба йти далі, без цих грошей був би сором і ганьба, і ми втратили б ділянку для побудови пам’ятника жертвам Голодомору.
 - Чому сьогодні йдеться про 2,5 мільйона доларів? Рік тому, коли Ви давали нашій газеті інтерв’ю на цю тему, то називали приблизно 1,4-1,6 мільйона доларів. Виходить, видатки зросли щонайменше на мільйон?..
- Ціни пішли вгору, лише сама скульптура коштує майже мільйон доларів.
Ми тоді навіть не знали, який камінь будемо вживати, де його виготовлятимемо. Тепер маємо точні дані й на їхній основі склали кошторис.
- Але по світу в багатьох країнах стоять пам’ятники жертвам українського Голодомору. Невже так нереально було зібрати такі кошти серед української громади?! Збирає ж, для прикладу, Фундація УКУ лише за один доброчинний обід до мільйона доларів пожертв...
- Старання зібрати кошти серед української громади тривають роками...
- Але ж якісь кошти надійшли?
- Але не мільйони.
- Ваш Комітет обговорював моральний аспект цього питання?
- Усе робиться на офіційному рівні. Ми мали засідання Крайового комітету США для визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом, обговорювали, що робити далі. Вирішили, що всі представники розкажуть про це у своїх громадах і так рухатимемося далі. Дякувати Богові, що маємо ці гроші й ідемо далі.
Такий пам’ятник у столиці США найбільше розкаже про Голодомор українського народу. Вибрано унікальне місце, повз яке проходить щодня сотні-тисячі людей, вони зупинятимуться тут, цікавитимуться, заберуть цю «інформацію» по своїх домах, розкажуть іншим, й Америка та світ знатиме про нашу трагедію більше. Сама справа, щоб відкрити пам’ятник вже наступного року, – це велика справа для української громади й усієї української нації.

*   *   *
Неначе спеціально на підтримку тих, хто виступає категорично проти Фірташових грошей на зведення у Вашингтоні пам’ятника-меморіалу жертвам українського Голодомору-геноциду 1932-1933 років, в дні дискусії на шпальтах «Нової газети» популярне інтернет-видання «Українська правда» видрукувало журналістське розслідування Тетяни Чорновіл про новий «подвиг» Дмитра Фірташа під промовистим заголовком «Пограбування століття. Хто вивіз із Нафтогазу при Камази стодоларових банкнот?» Поясню для тих наших читачів, хто ніколи не жив ані в Радянському Союзі, ані в пострадянській Україні, а тому не знає, що таке Камази. Це велетенські вантажівки (тягареві авта), якими перевозять багатотонні вантажі. Так от, тільки за рахунок однієї своєї афери Дмитро Фірташ украв в Української держави стільки грошей, що якби їх треба було кудись перевозити, то знадобилося б три таких Камази.
«Лише на одній оборудці Фірташа державу було пограбовано майже на 2 мільярдів доларів. Це три Камази стодоларових банкнот. Це 47 тонн золота. Особа, в інтересах якої була здійснена та оборудка, зможе собі дозволити:
1. Золотий трон, розкішніший ніж двотонний золотий Павичевий трон Великих Моголів.
2. Пам'ятник із цільного золота, величніший ніж найбільша золота статуя світу – Золотий Будда, що важить 5,5 тонн. Численні золоті пам'ятники Туркменбаші "відпочиватимуть", адже вони лише покриті листовим золотом.
3. І нарешті, гробницю, помпезнішу за золоте царство сну Тутанхамона, 1,2 тонни дорогоцінного металу, у тому числі золоту труну, як у фараона.
Після цього ще залишиться трохи золота – більше 38 тонн.
Оборудку, про яку піде мова, можна без перебільшення називати пограбуванням століття»,- пише Т.Чорновіл і доводить документами й фактами, що цю аферу, яку вона називає зухвалим пограбуванням українського народу, вже вкотре провернув великий шахрай і комбінатор Дмитро Фірташ. І не з рокфеллерами його треба порівнювати, не з морганами і не з кеннеді, а з Бернардом Медоффом, який протягом усього свого нікчемного життя «прокручував» найбільше в світовій історії фінансове шахрайство і за яке його засудили до 150 років тюрми.
Щонайменше половина цих вкрадених Фірташем у народу грошей опиниться на рахунках «сім’ї», без благословення якої олігарх не зміг би в таких масштабах і так зухвало грабувати Україну. «Адже Фірташ, маючи рішення хоч сотні судів, без благословення «сім'ї» не має реальної технічної можливості отримати з Нафтогазу 5 мільярдів кубів газу. Хоч люди, близькі до партнера Фірташа Юрія Бойка, продовжують керувати Нафтогазом та "Укртрансгазом", вони щільно обкладені заступниками, котрі орієнтовані виключно на старшого сина Януковича»,- пише Т.Чорновіл. Не буду вдаватися в подробиці її журналістьського розслідування – читачі самі можуть ознайомитися з ним на сайті «Української правди». Скажу лишень, що однієї цієї публікації достатньо, аби зрозуміти, що Дмитро Фірташ – це не тільки не апостол Павло, не Олекса Довбуш і не Робін Гуд (таких епітетів його удостоїв один з учасників нашої дискусії) і навіть не український Рокфеллер чи український Морган, а український Медофф, який все своє нікчемне життя обкрадав і обдурював людей і державу.
А тепер уявіть собі, що Медофф ділиться з американським президентом своїми награбованими мільярдами, про це пише «Нью-Йорк Таймс», про це знають всі американці і раптом він вирішує дати гроші на зведення меморіалу, скажімо, жертвам Корейської війни. Чи прийняли б ці гроші нащадки тих американців, які поклали свої голови в Кореї? Таке навіть уявити собі важко.Та піднялася б уся Америка, а такої наруги над пам’яттю полеглих не допустила б! А ми не тільки допускаємо, а й уклінно дякуємо такому самому аферисту як Медофф, тільки українському, який живе в країні, окупованій злочинним режимом, що з усіх таких аферистів бере данину. А тому й дозволяє їм грабувати, грабувати, грабувати...
Нехай би він розбудовував рідне село на Тернопіллі, прокладав дороги й ремонтував на ці гроші лікарні. Ніхто проти цього не заперечував би, бо гроші ж ці крадені, а тому нехай хоч невеличка їх частина піде на благо ошуканого й окраденого олігархами й владоможцями народу. Нехай. Але там, де йдеться про святу справу пам’яті, про біль наших душ за невинно закатованими штучним голодом мільйонами українців і українок, фірташам дорога має бути заказана. Бо навіть не на рівні Божому, а на рівні кримінальних кодексів більшості цивілізованих країн світу узаконення чи відмивання краденого – це кримінальний злочин. А ми ж, приймаючи цей дар Фірташа, не усвідомлюючи навіть цього, узаконюємо його нажиті шахрайством капітали, відмиваємо їхню частину в сумі 2,5 мільйона доларів. Невже ж тут залишається ще простір для дискусії?! Невже ж не очевидно, що совість наша підказує нам повернути ці 2,5 мільйона доларів назад Фірташу, бо поклик її, совісті, сильніший за будь-які гроші?!
А є ще ж і Божий суд. Ті нещасні 10 мільйонів замордованих голодною смертю в 1932-1933 роках українських селян і селянок волають не тільки до нашої совісті з потойбіччя, а й до Всевишнього, аби відвів цю наругу й це знущання над їхньою пам’яттю, аби не допустив такого кричущого блюзнірства. І не може такого бути, щоб Господь не почув цих благань. Не може...

Валентин Лабунський  

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Біля великих і святих справ завжди метушаться нікчемні людці»,- ці слова великого французького філософа й математика Рене Декарта спали на думку, коли стало відомо, що відомий український злодій і аферист Дмитро Фірташ, який нині наближений до «трону» Януковича і є фактично головним фінансистом «Сім’ї», виділив 2,5 мільйона доларів на спорудження  меморіалу жертвам Голодомору-геноциду 1932-1933 років у Вашингтоні.
Особисто мені, як і мільйонам інших українців та українок, чиї прямі предки лежать у братських могилах, розкиданих по всій Східній і Центральній Україні, де лютував сталінський голод, не байдуже, на які гроші споруджуватиметься меморіал в американській столиці. Якщо це будуть гроші Фірташа, вкрадені в українського народу, то краще такий меморіал взагалі не зводити. Бо перевернуться від такої «пам’яті» в своїх гробах мільйони жертв страхітливого сталінського злочину, а нам, живим, чиї діди й прадіди  лежать у братських могилах, буде бридко навіть підходити до такого меморіалу. Краще поїхати в Україну, зайти на сільський цвинтар, де стоїть простий дерев’яний хрест усім замордованим у 1932-1933 роках українським селянам і селянкам, і пом’янути свого прадіда Хому Мусієнка й десяток інших рідних і близьких з прізвищем «Лабунські», які загинули від голоду. Усіх їх занесено до Книги пам’яті в Музеї-меморіалі пам’яті жертвам Голодомору-геноциду в Києві, в томі «Вінничина», в розділі «Іллінецький район, село Красненьке».
Є в нашому житті святині, обставлені з усіх сторін червоними лініями, за які заходити не можна. Інакше кара Божа неминуча, бо це страхітливий гріх ставити пам’ятники замученим голодом на криваві гроші олігарха, який украв ці гроші в таких самих селян, нащадків тих, кому він, аби зайвий раз пропіаритися, споруджує тепер пам’ятник у Вашингтоні.  Одна з таких святинь – наша пам’ять за 10 мільйонами безневинно убієнних українських селян, яких вимордував кістлявою рукою штучного голоду Йосип Сталін та його кліка. Поминати їх – наш святий обов’язок і потреба душі. Молитвою, покаянням, встановленням скромних пам’ятних знаків... Але червоною лінією повсякчас, коли ми встановлюємо їм такі пам’ятні знаки, споруджуємо меморіали й ставимо пам’ятники, має бути: «На які гроші це робиться?» Бо брудні й криваві гроші в такій святій справі використовувати  категорично не можна. Це аксіома, закон Бога й людей, якщо ми справді відчуваємо себе людьми.
На адресу нашої редакції від Михайла Савківа, який є головою Крайового комітету США з визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом, надійшов лист з повідомленням про пожертву від Дмитра Фірташа. Читаючи його, важко повірити, що це лист від людей, які ще вчора називали Януковича та його кліку, до якої найперше належить Фірташ, «антинародним і антиукраїнським режимом». Ось, наприклад, такі рядки: «Це досягнення (йдеться про початок спорудження меморіалу жертвам Голодомору у Вашингтоні – В.Л.) було б неможливим без підтримки Президента України Віктора Януковича та співпраці усіх сторін, а особливо відомого українського підприємця Дмитра Фірташа». Про яку підтримку йдеться? Чи не від того самого Януковича, який у квітні 2010 року з трибуни  сесії Парламентської асамблеї Ради Європи напередодні голосування резолюції ПАРЄ щодо Голодомору заявив у Страсбурзі, що жодного геноциду в Україні в 1932-1933 роках не було?! Для тих, хто призабув ці слова, нагадаю: «Неправильно й несправедливо визнавати голод 1932-1933 років геноцидом окремо взятого українського народу...» Саме через ці слова, які буквально приголомшили світове українство, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) відмовилася тоді визнати Голодомор геноцидом українського народу. Відповідні поправки до проекту резолюції ПАРЄ з даного питання більшістю парламентарів Асамблеї було відхилено. За визнання Голодомору геноцидом українського народу проголосував лише 21 депутат, 55 під враженням виступу Януковича проголосували проти. І ось «гаманець» цього так званого українського президента Фірташ дає нині гроші на зведення у Вашингтоні меморіалу жертвам Голодомору-геноциду, який цим же президентом і заперечувався. Де тут логіка і сенс? Це щось із Задзеркалля.
Особливі дифирамби в листі, поширеному М.Савківим, співаються на адресу Дмитра Фірташа. «Без глибокого розуміння та посвяти пана Фірташа цей проект не увінчався б успіхом. Наша спільнота висловлює свою подяку та глибоку повагу панові Фірташу за цей жертовний крок та доброчинний акт",- це лише один, для прикладу, словесний «уклін» одному з найбільших злодіїв України, який нині вірою й правдою служить злочинному режиму Януковича. Аби читачам було ясно, від кого надійшли гроші на спорудження меморіалу пам’яті жертвам Голодомору-геноциду у Вашингтоні, нагадаю бодай побіжно, ким насправді є цей Фірташ.
Один з найбагатших нині олігархів України, Дмитро Фірташ народився 2 травня 1965 року в селі Синьків, Заліщицького району на Тернопільщині. За своє бурхливе життя він так і не сподобився закінчити вищий навчальний заклад, а тому не має вищої освіти. Відслуживши у війську, Діма не повернувся до рідного села, а поїхав до Чернівців, де влаштувався пожежником. Коли ж почав розвалюватися Союз, він притьмом кинув пожежну частину й зайнявся бізнесом, який в Україні називають «купи-продай». На торгівлі заробив перші 100 тисяч доларів і вирушив до Москви. Вже через рік проживання в російській столиці його капітал сягнув одного мільйона доларів. В готелі «Росія», де Фірташ мешкав і який був водночас і бізнес-клубом, і біржею, він познайомився з чиновником туркменського Мінторгу, який відповідав за поставки продовольства й був готовий брати «тисячі й тисячі тонн». Фірташ задешево накупив харчів аж на 10 мільйонів доларів і надіслав їх до Туркменії, сподіваючись наварити на різниці в ціні фантастичні дивіденди. Але жодних грошей за надіслані харчі не отримав. І тоді Фірташ сам їде до Туркменії й дістає від самого Туркменбаші (з’ясувалося, що в афері з харчами був задіяний сам тукменський президент) за надіслані продукти квоту на поставки газу в Україну. Відразу ж зметикувавши, що на цьому можна заробити мільярди, Фірташ «сідає» на туркменський газ і через компанію «Ітера» «варить» шалені гроші. Але ще більші гроші він заробив через одіозну компанію «Росукренерго», яка «варила» мільярди тільки на тому, що розподіляла російський газ українським споживачам. Аби цю аферу не прикрили, Д.Фірташ та його партнер С.Могилєвич, якого, до речі, Сполученими Штатами Америки оголошено в міжнародний кримінальний розшук, багато років поспіль щедро ділилися награбованим з владоможцями. Пізніше, заробивши на газових аферах мільярди, Фірташ підімняв під себе найбільш ласі шматки хімічної галузі та енергетики України. Підприємства його компанії Group DF здійснюють нині свою діяльність не тільки  в Україні, а й в Росії, Австрії, Італії, Угорщині, Швейцарії, Естонії, Таджикистані...   
Але найголовніше в нашому випадку навіть не ці віхи неправедного життя олігарха. Річ у тім, що «трудова» біографія газового шахрая Дмитра Фірташа супроводжується горою трупів. А тому його гроші не тільки брудні, а й криваві. І ось на ці гроші збираються зводити меморіал пам’яті моєму побожному прадідові Хомі Мусієнку, моїм рідним по крові простим українським селянам Іванові, Кирилу, Марку, Павлу, Степану, Федору, Килині, Фотині та Ялині Лабунським, імена яких записані в Книзі пам’яті жертв Голодомору-геноциду. Я такого меморіалу не хочу. Бо це буде не пам’ятник жертвам страхітливої нашої трагедії, а меморіал імені великого грішника Дмитра Фірташа. Гадаю, що не потрібен такий меморіал і мільйонам рідних та близьких по всій Україні, діди й прадіди яких лягли ні за що в могили під час страхітливих 1932-1933 років.
Низький уклін і велика подяка людям, які докладають чимало зусиль, аби світ знав правду про український Голодомор-геноцид 1932-1933 років. І, безперечно, меморіал у центрі американської столиці відігравав би в цій справі величезну роль. Але чи такою ціною треба поширювати правду про Голодомор? Чи немає тут блюзнірства й наруги над пам’яттю полеглих? Думається, що відповіді на ці запитання очевидні.
Виділяти кошти на зведення таких меморіалів – це прямий обов’язок Української держави. І не Фірташ їх повинен давати, а Україна, сини й доньки якої лежать у братських могилах, розкиданих по її селах. Янукович черпає з бюджету, як з власної кишені, мільярди на султанські хороми в Межигір’ї, вілли на південному березі Криму, його старший син-стоматолог за короткий термін став доларовим мільярдером, то невже не знайшлося в державній скарбниці двох з половиною мільйонів доларів, щоб увічнити пам’ять жертв Голодомору в центрі американської столиці?! Янукович викинув більше державних грошей тільки на зведення дебаркадеру «Галеон» у своїй царській резиденції в Межигір’ї. На це диво кітчу й несмаку було витрачено з державної кишені 10 мільйонів доларів! А на меморіал у Вашингтоні він дав наказ Фірташу виділити криваві гроші – мовляв, нехай ця діаспора радіє й такому «дарунку».
І ще. Чомусь так склалося, що справою спорудження меморіалу у Вашингтоні займаються виключно люди, рідні та близькі яких не зазнали Голодомору, бо жили й страждали на теренах України, до яких на початку 30-х років минулого століття не дотягувалися криваві лапи тирана Сталіна. Можливо, саме тому моральний аспект цієї великої й святої справи витісняється в них грошовим, а шурхіт Фірташових доларів легко притлумлює голос власного сумління.

Валентин Лабунський

Резонанс

БОЛИТЬ!
Продовження дискусії навколо статті «Наша совість і гроші Фірташа»

 Відгуки читачів «Нової газети» на статтю «Наша совість і гроші Фірташа»
Дорогі читачі! Стаття «Наша совість і гроші Фірташа», видрукувана в «НГ» в №40 за 10 жовтня, схолихнула всю нашу громаду. Ми отримали море листів і шквал телефонних дзвінків від небайдужих людей, яким ця тема болить. Одні з них вважають, що гроші олігарха Фірташа, які він украв у народу, можна використовувати на будівництво меморіалу жертвам Голодомору-геноциду 1932-1933 років, бо такі самі гроші, мовляв, використовувалися на доброчинні цілі, пожертвувані рокфеллерами, морганами, вандербільтами, і в Америці. Інші ж дивуються, як взагалі можна сперечатися довкола такої теми. Адже тут все очевидно: на святу справу вшанування пам’яті жертв страхітливого Голодомору не можна брати ані копійки з брудних рук олігархів. «Нова газета» надає свої шпальти для оприлюднення цих думок і продовжить друкувати відгуки в своїх наступних випусках, оскільки їх дуже багато. Ми щиро вдячні всім, хто відгукнувся на цю публікацію, й запрошуємо наших читачів до продовження дискусії.

  *   *   *
Щойно приїхала з України. Столиця, поїздка на Полтавщину в складі групи  письменників,митців, журналістів шевченківськими місцями на Черкащину (Моринці,  колишня  Кирилівка, Корсуньський музей-заповідник...). Якщо чесно, набралася деякого  позитиву. Перш за все, люди. Наші люди, які не заради слави, а по-чорному,  надзусиллями та всупереч «лінії партії» намагаються в провінції та й у «шпаринках»  рідного міста зберегти  українську Україну...
Але скільки болю завдали побачене та почуте зблизька або в теленовинах «5-го каналу»! Жах! По дорозі на батьківщину Тараса Шевченка зіщулюєшся від споглядання зарослих бур’яном ланів, покинутих тваринницьких ферм, занедбаних розбитих доріг.
У Києві повсюдно лікарні, поліклініки, всі бюджетні установи, включно з колись  розкішним будинком Спілки письменників, страхітливо обшарпані, з розтрощеними інтер’єрами та вичовганою підлогою. Без ремонту всі останні 20 років, і ніхто їх не збирається ремонтувати. А що буде ще через 10-20 років? Туди не можна буде зайти.
Закриваються дитячі садки, українські школи. У газетних кіосках у Києві патріотичні  українські тижневики «День» та «Дзеркало тижня» продаються «з -під поли». «Так велів   шеф»,- каже мені продавщиця. Зрозуміло, щоб менше людей читало правду...
У Києві з відома керівника держави, який «раптово», «чудодійно» став «євроінтегратором №1» нелегітимна київська влада (ліміт її повноважень закінчився ще в червні цього року) незаконними рішеннями більшості від пануючої партії продовжує продавати київську землю, вирубувати сквери - зелені острівці та забудовувати  їх потворними «свічками»-багатоповерхівками. Авжеж, на продаж. Приклад: на Печерську, у дворі будинку, де мешкав В’ячеслав Чорновіл та знаходиться єдина в Україні знаменита студія звукозапису (це вона створила неоціненний фонд української музичної культури  останього століття), знесли одну із двох її будівель і «встромили» три «свічки», які пнуться вгору, закриваючи сонце навколишнім житловим будинкам. Аякже: ми товстосуми, олігархи, можемо все - навіть Сонце для людей затулити. А якщо знесуть і саму студію (про що вже мовиться), буде ще четверта багатоповерхівка.
Боже милий! Показали на ТБ дитинчатко, яке озвірілі батьки майже згноїли в закутку.... Немає ніяких моральних гальм у доведених до відчаю людей. Україна перетворюється на чорну діру в центрі Європи, де мораль загнано під підмурки палаців розжирілих і знахабнілих від безкарності олігархів та владоможців.
А скільки тих, які ледь животіють в злиднях на хлібі і воді! А пенсіонери! А вимираючі села! У Моринцях, у школі залишилась третина учнів (ледь за сто, а було за триста) за останні кілька років. Невдовзі зустрінемо тут лиш табличку: «Тут знаходилося село Моринці, де народився  Т. Г. Шевченко».
На Донеччині шахтарі свідомо копають собі могили у горезвісних «копанках», видубуваючи вручну вугілля, відрами чи тачками піднімаючи його «на гора». Як  в середньовіччі... А лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов виступає із законотворчою ініціативою... узаконити копанки , щоб законно «підраховувати  загиблих»...
Нині на нашій Батьківщині настав голодомор моралі, голодомор української культури, освіти та виховання підростаючого покоління, голодомор людських цінностей, голодомор  справедливості і права. А невдовзі і до справжнього фізичного голоду для деяких верств населення дійде. Скажете: врятує Європа. Але вона нас прийме лише з певним багажом цінностей, якими ми на сьогодні не володіємо, а влада лише декларує наміри, але нічого не робить.
Ось де неоране поле для ліквідації низки сучасних голодоморів нашими «рідними» українськими олігархами. Бодай повернути народу лишень частку їхніх мільярдів, якими вони особисто володіють, скоріш неправдами , ніж правдами, заполучені за безцінь або ж і в дарунок від владоможців. Як повідомляє преса, на сьогодні олігархи монополізували в Україні вже 86 %  державної власності від того, що було в 1991 році. В той час, коли навіть у США федеральна власність становить 32%.  Так звана прихватизація продовжується  з дозволу влади («Сім’ї») в руки наближених, які потім перераховують «Сім’ї» на знак подяки мільярди. В тому числі і в руки пана Фірташа, про якого йдеться  в статті «Нової газети» під рубрикою «Болить!» «Наша совість і гроші Фірташа» (№40, 10 жовтня 2013 р., стор. 6. Автор – головний редактор  Валентин Лабунський).
В ній йдеться про те, що відомий в Україні мільярдер-монополіст Дмитро Фірташ пожертвував  на спорудження меморіалу жертвам Голодомору-геноциду у Вашингтоні 2,5 мільйона доларів. Очільники громади ейфорично, низькоуклінно прийняли цей дар (частинку вкрадених народних коштів). І автор статті, у якого десятки рідних з його роду померли в корчах від голоду в 1932-1933-х роках (він перераховує їхні імена, які занесені в Книгу пам’яті в музеї-моморіалі жертвам Голодомору в Києві), наголошує, що будувати саме такий святий пам’ятник на брудні гроші олігарха Фірташа – блюзнірство. Враховуючи не тільки національний, а ще й особистий біль автора, можна зрозуміти сплеск його емоцій. Гріховно, вважає автор, прийняти цей дар ще й тому, що пан Фірташ максимально наближений до влади, а ця влада в особі Януковича відмовилася у 2011 році визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом.
І важко зрозуміти ейфорію з цього приводу пана Михайла Савківа - голови  Крайового комітету США з визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом. Ось чому, як я розумію, Валентин Лабунський переводить цю подію та реакцію очільників нашої громади на цей «дар» у моральну площину, заговоривши про нашу совість.
Тому що повторюються в нашій  історії - далекій і ближчій - ті ж самі «граблі»: варто нас заманити пряником , як наше добре , млісне українське серце тане, і ми готові безвідмовно перейти на бік «дари приносящого». Забуваючи при цьому і про заповіді Божі, і про принципи, і про совість, і про мораль. З цього наївного конформізму і народжується  зрада. А далі починається той «дух руїни», про який писав Олег Ольжич. 
Беззаперечно підтримую точку зору Валентина Лабунського, що цей пам’ятник мусить спонсорувати Українська держава, згідно з ухваленим у 2006 році рішенням. До слова: у листі Комітету США з визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом сказано: «Це досягнення (будівництво меморіалу- авт.) було б неможливим без підтримки Президента України Віктора Януковича та співпраці всіх сторін, а особливо відомого українського підприємця Дмитра Фірташа». Так от, українська громада, від імені якої висловлено подяку, бажає знати: яку саме підтримку отримано від Президента Януковича, окрім його висловлювання в 2011 році про невизнання Голодомору геноцидом? Може, це дозвіл (чи наказ) пану Фірташу дати на пам’ятник 2,5 мільйона доларів?
Дмитро Фірташ - успішний  підприємець-монополіст газового ринку, хімічної промисловості (випуск міндобрив) та в галузі видобутку й переробки титану. Звичайно, він зацікавлений у виході на європейський та американський ринки. Тому наївно думати, що пожертву внесено з моральних побуджень
Користуючись нинішньою дискусією на шпальтах «НГ», доречно порушити ще одну тему. Що очікує наш народ від олігархів в Україні? Він чекає, що вони почнуть забирати свої кошти з офшорів та щедро витрачати їх на розбудову саме Української держави. Поки ж що таким навіть не пахне. І люди наші це знають. «Це не бізнес. Вони відібрали те, що набудували наші батьки, а тепер жирують на наші гроші»,- це найпоширеніша характеристика олігархату в Україні.
Це дуже добре, що пан Фірташ - уродженець села Синьків Заліщицького району Тернопільської області - облаштував своє село, а в районному центрі Заліщики  реконструював районну лікарню, обладнавши її сучасним медичним устаткуванням. Але з урахуванням накраденого це все крапля в морі, локальні вливання. Робить це він, аби відмити свою репутацію, як відмиває її Віктор Пінчук. Спочатку накрали, а тепер хочуть виглядати щедрими меценатами. А народу, економіці та культурі України потрібна підтримка мільярдами гривень, фінансове забезпечення програм  національного рівня. І це по силах кожному з олігархів, статки яких сягають мільярдів не гривень, а доларів.
У нашій історії є багато прикладів істинно щедрого меценатства серед  багатих українців  (Семиренки, Терещенки, Галагани  та ін.) Найяскравішою, найжертовнішою постаттю серед них є  незаслужено забутий  або малознаний  сучасниками господарник, справжній український  патріот Євген  Чикаленко (1981-1929 рр.). Автор нарису про нього економіст та письменник Борис Кириченко у книзі, що незабаром вийде друком під назвою «Післязавтра починається вчора», назвав Євгена Чикаленка «провидцем та пробудником українства, знаменитим життєвою мудрістю і безкорисливістю».
Це він перетворив своє село Перешори на Одещині, де був його маєток, на зразкове у всій тодішній Російській імперії. Це він написав і видав українською мовою (тоді забороненою)  накладом в півмільйона примірників книжку «Бесіди про сільське господарство», яка вчила селян та поміщиків правильно господарювати. На його гроші Львівське наукове товариство ім. Шевченка заснувало премію за краще історичне оповідання. Він профінансував видання у Львові чотиритомного російсько-українського словника, переклад «Толкового словаря» В. Даля. На звернення професора Грушевського перерахував 25 тисяч рублів на будівництво у Львові Академічного дому, в якому винаймали дешеве житло студенти університету й політехніки. Виплачував авторський гонорар за надруковані в журналі «Київська старовина» українські твори. Спільно з  Симиренком і Леонтовичем фінансував видання газет «Громадська думка» і «Рада». Це видавець Чикаленко 1907 року призначив М.Грушевського головним редактором, а С.Петлюру - секретарем редакції газети «Рада». Це підприємець і патріот Чикаленко вивів  на політичну арену Б.Грінченка і В.Винниченка. Неабияку роль відіграв він і при обранні в березні 1917 року Центральної Ради України, її голови М. Грушевського та секретаря В. Винниченка.
Це Чикаленку  належать  відомі слова «Любити Україну до глибини своєї кишені». І він справді  любив її до глибини своєї кишені, до останньої копійки. Сам же відійшов у вічність в бідності і жахливих злиднях. Він не думав про себе, маючи мільйони, а думав насамперед про Україну. Чи маємо сьогодні серед олігархату бодай трохи наближену до цього мецената постать?  Ні, бо вони, на відміну від Чикаленка, дбають не про Україну, а про власні статки і власний комфорт. А дають іноді крихти, аби, повторюю, відмити свою репутацію.
Сьогодні  у колись  взірцевому селі Перешори (Котовський район на Одещині) залишилося 22 мешканці та один школяр... Оце був би вчинок, якби підприємець Дмитро Фірташ взявся за програму порятунку українських сіл! Або за порятунок української книги, українського кіно, українського театру... Можна пропонувати й далі.
Настав час, коли українці можуть не просити, не стояти з протягнутою рукою та  принизливо кланятися доземно при найменшому дарунку, а з гідністю вимагати. Бо в руках сьогоднішніх українських мільйонерів-мільярдерів украдене народне багатство. Тому ми всі маємо моральне право вимагати.
Ось які думки розбудила в мені тривожна, болюча стаття Валентина Лабунського «Наша совість і гроші Фірташа». Думаю, що вона зачепила багатьох інших читачів-краян. Бо це всім болить. Нестерпно, до глибини душі.

Лідія Корсун,
незалежний журналіст

  *   *   *

Лист пані О.Кузишин на її прохання подаємо без змін, із збереженням стилістики та орфографії  авторки.

Шановний Пане Редакторе!
Прочитавши останні два числа “Нової Газети” (3 і 10 жовтня, 2013), у зв’язку з княжим даром Дмитра Фірташа на будову Пам’ятника Жертвам Голодомору у Вашінґтоні, автор статтей (редактор Лабунський) висловлює своє обурення, що комітет будови пам’ятника прийняв цю пожертву і публично подякував жертводавцеві.
Це не перший раз, що Дмитро Фірташ подарував поважну суму на корисну ціль, як напр. на будову Колеґіюму в Укрaїнському Католицькому Університеті у Львові (2012 р.) і, на мою думку,  Дмитро Фірташ заслуговує на велике признання і подяку, бо з його датку скористає дуже важна установа, яка виховує майбутніх повноцінних і корисних громадян України.
Якщо людина хоче зробити добро, чи для УКУ чи для вшанування пам’яті тих, які загинули в Голодоморі, чи це є по христіянськи відкидати його бажання зробити це добро?  Якщо з його датку скористає наша молодь, а у Вашінґтоні увіковічниться меморіал загиблим, на мою думку, ми як христіяни повинні дати змогу кожному хто хоче зробити добро.
З нагоди гарячих дискусій в нашій пресі після пожертви Дмитра Фірташа на УКУ, др. Адріян Сливоцький у своїй статті в Ukrainian Weekly, 7/10/11, навів дуже переконливі факти з історії Америки, про родини Astor, Carnegie, Vanderbilt, Mellon, Rockefeller і Morgan, які в 19-му столітті різними способами доробилися багацтва, але пізніше вклали мілійони долярів в школи, університети, різні гуманітарні цілі і це мало великий і дуже позитивний вплив на виховання наступних поколінь. Він згадував, що їх тоді називали “robber barons”, але Америка їх не відкинула, а скористала з їхніх  пожертв і ці пожертви дали дуже позитивні наслідки.  Такої самої думки є др. Андрій Сороковський, який написав подібну статтю в цьому самому числі.
Якщо за прикладом Дмитра Фірташа підуть інші заможні особи в Україні, чи ми маємо відкидати їхні добрі інтенції? Кожна людина може змінитися і виявити бажання допомогти своїй громаді чи країні і бути прикладом для інших. 
На мою думку, Україна тепер переходить подібний період як Америка в 20-му столітті.  Щораз більше олігархів відчуває потребу жертвувати на школи, шпиталі та інші установи, залишаючи по собі добре ім’я, на користь і позитивний розвиток нової демократичної держави.

Оксана Кузишин
м.Фордс, штат Нью-Джерзі

                                                        *   *   *
Шановна редакціє!
Чи можна прирівняти особистість Дмитра Фірташа до Робін Гуда та Олекси Довбуша? Я особисто думаю, що так. Хоч Ви, шановний редакторе, пишете ”бо брудні й криваві гроші у такій святій справі використовувати категорично не можна”, але за великим рахунком всі гроші брудні. Наприклад, скільки їх відмивають вищі церковні душпастирі всіх віросповідань? Так, ті гроші, про які Ви говорите, брудні, але чи криваві? Я поки що не бачив ніде в пресі інформації про причетність Фірташа до вбивства або навіть про підозри таких злочинів з його боку. Якщо гроші вкрадені у тих, хто вкрав, то здається мені, що вже не такі вони й брудні.
Читаючи описаний Вами життєпис пана Фірташа, дізнався, що в нього немає вищої освіти та що він спромігся заробити в Україні тільки сто тисяч доларів, а решту – у Москві. Відомо, що після розвалу Союзу велись жахливі війни між “донєцкими, днєпропетровскими та закарпатськими“ олігархічними кланами. Там кров лилась рікою, але ім’я Фірташа виринуло вже аж за часів президентства Ющенка.
Так, правда, що Україною керують олігархи, і в деяких з них немає ані краплі української крові, але саме тепер не найкращий час ятрити старі рани, коли уряд України найбільше наблизився до вступу у Євросоюз. Та й чи не олігархи якраз найбільше тому сприяють?!
Хто зробив ті ж США такою багатою та могутньою державою?! Ким були рокфеллери, астори, кеннеді?! Це ж вони створили та побудували різні фундації, університети, найкращі лікарні, музеї, старечі будинки. Вони, а не робочі профспілки дали працю мільйонам робітників. Чи всі їхні гроші були чистими?!
У Святому Письмі можна прочитати про Св. Апостола Павла, який спочатку переслідував християн, а потім змінився та став ревним послідовником Христа. І якщо Ви ходите до церкви, то повинні знати, що всі читання написав апостол Павло.
Я дуже розумію емоції тих людей, чиї родини загинули під час Голодомору.Так, це правда. Саме тому хотів би закцентувати Вашу увагу на останньому розділі, де Ви пишете, що “Чомусь так склалось, що справою спорудження меморіалу у Вашинґтоні зайнялись виключно люди, рідні та близькі яких не зазнали Голодомору“. Шановний редакторе, це якраз ті небайдужі люди, батьки яких під час Голодомору збирали гуманітарну допомогу братам із-за Збруча, але Сталін не дозволив її прийняти, це ті люди, які звертались до своїх національних урядів з петиціями про порятунок українців. Це ті люди, які зберегли свою любов до рідної землі, які збудували тут церкви, народні доми, виховали молоде покоління у молодіжних організаціях СУМ та ПЛАСТ, створили кредитові кооперативи, музеї та зберегли рідну українську мову й культуру. До участі у спорудженні меморіалу були запрошені всі представники діаспори, а приєднались до заклику тільки небайдужі.
Ми повинні бути вдячні доброчинцям та фундаторам, які добре діло творять. Таким, наприклад, як пан Фірташ. Тому вдаримось у груди і скажімо: “І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо боржникам нашим“. А також всі ми, грішні, прийдімо 23 листопада до собору Св. Патрика у Нью-Йорку та разом з нашими владиками та священиками помолімся за душі тих, які загинули на початку 30-х років минулого століття страхітливою смертю під час Голодомору.

Володимир Козіцький
Йонкерс, штат Нью-Йорк

Дорогі читачі!
Ми продовжуємо дискусію, яка розгорнулася в нашій громаді після публікації в «Новій газеті» статті «Наша совість і гроші Фірташа». На жаль, за браком газетної площі ми не можемо вмістити всі відгуки на цю статтю, а тому обмежуємося лише кількома з них. У наступному числі «НГ» ми плануємо підвести риску під цією дискусією, яка висвітлила дві позиції, два погляди на людські вартості, дві життєві філософії. Якщо лаконічно передати сутність кожної з них, то перша означиться приповідкою «Гроші не пахнуть», а друга – «Не все в світі купується і не все продається».
Редакція «НГ» щиро дякує всім учасникам дискусії, всім небайдужим читачам, які відгукнулися на цю публікацію.

Недавня пожертва відомого українського олігарха Дмитра Фірташа в сумі 2,5 мільйона доларів на побудову пам'ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні викликала пристрасну дискусію між двома таборами, які представляють дуже відмінні точку зору. Сама дискусія надала жертводавцеві відносно дешеву популярність, у якій остаточно залишиться для неукраїнського світу та в історії майбутніх поколінь тільки одне - Дмитро Фірташ збудував пам'ятник жертвам Голодомору у Вашингтоні. Отже ж, користь для пана Фірташа з цього приводу однозначна.
Правда, є й користь для шляхетної мети вшанування пам'яті жертв Голодомору у столиці найважливішої під оглядом політичного впливу держави в світі. Цю користь з піднесенням, хоча й наївно сприйняла певна частина громади, зокрема ті, які передусім займалися цією справою в рамцях УККА чи Крайового комітету побудови меморіалу.
Багато з нас взялися вихвалювати під небеса самого жертводавця  і навіть підключили до цього  президента Януковича – мовляв, без Фірташа та Януковича ця справа не пішла б. У цій  безмірній, а навіть рабській хвальні дійшло до абсурду. Одна справа проголосити, звідки прийшли гроші, навіть формально подякувати, а друга - це прославляти Фірташа, включно з порівнянням його з апостолом Павлом, хоча, правда, у ролі грішника.
З другого боку, з’явилася екстремальна лайка на адресу УККА та Крайового комітету побудови меморіалу – мовляв, чому комітет прийняв брудні, а то й криваві  гроші Фірташа, адже ж ці гроші заплямлюють пам'ять жертв Голодомору. Невже ж не можна було ці гроші зібрати в громаді, або подбати, щоб їх було виділено з державного бюджету України? Цікаво одначе, що ніде в аргументації цієї сторони немає заклику повернути гроші назад.
Відносно нові шанувальники Дмитра Фірташа при найважчих нападах на їхню аргументацію прийняли відносну макіавельську поставу, що кінець у цьому випадку освячує наміри. При цьому старші шанувальники Фірташа покликались на приклад Українського Католицького Університету, який прийняв гроші Фірташа раніше, вказуючи, скільки добра це зробило чи зробить для розвитку української католицької науки. Це дуже складне й загадкове питання  і не під мою силу далекого бачення. Прихильники дару Фірташа покликалися також на історію  США ХІХ-ХХ століття, коли люди, які заробили великі статки загадковими (неетичними) або прямо бандитськими способами, тими статками пізніше диспонували так, що й зробили чимало добра. Як приклад, наводяться імена Карнегі, Мелона, Рокфеллера, Вандербільта, Кеннеді та інших. Це теж сумнівний аргумент, оскільки чимало в історії США не повинно служити прикладом до наслідуванням, наприклад, невільництво, сегрегація, а навіть сьогоднішні сімнадцять трильйонів доларів заборгованості.
І ось з такої широкої дискусії найбільше скористався  Дмитро Фірташ і то відносно дешевим способом. Заробив неетично, а то й протизаконно мільярд доларів, віддав на добродійні цілі кілька мільйонів і то не анонімно, а з великим розголосом, і раптом перетворився на великого мецената, а то й героя з великою групою шанувальників.
Не маю бажання входити в цю дискусію. Хотів би просто її припинити. Але справа дуже важлива, бо необхідно-таки поставити пам'ятник жертвам Голодомору у Вашингтоні.
Моє бачення дуже просте. Закон Конгресу США, підписаний ще Президентом Джорджем Бушем-молодшим з вигасаючим терміном, виділив місце у Вашингтоні для України, щоб поставити пам'ятник жертвам Голодомору. Виділення було не для української громадськості в США, це мала зробити Українська держава. Але ця справа затягнулась. Не зробили цього ані Ющенко, ані Янукович. Треба було чорта, щоб у цьому допоміг. Чорт зробив це не тому, що раптом перетворився на ангела, а задля власної користі. Отож, не робімо з чорта ангела. Коли б остаточно не вдалось такий пам'ятник поставити, сором був би для держави, яку в 2005-2010 роках представляв Віктор Ющенко, а від 2010-го й дотепер представляє Віктор Янукович. Один і другий змогли б легко знайти необхідні кошти, до речі навіть власні, награбовані в народу. З того мафіозного кола Ганна Герман зрозуміла потребу діяти. Адже вона теж у тому колі. Й переконала  Януковича й Фірташа. Від кого гроші прийшли, несуттєво. Всі вони - народні.
Гроші Дмитра Фірташа - це гроші, які він безсовісно вкрав в Української держави та українського народу через Росукренерго та інші махінації. Нехай нам здається, що він зі свого великого загарбаного статку віддав Україні 2,5 мільйона доларів, а Україна ці гроші передала на побудову пам’ятника. Дмитру Фірташу, Ганні Герман чи Віктору Януковичу тут не належить жодної похвали, а тим більше пошани. Фірташ  просто віддав малу частину того, що вкрав і при тому значно себе реабілітував серед наївних українців та чужинців, для кого він став раптом великим меценатом.
Для тих, які критикують громаду за те, що вона прийняла ці гроші, відповідь одна – це гроші не Фірташа, а України. Ці гроші були брудними доти, доки вони були в руках Фірташа. Вони очистилися, коли їх було повернено українському народові, щоби вшанувати наших загиблих від штучного голоду предків. От і все. Будуймо пам'ятник нашим загиблим предкам! Вшановуймо жертв Голодомору,  а не Фірташа чи Януковича!

Аскольд Лозинський
Нью-Йорк

 *   *   *

Дорогий редакторе «Нової газети»!
З особливою увагою прочитав Вашу цікаву статтю під  назвою “Наша совість і гроші  Фірташа“, написану майстерно й на найвищій ноті. Моя думка, мабуть, Вас не здивує, бо я її Вам висловив особисто безпосередньо, не знаючи, що на тему олігaрхів з’явиться Ваша стаття на шпальтах редагованої  Вами «Нової газети».
Тоді я Вам на ходу сказав, що явище олігархів в Україні не є новим, воно було в минулому, але  тоді вони не називались олігархами, а поміщиками, магнатами, багатіями, а за радянських часів їх називали буржуями. Пригадую собі, такий комуністичний віршик, в якому йшлося саме про цих буржуїв – всіх панів до дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить...   
Тими буржуями були українські поміщики, магнати, маєтні люди такі, як  Безбородьки, Галагани, Кочубеї, Ханенки, Розумовські, Скоропадські, Милорадовичі, Чикаленки... Ми не знаємо, як вони в той час стали “олігархами“, але вони були тими, що в ті незавидні й безпросвітні часи для України своїми  статками підтримували й самі несли і творили українське економічне, літературне і культурне життя.
Сьогодні такі багаті люди в Україні називаються олігархами. Як вони ними стали, точно не знаємо, тільки здогадуємось. Мабуть, у більшості нечесно, хоч знову-таки це є тільки наше припущення. Назалежно від того, чи  нам це подобається, чи ні, вони є  й ніде не подінуться. Це незаперечний факт. Вони не зникнуть, і з ними нам треба жити. Немає ані підстав, ані сили їх  позбутись. Кажуть, що вони шахраї, корупціонери, злодії і т.ін. Правду кажучи, ніде не читав, як вони стали багатими людьми. Варто пригадати, що в радянських часах щось вкрасти від держави, скажімо, в колгоспі чи заводі не вважалось чимось аморальним. Якщо не помиляюсь, було навіть таке неписане правило: не вкрадеш – не виживеш. Тоді не було й мови про сумління. У цьому ж ключі можна розглядати й олігархію в Україні.   
Пригадую собі, колишній прем’єр-міністр України Павло Лазаренко, будучи на відвідинах у США, мав зустріч з українською громадою в Українському народному домі в Нью-Йорку. Я мав нагоду поставити йому запитання  –  як так сталося, що за радянських  часів, згідно з комуністичною ідеологією, всі були рівні, себто не було ані багатих, ані ні бідних, а як тільки розпався Радянський Союз, стало раптом багато багатіїв? П. Лазаренко дослівно відповів так: «Це добре, треба, щоб таких було ще більше».
На жаль, П. Лазаренко був одним з дуже багатих  людей, але свої “брудні“ гроші, понад  двісті мільйонів доларів, згідно з повідомленнями преси, поклав у різні банки поза Україною.  Лазаренко не був одиноким з олігархів, що тримали й далі тримають великі суми грошей поза межами України. Відомі й невідомі олігархи купують вілли на багатих курортах і підтримують таким чином не українську економіку. Очевидно, на жаль, Україна з тих грошей не користає.
У той же час українська державна скарбниця не може собі дозволити кілька мільйонів доларів, щоб завершити побудову пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні, запланованого ще за часів президентства Віктора Ющенка. 
Постає питання: що є кращим для України і взагалі для української справи - приклад  Павла Лазаренка і йому подібних, які в суворій таємниці тримають гроші у різних банках і купують розкішні вілли поза Україною, чи приклад Дмитра Фірташа, який легально створив свою фундацію й дає гроші на різні корисні українські й неукраїнські цілі? У цьому ключі, як мені відомо, одержав допомогу Кембріджський університет, Український Католицький  Університет і останньо два з половиною мільйона доларів комітет, що займається побудовою меморіалу у Вашінґтоні. Яка є інша альтернатива?
Пане редакторе, чи Ви думаєте, що було б краще, якби Дмитро Фірташ, зробив так, як Павло Лазаренко? Я не збираюсь боронити Д. Фірташа, зрештою, він мого захисту не потребує, але на мою скромну думку, він діє розумно. Виглядає мені, що Фірташ без закінченої вищої освіти виявився здібним й успішним безнесменом. Пригадуєте, як він у Копенгагенському суді виграв справу за газ з урядом України?   
Крім цього, є олігархи, які в такий чи інший спосіб вписуються  в українське життя. Відомо, що Віктор Пінчук, наприклад, влаштовує в Ялті міжнародні конференції “YES“, спонсорує  мистецькі виставки. Деякі олігархи спонсорують  українську пресу й українське політичне та культурне  життя. Така є незаперечна дійсність в Україні. Поки що, не видко жодних ані прогнозів, ані сил, які вказували б на зміну цієї ситуації.
На жаль, Україна не є однозначна. Ще доведеться багато чого зробити, щоб у ній запрацювала національна ідея. Колишній президент Леонід Кучма дорікав першому президенту Леонідові Кравчуку, що “національна ідея не спрацювала“. Він добре знав і бачив ситуацію і тому свою написану цінну працю назвав дуже  вдало: “Україна не Росія“. До президента Росії Володимира Путіна ця істина не дійшла, бо він весь час повторює, що росіяни й українці - це один народ. В Україні є ще сили, які засуджують тих, що боролись за незалежність України в лавах ОУН і УПА і  називають Бандеру, який нікого не вбивав, злочинцем, а Сталіну, який знищив мільйони українців, ставлять пам’ятники.       
Шаную погляд редактора В.Лабунського, але повністю незгідний з ним у справі щодо пожертви Д. Фірташа на пам’ятник Голодомору у Вашинґтоні. На мою скромну думку, Д.Фірташу  належить подяка за те, що він дав, якщо навіть й “украдені“ гроші,  на українську мету. Ми і Д. Фірташ минемося, а пам’ятник у Вашинґтоні стоятиме й промовлятиме до людей правду про мільйони замордованих штучним голодом українців. Така моя думка.

Микола Галів
Нью-Йорк

                                                                *  *  *

Шановна редакціє!
З цікавістю і болем у серці прочитав у двох останніх випусках «Нової газети» статтю Валентина Лабунського «Наша совіть і гроші Фірташа» та відгуки на неї. Спочатку не хотів встрявати в цю дискусію, але потім не витерпів і вирішив написати, бо мої рідні й близькі з Харківщини також десятками лягли в сиру землю від штучного голоду 1932-1933 років.
Читав я деякі відгуки й упізнавав у них тих, хто жодного дня не жив ані в Совєтському Союзі, ані в постсовєтській Україні, але все знають, все давно розставили по поличках і роздають з Америки поради й вказівки. От би поїхати їм в Україну та й пожити там у тілі українського народу – на 100 доларів пенсії на місяць! Отоді б вони інакше дивилися  і на Фірташа, і на інших олігархів.
У своїх відгуках на статтю В.Лабунського вони пишуть, що в Америці теж мільярдери були злодіями, і при цьому називають прізвища Рокфеллерів, Вандербільтів, Морганів, Кеннеді... Але, по-перше, всі вони народилися в багатих родинах, дістали блискучу освіту й бодай первісний капітал отримали в спадщину. А ті, хто сам вибився, то вибився не злодійством, а своєю головою й руками, як, наприклад, Білл Гейтс чи Стів Джобс. А в Україні ці так звані олігархи – це ж або відверті бандюки, як Р.Ахметов, або злодії-аферисти, як Д.Фірташ. Вони не мають жодної освіти, а гроші «наварили» за лічені роки з нічого, користуючись розвалом Радянського Союзу й повною анархією та хаосом. До 1991 року все належало всім, а потім найхитріші й найпідліші привласнили все це «спільне» собі. І таких людей деякі з тутешніх українців називають тепер Олексами Довбушами й Робін Гудами. Більшого цинізму важко й вигадати.
Ахметов в 90-ті роки роз’їжджав Донбасом у замизганому спортивному костюмі з пістолетами в кишенях і бейсбольною бітою в руці, фізично знищуючи усіх, хто стояв на дорозі й заважав йому ставати доларовим мільярдером. Помиляється той, хто вважає, що Дмитро Фірташ, який з неосвіченого пожежника раптом став мільярдером, не такий. У нього також руки в крові. «Трудові» біографії цього газового шахрая та його колишнього «силового менеджера», також олігарха Валерія Хорошковського супроводжують трупи, трупи й трупи. Михайло Коломієць, Євген Плужніков, Віктор Федоров – це тільки три прізвища, які на слуху, в довжелезному списку жертв цих кривавих оліхархів. Одного факту партнерства Фірташа з міжнародним кримінальним злочинцем Сєвою Могілєвичем (один з ватажків російської мафії, знаходиться в розшуку 4-х країн світу, входить до десятки найбільш розшукуваних FBI злочинців) достатньо, щоб зрозуміти, що це за «фрукт». До речі, зверніть увагу: він завжди пропонує свої награбовані мільярди першим особам в Україні – спочатку був фінансовим спонсором родини Ющенків, тепер – Януковичів. Саме через наближеність до «першого тіла» він збільшує свої статки в десятки разів. Бо дає, скажімо, мільйон, а пізніше він повертається йому десятками мільйонів.
Мало хто знає, що посередником у справі фінансування побудови меморіалу жертвам Голодомору у Вашингтоні виступила одіозна Ганя Герман. Уже одного цього факту достатньо, щоб усі переказані Фірташем гроші негайно повернути назад. Адже Ганна Герман (вона ж Галя Стеців, вона ж довголітній агент КГБ під кличкою Тереза) – це символ зрадництва й підступності, такий самий, як полковник Нос, який провів російських солдатів графа Меньшикова через таємний підземний хід до обложених у Батуринській фортеці українців, аби вчинити над ними криваву розправу, вирізавши все населення Батурина, включно з вагітними жінками й немовлятами.
Дивує реакція деяких українців, які давно живуть у США, на моральні аргументи в цій справі. Вони навіть не розуміють, про що йдеться. Довгі роки, прожиті в світі, де все купується й усе продається, вбили в них ті рецептори, які відповідають за моральність. Гроші понад усе. Але є в світі речі, дорожчі за гроші. Це наша совість і наша пам’ять. І мені, як нащадку жертв Голодомору, не хочеться, щоб в американській столиці постав їм пам’ятник, збудований на брудні й криваві гроші Дмитра Фірташа. Це буде не даниною пам’яті, а вишуканою наругою над нею.

З повагою,
Григорій Ковтун
Бруклін
*   *   *

Два конфлікти інтересів випливають з цієї пожертви. Перший полягає в тому, що пан Фірташ - близький соратник президента Віктора Януковича, який навесні 2010 року, всього лише кілька місяців після приходу до влади, перекреслив старання своїх трьох попередників, прийнявши позицію Росії стосовно Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Нагадаю, що цей крок був реакцією на дуже контраверсійний відкритий лист у серпні 2009-го року президента Росії Дмітрія Медведєва до президента України Віктора Ющенка із закликом припинення Києвом претензій щодо сталінського цільового винищення українців під час геноциду 1932-1933 років. Таким чином, з 2010 року Янукович і президент Росії Володимир Путін мають однакові погляди на Голодомор, що він, мовляв, охопив весь Радянський Союз і був продуктом колективізації та неврожаю, а не зумисної державної політики керівництва СРСР.  Ця позиція  подібна до позиції Комуністичної партії, разом з якою Партія регіонів під проводом Януковича відмовилися голосувати в листопаді 2006 року за схвалення закону про Голодомор-геноцид в Україні.
Другий конфлікт - це те, що пан Фірташ є представником газового лоббі, що представляє найбільш проросійську групу серед олігархів України. Хоча газове лоббі робить свої гроші на Сході, західноукраїнець Фірташ підтримує проекти, близькі до сердець націоналістично налаштованих українців, такі як Український католицький університет у Львові, українські студії у Кембріджському університеті (Велика Британія), дводенний Український фестиваль у Лондоні і пам'ятник жертвам Голодомору-геноциду в столичному Вашингтоні (США). Фірташ став PR-людиною Януковича для української діаспори. У вересні минулого року ієрарх Української греко-католицької церкви разом з проянуковичським урядом були присутні на відкритті теплиць в рідному селі пана Фірташа Синьків, що на Тернопільщині.
Повідомляється, що «Газпром» постачатиме газ за зниженою ціною OstChem Holding - новому газовому посереднику, що належить Д. Фірташу. OstChem придбає 5 мільярдів кубометрів природного газу для зберігання за ціною приблизно $260 за тисячу кубометрів. З 2009 року, згідно з газовим контрактом, Україна має одну з найвищих розцінок на газ у Європі,  і Росії відмовилася змінювати умови цього контракту. Минулого року Україна почала імпортувати дешевший російський газ з Німеччини та Центральної Європи.
Два попередні посередника пана Фірташа були Eural-транс газ (2002-2004 рр.) та Росукренерго (2004-2009 рр.), які закривали з прем'єр-міністром Юлією Тимошенко останній газовий договір у січні 2009 року. Договір, який ліг в основу кримінального звинувачення й призвів до ув'язнення Ю.Тимошенко у жовтні 2011 року. Її справа стала причиною для західних урядів та міжнародних організацій зробити висновок про українське судочинство як вибіркове. Тепер її звільнення стоїть однією з найголовніших умов підписання в листопаді у Вільнюсі угоди з ЄС про асоціацію та зону вільної торгівлі.
Пан Фірташа визнав під час зустрічі з послом США Вільямом Тейлором у грудні 2008 року, що він «підтримуватиме арешт Тимошенко, тому що підписувати такий контракт рівнозначно найвищій зраді». Він також сказав при зустрічі з послом Тейлором, що підтримав входження у газовий бізнес в 1990-ті роки боса російської мафії Семена Могілєвича (джерело- www.wikileaks.org). При тому, що Семен Могілєвич та його напарник Ігор Фішерман входять до списку десятки ФБР найбільш розшукуваних злочинців (The FBI top ten wanted list). ФБР звинувачує Могілєвича та його соратників у відмиванні десяти мільярдів доларів через Bank of New York, крадіжку $1,2 млрд. кредиту у Світовому банку і шахрайстві на $150 млн. на фондовій біржі Торонто.
Іншим джерелом фінансування цих проектів, близьких до сердець патріотичних українців, є прибуток від розширення бізнес-імперії Фірташа з 2010 року, яка встановила монополію в хімічній промисловості. Йдеться, зокрема, про завод хімічних добрив у Сєвєродонецьку «Азот», де умови праці стали подібними до в'язничних і до працівників ставляться не краще, ніж до гарматного м'яса. «Сьогодні «Азот» є в'язницею за колючим дротом , - кажуть робітники.- Ми отримуємо копійки в  порівнянні з багатьма менш прибутковими заводами в Донбасі». Середня платня тут становить 3000 гривень ($ 375) на місяць при немилосердно важкій і шкідливій праці. Невже пам'ятник Голодомору у Вашингтоні буде побудовано на спинах цих експлуатованих робітників?!
Фактично підтримка Фірташа позбавлення волі Ю.Тимошенко, тісні зв'язки з російською мафією й російськими лідерами працюють проти європейської інтеграції України і, отже, діють проти політики українських організацій у США та Канаді. Таким чином, постає питання: чому українська діаспора повинні бути вдячна за таку пожертву?

Тарас Кузьо,
політолог
Канада

ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!

Цього разу українська громада Великого Нью-Йорка поставилася більш лояльно до робочого візиту президента України Віктора Януковича, який прибув для участі в 68-й сесії Генеральної асамблеї ООН – не зустріла його, як традиційно робить це щороку, протестами під стінами нью-йоркських дипломатичних представництв України. Незважаючи навіть на те, що міністр закордонних справ України Леонід Кожара виявив бажання зустрітися з лідерами української громади, а потім в останню хвилину передумав. Не тому, що змінили своє ставлення до політики, яку проводить нині чинна українська влада, а з огляду на листопадовий саміт у Вільнюсі, де вирішуватиметься доля України. У цій ситуації, коли йдеться бути Україні знову колонією новітньої Російської імперії, чи членом «сімї вольної, нової» європейських народів, американські українці ладні притлумити своє обурення діями Януковича і зробитися його тимчасовими попутниками, оскільки його позиція стосовно європейського майбутнього України влаштовує всіх, кому не байдужа доля України. От якби Віктор Федорович і в інших питаннях внутрішньої та зовнішньої політики так діяв!
25 вересня, в середу, відбувся мітинг протесту перед Постійним представництвом Російської Федерації при ООН, що на 67-й вулиці в Нью-Йорку. «Геть від Москви!», «Україна – не Росія!», «Європа -так! Росія – ні!» - з такими гаслами кілька десятків українців прийшли під стіни російського дипломатичного представництва, аби висловити свій протест зухвалому намаганню Москви перепинити дорогу до Європи, погрозами й викручуванням рук не допустити рух України в європейську спільноту.
Організована з ініціативи Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) й підтримана СКУДО, ООЧСУ, СУСТА, протестна акція зібрала найнебайдужіших представників різних політичних платформ, вікових категорій, хвиль, щоб сказати рішуче «Ні!» новому московському зашморгу й тій цинічній тактиці, яку обрала  путінська Росія стосовно України, намагаючись економічними чинниками, заборонами на імпорт українських товарів до Росії змусити Україну відмовитися від євроінтеграції.
Про це говорила голова Крайової управи УККА Тамара Олексій, наголошуючи, що в листопаді перед Україною відкривається, можливо, останній історичний шанс –будувати краше майбутнє в Європейському Союзі розвинутих цивілізованих країн чи знову повернутися у своє страхітливе минуле. «Ми, українці Америки, прийшли сьогодні під вікна російського дипломатичного представництва, щоб заявити, що не погоджуємося з тими політичними й економічними методами тиску, які використовує Москва стосовно України». 
Позицію Українського Конгресового Комітету Америки підтримала молодша генерація американського українства. «Ми бачимо, як Росія  здає свої геополітичні позиції й всіляко прагне, але не може втримати сусідів – Україну, Грузію, Молдову, щоб перетворити постсовєтський простір на «новий совєтський», - сказав Станіслав Богун, представник Спілки українських студентських товариств Америки (СУСТА). - Я  народився в Україні й маю, очевидно, право говорити від імені  Батьківщини: ми хочемо повернутися туди, на те місце, яке відвів нам Всевишній й де ми географічно й ментально є – в Європу».
Головний редактор «Нової газети» Валентин Лабунський  підкреслив, що сьогодні питання стоїть однозначно: «Або ми будемо навічно у нашому вчора, або матимемо краще завтра». «Історія,- сказав він,- довела, що будь-які союзи та унії з Росією закінчуються новою наругою над усім українським, новим рабством і нищенням наших святинь. А тому: геть від Москви! Наша домівка – Європа!»
«До цього будинку, який у совєтські часи захищав інтереси Совєтського Союзу, а тепер представляє інтереси Росії, я приходжу вже 30 років, - повернувся спогадами в минуле Богдан Гаргай, представник об’єднання державницьких організацій (СКУДО), маючи на увазі масові протести американського українства проти введення радянських військ у Чехословаччину й придушення «празької весни», на захист українських дисидентів, вимагаючи правди про Чорнобиль та ін. – Що змінилося із зміною вивіски на цьому будинку?! Сьогодні, як і 30-25 років тому, ми повинні стати громадою, всім світом, плече в плече, рамено в рамено й не допустити всевладності нової «руки Москви».
«Я приходжу під стіни цього будинку 50 років, – сказав Аскольд Лозинський, який провадив протестною акцією. – І тому ми знову й знову повинні заявити, рішуче й назавжди:«Геть від Москви!» Цар Путін, імперська Москва, продовжуючи традиції своїх совєтських попередників, хочуть покріпачити український дух, як вони  хотіли зламати його в 1932-1933-х роках, виморюючи й вимордовуючи мільйони українців страхітливим штучним голодом. Але їм цього не вдалося й не вдасться, тому що український дух невмирущий!»
Аскольд Лозинський також  нагадав, що цього року, як і в попередні, 23 листопада в катедральному соборі Святого Патрика в Мангетені відбудеться поминальна Служба Божа за душі мільйонів невинно убієнних Голодомором-геноцидом 1932-1933 років в Україні, після якої відбудеться хода пам’яті й протесту до цього ж будинку - Постійного представництва Російської Федерації при ООН, щоб знову й знову сказати наше багатотисячне «Ні!» представникам чинної російської влади, які на найвищому рівні в Організації Об’єднаних Націй й досі запевняють світ, що ніякого Голодомору-геноциду в Україні не було.
Акція під стінами Постійного представництва Росії при ООН була не дуже чисельною. Але енергія і дух, які вона випромінювала, змушували перехожих зупинятися і навіть приєднуватися до цього протесту проти нахабної московської сили, яка знову хоче затягнути Україну в стайню, з якої вона вирвалася 22 роки тому.

Катерина Боруш

КАЗИМИР МАЛЕВИЧ ТА ЙОГО «РОДОВІД»

Серед переможців цьогорічного Х Форуму видавців у Львові й україномовне видання «Малевич» (гран-прі), яке побачило світ у київському видавництві «Родовід». Про проект «Малевич і Україна» наша розмова із засновницею й директоркою видавництва Лідією Лихач

- Вітаємо з нагородою! Які враження від цьогорічного Форуму видавців у Львові?

- Фантастичні! Було багато-пребагато різних подій – книжкових презентацій, музичних і мистецьких відкриттів, сотні поетів, прозаїків, дизайнерів і друзів-видавців... Наше видавництво «Родовід» також провело дві презентації монографії Жана-Клода Маркаде «Малевич» - у Національному музеї імені Шептицького – для публіки старшої й зрілішої та Центрі міської історії - для молодшої генерації. Зустрічі пройшли доволі велелюдно й цікаво: було чимало запитань до автора, багато цікавих дискусій.

 - Жан-Клод Маркаде - автор передмови до українського видання «Малевича».
Чому ви вирішили взятися за цей проект? Адже, здається, про автора «Чорного квадрата» стільки написано, видано, відзнято...

- Про Казиміра Малевича справді видрукувано в світі досить багато – сотні книг різними мовами. Особливо в Росії, але в жодній не сказано, що Казимір Малевич народився в Києві, до 17-18 років жив в Україні, а найголовніше - ідентифікував себе українцем – про це він сам пише в автобіографії, вже в зрілому 30-літньому віці й наприкінці життя. В Україні ж видрукувано лише один збірник статей про Малевича під редакцією професора Дмитра Горбачова - в 2006 році. До слова, єдину виставку творів художника було влаштовано в Києві в 1930-му році самим Малевичем.  

- Але ж загальновідомо, що він народився в польській родині, причому шляхетсько-польського роду були і батько, і мати?

- Справді Казимір Малевич народився 23 лютого 1879 року в Києві у польській родині, але більшу частину свого дитинства провів у селах Поділ­­ля, Слобожанщини та Сіверщини, де батько працював управляючим на цукроварнях. Рідними для нього були дві мови: польська, якою спілкувалися в родині, й українська, якою розмовляв із друзями. Уже дорослий, він пересипав свою російську українськими та польськими словами й приказками.
Йому подобалися барвисті селянські строї українських дівчат, плахти з вишуканим геометричним візерунком, смугасті строкаті рядна на долівках, українські народні промисли. Мистецтвознавці роблять висновок, що, можливо, саме звідти походять колорит і геометрія творів Малевича. «Я наслідував усе життя селян. Село займалося мистец­твом (такого слова я не знав тоді). Точніше кажучи, вироблялися такі речі, які мені були до вподоби. У цих речах і чаїлася вся таїна моїх симпатій до селян», – писав Малевич в авто­біографії.Коли ж радянська влада почала нищити українське селянство він почав малювати їх ляльками-калічками на жовто-блакитному (як український прапор) тлі. Одна така трагічна картина навіяна піснею «При дорозі хрест високий, кров’ю обілляний».

- Чесно кажучи, взявши в Києві до рук ваше видання «Малевича» й побачивши там на перших же сторінках писанки з колекції нью-йоркської мисткині Софійки Зєлик та українські вишивки, перше, що спало на думку: «Світова, так би мовити, критика знову дорікатиме, що, мовляв, ці українці вже й Малевича собі хочуть привласнити...»

-  Українці привласненням чужого – чи то земель, чи то слави - якраз «хворіють» найменше. Що ж до українськості Казиміра Малевича, то, напевне, найкращою відповіддю на такі закиди буде цитата з передмови Жана-Клода Маркаде, француза за національністю:«Є елемент, який
відрізняє мою роботу від більшості інших досліджень про Малевича -це увага до українського коріння малярської поетики Малевича, що замовчують або туманно висвітлюють, і не тільки в російських дослідженнях...  У всіх моїх статтях і книгах про так званий «російський авангард», поняття якого усталилося лише з 1960-х років, я розрізняю в цьому потужному новаторському
 художньому потоці три напрямки або «школи»: петербурзька, московська і  українська (до неї належать Олександра Екстер, Давид і Володимир Бурлюки, 
Архипенко, Малевич, Баранов-Россіне й, почасти, Ларіонов і Татлін)».
Власне, «Малевич» за форматом - це художній альбом, а за змістом - детальна творча біографія одного з найвідоміших авангардистів ХХ століття, який мав українське коріння.    

- Який Казимір Малевич у твоєму особистісному сприйнятті?

- Надзвичайно приємно, що цей унікальний самородок у мистецві ХХ століття - киянин, українець. Хоча професор Маркаде називає його польсько-українсько-російським митцем і з цим важко не погодитися.

- Усі проекти-книги, що побачили світ у видавництві «Родовід», - знакові, помітні: “Мамай”, “Українські митці Парижу. 1900-1939”, “Харківська пейзажна школа”, “Катерина Білокур” в трьох книгах... Але водночас і дуже коштовні (в обох сенсах). Як вдається роздобувати кошти на такі проекти?

- Справді, ми намагаємося видавати вершинні здобутки українського мистецтва від найдавніших часів (серія “Давня скульптура і пластика” під редакцією Ростислава Забашти) до творчості сучасних митців (наприклад, Наталки Гусар, канадійки українського погодження). Готувати такі проекти і довго, й витратно. Одна знайома, видавець з великого харківського видавництва, якось пожартувала, оглянувши наші видання на німецькому книжковому ярмарку: «Це ж не бізнес, а культурна діяльність!»  І щоб видрукувати кожну таку книгу, потрібно роздобути чи заробити кошти. Я надзвичайно горджуся тим, що вдалося створити неформальне коло друзів «Родоводу», в якому майже на кожну книгу знаходимо підтримку. Полягає вона в тому, що наші друзі наперед купують певну кількість примірників – для себе, приятелів, на подарунки, а ми вдячно зазначаємо їхні імена в книзі. 
Бувають і просто щасливіші моменти, як наприклад, підтримка видань «Родоводу» Нью-Йоркською кредитівкою «Самопоміч», за що я безмежно вдячна її президентові Богдану Курчаку та Любомиру Зєлику, колишньому голові Ради директорів. Я також вдячна за велике зацікавлення книгами нашого видавництва Українському музею в Нью-Йорку та тому культурно-мистецькому середовищу, яке він творить. До речі, в крамниці музею завжди можна купити чи замовити книги «Родоводу», деякі видання ми підготували й видрукували спільно.

- І «Малевича» можна купити в Українському музеї в Нью-Йорку?

 - І «Малевича» також.

- Наскільки знаю, ти живеш у штаті Міссурі, а працюєш у Києві. Як вдається жити на дві країни?

- За більш як два десятка років американського буття мені так і не вдалося стати американкою українського походження. Хоча в Міссурі  більшість часу мешкає моя дорога родина – чоловік Білл, донька Стефанія та син Лука. Чоловік мене більше розуміє, ніж підтримує (жартую). Розуміє, бо він за фахом етномузиколог, понад десять років жив в Україні, видрукував українською мовою своє дослідження “Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-1930-х років”. Але він не найбільший фан моєї “культурної діяльності”. Напевне, за американськими мірками, це величезна розкіш і привілей віддавати стільки зусиль і часу справі, яка не приносить тобі матеріальних дивідендів. Якби моя «культурна діяльність» була б ще й «бізнесом», краще стало б усім. Тому моє життя – між двох країн, двох хат, двох берегів...

Розмову провела
Катерина Кіндрась

ГЕТЬМАНСЬКИМИ ДОРОГАМИ: БАТУРИН

Наша довідка: Батурин - одна зі столиць Гетьманської доби, нині місто Бахмацького району Чернігівської області на річці Сейм. Населення  - 2,5 тисячі мешканців. Заснований на початку XVII століття. У 1669-1708  та 1750-1764 роках був резиденцією гетьманів Лівобережної України. З ним пов'язано діяльність таких визначних політичних лідерів часів Гетьманщини, як Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський.
 Від 16 листопада 2007 року має статус Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».
Гетьманська доба 1648-1782 рр. залишила по собі низку столиць. Столицями Гетьманщини в різні часи були міста Чигирин (1648-1660), Батурин (1669-1707, 1750-1761), Глухів (1708-1722, 1727-1734), Гадяч (1663-1668), Умань (1669-1674), Немирів (1678-1681) та Київ (за князя Василя Константина Острозького та гетьмана Павла Скоропадського (1918).

Укотре пересвідчилися, як важливо опинитися в потрібний час і в потрібному місці. Та й місті також. Однієї серпневої середи по полудні ми сиділи в кав’ярні посеред київського майдану Незалежності, насолоджувалися неробством і смакували кавою «Американо» з млинцями «Солодка Даруся». Внутрішній голос усе поривався набрати мобільний чи, як кажуть львів’яни, комірковий номер телефону авторки однойменного роману Марії Матіос, (яка просила, коли будемо в Києві, обов’язково зателефонувати), але  раптом серед велелюдного натовпу погляд вихопив знайоме обличчя. Невже?  Квітка Семанишин з Нью-Джерзі! Кинулися назустріч, привіталися, обнялися, розговорилися – про майбутнє освячення  Патріаршого храму, Світовий конгрес українців у Львові і Батурин. Похвалилися, що збираємося в п’ятницю на Чернігівщину, гетьманськими місцями, так би мовити. Але, з’ясувалося, що тут, в Києві, в найцентральнішому готелі «Україна», прямо на майдані Незалежності, зупинилася туристична американо-канадійська група українців, яка також збирається на Чернігівщину й також у п’ятницю. Словом, вічно молода, всезнаюча, добра душа  Квітка Семанишин познайомила нас із Зеньою Брозиною, керівничкою тієї групи, власницею туристичної агенції Zenia’s Travel Club з Нью-Джерзі, й о 7-й годині ранку в п’ятницю, 16 серпня, комфортабельним автобусом ми вирушили  на Чернігівщину. Залишаємо сонливий Київ, який з вікна туристичного автобуса видається ошатним, привітним, амбітним й всіляко пробує наздогнати Європу, намагаючись один-до-одного- копіювати стиль тамтешніх новобудов – з підземними паркінгами, шопінг-молами, мегамаркетами. Проїздимо повз Биківню – обабіч дороги з обох боків хрести, хрести, хрести й тужливі сосни, перев’язані вишитими рушниками. Екскурсовод, київський, судячи з англомовного акценту, кількома реченнями нагадує про трагедію, хоча в цьому, напевне, немає потреби – іноземі українці, які «взяли» цей двотижневий тур, знають українську історію без купюр ще з дитинства. За винятком, як розповіла нам пані Зеня, хіба що кількох осіб: чоловіка років сімдесяти, який приїхав до України вперше за своє життя – шукати коріння предків, що вирушили до Америки з карпатських країв ще наприкінці ХІХ століття, та двох дівчаток-підлітків, яким вирішила показати свою батьківщину їхня бабуся, й вони  роззираються довкола, немов дивляться фільм, поки що не збагнувши – художній він чи документальний.
Поминаємо Лемеші. Легендарне село колись Чернігівської губернії неподалік Козельця. Коли російська цариця Єлизавета, проїжджаючи через ці краї й призупинившись, зажадала, щоб Наталка Розум прийшла до неї на поклон, нехай і просто вітальний, горда Розумиха сказала, як відрізала: «Ніколи! Я – мати, а вона - невістка...» Річ у тім, що син Наталки Розумихи,  простий сільський хлопець Олекса з Лемешів був чоловіком російської імператриці.
Звідси, з головної києво-чернігівської магістралі, добре видно бані Трьохсвятительської церкви, побудованої  в 1775 році на могилі  його батька Григорія Розума.
А на місці хати, де народились і виросли брати Розумовські (Олексій став чоловіком російської імператриці Єлизавети, Кирило – гетьманом України), недалеко від церкви збереглась будівля земського народного училища, на якій колись висіла дошка: «На цьому місці в давні часи стояла хижа козачки Наталі Дем’янівни Розумихи. Тут були народжені останній вільний гетьман граф Кирило Григорович Розумовський та його знаменитий брат Олексій Григорович Розумовський, фельдмаршал і полковник, єгермайстер її імператорської величності государині імператриці Елизавети Петрівни”.
Власне, цим двом Розумам гетьманська Чернігівщина багато чим зобов’язана.
Олексій, втікаючи від гніву й непокірного норову свого батька, часто рятувався у церкві, співав у церковному хорі. Проїжджаючи в 1731 році через Козелець, полковник на російській службі Вишневецький звернув увагу на юнака з прекрасним голосом й аристократичною зовнішністю й забрав його до Петербурга, де той став співати у придворній українській капелі (туди ж через 12 років потрапив і Григорій Сковорода) й де його помітила та  закохалася з першого ж погляду молода ще неімператриця Єлизавета, донька Петра І.
Таємно повінчавшись й ставши згодом чоловіком цариці, одним із найбагатших людей Російської імперії, Олексій Розумовський не зрікся свого походження,  а навпаки, з особливою любов'ю й покровительством ставився до України, Києва, Козельця й рідного села зокрема. Разом з Єлизаветою вони здійснили подорож Україною. У 1744 році в Києві цариця заклала наріжний камінь Андріївської церкви, спорудженої згодом  італійським зодчим Растреллі й досьогодні вражаючої своєю красою. За проектом цього ж архітектора для імператриці Єлизавети й Олексія Розу­мовського в Києві було невдовзі побудовано і Маріїнський палац, де тепер міститься зал урочистих державних прийомів.
Але найголовніше, завдяки впливові Олексія Розумовського в Україні було відновлено гетьманське правління з обранням гетьманом молодшого його брата Кирила. Влітку 1751 року Кирило Розумовський прибув в Україну, символічно об­равши своєю резиденцією колись зруйнований військами батька Єлизавети Петра І мазепинський Батурин. Тут, на пагорбі, у вигині річки Сейм, він побудував прекрасний палац, який планував згодом пе­редати для освітніх потреб, відкривши в Батурині університет. Однак історія розпорядилася інакше.
З приходом на престол Катерини II 10 листопада 1764 року вийшов указ про ліквідацію україн­ського гетьманства. Поставлений у безвихідне становище, не бачачи для себе гідних перспектив, Кирило Розумовський незабаром виїхав за кордон. Коли ж 6 липня 1771 року помер його старший брат Олексій, який усе ще зберігав свій вплив при дворі, Кирило теж відійшов від державних справ...
Упродовж століть гетьманська резиденція в Батурині пережила всі ті драми й трагедії, що й однойменне село: була спалена, пограбована, перетворена на склад, розібрана на будівельні матеріали. У саду, який  колись називався маєтком, вже в радянські часи місцеві мешканці припинали кіз та корів.
Нова ера відродження гетьманської столиці розпочалася з президентством Віктора Ющенка.
Попри те, що громадяни країни, не отримавши всього й відразу, нарікали на те, що краще б він ті мільйони доларів віддав на пенсії та зарплати, президент не зупинився, й Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» в Батурині (а це палацово-парковий ансамбль К.Розумовського, будинок генерального судді В.Кочубея, музей археології Батурина, Воскресенська церква-усипальниця гетьмана К.Розумовського, парк «Кочубеївський»,  Миколо-Крупицький монастир, цитадель Батуринської фортеці, пам’ятник жертвам  Батуринської трагедії 1708 року) став однією з небагатьох справді великих державотворчих справ, доведених Вікторем Ющенком до логічного завершення.
- А які  взаємини з теперішньою владою?  Не ігнорують?- поцікавилися в дирекції заповідника.
-Ігнорувати не ігнорують, але й не «жалують». Якщо за Ющенка ми мали особливий статус і додаткові кошти, то тепер це звичайний музей, як і сотні інших по всій Україні.
На щастя, потік туристів з України й усього світу тут не пересихає, але керівництво заповідника шукає й «додаткові резерви», наприклад, проводить у резиденції Розумовського «весілля по-гетьманськи»: півгодинна церемонія з фотографуванням в гетьманському інтер’єрі коштує до 2 тисяч гривень й ці 200-250 доларів допомагають ретельніше доглядати за трояндовим садом, експонатами й обійстям заповідника.
...Останні дев'ять  років Кирило Розумовський провів майже безвиїзно в Батурині. Там 3 січня 1803 року він і помер, знайшовши останній прихисток  в усипальниці збудованої ним Воскресенської церкви, яку звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору.
Радянська історія пройшлася своїм червоним колесом по Розумовських ще раз - у 1927 році компартійні чиновники від виглядом археологічних досліджень дали вказівку відкрити саркофаг,  відтак, коштовні речі пропали, а склеп засипали землею. Церква ж збереглася до сьогодні, в Батурині її інакше як церквою Кирила Розумовського не називають. Належить  вона, як і  повсюдно на Чернігівщині, Московському патріархату. Хоча є в селі, як нам повідомили, й церква Київського патріархату – храм Покрови Пресвятої Богородиці, за який ішла війна-не війна, а ціла битва - вісім років. Один із храмів гетьманської столиці - сповідальня Івана Мазепи - протягом своєї історії двічі руйнувався й двічі поставав з небуття. До листопада 1708 року церква була дерев’яною, гетьман Іван Мазепа тут часто сповідався. Після знищення московитами Батурина згоріла й Свято–Покровська церква. Виросла вона вдруге  (вже як мурований храм псевдовізантійського стилю) наприкінці ХVІІІ століття. Проте радянська влада розібрала святиню в 1930–ті роки,  а дзвіницю - в 1950–ті. І ось утретє храм постав в 2007 році на кошти української діаспори. Зініціювали цю унікальну акцію земляки батуринців із США, зокрема Микола Кочерга з Чикаго, уродженець Батурина. Зібрали майже 300 тисяч доларів, закупили в центрі колишньої столиці Гетьманщини землю, й буквально за півроку на ній виріс прекрасний храм у стилі козацького барокко. Тепер тут моляться рідною мовою.
Поряд з церквою Розумовського, на майдані Гетьманської слави – невеличкий базарчик, де торгують різними сувенірами для туристів – від вишиванок «під Полуботка» до «пристрою для вимірювання подружньої зради».
- Покупайте, может пригодітся, - підморгує молодиця, пофарбована під Мерилін Монро. – В Америке такого устройства не найдете...
- Прошу? - чемно перепитує вже немолодий чоловік з нашої туристичної групи. – Я не розумію, що пані каже...
- Є мужеські устройства, є женьські, - пані переходить, значиться, на українську...
Ми ж шукали  на базарчику щось автентично батуринське, гетьманське, й не знайшовши, купили кілька дерев’яних гребінців, більше на згадку, ніж для потреби, принагідно поцікавившись, батуринські це продавці чи приїжджі, можливо, з сусідньої Росії, бо ж повз Батурин проходить «Московська траса». «Батуринські», - відповів нам екскурсовод. «Чому ж тоді по-російському?» «А в нашому селі по-різному балакають. - було відповіддю. – Може б, якби був Ющенко, то й церква була б українська, і мова...»
На Віктора Ющенка в Батурині моляться до сьогодні. Хто за те, що «хоч дороги добрі проклав», хто, за те, що «хоч працю тепер людям дав», а хто за те, що повернув батуринцям пам’ять про себе. Це завдяки саме йому тут у 2009 році було відновлено Батуринську фортецю XVII–XVIII століть - цитадель, гетьманську резиденцію Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи. Місто, що не скорилося волі Петра І й було по-варварськи знищене разом з 14 тисячами батуринців. Тепер на цьому місці височіє пам’ятний хрест батуринцям, які воліли померти, але не скоритися московським сатрапам.
«...Військо заюшене, а найбільше рядові солдати, понапивавшись (бо скрізь було вдосталь всякого напою), кололи людей і рубали, а для того інші, боячися, в прихованих місцях сиділи, аж коли вогонь обійшов усе місто, і ті постраждали...»  «Люди в нем бывшие вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены»» , -  пишуть літописи тієї пори  про криваву  першолистопалову ніч 1708 року, коли  підрозділи російського князя Меншикова пішли штурмом на Гетьманську столицю, яку «осаджені в Батурині й віддані Мазепі та Карлу обороняли в чеканні їх прибуття відчайно». Три дні московські війська безупинно штурмували Батурин. І лише через зраду прилуцького наказного полковника Івана Носа солдатам корпусу Меншикова вдалося проникнути у фортецю. Жертвами батуринської  зради 1708 року  стали  від 11 до 14 тисяч батуринців, серед яких до 7,5 тисячі мирних громадян.
Після спалення Батурина три російські полки зайняли Ніжин. Частина московської кінноти була спрямована через Прилуки до Миргорода. У всіх містах і містечках, зайнятих російською армією, які були без мазепинців, вивішували царські укази до українського народу, а поряд для страху «голови на коли взоткнуті були» полонених сердюків і козаків, взятих у гетьманській столиці.
Настрашені Батурином, вивішеними відтятими головами мазепинців городяни практично не мали вибору і, аби з ними не вчинили подібного, за «ініціативою знизу» направляли чолобитні царю. Жителі Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгород-Сіверського, Варви, Срібного, Ічні, Миргорода запопадливо клялися у вірності російському монарху. Диригент цієї вірнопідданської кампанії (а ним, безперечно, був Петро I) отримав чолобитні 5 листопада, якраз на час виборів нового гетьмана. Вони мали впевнити скликану у Глухові старшину в марності затії Мазепи, розсіяти сумніви тих, хто вагався... Відтак, батуринська колись вільна, горда, полита ріками крові земля на століття поросла споришем і чортополохом.
... Відвідавши наостанок будинок генерального судді Василя Кочубея, скуштувавши яблук з молодого саду, плеканого сьогодні на тому місці, де колись росли дуби, що віддано служили поштарями, скарбниками, перекладачами й свідками Мазепиного з Мотрею Кочубеївною роману, центральною вулицею Батурина беремо курс додому, на Київ. Прикметно, що ця
вулиця п'ять разів змінювала свою назву. Наприкінці XVII - початку XVIII століть, за гетьманів Многогрішного, Самойловича, Мазепи та Орлика вона називалася Батуринський тракт, від правління гетьмана Розумовського (1750-1764 рр.) до жовтневої революції 1917 року - Петербузький проспект, за радянських часів - імені Петровського, з 1990-х років, за незалежності України - Центральна. З 2008-го вона носить ім’я Віктора Ющенка. Хочеться вірити, що це надовго...

 Катерина Кіндрась
 Нью-Йорк – Київ – Батурин – Нью-Йорк

ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ: 380 РОКІВ ПОТОМУ

18 серпня, в Києві, на лівому березі Дніпра, освятили головний храм Української греко-католицької церкви - Патріарший собор Воскресіння Христового. Участь в урочистостях взяли понад 20 тисяч вірян, 50 єпископів та 700 священиків з різних куточків України та світу.

Уже в п’ятницю по обіді Київ розцвів тисячами вишиванок й заговорив українською мовою з сотнями діалектів та акцентів - на Хрещатику, в підземці, кав’ярнях, «Пузатій хаті» й на Володимирській гірці. Й уперше за тиждень нашого перебування в Україні почало здаватися, що Київ – таки столиця України.
Напевне, глибоко символічно, що урочистості освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового Української греко-католицької церкви розпочалися  на Володимирській гірці, де в суботу, 17 серпня, о 3-й годинi по полудні глава УГКЦ Блаженнiший Святослав провiв молебень перед святим рiвноапостольним князем Володимиром. Разом з ним молилися 50 єпископiв-членiв Синоду, який щойно завершив свою роботу, та понад шiсть тисяч вiрян, серед яких, напевне, найпомітнішою й найчисельнішою були «Матері в молитві», які цього ж дня також провели в Києві своє всеукраїнське зібрання.
"Київ був хрещений у Днiпрi, тут ми стали єдиним народом. Тому я сьогоднi вiдкриваю обiйми всiм: православним, протестантам i просто добрим людям. I кличу всіх: будьмо разом!"- наголосив Блаженніший Святослав.
О 6-й годині вечора 17 серпня патріарший собор Воскресіння Христового зустрічав урочисту процесію із главою УГКЦ на чолі, який вніс до храму мощі апостолiв Петра i Павла та Андрiя Первозванного. У престол заклали й мощi двох римських пап, замучених на територiї України - Климентiя та Мартина, а також священномученикiв - Йосафата Кунцевича, Миколая Чарнецького та Йосафата Коциловського. Участь в урочистій вечірній взяв і архиєпископ-емерит УГКЦ, Блаженніший Любомир Гузар, який у 2002-му році заклав наріжний камінь Патріаршого собору. Всенічна й нічні чування продовжилися майже до опівночі.
Наступного дня, о 8-й годині ранку, зайшовши на Хрещатику до метро, помітили, що добра половина пасажирів нашого вагону вбрана у вишиванки. «Слава Ісусу Христу!» - привіталися до незнайомого літнього чоловіка, що стояв поряд, й він, усміхнувшись, відразу ж відповів: «Слава навіки!» Отже, рухаємося в правильному напрямку. А вже на станції «Лівобережна» весь шлях від підземки до Микільської Слобідки, де був колись однойменний хутір, а тепер постав Патріарший собор УГКЦ, заповнив український празниковий люд – у вишиванках, з корогвами, національними прапорами. Підмічаємо, що попереду нас майоріє грецьке знамено – це українська громада з Греції, італійське - отже, йдуть українці Італії, іспанське – українці Іспанії також тут, американське - і серце забилось частіше... З висоти пташиного польоту (Українське телебачення вело прямий репортаж величної події) та стежка нагадувала велелюдну всепланетарну прощу.
Серед тих, хто прямує на Божественну літургію, впізнаємо Мирослава Мариновича, одного з очільників Українського католицького університету (УКУ). Вітаємося, обнімаємося, як давні друзі, хоча бачилися лише один раз у житті – в Нью-Йорку.
- Це великий момент, - каже М.Маринович, - тому що на Лівому березі утверджується головний храм греко-католиків України, і є в тому великий сенс. Тому що за цим рішенням, щоб дати греко-католикам лівий, а не правий берег, як історично годилося б, стояла велика політика. Але ця політика обернулася для її носіїв великими втратами. Тому що, якщо ви вийдете на Володимирську гірку, то побачите перед собою цей прекрасний храм і кожен запитає: «А що це за храм такий?»  І зразу ж всі утверджують присутність греко-католицької громади тут, у Києві. Часом зла воля породжує добрі вчинки. Якщо ви почитаєте послання Блаженнішого Любомира про один Божий народ на Київських горах, то там виписана споконвічна ідея об'єднання українських християн, яку сповідував і патріарх Сліпий.
Для мене, як для керівника УКУ, це нагода побути разом з греко-католицькою громадою світу. Ніхто точно не знає, скільки в Україні сповідників греко-католицької віри, крутиться цифра 5 мільйонів, але вона, звісно, неточна. Вчора надзвичайно милі гарні зустрічі були біля Святого Володимира на Володимирській гірці, мав нагоду побачитися з такими людьми, з якими невідомо чи коли міг би зустрітися. Невимовна радість від спільного свята. А оці спонтанні оплески, якими люди зустрічають Блаженнішого Святослава свідчать, що наша церква має великий потенціал і великий духовний  авторитет.
Нас наздоганяють письменник Василь Шкляр з дружиною. Зустрічаємося, обнімаємося, як давні добрі приятелі, хоча також також бачилися лише один раз – у Йонкерсі.
- У нас особливе ставлення до греко-католицької церкви, - каже Василь Шкляр, - хоча нас на сході України хрестили підпільно, в православній церкві, підзвітній Москві. Помітно, як зараз багато молодих людей, зокрема, в Києві, тягнуться до греко-католицької церкви, особливо ті, що знають її історію, знають, що ця церква дала незрівнянні приклади страстотерпців. Українська греко-католицька церква найтісніше була пов’язана з національно-визвольним рухом. Вона не тільки схвалювала, підтримувала чи давала мовчазну згоду, вона боролася навіть у катакомбах - й у цьому її особлива роль у нашому духовному житті. Через те я часто ходжу на Аскольдову могилу, де також є греко-католицька  церква. Тепер, дякувати Богу, буде й Патріарший собор. Дуже гарне місце, де постав цей храм, я навіть хотів би тут жити.  
До слова, довкола нового собору височіють новобудови. На багатьох з них  вивішено рекламні заклики на кшталт «Продам квартиру - недорого». Ми зателефонували, поцікавилися: трикімнатне помешкання з «євроремонтом», як люблять казати в Україні, і виглядом на Дніпро пропонують за 250 тисяч доларів, 6-кімнатне, без ремонту, - за 290 тисяч, звісно, доларів.
А тим часом майдан довкола собору вщерть заповнюється прочанами. Ми встигли акредитуватися ще кілька днів тому, за що безмежно вдячні Квітці Семанишин з Нью-Джерзі, одній з найактивніших лідерів товариства «Провидіння» добре знаній серед українства Америки. Собор, площа якого сягає понад 1100 квадратних метрів, вміщає близько трьох тисяч прочан. Багатьом з них місця на вулиці довелося займати ще до світанку. Ті, хто не потрапив всередину храму, стоять, вдивляючись пильно у два величезні екрани, на яких транслюватиметься Архиєрейська Божественна літургія. 8:15 ранку, а ртутний стовпчик уже піднявся майже до 30-градусної позначки за Цельсієм.
Помічаємо Арсенія Яценюка. Не загордився, впізнає. Вітаємося. Принагідно кілька слів для преси:
- Звісно, я дуже радий, що в Києві, серед цих новобудов, постав Патріарший храм Української греко-католицької церкви. Але тут ще дуже багато роботи – і в прямому, будівельно-опоряджувальному сенсі, й вищому – духовному. Бо сама будівля не приносить віри. Віру в храми приносять люди. Я вірю, що з цього храму ширитиметься дух віри Христової і духовності по всій Україні. А греко-католиків в Україні стільки ж, скільки сповідників православної віри Московського патріархату.
Напередодні нам вдалося познайомитися з групою українців, які прибули на  освячення собору з Америки та Канади. Адріан Салюк з Фініксу, що в Аризоні (багато років поспіль працював слідчим економічних злочинів - «розплутував» корупційні злочинні схеми у США), – один із них. Він не міг стримати сліз, коли ми попросили його поділитися своїми враженнями. «Це один з найважливіших моментів  у моєму житті, не віриться, що український нарід спромігся на такий храм»,- каже він.
Ярина Робертс з родиною діставалися з канадського Вінніпегу майже добу з двома пересадками в Парижі та Франкфурті.
- Ми у вишиванках отак і летіли, - розповідає вона також крізь сльози. - На французькому летовищі нас люди фотографували й ми їм позували з великою гордістю й гідністю. Освячення Патріаршого греко-католицького собору – це найбільший дарунок для моєї бабуні. Вона дуже хотіла з нами летіти також, але їй 95 років й ми просто не наважилися брати її в таку далеку дорогу. Але душею, вірою й серцем вона також серед тисяч людей, які сьогодні моляться в цьому храмі й під його стінами.
Головну браму храму розчинено навстіж. З обох боків сходів урочисто вишикувалися пластуни в одностроях, за ними віряни з різних регіонів України та світу з корогвами, утворюючи живий людський коридор.Тричі б’ють дзвони. Майдан стихає. Розпочинається урочистий процесійний хід: першими йдуть семінаристи, за ними священики, серед яких впізнаємо й своїх, американських, владику Стефана Сороку, владику-емерита Василя Лостена, владику Павла Хомницького... Замикає процесійний хід в оточенні чотирьох семінаристів глава УГКЦ Святослав Шевчук. Він призупиняється, благословляючи прочан, а вони у відповідь хрестяться, вклоняються та зовсім по-світському плескають у долоні й махають рукою.
Перед освяченням престолу верховне духовенство вклякло на коліна й помолилось. Згідно з чином освячення, спершу предстоятель та єпископи миють престол водою та милом. Тоді святитель поливає тричі навхрест трапезу добірним вином, розтирає руками. Далі подають трояндову воду, яку витирають губками. Після цього подають миро, яким святитель помазує престол і стовпи з обох боків.
Блаженніший Святослав обійшов престол із святими мощами, поставив їх на трапезі. Мощі вклав у престіл та залив їх воскомастикою. Завершилось освячення престолу окропленням святою водою покривала, яким накрили трапезу. В Патріаршому соборі престол застелили вишиваним покривалом.
Під час того, як в храмі віряни проказували "Символ віри", єпископи вітали один одного із освяченням престолу храму, обходячи навколо нього. Опісля предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук роздав освячений хліб присутнім священикам, а єпископи та отці прийняли таїнство причастя.
Глава УГКЦ відправив Службу Божу разом із членами Синоду, Папським нунцієм Едвардом Томасом Ґаліксоном, кардиналом Аюдрісом Юзасом Бачкісом - Папським посланцем та римо-католицькими владиками. Папський легат виголосив привітання литовською, а поблагословив усіх присутніх українською: "Моя участь, як спеціального посланця Папи, в урочистому відзначення 1025-ліття хрещення Київської Русі й на освяченні Катедрального собору Воскресіння Христового означає відчутний знак близькості, турботи та любові Папи Франциска до Української греко-католицької церкви".
Урочиста процесія із єпископами та главою церкви виходить із Патріаршого собору. Люди вітають духовенство, яке прямує до вод Дніпра-Славути. Блаженніший Святослав Шевчук освячує воду у найбільшій ріці України, на лівому березі якої звели Патріарший собор Воскресіння Христового. Патріарх тричі опускає святий хрест у воду та здійснює чин її освячення.
«Як довго ми йшли до цього дня? 380 років. 380 років з того дня, коли нас було вигнано з собору і ми втратили Катедральний храм у Києві. Це сталося 12 липня 1633 року на свято Петра і Павла. І сьогоднішня урочиста академія буде ні чим іншим, як переказом історії повернення нашої Церкви до стольного града Києва”, - нагадав глава УГКЦ, звертаючись до вірян та гостей  урочистостей вже у головному  мистецькому палаці  країни «Україна», де в неділю ввечері відбулася урочиста академія. - Сьогоднi український народ отримав новий собор Воскресiння Христового як знак непорушної присутностi мiж нами воскреслого Христа. Такими днями, як сьогодні, пишеться історія. Нашого народу і нашої Церкви...»

Катерина Боруш                                           
Нью-Йорк - Київ - Нью-Йорк

Я В СЕРЦІ МАЮ ТЕ, ЩО НЕ ВМИРАЄ...
1 серпня  минає 100 років від дня смерті Лесі Українки

У травні 1913-го, останнього у житті Лариси Петрівни Косач-Квітки року, ніби передчуваючи трагічний кінець, вона по дорозі з Єгипту заїхала до родини у Київ. У помешканнi матері Ольги Петрівни Косач на Маріїнсько-Благовіщинській, 101, Леся Українка пробула два тижні. Тут востаннє вона зустрілася з родичами та знайомими, що на той час були в українській столиці. Побачитися з Лесею приїхали такoж сестри – Ольга з Катеринослава  та  Iзидора з Погребищ, що на Київщині. Сюди ж завітав Юрій Тесленко-Приходько, двоюрідний брат, назнімавши останні Лесині фотопортрети. На жаль, родичі зауважили, «що ця остання подорож до Єгипту не додала Лесі здоров’я. Трималась вона через силу. Та Леся, з властивою їй мужністю, намагалася не виявляти страждань, які терпіла. Не виказувала безнадійності».
17 травня отримала запрошення від Київського клубу «Родина», що містився на Великій Володимирській, 42. Цього дня його члени влаштували імпрезу на її пошану. O дев'ятій годині вечора почалася постановка драматичного діалогу «Айша й Мохамед», зрежисована М. Старицькою. І хоча для підготовки вечора було обмаль часу, через що, за свідченням Людмили Старицької-Черняхівської, однієї з ініціаторів пошанування, “воно й не набрало відповідної імпозантності, але в ньому було щось неви­мовно сумне, що й зворушувало, й шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, зі словами, повними енергії, любові й віри, і зі смертю в очах...”
Та попри фізичну слабкість, що примушувала до постійного лежання, від Лесі ніхто не почув “ані слова про свою хворобу, ані скарги: все ціка­вилась нашим громадським життям, нашими літературни­ми справами, казала про свої заміри, оповідала про свою повість з арабського життя, яку мала писати для «Віс­ника»”, – згадувала Л. Старицька-Черняхівська.
25 травня Лариса Петрівна виїхала через Одесу на Кавказ. Прощалася з родиною з невимовним сумом. Адже вже в дорозі з Єгипту зрозуміла, що тих щорічниx шість місяців, авансованих африканським сонцем, не буде.
Життя Лесі Українки – це найперше трагедія особиста. І саме в кінці життя ця трагедія наче вийшла наяв, бо вже нічого не вдавалося приховати ні від родини, ні від оточення. Повернувшись до Кутаїсі, Леся застала лише чоловіка Климента Васильовича Квітку. Його названа мати Ф. Карпова з вихованкою Марусею виїхали до Києва збирати й перевозити до Кутаїсі чоловіка, котрий саме вийшов у відставку. Через незаплановану родинну подорож  К. Квітка заліз у звичні для нього борги. Леся й раніше брала на себе значну частину родиних витрат. Але капітал, який отримала від батька Петра Антоновича Косача, давно розтанув. Доводилося давати уроки іноземних мов, підробляти перекладами. Відтак, постала складна система зобов'язань – утримання родини Карпових,  думки про заробітки з одного боку, боротьба з хворобою – з іншого. Та цього разу намагання перемогти хворобу виявилoся марним. І ритми життя та зобов'язань перестали збігатися. А Леся ж звикла з боротьби вихoдити переможницею. Останні три роки у подружжі також не мала опори: К. Квітка виявися безпорадним у подоланні житейських труднощів. І хоча хворіли туберкульозом й страждали обоє, та смертельна недуга  дружини останні роки мучила його й вибивала з рівноваги. Оскільки цьогорічна єгипетська курація зовсім не вплинула на прогресуючий перебіг хвороби, то одразу ж знадобилися ліки й допомога лікаря. A почуття утриманки болісно гнітило Лесю. І лише у безвиході змушена була звертатися по допомогу, як-от тепер, коли повернулася з Києва. Адже у сiмейному бюджеті не залишилося  ні копійки.
Бували моменти, що чолoвік і дружина втрачали надію, бо їй ставало так зле, як ніколи раніше. Однак, коли спадала гарячка, xарактер проявлявся ще сильніше, ніж в попередні роки, й у такі моменти Леся продовжувала працювати, будувала плани.
Зокрема, надиктовувала Клименту тексти до раніше записаних народних мелодій. Продовжувала контактувати з родичами і приятелями за допомогою листів. Та й ця, єдина і така важлива для неї мова спілкування, скорочувалася до мінімуму. І в тих листах, що писала у хвилини фізичних мук, цікавилася літературними справами, турбувалася здоров'ям найближчих.
Та хвороба швидко прогресувала, спонукаючи сумні передчуття. Й тоді уже ніщо не відволікало Лесю від страждань – ані  жага творення, ані  плани на майбутнє. 9 липня Климент Квітка телеграфував Ользі Косач-Кривинюк: «Лесі гірше. Чи не приїде Дора? Ольгу Петрівну не повідомляю».  11 липня стан дружини настільки погіршився, що він у листі до тієї ж адресатки підтвердив потребу в приїздi наймолодшої сестри Ізидори для допомоги у догляді за хворою. Проти цього рішення не заперечувала й Леся, адже грошей на постійну доглядачку не було. Та того ж дня увечері розгублений і виснажений Климент надіслав Ользі картку, щo хворій краще. А вже наступного дня її стан знову погіршився, що обом не лишало «впевненості на найближчі дні». І хоча лікар радив переїхати з малярійного Кутаїсі на дачу в курорто-кліматичне селище Сурамі, де не було такої спеки, на перешкоді сталo безгрошів'я. І Ольга надсилає 100 рублів, турбуючись тим, чому Леся раніше не писала про фінансову скруту. У тому ж листі Климент пише Ользі, що Леся свідома останніх днів.  Oднак години зневіри іноді чергувалися з хвилинами надії. Й у такі моменти Климент Васильович бідкався, що телеграмa, яку вчора надіслав Ізидорі з проханням приїхати, була передчасною. Однак, на отриману від Ольги телеграму про погіршення Лесиного стану, Ізидора терміново телеграфувала згоду їхати до сестри. І одразу ж вирушила з Погребищ до матерi у Київ. Ольга Пeтрівна, відчуваючи серцем смертельну небезпеку (хоч від неї намагалися це приховати), наступного дня  їде разом з донькою швидким потягом на Кавказ. В Кутаїсі, куди приїхали 17 липня, до будинку Чхеідзe (Джаянівський провулoк), де жили Квітки, довелося добиратись автомобілем, який мчав над страхітливими урвищами в неймовірну спеку. Через ці незвичнi й важкi для її віку перегони Ольга Петрівна на кілька днів оглухла. Відчинена навстіж брама будинку  перелякала: так буває, коли вже дуже погано. Але Леся ще жила. Зміненi колiр та вираз обличчя, якого раніше ніколи не було, переконaли матір, що стан хворої надзвичайно важкий. Все ж Леся Українка на смертному ложі продиктувала матері проспект твору «На передмісті Александрії», який обіцяла для альманаху «Арґо».
Та вже 23 липня родичі за порадою лікарів таки вирішили перевезти агонізуючу Лесю  з малярійного Кутаїсі до Сурамі. Однак поїздка стала фатальною: у цьому селищі Леся прожила останні кілька днів свого життя. 
24 липня на листівці Ізидори до Oльги сестра приписала: “Цілую. Леся”. Це були останні слова її рукoю. A вже 29 липня Ольга Петрівна зрозуміла, що дочка доживає останні дні. 30 липня Леся відмовилася від їжі – її годували штучно. Надія втрачена. Тут матері довелося пережити трагічні дні. Вона напружила всі свої сили, опанувала розтроюджені нерви – так, як це могла робити жінка з роду Драгоманових. Ізидора згадувала про цю героїчну витримку у трагічні для обох – матері й дочки моменти:  “Весь цей час у мами надія змінювалась одчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла надія: а може, станеться чудо і врятує Лесю. Та над усім мучило почуття нашої безпорадности. Леся не тратила свідомости, а тільки часами вночі марила”. 30 липня мати телеграмою просить доньку Ольгу не приїздити. Та К. Квітка наступного дня телеграфує про необхідність термінового приїзду. Oднак ці телеграми не застають Ольгу в Катеринославі, бо вона вже два дні у потязі. Довідавшись від матері, що потяг Ольги прибуде о четвертій ранку, Леся задрімала. Сест­ра приїхала на світанку... Леся вже спала вічним сном. Дива не сталося. Очі покійній дочці закрила мати.
Затяжна й жорстока “тридцятилітня війнa” з трьома туберкульозами (кісток, легень і нирок) завершилася вночі о першій годині 1 серпня 1913 року. І хоч Леся жила недовго, всього сорок два роки, та все ж їй випало пережити чотири драми – смертi дядька,  коханого, брата й батька.
У той же день, 1 серпня, мати письменниці, телеграфувала з Сурамі у Київ, до редакції «Ради»: “Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня (за старим стилем – Т.С.) вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка /Лариса Квітка, урождена Косачівна/. Поховають у Києві. Олена Пчілка.”
У Києві почалися приготування до похорону. A 7 серпня біля 11-ї години ранку на Київський вокзал, куди зібралося досить багато люду, прибув потяг з домовиною Лесі Українки. Близько третьої години труну з її тілом встановили на катафалк і траурна процесія рушила з вокзалу до Байкового цвинтаря. Oчевидці й учасники похорону, вважали, що через вакаційну пору року він не був велелюдним, як, скажімо, при похованні Миколи Лисенка. Однак сім фотографій, які дійшли до наших днів, зафіксували досить велику жалобну процесію.
Як відомо зі спогадів і газетних повідомлень того часу, траурний похід супроводжувала кінна поліція, яка пропустила лише родину за ворота цвинтаря, не дозволила й промов над могилою. Та судячи з тих же фотографій, до насипаної могили таки пробилися й учасники траурної процесії. Два священики супроводжували траурний похід від вокзалу до Байкoвого цвинтаря, де до них приєднався отець К. Корольков, котрий з причетом здійcнив обряд поховання.
Газета «Діло» у  репортажі про похорон зазначила, що після поховання біля могили ще довго залишався Климент Квітка, який гірко плакав. А 11 серпня помічнику мирового судді Кутаїського міського відділу Клименту Васильовичу Квітці видали виписку з цвинтарної метричної книги за підписом священика К. Королькова про смерть Лариси Петрівни Квітки. Гроші за документ отримав К. Т. Мацієвич, cвященик Байково-Вознесенської цвинтарної церкви. Вдівець на 40 років переживe першу дружину, ще двічі одружиться, матиме сина.
Складна людська й творча доля Лариса Петрівни Косач-Квітки (Лесі Українки) перейшла у виток посмертної. Складність долі творчої полягала в тому, що належала до недержавного народу. Гордість нашої літератури, нашої культури, нашого народу, вона  не зажила тої слави, на яку заслуговувала. І це розуміла скорботнa матір, яку огортав жаль, що так мало цінували її дочку навіть інтелігентні кола за її життя, “а вона стояла цілою головою вище тієї юрби, що читає наші писання”.
Ці слова Олени Пчілки актуальні й через століття.

Тамара Скрипка
Спеціально для «Нової газети»
 
P. S. У Києві побачила світ нова книга Т.Скрипки «Родові гнізда Драгоманових-Косачів», яку незабаром можна буде придбати в Українській Вільній Академії Наук (УВАН) у Нью-Йорку. Тел. для довідок: (212) 222-1866.

А ТАКИ НЕМА ТО, ЯК НА СОЮЗІВЦІ!

12-14 липня на Союзівці відбувся VІІ Фестиваль української культури, організований Українською народною фундацією та Українським Народним Союзом під патронатом посольства України в США

Сьомий рік поспіль у середині липня Кетскільські гори, посеред яких розмістилася ця чарівна відпочинкова оселя Українського Народного Союзу, перевтілюються в «американські Карпати»: тут лунають українська музика, рими, ритми, домінують українські барви, стоїть неповторний аромат української кухні. Власне, український дух тут живе цілий рік, але апогею досягає саме в середині літа, коли з усієї Америки та Канади сюди з’їжджаються  як любителі української культури, так і ті, хто лише знайомиться з нашим мистецтвом і традиціями.
Саме про відданість традиціям і самоідентичність говорив  під час суботнього вечірнього відкриття фестивалю генеральний консул України в Нью-Йорку Ігор Сибіга, вручаючи почесні грамоти багатолітньому головному менеджерові оселі Нестору Паславському та президентові Українського Народного Союзу Стефанові Качараю за їхню плідну працю на ниві збереження й плекання української культурної спадщини на американській землі. Вітальне слово та щирі слова вдячності на адресу організаторів, учасників та гостей фестивалю пролунали і від представників посольства України в США, під патронатом якого відбувався цей дивовижний фестиваль.
За порівняно дитячий вік свого існування (лишень 7 років) фестиваль на Союзівці зажив слави «особливого». Незвичний він тим, що триває, як гарне українське весілля, три доби - денну мистецьку програму змінює вечірня забава, часто аж до рання. Неповторний він і тим, що кожного року його організатори намагаються запросити «зірок» першої величини не лише з Америки та Канади, а й з України – тут гостювали переможниця Євробачення Руслана Лижичко, народна артистка України Марія Бурмака, заслужені артистки України Ліля Остапенко та Ірина Лончина, уславлені оперні співаки, яким аплодують на сцені Метрополітен-опери та Лінкольн-центру.
Цього року організатори фестивалю запросили молоду, але вже помічену не лише на українському, а й голівудському небосхилі Вікторію Василевич, яка виступає під сценічним іменем Віка й мешкає тепер на Флориді. Багато хто приїхав на концерт заінтригований саме стрімким сходженням мало кому відомої в  українському середовищі США співачки із Запоріжжя. Публіка сприймала Віку спочатку дещо стримано, а потім тепліше й тепліше. І насамперед тому, що Віка намагалася бути щирою, не копіювати американські «попсові штампи», які, здавалося б, повинна була б увібрати в Голівудській поп-академії, де вона навчалася сценічному естрадному мистецтву. В її пісні потрібно було вслухатися (хоча гурт, з яким вона виступала, часто цьому перешкоджав), тому що вони дуже автобіографічні, чуттєві, романтичні й у них однакову вагу мають, як музика, так і слова.
Цьогорічна концертно-відпочинкова програма була надзвичайно насиченою й могла задовольнити, здавалося, мистецькі смаки кожного: школа танцю імені Роми Прийми-Богачевської і танцювальний гурт «Дунай» з Канади, хор «Думка» з Нью-Йорка й скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, чемпіонат швидкісного поїдання вареників і вечір-презентація нового фільму про Квітку Цісик, бандурист Юліан Китастий і неповторний бард Ерко з гітарою...
Наш тижневик поцікавився в кількох знайомих і незнайомих, чим їх найбільше привабив цьогорічний  фестиваль на Союзівці.
Оксана Тритяк, координатор культурно-мистецьких імпрез УНСоюзу: - Для мене це щоденна праця й велика насолода душі.Тішуся, що цього року така багата концертна й відпочинкова програма,що люди не злякалися дощу й приїхали не лише з багатьох штатів Америки, а й з Канади і навіть Австралії.
Тетяна Мовчан (Нью-Джерзі): - Я спеціально взяла вихідний на роботі, щоб побувати на цьогорічному фестивалі. А приїхали ми з сім’єю, щоб послухати насамперед  Василя Попадюка – його віртуозна гра, азарт, темперамент додають мені настрою, «драйву» на цілий місяць.
Сергій Душенківський (Бруклін, Нью-Йорк): - Я приїхав з цілою «делегацією» з нью-йоркського Брукліну. І хоч сам я людина професійного мистецтва - багато чого й кого чув і бачив-перебачив, але такого гопака, який я побачив тут, на Союзівці, не бачив ніде. Браво!
Напевне, далеко не кожен, хто приїздить сюди на фестиваль, знає, що особливий він ще й тому, що буквально кожен метр Союзівки освячений присутністю тут у різні часи славних і знаменитих великих українців, таких, як Олександр Архипенко, автор пам’ятника Тарасові Шевченку, який височіє в центрі обійстя оселі, Едвард Козак, чия картина «Українські танцюристи» прикрашає залу «Веселка», кардинал Йосиф Сліпий, який побував тут відразу після звільнення з ув’язнення й залишив свій автограф, лауреат «Оскара» уславлений кіноактор Джек Паланс (Володимир Палагнюк)...
При вході на фестиваль, разом з браслетами нам вручили солідну брошуру з яскравою життєрадісною обкладинкою, на якій було написано “UNA and the Community – Parttners for Life”. Погортавши її, роздивившись фотокартки, таблиці, вчитавшись у текст, зрозуміли, що це  розширена «візитівка» Українського Народного Союзу. Й дуже добре, що нарешті така широко доступна інформація з’явилася. Бо багато хто помилково вважає, що УНСоюз - це  громадська організація, яка видає лишень «Свободу», «UkrainianWeekly» й проводить фестивалі на Союзівці. Насправді це дещо звужене розуміння, бо УНСоюз – це інституція, без якої в Америці просто не обійтися. «Український Народний Союз - як сучасна братська добродійна організація пропонує низку
страхових та інших фінансових послуг, - читаємо в рекламній брошурі. -  Наприклад, страхування життя, нерухомості, майна. А також - спеціальні освітні програми, програми планування вашого пенсійного забезпечення тощо...» І далі десятки житейських прикладів, відгуків відомих і авторитетних у громаді людей,  американців зі стажем і щойно прибулих з України. Найголовніше, якщо ви навіть сумніваєтеся, тут, в УНСоюзі, вам все пояснять -  зрозумілою мовою й чесно, без двозначностей і непорозумінь, бо УНСоюз береже свою чесну репутацію 120 років.
Організація постала з прибуттям до Америки першої емігрантської хвилі з України, більшість якої тяжко працювала в копальнях Пенсильванії. Саме ці наші працьовиті й обачливі попередники в 1894 році заснувала Український Народний Союз. Спочатку це була невелика братська спілка, організована насамперед для допомоги й підтримки родин загиблих у копальнях. З часом її значним досягненням стала освіта, просвіта та інформування громади, яка потребувала захисту від усіляких зловживань та допомоги в адаптації до нової країни. Від 1894 року УНСоюз виріс у фінансово сильну громадську організацію з цілою мережею відділів у США та Канаді й вже майже 120 років забезпечує своїх членів страхуванням, нескладним в розумінні й фінансово доступним. Про це нам багато розповідала головний скарбник УНСоюзу Рома Лісович. За цей період він зажив неабиякої репутації на американському «страховому ринку». У порівнянні  з 25 найбільшими компаніями життєвого страхування УНСоюз постійно отримує високі оцінки від Standard Analytical Service – головної експертної компанії цього профілю, яка моніторингує свою сферу з 1932 року.
Цього року, переступивши «поріг» фестивалю, з радістю помітили, що на головному фасаді немає тривожної вивіски з болючим закликом «Збережімо Союзівку для майбутніх поколінь!» Натомість майоріли прапори чотирьох держав: України, Америки, Канади та Австралії. Це означає, що цього року на Союзівці проводять літо представники усіх цих країн, трьох континентів. А щодо географії, то ведучий вечора Ярко Добрянський аж збився з ліку, доки перераховував, з яких  штатів цього літа відпочивають, навчаються, працюють на цій оселі хлопці й дівчата: від Нью-Йорка – до Каліфорнії, від Іллінойса – до Флориди.
Може, й справді грозові хмари поволі розступаються й над цим дивовижним куточком американських Карпат ще не одне десятиліття й століття  лунатимуть  українські пісні, від українського гопака здригатимуться гори й захоплені глядачі-слухачі-гості з Америки, Канади, Австралії, України й усього світу, генерація за генерацією захоплено повторюватимуть: «А таки справді нема то як на Союзівці!» Як молитву, як пісню, як вдячність за те, що ми тут є і завжди будемо...

Катерина Боруш

ВІКА ІЗ ЗАПОРІЖЖЯ, ЯКА ПІДКОРЯЄ ГОЛІВУД

Наша співрозмовниця: Вікторія Василевич (сценічне псевдо - Віка) – популярна українська естрадна співачка. Народилася в Запоріжжі. В 2005 році закінчила Київський національний університет культури та мистецтв, в 2008-у – Голівудську академію поп-музики в Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія).
Авторка й виконавиця понад 150 пісень, учасниця багатьох всеукраїнських та  міжнародних фестивалів. Її пісню Want You представлено в квітні цього року в голівудівському фільмі  Arthur Newman-a Golf Pro, a пісню «Чаклунка» в 2012-му - у фільмі Chernobyl Diaries.
Заміжня. Мешкає в Орландо (штат Флорида).

                                                              *   *   *

- Віко, кажуть, що Запоріжжя – суціль русифіковане місто. Звідки ж в ньому беруться такі українські співачки?
- Так каже тільки той, хто там ніколи не жив. У Запоріжжі є й гарні люди, які, розмовляють українською мовою, гордяться славною історією Запорізької землі... Я народилася в звичайній українській родині, мама працювала вчителькою, тато – інженером. Ми жили в маленькому двокімнатному помешканні в п’ятиповерховому будинку й разом з нами жила ще бабуся. Вона переїхала до нас із села й на неї зовсім не діяла та «радянська атмосфера», яка панувала довкола, вона була дуже побожною, розмовляла гарною, соковитою українською мовою й, на відміну від оточуючого світу, була щирою, справжньою, такою як є. І та її справжність мала на мене величезний вплив. Друга особа, яка прищепила мені любов до всього українського, це моя вчителька української мови та літератури Тетяна Дмитрівна. Що ж до радянських, чи як сьогодні кажуть «совкових» рудиментів, то я жила в Радянському Союзі лише 9 років і вони до мене не встигли причепитися (сміється).

- Читала  про Вас, що Ви росли таким собі маленьким вундеркіндом: у шість років почали писати вірші, а в чотирнадцять – пісні...
- Якщо чесно, я навіть не закінчила музичної школи. Тепер, знаю, що, можливо, на щастя. Тому що багато хто з тих, кому батьки нав’язували в дитинстві музичну школу, зненавиділи музику на все життя. В мене не було в дитинстві фортепіано, тому що в нашій тісній квартирці його не було де поставити. Зате, коли мені виповнилося 14 років, тато купив першу гітару й показав кілька акордів. Я почала награвати пісеньки, спочатку примітивні, наївні, а потім кращі й кращі.

- Правда, що ректор університету, в якому Ви навчалися, вже уславлений артист Михайло Поплавський, хотів узяти Вашу пісню «Україна» до свого репертуару, а Ви її йому не віддали?
- Правда. Мені було тоді років 17 й, як усі підлітки, я тоді вважала, що все моє – це моє й належить лише мені. Але потім подарувала йому іншу свою пісню - «Над нашою Україною», яка пролунала з головної сцени України – палацу «Україна», її виконували всі учасники фінального всеукраїнського конкурсу «Крок до зірок».
- Сьогодні Вас найчастіше представляють як молоду українську співачку сучасної України, яка першою, самотужки, без продюсерів та всесильних імпресаріо достукалася до Голівуду й їй там відчинили двері. Справді – без продюсерів? Справді – без всесильних імпресаріо?
- Усе сталося, якщо підходити формально, випадково, може, навіть усепереч обставинам, але так захотів Всевишній. У 2007 році в Україні було запущено  масштабну рекламну кампанію, яка запрошувала дівчат - молодих, вродливих, талановитих - узяти участь у конкурсі відбору до якогось Girls Band, обіцяючи, що кращі з кращих поїдуть на навчання до Голівудської поп-академії. Одна з головних умов того відбору – зріст, не нижчий одного метра 70 сантиментрів. А в мене – метр 65. Я взуваю черевички на найвищих підборах, беру свої музичні альбоми й  намагаюся протиснутися. Регіональний відбір відбувався в Дніпропетровську. Мене з усіх сторін відштовхують, найперше дівчата, всі юні, вродливі, амбітні, високі, кожна метр сімдесят  – словом, конкуренція не на життя, а на смерть, йдеться ж бо про Голівуд! Зрештою, протискуюсь до організаторів конкурсу й наводжу останній аргумент: «У Мадонни зріст метр п’ятдесят й це не завадило їй  завоювати всю планету. До того ж я сама пишу свої пісні...» До конкурсу мене допустили, я, звісно, відбору не пройшла, але моє ім’я й пісня прозвучали. Я тоді вирішила, що сама поїду й побачу, що це за академія.
Сіла в літак й полетіла, знайшла ту академію. Правда, жодної з тих українських дівчат, яких ніби-то відібрали, я там не зустріла. Вони приїхали на кілька днів, пофотографувалися й зникли. Очевидно, це була просто якась PR-івська кампанія... 
-  А як же англійська мова, гроші, віза? Та й за такими «голівудськими» вивісками дуже часто нічого не стоїть... Вас це не лякало?
 - Це правда, голівудські вивіски, особливо на пострадянському просторі, пропонуються всілякі. Але це саме та школа, яка, якщо людина має завдатки й хоче вдосконалити себе, дає дуже багато, особливо щодо розвитку артистичних даних, вокальних імпровізацій, манери співу... Там викладають професійні й доволі знані артисти, такі як Веста Вільямс, Лійон Вокер. Три з половиною місяці навчання в тій академії коштують 5 тисяч доларів. Для української співачки, яка тільки-но починає свою кар’єру й немає батьків-банкірів, це чимала сума. Але є одна людина, якій я багато чим зобов’язана, особливо своїм виходом на «американську сцену», - це мій тепер уже чоловік Майкл, американець італійського походження.
Ми познайомилися з ним у Києві, де він тоді мав невеличку консалтингову компанію, працював у тому числі й для братів Кличків. Але якщо хтось думає, що він був американським супермільйонером, який шукає юних українських дівчат, то мушу розчарувати. Майкл був тоді простим хлопцем, який лишень розпочинав свою кар’єру, причому на такому непевному просторі як пострадянський. Але саме він надіслав мої пісенні альбоми до своїх американських і канадійських приятелів, і мене в 2005 році запросили на великий український фестиваль до Торонто - Bloor  West Village Festival. Причому попереднього року головною гостею на ньому виступала Руслана, яка  того ж року стала переможницею на Євробаченні. Тепер роль головної гості належало виконувати мені - можете собі уявити. Але небо й цього разу було прихильним до мене – публіка сприйняла мене дуже тепло й відразу ж посипалися різні концертні пропозиції. Тоді, в Канаді, мене буквально приголомшило, як люди далеко від України люблять, бережуть, плекають українську мову й пісню! Для мене це було справжнім відкриттям. Тоді в Торонто я зустріла багато цікавих і привітних людей, з організаторкою того фестивалю Олею Грот ми приятелюємо до сьогодні.
-   Ваше друге підкорення Голівуду було ще успішнішим. Підозрюю, що в  голівудській історії  тепер уже знаменитої пісні  Want You, яка лунає у фільмі Arthur Newman- a Golf Pro, не останню роль зіграв також Ваш чоловік?
-  I Want You, як і друга пісня «Чаклунка», присвячена Майклові. Написана вона під впливом наших почуттів і наших розлук (коли він часто їздив у довгі відрядження, мені чекання здавалися вічністю). У 2009 році я гостювала вдома, в Україні, одна з американських компаній почала закидати мене листами й добиватися права на мої пісні. Зрештою, ми підписали взаємовигідний контракт, за яким мої пісні залишалися моїми, але отримували багато можливостей  популяризації в США. І ось одного дня минулого року ми проходимо з Майклом повз кінотеатр й бачимо рекламу фільму «Chernobyl Diaries», чоловік запропонував узяти квитки й подивитися, я ж-бо, знаючи, що Чорнобить – дуже болісна тема,  відмовилася тоді дивитися ту стрічку. А коли ми повернулися додому, на нас чекав лист з повідомленням, що у «Chernobyl Diaries» звучить моя пісня «Чаклунка». Так само несподіванкою була й моя друга пісня - Want You. Звісно, я  рада, що вона удостоїлася честі звучати у такому фільмі, де знімаються такі знані актори.

- Чи маєте намір завойовувати Голівуд і далі?...
- Сьогодні я працюю з одним талановитим британським ді-джеєм над дуже цікавим проектом, деталі якого, на жаль, не маю права розголошувати. Напевне, немає жодного артиста, співака, який не мріяв би про Голівуд. Я не виняток, але хотілося б, щоб мою пісню, українську пісню, було чутно й далеко за пагорбами Беверлі-гілз...

P.S. Побачити й почути Віку Василевич можна буде на Сьомому фестивалі української культури, який відбудеться 12-14 липня на уславленій відпочинковій оселі «Союзівка». Не пропустіть нагоди насолодитися співом зірки, яка на наших очах сходить на естрадному небосхилі!

Бесідувала
Катерина Кіндрась

«ЛІСОВА ПІСНЯ»В НОВІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ  ВІРЛЯНИ ТКАЧ

7 червня в нью-йоркському експериментальному театрі ЛяМаМа відбулася прем’єра нової вистави мистецької групи «Яра» під художнім керівництвом Вірляни Ткач «Вогонь. Вода. Ніч».

Без сумніву, з 24 вистав, створених Вірляною Ткач за 22 роки існування «Яри», «Вогонь. Вода. Ніч»  ввійде в «золотий» доробок  театру. Магія і реальність. Просто і складно. Зрозуміло і  в той же час - маса запитань. Маса нових несподіванок та режисерських знахідок  у дусі Вірляни Ткач. Дійство розпочинається  ще у фойє. Актори,  повільно рухаючись, проспівують індіанську пісню про скресання криги. Мовляв, от і кінець зими. Далі, якщо забігти наперед, за сюжетом, герої вистави переживуть усі чотири пори року. А тим часом тут же, на підвищенні, за ширмою, Той, Що Греблі Рве, пробиває  лід і з-під нього вискакують потерчата, стурбовано повідомляючи, що там, глибоко на дні, -  Русалочка з мертвим Рибалкою... Актори жестами запрошують глядачів до залу. Садовлять їх на килимки, розстелені на передній частині сцени (на одному з них влаштовується й сама  Вірляна). І глядацький зал перетворюється... на акторську сцену, заповнену... деревами.  Це - Лесин (Українки) ліс. Кожне дерево – справжнє, тобто живе!   Кожне, як і людина, відчуває і біль, і радість весняного відродження, і настання старості. Як та Верба- мама Мавки. Кожне з них, як і людина, має душу. Серед них у весняну пору пробуджується і юна, ніжна Мавка (Джені Ліона). Сюди ж, у цей живий ліс забреде Лукаш  зі своєю живою сопілкою. Його блискуче грає Джеремі Тарді - афроамериканець ростом під два метра. Далі переживаємо момент миттєвої зміни декорацій. Герої проходять повз  глядачів  на «справжню» сцену.
Літня пора ... Пора зелених свят... Трійці... Івана Купала... Ритуал купальських свят... Ватра, звичайно, сучасна, віртуальна!  Але головна складова дії  - пісня. Ритуальна. Народна. Можливо, ще з дохристиянства. На  сцені глядачевої зали майже під стелею у  довгих селянських сорочках  з’являється український  фольклорний ансамбль з абсолютно чистим мовним та виконавським звучанням ритуальних  (як потім з’ясувалося)  русальних пісень з Чорнобильського (доапокаліптичного) реґіону.  А ще опісля з’ясувалося, що в цьому ансамблі немає жодної українки. Це американські актриси різних національностей так досконало оволоділи нашим фольклором і манерою виконання...
Актори не раз запрошуватимуть вас у фойє – на забаву з Лемон Бакет Оркестрою, що є частиною сценарію. А нагулявшись, повертаємося до глядацького залу. Відбувається майже реальне дійство з «Лісової пісні». Знущання матері Лукаша (Марійка Прус з Києва) над Мавкою. Поява Килини (Тамара Ілана з Канади). Зрада Лукаша. Знищене Килиною жито... Ті ж актори стають стеблинами і гинуть... Килина  нищить їх під несамовиті ритми фламенко...  Тому що саме фламенко, як пояснила мені режисерка, є ритмами смерті.
Під ці трагічні «жнива» з «Лісової пісні» з’являються  кадри  жнив із фільму Олександра Довженка «Земля». Наші героїні  на сцені стають селянськими жінками, запненими білими хусточками... Не дивно ж, Вірляна Ткач наголошує , що при всій любові до Лесі Українки, Олександра Довженка, Леся Курбаса, багатьох сучасних  українських поетів, вона створює не суто українські, а нью-йоркські вистави. Тобто, загальнолюдські, загальнопланетарні, загальноціннісні.
У виставі лунають пісні з репертуару фольклорного ансамблю «Древо» під керівництвом  професора Євгена  Єфремова, музичне оформлення - композитора Алли Загайкевич (Київ), сценографія - Євгена Копйова, відеозйомка - Володимира  Клюзка. У виставі  беруть участь кілька американських та канадійських українців, серед яких Олександра  Бачинська, Ярко Добрянський, Романа Соутус та інші.

Виставу «Вогонь. Вода. Ніч» можна побачити від четверга 13-го і до неділі 16-го червня в театрі Ля МаМа, що на E 66  4-th Street, New York.
Тел: (212) 475-7710. www.lamama.org

Лідія Корсун
На знімку: фраґмент вистави
Фото Володимира Клюзка

НАЙВИЩА  ЛЮДИНА  АМЕРИКИ – УКРАЇНЕЦЬ  З «ЧЕТВЕРТОЇ  ХВИЛІ»

Найвищим мешканцем США є українець «четвертої хвилі» 29-річний Ігор Вовковинський, чий зріст становить 2 метри 35 сантиметрів. Його взуття – 62-го розміру. Ігор мешкає на Середньому Заході, у місті Рочестер (штат Міннесота). Він студент коледжу, але не може відвідувати лекції, бо йому важко пересуватися, тому вищу освіту здобуває в режимі онлайн.
Ігор – справжній велетень: 2 метри 35 сантиметрів! Для порівняння: найвищий гравець Національної баскетбольної ліги (NBA) танзанієць Хашим Табіт, що виступає у команді «Портленд Трейл Блейзерс», має 2 метри 21 сантиметр, тобто він на 14 сантиметрів нижчий за Ігоря.
Ігор народився в місті Бар Вінницької області. У віці 7 років переїхав до США разом з матір‘ю і старшим братом, коли батьки розлучилися. Батько хлопця й досі живе в Україні. «Я не ходив до дитсадка, а в перший клас пішов у школі № 257 у Києві (на Виноградарі). Потім ми з мамою і старшим братом Олегом переїхали до США. Спочатку було дуже важко, бо не знали мови, не було знайомих, - згадує Вовковинський. - Коли ми прибули до Сполучених Штатів, мені було 7 років і я вже тоді був вищим від мами, маючи 183 сантиметри».
Лікарі пояснюють незвичайний зріст Ігоря проблемами із гіпофізною залозою. За останні 5 років Ігореві зробили 16 хірургічних операцій. Вдома він користується моторизованим інвалідним кріслом і змушений багато часу лежати в ліжку.
Про проблему із взуттям для цього велетня завдяки телебаченню дізналася вся Америка. 
Ноги він має такі, що потрібного розміру взуття ніде не можна було дістати. Ігор змушений був втискувати свої ноги у надто тісні черевики, що призвело до істотної деформації кісток ніг. Черевики на замовлення – дороге задоволення. Фірма спортивного взуття Reebok, до якої він звернувся, зажадала 15 тисяч доларів за пару виготовлених вручну кросівок. Надто значна сума для студента.
Ігор почав звертатися до знаменитостей, але жодної відповіді не отримав. Де ж узяти 15 тисяч доларів, яких ані в родини, ані в самого Ігоря не було? Друзі порадили збирати пожертви, створивши свій вебсайт. Ігор Вовковинський так і зробив. Результат перевершив усі сподівання. За три тижні вебсайт Ігоря зібрав понад 36 тисяч доларів пожертв, причому здебільшого невеличкими сумами - по 5, 10, 20 доларів. Телеканалу FoxNews Ігор сказав, що він «вражений, спантеличений, заскочений і не може оговтатися від цих проявів людського співчуття».
Між тим, під впливом потенційно негативної для себе реклами, фірма Reebok заявила, що бере на себе усі витрати з виготовлення взуття для Ігоря Вовковинського.
Недавно про Ігоря дізнався й весь світ. Саме він виніс на сцену одну із зірок цьогорічного пісенного конкурсу Євробачення-2013 у шведському місті Мальме Злату Огневич.
"Це була справжня казка - добра, але разом з тим драматична. Героїня потрапляє в чарівний ліс і йде до таємного місця. В дорозі її супроводжує захисник, воїн. На цю роль ми й знайшли Ігоря Вовковинського. Воїн оберігає героїню, носить її на руках і допомагає їй долати перешкоди на небезпечному шляху. Коли ж дівчина досягає мети - починають відбуватися дива: і в пісні, і на сцені. Цей богатир супроводжував Злату не тільки на сцені, а й всюди на Євробаченні", - розповів режисер-постановник виступу Злати Огневич Максим Литвинов.
Як каже сам Ігор, пісня Злати Gravity («Тяжіння») надзвичайно близька йому за духом. “Ті перешкоди, про які вона співає, мені доводиться долати щодня. І для такої великої (буквально) людини, як я, сила тяжіння відчувається особливо. Для мене ця поїздка – здійснення мрії. Я пишаюсь тим, що був частиною команди України, де я народився”,- сказав І.Вовковинський журналістам відразу після конкурсу, де його протеже Злата Огневич виборола 3-тє місце.
«Лагідний велетень, який уникає будь-яких конфронтацій і конфліктів, любить знайомитися з новими людьми і подорожувати світом»,- так написав про себе в інтернеті Ігор Вовковинський. Американський українець «четвертої хвилі», який бореться з силою тяжіння й перемагає.

Юрій Дулерайн

ОСТАННЯ  БАРИКАДА ОЛЕСЯ ДОНІЯ
 
Народний депутат України, голова Всеукраїнського комітету захисту української мови, голова Мистецького об’єднання «Остання барикада» про «чорні списки» й «шенгенські візи», дипломатичне мовчання Європи й  американське сприяння, освітній ценз етнічних українців і власну позицію щодо опозиції

 Наш співрозмовник: Олесь Доній – український політик і громадський діяч. Народився 13 січня 1969 року в Києві. У 1991 році закінчив Київський державний університет ім.Тараса Шевченка, за фахом - історик. Був одним з організаторів і лідерів студентського руху в період боротьби за незалежність України наприкінці 1980-х - початку 1990-х років, організатор студентського голодування «на граніті» в жовтні 1990 року, яке призвело до відставки уряду Віталія Масола. У 1990-1991 - заступник голови Народного Руху України, член Центрального проводу НРУ, в 1991-1992 - співголова Української студентської спілки, в 1994-1998 - депутат Київської міської ради, в 1996-1998, 2001-2003 - керівник мистецького клубу "Остання барикада", в 2004-2007 - президент Центру дослідження політичних цінностей. Народний депутат України VI й VII скликань. На останніх парламентських виборах переміг на виборах у мажоритарному одномандатному виборчому окрузі № 88 (Коломийщина-Городенківщина, Івано-Франківська область). Голова підкомітету з питань державної політики у сфері розвитку та використання мов Комітету Верховної Ради з питань культури й духовності. Мешкає й працює в Києві.

                                                    *   *   *

- Що Вас привело цього разу до Америки?
- Найперше, проблема захисту української мови. Напевне, найдивніше й найпарадоксальніше говорити про захист української мови в Україні. Це справді дивина. Дивина в тому, що в Українській державі на 22-му році незалежності й досі доводиться захищати державну мову. Це ненормально, але це реальність. За нинішньої влади, яка на території Української держави сповідує ідею російського націоналізму, нищиться українська мова, українська культура, українська духовність. Тому в нашому комітеті об’єдналися всі політичні сили, незалежно від своєї партійної приналежності, всі відомі й свідомі політв’язні, літератори, митці...
- Ваш комітет так і називається «Група 300»?
- Ні, «300» окреслювало лише ініціативну групу. А тепер - це тисячі людей по всій  Україні.
- Чим же Америка може допомогти в такому питанні суто внутрішньої політики - захист державної української мови в Українській державі?
- Ми з Іваном Лозовим, виконавчим директором Комітету захисту української мови, американським українцем, з тих, які на початках 1990-х поміняли американське громадянство на українське, прилетіли до США на запрошення Українського Конгресового Комітету, щоб зустрітися  з українською громадою й американськими державними та політичними діячами. У Вашингтоні ми мали серію зустрічей у Держдепартаменті, Конгресі, Бізнесовій Раді.
Йшлося про обмін думками. Принаймні, зі своєї позиції, я намагався пояснити, що, попри згортання багатьох європейських програм підтримки демократії, для нас  важливо кілька технологічних речей, і Америка нам у цьому може допомогти.
- Наприклад?
- Те, про що згадав посол Гербс у своїй резонансній статті в «Нью-Йорк Таймс»,  - запровадити «чорний список» для тих українських чиновників, які задіяні в політичних репресіях. Щоб не порівнювати його зі «списком Магнітського», який проходив через Конгрес, добре було б сформулювати його в Держдепартаменті, тоді він не потребуватиме такого складного процесу ухвалення.  
Нам важливо вирвати Україну з російського інформаційного простору, в якому вона перебуває. У цьому плані, як на мене, важливий ще один аспект американської участі. Маю на увазі скасування для громадян України шенгенського візового режиму. Нині ми очікуємо підписання Угоди про асоційоване членство. Звичайно я «за», але мало хто говорить про скасування візового режиму, йдеться лишень про лібералізацію, полегшення для кількох тисяч журналістів і бізнесменів. Я ж ставлю так питання для того, щоб американські політики у спілкуванні зі своїми європейськими колегами, не скажу тиснули, але наполегливо обговорювали цю пропозицію. Адже понад 80 відсотків українців ніколи не бували за кордоном, а понад 90 відсотків ніколи не були в країнах Західного світу. Українці просто не бачили іншого світу. Перебуваючи в полоні російського інформаційного простору, вони не розуміють, що можна жити зовсім інакше. 
- Але ця проблема, очевидно, торкається двох площин: як політичної,  так і економічної. Більшість з тих громадян України, які виїздять за кордон, не хочуть повертатися в «таку» Україну - Україну Януковича-Ківалова-Колесніченка. Це коло не виглядає Вам зачарованим?
- Це проблема політичного рішення. Нагадаю, що країни недостатньо заможні, країни Латинської Америки, той же Гондурас, з яким часто порівнюють Україну, мають право тримісячного безвізового в’їзду й перебування в Європі.  
Щодо нелегальної імміграції, то всі, хто хоче іммігрувати, й так матимуть ці можливості. Йдеться якраз про легальну можливість подорожувати, працювати, повертатися додому, знову подорожувати. Від цього виграли б усі.
Варто було б не вбухувати гроші в пропускні пунки на кордоні з Україною, а, навпаки, розширювати гуманітарні зв’язки зі світом.
-  І якою була реакція Держдепу на такі пропозиції?
- На диво, позитивна. Принаймні, ті люди, з якими я спілкувався, готові до співпраці. Люди, які тут, в Держдепі США, відповідають за український напрямок, мені здалося, щиро бажають інтеграції України в Європу.
- Але найчастіше обмежуються дипломатичною риторикою. Ви цього не зауважили? Адже пункт про «чорний список» уже обговорювався й навіть був записаний у проекті рішення з приводу політично вмотивованого арешту Юлії Тимошенко, але з того варіанту, який було винесено на розгляд Конгресу, його просто викреслили...
- Коли арештували Юрія Луценка, я був одним з тих депутатів, які відразу ж поїхали на Захід зустрічатися і з європейськими політиками в Німеччмні, Франції, і з американськими у США, щоб підштовхнути ці країни до тиску на українське керівництво, яке практикує політичні репресії.
Тоді, на початках, був певний скепсис - і в журналістів, і в громадськості, але ж з розвитком подій ми бачимо, що того ж Юрія Луценка звільнили не стільки через внутрішньогромадський протест, скільки завдяки дипломатичному тиску західних країн. Тобто, світ все-таки мобілізується.
-Хто складатиме такий «чорний список»?
- Держдепартамент. Але я не певен, що значна частина українських чиновників  того «чорного списку» боїться.
- Чому? Невже вони не бояться за свої паризькі апартаменти, кіпрські вілли, швейцарські рахунки?
- По-перше, йдеться тільки про список для в’їзду до Америки й лише тих чиновників, які задіяні в політичних репресіях безпосередньо: судді, слідчі, прокурори... В той же час, основні зловживання в Україні йдуть з боку тих, хто дає цим особам злочинні вказівки, які часто носять характер телефонного права й які не так вже й легко довести.
Крім заборони на в’їзд, більш ефективним, як на мене, був би арешт рахунків, якщо ці гроші  нажиті в нечесний спосіб. Зокрема, наприклад, відома афера з «вишками Бойка», за якою нині в Латвії відкрито справу. Як відомо, українська сторона купила дві бурові вежі, за приблизними оцінками, переплативши 150 мільйонів доларів. Журналісти виявили низку фактів, які свідчать про те, що ця компанія є підставною та має ознаки фіктивності. Втім, українські правоохоронні органи не поспішають розслідувати ці оборудки.
У той же час, якби люди, задіяні в цій справі, побачили арешт своїх рахунків, це, очевидно, вплинуло б багато більше, ніж заборона на в’їзд до тієї чи іншої країни. Можна створити собі паризький, гавайський, люксембурзький шик в Україні й не потребувати Європи.  Не впевнений, що Західний світ готовий до цього, але говорити про це потрібно й навіть уявна загроза є стримуючим фактором для деяких українських посадовців.
Я все-таки приділяв би більше уваги позитивним пропозиціям, якими вважаю скасування шенгенського візового режиму. Мені здається, що це найбільше прив’язувало б Україну до Євросоюзу й стало б запобіжником від альтернативного геополітичного вибору.
- Чи мали Ви нагоду говорити на цю тему з європейськими політиками й посадовцями, які приймають рішення?
-Безперечно. З депутатами Німеччини, Франції, Польші. Реакція неоднозначна. Найбільш адекватна нашим бажанням реакція депутатів від Партії зелених Німеччини, найбільше взаєморозуміння - з польськими депутатами. Це свідчить про те, що тут величезне поле діяльності для українського зовнішьополітичного відомства, опозиційних депутатів й громадських рухів. Це мусить бути державна політика.
- Ви кажете, що реакція неоднозначна. Які вони висувають контраргументи?
- Неоднозначна – це коли немає схвальної відповіді, а є мовчання. При  мені ніхто з боку французьких чи німецьких депутатів не наважувався висловити контраргументів. Вони просто дипломатично мовчать. Але навіть донесення до них реальної інформації, як на мене, сприятиме кращому розумінню ситуації в Україні й осмислення можливих подальших кроків.
- Чим пояснюється таке красномовне мовчання?
- Американська  позиція більш чітка й радикальна: якщо це були заяви, то з доволі жорстким формулюванням. Європейські ж політики доволі розмаїті й недооцінювати вплив російських коштів, агентури ФСБ (наступниці КГБ), я б не став. І скандали, які час від часу виникають, небезпідставні. Приклад колишнього канцлера Німеччини Шредера, який після такої високої посади спокусився на російські гроші, достатньо показовий. Я про це, до речі, казав, виступаючи і в Польші, і в Німеччині.
Якщо українські депутати купуються на мільйони доларів за перехід на протилежний бік, то це не означає, що аналогічних пропозицій не може бути в Європі. Рік тому німецькі журналісти зробили спробу провокації, запропонувавши політикам хабарі: чотири депутати Європарламенту погодилися взяти по 100 тисяч євро на підтримку Партії регіонів.
- Цікаво, з яких країн?
- Румунії, Словенії, Австрії. Тобто, рівень моральності в політиці проблемний не лише в Україні. Інша справа, що в Європі про це легше говорити й легше ставити під контроль, але ситуація так само не вирішується за один день. Потрібно працювати з політиками, журналістами, інтелектуалами. А це нелегка робота.
- Давайте поговоримо про мову. Окресліть коротко ситуацію з українською мовою в Україні?
-  На рівні Києва, в якому я народився, виріс і живу, ситуація сьогодні краща, ніж, наприклад, у 1980-ті роки. Тепер до чверті, а, може, й третини міста розмовляє українською. Теоретично можемо говорити про покращення. У той же час зрозуміло, що це не такі темпи, яких хотілося б, а, по-друге, цей процес, з’ясовується, не є незворотній. Коли до влади прийшли російські націоналісти...
- Чому Ви вживаєте саме цей термін, а не «російські шовіністи»?
- З політологічної наукової точки зору, він більш відповідає реаліям  - саме така ідеологія  в діячів Партії регіонів. Повсюдно, на державному рівні, відчуваєся всебічна підтримка Росії, російської мови, російської культури. Представники цієї ідеології працюють на рівні українських державних структур. Ківалов, який не просто прирівняв українську й російську мови, а де-факто узаконив перевагу російської над українською в Українській державі. Табачник, який ліквідовує  всі наші здобутки, як то додатковий іспит з української мови при здобутті наукового ступеня кандидата наук, або скасування обов’язковості української мови для іноземців. Це означає, що курс, в якому є хоч один іноземець, може бути приводом для переведення повним складом на російську мову викладання. За такою схемою я навчався в 1986-1991роках у Київському університеті імені Тараса Шевченка: 10 відсотків нашого історичного факультету набиралося російськомовних й це було формальним приводом для викладача читати лекції виключно російською. На першому курсі в нас було два викладачі, які намагалися викладати українською, на другому – жодного. Тобто, це дуже системна діяльність, яка почалася не сьогодні.
У нашій ситуації відкат може призвести до втрати нацією свої мови, а, отже, державності. Тому наш комітет - єдина структура, яка в день ухвалення «закону Ківалова», поставив біля Верховної Ради трибуну «Останньої барикади», де мали нагоду виступити всі бажаючі: Віталій Кличко, Арсеній Яценюк, Василь Шкляр... Перед тим наша організація за три дні й три ночі зробила 60 телевізійних роликів: для ТVi , 5-го каналу, інтернету. Я запросив відомих літераторів, політиків, науковців: Шкляра, Бурмаку, Малковича, Павличка й інших, які говорили про красу, велич і гідність української  мови. Єдиний з політиків, хто сам звернувся з проханням взяти в проекті участь, це Віталій Кличко.
Але крім боротьби, має бути позитивне впровадження. Українська ідея завжди була сильна просвітництвом, незалежно від влади надворі – польської, радянської...
Тому  кожен місяць у нас відбувається кілька акцій у різних куточках України. Мені дуже приємно, що інтелектуали, які ввійшли до цього комітету, погодилися їздити з лекціями Україною. Також ми впроваджуємо тепер безкоштовні  курси української мови від міста до міста. У травні проводитимемо Шевченківські читання біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві й ще 20 містах. Ми зробили безкоштовну передплату в 140 школах по всій Україні україномовного видання National Geographic. Організовуємо літературний автобус - домовилися з видавництвами, які дадуть нам книги на 50 відсотків дешевше від їхньої ринкової вартості, домовилися з літераторами, які відвідають школи, інститути, бібліотеки.
У мене була ідея пустити такий автобус від Луганська до Ужгорода, але на цей момент ми можемо сподіватися лише на мою платню й зарплату кількох моїх друзів.
- Слухаю Вас і не полишає відчуття, що все це ми, особисто я, вже проходили, в 1990-ті. Невже ми приречені ходити й ходити по колу?
- Хотілося б, щоб усе було інакше, але така реальність.
- Ви зауважили  дуже скромно, що для українських проектів бракує українських грошей, але невже в сучасній Україні справді немає українських бізнесменів, меценатів, добродіїв, готових підтримувати українські проекти?
- Місяць тому я організував всеукраїнську конференцію під назвою «Українізація – це конкрнетні справи». Молодий режисер Іван Канівець презентував свій документальний фільм «Українська революція», який він зробив за свої гроші, Сашко Гірник презентував мультфільм, який він сам зробив за свої кошти, одеська наша філія представила проекти вуличних флеш-мобів українською мовою, з Донецька показали проект «Український розмовний клуб», вебсайт «Гуртом» презентував колосальний проект – переклав українською мовою 10 тисяч фільмів. Міністерство культури не зробило й десятої частини того, що зуміли вони. І це є люди, які не мають великих грошей, бізнесів, це просто ідейні українські люди, вони роблять конкретні українські справи. Водночас ті, хто має гроші, таких справ не роблять, – це також правда. В НУНС і БЮТ було достатньо заможних й ультразаможних людей. Вони відгукнулися єдиний раз  - коли ми від «Останньої барикади» видавали антологію повстанської патріотичної пісні, чотири диски: бойовий, ліричний, модерний і жартівливий. Решта, ті, хто має кошти, не готові жертвувати. Скоріше, навпаки - чим менше люди мають коштів, тим більш вони патріотичні.  Дрібний, середній, але не великий. Ті, хто має великий бізнес, москвоцетричні, вони або спрямовані на Москву у своєму світогляді, або культура для них не є пріоритетом і стали заможними саме тому, що думають категоріями великих грошей. Істина про те, що бізнес мусить бути соціально зорієнтованим, до України ще не дійшла.
- Чому ж вони тоді вкладають гроші в українські ЗМІ, зокрема, телеканали?
- Це є вплив і бізнес. А крім того, навіть збиткові телераодіоканали зростають у своїй капіталізації – їх потім можна буде вигідно продати, перепродати як власніть. Друге, це засіб ідеологічної боротьби. Значна частка російських мілітарних фільмів, які оспівують КГБ, спецслужби, можуть бути збитковими, але спрямовані на ідеологічне підпорядкування, панування російської ідеї, Росія готова кидати на це великі гроші. Тому українські ЗМІ в Україні – це відгалудження російського інформаційного ринку, за яким стоять російські великодержавні інтереси.
В Україні є ще одна проблема, про яку не люблять говорити вголос – це вирівнення економічного й освітнього цензу етнічних груп. На цей момент українська етнічна  група менш заможна й менш освічена, тому владі легше з допомогою великих грошей й політичних репресій звести українську культуру до фольклорних співів, домашнього вжитку, власне, до того рівня, який був їй відведений в останні 10 років Радянського Союзу.
- Ви незалежний і самодостатній політик, що підтвердили вибори й особиста перемога в мажоритарному окрузі. Як позиціонуєте себе сьогодні в політиці: Ви в опозиції до опозиції?
-Ні. Я чіткий опозиціонер. Але за своїми переконаннями мені іноді доводиться голосувати ще жорсткіше, ніж можуть собі дозволити опозиційні фракції. У той же час я виходжу з пропозиціями об’єднавчими й кажу, що для того, шоб перемогти режим, який несе українофобію й бандократію, нам потрібно дві речі: єднання й очищення. Єднання всіх опозиційних сил, до яких належать не лише три парламентських партії, а більшість українського суспільства, й очищення - щоб отримати довіру суспільства, розчарованого після помаранчевих подій на десятиліття вперед.

Розмову провела
Катерина Кіндрась

БАТЯР №001

-В Україні батярство існує сьогодні лише в стилі ретро чи є й сучасні його форми? Знаю, що до Львова прийшло воно з польсько-угорської субкультури. А чи лишилися його аналогії в світі?
-Я б не сказав, що батярство прийшло до Львова, зовсім навпаки, воно у Львові народилося і вже зі Львова пустилося в мандри світами. А сприяла його народженню унікальна суміш етнічних львівських субкультур, причому, не тільки польсько-угорських, але й німецьких, єврейських, українських (або русинських, як їх тоді називали) та інших. Та суміш, поєднання тих етнічних компонентів було настільки органічним і неповторним, що подібного феномену не існувало в жодному іншому місті Австро-Угорщини, Польщі чи України. Скільки не намагалися відтворити або відродити це явище в Кракові, Варшаві чи Вроцлаві, нічого путнього не виходило, бо справжнє батярство і справжні батярські пісні могли народитися «тільку ві Львові»!
Саме тому тільки у Львові вже декілька років святкується День Батяра і народжуються нові батярувки, до чого і я мірою можливостей докладаю певних зусиль, скажімо, цього року в травні під час чергового Дня Батяра разом із батяр-бендом «Галичина» я презентуватиму львів’янам і гостям міста свій новий альбом «Батярський блюз» з абсолютно новими батярськими піснями, написаними мною на веселі тексти мого побратима по театру «Не журись!» правдивого львівського батяра Андрія Панчишина.

- Живучи постійно у Вашингтоні, Ви належите до найвідоміших батярів Львова. Як Вам це вдається?
-Насамперед мушу зазначити, що почесне звання «Батяра №001» я отримав ще декілька років тому, до того, як опинився у Вашингтоні, тож тепер мені залишається тільки підтверджувати правомірність цього шляхетно-хуліганського титулу новими батярськими піснями й дисками.

-Пригадую Вас на Першій «Червоній руті» у Чернівцях, де Ви отримали першу премію в номінації «Співана поезія». Більшість з Ваших колег за ці роки зійшла і з великої сцени, а дехто і з життєвої дистанції. Ви ж, навпаки – примножили свої  творчі «статки»: записали  два десятки альбомів, стали успішним перекладачем з англійської й португальської... Що допомагало й допомагає Вам триматися в такій прекрасній і фізичній, і творчій формі?
-Мабуть, знову ж таки, вміння споглядати цей божевільний світ батярськими очима, іронічно, не надто серйозно, з лукавою посмішкою, нехай навіть крізь сльози...
-Ви переклали українською мовою, якщо не помиляюся, 7 книг Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера. Діти, які виховувалися на тих книгах, виросли. Чи Ви цікавилися, якими виросли «Ваші діти», які виховувалися на Ваших україномовних перекладах?
-Чи не найголовнішою моєю метою під час роботи над «семикнижжям» про Гаррі Поттера було створити дуже якісний український продукт, що викликав би повагу до нашої, на жаль, доволі упослідженої і зневаженої мови. Тому для мене дуже важливі позитивні відгуки від російськомовних українців і українок, як ось, приміром, наступний лист від невідомої мені Ксенії Новак, який я, з Вашого дозволу, хотів би зацитувати мовою оригіналу:
«Пишу для того, чтобы высказать благодарность. Благодаря вашим переводам детской литературы (люблю читать ребенку вслух, уже почти все Ваше прочитала) я полюбила читать на родном языке. Ваши переводы просто расчудесны и несравнимы. Спасибо Вам за это.
Я – русскоговорящая украинка, и надеюсь, что спустя короткое время я буду думать на этом чудесном языке».
Мені здається, що вже заради цього останнього речення варто було сидіти днями й ночами над перекладом Гаррі Поттера.
-Змінилася й сама Джоан Ролінґ  – недавно вона написала перший після серіалу про Гаррі Поттера «дорослий» роман «Несподівана вакансія», який з’явився у Вашому україномовному перекладі. У ньому є аналогії з Україною? І взагалі, як Ви підбираєте «матеріал» для перекладів?
-Хоч дія цього роману відбувається в маленькому англійському містечку, там є доволі багато спільного з українськими химерними реаліями, з їхнім цинізмом, лицемірством, зажерливістю і зневагою до людей, чиї долі не склалися.
Переважно я підбираю «матеріал» для перекладів за єдиним критерієм – це має бути твір, який мені подобається, але іноді, як і в цьому випадку з «дорослим» романом Джоан Ролінґ, «матеріал» підбирає мене сам (з деякою допомогою мого видавця Івана Малковича, який, мабуть, вважає, що після «Гаррі Поттера» тільки я маю почесне право перекладати твори Джоан Ролінґ (сміється), хоча, про всяк випадок, підключив до цієї роботи свого сина Тараса, і ми перекладали «Несподівану вакансію» разом, майже, як Ільф і Петров (сміється).
-Перекладати Джоан Ролінґ, Пауло Коельо, Роальда Дала, очевидно, мрія не одного перекладача світу. Як зав’язалися Ваші творчі контакти з цими авторами?
- На жаль, перекладачам дуже рідко вдається нав’язувати творчі контакти з авторами, бо цих авторів найчастіше суворо оберігають від зайвих контактів зі світом їхні літературні агенти, які виходять на зв’язок лише з видавництвами, що готові викупити права на переклад. На щастя, мені вдалося познайомитися з Пауло Коельо (але вже після того, як вийшли мої переклади його творів) спочатку на книжковому ярмарку в Москві, а потім уже на Форумі видавців у Львові, де ми провели разом кілька веселих вечорів, і я навіть акомпанував йому на гітарі, коли він вирішив заспівати в одному львівському ресторані бразильську босанову. Кажуть, вийшов непоганий дует (сміється).
-Ви також переклали з англійської резонасну книгу Віктора Маларека «Наташі...» - про секс-торгівлю жінками зі Східної Європи, в тому числі й дівчатками-підлітками з України. Які почуття викликають у вас такі жахіття, як торгівля новітніми Роксоланами, продаж України оптом і в роздріб, масова втеча з України мільйонів заробітчан, окупація України ненаситною януковичською ордою, яка нищить усе українське: мову, культуру, історію?
-Щодо Віктора Маларека, мені пригадалася така сумна й іронічна історія. Коли він приїхав до Києва на презентацію українського перекладу «Наташ», у нього, відповідно, брали інтерв’ю для різноманітних газет і часописів. І ось у одному з таких видань (на жаль, забув його назву) була надрукована розмова з Малареком, де він переповідав жахливі факти секс-торгівлі дівчатами з України, а журналіст, який вів цю розмову, обурено погоджувався з автором, але поруч, буквально кількома сторінками далі, у цьому ж виданні було безліч яскравих реклам з телефонами дівчат для секс-послуг...
- Україна, на жаль, залишається «країною контрастів», де люди часто кажуть не те, що думають, живуть не за тим «моральним кодексом», який проповідують. Колись, 5 жовтня 1989 року, під час вистави "Повіяв вітер степовий", Ви вперше і першим з артистів публічно зі сцени Львівської філармонії виконали заборонений тоді національний гімн «Ще не вмерла Україна». Тоді для співака, українського інтелігента це було громадянським вчинком. А що може бути аналогічним вчинком українського співака в сьогоднішній Україні? І що, як на Ваш погляд здалека й зблизька, відбувається з українською творчою інтелігенцією сьогодні?
-Боюся, що в сьогоднішній Україні, де цілком відверто зневажається все українське, вже те, що український співак і далі співає українською мовою, може, як це не сумно звучить, прирівнюватися мало не до геройства. Що ж до творчої інтелігенції, то її місія, як і споконвіку, залишається незмінна – творити, і творити чесно. І не важливо, що це – пісня протесту чи колискова, головне, щоб не було відчутно фальшу. Скажімо, як у цій колисковій, яку я написав нещодавно на вірші Юрія Винничука:
«Сплять ворони й горобці,
            Зайці і гієни,
            Сплять тушканчики в саду,
            Тушки й інші члени.
                        Судді сплять і сняться їм
                        Пальми і Канари,
                        Лиш гарант у нас не спить,
                        Сняться йому нари...

                                    ***

                                 ...І моя країна спить
                                    В непробуднім стані,
                                    НАТО зникло вдалині
                                    І Брюссель в тумані.
                                                І все ближчають Кремля
                                                Гострокуті вежі,
                                                І обійми все тісніш
                                                Радісні ведмежі...»

-Час змінює людей – і це природньо. Але за останні років двадцять український час багатьох людей змінив до невпізнанності. Очевидно, Вам звідси, з Америки, здалека, це відчувається особливо гостро. Наскільки змінилися люди, які колись, наприклад, в 1990-ті, належали до одного з Вами кола?  Що Ви думаєте, коли чуєте імена колись близьких Вам людей, які нині прислужують антиукраїнській владі або беруть активну участь у безупинних перегонах за мільйонами...
-На щастя, більшість із моїх найближчих друзів ще зі студентськіх часів (той же Юрко Винничук, або чудовий публіцист Микола Рябчук, або культовий поет, лауреат премії американського ПЕН-клубу Олег Лишега, або прекрасний письменник, поет-пісняр, філософ Кость Москалець) анітрохи не «скурвилися». На жаль, мушу погодитися з Вами, що дуже багато інших людей, на яких покладалися великі надії, не витримали грошових і владних спокус... Що ж, це тільки доводить незаперечну істину, що людина слабка, і приносить величезну радість від усвідомлення того, що є, були й будуть люди сильні.
- Багато хто вважає, що імміграція для творчих самодостатніх людей  протипоказана. Хоча побутує й інша думка – це можливість прожити ще одне життя й описати його в своїх книгах. А що імміграція для Вас? Як Вам живеться  в чужих палестинах? Чи не лукавите Ви, коли переконуєте своїх друзів, що все прекрасно, що Ви в Америці – щасливий?
-Насамперед треба визнати, що імміграція колись і тепер, це, як то кажуть, «дві різні пари кальош». Досить важко відчувати себе «за бугром» або «вдалі ат Родіни», коли завдяки скайпу з фейсбуком постійно спілкуєшся з друзями, а подорож літаком з Вашингтона до Львова виявляється чи не коротшою від подорожі потягом зі Львова до Києва. Я особисто так часто буваю в Україні, що просто не встигаю відчути ностальгії за «Oh, My Dear Ukraine»...
З іншого ж боку, я ніде, ніколи й нікого не переконував, що я в Америці щасливий, хоча б тому, що вважаю саме поняття «щастя» дуже ефемерним і невловимим. Щастя – це не стан, а мить, короткоминуча і щемна, мить усвідомлення того, наскількі марні всі наші прагнення, турботи й печалі, наскільки легко й невимушено дається людині все найголовніше, заради чого вона і з’являється на мить у цьому божевільному світі – спів ластівок, захід сонця, цвітіння ромашки – і не має жодного значення, де усвідомлюєш цю блаженну мить – в Америці, в Україні, чи в Тринідаді з Тобагом...

Інтерв’ю провела
Катерина Кіндрась

Наша довідка: Віктор МОРОЗОВ – відомий український співак, композитор, перекладач. Народився 15 червня 1950 року в м.Кременець на Тернопіллі . Навчався у Львівському університеті; на останньому курсі був виключений за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня» (серед авторів - Григорій Чубай, Микола Рябчук, Олег Лишега, Роман Кісь та ін.). Якраз постать Григорія Чубая та участь у «Скрині» стали одними з найвагоміших чинників у формуванні світогляду Віктора Морозова. Автор численних пісень на вірші сучасних українських поетів (зокрема Ліни Костенко, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги та ін.). У 1988 році  разом з Андрієм Панчишиним та Юрієм Винничуком заснував львівський театр-студію «Не журись!», що став знаменитим завдяки яскравій політичній сатирі та відродженню заборонених в СРСР пісень січових стрільців.
Музична дискографія складається майже з 20 альбомів. На початку 70-х років минулого століття створив одну з перших в Україні «біґ-бітових» груп «Quo vadis», також засновник однієї з перших українських рок-груп «Арніка» (1972), ВІА "Ровесник" (1976), лауреат Першої «Червоної Рути» (1989).
Перекладає з португальської та англійської мов. Перші переклади були опубліковані 20 років тому в часописі «Всесвіт». Широко відомим як перекладач став завдяки перекладам серії романів Дж. Ролінґ про Гаррі Поттера. Мешкає й працює у Вашингтоні (США).

KINOFEST NYC - 2013

СРСР: POST SCRIPTUM

7 квітня в Нью-Йорку завершився  ІV міжнародний фестиваль пострадянських фільмів. Наш тижневик попросив поділитися своїми враженнями про нього директора програм KinofestNYC-2013, американського режисера українського походження, автора резонансного документального фільму The Orange Chronicles Дем’яна Колодія.

  *   *   *

 - Наскільки знаю вирішальний голос на цьогорічному кінофестивалі мали глядачі. Яким фільмам вони надали перевагу?
- Серед повнометражних  стрічок головним переможцем став документальний фільм Pit #8 («Копанка №8») естонської режисерки Маріанни Каат – про 15-річного підлітка Юру Сіканова, який, щоб прогодувати себе та двох сестер, працює у нелегальній шахті-копанці. Події відбуваються в Донецькому краї. Батько дітей помер, а мати-алкоголічка їх полишила, й вони виживають як можуть. Серед короткометражних глядачі віддали перевагу 35-хвилинному фільму Hello My Name is Olga Тетяни Король з Великої Британії про те, як Франц, «австрійський плейбой», познайомившись з молодою жінкою Ольгою через інтернет, їде до України в пошуках романтичних пригод, але повертається назад з іншою особою. Сюжети, на перший погляд, звичні, звичайні, але їхнє кіновтілення – оригінальне, професійне й вражаюче, в сенсі впливу на глядацьку публіку. Особливо «Копанка №8». Багато нью-йоркських глядачів після перегляду фільму були приголомшені, не вірячи, що в Донбасі, де є мільярдер Ренат Ахметов, звідки президент Віктор Янукович, діти так можуть сьогодні жити.
- Цей фільм українське міністерство культури заборонило показувати в Україні, бо він, мовляв, «непрофесійний і формує негативний імідж країни». Разом з тим, його вже побачили в 30 країнах світу. На Вас не тиснули, щоб також не показувати?
- На щастя, ні. Наскільки я знаю, за офіційною версією, претензії мав один із співпродюсерів й не давав дозволу на авторське право показу. Але мені дуже  важко повірити, що це стало головною причиною заборони показувати фільм на українських екранах. Хіба що через цього співтворця діяли ті, хто  відповідальний за імідж України.
Особисто мене здивувало, наскільки режисерка, яка не є з  того середовища й навіть не з України, зуміла знайти не просто тему, а спільну мову з головними героями й вони не бояться камери, поводяться дуже природньо й розкривають свої душі. Це, як на мене, одна з важливих передумов того, що фільм вийшов  і  викликав такий шалений резонанс у світі.
- Минулого року на вашому фестивалі демонстрували фільм «Інший Челсі»  - також про «донецьких», цього року - «Копанку №8». Чим пояснюється така підсилена кіноувага до Донецького регіону?
-  Це ж очевидно... Мене цікавить інша закономірність: минулорічний «донецький» фільм «Челсі» зняв режисер із Швейцарії, цьогорічну «Копанку» - з Естонії...

- Ви хочете сказати: «Чому ж не знімають фільмів на такі теми свої, українські режисери?»
- І це також прикмета кінематографу пострадянського простору.
- Ваш фестиваль окреслений цим єдиним простором – пострадянським. Що на ньому відбувається сьогодні, після більш як 20 років від розпаду СРСР?
- Люди намагаються  подолати своє минуле, яке не хоче минати, й разом з тим жити по-новому, часто відрікаючись від самих себе або копіюючи чужі цінності й стандарти.
 Цього року ми значно розширили географію, в програмі з’явився новий цикл 15 Young by Young  - 15 короткометражних фільмів  з 15 колишніх радянських республік. Нам вдалося показати, якщо не помиляюся, лише 6 з них, але й вони дають уявлення про тенденції. Кінематографісти усього пострадянського простору  зосереджені на подібних темах - корупції, соціального розшарування, наркоманії, проституції... Хоча «регіонально» вони мають свою специфіку, колорит, бо накладаються на національну ментальність. Американському, особливо неукраїномовному, глядачеві, який весь цей постсовєтський простір й досі називає «Russia», це цікаво, він починає щось розуміти й осмислювати.
Знову постала тема «зайвої людини», якій присвятив свою стрічку Business as Usual  («Звичайна справа») дуже цікавий і перспективний режисер Валентин Васянович, який, крім української кіношколи, виховувався в майстерні Анджея Вайди. Змальовуючи пострадянську українську дійсність у саркастичних тонах, вдаючись навіть до «чорного гумору», режисер робить образ головного героя зрозумілим навіть тим, хто ніколи не бував в Україні й не знає, де вона знаходиться на географічній мапі.
Цей фільм особисто мені сподобався, він глибоко психологічний, розсуває часові й територіальні рамки - така проблема нездійсненності чесної, «правильної» особи існує поза політичним, етнічними, соціальними системами й однаково болісна для всього світу. Напевне, тому, що загальноприйнята думка, що якщо чоловік не здійснився у професії,  не зробив кар’єри, не заробив багато грошей, він - невдаха, «лузер», як кажуть в Америці й теперішній Україні. Так думають і в Америці, і на пострадянському просторі.
-  Власне, ми з приятелями мали нагоду його подивитися, але разом з тим образ головного героя викликав у нас велику дискусію. Знаю, що після сеансу в кінотеатрі Anthology Film Archivesви запросили глядачів та гостей фестивалю продовжити обговорення у «Веселці» на Бовері-стріт, яка є одним зі спонсорів фестивалю...
- Напевне, це один із здобутків «Кінофесту» - можливість обмінюватися думками,  сперечатися. Тому що тутешній, американський погляд - це погляд збоку, який  може відрізнятися й різниться від точок зору тих, хто живе у пострадянських країнах і пробує висловити свої відчуття й почуття мовою кіно.

- Цю «різність» відчула на відкритті фестивалю в Українському Інституті Америки, коли один з неукраїнських глядачів, переглянувши два фільми, послухавши гостей з України, які представляли свої роботи, раптом запитав: «А ви могли б жити в такій країні?» На що, здається, Денис Іванов, продюсер  циклу «Goodbye, Ukraine!» знизав плечима, зробив круглі очі й здивовано відповів: «То ми там і живемо...»
-  Річ у тім, що реальність, про яку людина читає в інтернеті, і яку бачить на екрані, часто викликає різні відчуття. Мене багато хто з американських глядачів запитував: «А чому ці пострадянські фільми настільки депресивні?» Та тому що така депресивна пострадянська дійсність, в ній, очевидно, не так вже й багато позитиву. Нам, організаторам фестивалю, дуже хотілося б, щоб було більше комедій, ніж трагедій чи драм. Але єдиний, фільм, що тяжіє більше до комедії, ніж до «депресивної драми», який вдалося відібрати на цьогорічний фестиваль, це «Пиріг» Юрія Ковальова.
- І все-таки, що вдалося цього року, а що ні?
-  У цілому, ми задоволені. Було представлено більш як 30 стрічок з України, Азербайджану, Білорусі, Естонії, Росії, Таджикистану, Великої Британії, США. Було більше учасників, більше гостей, більше глядачів, більше спонсорів... Більше публіки – як зі старої еміграції, так і новітньої хвилі. Звичайно, є купа проблем. Але ми рухаємося й, виглядає, в правильному напрямку. Хоча за цим усім стоїть титанічна праця невеличкої групи людей, більше романтиків, ніж реалістів.
- Чи матиме колись ваш фестиваль свої «оскарівські статуетки»?
- Багато залежить від фінансових можливостей. Шукаємо різні варіанти. Наприклад, цього року Андрій Котляр, директор фестивалю, зініціював і провів, доволі успішно, доброчинну акцію збору коштів на підтримку фестивалю, так званий Fundraising on Kickstarter. Завдяки тим кільком тисячам доларів, які додатково вдалося зібрати, з’явилася можливість купити авіаквитки, запросити більше кінорежисерів, оплатити готельні послуги, виявити більше гостинності. Ми дякуємо всім, хто нас підтримав і допоміг.
- Чи можна сказати, що Нью-Йоркський фестиваль пострадянського кіно став традиційним?
- Хочеться вірити, що так і є. Тому я кажу: «До нових зустрічей у Нью-Йорку!»

Розмову провела
Катерина Кіндрась