Тетяна МакКой

БУЛА ЗИМА З ВІДЛИГОЮ...
13 грудня виповнюється 100 років від дня народження славного українського кобзаря Андрія Бобиря

Кажуть, він був небагатослівним. Що на душі в чоловіка – знав тільки Всевишній. А от коли брав до рук бандуру, свою нестаріючу приятельку, і починав співати – все мінялося. Немовби заново народжений і заново охрещений, бандурист виливав світові душу, прислухаючись до струн та підструнків так, ніби чув їх уперше. Хто хоч раз чув бандуриста, той знає, про що я...
Моє знайомство із земляком Андрієм Бобирем відбулося дуже скромно. Ранні сімдесяті роки, засніжені зими, по радіо якийсь концерт, а на умі – що вдягнути сьогодні на “танці“. Музика з приглушеного приймача заколисує недільне затишшя в хаті. Та раптом батько встає з дивана й крутить ручку, підсилюючи звук:" Це ж наш Бобир!.. З Ничипорівки!.." Співалось щось тужливе – про зиму з відлигою, війну й тяжку людську долю. Батько так і застиг біля приймача, поринувши в щось своє, далеке... А потім став щось розказувать – не вичитаєш у книжці і не побачиш у кіно...
Хоча соліст-бандурист, звиклий до столичних аудиторій, навряд чи й здогадувався, що дає комусь ще й ось такі "уроки". На той час Андрій Матвійович Бобир уже кількадесят років поспіль учив грі на бандурі студентів Київської консерваторії (Київська національна музична академія ім. П. І. Чайковського), обробив сотні українських мелодій, мав за плечима досвід керівництва ансамблем бандуристів Українського радіо (1946-1965) та керівництва з диригуванням – оркестром народних інструментів Держтелерадіо УРСР (1965-1979). Десь далеко залишилось рідна Ничипорівка (нині – Яготинського району на Київщині), де головну вулицю назвали його іменем. В селі пам'ятають його не сивим маестро, а шепелявим хлопчиськом, який з печі намагався підправляти гостей за столом: "Треба вище, дядьку Кириле, а Ви бугаєм ревете!". Це хлопчисько корову виганяло на вигін – тільки насвистуючи чи приспівуючи, а мелодії видобувало навіть з дерев'яного рубля та качалки, якими мати прасувала рушники та сорочки. Коли завітали до них якісь мандруючі бандуристи, 10-річний Андрійко, либонь, відчував себе так, наче щойно його в любистку скупали: все вертівся коло бандур, рядочком приставлених до стіни, а тоді й не втримався – став щось бринькати, заспівав... Стихло в хаті. Гості повідкладали ложки, і янголи, здавалось, принишкли попід стелею. Біля печі вросла в долівку рано овдовіла господиня, Марія Андріївна. Вона й сама виросла на піснях, дар її передався синові, і ось тепер, схоже, настала для них обох свята мить... Музиканти похвалили хлопця, стали навперебій щось радити, підказали, куди б податись учитися. За чаркою полилися спогади: хтось із Бобирів всоте, мабуть, переповів легенду про козака в їхньому роду, який і столітнім усе ще співав свої думи та плачі під кобзу. А гостям і своє пригадалось...
Нині важко сказати, яка саме мандрівна капела бандуристів зупинилась тоді, в 1925-му, на нічліг у Бобирів. Людському підприємництву дали в роки НЕПу довго очікувану волю, і ансамблі, хори та капели плодилися, немов ятки на базарі. Зародилася капела “Думка“, несучи в українську глибинку музику Миколи Лисенка, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича. У Києві почала діяти капела бандуристів (нинішня Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. Майбороди), яка, відродившись зі створеного Василем Ємцем в роки Директорії хору кобзарів (1918), дала поштовх до виникнення кобзарських колективів у Полтаві, Харкові, Конотопі та Миргороді, де було їх аж три… Хоча коріння Національної капели сягає глибше, до 1902-го, коли Гнат Хоткевич влаштував хоровий спів кобзарів на ХІІ археологічному з‘їзді в Харкові – уперше за всю історію кобзарства в царській Україні. Гуртове виконання сольного репертуару корифеїв традиційного кобзарства Наддніпрянщини – Данила Верби, Мусія Вернигори, Герасима Вахна, Остапа Вересая, Гната Гончаренка, Степана Пасюги – спочатку сприймалося легко в країні, де культивувалася колективна психологія. Хоча мало кого цікавило, хто саме й коли (а це був Гнат Хоткевич, 1896 рік) започаткував нову категорію бандуристів – “зрячих“, здорових тілом і молодих. І ким майструвалися всі оті бандури (виготовляли їх майстерно Арсентій Мова з Харківщини, Карпо Дейнека з Конотопа, Антоній Паплинський з Києва, Олександр Корнієвський з Чернігівщини та ін.), ким конструювалися (кишкові струни, наприклад, першим замінив на металеві у 1890-х все той же Гнат Хоткевич). І хто підібрав отих музик (на Полтавщині – Володимир Кабачок, на Київщині – Григорій Копань та Михайло Полотай), що грають так, наче виросли під однією стріхою. Правда, в жодну капелу так і не взяли майстерного музику Никифора Чумака – гострого на язик “буржуазного націоналіста“. То він створив щось на зразок співочого братства і їздив з ним по ярмарках та весіллях. Як і в Бобиревій Ничипорівці, селяни спішили вечорами на вогник ламп та свічок у клубах та колбудах, щоб просто відігрітися рідною піснею.
Однак, містерія національної душі готувалась до нового витка. Під кінець 1920-х ті, хто виспівував з трибун “Мы наш, мы новый мир построим...“, круто повернули українську культуру назад, у 1870-ті: саме тоді царат був не на жарт стривожений “українофільством“, яким бриніли струни сліпих кобзарів. Цього разу кобзарям стали приписувати “контрреволюційну діяльність“. 12 жовтня 1929 року відбулася й перша розправа  – над музиками з Великосорочинської капели бандуристів. Про це, правда, не говорили в хатах-читальнях та школах Полтавщини, отож Андрій Бобир, на той час підучившись грі на бандурі в сільського вчителя та закінчивши семирічку, все ще був повний світлих надій. 1931 року він їде до Києва. Його віртуозна гра на бандурі стає перепусткою до Київського музично-театрального технікуму (згодом – музучилище). До зрілого таланту було ще далеко, але перший свій концерт на Галицькому базарі в Києві пам‘ятатиме до старості. Людей зібралось багато, а слухали тихо, без оплесків, наче молились у церкві…
Бо по селах вже батогом свистіла колективізація. За гаслами п‘ятирічки ховалася зневага до людей і їхніх насущних потреб, що приведе згодом у селянські хати голе безхліб‘я. Стали кидати за грати не тільки мислячу інтелігенцію, а й кобзарів-сліпців, які здавна вважались у народі “божими людьми“. Знайдуться в кобзарському колі й донощики; Микола Заєць, скажімо, згубить не одну невинну душу… Хоча б і згадуваного вище Никифора Чумака, який прямо називав винуватцем голоду “оту грузинську морду в Кремлі“, цебто “дорогого товариша Сталіна“. Хоча багато хто з кобзарів та лірників мусив переучуватися на співців радянської доби, а якщо хтось упирався, то тільки на свій страх і ризик. Так, наприклад, у 1928 році чекісти “пригадали“ Федору Матвійку, що він так і не розучив жодної радянської пісні з дітьми села Горошине – віддаленого села на Полтавщині, куди його, “закапьорщика“ миргородських “бойовиків“, заслали в 1925-му.
Зречення старого світу відбувалося болісно, з кров‘ю. На традиційне кобзарство рине потік драконівських партійних постанов. Відтак, усі вони – сліпі й зрячі, криві й ходячі – мусять бути зареєстровані, мов коні в колгоспній стайні, а репертуар їхній має бути ретельно просіяний крізь решето радянської ідеології. Мов після рясного дощу, стали плодитися “думи“ про Леніна та Сталіна, владу рад та партію. Та і як їм було не плодитися, коли проти кобзарства почали виступати такі світила українського письменства, як Юрій Смолич, Микола Бажан і навіть Микола Хвильовий?!  Саме в цій атмосфері народжувалася дума “Була зима з відлигою“, яку, поміж сотень інших творів давнини та сучасності, й Андрій Бобир матиме в своєму репертуарі після війни. Радянський переспів думи, записаної ще в 1927 році від кобзаря Чернігівця, створили Федір Кушнерик з Полтавщини та Єгор Мовчан із Сумщини. У них вона стала називатися “Думою про Леніна“, у зв‘язку з чим імена обох кобзарів потрапили на газетні шпальти, а Кушнерика буцімто було прийнято до Спілки письменників. Незважаючи на те, що дописана ними кінцівка твору гостро суперечила реаліям (“…Отоді-тоді, як Ленін-сокіл помирав, товаришу Сталіну слова переказав:«Продовжуй, товаришу, правеє діло – приведи людей до комуни сміло!»), дума не виводилась з офіційного репертуару. На персональному ж рівні вона муляла не одну душу. У книжці Рената Польового “Кобзарі в моєму житті“ (Київ, Діокор–2003) мені вдалося вичитати, як Георгій Ткаченко, художник та унікальний для 1960-х гравець на бандурі старосвітського зразка (“харківської“), відвідував у лікарні Пущі-Водиці смертельно хворого Єгора Мовчана. Бандурист з гіркотою відкинув ковдру, показуючи приятелю сині, у виразках ноги: "Це мені за моє лицемірство!" Мав на увазі надуману “Думу про Леніна“ (“Була зима з відлигою“), яку не раз слухняно виконував зі сцени. Хоча, якщо глянути з іншого боку: якби повідмовлялися кобзарі співати під бандуру, настроєну на кремлівську тональність, чи не спіткало б їх те саме, що і їхніх побратимів у недалекому минулому? І якщо так, то хто тоді доніс би до наших днів старовинний козацький мелос?
Це трапилося взимку з 1932 на 1933 рік (за деякими джерелами, 1934-35). Кобзарів, лірників, гармоністів та цимбалістів  – сліпих та калік – стали виловлювати разом із жебраками-“професіоналами“ по вулицях, базарах, площах і станціях. Потім повкидали їх, і без того Богом скривджених, у товарняки-телятники, добавивши в Харкові ще й музик, що з‘їхалися туди на Всеукраїнський з‘їзд кобзарів та лірників. Кобзарство вважалося формою жебрацтва, а воно ж, бачте, не пасувало країні, до якої були звернуті погляди планети: мовляв, що ж воно вийде з соціалістичного експерименту? Окрім того, вважалося, що кобзарі несли в новий світ, який буцімто будувався в СРСР, своє “заяложене хуторянство“, “мотлох жупанів та шароварів“, а це не пасувало спецівкам та червоним хустинам робітфаківок. Тож їх (за багатьма даними, 337 осіб!) якщо не постріляли, так викинули з вагонів десь по дорозі з Москви на Сибір: мовляв, яка з них, із сліпих та калік, може бути користь у таборах примусової праці?!.. Викинули серед засніженого – без відлиги! – степу, зодягнутих абияк і без сухарів у торбах.
У спомині харківського кобзаря Анатолія Парфиненка йдеться про співучу сім‘ю Прокопа Маловичка з-під Дніпропетровська, з якої вціліли тоді тільки дружина Мотря з меншим сином. Вони якимось дивом добрели до чиєїсь хати, де їх відігріли й нагодували; далі, від села до села, дістались до України, але боялись ступити в рідне село. Довго, до самої появи синьо-жовтих прапорів над Києвом, розправа над кобзарями була забороненою темою. Десь довелось мені читати, що й Андрій Бобир не “вірив“ у такі чутки.
Багато видних постатей у кобзарському відродженні України зазнало гонінь, включаючи письменника, етнографа, композитора й бандуриста Гната Хоткевича – прибічника харківського способу гри на бандурі та ініціатора нової концепції в бандурному виконавстві, яку в СРСР задушили – на противагу Америці, Канаді та Австралії… Миколу Богуславського, який з Василем Ємцем вдихнув життя в кобзарство на Кубані, запровадивши ще до революції кобзарські школи для нащадків запорожців… Його побратимів Миколу Вересу, Никона Безщасного,  Дмитра Балацького з Києва, Данила Байду-Суховія з Харкова, Володимира Кабачка з Полтави, бандурного майстра Олександра Корнієвського з Чернігівщини… Списки довгі, як і кобзарські биті шляхи. Коли в 1939-му надумали організувати ще один з‘їзд, то було на ньому всього тридцять сім кобзарів. Один з них, Федір Кушнерик, знаючи про знищення кобзарів, мовби нічого й не сталося, “виспівував“: «Тільки Велика жовтнева революція зробила нас, незрячих, зрячими, дала нам щасливе життя…“ Решта  з тих, хто уцілів, як не зачаївся до кращих часів, так утік за кордон, зокрема Василь Ємець, який доспівався в Західній Європі та Америці до титулу “Кобзар у фраку“. А нашим і в свитках не дали дихати! Із залишків колишніх капел сяк-так стулять колектив, який, мов поранений сокіл, ще намагатиметься відродити напівзадушене виконавське бандурництво. З початком війни капелу розформують прямо на гастролях і відправлять на фронт. Керівник Данило Піка з війни не повернеться…
Не оминула війна й Андрія Бобиря. Він уже встиг скуштувати власного хліба перед війною, влаштувавшись на республіканське радіо й заодно навчаючись у консерваторії (1937-1941 роки, клас М. Грисенка) та стажуючись у театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка (нинішня Національна опера України). Мрія, яка від багатьох відвернулась, була так близько… Однак, замість диплома в хоровому диригуванні, в долоню лягла, мов жарина, повістка до військкомату. Потрапив до гвардійського 212-го авіаполку, навчився літати на винищувачі Р-39 “Аерокобра“ з ленд-лізу. А поки вчився, в ньому виявили співака, отож довелося створювати ансамбль і ним керувати. У Андрія це вийшло широко: не тільки співали та грали, а й театр часом улаштовували. Правда, інколи навіть уривок не вдавалося дограти – прямо в гримі “сідлав“ літака й здіймався в небо. Приземлився раз на запасному аеродромі, а техніки остовпіли… поляки-вільнонайманці хрестяться: “Матка боска… Дябел з пєкла!..“ Тільки тоді збагнув, що й досі грим на лиці (грав Чорта в “Ночі перед Різдвом“ М. Гоголя).
Це був епізод, який довго смішив суворих льотчиків. Однак після війни вони – москвич Євген Білек, кубанець Дударенко, Волошин з Іваново, Зубенко з Дніпродзержинська – більше бандуру згадували в листах: “А пам‘ятаєш, як біля землянки 1-ї ескадрильї ми “Реве та стогне Дніпр широкий“ співали…  під саморобну бандуру?“. Ще б не пам‘ятати!  Це було у Віденському лісі після визволення столиці Австрії. Акустика, звісно, не та, що в концертному залі імені Сметани в Празі чи будинку Бетговена у Відні, де доводилось тоді виступати… Зате бандура бриніла на природі якось по-іншому – домашньому, чи що? Бандуру він змайстрував сам: потихеньку познімав з гітар та мандолін струни та кілочки, хлопці винишпорили десь дюралюміній та авіаційний клей, а майстрував сокирою та долотом. Щоправда, за попсовані гітари ледь не потрапив на “губу“, але в командирів вистачило здорового глузду, щоб обійтися жартом: мовляв, хто ж у небі літатиме, коли всі посунуть до Бобиря на “губу“, як той з горя заспіває?  
Усю війну він відлітав з бандурою в крилі свого винищувача. Олекса Ющенко потім напише вірша. “…А кобза, хоч і саморобна, дорожча золота йому. В ній пісня і весела, й скорбна, в ній віра, що поборе тьму“. А ще була бандура й оберегом Андрію: повернувся з фронту “цілий-цілісінький“, груди в орденах і медалях. І не він один… Згадати хоча б і колектив бандуристів Григорія Китастого, якому вдалося зібрати рештки розпорошених довоєнних капел у власний колектив (нинішня Українська капела бандуристів ім.Т. Шевченка в Детройті) і виступати з ним на окупованій території України та перед співвітчизниками, змушеними працювати на рейх в Німеччині (власне, й бандуристи Китастого були свого роду “остарбайтерами“). Коли напередодні остаточного падіння Берліна місто перетворилось від бомбувань на пекло, музикам так набридло бігати до бомбосховищ, що кілька з них (Штокалко, Приходько, Лісківський та ін.) сіли грати в карти. Навколо них – виття, свист, вибухи, гар, дим і крики, а вони… грають у карти. І всі, уявіть собі, вціліли. Уцілів також готель “Гохшпіц“, де мешкали деякі їхні сім‘ї. Бандурист Міняйло жив в окремому готелі, і коли повернувся туди після нальоту, то побачив серед руїн тільки одну стіну, біля неї – свою валізу, а вгорі висіла на гачку ціла бандура.
Фронтова бандура Андрія Бобиря зберігається в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва, що на вулиці Лаврській у Києві… Якби це було в Америці, вже давно зняли б фільм і відхопили б Оскара, а в Україні Андрій Бобир опинився на задвірках українського орфейного олімпу. Зате моряк Попай (герой американського мультика “Popeye the Sailor“) значно популярніший у сучасній Україні, ніж козак Мамай з його кобзою. У цьому столітті про Бобиря не вийшло з друку ані рядка, в інтернеті – бідна біографічна інформація,  а на сайті Національної спілки кобзарів навіть прізвище його не згадується – хоча б з нагоди ювілею, яке припадає на 13 грудня. Але ж давно пора випустити іменний диск цього віртуоза бандурної гри та інструментального музикування! Поки ж що його голос або акомпанемент керованого ним оркестру можна надибати вроздріб – на дисках фірми “Астра Рекордс“ (2005-2008), наприклад; датуються аж минулим століттям (1982, 1987, 1990) вітчизняні записи українських народних пісень в обробці А. Бобиря; дещо стало пропонуватись віднедавна на відеогостинґу YouTube. На жаль, думи “Була зима з відлигою“ я там не знайшла… Зате перлина музичної екзотики –  “Солом‘яні бички мав“ – у  сольному виконанні Андрія Матвійовича стала для мене ще одним відкриттям. Уперше довелось почути й козацьку пісню “Гей, січ іде, красен мак цвіте“ на слова Івана Франка – у виконанні оркестру Андрія Бобиря. Яку ж воістину барвисту артистичну натуру мав цей чоловік!  Яке чуття на вірний тон, що не давало збитися на дешеві імітації чужої, невластивої українському характеру музики! Як умів шанувати незбагненну криничність нашої народної пісні!
Воно, те чуття, не зраджувало йому за будь-яких обставин. Після війни вивчати бандуру не було по чому – підручники Гната Хоткевича у 1930-х заборонили, а нових не понаписували (підручник “Школа гри на бандурі“ В. Кабачка видадуть аж у 1958 р.). Та й сам клас бандури при Київській консерваторії було створено тільки в 1950-му. На той час Андрій Бобир закінчив перерване війною навчання, а також аспірантуру на кафедрі оперного симфонічного диригування (проф. О. Клімов), відновив керівництво ансамблю бандуристів Укррадіо. Його тягне до народної музики, і коли пропонують посаду викладача класу бандури в консерваторії, радо погоджується. Це була його свята царина – й колеги це бачили, й студенти. Він володів даром осмислення старого й нового, завдяки чому досить швидко напрацював власну методику у навчанні грі на народних інструментах. Уже через кілька років виходить з друку його монографія “Поради керівнику ансамблю бандуристів“ (Київ, 1953), яка помітно пожвавила бандурництво в повоєнній Україні. Студентів він буквально підкорює своєю ненав‘язливою манерою викладання предмету, якоюсь лицарською, чи що, покорою інструментові. Можливо, він і не сприймав усім серцем бандуру нового зразка, розраховану на твори світової класики (так звана “київська“ бандура Івана Скляра)… Але намагався максимально освоїти її потенціал для відтворення народних мелодій. Хоча західні бандуристи надавали перевагу “харківській“, тобто старосвітській, “бандурі Хоткевича“, яка має характерне “бандурне“ звучання. Ця “тиха війна“ триває й досі, вносячи певний дисонанс у сучасне світове бандурництво.
Андрій Бобир, між тим, займався, окрім музики та співу, ще й справами, які диктувало будення. І сам не помітив, як досить швидко став помітною постаттю в столичних колах. Це була “відлига“, яку нечасто дарувала доля українській інтелігенції. Тож намагався цим скористатися, залучаючи до концертів своїх студентів, допомагаючи їм, молодим та зеленим, набути практичні навички і певний психологічний баланс. Сьогодні всі в Україні знають ансамбль бандуристок “Чарівниці“, а зародився він колись із двох студенток з ансамблю бандуристів, який Андрій Матвійович також вів у консерваторії (1953-1970). Він допоміг дівчатам концертувати з артистами Київської філармонії. Одна з них – Лідія Проскура (у заміжжі Воріна) з Дніпропетровщини – стане згодом і сама викладачем. Сьогодні Воріну американські бандуристи звуть “королевою бандури“, з її ініціативи на Дніпропетровщині набув популярності міжнародний фестиваль “Дзвени, бандуро!“  Її учень Микола Гвоздь вчитиметься потім у Бобиря і досить скоро, раніше за вчителя, одержить звання “Народний артист України“ (1979), довгі роки очолюватиме Національну заслужену капелу бандуристів ім. Г. Майбороди. Цей ланцюжок простежуватиметься в багатьох моментах педагогічної й концертної діяльності Андрія Матвійовича. Хоча б і в сімейному захопленні бандурою у Войтів – Володимира Ілліча та його сина Володимира.
Однак “Народного“ йому дали аж тоді, коли в СРСР потягло на “відлигу“ (1986). Власне, він дбав не так про звання та нагороди на своєму піджаку, як про “чистий четвер“ у душі. Ні, він не належав до тих, хто, як його ровесник Федір Жарко у 1950-му, міг заспівати на вечірці “Ще не вмерла Україна“ та “загудіти“ до Сибіру. Був обачливим, але і йому за “брєжнєвщини“ пробували підтяти крила. Вже сивого й статечного, його тягали по кабінетах КДБ, мов шмаркача; перевертали догори дригом помешкання, шукаючи “компромат“; прискіпувалися до репертуару, а одного разу й на святе замахнулися – з фонду радіо раптом “зникли“ його унікальні записи кобзарських дум та історичних пісень. У консерваторії дивилися скоса (так і не доріс у них за тридцять років до доцента!), і на радіо було незатишно, холодно. А над країною від часів війни розливалися позивні радіо – добре відома всім мелодія “Реве та стогне Дніпр широкий“ у виконанні оркестру Андрія Бобиря.
Довгі роки він добивався, щоб запустити в обіг “Вересаєве свято“ в Сокиринцях на Чернігівщині – на честь зневаженого корифея кобзарництва Остапа Вересая (1803-1890), і таки добився свого під кінець 1980-х. А хто влаштує (якщо не влаштував до 100-річчя) “Андрієві струни“ в його рідному краю – Яготинському районі на Київщині? У нього було багато учнів, а в тих учнів були свої учні, росли діти та внуки – з любов‘ю до народного мистецтва, що почалась колись із нього, Андрія Бобиря. Вони в нього – замість звань та нагород, і не тільки Воріна, Гвоздь та Войт, а й Сергій Баштан, Віктор Кухта, Андрій Омельченко, Ніна Павленко, Елеонора Миронюк, Василь Лобко, Валентина Третякова, Микола Мошик, Юрій Демчук… Усіх не перелічиш, але багато купається в славі. І це природньо, бо якщо учні переростають свого вчителя –  значить, добрий учитель був. Але коли вони його забувають – це вже сумно. І невимовно боляче...