|
- 200-ліття з дня народження Тараса Шевченка - і раптом Революція гідності, війна... Чи не раптом? Як ви думаєте, це збіг обставин, якийсь рок, фатум чи здійснення Шевченкових пророцтв про те, що «Україну злії люди розпнуть...» і що «її окраденою збудять» і «вражою, злою кров’ю волю» окроплять?
- Інтерпретація того, що сталося, різна. Напевне, в залежності, яку точку відліку вибрати: раціональне, сухе ставлення чи метафізичне. Про це міркують науковці і ненауковці. Але сталося, як сталося. Святкування 200-ліття народження Шевченка, які мали відбутися, не відбулися, як планувалося. Бо якраз тоді відбувалася анексія Криму і над Україною нависали чорні хмари.
- Коли вирувала революція, навіть на щитах майданівців було написано Шевченкове: «Борітеся-поборете!» й молоді, зовсім юні хлопці йшли в бій з усвідомленням того, що Шевченкове слово їх надихає.
- Кожне покоління має не лише право, а й обов’язок по-новому прочитувати письменників. Коли ми працювали над факсимільним виданням «Гайдамаків» мене вразила глибина пластів і складнощі прочитання поеми. «Гайдамаки» стали засобом відтворення не історичних подій, а колективної пам’яті, а через неї – ідентичності. Йдеться про біблійний концепт жертвоприношення, яке гарантує відродження національної самості та духу. Інша справа, що Шевченкове слово повинне звучати не лише в гаслах, а й в дії: перетворюватися, втілюватися в наукову роботу, в науково-громадське оновлення, персональне самоусвідомлення. І перспекстива є.
- Обставини не дали можливості гідно відзначити ювілей Тараса Шевченка. Але навіть попри це, його постать цього ювілейного року все одно мала й має особливе звучання. В чому, на Ваш погляд, взагалі критерій гідності відзначення місця й ролі такої постаті як Тарас Шевченко?
- З цього, можливо, й треба починати: як ми оцінюємо нашого Шевченка, щоб гідно відзначити його ювілей. Його візія, його поезія, його віра в майбутнє України стали тим поштовхом, який створив українську націю. Вона кристалізувалася. Вона була й до того, але як модерна кристалізувалася власне тоді. Він відіграв величезну роль у цьому. Тому зовсім не дивно, що Шевченко став еталоном, символом, гаслом, навколо якого новітнє українство себе організувало, ототожнюючи себе з ним. А те, що потім це перейшло на різні політичні, часами кон’юнктурні самоідентифікації, то це вже така людська природа.
Мені здається, що попри все, ми чимало зробили, щоб вшанувати 200-ліття Тараса Шевченка на належному рівні. Зокрема, Американське Наукове Товариство його імені, яке я маю честь очолювати, видало спільно з Інститутом джерелознавства НТШ-А та Інститутом критики два видання – коментоване зібрання текстів –перший том «Тарас Шевченко в критиці» («Прижиттєва критика», 1839–1861) та першу в історії українського книговидання факсимільну публікацію першодруку Шевченкової поеми «Гайдамаки» (1841) у трьох книгах. Що саме по собі є фактом зростання й розвитку української літератури як такої.
У першій книжці з моєю передмовою вперше в історії зібрано 239 текстів прижиттєвої критики творів Шевченка після виходу його «Кобзаря», в тому числі й перші англомовна та російськомовна рецензії на його творчість. Автори видань спробували дослідити процес реагування на певні явища в певний історичний момент. Йдеться про картинку, кліп, знімок публічного процесу – рефлексії на Шевченка, які здебільшого підпадали цензурі. Такі матеріали мають високу цінність, оскільки демонструють некерований процес, у якому відбувалася поступова кристалізація поглядів на художника та письменника у час, коли ніхто не знав, що Шевченко є Шевченком. Тому на шевченкознавців покладається серйозна відповідальність не лише стерти ідеологічний наліт з постаті Шевченка, а й заповнити лакуни (часто запрограмовані) його світової рецепції. Ми маємо осмислювати й переосмислювати Шевченка.
На кінець цього року, в грудні, Американським Науковим Товариством імені Шевченка спільно з Українським Інститутом Америки й за підтримки Української Вільної Академії Наук заплановано провести в Нью-Йорку, у Меркін-голлі, великий концерт «Україна. Шевченко. Музика», який вшановуватиме Тараса Шевченка в музиці. В ньому, зокрема, братиме участь оперна співачка світової слави Оксана Дика. Думаю, що це також засіб чи спосіб осмислення Шевченка. Українським й, можливо, навіть важливіше, неукраїнським слухачем, бо музика перекладу не потребує. Так що зроблено багато. Більше мало б бути зроблено, очевидно, в Україні. Але революція й війна трохи відсунули ці плани. Хоча енергія й намагання гідно вшанувати геній Тараса Шевченка зберігаються.
- Ви як авторитетний шевченкознавець добре знаєте ставлення й настанову американських наукових і навколонаукових кіл до Тараса Шевченка. Маю на увазі закиди стосовно його ксенофобії, антисемітизму. Наскільки змінилося сьогоднішнє бачення творчості Шевченка в Америці?
- Сьогодні таких закидів є відносно небагато. Колись було більше, але тепер щоразу стає менше й менше. Так що я б цього не перенаголошував. Очевидно, якщо щось таке з’являється, то треба відразу ж спростовувати, аргументовано доводити й взагалі працювати на випередження. Але можемо потішитися, що щороку дедалі менше це треба робити. Кілька тижнів тому в Нью-Йорку в Американському єврейському товаристві за участю американських єврейських і американських українських науковців була конференція, де йшлося про Шевченка та його спадщину, зокрема, про ставлення Шевченка до євреїв. І ця дискусія виглядала набагато краще, ніж раніше. Принаймні, обговорення не звучало в ключі якоїсь конфронтації. Навпаки, Шевченка позиціонували як людину, яка багатогранно висвітлювала людські взаємини в певних історичних обставинах. Тож можна говорити й наголошувати скоріше про прогрес. Хоча подеколи ще трапляються різні регресивні моменти.
- Ви, очевидно, бачили нову канівську експозицію авторства Лариси Скорик. Якої думки Ви про таке «прочитання» Тараса Шевченка й таке вшанування його пам’яті?
- Я бачив її ще в процесі роботи, в 2012 році, коли до відкриття було готово майже половину експозиції. Пізніше, тут, у Нью-Йорку, в НТШ, ми мали доповідь на цю тему з відповідними слайдами, ілюстраціями й дискусією. Мені тоді здалося, що це оформлення Канівського музею має наліт якоїсь корпоративної бутафорії. Так, немов би це флігель комерційного банку чи щось на кшталт того. Не знаю, як він тепер виглядає, може, там щось виправили, але мені здається, що в Україну приходить нове думання, нова європейська свідомість, українська громадськість стає більш організованою й динамічною і такі проекти, такі перекручування буде чимраз далі важче втілювати.
- Був на відкритті виставки «Тарас Шевченко: поет, художник, ікона» в Українському музеї в Нью-Йорку, яка незабаром завершується. Як Ви її оцінюєте?
- Мені трохи нескромно говорити, бо я є її куратором. Але те, що чую від фахівців і нефахівців, нам вдалося зробити велику справу. У співпраці з Національним музеєм Тараса Шевченка в Києві й за сприяння тодішнього перехідного міністерства культури. Мені самому вона дуже подобається. Ця виставка унікальна, там є понад 40 оригіналів і велика кількість дуже добрих копій. Це є унікальна можливість для наших співвітчизників побачити Шевченка таким, яким його треба бачити, тобто, не в репродукціях чи ілюстраціях, а в оригіналі. Вони справляють дуже сильне враження - показують справжню геніальність цієї людини.
- Шевченко-поет і Шевченко-художник. Чи можна сказати, що Тарас Григорович такий самий великий художник, як і поет?
- Це дуже складне й дуже цікаве питання. Я про це також думав. Шевченко в цілком інакшому ключі пише поезії, ніж малює. І не завжди ці твори були, так би мовити, є синхронними. Але між ними завжди відбувається такий специфічний обмін енергією, і це також помітно.
Деякі моменти його самоусвідомлення своєї місії , його ролі людини покликаної, він сам про це пише в своїй поезії, ми бачимо і в його картинах. Разом з тим є рядки, де він звертається до Музи, а через неї, очевидно, до Бога, додати йому сили до життя, розтоплювати закам’янілі й занедбані серця, щоб вони по-новому могли дивитися на своїх рідних, близьких. Це дуже сильне відчуття покликання. Пригадуєте, в Біблії: «Багато званих, але мало покликаних». І багато приходить до нього не тільки з його поетичного натхнення, а й малярського. Почуття, що він є не тільки званий, а й покликаний, обраний бути свідком, бачити речі й потім передавати їх для цілої нації, присутнє як у поезіях, так і картинах. Це починається від таких чисто формальних моментів у його малярстві, де він перетворює, здавалося б, звичайні речі в рецепції. Його сучасники Куліш, Костомаров та інші відчували, що там є щось пророче, від Бога, і це потім зафіксувало наше загальне бачення Шевченка як пророка.
- Ви часто зустрічаєтесь з молодими американськими людьми - студентами, науковцями. Наскільки вони знають нашого Шевченка, цікавляться ним?
- На це запитання не можна відповісти ствердно й однозначно. На жаль, навіть у Гарварді академічна молодь не є добре обізнана з літературою. І йдеться не лише про академічну українську, а й інші слов’янські й американську літератури. Ми маємо «Критику», періодично друкуємо провідних американських і світових критиків, які займаються шевченкіаною. Українських студентів у Гарварді чимало, але вони тех чомусь не дуже зацікавлені Шевченком. Очевидно, хотілося б, щоб їх було більше, й наші духовні потреби не ставали маргінальними. Питання актуальне, але воно звернене й до громадськості: як заохочувати такі зацікавлення... Це виклик, який стоїть перед нами всіма.
- Якось не так давно зустрів на Другій авеню в Нью-Йорку чоловіка з великим букетом квітів, який приїхав з України й шукав у Нью-Йорку пам’ятник Тарасу Шевченку, щоб вклонитися йому й покласти до підніжжя квіти? Чи не настала пора справді поставити пам’ятник Тарасу Шевченку в «столиці світу»? На початку минулого століття, з’ясовується, такі порухи були, читав, що коли до Нью-Йорка та Філадельфії приїздила на гастролі уславлена Соломія Крушельницька, то тутешня громада організовувала спеціальні доброчинні концерти, кошти від яких мали б піти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Нью-Йорку...
- Думаю, що це було б дуже добре, але разом з тим це дуже відповідальна й непроста справа. Починаючи від пошуків місця під пам’ятник, самого виконання цього об’єкту, якщо йдеться про скульптуру, й до закінчення. Маємо пам’ятник у Вашингтоні. Всі розмови про те, що він там не такий, думаю, вже давно минули. Пам’ятник є і виконує свою роль. У Нью-Йорку... Про це можна думати, Якби це можна було якось втілити, то варто було б. Але разом з тим вшанування пам’яті нашого геніального поета – це не тільки пам’ятники у формі нових і нових статуй. Потрібно якесь живіше, пряміше й ретельніше спілкування з Шевченком та його спадщиною, вміння це читати. А також вміти перетворити це натхнення, яке мало б приходити з нового пізнання його і його творчості у конкретніші дії, у якийсь дух реформ, дух переосмислення. Те, що дуже сильно відчував Пантелеймон Куліш, коли казав, що найбільша шана, яку ми можемо віддати Шевченкові,- це не нові похвали, а побудова нової сільської школи. Це, може, звучить дуже приземлено. Мовляв, що це таке, будувати нову школу, якщо ми маємо можливість дуже гучно і з помпою говорити про нашого генія, нашого пророка. Але цей заклик до конкретних дій, я думаю, є дуже потрібним.
Варто взяти під увагу, що пам’ятники можуть мати не тільки, так би мовити, фізичне втілення у вигляді статуй чи погрудь, а можуть бути й іншими - в плані духу, творчості, самоідентифікації, оновлення, очищення, розбудови України, про яку мріяв Шевченко, спрямованими на те, щоб запустити механізми, які постійно оновлювали б наше розуміння його генію. І це також буде виконанням символічного обов’язку перед його іменем, його спадщиною та його ідеалом.
Розмову провів
Валентин Лабунський |
