Українська Америка
 
КРАМНИЦЯ «СУРМА »: SOLD!

- Пізно.., -  зітхає пані Стефа, шляхетна жінка старшого віку, яка завжди, майже сорок років, відколи тут працює, першою зустрічала всіх покупців. Коли минулої п’ятниці я забігла до легендарної української  крамниці «Сурма», яка стала одним із символів українського Нью-Йорка, аби запитати, чи може чимось допомогти наша газета, вона лише скрушно похитала головою й показала в бік господаря «Сурми»: «В нього питайте». А нам так хотілося допомогти! Можливо, рекламою, яку готові були друкувати безплатно стільки, скільки потрібно. Можливо, закликом до громади. Можливо, розповіддю про уславлену історію «Сурми». Бо тиждень тому її власник, мовчазний Маркіян Сурмач-молодший, коли я принесла, як завше в четвер, свої газети, почав бідкатися, що доведеться, мабуть, продати крамницю.
- Пізно. Бізнес не йде, покупців негусто... 
- Як пізно? Чому пізно? – перепитую, не розуміюче.
- Крамницю продано... У нас тепер випродажа... До початку липня... І все...
А й справді на дверях видніється рукописна вивіска Sale.
- І хто ж купив, українці? – перепитую в надії, що ще не все втрачено.
 - Ні, - незворушно хитає головою Маркіян.
-А хто? – не відстаю.
- People, - так само незворушно відповідає він.
 Маркіян Сурмач, онук знаменитого засновника цієї легендарної крамниці, який узявся продовжити родинний бізнес у 2003 році, після смерті свого батька, Мирона Сурмача-молодшого, чоловік небалакучий, розговорити його нелегко. Але з поголосу, яким повниться «українське село» в Нью-Йорку, довідалися, що «так вирішила ціла родина Сурмачів», вирішила не вчора,  розмови про продаж точаться вже років зо два, що «багато хто жалує, бо було б сказати українцям, хтось би, напевне, купив, якщо не сам, то з партнерами», «було б затримати крамницю бодай ще два роки, до 2018-го...» Вирішено, що частина «товару» піде до Українського музею, щось продасться, а щось доведеться забрати й знайти йому підходяще місце.
 Але споглядати цей процес дуже гірко, тому що з американського краєвиду зникає ще один український «острів». Біда в тому наша чи вина? Очевидно, і біда, і вина. Бо як часто, що маємо, не бережемо, а втративши, плачем. У 2018 році крамниці «Сурма» в Нью-Йорку виповнилося б 100 років...

ІСТОРІЯ МОЄЇ «СУРМИ»

Багато хто, особливо з тих, що приїхали до Америки недавно, очевидно впевнені, що «Сурма» на Сьомій вулиці в Нью-Йорку, навпроти церкви Святого Юра, - це звичайна крамничка, де можна придбати куті на Різдво, вишиванку, писанку, меду чи горнятко з написом «Максимко». І мало хто здогадується, що за її, здавалося б, вжитковим «товаром» ховається велика історія американського українства. І подиву гідна сила духу однієї  унікальної особи – Мирона Сурмача, галицького 17-літнього хлопця, який у червні 1910 року прибув до Америки, шоб заробити трохи грошей на життя собі й батькам, які залишилися «в краю». В руках у парубка було дві валізки: «одна зо шматтям, а друга – з книжками». В 1918 році він, трудовий іммігрант, заробітчанин, відкрив у Нью-Йорку українську книгарню, яка стала «пристанищем  для всіх, хто робив перші кроки на американській землі й потребував поради, інформації чи допомоги...» Про все це він потім  розповість у своїх спогадах «Історія моєї «Сурми».
У 1922 році газета «Форент Ленгвідж Інформейшн Сервіс» писала: «Девя’носто дев’ять відсотків українських емігрантів в США – це робітники. А одначе українська книгарня на 7-й вулиці в Нью-Йорку робить квітучий бізнес, продаючи книжки найкращої якості. Щоб інформувати про свій товар, два молоді й підприємливі власники цієї крамниці почали видавати місячник, в якому подають список книжок і брошур на продаж. У ньому –  800 назв. За минулий рік у каталозі найбільшу групу становили повісті та поезії, оригінальні й у перекладах – 229 назв. Аж 74 українські автори репрезентовані там 142 томами повістей та оповідань і 36 томами поезії. Перекладні твори обіймають 45 назв 34 авторів, таких, як Гамсун, Ібсен, Кіплінг, Сінклер... А це означає, що хоча майже всі покупці цієї книгарні – робітники, вони не обов’язково належать до нижчого класу суспільства...»

ВІЛКС–БЕРРІ

Мирон Сурмач оселився спочатку в Пенсильванії, в містечку Вілкс-Беррі, де жив тоді його старший брат. «Брат був добрий - купив мені все убрання з черевиками до роботи і до неділі, й навіть новий капелюх. Все те коштувало майже 15 долярів», - згадував потім він свої початки в книзі «Історія моєї «Сурми».
Брат був добрим і дуже тужив за батьками, а тому в 1913 році повернувся додому. Його «забрили»до австрійського війська, на італійському фронті він дістав тяжке поранення й незабаром помер. А от Мирон залишився в Америці, пішов працювати на фабрику.  «У першу суботу по роботі я приніс першу платню - 8 долярів і 75 центів. Перечислив то на крони. Мамо рідна, 70 крон! От це то Америка, дай їй, Боже, здоров’я! Кров з пальців текла від збирання шрубок у шапі, бо вони  були змочені в якійсь їдкій соді, ця сода  проїдала пальці, але пальці загояться. А гроші як вдома отримають, от то будуть горді за свого сина!»
Батьки будуть за свого сина справді горді. Потім, через 25 років, коли він наважиться з  сім’єю відвідати їх, мати, зустрічаючи на вокзалі, скаже батькові: «Садови їх на воза й їдь через всеньке село, щоб усі люди бачили, хто до нас приїхав...»

 СВЯТА

... У неділю всі хлопці вбиралися по-святковому: носили білі сорочки, на які накладали кавчукові комірці. Це було економічно, бо комірець було легко обмити водою з милом. Всі мали камізельки і обов’язково годинник з довгим ланцюжком, від однієї кишені до другої. Старих хлопів з вусами  або бородами тоді ще не було. Сорокалітні рахувалися старими, і таких було небагато.Тоді ще й українських дівчат у Вілкс-Беррі не було. Як забаглося хлопцям побачитися з дівчатами, то в неділю їхали до Пасейку. Всі знали, що там є багато гарних українських дівчат, навіть тримаються крайового стилю – ходять босі по дворі.
... Ще треба описати життя в хаті. Не повірите, але газдиня, в якої винаймалося житло, всім хлопам мила плечі, як приходили з роботи, бо всі купалися в кухні, в балії...

ЩО ЧИТАЛИ В 1912 РОЦІ

Якось Мирон Сурмач  на конвенції Народного Союзу познайомився з першим українським книгарем Василем Гришком, який мав у Скрентоні (штат Пенсильванія) книгарню й видавництво і навіть видавав журнал «Шершень». Отож, одного дня разом з братом вони вирушили до Скрентону й закупили книжок аж на 18 доларів – кожної по одному примірнику й передали їх до читальні «Просвіта», заснованої при церкві.
Цікаво, що читали тоді  американські українці? «Казки про циганів», «Казки про жидів», «Іцко-сват»( комедія у 2-х діях), «Пан писар»(комедія в 3-х діях), «Галицькі анекдоти», «Співомовки Степана Руданського» та ін.

НЬЮ-ЙОРК ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Фабрика, на якій працював Мирон Сурмач, невдовзі закрилася, її поглинула автобудівна індустрія Форда, який запустив своє виробництво на повну потужність.У пошуках праці хлопець потрапляє до Нью-Йорка.
«На долині міста, в східній частині, де поселилися українці, поляки й євреї, колись мешкали німці, - згадував він.- Але одного разу їхній корабель, який йшов до Вестчестеру, на пікнік, зазнав катастрофи: загорівся, пасажири повтікали на один бік судна, яке перекосилося, перевернулося й тоді загинуло понад тисячу осіб». Через те німці, чи то подалі від поганих спогадів, чи тому, що вважали це місце нещасливим для їхньої громади, почали переселятися в район 80-х вулиць. На їхнє місце прийшли українці.
Найвищі будинки в нижньому Мангетені мали п’ять поверхів. Ліфтів не було. Зате в багатших будівлях були шнури, щоб спускати згори сміття. Іноді можна було «дістати по голові», бо  нерідко сміття  викидали через вікно прямо на вулицю.
Весь Нью-Йорк прикрашали салони, тобто, корчми. За п’ять центів в них продавали кухоль пива плюс дозволялося їсти, скільки хочеш, хліб, болонську ковбасу, претцлі, а на обід навіть «зупу».

 «СІЧОВИЙ БАЗАР»

У 1918 році Мирон Сурмач з двома партнерами відчинили книгарню «Січовий базар». Хоча першим правдивим українським книгарем на Нью-Йоркщині варто вважати Василя Пуйду з Канади, який у 1915 році відкрив «Українську книгарню». «Такої назви в Нью-Йорку ще не було. Було з 10  гросерень і ресторанів, але всі вони - русько-польські, хоча  й належали українцям з Галичини».
«Січовий базар» на 7-й вулиці під номером 34 проіснував до 1927 року,  потім переселився на авеню А, яку тоді називали «українським Бродвеєм». Мирон Сурмач вирішив  дати своєму бізнесу нову назву – українську, просту, легку у вимові. «Сурма»! «Я відкрив тоді, що різні народи мають подібне слово. В Нью-Йорку, на долині міста був ресторан «Сурма». Якось я туди зайшов, думав, напевно, українці, а вони - індійці. Переконали мене, що Сурма - то давня індійська назва і що в Індії є велика ріка з такою назвою, так як у нас є милі нам Золота Липа, Прут, Буг, Дністер, Дніпро...»
Попри романтизм й інтелектуальні зацікавлення, в душі Сурмача сидів бухгалтер. Перш, ніж переселитися, він кілька днів простояв на авеню А - придивлявся, які люди там ходять, навіть лічив, скільки на годину перейде, пробував вгадати, чи є між ними українці... І зрештою, підписав «ліз» про винайм приміщення на 10 років з оплатою 150 доларів місячно. Правда, потім, у 40-ві роки, коли нерухомість суттєво подешевшала, крамниця знову повернеться на 7-му вулицю, де знаходиться й тепер.

КУТЯ РОЗПОЧИНАЛАСЯ ЗІ СТУПИ

Щоб вижити й «мати бізнес», власники мусіли з книгарством комбінувати й інші речі – продавали вишивані краватки, коралі, платівки, серпи, гриби, олію, мед, свічки, кутю... Про кутю – то окрема історія.
«Дружина попросила допомогти «опихати» (обдерти-авт.) пшеницю на кутю. Вона мала її зав’язану в рушничку, по якому я мав бити качалкою. Мешкали ми на другому поверсі, над власником дому, італійцем, і якби я став гримати, то кутя, хоч і з медом, але ані мені, ані дружині того року не смакувала б. Узяв я ту кутю й показав своєму робітникові, який мав золоті руки. Він одразу взявся майструвати ступу: збив докупи чотири дошки, вклав дно, оббив бляхою, витесав  великий  товкач. За цією роботою нас застала пані Воробцева з Джамейки. Дізнавшись, що ми будемо «опихати» пшеницю, попросила зробити й для неї фунт. Тим часом, до  крамниці зайшли й інші покупці й почали просити й собі пшениці. Дуже скоро слава про нашу готову кутю рознеслася по всій Америці».

СОН ПРО ПИСАНКУ

 Кутя не була дивиною для американців, бо на ту пору її  вже вживали й араби, й східні народи як щоденну страву, хоча вона й не мала такого сакрального значення, як для українців. «Зате писанки таки нам, українцям, славу зробили. В 1923 році гуцул В. Скороботюк приніс ще тоді до «Січового базару» трохи писанок двох кольорів. Ми їх поклали у виставове вікно. Вертаючись з церкви, люди зупинялися, заходили, купували. Наступного року писанкар вже винайняв у нас в книгарні вікно, біля якого сидів і писав писанки. Тоді він продав до півтори сотні по 35 центів за штуку. А наступного року вже група жінок з Нью-Йорку почала розписувати писанки різнобарвними взорами й продавати їх по доляру...»
Донька Сурмачів Ярослава, професійна малярка, взялася популяризувати писанки серед американців. Спершу склала брошурку з власними малюнками і розшифруванням символів. Популярний американський журнал «Нью-йоркер» вибрав з того найцікавіше і помістив на своїх сторінках, після чого тиждень до «Сурми» двері не зачинялися. Але перш, ніж це сталося, її мамі приснився дивний сон: ніби-то вона стоїть на березі моря й раптом над хвилями з’являється хмарка, а серед неї - образ Божої Матері. Перед тим образом котиться по воді до берега писанка. Вона ту писанку підняла й почула голос: «Візьми ту писанку, дай своїй доньці, цією писанкою докажеш...» Сон обірвався, дружина прокинулася, потім встала з ліжка, підійшла до столу й почала розписувати писанку.
«Коли я встав ранком, писанка вже була на столі - зеленкувата, з листочками конюшини й точними лініями... Хоча дружина раніше ніколи писанок не писала», - згадував Сурмач.

БОГДАН ЛЕПКИЙ У «БАЗАРІ»

Книжки в той час люди купували, читали, вчилися, вірили, що Україна таки втримається, бо ще повстанські групи воювали за самостійність, а визначні українці, колишні  члени уряду УНР, які опинилися поза межами України, підтримували боротьбу за свободу з-за кордону. «Наші діячі в Празі, Відні, Берліні майже всі писали свої спомини й переважно видавали власним коштом. Тоді виходили цікаві місячні журнали, з’явилася  перша монографія про видатного скульптора й художника Олександра Архипенка в українській, англійській і французькій мовах. Як тільки ця монографія вийшла, тоді наші газети написали,  що Архипенко - наш. Так воно й було. Незабаром Олександр Архипенко приїхав до Америки й відразу зайшов до мого «Січового базару». «Де тут знаходиться українська централя? – запитався. Не було що відповісти на те. Порядної централі не було тоді й нема тепер...»
У жовтні 1920 року Мирон Сурмач видрукував перше число свого журналу
«Базар» - «для справи  промислу, торгівлі й просвіти», як він пояснював. Авторитету й читабельності виданню додавали багато письменників, митців, громадських діячів, які залюбки друкували свої публіцистичні статті й мистецькі твори. До кожного числа журналу зголосився дописувати й Богдан Лепкий - присилав статті й малюнки власного виконання. Був у тій співпраці ще один момент – меценатський. «Батьку, якби не ви, то я би тут здох, як пес», - писав Богдан Лепкий з Берліну Миронові Сурмачу, який  платив йому по 10 доларів за статтю, і в той час це була велика поміч, особливо, як на європейські мірки.

ВІД РАДІОПРОГРАМИ ДО КАРНЕГІ-ГОЛЛ

17 лютого 1928 року Мирон Сурмач  почав вести першу в Америці українську радіопрограму, а, можливо, першу українську й у всьому західному світі, як він сам зауважував. Один з найпам’ятніших її моментів – конкурс української пісні, в якому брали участь церковні хори  Великого Нью-Йорка. Головним журі стала громада – кожен виступ оцінювався  за 10-бальною системою. Переможцеві мав дістатися срібний кубок вартістю 200 доларів. Конкурс тривав шість місяців. Для гала-концерту Мирон Сурмач винайняв залу в Купер-Юніон. Однак зійшлося сім священиків і вирішили, що якщо один з дяків дістане нагороду, то іншим буде соромно повертатися до своєї парафії. Отже, погодилися дати зведений концерт усіх хорів, не визначаючи переможця. 
Та імпреза навернула на думку, що пора показати українське мистецтво й на всеамериканській сцені. І, зрештою, це сталося в Таун-голл в 1933 році, і в Карнегі голл – у 1944-у.
Сурмачева  радіопрограма поклала початок ще одній великій справі - з добірних голосів тих сімох хорів було організовано знаменитий хор під керівництвом  О. Кошиця, який  разом з танцювальною групою В.Авраменка потім об’їздив усю Америку.
Ще одним яскравим  видовищем того часу стали радіо-бали, організовані «Сурмою». Відбулося їх усіх до тридцяти. Це були справді маленькі бали, на яких лунали кращі голоси української Америки, танцювали танго й фокстрот, закохувалися, освідчувалися в любові. І в любові до «Сурми» насамперед.

 СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА ТА ПЛАТІВКИ

 Це не крамниця – а українська виставка, казали ті, хто бодай одного разу побував у володіннях Сурмача. На стінах - образи козаків, гетьманів, поетів, народних діячів, українські вишивки, музичні інструменти... На столах і полицях – книжки, ноти, сорочки, великий вибір патефонних платівок, друкарські машинки... Фонограф награє якусь ніжну українську мелодію... Хочеться радіти, любити, жити...
Мирон Сурмач  був добре знаним серед нью-йоркських студій звукозапису, в яких тоді панувала ера грамплатівок. «Мав я до діла із Соломією  Крушельницькою, яка в 1928 році гостювала в Нью-Йорку й зайшла до «Сурми». Я запитав, чи має які свої платівки, але вона все залишила в Італії. То я закликав компанію «Коламбія» й запитав, чи не випустила  б  вона кілька платівок з наспівом цієї славної української співачки. Все вийшло спершу добре, але вмішався брат Крушельницької та ще один експерт з Волині. Вони вибрали невідповідний репертуар, замість класичних і народних пісень в гарній обробці. За місяць вийшло дві платівки - дехто купував, бо то була відома співачка, але не дуже охоче...»

ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ КНИГ І ТРИ МІЛЬЙОНИ БДЖІЛ

 На схилі літ Мирон Сурмач придбав у Нью-Джерзі, за 30 миль від Нью-Йорка,  невеличкий маєток і назвав його Сурмачівка. Тут він знайшов затишок і прихисток,
Тут він мав нагоду вести той здоровий спосіб життя, який десятиліттями пропагував, і  спілкуватися зі своїми... бджолами.
Мед – це ще одна візитна картка української «Сурми». «З медом я познайомився в 1927 році, коли один наш чоловік розвів пасіку в Нью-арк Веллей і оголосив, що має мед на продаж. Я до нього написав і він прислав мені в дерев’яній скрині 6 банок по 5 футів. Але з медом не пішло, ніхто не купував. У 1930 році мені вдалося декого переконати, щоб купив собі меду для здоров’я. А з 1950 року я мав вже власну пасіку...»
Якщо починав Сурмач з 30 фунтів на рік, то в 90-ті роки він вже продає до 30 тисяч фунтів меду. «Чи то люди помудрішали, що їдять більше меду, чи то моя наука не пройшла даремно?» - запитував він сам себе, тішачись таким «людським прогресом».
Мирон Сурмач був упевнений і всіх переконував, що людина гідна прожити не менше ста років. Однак, розпочинаючи в дев’яностолітньому віці мемуари на своєму хуторі в оточенні своїх скарбів – тридцяти тисяч книг і трьох мільйонів бджіл, осмислюючи й перелистуючи своє життя, він так само не переставав запитувати себе: «Як то я те все пережив? І головне - не відступив ані від української книжки, ані від українського духу?!»
І сам же й відповів: «Хтось любить квіти, хтось любить бджоли, хтось любить музику, малюнки, ліси, природу... Все те може він там бачити і тим любуватися, але лише тим, що тут за життя пізнав. І чим більше він у житті пізнав і чим більше віддав людям, тим більше матиме приємності там... Це моє кредо. І дай, Боже, щоб так воно й було...»
Не знав і не відав старий Сурмач, що мине багато років, його «Сурма» занепаде до крайності, і його нащадки без жалю й зайвих розмірковувань продадуть її чужинцям...

Катерина Кіндрась

 ТИСЯЧА Й ОДНА ЗАПОВІДЬ ВІД МИРОНА СУРМАЧА

* Успіх не залежить від одних тільки засобів, від багатства, але як довго тебе гне вниз бідність, ти не можеш виявити в собі те, що в тобі найліпше, ані не можеш тішитися життям, як Бог наказав. Тому є конечним, щоб ти став фінансово незалежним.

* Одягайся добре. Одяг не творить людину, але брак доброго одягу щонайменше поставить тебе у клопотливе становище.

*Купуй навіть те, на що тобі не стає грошей, коли думаєш, що це допоможе тобі осягнути якусь ціль.

*Ідеї не зроджуються в перевтомленій людині. Безперервне думання й планування роблять людину безплідною. Кожне поле мусить час від часу лежати під паром, коли хочеш, щоб воно гарно родило.

* Вакації тратять дві третини своєї вартості, коли їх проводити вдома.

*Люди, які ніколи не роблять більше, ніж те, за що їм платять, ніколи не дістануть більше платні, лише за те, що зроблять.

 *Щастя є відгомоном милих слів, які ми кажемо іншим.

 

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ НА ТЛІ ВЕЛИКОГО ГОКЕЮ

У Великому Нью-Йорку субота-неділя минулого тижня пройшли під знаком України. 13 лютого на малій льодовій арені Prudential Center у Ньюарку відбулися змагання з гокею, в яких взяли участь українські команди з Монреалю й Торонто (Канада), Нью-Йорку та Нью-Джерзі (США). А наступного дня Український день став частиною великого спортивного дійства на льодовому стадіоні Prudential Center та за його лаштунками.

Кілька років тому Мирона Бица, сьогоднішнього голову Української спортової централі Америки та Канади (УСЦАК), та його дружину Христину доля звела з президентом New Jersey Devils і Prudential Center у Ньюарку Гьюгом Вебером. Мова зайшла про Україну.  З’ясувалося, що його предки також з українських теренів, він навіть згадав «борщ» і «калач» - слова, які знали й вживали в їхній родині.
- Де б ми не були, все думаємо про Україну, - згадує ту зустріч пан Биц. – Тоді ми відразу ж подумали, а чому б нам не започаткувати «Українські дні» в Prudential Center? Пана Вебера ця ідея зацікавила, він погодився й цього року ми проводимо «Ukrainian Heritage Night» вже втретє. Ми були першими. Після нас такі самі дні національної культури в Prudential Center захотіли проводити і португальці, і пуерто-риканці...
Минулого «любовного» вікенду, коли Америка святкувала День Святого Валентина, центр великого українського Нью-Йорка перенісся до нью-джерзійського Ньюарку. До одного із найсучасніших спортивних комплексів східноамериканського узбережжя - Prudential Center, місця проведення міжнародних змагань із кількох видів спорту та домашньої арени для уславленої гокейної дружини Національної гокейної ліги (NHL) «Нью-Джерзі Девілс».
Prudential Center на більш як 18 тисяч місць було відкрито в 2007 році. Й арена відразу ж отримала від спортивних фанатів прізвисько «Скеля» (The Rock), через логотип компанії Prudential Financial, яка володіє правами на назву цієї арени й штаб-квартира якої знаходиться поруч.
У суботу, 13 лютого, Українська спортова централя Америки та Канади на льодовому стадіоні NJ Devils AmeriHealth Center (малій арені знаменитого Prudential Center) провела змагання з гокею Aleksander Cup, які давно стали українською версією боротьби за найжаданіший трофей NHL - Stanley Cup. Упродовж цілого дня, з 8-ї години ранку до 6-ї години вечора, змагалися українські дружини з Монреалю й Торонто (Канада), Нью-Йорку та Нью-Джерзі (США): Toronto Ukrainian Kozaks» (капітан – Юрій Рад), «Montreal Ukies» (капітан - Стефан Головка), NY/NJ Kings (капітан – Стефан Кобилецький), «New York Kozaks» (капітан – Сев Палидович).
А після чемпіонату учасники, вболівальники й просто гості продовжили дружню зустріч й обговорили всі деталі змагання за гельбою пива в пабі Українського центру в Ірвінгтоні, який став одним із спонсорів турніру. Вхід на гокейний турнір та до пабу був вільним.
А наступного дня, в неділю, коли там же, в Prudential Center, відбувався гокейний матч між командами NJ Devils (Нью-Джерзі) та Los Angeles Kings (Каліфорнія), об 11-й годині дня на спеціально обладнаній біля центрального входу сцені розпочався традиційний, вже третій поспіль Український день. Перед початком гри, в перерві між її періодами й після завершення поєдинку в знаменитому спортивному залі лунала українська пісня у виконанні відомого оперного співака Олега Чмиря та бандуристок сестер-двійнят Оксани Телепко й Галини Лесків, нью-джерзійських та каліфорнійських уболівальників зачаровували ритми українських народних танців у виконанні хореографічних колективів «Іскра» з Виппані (художній керівник Андрій Цибик), танцювальної школи «Надія» з Перт-Амбою під керівництвом Надії Лемеги. До участі в програмі зголосилися також танцювальні групи «Трембіта» з Йонкерсу (художні керівники – Лариса та Орландо Паган) та «Річка» з католицької школи Успіння Божої матері в Перт-Амбої (інструктори Ярко Добрянський і Анна Лоренсем).
Традиційно під час кожного такого турніру в Prudential Center обирають «Героя гри» (Hero of the Game). Серед героїв -  ветерани війни, поліцейські, меценати, які чимось особливим прислужилися громаді, місту, країні. Цього разу Heroеs of the Game було названо українських героїв із зони АТО Вадима Свириденка та Вадима Мазніченка. Тяжко поранені під час війни на Донбасі, вони нині проходять реабілітацію в американському військово-медичному центрі імені В.Ріда в штаті Мериленд. Рядовий медичної роти 128-ї гірсько-піхотної бригади Вадим Свириденко отримав поранення, провів три доби на морозі, а потім потрапив у полон. Він втратив правицю й лівицю рук і стопи обох ніг, але Бог не дав йому загинути.
«Ці хлопці не просто «Heroеs of the Game», ці хлопці – герої України!» - сказав під час проведення Українського дня генеральний консул України в Нью-Йорку Ігор Сибіга, вітаючи всіх, хто тісним колом зібрався довкола української сцени.
Михайло Козюпа, голова філії Української Американської кредитівки «Самопоміч» у Виппані, ведучий вечора, запрошує «героїв гри» на сцену. «Ми змогли вистояти там, в зоні АТО, завдячуючи тому, що ви допомагали нам тут, в Америці. Дякуємо вам за все!» - каже у мікрофон військовий фельдшер з Києва Вадим Свириденко, який пройшов Дебальцівський «казан» і вижив. «Велике спасибі!» - так само щиро вторить йому, усміхаючись, беручи в руку мікрофон, його побратим Вадим Мазніченко, родом з Черкащини. Торік восени в боях за Україну він втратив ліву руку вище ліктя й половину правої ноги, після поранення тиждень залишався непритомним, але вижив. Усім смертям назло. А сотні їхніх бойових побратимів - ні... Вони полягли в степах Донбасу за Україну, за її волю, за честь, за правду, за свій народ.
Коли Валерій Богатчук, управитель кредитівки «Самопоміч» у Кліфтоні, підвів нас до хлопців, щоб познайомити (українська громада Кліфтона-Пасейку також брала активну участь у долі цих героїв, збираючи кошти на складні операції, через які їм довелося  пройти), Вадим Мазніченко звично подав свою руку. Протез стиснув долоню. «Рухається?», - напевне, не дуже етично перепитали ми, розглядаючи  сіро-сріблясту нову лівицю. Усміхаючись, він поворушив пальцями. Так, неначе й не було тієї війни, і спорт, який завжди є миром, дає можливість на мить забути її.
Українська й неукраїнська громада, яка після завершення турніру зібралася довкола імпровізованої сцени біля центрального входу до центру, тепло вітала українських героїв, українських гокеїстів, співаків, музикантів, танцюристів. Подумалося тоді, що такі Українські дні, ці маленькі українські фестивалі, але не у вузькому етнічному колі, а на загальноамериканському рівні, дають велику можливість представити Україну та її культуру американському загалу (такі спортивні турніри відвідують до 15 тисяч осіб; багато з них, якщо не більшість про Україну не знають нічого). Варто лише підтримати ініціативу й старання подвижників-організаторів. Принаймні, масовою участю української громади.
Того дня, 14 лютого, в День Святого Валентина, в гокейному двобої на арені  Prudential Center нью-джерзійські «дияволи» перемогли «королів» з Лос-Анджелеса з рахунком 1:0. В українському ж гокейному турнірі, який відбувався за день до цього матчу, перемогу вибороли «Нью-йоркські козаки» (New York Kozaks).
Український день у Ньюарку став можливим завдяки подвижницькій праці Мирона Бица та його дружини Христини, їхнім численним помічникам, спонсорам, тим небайдужим українцям, які попри лютий мороз, прийшли на льодову арену, аби не тільки понасолоджуватися великим гокеєм, а й показати американцям бодай маленьку частку тієї багатющої культурної спадщини, яку ми маємо.

 БИТВИ БУВАЮТЬ І ЗА СТОЛАМИ ПЕРЕГОВОРІВ

Минулої неділі, 10 грудня, лідери української громади Великого Нью-Йорка зібралися разом в Українському Народному домі на Другій авеню, щоб  висловити свою вдячність за співпрацю та невтомну діяльність, спрямовану на відстоювання інтересів України в ООН, послу Юрію Сергеєву, який закінчив свою 8-річну дипломатичну каденцію на посаді голови Постійного представництва України при Організації Об’єднаних Націй і від’їздить до України.

Прощальний вечір, який відбувся з ініціативи Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) й за підтримки наших кредитівок, зібрав у одній залі представників  багатьох українських організацій, які працюють на суспільній ниві та представляють нашу громаду в міжнародних організаціях, а також лідерів  інших національних меншин, зокрема кримсько-татарської.
Від імені української громади Великого Нью-Йорка й Українського Конгресового Комітету Америки виступила його президент Тамара Олексій, яка подякувала Юрію Сергеєву за тісну співпрацю впродовж усіх років перебування на посаді постпреда України в ООН і особливо за його принципову й послідовну позицію та мужність у відстоюванні українських національних інтересів у часи Революції Гідності та з перших днів російської агресії проти України в Криму й на Донбасі.
У свою чергу, Юрій Сергеєв разом з дружиною Наталею подякували українській громаді Америки за взаєморозуміння та підтримку на професійному, громадському та людському рівні.
Юрій Сергеєв провів на посаді постійного представника України при ООН вісім з половиною років. Це були бурхливі й складні роки в Україні: політична криза під час президентства Віктора Ющенка, обрання Віктора Януковича президентом, газова війна з Росією, посилення диктатури в Україні, її тотальне пограбування, Революція Гідності, анексія Криму та російська агресія на Сході України...
У перші місяці агресії Росії проти України команді Юрія Сергеєва вдалося об’єднати світову спільноту в Організації Об’єднаних Націй та Раді Безпеки й отримати всеосяжну міжнародну підтримку. Це призвело до ухвалення 27 березня минулого року резолюції під назвою «Територіальна цілісність України», яка стала системоутворюючою. Всі органи й системи ООН та афілійовані організації ухвалили свої рішення для того, щоб не визнавати юрисдикцію окупаційної влади на авіаперевезення до Кримського півострова, здійснення судноплавства, управління портами.
Завдяки зусиллям Юрія Сергеєва та його команди українське питання неодноразово порушувалося на засіданнях Ради Безпеки ООН. Стосувалося воно не лише Криму, а й збиття малайзійського Боїнга MH-17 та долі політичних в’язнів-громадян України, які незаконно утримуються в Росії. Було щонайменше чотири десятки засідань з українського питання різного формату: відкритих, закритих, консультаційних. Окрім залаштункової роботи та виступів на засіданнях Ради Безпеки, Юрій Сергеєв головував в шостому правовому комітеті ООН, в комісії з морського права, в комісії з миротворчого будівництва. При ньому Україна потрапила до Ради з прав людини і, нарешті, в 2015 році - до Ради Безпеки, коли її було обрано непостійним членом РБ ООН. Україну тоді підтримало 177 країн світу.
На початку грудня року, що минув, президент України Петро Порошенко ухвалив рішення про завершення дипломатичного відрядження Юрія Сергеєва на посаді Постійного представника України при ООН. Посол не приховує, що дізнався про це з публікацій у пресі, йому було надзвичайно боляче усвідомлювати, що ротацію здійснено у звичний для постсовкових країн залаштунковий спосіб – без консультацій й думок професіоналів, без урахування поточного моменту, на шкоду спільній справі. Хтось комусь про щось нашепотів, хтось про когось поклопотав, і президент підмахнув указ про нового посла України при ООН Володимира Єльченка. Того самого Єльченка, який був у Москві Надзвичайним і Повноважним статистом, не ворухнувши пальцем, аби захистити українців Москви й Росії. Того самого Єльченка, батько якого був одним з намісників Москви в поневоленій Україні, а в ранніх 1970-х розпинав українську культуру, допомагаючи всесильному КДБ відправляти в брежнєвські «артеки» наших кращих письменників, поетів, художників, режисерів...
Юрій Сергеєв ніколи не брав участі в залаштункових ігрищах, він звик бути відкритим і чесним, дбаючи насамперед про справу. А тому указ про своє зміщення зустрів спокійно, він за стілець ніколи не тримався. Ні тоді, коли йшов у дипломатію з Київського університету, ні тепер, коли настав час повертатися додому.
«Нова газета» довго й плідно співпрацювала з Юрієм Сергеєвим. Він ніколи не відмовив нам в інтерв’ю чи коментарі на ті чи інші події. І ми йому надзвичайно за це вдячні. Як вдячна йому вся українська громада, все світове українство, вся Україна за те, що він зробив і ще зробить. Низький уклін вам від усіх нас, пане после!
Колись Степан Бандера сказав прекрасні слова: «Свободу виборюють на барикадах і полях битв, за столами ж переговорів нею тільки гендлюють». Український дипломат Юрій Сергеєв своєю невтомною діяльністю в стінах ООН задля блага України, своєю послідовною й безкомпромісною позицією в Раді Безпеки довів, що бувають випадки, коли свобода виборюється й за столами переговорів.

«НГ»

ДІМ У ВОГНІ НА П’ЯТІЙ АВЕНЮ
9 травня в Українському Інституті Америки відкрилася інсталяція  «Дім на Сході», яку створив Вальдемарт Клюзко (Waldemart Klyuzko), завдання якої привернути увагу мешканців Нью-Йорку до війни на Сході України та доль 1,2 мільйона біженців, змушених полишити свої домівки.

Ця масштабна інсталяція київського фотохудожника, відеографа й постійного дизайнера Мистецької групи «Яра» Вальдемарта Клюзка, представлена Українським Інститутом Америки та Мистецькою групою «Яра» 9 травня, в час коли Європа вже відзначить поминальними молитвами закінчення Другої світової війни, а одержима Росія й далі, наперекір усьому світові, святкуватиме тріумф Молоха, переконуючи всіх, що перемога над нацизмом – це не спільна заслуга людства, а «великая победа» виключно російського народу.
Всі вікна чотириповерхової будівлі закрито спеціальними пластинами, зробленими й склеєними митцем вручну з червоної та білої стрічок. Червоне та біле – це кольори, які мають глибоке значення в українській культурі й часто використовуються в народному мистецтві, зокрема у вишивці. Вони багатозначні й глибокі - символізують любов та жагу й разом з тим кров і смерть, духовну чистоту й прагнення миру... «Поєднання червоного й білого означає надзвичайну ситуацію та затяжну кризу, - пояснює художник свій задум. – Те, що й, власне, сьогодні уособлюють наші домівки на Сході України, які стали небезпечними через війну, й люди масово полишили їх. А сув’язь стрічок символізує єдність тисяч українців і неукраїнців, які творили Майдан, а сьогодні творять лінію оборони, захищаючи свою країну на Східному фронті, як на передовій, так і в тилу, і по всьому світу...»
Мешканці Нью-Йорка проходячи повз історичну будівлю Флетчера-Сінклера, в якій знаходиться Український Інститут Америки, «загратований» червоно-білим, задаються запитанням: що все це означає? Ввечері підсвічені вікна створюють ефект вітражу. Й це символізує промінь надії, що війна в Україні обов’язково завершиться й люди матимуть змогу повернутися до своїх осель.
Детальніша інформація на сайті:  ukrainianinstitute.org

Марія Калина

ПРОЩАВАЙ, РІДНА ШКОЛО!

7 червня відбувся бал випускників шкіл українознавства Великого Нью-Йорка

Цього року головною сценою прощального дійства став Український культурний центр у Випані (штат Нью-Джерзі). А головними дійовими особами вже традиційно - матуранти шкіл українознавства трьох штатів: Нью-Йорку, Нью-Джерзі й Конектикуту зі школи українознавства при парафії Святого Михаїла в Йонкерсі, штат Нью-Йорк (директор Світлана Хмурковська) -  11, школи українознавства ОУА «Самопоміч»  у Нью-Йорку (директор Іван Макар) - 11, рідної школи українознавства в Пасейку, штат Нью-Джерзі (директор Тетяна Федак) - 10, школи українознавства в Джерзі-ситі, штат Нью-Джерзі (директор Наталія Евганді), - 5, школи українознавства СУМ осередку ім.генерала-хорунжого Тараса Чупринки в Нью-Йорку (директор Ірина Чуян) - 4, школи українознавства при катедральному соборі Святого Володимира Великого у Стемфорді, штат Конектикут (директор Таня Сава-Прятка) - 4.
Випускників молитовно поблагословив настоятель храму Св.Івана Хрестителя у Випані отець Роман Мірчук, нагадавши, що вони виходять на свій широкий життєвий шлях у доленосний історичний момент, осяяний подвигом Майдану, освячений життями Небесної сотні. «Нехай же світло Майдану освячує вашу дорогу й не дає схибити на її нелегких стежках!», - побажав дівчатам і юнакам священик.
Привітати 16-17-літніх випускників та всю українську громаду прийшов і високопоставлений гість – конгресмен від штату Нью-Джерзі, член Палати представників, республіканець Родні Фрейлінгавзен. Поділившись враженнями свого дитинства, він, зокрема, підкреслив, як важливо плекати своє національне коріння. «Слава Богу, Україна – незалежна держава і нехай вона буде квітучою незалежною державою завжди!», - на такій патетичній ноті завершив свій короткий виступ конгресмен, який у найдраматичніші для України часи Майдану й протистояння з Росією неодноразово на Капітолійському пагорбі ставав на захист України та її цілісності.
Утім, того вечора високопоставлені привітання на адресу випускників шкіл українознавства Нью-Йорка, Нью-Джерзі й Конектикуту надійшли не лише з офіційного Вашингтону, а й з офіційного Києва. Від Генерального консула України в Нью-Йорку Ігоря Сибіги, який представляє в США Українську державу, а також  телемостом, прямим включенням з Верховної Ради - від народних депутатів, політиків, громадських діячів. До випускаників української Америки, зокрема, звернулися з теплими побажаннями й напутнім словом Богдан Бенюк, Володимир Ар’єв, Олександр Бригинець, Михайло Ратушний та ін.
Євген Федоренко, голова Шкільної ради при УККА, привітавши випускників й нагадавши, що в сучасних нових умовах знання української мови, історії та культури набувають особливого попиту і в дипломатії, і в бізнесових контактах, віддав належну пошану директорам і вчителям, які «присвятили чимало часу, вміння та сил, щоб передати учням свої знання та ідеали» й висловив  глибоку вдячність батькам та рідним випускників, які не лише щосуботи привозили дітей до школи, але й власним прикладом впливали й впливають на формування їхньої особистості.
Надзвичайно зворушливим було представлення директорами та вчителями шкіл своїх випускників – кожен з них намагався знайти найточніші, найсердечніші, найтепліші слова для своїх вихованців. 
Разом з дипломами про завершення повного курсу школи українознавства градуанти отримали й подарунки – грошові винагороди від Федеральної кредитової кооперативи  «Самопоміч» (Нью-Йорк), Української національної кредитівки (Нью-Йорк), Української американської кредитової спілки «Самопоміч» з центром у Чикаго, яка має свої філії також у Нью-Джерзі, Українського Народного Союзу.
У цілому ж, крім кредитівок, випускний вечір став можливим завдяки підтримці багатьох громадських організацій та інституцій, таких як Український конгресовий комітет Америки, Український інститут Америки,Український Народний Союз, Український американський культурний центр у Випані.
Після офіційної частини відбувся бенкет зі святковим обідом та забавою під звуки вокально-інструментального гурту «Анна-Марія».
Випускники Великого Нью-Йорка також провели короткий вітальний телеміст зі своїми ровесниками з Торонто, де того дня також відбувався випускний вечір, учасниками якого були 150 цьогорічних градуантів.
7 червня, в український інавгураційний день, лунало багато теплих, щемних, мудрих напутніх слів - про доросле життя, нові рубежі, втілення заповітних мрій, омріяні вершини. Але, можливо, найповніше, висловив «заповіт» учителів, батьків, громадських лідерів Віктор Курилик, класний керівник випускного класу школи осередку СУМ ім. генерала-хорунжуго Тараса Чупринки в Нью-Йорку: «Пам’ятайте, що ви вступаєте в доросле життя в драматичний для українства час й представляєте не лише персонально себе. Сьогодні, коли в світі панує стільки несправедливості й неправди про Україну, кожен з вас уособлює цілу Україну. Будьте ж гідними її представниками!»
А завершальним акордом балу став голос прощального шкільного дзвінка, який цієї суботи пролунає в усіх школах українознавства Америки.

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved