|
Про співрозмовника: Ігор ПАВЛЮК – відомий український поет, прозаїк, драматург та літературознавець.Народився 1 січня 1967 року в с. Ужова Рожищенського району на Волині. Вищу освіту здобув у Львівському державному університеті ім.І.Франка, закінчивши факультет журналістики. Працював у пресі, на радіо, в науково-дослідних установах.
Лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, Бориса Нечерди, Маркіяна Шашкевича, Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя«Тріумф», премії англійського ПЕН-клубу.
Доктор наук із соціальних комунікацій, старший науковий працівник відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, професор кафедри української преси Львівського національного університету ім. Івана Франка, член редколегій літературно-мистецьких часописів: «Терен», «Золота пектораль», «Дзвін», «Українська літературна газета».Голова журі літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша. Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей, презентацій у багатьох країнах світу.
Автор багатьох поетичних збірок, серед яких – «Україна в диму», «Стратосфера», «Острови юності», «Нетутешній вітер», «Скляна корчма», «Магма», «Бунт», «Камертон», «Чоловіче ворожіння» та ін.
- Для тебе, Ігоре, цьогорічна весна - направду знакова. І не тільки подальшим зростанням читацької уваги до твого слова, а й тим, що в березні ти мав нагоду презентувати в Оксфорді та Лондоні вже свою другу англомовну книгу - поетичну збірку «A Flight Over the Black Sea» («Політ над Чорним морем»). Це, очевидно, цілком закономірна «розплата» за талант?
- По-перше, як я кажу, треба робити поправку на вітер. Зараз час незвичайний, апокаліптичний. А надзвичайне, межове, екзистенційне завжди парадоксальне. Україну побачив світ у нелегкий час потрясіння зовнішнього та внутрішнього. Нас нарешті помітили. Зовнішня агресія об’єднала Україну так, як ніхто ще досі не об’єднував. Цього раніше, до Путіна, не вдавалося жодному українському гетьману чи президенту. Як поет я стараюся в цьому бачити щось добре. А якщо ти потрапляєш на міжнародний рівень долею волі чи волею долі, то мусиш вбачати місію поета як миротворця. Коли релігійні конфесії між собою сваряться (не будемо вже говорити про політиків), якщо розпочалося протистояння між військовими, що вилилося у колективне безумство і братовбивство, поет (до певної міри, звичайно, поки не прийде в хату ворог) має бути миротворцем.
- Хоч ти в одному з інтерв’ю зізнався і про особисту готовність до радикальних дій.
- Звичайно, я готовий взяти зброю в руки. Хоча дуже не хочу стріляти... Колись підстрілив пташку – і дуже мучився з того... А тут. Але що робити, коли ворог іде на твою землю, убиває твоїх рідних... Треба йти і воювати. Хоч страхітливий той час, коли поет має ставати солдатом.
- Це буде раціональне використання стратегічних ресурсів?
- Це вже інше питання. Нелегко зараз їздити по світу, коли в Україні говорять гармати, коли слово тепер таке важке, кровне. Воно або має велику ціну, або знецінилося зовсім. Мені зараз важко читати вірші, хоч я завше це любив робити.
- Твоє слово глибинно ліричне, метафоричне, колоритне, гармонійне, невимушено щире… Та нині, очевидно, неможливо відвернутися від політичних реалій.
- Я завжди старався бути поза політикою. Але нині не той випадок. В політиці поезії мало, але в поезії може бути політика. Байрон колись придумав навіть таку формулу - «поезія політики». Переконався на власному досвіді: якщо поет не займається політикою, то вона – так чи інакше – займається поетом. Про це я говорив і на Бі-Бі-Сі. Але, ведучи мову про агресора, треба не забувати, що фактично є три Росії. Є навколопутінський уряд, який фактично розпалює Третю світову війну на території України, ділячи сферу впливу зі США і Європою. Є російський народ, одурений пропагандою. І є російська велика культура. Так, Володимир Оксіковський, російський поет, у пісні «Махно» риторує: «За Родину горсть умирает, за свободу – десяток, а вся остальная война – для кого?» Так, частина російських письменників, як ми знаємо, написала листа на підтримку Путіна, але є й інша позиція. Зокрема, Євгена Чигрина, відомого російського поета, який вхожий у вищі культурно-інформаційні ешелони РФ. Пише мені совісні покаянні листи за всю Росію. Є чудовий поет Геннадій Калашников, який з іншими російськими шляхетними поетами читає в ці дні мої вірші російською мовою у Москві. Знаєш, нам простіше: ми знаємо, хто і де ворог, беремо до рук машингвера та йдемо воювати, а совісні російські поети відчувають себе братовбивцями-загарбниками, хоча винні вони без вини. Але щодо літератури… Поезія справді дуже багато може. Принаймні, як первісна молитва спасати людські душі, якщо не вдається врятувати тіла. Навіть зараз. Адже є крилата фраза, що найважче в бою – час чекання. Ми ж відчуваємо: що в Путіна на умі, те в Жириновського на язиці. Сусіди – поляки, німці (пишуть мені листи побратими-поети звідти) не сплять ночами, дуже хвилюються. Вони знають: Путін, як колись Гітлер, може не зупинитися в Україні... Такий закон історії. На жаль. Але ми робимо те, що можемо. Як колись моя бабця казала: «Дай Бог терпіння витерпіти те, що не можеш змінити; дай силу, здоров’я, що можеш змінити; дай розум відрізнити перше від другого».
- Російська агресія змусила британців трішки інакше подивитися на нашу країну, на український народ?
- Звичайно. Коли лондонські таксисти дізналися, що я з України, то возили мене безплатно. Але, не забувай, англійці, як і росіяни, – імперська нація. Вони поважають сильних. Для них сучасна Україна, вибачай, подібна на дівку, яку ґвалтують. Вона кричить: «Рятуйте! Ґвалт!», але не достатньо переконливим тоном. Це не чоловічий тип поведінки. Як колишній курсант Ленінградського військового училища, знаю теорію війни: або ти капітулюєш – або борешся. Гідної середини нема.
- Біблійна істина: або так, або ні?
- А ми обрали оту ганебну середину. В результаті маємо і війну, і ганьбу. Хоча все ще, на жаль, лише починається. Кутузов також колись Москву здав, як ми Крим... Таке порівняння, трохи смішне.
- І трагічне...
- Й огидне навіть. Коли нашу країну (кажуть, Обама після розмов із Путіним посивів), як у пакті Молотова-Рібентропа, знову ділять, а ми й далі думаємо, що коли «відтяли» пальця, не захоплять руку. Російські ж апетити не обмежуються Кримом… Так, нас жаліють у світі, але жалість – це, знову ж таки, фемінне (жіноче) а не маскулінне (чоловіче) відчуття. Треба ж спробувати вчинити по-чоловічому, переломити розвиток подій – так, як це зробила колись УПА. Коли ж надалі будемо тільки плакатися, то й України не буде, й нас не поважатимуть – не тільки країну, а кожного окремого українця. Невже й далі слухатимемо тільки сильних сусідів, що дивляться на нас як на хлопчика, якого обеззброїли ще в дев’яностих роках? Кожен з українських президентів продовжував здавати Україну. Той же Кравчук віддав і ядерну зброю, і флот. А тепер волає: «Рятуйте!». Янукович виявився останнім у цій президентській компанії, що ховала Україну. До речі він «похоронив» і мене.
- ?
- У Китаї, коли під час розмови з Віктором Януковичем його запитали, чи знає він такого поета, як Ігор Павлюк, екс-президент сказав: «Так. Це дуже добрий поет. Жаль тільки, що він загинув три роки тому в автомобільній катастрофі». Буду, кажуть, довго жити після таких поховань на державному рівні. (Сміється).
- Ти чи не єдиний з українських поетів, хто отримав премію Англійського ПЕН-клубу. Твоя книга – це вже друге англомовне видання.
- Так, перше («Catching Gossamers» – «Ловлячи осінні павутинки») вийшло у США у співавторстві з Юрієм Лазірком. Я запитував, чого мене підтримують, перекладають – я ж не нав’язую себе. Вони щось помітили таке, яке, коли його контролюватимеш, втратиш. У тому й містична загадка є. Так, як у ситуації, коли тебе жінки люблять (а я не скаржуся на нестачу їхньої уваги). Я запитую: за що? Але коли будеш знати, чому, то втратиш таїну… Але, напевне, це ще оте «натур» – наближеність до первісності, незамуленості. За три роки в мене за рубежем вийшло чотири книги: у США, Польщі, Росії й ось тепер у Британії. У США поезія вже практично не вербальна. Знаю, бо жив там майже рік. Слово там матеріалізувалося, кристалізувалося… Поет у нашому ж розумінні вербалізує увесь засвіт, світ і Всесвіт. Але ж і архітектор – теж поет. Як і той, хто купив собі романтичну яхту і милується заходом чи сходом Місяця чи Сонця. Як і той мільйонер, у якого я колись працював у Нью-Йорку: він заснував так званий бар поетичний, вигадав легенду, начебто ми – монахи. В мудрій Англії шукають натурне, природне. Можливо, Україна і аз грішний яко її поет їм цікаві ще в тому сенсі, що англійці вже пройшли через пластмасовий, капроновий постмодерн, словесні ігри, дали світові великого романтика Байрона. Тепер хочуть повернутися в ретромодерн, бо ж, знову таки, історія по колу йде, як і природа. Зараз у світі йде битва, гра закінчується. Тому моя книга віршів, яка невдовзі вийде друком в Україні, має назву «Гра і битва».
- Поезія в Британії – прихисток усамітнених натур. Зустрічі з поетами позбавлені «обрядової», показової урочистості. Сподівався на це?
- В Англії я чекав якоїсь такої пишності (це ж імперська нація), як у Росії (пригадую місто, де я в юності два роки майже жив і вчився, – Петербург). Але в Лондоні нема такого. Все стримано, не на показ. Ніякого натяку на пихату розкіш. Така собі класична готика споруд – уряду, парламенту. Хоча перед тим я був у Пакистані. Там люблять традиційну римовану поезію. Коли я читав силабо-тонічні вірші, то їм це подобалося. Мовляв, якщо тобі вдасться стати авторитетом у світовій поезії, то пиши так, як ти пишеш, а не верлібром. Мене запитували: чому тебе перекладають верлібром? Але наразі Європа, здається, диктує світові поетичну «моду». Якщо стану авторитетом – будуть всі писати, як я... (Сміється). Але форма – річ другорядна, попри все і вся.
- Для тебе немає істотного мовного бар’єру, оскільки раніше доводилося жити в англомовному середовищі, зокрема – у США?
- До певної міри все ж є. Епізодичні виїзди у світ не сприяють вільному володінню англійською, а мені досягати досконалості у цьому напрямку заважають поетичні лінощі... Мову треба з дитинства вчити, чути. А я в дитинстві моєму волинському природному мову птахів, вовків, дерев учив, ангельську чуючи в шепотінні зір і квітів, а не англійську. Візьмімо того ж моцартівського Єсеніна, який казав: «Если кому-то угодно со мной разговаривать, пускай учит мой язык». Він боявся, що, вивчивши іншу мову, «засмітить» свою поетичність. Тобто це питання дискусійне. Добре знати іноземні мови, але ще краще, коли іноземці вивчатимуть українську, щоби почитати наших поетів.
- Сергій Єсенін був «твоїм» поетом на початковому етапі творчості?
- Я його й досі вважаю своїм Учителем. Але кожен учень повинен у чомусь і перевершити свого вчителя. Такий закон розвитку суспільної природи. Як не дивно, у чомусь він мені позаздрив би, бо хотів виходу у світ своєї геніальної лірики за свого життя. Але Сергія Єсеніна належно так і не сприйняли в той час. Він, коли їздив до Німеччини, США, хотів, щоб його переклали. Але тоді цього так і не сталося. Звичайно, я можу йому світло заздрити, як і будь-який український поет, його аудиторії слов’янській. Але щодо світового культурно-інформаційного контексту, то ні.
- Не забуваймо й того факту, що він, представляючи імперську культуру, в той же час, розпочав свій творчий шлях, звертаючись до слова українця Тараса Шевченка, маючи кілька переспівів з його віршів.
- Єсенін розумів: легенда про поета складається не тільки з його віршів, а з біографії, фотографії. Він розумів, що має багато спільного з Шевченком. Хлопець із села, став легендою. Єсенін не сприймай його як чужого. Для «великоросів» наш «малорос» був таким собі геніальним екзотом. У цій іпостасі непогано почувався, будьмо відверті, й сам Тарас Григорович. Омріяну хатку на березі Дніпра йому не дали побудувати свої, землячки. Тут, у нас, стільки заздрісних жаб квакало. Тому Шевченко знову поспішав… до Санкт-Петербурга.
- Роздумуючи про творчість, зазвичай апелюємо до вже заговореної істини, сформульованої Григором Тютюнником, що «немає загадки таланту, є вічна загадка любові». Та дуже часто бачимо, відчуваємо (особливо в українському мистецькому середовищі) мало не традиційний «комплекс Моцарта-Сальєрі». Чи, можливо, все простіше, наяву – життєвий принцип «жаба душить». Ти відчув це на собі, коли за успіх, талант віддячують заздрістю, озлобленістю?
- Ой, відчув, на жаль. Я це пояснюю дуже просто з біологічної точки зору. Колись, давненько я попереджав, що Україна може повернутися до кордонів 1939 року. Хтось потім навіть мені казав через кілька років: ти пророк, хоча я всього навсього душевний суспільний сейсмограф.
- Навіть у назвах твоїх книг проривається майбутнє.
– Коли два роки тому я формував книжку «Політ над Чорним морем», то, звичайно, не сподівався, що написане стане таким актуальним контекстом зараз. Колись я видав у Луганську книжку «Україна в диму»… До чого я це кажу? Не треба бути пророком, щоб знати: після зими настане весна. Якщо до справжнього лікаря прийшов хворий, то він не лише поставить діагноз, а й визначить, скільки йому зосталося на світі цьому топтати ряст. Поет, як лікар, сейсмограф, відчуває хід історії. Я, ще захищаючи докторську дисертацію про пресу ХХ століття, відчув отой ритм, як розвивається суспільний організм. Він подібний до організму біологічного. Біологічний – він найчесніший. Чому? В поетів, яких ми називаємо безсмертними, поезія починає жити (цвісти, плодоносити) за природними законами, як дерево, травина і тварина. Така поезія, «заразна». Тому справжній поет має епігонів, будучи на перших порах сам епігоном Майстра. Я пройшов крізь це, виростивши самого себе, сам собою наповнившись (за Стусом). Але тисячі згоряють. Будь-який справжній поет, як духовно-душевний резонатор, заражає інші чутливі поетичні душі, стимулюючи їх до творчості. Має бути продовження: яблуня родить яблука, а пісня – пісню.
Біль від зрад і брехонь буває нестерпним, як і досконалість. Він же загартовує і шліфує дух. Такий шлях українського поета...
- Де сьогодні Ігор Павлюк знаходить умиротворення, джерело натхнення? Під час спілкування з колегами по перу, на самоті за аркушем чистого паперу, зустрічаючись як професор під час лекцій в університеті?..
- Скрізь. Той, хто промовляє до всього світу, мусить бути готовим до абсолютної самоти. Рятує сім’я, ті вірні друзі, які пройшли зі мною і через падіння, і через успіхи. Люблю бувати на природі, у храмі лісу. Якщо сказати просто – в мене змінився світогляд: пройшовши через захоплення язичеством, я стаю первісним християнином. Тягнучись до Творця, ще люблю і його творіння.
- «Щоб умерти, батьківщини досить вже… Але не досить, щоб перемогти», – констатував ти. А відтак вже в іншому вірші зізнавався: «Я можу бути переможений лише законами життя». Тобто, ти йшов на спасенний поклик слова, вирятовувався поезією?
- Раніше мене поезія кидала в екстремальні умови – й вона ж рятувала. Але коли було найважче, коли треба було вийти на світовий рівень, то тут почали хапати за ноги свої. І встромляють ножі в спину. Така правда болю. Тобто, щоб я далі зараз, на світовому рівні, тримав удар, мусив або перейти на інший рівень духовного розвитку, або загинути. Зраду друзів переносити неймовірно важко. Як і безпросвітні лицемірні плітки – як «подяка» за добро… Є три світогляди: позитивістський, метафізичний (коли поета рятує тільки поезія). Але коли мене на якийсь час, було, перестала рятувати поезія, тоді став рятівним релігійний світогляд. Я пішов до старців. Це мені допомогло реально. Навіть думав, що літера для мене вже нецікава. Хотів іти в монастир. Думав: забудьте мене. У мене стільки вже ударів у серце було – просто психіка вже не справлялася. Відразу всі ці удари я взяв на себе: винен я в усьому. Я не проявляв агресії, не писав листів, не озвучував прізвищ. Не судився. Які в нас суди?.. Пересуди лише. Чесно мало хто аргументовує свою позицію. У спину, підленько – воно простіше. Я став досить сильним на іншому рівні. З’явився інший рівень захисту. І тоді, слава Богу, до мене знову повернулася література. Я колись дуже боляче переживав, що кажуть про мене. Зараз – ні. Виробив імунітет проти підлості. Тому можу заявити авторитетно: найбільший ворог для України внутрішній, а не зовнішній. Зможемо його перемогти – і ніякі раші, свиняші, бісяші нам не страшні.
- Подейкували, що начебто ти хотів піти зі Спілки письменників. Судячи з усього, це не відповідає дійсності?
- Ні, я таки хотів вийти зі Спілки. Дуже вже багато несправедливості зазнав від цього колгоспного ладу при теперішньому керівництві. Це тягне на цілий мемуарний том. Але потім розумні люди мені сказали: не треба, не роби цього. Справді, мої діди-прадіди по батьковій лінії загинули за Уралом за участь в ОУН-УПА. Є доля і їхнього поту й крові у майні Спілки, як відомо, створеної Сталіним, яке можна було використати для розквіту і презентації нашої духовності, напевне, а не для задоволення амбіцій кількох третьосортних «робітників пера». Тому час розбереться. Нині письменники в основному «тусуються» довкола видавництв, переходячи з колгоспного типу комунікації на фермерський, якщо так можна сказати. Я ж людина вільна. Від «государства» не одержав ані нагород, ані квартир, ані дач... Тому чую себе легко і світло. Хоча в Україні я опальний поет, принаймні для тієї ж учорашньої Спілки, яка табуює навіть згадку мого прізвища у «своїх» виданнях, дехто поширює несусвітні нісенітниці про мене. Без суду і слідства. А правда, яку говорити завжди легко і приємно, за мною. І в ній – сила, як відомо. Але наш суспільний організм дуже хворий. Хвороби внутрішні провокують хворобливі реакції зовнішні – і навпаки. Тому вже серед злого й темного бруду дивуюся лише чомусь доброму, світлому й мудрому, шляхетному. На війні ж – як на війні. А поет завжди зі своїм народом. Хоча духовно волію бути вовком-самітником, а не отарною вівцею.
- Але чи варто письменнику розпорошувати себе на такі дискусії, коли він має зовсім інше покликання?
- Не варто. Як і судити інших. Маємо право судити лише себе. Тому й займаюся тим, до чого чую покликання: творю свою пісню. Я ні на кого не нападаю, як Росія чи сучасні пасквілянти. Але захистити себе, сім’ю, побратимів, Батьківщину, коли потрібно, зможу так, що мало не покажеться. Інакше який же я поет – без виклику? А те, що оце даю інтерв’ю, презентую книги, ходжу-броджу, їжджу, літаю по світу – це також творчість. Колись Пушкін сказав про Байрона: він свій талант вклав у вірші, а геній – у життя. Тобто, легенда про поета твориться не тільки з текстів. Можна написати десятки, сотні, тисячі чудових віршів, а їх ніхто через років сто не читатиме. Бо їм не вірять. Я б хотів прожити життя поета, якому вірять, а не віршомазом-філологом.
- Що передовсім пишеться тобі, Ігоре, нині? Вірші, проза, літературознавчі тексти?..
- Лірика. У світі мене побачили й відчули як живого поета з нашої природи. Я побачив світ, який ще не безнадійно реалістичний. Є ще в ньому матеріал для моєї поезії. Тобто, задумів і починів різножанрових у мене дуже багато. Але в такому дорожньому стилі життя, як у мене, а ще у цій воєнно-весняній тривозі, романи писати майже нереально. Хоча... Нехай це буде сюрпризом для моїх друзів і читачів... Адже «коли важко живеться – тоді пишеться легко»: це також моя сірячна правда життя. Але все пишеться так, як і писалося. Я ніколи не писав для когось. Людина молитвою промовляє до Всевишнього, а віршами – до людей. Це як замінник молитви. Але тут цікавий парадокс: людина невіруюча не може глибоко й високо писати. Вона нічого путнього подібним собі не скаже. Людина віруюча – їй теж нема чого писати. Це вже, в принципі, гріх. Все сказано-написано в Біблії, у інших святих книгах. Є межа якась, що вібрує. І не туди – і не сюди. От на цій тоненькій вольтовій дузі-межі і має право та обов’язок існувати Поезія - музика, написана словом і плоттю.
- Подібні істини сповідував і нобелівський лауреат Шеймас Гіні. Ти ж з ним був знайомий?
- Світла, яскрава особистість… Як і Нобелівський лауреат Мо Янь, який з ним дружив. Гіні – великий трепетний ірландець. А доля цього народу подібна до нашого. На жаль, він уже в тому світі… Мо Янь хотів ближче познайомити мене з ним, не лише епістолярно. Може, колись зустрінемось. Дьорнемо доброго ірландського віскі чи нашої з перцем – за мир, гармонію, світло, тепло і взаєморозуміння у світі, засвіті, Всесвіті. (Сміється).
- Дякую тобі, що ти є такий. І дай Боже, аби отих ножів і гармат таки менше було. І щоб поети не ставали солдатами. Напередодні Великодня дозволь побажати тобі того, чого заслуговує твоє слово.
- Живий поет – це ще не поет... Це як зернина, яка впала в землю. Вона (мені дуже імпонує ця Біблійна притча) має прорости колоском. Вмерти-заснути до пори – щоб воскреснути і більше не вмирати. Ніщо не мало вічності, якщо воно не помирало. Про це свідчить сам образ Христа-мученика – як найбільшого Поета людства. Нехай у ці великодні дні всім, кому важко, буде світло, тепло і обнадійливо. Все в цьому світі тимчасове, а біль – то забутий Бог. А поезія – одна зі стежинок до молитви, а значить – і до Всевишнього, який справедливий і добрий. Нехай Він буде з Україною і нехай буде воля Його.
Інтерв’ю провів
Віктор Вербич
Спеціально для «Нової газети»
ВІКНО-1
ПЕРЕДПАСХАЛЬНЕ
Пір’я пташине – на цвіт після зимного сну,
Місяць-смичок золотий тонкорукого Майстра –
Плавно лягають на ніжну душевну струну,
Як на труну молоденьку троянди та айстри.
Щастя метелик – як ловиш, – втікає кудись,
А як присядеш, – сідає на тебе, голубить.
Ми, що сотворені з дальнього світла й води,
Древні ікони цілуєм в потріскані губи.
Зморшки і шрами – це долі стежини у Світ,
Звідки Один лиш вернувся – і то ненадовго...
Пір’я пташине в нічній надмогильній траві...
Місяць-смичок життєдайно над човником човга.
ВІКНО-2
ВЕСНА І ВІЙНА
...Старе, набридле предкам нашим небо.
Сіряча правда.
Золото церков.
Весна й війна,
Якої всім не треба, –
Як сік і кров.
Весна й війна.
І цвіт, і бинт рум’яний…
Безкрилий ангел душу обійма,
Аж поки окаянно-покаянна
Засне зима.
І златосрібне молоко із медом
Захлюпає, розбестить далину.
Весна й війна.
Вони усій планеті
Складуть ціну...
|
