|
Наш співрозмовник: Отець Вернард ПАНЧУК (в миру Йосиф-Михайло Панчук) – ігумен ЧСВВ, парох, протягом останніх дев’яти років настоятель Української католицької церкви Святого Юра в Нью-Йорку. Народився 1 серпня 1937 року в Чикаго (штат Іллінойс). У 1951 році закінчив Українську католицьку школу Св.Миколая в Чикаго, протягом 1951-1953 років навчався в Lane Technical High School. У серпні 1955 року вступив до монастиря отців-василіян у Mundare (Канада). У 1959 році закінчив філософські студії University of Ottawa (Ph.B.Cum Laude), у 1962-у – теологічні студії у Pontifical Gregorian University у Римі.
Протягом 1969-1982 років – капелан військово-морських сил США (Navy and Marine personnel at USNAD) в м.Earle (штат Нью-Джерзі). У 1982-1988 – консультор, протоконсультор Ордену отців-василіян Американської провінції, засновником і директором St. Josaphat Retreat House (Glen Cove), священиком українських католицьких церков в Асторії (Нью-Йорк), Гемтрамку, Ворені (Мічиган), Апапці (Флорида). З 2004-го року й до сьогодні – настоятель церкви Св.Юра в Нью-Йорку.
Крім української та англійської, розмовляє старослов’янською, латиною, італійською, польською та німецькою мовами.
- Отче Вернарде, Ви священик особливий – за своєю поставою, способом спілкування, ерудицією, біографією... Ось уже півстоліття Ви йдете шляхом служіння Богу. Чи знайшли Ви свою дорогу до Нього?
- Я вихований у старій школі, яка вчила, що завжди потрібно робити те, що настоятеля просять: не шукати власної вигоди, йти туди, куди скажуть, і старатися зробити те, що є в твоїх силах. Але тепер я тих сил не маю – мені 76 років, мушу воювати з хворобою, яка має свої наслідки. Чи знайшов я свою дорогу до Бога? Той, хто відповість на це запитання ствердно, лукавитиме. Бо її шукати треба ціле життя, аж до смерті. Власне, все моє життя – це богошукацтво, пошуки отієї самої дороги, знайти яку допомагає Христос. Недаремно ж бо він сказав: «Я є шлях, істина і життя».
- Розкажіть про свою родину.
- Мої батьки походять з Галичини, вони приїхали до Америки ще в 1912 році до Чикаго, бо вдома було досить тяжке життя й несмак до тієї реальності, яка панувала. Маму звали Филипина (Филипка), бо народилася за старим стилем 27 листопада, на Святого Филипа, у Немилові біля Радехова. До речі, з того самого села походив і Степан Смаль-Стоцький, знаний мовознавець та громадсько-політичний діяч. А батько Михайло родом із сусіднього села Мукані. Вони одружилися вже в Америці. Були звичайні, але дуже дорогі мені люди. Мама мала 2 чи 3 кляси освіти, але від природи була мудра й зарадна. Тато ж - добрий робітник, сильний, рукастий, як у нас казали. В нашій родині було шестеро доньок, двоє з яких померли ще маленькими, й один син, себто я, наймолодший, народився, коли мамі було вже 48 років.
Коли мої батьки оселилися в Чикаго, українці там будували церкву, вона є до сьогодні – Українська католицька катедра Святого Миколая. Але перші два навчальні роки я ходив до латинської, себто римо-католицької школи, бо вона стояла близенько до нашої хати. Та школа, може Ви й не знаєте, в 1958 році згоріла. То була велика трагедія, яка мала всеамериканський розголос, бо тоді згоріло до 100 дітей, навіть мій сестринок там загинув. А на третій рік мама вирішила, що вже можна мене післати до нашої, української школи, давала гроші на трамвай і я сам їхав, за доброї погоди можна було дістатися за хвилин 15-20.
Наша школа була українською греко-католицькою, провадили нею сестри й отці- василіяни. Я закінчив там 8 клясів. Ми ще не мали тоді середньої школи, планували будувати, проте імміграція була такою великою, що насамперед розширили початкову школу. Але я раптово змінив думку й вирішив піти до школи для хлопців на технічні студії – Lane Tech High School. Хоча геометрію не любив страшенно, але алгебра йшла добре. Після двох років з’явилася можливість скласти іспити й вступити до University of Chicago, що я успішно й зробив.
- Це правда, що колись Ви мріяли працювати в FBI?
- І не просто мріяв, а писав листи, щоб мене прийняли на відповідний вишкіл і отримував відповіді, в яких мені радили закінчити спочатку школу й тоді звернутися знову. Але по двох роках університету я вирішив вступити до монашого чину.
- Це дуже нелегке рішення, бо йдеться не просто про спосіб життя, а посвяту. Очевидно, має статися щось надзвичайне, особливе, щоб його прийняти?
- Я часто сам себе також запитую про це. Коли я був хлопчиком і навчався в греко-католицькій школі, то прислужував майже щодня під час Літургії. Отці й сестри-василіяни дуже нас пильнували й на душевному рівні ми були надзвичайно близькі. З того часу, якою б стежкою я не починав йти – чи то технічні студії, чи то мрії про FBI, чи то вищі студії в Чиказькому університеті - якась сила все одно скеровувала мене до чину. Я написав своє прохання. В ті часи ми мали виховний дім у монастирі Святого Йосафата в Глен-Кові, але він не був чинний й нас усіх, хто вирішив присвятити себе чернецтву, послали до Канади, до монастиря отців-василіян. Перші півтора-два роки нас призвичаювали до монашого життя, були й Біблійні студії, але більше вчили монаших звичаїв, співу, монашої практики. Після цього чин вирішував, чи готовий ти йти далі. Ніхто нікого не примушував – людина вибирає сама й після певних випробувань вирішує, чи може прийняти такий спосіб життя. Бо це, Ви правильно сказали, не просто спосіб життя, а самопосвята, цілковите віддання себе самого Богові, церкві. Якщо відчуваєш, що готовий так жити, складаєш обітниці убозства, послуху й чистоти.
- Що найважче на цьому шляху? Адже багато від чого потрібно відмовитися...
Недавно слухала владику Бориса Гудзяка й він розказував, що коли вирішив стати на священницький шлях, громада вишикувалася в чергу до його батьків з благаннями: «Рятуйте хлопця, він же добре вчиться й може стати успішним лікарем чи адвокатом!»
- Мама не перечила, мовчала, не силувала. Тато ж, так здавалося з його поведінки, ставився до цього байдуже, але потрібно було знати його характер. Переживав, для нього це було нове, він був просто не готовий сказати ані «так», ані «ні». Пізніше дуже хотів приїхати до Канади й відвідати мене в монастирі, але передчасна смерть не дала йому того зробити. Думаю, він мене в душі благословив на таку дорогу. А сестри, особливо наймолодша, яка ще живе, бо всі інші вже повмирали, ставила тисячі «чому?», випробовували мене різними «житейськими» запитаннями, може, більше, щоб я сам себе перевірив, чи добре подумав, чи все зважив, а як вже були переконані, що я йду правильним шляхом, то підтримували мій вибір також.
- Чи знайоме Вам почуття кохання?
-У школі – puppy love, остання любов була в університеті, а потім ...
Людина є людиною. Якщо чоловік натягнув на себе рясу, то це не значить, що йдучи вулицею, він нікого й нічого не помічає. Але він мусить собі сказати:«Чекай, ти вже одружений, ти маєш жінку – церкву». Точно так само, як і одружена особа має собі сказати: «Я маю дружину, я маю чоловіка...» й відкинути геть фантазії, які починають стрибати через голову.
- Вас не турбує, що та «жінка, з якою Ви одружені», останнім часом нерідко зраджує. Своїм принципам і заповідям Божим...
- Декотрі кажуть священики дбають про гроші, священики такі, священики сякі... Сатана свою роботу робить...
- Отче, Ви багато років віддали вихованню в монастирі, зокрема, в Глен-Кові. Але сьогодні він порожній чи майже порожній. Як думаєте, чому?
- Багато покликаних, але мало вибраних... У вересні 1963 року в монастирі отців-василіян у Глен-Кові владика Шмандюк мене висвятив на священика. Я був призначений до монастиря Святого Йосафата, допомагав вихованню, тоді зайнявся реколекційним домом, поставив його на ноги й провадив ним від 1965-го до 1970-го року. У той же час я дістав дозвіл вступити до американської фльоти.
- Чому Вас так тягнуло в силові структури?
- Тягнуло... Не скажу (сміється – авт.). Як я вступив до війська, мене перевіряли «на надійність» від вересня до березня, заки схвалили, чи гідний у службі. Вимагалося також від особи щонайменше 5 років священництва - щоб «сліпий сліпого не провадив».
Я був капеляном у Navy and Marine personnel 13 років. Вишкіл брав у Ню-Порті в штаті Род-Айленд, там є капелянська школа, й разом з тим щотижня доїздив обслуговувати моряків, мене везли літаком до Нью-Джерзі, в містечко Ерл, там є військово-морська база. Водночас у п’ятницю-суботу-неділю провадив реколекційним домом у Глен-Кові...
- Коли Ви кажете, що служили в Navy, то маєте на увазу службу Божу чи індивідуальні сповіді?
- Різне. Службу Божу потрібно було служити переважно за латинським обрядом, тобто римо-католицьким. Але я двообрядовий. Бувало, просили раз на місяць-півтора відправити Службу Божу за українським обрядом англійською мовою. І то не лише з цікавості, але дехто приходив і признавався, що так само молилися мої бабуня чи дідо. У війську, зрозуміло, час обмежений, тому мусів усе робити в скороченій формі.
- Ті, хто служить у Navy, - це люди, які мають справу зі зброєю, а часто й зі смертю. Як вони поєднують це з молитвою, заповіддю Божою «Не вбий»?
- Ці люди або самі вступили на військову службу, або їх мобілізували. Й свою місію вони трактують так само, як і, наприклад, поліція – служіння, патріотизм, покликання боронити державу чи місто від ворогів, злочинців. Ті хлопці-військові в душі дуже чутливі, вдають, що не плачуть, усе можуть перенести. Але це неправда, вони мають такі самі почування, як і ми, невійськові, і можуть розплакатися у вашій присутності, бо ви священик, ви мовчите й нікому про те не розкажете.
- У чому полягає місія капеланства?
-Духовно обслуговувати тих, що носять зброю. Священик зброї не носить.
-А Вам коли-небудь доводилося брати її до рук?
- О, так. Нас навчали. Але мені то не подобалося.
- Стріляли?
- Але не в людей. Нас учили для того, щоб ми могли відчути, що відчуває в тій самій ситуації військова людина, з душею якої ми матимемо справу. Таку поведінку диктували тодішні часи – період В’єнамської війни. Ті, що воювали по той бік «фронту», не конче дотримувалися приписів не стріляти в лікаря чи священика, навпаки, полювали на них, бо тоді можна зламати чи деморалізувати хлопця-солдата-моряка, тим більше, якщо він знає, що лікаря вбито, медичного помічника також, священика немає. Тому вишкіл не раз робили дуже хитро - так, що якщо когось поранять, щоб ти міг стати на його місце. Я був підготовлений до такої служби, але на війну не потрапив, бо не було кому заступити мене на моїй головній праці в монастирі. Я бігав з бази до церкви, з церкви до бази й то вимагало багато часу. Так тривало аж до 1982 року, коли владику Інокентія, ігумена монастиря отців-василіян у Детройті, покликали на єпископство, а мені довелося успадкувати його справу й я мусив вирішити, що робити далі. Двом Богам не можна служити: правдивому і «зеленому», тобто Navy-Marine Corps, які носили зелені берети. Мене відпустили. Трохи шкода, бо відслужив би 20 років, мав би добру пенсію й утримання, що багато допомогло б чинові. Але в тій ситуації треба було чинити саме так.
- Але ж монах не має зарплати, пенсії?
- У монастирі діє обітниця убозства, всі гроші від приходу й господарства йдуть на монастир, а ті, що лишаються, - на виховання нових священиків. Ми мали в Детройті школу, яка «з’їдала» весь дохід від приходів. Усе йшло на електрику, оплату за оливу, платню вчителям...
- Електрика, сантехніка, платня - це дуже світські речі. Важко балансувати між духовним і земним?
- То є наша дилема. У Нью-Йорку ми закрили нашу початкову школу, бо не було достатньо учнів, більшість українських родин тепер мешкають не в Мангетені, а в Брукліні, Квінсі, на Лонг-Айленді й неможливо малих дітей возити автобусом так далеко. Дійшли до того, що не стало грошей, щоб провадити обома школами - початковою й середньою. Стосовно середньої, то там трохи легше, бо йдеться про доросліших дітей, вони звикли їхати підземкою. Крім того, ми уклали угоду про рент на 15 років двох поверхів нашої школи з LaSalle Academy й такий дохід допомагає нам провадити українською школою. Нелегко. Нині скрізь закривають школи, не лише в нас.
- Сьогодні дедалі більше людей приходить до церкви. Заради обряду чи щирої віри?
- Різні причини. Якщо йдеться про підтримку церкви, то багато людей - мало приходу. Люди звикли, що їм держава допомагає, вони думають, що держава й нам допомагає. Але держава нам не допомагає, хіба що не оподатковує, але ми мусимо знайти свою поміч у добрій волі людей. Ті, що приїхали по Другій світовій війні, були дуже жертвенні й старалися будувати церкви, школи, посилати своїх дітей до українських шкіл, а ті, що приїздять тепер, – байдужі до цих справ. Не хочу страшити, але колись може статися, що прийдемо до церкви, а вона буде замкнена.
- Гроші – то страшна сила...
- То є факт нашого життя й мусимо з тим жити. Така сама трудність була й у первісній церкві. Читаємо в «Діяннях апостолів», що старалися спільно жити, щоб один одному допомогти й, як збиралися на Літургію, приносили пожертви. Старалися жити духом спільного життя й продавали свої посілості та ставили перед апостолами, щоб розділити їх для всіх. Старалися жити як родина Христова, але були й такі, що шахрували. Одного разу Ананій і Сафіра сказали, що все пожертвували для церкви, а фактично частину залишили собі. І Бог покарав їх за те, що хотіли обдурити і церкву, і Бога.
- Як Ви дивитеся на те, що багато людей, які стали в Україні мільйонерами часто неправедним шляхом, приходять до церкви, ставлять свічки, жертвують великі гроші...
- Якщо вони таким чином хочуть собі особливих привілеїв, то дороги до Бога вони собі не куплять ні за які гроші, навіть якщо священик буде цілий день над ними махати кадилом. Якщо ж ті дарунки щирі, то Бог те знає. Можна мені збрехати і я можу повірити, але не Богу. Якщо якийсь багатій дає щедру пожертву, я візьму, щоб допомогти біднішим. Хоча тут, в Америці, це дуже рідко трапляється.
- Коли буває дуже боляче, тяжко на душі, чим Ви себе рятуєте?
- Звертаюся до Святої Богородиці. Як у кожній родині – дитина біжить до мами й через її заступництво просить благословення.
- Що у Вас від мами, а що від батька?
- Тяжко сказати – потроху від обох. Бізнесової второпності – більше від мами, бо вона тяжкою дорогою навчилася, як треба виховувати дітей, рятувати хату, дім, бо то були часи Великої депресії. Тато не мав того хисту, але був головним, хто приносив додому заробіток. Збудували ми в 1925 році хату за 17 з половиною тисяч доларів, у ті часи то були поважні гроші. Половину сплатили, але прийшла Велика депресія, люди втратили працю, гроші, все. Тато каже, продаймо хату за 8 з половиною тисяч доларів й будемо мати, що їсти, а мама каже, а хто ж сплатить решту боргу. Він не мав того хисту – бачити світ ширше, бізнесово, як сьогодні сказали б, передбачати наперед. Але якраз держава почала давати позику й ми щомісяця мали можливість сплачувати за ту хату, платили аж до 1946 року.
Моя мама була з такого наставлення, що якщо людина добра - чи то поляк, чи то норвег, чи то ірландець – її треба шанувати, а як недобра – уникати. Тато ж належав, як тут кажуть, до «ура-патріотів» й був переконаний, що на світі немає нікого кращого за українців...
- У Вас дуже літературна мова. Як Вам це вдалося?
- Я говорив доста вуличною мовою, так як говорили вдома - мама й тато не мали високих студій. Але як вступив до чину, мав дуже добрих учителів. Був такий священик Андрій Ковч, він дуже пильнував мою мову, я багато більше, як інші, знав від нього про Львів, він навіть мені розповідав про львівських батярів. Другий – отець Христофор Войтина з Асторії - був дуже чутливий до граматики. Багато дав мені владика Лотоцький. Велику школу я пройшов у Детройті, де вів українську радіопрограму, й на початках, коли переслуховував свої записи на тасьмі, не розумів, про що йдеться. Думаю, якщо я сам себе не розумію, то як інші мене зрозуміють. Там, у Детройті, навчився вправляти дикцію. Ще один мій учитель - отець Севастіян Сабол з Карпатської України - був поетом, то ж не раз казав, граматично так має бути, але поетично краще буде так. Я йому завжди давав свої проповіді наперед, він не міняв змісту, але пильнував граматику й поетику. Тепер я знаю: якщо не захопите своєю проповіддю парафіян за 10 хвилин, то вже не захопите взагалі. Я мав одну парафіянку, яка завжди сиділа в першому ряді й як тільки вона витягувала вервицю, розумів, що потрібно закінчувати.
- Церква Святого Юра – найвелелюдніша українська церква Великого Нью-Йорка - була й залишається найактивнішим центром українського культурно-духовного життя завдяки служінню й праці багатьох людей доброї волі й насамперед, очевидно, Вашій, настоятеля храму. Кілька разів слухала Ваші проповіді – глибокі, злободенні, зворушливі, правдиві. Іноді гострі настільки, що нагадують публіцистику. Змінився час, парафіяни чи Ваше тлумачення Слова Божого?
- Слово Боже незмінне. Але я стараюся якось прив’язати свої проповіді до обставин тих людей, які тепер є парафіянами нашої церкви, зрозуміти, в яких обставинах вони знаходяться. Сварити людей легко, можна піти на проповідальницю без підготовки й сварити, але що то допоможе. Треба делікатно звернути увагу на їхню поведінку й дати їм якусь розв’язку і особливо в сповідальниці. Якщо хтось прийде до сповіді, наскільки це можливо, не випустити її чи його без вирішення проблем, дати нитку надії, щоб навести їх на іншу дорогу. Мусимо триматися церковних приписів і науки Ісуса Христа, що не є завжди такі легкі. Хрест є хрест. Ви можете бути мені хрестом, я вам – хрестом, тягарем. І не раз таке буває. Не кожна особа подобається священикові, так як і не кожен священик подобається парафіянам. Але він не сміє тільки багатих жертводавців обслуговувати або тих, хто йому приємний, але й явних грішників, бідних, хворих, немічних, обтяжених, як старших, так і молодших. Згадаймо Христове, що не здоровий потребує лікаря, а хворий. Намагаюся допомогти якомога більшій кількості людей. Буває так, що протягом одного дня до однієї хати завітаю на зупу, до другої - на каву, а до третьої - на солодке. Хоч тепер я дуже обмежений – вік і здоров’я не дозволяють робити й встигнути так багато, як хотілося б... Але завжди треба думати про Божу ласку, яка торкається кожної душі.
- Дякуємо Вам, отче, за таку відверту й щиру розмову. Від імені редакції прийміть найтепліші вітання з 50-літнім ювілеєм Вашого священництва. Доброго Вам здоров’я та Божого благословення на многія літа.
Розмову провела
Катерина Кіндрась |
