|
Наша співрозмовниця: Анна Заячківська – володарка титулів «Міс Україна-2013», «Княгиня Прикарпаття-2012», призерка конкурсу «Міс світу-2013»,
українська модель, за освітою - художник-іконописець.
Народилася 12 грудня 1991 року в Івано-Франківську. Закінчила Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Пише вірші, грає у фольклорному театрі. Під час Революції гідності була активною учасницею Майдану.
Параметри краси: 90-60-91, зріст 179 см, вага 58 кг.
Мешкає й працює в Києві.
- Як тебе правильно називати - більш офіційні джерела пишуть «Ганна», більш таблоїдні – «Анна»?
- Якщо можна, Анна. Так назвали мене батьки при народженні, бо це означає «благодать»...
- Очевидно, це мало вплив і на твої подальші уподобання. Наприклад, вибір професії. За освітою ти художник–іконописець. Іконопис для тебе - це частина мистецтва чи твого ширшого духовного світу?
- Тим, чим я займаюся, ті таланти й здібності, якими Бог мене обдарував, - усе це частина мене. Нероздільна. Я навіть намагаюся в модельній діяльності залишатися собою, нести туди щось інше, не те, що нині часто пропагується й асоціюється в більшості людей з цією сферою.
- Якщо чесно, то справді важко так, відразу поєднати «90-60-91» і «темпера, левкас, Візантія»... Читала, що після «Міс світу», під час Майдану ти написала ікону «Заступниця»...
- «Небесна заступниця». Перші три роки мого навчання в університеті - це було просто ознайомлення з живописом, рисунком, композицією. На третьому курсі я обрала вузьку спеціалізацію іконопису. Чому саме її? Тому що з самого дитинства я постійно бувала в храмі, мене батьки виховали як релігійну особистість. Тому для мене це було дуже близьке. Техніка темпери була мені невідомою. Те, що я писала після університету, не було класичного зразка іконою, більше іконописні картини, пошуки. Тоді я більше копіювала традиційні візантійські ікони, а нині хотіла б внести щось своє. Я називаю ці роботи, швидше, картинами на релігійну тематику. Тому що ікона для мене – це якийсь особливий канал зв’язку між людиною і Богом. Коли пишу ікону, то стараюся підготуватися до цього, не лише піти до сповіді, до причастя, а перелаштуватися внутрішньо, так, щоб ця картина несла потім світло і зміст. «Небесна заступниця» писалася не традиційно, як це має бути - на дерев’яній дошці, з лавкасом, темперою, а на звичайній тирсоплиті, яку в нас називають ДСП, олійними фарбами. Вона доволі великого розміру. Я писала її в період Майдану й не мала можливості дотримуватися цілковитого канону. Але тоді я думала не стільки про техніку, скільки про те, що в мене на душі. Я написала матір Божу, яка своїм омофором оберігає тих людей, які прийшли на Майдан. Напевне, якщо відкриють музей Майдану, я віддам її туди. До Америки я також привезла дві свої іконописні роботи - «Любов матері» і «Ангел». Вони розігруватимуться як лоти під час аукціону на доброчинному вечорі Українського католицького університету в Чикаго.
- Зазвичай побожні люди, особливо, коли вирушають в далеку дорогу, беруть із собою дорогі їм іконки-обереги. Ти носиш оберіг, який тебе захищає?
- А він завжди зі мною - це моя віра. Я чомусь не дуже прихильно ставлюся до того, щоб все це виставляти напоказ. Все це дуже особисті речі й почуття. Якщо людина вірить і вірує, то Бог її захистить.
- Краса – це від Бога чи від людей?
- Думаю, швидше від Бога, бо Він – творець всієї краси на землі.
- А твоя врода? Батьки передали тобі, очевидно, щось і в спадок? Розкажи про своїх батьків...
- Певне, що мої батьки найкращі в світі! Я народилася в Івано-Франківську. Моя мама Наталя за фахом інженер, але зараз допомагає багато при церкві в Івано-Франківську. Я також там була головою молодіжної спільноти, вивчала Святе Письмо, грала в театрі, була його режисером, ми їздили з виставами до діток. Тато Володимир – будівничий. Якби вони мене так не виховали, я була б зовсім іншою. Батьки мене не «балували», просто завжди скеровували на правильну дорогу. Я росла слухняною дитиною, добре вчилася - маю «золоту медаль» зі школи, «червоний диплом» з університету.
- Коли ти почала усвідомлювати, що трохи інша, краща, не така, як всі?
- Я ніколи навіть у мріях не пов’язувала свого життя з модельними бізнесами чи конкурсами краси. Все сталося випадково, буквально за півроку. Студенткою я підробляла в крамничці, продавала одяг, там мене побачили люди, які організовували конкурс краси в Івано-Франківську й запросили взяти в ньому участь. Я тиждень вагалася, а потім погодилася й перемогла в конкурсі «Княгиня Прикарпаття», а потім «Княгиня України», де виборола титул «Топ-модель України». Тоді мене запросили на кастинг в Івано-Франківську й Києві. Так почався мій шлях у модельний бізнес.
Моя перемога в конкурсі «Міс Україна» – це найнеочікуваше в моєму житті, бо я не думала, що це можливо. Я з простої родини, ніяких можливостей і зв’язків у мене не було. Ніколи не думала, що я якась надзвичайна красуня.
Після перемоги на конкурсі це відчуття прийшло, бо коли проходжу вулицями, люди звертають увагу. Але я намагаюся не просто демонстративно «нести свою красу». Я люблю своїм добрим настроєм підняти настрій іншим, люблю усміхатися й не боюся, що від цього зморщок на моєму обличчі стане більше...
- На тебе по-різному звертають увагу, скажімо, на вулицях Києва і Нью-Йорка?
- У Нью-Йорку - дуже стримано. Поки що я не чула навздогін жодної неприємної чи вульгарної фрази. А от в Києві це часто сприймається як належне...
- Ти написала в соцмережах, що за тобою немає жодних спонсорів, жодних покровителів, ніяких блатів. Але в це дуже важко повірити, бо досі, а в домайданні часи особливо, в Україні по блату влаштовували своїх дітей до шкіл, по блату знаходили добру роботу, по блату проходили навіть до парламенту... Невже не було ніяких пропозицій і спокус?
- Були. Але після того. Різні... Після конкурсу було багато різних коментарів, писали в блогах, зв’язувалися зі мною в соціальних мережах. Головне, напевне, витримати це випробування, зуміти довести всім свої принципи, переконання й манеру поведінки. Нині ніхто не сміє мені таких речей пропонувати.
- Тобто, достатньо мати внутрішню силу волі й бажання протистояти багатим і сильним, які пропонують те, від чого втриматися дуже нелегко?
- Мені немало пропонували. Розкішне життя в багатих країнах, гроші, будинки, дорогі авта... Тільки, щоб бути «жінкою поряд».
Але я з дитинства знала й розуміла, коли ти відмовляєшся від дуже спокусливих, але недобрих речей, Бог тобі навзамін готує щось набагато краще. Мене так виховали мої батьки. І я в цьому переконалася. Бо так є. Я щаслива, що можу робити якість добрі речі. І думаю в майбутньому зможу щось зробити не тільки для себе, родини, а й для інших. Нині, наприклад, для мене велика приємність і винагорода представляти Український католицький університет на доброчинних вечорах у Торонто, Нью-Йорку, Клівленді й Чикаго. Для себе я вже зробила вибір – підтримувати всі ті акції, проекти, які приносять добро Україні. Я познайомилася зі студентами цього університету спочатку через соціальні мережі, потім через Майдан, а потім мене зацікавили їхні навчальні програми й я побачила, що вони побудовані не просто за кращими зразками світового рівня, а й на християнських засадах. І така настанова мені дуже близька.
- Врода, особливо публічна, відкриває багато дверей. Які можливості відкрилися тобі після перемоги на всеукраїнському конкурсі краси?
- Від «Міс України» я отримала тільки можливість представляти свою країну на міжнародному конкурсі «Міс світу», який відбувся в Індонезії, на острові Балі. Це престижно, але без жодних контрактів. Нині конкурс «Міс Україна» ніби-то приватний, а раніше він проводився широко, в палаці «Україна», на ньому могли побувати багато більше людей. А потім спонсори почали перекуповувати цей конкурс, власники постійно змінювалися...
- А кому він належить тепер?
- Тепер не знаю, але того року, коли я брала в ньому участь, Олександрові Оніщенку, народному депутату України.
- В Америці переможцям конкурсів краси пропонують по 50 тисяч доларів на навчання, різні вигідні контракти...
- На жаль, у нас того немає. Мені виділили певну грошову суму, яка дозволяла підготуватися до конкурсу «Міс світу» і то її було недостатньо, довелося збирати додаткові кошти. Це смішні суми, я навіть не хочу їх озвучувати.
- Але після світового конкурсу, вигравши третє місце «за талант», ти повернулася до Києва, очевидно, із зовсім іншими можливостями?
- До мене придивлялися закордонні модельні агенції і вже йшлося про привабливі контракти. Але коли я повернулася до Києва, вже починався Євромайдан, і я вирішила присвятити себе своїй країні. Я не могла собі дозволити поїхати за кордон заробляти гроші. В мене тут рідні, мої ровесники, земляки помирають на Майдані, я не могла уявити, що буду в цей час ходити десь по поіуму в Парижі чи Мілані й рекламувати вечірні сукні чи бікіні. Я знала, що багато втрачаю, але ніколи про це не пошкодувала. Бо здобувала набагато більше – служила своїй Вітчизні, була зі своїм народом у нелегкий для нього час.
- Скільки часу ти провела на Майдані?
- Три місяці.
- Можливо, це нескромне запитання, але воно житейське – як ти собі даєш раду (в матеріальному сенсі) в такому дорогезному місті як Київ?
- Співпрацюю з багатьма українськими агенціями. Час від часу запрошують як ведучу, трохи співаю, трохи малюю... Досі цього мені було достатньо, щоб знімати в Києві помешкання, харчуватися, жити так, як живуть більшіть тих чесних людей, які вийшли на Майдан заради нашого кращого майбутнього.
- Ти їздиш публічним транспортом?
- Так, у Києві - в метро. Спочатку я винаймала в друзів квартиру на Оболоні, потім переїхала в кращий район, бо з’явилися деякі пропозиції. А зараз... Не знаю, що буде далі...
- Яким ти уявляєш своє життя в найближчі 5-10 років?
- Хочу завершити проект зі школою для талановитої молоді з проблемних міст зі Сходу України, а також для молодих людей, які мають талант, але не мають можливості оплачувати навчання. Школа буде суто мистецька. Ми зараз складаємо проект. З’явилися іноземні добродії, в тому числі є й деякі пропозиції від американських українців.
А ще... У мене майже немає людей, яких я назвала б словом словом «кумир», але в мене є велика повага до Анджеліни Джолі. Коли я бачу її в ролях, мені хочеться також зніматися у кінофільмах. Я не вникала в усі нюанси її життя, але мені дуже імпонує те, що вона робить, і як.
- Словом, коли ви зустрінетеся, вам буде про що поговорити...
- Звичайно (сміється-авт.)
- А як в суто особистому житті?
- Переїхавши до Києва, я побачила стількох хлопців, закоханих тільки в себе, і навколо них, вважають вони, має крутитися світ. Або тих, які переконані, що вони можуть купити все і всіх. Думаю, коли знайдеться якась людина, щоб душа до неї лежала, а не ходячий роздутий гаманець, почну думати й про «суто особисте».
- Краса відчиняє багато дверей. Але разом з тим і зачиняє. Краса – це не лише винагорода, а й обов’язок. Які двері перед тобою зачинилися або їх стало важче відчиняти?
- Питання дружби. Після того, як я перемогла на конкурсі краси, багато подруг зовсім по-іншому почали до мене ставитися. Постійно відчуваю, що дівчата не хочуть зі мною дружити щиро, бояться, що я їм створюю конкуренцію.
- Ти ніколи не думала про те, що конкурси краси, за великим рахунком,- абсурдні. Хоча б тому, що існують різні «стандарти» краси, різні смаки...
- Особливо я це відчула на конкурсі «Міс світу», де були, наприклад, японки - гарні зовсім іншою красою, ніж африканки. Я погоджуюся, що краса, врода – поняття дуже відносні. Але, напевне, людині потрібне інколи й шоу, й картинка для натхнення, й відпочинок для душі - тому й виникають такі конкурси.
- А як ти ставишся до дитячих конкурсів краси?
- Неоднозначно. Зараз навіть батьки почали занадно вникати в ці конкурси й робити з дітей якихось ляльок. Бачила багато програм, коли дітям з самого дитинства роблять підтяжки шкіри й колють ботекс. Це жахливо. У цих дітей викривлена самооцінка з самого дитинства. Інколи це поламані долі, купа психологічних проблем. Якщо організовувати дитячі конкурси краси, то зовсім інші - добріші й відповідно до віку, а не копіювати «дорослі».
- Ти погоджуєшся, що сьогодні краса здатна врятувати світ. Чи цього замало?
- Світ врятує не порожня краса-оболонка, а духовна, інтелектуальна, добра, дієва, сердечна краса. Яка захоче нести усмішку в життя, творити добро, примножувати його. Тоді ця краса справді нестиме спокій, умиротворенність і мир – те, чого сьогодні світові так бракує.
Розмову провела
Катерина Кіндрась
Наш співрозмовник: Володимир Винницький – відомий піаніст, лауреат Міжнародного конкурсу піаністів імені Маргарити Лонг у Парижі (1983), професор Чарльстонського коледжу, почесний професор Львівської та Одеської музичних академій.
Народився у Львові, навчався у Львівській середній спеціальній музичній школі ім. Соломії Крушельницької, а потім - у Московській консерваторії. Після закінчення в 1983 році аспірантури Московської консерваторії викладав у Київській консерваторії. Виступав з провідними оркестрами України, Познаньським симфонічним оркестром (Польща), Паризьким оркестром радіо й телебачення (Франція), Скотсдейлським симфонічним оркестром, Лівонійським симфонічним оркестром, Чарльстонським симфонічним оркестром (США), Йоганнесбурзьким філармонічним оркестром (ПАР) та багатьма іншими знаними музичними колективами. Грав у багатьох престижних концертних залах: Саrпеgіе Наll, Wеіll RecitаІ Наll аt Саrnеgіе Наll, Меrkіn Соnсеrt Наll, Steinway Наll, Рhillips Gаllеrу у Вашингтоні, Salons de Boffrand de la Presidence du Senat (Париж), Linder Auditorium (Йоганнесбург), Великому залі Московської консерваторії та на інших знаменитих концертних майданчиках. А також з такими відомими колективами як Київський камерний ансамбль Реrрetuum Mobile, струнний квартет імені М.Леонтовича, струнний квартет імені Запольського. Брав участь у численних музичних фестивалях в Нью-Йорку, Каліфорнії, Чарльстоні. З 2003 року – музичний директор фестивалю Music and Art Center of Greene County (Jewett, штат Нью-Йорк), на якому працював артистичним радником і постійним піаністом з 1996 року. Брав також участь у програмах радіо WQXR-FM в Нью-Йорку та телевізійних програмах телекомпаній NPR, NHK-TV(Японія). Нині живе й працює в Чарльстоні (штат Південна Каролайна).
* * *
- Що цікаво в цьогорічному фестивалі Music and Art Center of Greene County, який більшість українців знають як фестиваль класичної та камерної музики в Гражді, в Гантері?
- Наш фестиваль – найстаріший фестиваль «серйозної музики» в Greene County(штат Нью-Йорк). Його започаткував композитор Ігор Соневицький при великій підтримці своєї дружини Наталки Соневицької. Він мав гарний смак і добрі особисті контакти з такими знаними людьми як, наприклад, Пол Плішка, Тома Гриньків. І вони тут виступали. Це відразу надавало фестивалю відповідного звучання й статусу. А потім впала «залізна завіса», й до Америки з України змогли приїхати такі, як ми, тобто, музиканти з колишнього радянського простору, що вже мали за плечима якийсь професійний набуток. Кожного року на фестивалі можна зустріти й почути нових, добре впізнаваних виконавців, але разом з тим ми стараємося не втрачати тих, хто, приїхавши сюди, полюбив Гантер, а Гантер полюбив їх. Тому в цьогорічному репертуарі можна побачити й «старі», й нові імена. 5 липня, на відкритті сезону, виступала знаменита гітаристка Вірджинія Люке з Іспанії, яка живе тепер у Нью-Йорку, вона добре знана в музичних колах світу, диригувала в Карнегі-гол. Гітара на фестивалі в Гражді, якщо не помиляюся, звучала вперше. Виступає Наталя Хома, львів’янка з Чарльстона, перша і єдина серед українських віолончелістів, яка стала лауреатом Міжнародного конкурсу імені Петра Чайковського й брала участь у музичному проекті, що номінувався на Grammy. Вона мала численні ангажементи з кращими оркестрами світу і виконувала сольні програми у кращих музичних залах світу, має записи на NHK-TV (Японія), випустила компакт-диски для Cambria, BlueGriffin, IMP, Naxos and Ongaku labels, а також для українського, німецького, іспанського, сербського, ізраїльського, угорського радіо й телебачення, радіо WNYC-FM в Нью-Йорку і WGBH-FM у Бостоні. У нашій фестивальній програмі - Стефанія Довгань, Назар Пилатюк зі Львова, Лариса Крупа-Слободяник, Рандолф Келлі, Ванда Гловацька, Анна Рабінова, цікаве тріо автентичної української музики «Зозулька» за участю Марії Соневицької, Еви Саліни Прімак, Віллі Робертс...
Гантер у розумінні «мистецької Мекки» йде від Кобзярівки, яка почала творити тут мистецьке середовище, потім у Гантері (хоча насправді містечко, де відбувається наш фестиваль, називається Jewett) збудували церкву й Гражду – концертний зал і водночас галерею, які стали частиною цього середовища. Радий, що традиції з часом не зникли. Приємно, що до нас приходить багато неукраїнців. Вдячний усім, хто не втрачає добрий смак і здорове розуміння необхідності підтримувати «серйозну музику». І якщо для старшої імміграції це природньо, то з нашої, новітньої, багато хто переконаний, що до цього не доріс. Але є винятки. Тому я дуже вдячний Олегові й Оксані Цісельським, колишнім львів’янам, а тепер власникам колишньої Кобзярівки – мотелю «Ксеня» в Гантері, які вже багато років підтримують наш фестиваль.
- Що особисто тебе привело до Америки?
- Я приїхав до Америки 1989 року в гості, мені організували концерт на Союзівці й туди приїхали композитор Ігор Соневицький та Ірена Стецура, засновниця музичної серії в Українському інституті Америки- МАТІ. Обидві ці особи зіграли колосальну роль у моєму американському житті. Ігор Соневицький тут же запросив мене приїхати знову й запропонував організувати концерт не де-небудь, а в Weil Recital Hall – Carnegie Hall. Але я «зірвав» той концерт, мене просто не випустили з Радянського Союзу, не дали візи. То був шок, я думав, що Ігор Соневицький мене більше ніколи не запросить, але він поставився до того досить стримано (напевно, знаючи, що таке СРСР і хто такі радянські чиновники), знайшов заміну й ще через рік запросив знову. Я приїхав, виступив на фестивалі в Гантері, а через кілька днів Україна проголосила державну незалежність.
- І ти захотів тут залишитися?
- Я нічого не планував, але відразу з’явилися доброзичливі люди, які почали пропонувати концерти, організували ціле турне Америкою з тим, що потрібно лишатися на осінь. Звісно, що така перспектива виходу на «всеамериканську сцену», була манливою. Пам'ятаю, завдяки першим американським концертам я купив за тисяч 5, не пам’ятаю навіть яких грошей - чи то купонів, чи то рублів - фортепіано «Бернстайн», це було в перерахунку на «конвертовану валюту» кількасот доларів... Правда, я виїздив за кордон ще будучи в Радянському Союзі, на конкурс і на концерти до Польщі. З Познані, пам’ятаю, привіз цілу валізу злотих, але Госконцерт те все забрав...
- Правда, що нашим музикантам пробитися в світі, як раніше, так і тепер, дуже непросто, бо скрізь існує своя «мафія»?
- Взагалі-то важко пробитися людям з бездержавних країн. У нас довго не було своєї держави. Будь-якому обнадійливому музикантові, чи то в Норвегії, чи то в Данії, чи то в Південній Африці, його держава створює умови, вона в ньому зацікавлена, вона його рекламує, на неї працює продюсерство, менеджмент... У нас нічого такого не було, усе було догори ногами. Була одна Московська консерваторія дво-три-п’яти – не знаю, скільки орденоносна, немов Брежнєв - і всі працювали на Москву. Заробляли для неї гроші, Госконцерт ті гроші зухвало забирав, немов данину...
Але в 1989 році вже «процес пішов». До Києва приїхав феноменальний менеджер з Японії Таказава. Йому влаштували прослуховування. Не в розумінні прослушку в КГБ, хоча, впевнений, така також була, а прослуховування професійних виконавців, яких «не встидно було вивезти за кордон». Поки я грав, він робив фільм. Але все це робилося, знову ж таки, через Укрконцерт, а там був такий товариш, здається його прізвище Заїка, який контролював усе, і тільки ансамблі Вірського, Верьовки й ще кілька благонадійних фольклорників були виїзними, вони возили йому «з-за границі» подарунки й мали шанс поїхати знову. Таказава хотів підписати контракт, навіть подарував якусь аудіоапаратуру Укрконцерту. У київських газетах вже писали, що Винницький їде в «Страну Восходящего Солнца». Винницький і Київський балет – все, що він вибрав у Києві. І тут виявляється, що Укрконцерт ставить умови - спочатку візьміть балет, створіть фільм, продайте його, виручені гроші передайте Укрконцерту, після цього поїде ваш Винницький. Але такі, як Таказава, на такі пропозиції не купуються. А щодо сучасних часів і навколомузичної «мафії», як ти кажеш, то в усьому світі особисті контакти, як мали велике значення, так і мають донині. Інша справа, що «товар» - чи то музичний, чи то будівельний - має бути конкурентноспроможний, щоб, грубо кажучи, «купивши», його захотіли ще. Адже існує маса талановитих музикантів високого рівня.
- Ти вчився у Московській консерваторії, а потім повернувся до Києва. Свідомо? З Москви ж було легше вирватися у ширший світ, де є добрі музичні інструменти, високі сцени, успішний менеджмент, гроші, добробут, перспектива?
- Легше. Тим паче, я вже був лауреатом міжнародного конкурсу. Можна було лишитися. Але виникли проблеми з московською пропискою - це ціла історія. Відразу після Московської консерваторії працював рік у Донецьку, потім мене «загребли» в армію, а потім я повернувся до аспірантури в Московську консерваторію, а вже звідти - знову в Україну, на викладацьку роботу в Київську консерваторію.
- Твій колега «по цеху» Микола Сук якось сказав мені, що для підрадянського Києва Москва була мистецьким і Парижем, і Віднем. Це правда?
- Це ж очевидні речі - до Москви з усього Союзу стягували все найкраще, тому на таку безмежну територію, як був СРСР, не створити бодай однієї такої консерваторії, якою була Московська, було б смішно, а з багатьох полетіли б і голови.
- І ти все одно повертаєшся з того «московського Парижу» в «київську провінцію»...
- Парижем то тяжко назвати. Все рухалося із заходу на схід, і всі німецькі традиції прекрасно затрималися й розквітли на тих теренах. Горовіц – з України, а Ріхтер, а Мілштайн, а Фаєрман – звідки? Та всі вони з України...
- А взагалі існує таке поняття як українська фортепіанна школа?
- Існує. Те, що було придушене, те, що творили такі, наприклад, як Барвінський, якого запроторили в табори, такі як Топілін, майже всі випускники якого, особливо в Східній Україні, займають нині ключові позиції в консерваторіях Луганська, Донецька, Одеси, й називається українською школою. Тільки тяжко було її розвивати, бо не було держави України.
- А тепер?
- Тільки Львівська музична школа видала стільки лауреатів міжнародних конкурсів – і Олександра Слободяника, і Віктора Єреська, і Юрія Лисиченка...
- І Володимира Винницького...
- І Володимира Винницького. І ще кількох. Не кожна школа може таким похвалитися. Не кажу вже що там вчилися і блискучий скрипаль Олег Криса, і всесвітньо відомий альтист Юрій Башмет, і скрипалі світової слави Юрій Мазуркевич, Юрій Корчинський... Нині в Україні - маса талановитих піаністів. Мене запрошують до Одеси, в журі, де організували конкурс Гілельса, доволі престижний міжнародний конкурс, і є бачу, які там є сильні кадри – і з Києва, і зі Львова - віком від 18 до 32 років.
- Чому саме від 18 до 32?
– Бо від 18 до 32 років - це стандартна вікова категорія для міжнародних конкурсів. В Америці дещо інакше... Тут існують також спеціальні конкурси для, так би мовити, зрілих професіоналів, перемога на яких дає їм перепустку на вищі сцени й до престижніших концертних залів.
- Ми говоримо про виконавців.Чи мають вони право на власну інтерпретацію композиторського твору?
- Виконавець повинен бути насамперед солістом височенного рівня, щоб зуміти зіграти написане композитором. «Серйозну музику» не можна плутати з театром, бо театр - це синтез мистецтв, тому в опері зараз можна послухати-подивитися «Травіату» в такій постановці, що невідомо, що за твір ти насправді дивишся. У музиці ж ми маємо ноти, а ноти - це як книжка, яку треба вміти читати.
- Але це може бути «книжка поезій», у якій один і той самий вірш різні «читці» прочитають по-різному...
- А це вже залежить від того, наскільки ти технічно підготовлений і від твого таланту. Що таке музика? Я покажу тобі ноти, написані на папері, вони ж не звучать. Тільки з доторком до клавішів чи струн з’являється звук, з’являється гармонія звуків, твориться диво, ім'я якому - музика...Тому виконавець відповідальний за все, за кожну ноту. І якщо в нього кепський смак, то вже звучатиме зовсім не те, що задумав і написав композитор.
- Колись в інтелігентних колах обов’язковим було музичне виховання, в кожній пристійній родині стояло в хаті фортепіано, навіть у радянські часи, кожен, хто вважав себе інтелігентом, волів віддати свою дитину до музичної школи. Що сталося зі світом тепер?
- З’явилися електронна музика, комп’ютерна... Вони матимуть, напевне, якийсь проміжок часу для життя. Так само, як колись додекафонія. Думали, що на цьому музика закінчилась. Нічого подібного, тепер це використовують як техніку, минув той етап і далі композитори пишуть «живу» музику. Смак – це поняття, яке в сьогоднішньому світі треба відстоювати, тому що довкола нас дуже багато імітацій, фальшу й балагану. Я думаю, що смак – це вроджене, так само як талант, почуття міри, інтелігентність. Їх можна й треба вдосконалювати, але мені здається, що ці риси мають бути закладені в людині з її народження.
- Чи були в твоєму житті твори, які ти з часом виконував зовсім інакше, ніж у молодшому віці?
- Ні. Є якісь нюанси, а в цілому все ясно в музиці, там нічого міняти не треба. Бо як поміняєш, будеш грати себе, а не композитора. Чесні музиканти стараються донести те, що хотів сказати композитор.
- Чому про одного музиканта кажуть, що він грає руками, а про іншого - що серцем?
- Це питання публіки, для якої ти граєш. Тут ніхто нікого не обдурить. Рецензії бувають іноді такими, що ти аж сам не віриш, що про тебе написали.
- Читала, що найбільша газета Південної Каролайни The Post and Courier написала, що ти граєш на фортепіано так, як... Майкл Джордан у баскетбол, або як Лоуренс Олів’є інтерпретує Шекспіра...
- То, щоб дохідливіше пояснити американцям (сміється.-.авт.). Це сталося після того, як я грав концерт Чайковського. І от після першої частини весь зал раптом встав, тоді як встають зазвичай після завершення концерту, бо концерт має три частини... Подібний випадок був також на конкурсі Рахманінова в каліфорнійській Пасадені.
- Ти кажеш, що питання визнання виконавця – це питання насамперед публіки. Наскільки вона змінилася за останнє десятиліття?
- Залежно де. В Україні маса молоді ходить на «серйозні» концерти. І не тільки в Україні. Є якісь містечка, де ходить тільки старше покоління. Наприклад, у Йоганесбурзі, в Південній Африці, де мені довелося виступати, публіка приходить на концерти з партитурами творів, які звучатимуть й певними власноручними позначками в них. Вони занотовують, як грав ту чи іншу частину той чи інший музикант, і роблять висновки: хто краще, хто гірше. Розуміти «серйозну музику» непросто, вона потребує певної підготовки. Звичайно, вона є елітарна, вона завжди писалася для еліти. Але з того часу, як комерціалізувалася, починаючи з 40-х років ХХ століття, коли почали створюватися різні менеджменти, це дуже погано закінчилася для багатьох талановитих людей.
- Чула, що ти зараз викладаєш у Чарльстоні, в коледжі...
- У Чарльстонському коледжі в мене є студенти-солісти, я там даю майстер-класи, а також очолюю відділ камерної музики. Крім того, зайнятий різними фестивалями. Є кілька постійних. Один, грудневий, - в Україні, де ми виступаємо тріо «Київ» (Наталка Хома -віолончель, Назар Пилатюк-скрипка і я) з передріздвяними концертами, охоплюючи Київ, Івано-Франківськ, Одесу. Щороку я також виступаю на Піколо-Сполєто-фестивалі у Південній Каролайні. Торік, наприклад, грав там два концерти під назвою «Шопен і шампейн», квитки на які було продано за півроку наперед. Незабаром разом з Наталкою Хомою виступатимемо на нью-йоркському фестивалі Barge-music, біля Бруклінського мосту, де ми вже раніше грали Рахманінова, а цього року гратимемо Брамса, назва нашої програми за Франсуазою Саган «Чи любите Ви Брамса?»
- Тобто, в твоїй американській кар’єрі все йшло по висхідній і ніколи не стискалися кулаки, й ніколи не хотілося повернутися додому або заплакати, щоб ніхто не бачив?
- То нормальний людський стан, коли хочеться плакати, щоб ніхто не бачив. Він часто буває. І не тільки в мене.
- Тепер, коли про Україну в світі чути більше, чи є затребуваність української музики?
- Не забувай, що так само працюють і з іншого боку, щоб заглушити нашу музику. Дуже багато часу зайняло, щоб пояснити світові, що ми «не-рашен». Але коли вибухнув Майдан, ми з Наталкою Хомою грали концер у Джорджії, нас запросили до військової академії. Після концерту, коли ми вийшли надвір, перед нами вишикувалися, напевне, всі кадети цієї школи, а потім промарширували урочистою ходою, віддаючи честь. Не тому , що ми такі талановиті, а тому, що ми з України.
Розмову провела
Катерина Кіндрась
|
