Катерина Кіндрась, Валентин Лабкнський

ЛЮБОВ, ПЕРЕДАНА В СПАДОК

- А де ви познайомилися? – перепитуємо майже по-свійськи, коли  вже оглянуто родинний альбом, з’їдено макітру вареників і випито кавник кави.
- Не повірите, - усміхається пані Оксана. – На цвинтарі...
- На цвинтарі в Бавнд-Бруку, - уточнює отець Юрій. - Відкривали пам’ятник княгині Ользі. Народу сила-силенна. Тоді ще наших людей було більше над землею, ніж під...
Він - молодий, вродливий, успішний інженер-радіолектронік, що працює на Багамах, серед тисяч і тисяч помітив її. А її просто не можна було не помітити. Вона - молода, вродлива, струнка, повітряна, успішна балерина, що танцює в мюзиклі самого Радіо-сіті в Нью-Йорку... Менш ніж за рік Оксана Войновська та Юрій Базилевський одружилися. Через три роки буде півстоліття, як вони разом.
Якби на світі був Музей Людей і потрібен був взірець під назвою «Красиві люди», то більш переконливої колекції людських чеснот просто не знайти. Здається, над ними не владний час...

У їхньому кергонксонському домі воістину живе єдина, соборна, заможна, квітуча, щаслива Україна. Пані-матінка Оксана (в дівоцтві Войновська) родом з Буковини, отець Юрій – полтавець. Рід Войновських був сповідником греко-католицької віри, рід Базилевських – православний, священицький.
«У нашій родині, по маминій лінії, всі були артисти, а по татовій – вояки...», -розповідає пані Оксана. Прадіди й по батьковій лінії, й по маминій – вірні козаки з війська гетьмана Івана Мазепи. Батьків брат, вуйко Максим, старшина австрійського війська, служив в Українських січових стрільцях, а потім і в армії Української Народної Республіки. «Вуйкова загибель мого тата завжди хвилювала, - продовжує вона. - Більшовики спіймали його в Кам’янці-Подільському, допитували, катували, вимагали зізнання, але вуйко виявився незламним, за що його було скарано нечуваним способом – розірвали на шматки двома нагнутими березами...»
Та незламність не інакше як була закладена  в генетичний код Войновських.
Дід пані Оксани, батько Петра Войновського – сотник австрійської армії, прикордонник, успішно міг служити й за румунської окупації Буковини, лиш би проявляв лояльність до влади. Дід же окупантам лояльності «не проявляв» і ні в чому їм не корився. Його арештували на Свят-вечір, звинувативши в змові. «Коли дружина кинулася на захист, її румунські поліцаї схопили за волосся й потягли по снігу, робили це показово, на очах у дітей. Вона захворіла на сухоти й швидко згасла. Зовсім малий Петрусь тоді кинувся до зброярського сховку, який під великим секретом якось показав йому батько, щоб  захистити матір. Але не встиг. І потім захист скривджених і слабших, мов спокута за те безсилля, стане справою всього його життя...
Вирішальну роль у житті  Петра Войновського зіграють Пласт і Організація українських націоналістів (ОУН).  «Якось ввечері батько мені запхав до кишені  листа – Любомир Гузар запрошував мене до себе в дуже важливій справі... – День виклику запам’ятався добре – 29 червня 1932 року. Я прийшов до Любка вранці о 8-й годині. Він витягнув з кишені малу книжечку, подав мені й сказав: «Друже, я залишу тебе сам-на-сам, а ти прочитай і подумай, чи готовий ти віддати своє життя служінню до смерті лише нашому Богові та народу українському, зваж, чи готовий ти витримати найтяжчі тортури, знущання, смерть, чи готовий бути повішеним, розстріленим і не зрадити?..»
Я сказав «так» і, підвівши погляд, побачив уже приготовлений чистий вишитий рушник, дві свічки й хрест... Ми обоє вклякли на коліна, спільно помолилися. Любомир узяв голку, всунув у вогник свічки, кілька разів подмухав, на моїй лівій руці проколов вказівний палець, так само зробив і собі, притулив свій палець із кров’ю до мого проколотого і проказав: «Боже, прийми нас як кровних братів служити вірно нашій присязі...»  І Любомир з Петром обнялися. Тричі, по-козацьки....
Петро Войновський мріяв вчитися і вступив до військової академії. Статний, здібний, вольовий хлоцець впадає в око начальникові школи, який не проти мати  такого зятя для своєї доньки-красуні. Потрібна лише єдина умова - змінити прізвище Войновський на більш румунське – Войнеску. «І тато, певне, що відмовився...» - розповідає пані Оксана. І в нагороду йому Бог послав маму – Наталку з роду Нижанківських.
«Я гостював у знайомих. Несподівано побачив на піаніно знімку, якої раніше не було. На мене дивилася дівчина в українському вбранні. Вона була така гарна, в її погляді було стільки доброти й світла, що я зрозумів – це на мене дивиться моя доля...» Наталка Нижанківська співала в хорі Львівської опери, її сестра була балериною-солісткою на  цій же сцені, батьки – також професійні театрали.
... У 1940 році, коли на Буковину прийшли «визволителі», почалися масові арешти, за грати потрапляє й тереновий провідник ОУН, отаман Буковинського куреня Петро Войновський, більшість членів якого загинуть  в Україні в 1941-1944 роках, а невеличка його частина, що потрапить до Франції, рішуче перейде на бік легендарних «макі» - французького руху Опору...
«Ми не хотіли бути сліпим знаряддям у руках німецьких завойовників, ми вимагали рахуватися з нашими національними інтересами»,- напише у своїх спогадах Петро Войновський. А найомріянішим національним інтересом полковника Войновського була єдина, соборна, незалежна Українська держава.
Колона, яку він, як тереновий  провідник ОУН на Буковині, привів до Києва, налічувала 820 осіб. «Першим ішов хор, далі сотня за сотнею, в кожної синьо-жовтий прапор, один чисто-синій із золотим тризубом... Коли ми підійшли до Святої Софії, я скомандував: «Курі-і-і-нь! Ліворуч почесть да-ай!» І ми віддали шану українській святині...»
На майдані, де стояли члени президії Української Національної Ради, серед яких Олег Ольжич, Олена Теліга, командир з почесною сотнею склали присягу на вірність Україні...
Відроджувалася Українська автокефальна православна церква й їм здавалося, що вслід за нею постане й Українська держава. «Пригадую, як висвячували в єпископи Степана Скрипника, який після постригу в монахи нарікся Мстиславом. Посвята цієї особи носила глибоко символічне значення, адже Степан Скрипник був  племінником Симона Петлюри, сином рідної його сестри.  Висвята відбувалася в Андріївській церкві, на підступах до неї я розташував свої сотні, сам із сотнею чатував нагорі, де колись стояла Десятинна церква...»
Однак їхнім мріям не суджено було здійснитися. Жорстокий терор проти українських націоналістів охопив не тільки Київ, а й усю територію України.
У Києві, в чекістській катівні, тереновому провіднику Войновському довелося витерпіти немало: його роздягали, розпинали на хресті, вставляли у тіло металеві стрижні й тортурували електричним струмом. Але він, як і його діди-прадіди, як і батько, як і вуйко, був незламний. Його можна було тільки вбити, схилити ж до зради – ніколи. Хоча зрадників на його шляху не бракувало...
«Мене виховали тортури - румунські, большевицькі, фашистські...», - признавався провідник Буковинського куреня у своїх споминах, якому поталанило більше, ніж  його побратимам Олегу Ольжичу, закатованому в концтаборі Заксенгаузен,  чи Олені Телізі, чиє життя разом з десятками інших націоналістів обірвалося в Бабиному Яру. «У нашому родинному альбомі зберігається світлина, на якій мама з Оленою Телігою йдуть Львовом. Молоді, вродливі, модні, обидві в стильних беретках на вухо...» - каже пані Оксана, а в мене перед очима чомусь постає зловісна яма Бабиного Яру – останній прихисток Олени Теліги...
Гестапівці, коли Петро Войновський потрапив до їхніх рук, кинули його спочатку до концтабору в Берліні, потім в Монтелупи, потім до концентраку в Лібені. І знову допитували, вимагали, мучили, катували. Хтозна, як би склалася його доля, якби не закінчення війни. Лікар, який обстежив прикутого до ліжка пацієнта, був немилосердно відвертим, відповідно до воєнного часу: поліневрит, параліч, атрофія нерву спинного мозку, ліків для такої недуги немає... І прикутий до ліжка полковник лишався сам-на-сам з невеселими думами: «Як жити далі?», «Де дружина, донька?», «Чи живі?»
Коли він дістанеться красуні Праги, пригорне до себе Оксанку й заплаче, дружина Наталка тихо обніме його за плечі й скаже:«Петре, ти мужній, тобі сльози не личать... Бог милостивий... А я тебе ніколи не лишу...» Ці слова дружини стали для нього найцілющішими ліками...
Бог справді був милостивим до полковника Войновського. Коли він зробить перші несміливі кроки, медсестра, яка це побачить, підбіжить до нього й поцілує його ноги. Коли  29 квітня 1949 року їхній іммігрантський корабель прибуде до Нью-Йорка, він дякуватиме Богу, бо сотні його побратимів не доживуть до такого дня. Коли його дружина Наталка на схилі літ на десять довгих років випаде з повноцінного життя, він хвалитиме Бога за те, що дав йому сили доглядати за нею, годувати з ложечки й оберігати, немов дитину. Коли на його родовому обійсті в  Кергонксоні освячуватимуть церкву-пам’ятник, яку він власними силами й за власний кошт збудував в пам’ять про членів УВО, ОУН, Буковинського куреня та всіх борців, які загинули за волю України, дякуватиме Богу, що він дав йому сили «здвигнути цю вояцьку святиню».
6 квітня 1996 року полковника Петра Войновського не стало.
Якби на планеті справді був Музей Людей і потрібен був взірець людської віддасності й віри, то промовистішого, ніж рід Базилевських не знайти.
Про отця Володимира Базилевського, батька отця Юрія, легенди розповідають до сьогодні. Розказують, що одного разу, після довгої всеношної служби, син, жаліючи 90-літнього батька, лагідно запитав його, чи не хоче він прилягти відпочити. На що отець Володимир відповів: «Юра, якщо ти стомився, то піди приляж - відпочинь...»
Отець Володимир Базилевський  22 роки був настоятелем Української православної катедри Святого Володимира, що на 82-й вулиці в Мангетені. «Тато  правив до 93-х років, а вже на 94-му я його возив щонеділі до церкви причащатися...» - згадує  його син, отець Юрій. «Добрішої й милосерднішої людини в світі я не зустрічала, - розповідала нам донька отця Володимира Базилевського Інна. – А коли знову почали приїздити люди з України, він вважав, що кожному треба допомогти. А люди приїздили різні й багато хто тією його добротою зловживав...»
Ці відданість і вірність, напевне, також закладені в генетичний код Базилевських.
«Мій тато  Володимир родом з Полтавщини, з села Чорнофедорівки Опішнянського району. Його батько, мій дід, отець Іван був настоятелем місцевої церкви. Але прийшли большевики й позачиняли багато церков. Священики  розбіглися, хто куди, а він залишився. «Чому ж ви не втікаєте, отче? – бідкалися парафіяни. – Втікайте, може, дасть Бог, хоч Ви врятуєтеся!..» Але він з рідної землі нікуди тікати не збирався, рідної парафії  не полишив, вірячи, що на все воля Божа... Й зостався зі своєю паствою».
... Отця Івана більшовики забрали прямо з вівтаря, і його слід назавжди загубився в жорстоких сибірах... «Коли в 1995 році ми з Оксаною поїхали в Україну, я дослужив його службу в тій самій церкві, з якої діда забрали... Довершив його службу. Бо так  має бути... Служба Божа має бути закінчена...»
По щоках отця Юрія котяться сльози... Червона колісниця більшовицького терору й смерті безжально пройшлася по роду Базилевських. Найстарший брат отця Володимира Микола в 17 років утік з хати й пішов до українського війська воювати. Отець Іван забрав неповнолітнього сина назад додому, а вже коли йому виповнилося 18, Микола знову пішов «до Петлюри» й загинув на фронті. 
«Мій тато поїхав на Харківщину, щоб бодай якось врятуватися. І в місті Барвінковому познайомився з моєю майбутньою мамою Енліконідою, яку всі називали Оленою, - розповідає Юрій Базилевський. - Кажуть,  що на Харківщині все зрусифіковане, це неправда. Вже в 1990-ті роки ми з Оксаною їздили в Барвінкове, хотіли знайти папери про шлюб моїх батьків. То там усі розмовляли з нами по-українськи. Барвінкове – це не тому, що там все уквітчане барвінком, був такий козак Барвінко, в місті навіть стоїть йому пам’ятник. От на честь його й назвали це містечко.
Потім жили на Полтавщині, тато знайшов працю в університеті, але як дізналися, що він син священика, то відразу ж його викинули звідти. Мама вчителювала в селі, поблизу Харкова, а тато працював креслярем.
Одного разу, коли мені було 4 роки, НКВД прийшло перевіряти, робити трус - перерили всю хату, але нічого не знайшли. У 30-ті роки в кожному домі був підручник з портретами совєтських вождів. Але почалися «чистки», боротьба з «ворогами народу». Тільки  тато чув по радіо, що хтось оголошений зрадником, зразу ж вирізав з книжки його портрет. Бо інакше її власника могли також оголосити «шпигуном» чи «ворогом народа»...
Пригадується, як після нью-йоркської прем’єри опери «Голодомор. Червона земля» Вірка Балея, виходячи разом з театру, поцікавилися в отця Юрія враженнями.
«Ця опера про мене», - все, що знайшовся тоді сказати. Ми не стали розпитувати, чому. Й зрозуміли лише тепер – Юрій Базилевський народився в тому страхітливому 1933-му році, дивом вижив і дякує Богові за кожен прожитий день. А завершивши свою інженерську кар’єру, висвятився на священика, хоч мріяв про цю дорогу самопосвяти з молодих літ. Щоб продовжити священичу династію, щоб продовжити справу діда й батька, щоб плекати в людях віру й любов. Як просив у своїх споминах-заповіті полковник Петро Войновський. І як завжди вчив його батько - отець Володимир, син отця Івана Базилевського.

Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський

Нью-Йорк – Кергонксон - Нью-Йорк

ПАТРІАРШИЙ ЮВІЛЕЙ

На цю розмову ми напрошувалися місяців зо три, але Микола Галів був невблаганний. Підходили і з одного боку, і з іншого, і публічно, і приватно – безуспішно. «Я людина маленька, труди мої скромні, пишіть про інших...» - повторював він.
- Але ж Ви не заперечуєте, що зріст людини вимірюється не від землі до маківки, а від маківки до неба!
- Не заперечую, - розсміявся пан Галів і таки запросив нас минулої неділі до себе в гості.
Господар зустрічав нас по-українськи, по-патріархально-українськи, якщо точніше. Ледь переступивши поріг, ми були запрошені до столу. Так колись велося в наших селах – людині, навіть незнайомій, яка зайшла до хати, привітавшись, вклонившись образам і перехрестившись, давали спочатку їсти-пити, а тоді вже запитували, чого й по що прийшов. Ця до щему рідна патріархальна шанобливість, на жаль, змаліла, особливо в сучасному споживацькому світі й стала чимось на кшталт антикваріату. Микола Галів свою християнську шанобливість виніс з рідної хати, з батьківського порогу, і найперше – від своєї матері.
- Коли я пішов до першої кляси, вчителька запитала, як звати мою маму.
- Мама, - відповів я.
- Я знаю, що твоя мама – це мама, але як вона називається?
- Мама! – голосно повторив я й мало не заплакав. Я справді не розумів, про що вчителька так допитується, бо в нашому селі батьків називали «мама» й «тато» й на «Ви», а сусідів – не пані чи пан, а «матуся» й «татусь» і лише після цього додавали прізвище. Така була етикета. Коли я покидав рідний Літин, чи точніше, мене забирали з села, я інакше не звертався до людей як «матусю» чи «татусь»...
Якось нью-йоркський український фестиваль звів нас «за варениками». Яким же було наше здивування, коли серед жіночого царства побачили й Миколу Галіва - він не просто ліпив вареники, а «творив» їх «з віночками», з фігурними «берегами» - мистецтво, яке, правду кажучи, під силу далеко не кожній господині. Тоді він віджартувався, що, мовляв, навчило саме життя, бо в їхній родині було лише двійко дівчат й п’ятеро хлопців, то ж треба було вміти робити будь-яку жіночу роботу.
Доля не була милостивою до хлопців із селянської родини Галівих, з галицького села Літин, що на Дрогобиччині, синів Теклі й Михайла.
Один помер ще в голодні роки. «Багато хто не знає, - розповідає нам Микола Галів, - але в 1941-1942-х роках у наших краях був страхітливий голод. Село накрила велика повінь, все, що було на полі, пропало, люди ходили пухлі. Німці нам не те, що не помагали, а відбирали останнє, що люди виміняли десь на Поділлі чи в Польщі. Хоч бери шнурок - та й вішайся. Я до сьогодні пригадую, як їв той гливкий хліб з овса й остюки застрявали в яснах...» Вже пізніше, в німецькому таборі, коли видаватимуть пайку й за нею потрібно буде вишиковуватися в чергу, йому завжди здаватиметься, що черга закінчиться якраз перед ним і йому не вистачить хліба...

Другого сина - Михайла арештували в Дрогобичі й про нього довго не було нічого чути, аж з роками він озвався з далекої й холодної Мордовії, де відсидів у сталінських «артеках», де після звільнення одружився й рано помер. Третього – Онуфрія, як прийшли «другі совіти», забрали до війська й він загинув на фронті, десь на півночі Польші. Четвертому – Іванові, думали, поталанило найбільше, бо по сусідству з їхнім  селом було давнє поселення німців й він працював для тамтешнього німця-господаря, але «совіти» також забрали його до війська. Іванові й справді поталанило, він вижив, по війні повернувся додому й господарював у рідному селі.
А Миколу Галіва арештували в 1942-му. Він сидів у хаті, читав книжку, готувася до вистави, яку планували грати в селі, коли у вікно хтось постукав... Німецька поліція, крім Миколи, забрала ще двох літинських хлопців до районної управи,  звідти - до Львова, а далі - до Німеччини... Маховик запрацював й, здавалося,  дорогам, потягам, таборам, в’язницям і камерам ніколи не буде кінця.
- Нас привезли до Ляйпцігу й примістили в таборі, але невдовзі нам вдалося звідти вибратися й потрапити до Берліну, але там нас знову заарештували й посадили до в’язниці, - згадує Микола Галів. – У тюрмі було чотири поверхи, маса народу – французи, бельгійці, поляки й... легіони блощиць та вошей, які покусали мене так, що я був весь у струпах. За кілька місяців віддали до іншого табору, поза Берліном, й звідти нас вже забирали до примусової праці. З примусової праці нам також вдалося втекти, а земляки, яких ми зустріли, допомогли нам дістати харчові картки...
Одного дня в газеті Микола Галів натрапив на оголошення про те, що якийсь полковник Терещенко набирає бажаючих стати парашутистами, щоб потім засилати до України. І вони з приятелем вирішили, що спробують, де вже стрибнуть з тим парашутом, там і стрибнуть, головне, щоб на своїй землі, бо жили тоді мрією повернутися додому.
- І ви стрибали з парашутом?
- Я ніколи парашута у вічі не бачив, - сміється пан Галів. – Нам дали дах над головою, харч, ми робили різні фізичні вправи, жодного разу не тримали в руках зброї й на тому наша кар’єра парашутистів закінчилася. Зрештою, нам сказали, що треба виїздити з Берліну й ми опинилися в Чехословаччині.
Він не знав, яке на нього чекає майбутнє. Драматизму ситуації додавав й той факт, що відданий приятель Михайло захворів на тиф, його забрали до шпиталю й Микола Галів залишився сам. Хоча був він тоді не Миколою Галівим, а Миколою Співаком. Потім був ще один табір, і ще один, в одному з яких він «підчепив» коросту. 
- Одного дня я довідався, що є можливість спробувати пробратися на Захід –такого-то дня відходить транспортне авто. Я не мав нічого – ані валізки, ані грошей, але вирішив, що поїду. Вискочив на те авто, але хтось показав, що я тут чужий і мене за шиворот скинули з нього. Але я обкрутився довкола й знову заскочив, мене не завважили, авто рушило, так я потрапив до Мюнхена. А той чоловік, що скидав мене з авта, став мені пізніше найближчим другом. 
Мюнхен, Регензбург, Баварія зіграли в житті Миколи Галіва особливу роль.
У Регензбурзі він закінчив Український технічно-господарський інститут, у Мюнхені – Український вільний університет. Очолював канцелярію Української студіюючої молоді, був скарбником Української соціально-харитативної служби, працював у мюнхенському журналі «Фенікс»,  редакціях газет «Сучасна Україна», «Українська літературна газета»...
Коли біженці з таборів ДіПі масово вирушали до Америки, Канади, Австралії, Микола Галів не їхав – він все ще мріяв повернутися в Україну.  
- Залишалися похідні підпільні групи, яким було доручено розвідати, що відбувається на рідних теренах,- згадує він. – І це була ціла історія. Ходили чутки, що колишній підпільник на ім’я Ляпінський, хотів дістатися на Захід, але його разом з групою спіймали десь на території Чехії й він пішов на співпрацю, створив бутафорну ОУН і через неї йшли наші люди, не розуміючи, що насправді потрапили в засідку. І наше підпілля вирішило відрядити Богдана Камінського, «Дона», який мав перевірити всю цю інформацію. Його спіймали, засудили до страти, а пізніше замінили пожиттєвим ув’язненням...
Микола Галів був тоді крайовим провідником юнацтва ОУН на Західну Німеччину, провідним членом ОУН за кордоном (ОУНз), довголітнім членом її Політичної Ради – організацій, які на певному етапі розійшлися  з політичною лінією Степана Бандери.
- На яких засадах? – цікавимося.
- У 1953-1954 році була телеграма чи лист з краю від «Леміша» – Василя Кука, щоб провести спільну конференцію й полагодити конфлікт, який стався в 1948 році. До тієї трійки належали Степан Бандера, Зіновій Матла і Лев Ребет. Бандера і Матла, з одного боку, Ребет – опозиція, з боку Української Головної Визвольної Ради (УГВР). І вони ніби-то домовилися, й підписали певну угоду. Ми вже й запивали її, і співали, і раділи. Але раптом Бандера відмовився від свого підпису, Матла пішов з Ребетом і так утворилася «двійка». Звідси й термін «двійкарі» - крило, яке пішло за Зіновієм Матлою та Левом Ребетом. Від того починається й середовище УГВР, а пізніше ОУН-з (тобто, ОУН за кордоном). Але сьогодні ОУН, як на мене, не має майбутнього у своїй первісній формі, це вже історія...
Ми слухаємо сповідь цього немолодого вже, але який зовсім не не виглядає на 90-літнього, чоловіка й уявляємо, скільки поневірянь, страждань і болю довелося пережити йому і його поколінню. Коли ми вперше познайомилися з паном Галівим, то ні за що в світі не сказали б, що це селянський син з бідного галицького села. Своєю поставою, манерами, ерудицією він справляв враження представника «блакитної» крові, який отримав блискучу освіту й блискуче виховання. Він і справді енциклопедично освічений чоловік. Але за цим стоїть титанічна праця й повсякденна самоосвіта. Книги, яких він, незважаючи на лиху годину, перечитав силу-силенну, – ось його головні вчителі.  
Він емігрував до Америки в 1956 році. Спочатку приїхав до Гарізбургу в Пенсильванії, там працював креслярем. У 1962 році переїхав до Нью-Йорку, бо тут була праця. Працював чверть століття  головним редактором журналу «Патріархат», багато років поспіль – директором канцелярії  Наукового Товариства ім. Шевченка у США. Жив і живе українським громадським життям. Болі громади – його болі, її радощі – його радощі.
Якось ми зустрілися на концерті в Українському Інституті Америки, а до того бачилися на виставці в Українському музеї, а до того - на мітингу біля ООН. І це все протягом одного дня. «Ви на скількох імпрезах були сьогодні?» - перепитав нас пан Галів. «На трьох», - відповіли. «А я на чотирьох, ще встиг і на лекцію в НТШ...»
Говоримо про життя. Про те, чи відчуває вік і він каже, що відчуває, бо вже не може грати у теніс - немає партнерів. Допитуємося про секрети його молодості...
- Я ж хотів заховатися, тішити себе, що я все ще молодий, - усміхається у відповідь він. – А ви взяли мене й розсекретили...
Говоримо про віру, надію й любов. Про те, що він дуже віруюча людина й  прийшло це з роками чи з молоком матері?
- Думаю, що це від мами. Завдяки мамі я живу. І взагалі, те, що я сьогодні живу – то є Боже диво. Мені розповідали, що в дитинстві, коли я був маленьким, все було приготовлене на мій похорон. У нас в Літині для такої оказії приготовляли спеціальну позлітку, дуже делікатний блискучий папір, схожий на целофан, у який завивали дитину, якщо вона помирала. Але позлітка не знадобилася. Сталося диво - я вижив. Тому кожного дня ходжу до церкви й дякую Всевишньому за кожен прожитий день...
Пан Галів вимовляє ці слова, і ми бачимо, що на його очах з’являються сльози. Це сльози вдячності Всевишньому, який провів його крізь життєві бурі й смерчі, крізь жахіття війни аж до славного Патріаршого ювілею.

КЛЮЧІ ВІД ЇХНЬОЇ СВІТЛИЦІ

Спочатку я почула її голос й, зовсім не знаючи хто вона й звідки, подумала, що в цієї жінки голос вчительки, улюбленої вчительки, з тих, які западають у душу й який учні потім пам’ятають усе життя. Й, озирнувшись на той голос, побачила жінку невисокого зросту, на вигляд француженку, делікатну і з шармом, як сказали б у Парижі, й якби не гарна українська мова, подумала б, що вона справді з якого-небудь Champs-Elysеes de Paris.

I яким же було моє здивування, коли з’ясувалося, що вона не просто вчителька, а професор університету, доктор філологічних наук. І вже зовсім приголомшило – мати шістьох дітей  - п’ятьох доньок і сина. Та ще й яких! І остання крапля, яка просто примусила напроситися в гості – 12 вересня цього року вона відсвяткувала  60 років свого подружнього життя.

Марія та Ярослав Кіцюки – люди добре знані й шановані серед української громади Йонкерсу. Вони не приховують свого віку, а коли називають цифри 80 і 90, то відразу ж хочеться вигукнути: «Не вірю!». Бо щоб повірити, треба вчитатися в їхні долі.

Доки ми піднімаємося крутими сходами на третій поверх їхнього дому, пані Оксана, найстарша донька Марії та Ярослава Кіцюків, згадує добрим словом свого діда по маминій лінії, який колись придбав цей дім і полегшив життя всій такій великій родині.

- Відразу по приїзді до Америки,- каже пані Оксана,- дідо знайшов собі працю і то не одну, а дві й так заробляв на життя. Також у банку він залишив 5 долярів, коли виїжджав з Америки, а коли повернувся сюди знову, то на нього чекав цілий скарб - майже 50 долярів... Теодор і Анна Коцури, наші дідо й бабця, познайомилися в Америці, хоч походили з одного села. Одружилися в українській церкві Святого Михаїла в Йонкерсі, де пізніше повінчалися наші батьки й ще троє їхніх дітей...
- І як Ваші батьки справляються з такими стрімкими сходами? – напевне, не зовсім чемно  запитую, коли ми нарешті піднімаємося на саму «вершину» - третій поверх й заходимо до світлиці.
- Та то добра руханка,- чую у відповідь звідкись також знайомий голос господаря дому пана Ярослава Кіцюка й пригадую, що ми вже не раз і не два зустрічалися на різних українських імпрезах. А сама думаю, що ці круті сходи подібні до їхньої долі – нелегко було підніматися життєвими крутогорами, але робили вони це з величезною гідністю, і Всевишній винагородив їх радощами, заради яких людина приходить у цей світ і живе: гарні батьки, успішні діти, щаслива родина...
Але так було не завжди.
- Усі матері в усі часи й, напевне, на всій планеті однаково важко переживали й переживають розлуку зі своїми дітьми, - каже пані Марія Кіцюк, - Наша мама, бувало, наспівувала нам пісню, яку склала її мама, коли вони з татом на початку  ХХ століття вирушили до Америки на заробітки:

Відколи моя дітина пішла в Америку,
Тяжку тугу за нев маю, на серці велику.
Ідуть свята Різдвянейкі, в вікно виглядаю,
Чи йде моя дітинойка з далекого краю.
Ой, не їде, ой, не їде, то ї не виднейко,
Бо на лід не перемерзло широке морейко.
Ой, широке море, море, то ми серце коле,
Бо не може ся дістати дітинойка моя.
Ой, Боже мій, милосердний, святий Миколаю,
Допоможи ся дістати з далекого краю...

Мати вимолила, виплакала своїм дітям дорогу додому, й вони в 1914 році повернулися назад. Заможні й щасливі. Придбали землю, поставили гарну хату, лазню, стайню, стодолу, кузню, прикупили 300 моргів лісу й навіть авто... Але невдовзі настав триклятий «золотий вересень» 1939 року і одним розчерком усе перекреслив. З приходом «совітів» у заможній хаті Коцурів розкватирувався штаб Червоної армії, а наприкінці листопада, проти зими, родині дали 24 години на збори й викинули з хати геть.
- Тоді мама й тато, аби вберегти своїх дітей, примістили кожного з них в іншому місці, - згадує пані Марія. - Одну доньку в одному селі, другого сина – в другому,  третю – в третьому... Мене – аж у Бориславі, в родини чоловіка старшої сестри. Тато пішов у село Чорне іншого повіту, де ніхто не знав, що він “буржуй” і там працював, як звичайний робітник, а мама, не маючи пристанища, ходила пішки від села до села, від однієї дитини до іншої...  Так тривало більше року.
Німецько-радянський фронт наближався. Ніхто не хотів вступати в ту саму річку вдруге – опинитися «під большевиками» ще раз, тому 30 червня 1944 року Коцури спакували фіру й вирушили на Захід, розділивши долю, біди й жахіття політичних втікачів воєнного лихоліття. Сина ж Миколу, який вирішив залишитися вдома, нова влада відправила в протилежному напрямку - на Колиму, присудивши тільки за те, що любив Україну, 9 років каторги на магаданських золотокопальнях із забороною після звільнення оселятися в Україні...

У пана Ярослава Кіцюка - своя доля, не менш драматична.

Народився в Коломиї, на Гуцульщині, а коли виповнилося шість місяців, батьки переїхали до Львова й оселилися на Богданівці.
- Мама оповідала, що в родині було дві книги – Біблія і «Житіє святих» у золотій оправі. Там була записана також родинна хроніка. Батько  Іван читав ці книжки дітям. Після смерті матері вони пропали – порозкрадали люди, - згадує Ярослав Кіцюк.  - Всі ми ходили до Рідної школи імені Бориса Грінченка, що містилася на вулиці Городецькій. Це була приватна українська школа, за яку треба було платити, бо держава не фінансувала українські школи.  Були державні безкоштовні, але польські. Мама все з гордістю згадувала, що “мої діти не ходили ані години, ані півгодини до польської школи, а ходили до своєї рідної“. Нелегко було батькам платити, бо не було чим. Мама вишивала, щоб тим віддячитися вчителям, які не раз вчили й задармо. Батько був майстром кераміки. Працював викладачем у технічній школі, але тому, що не захотів змінити віру й записатися римо-католиком, з праці його звільнили. В родині підростало четверо дітей, яких потрібно було годувати й батько заробляв на прожиток тим, що малював реклами кіноафіш. Пробував заснувати власну керамічну майстерню, але втримати її було дуже важко.
Довідавшись про бідування талановитого майстра, на допомогу прийшов митрополит Андрей Шептицький - допомагав фінансово, скільки міг. Щоб якось віддячити, батько зробив велику вазу, розписавши її гуцулами, що танцюють, й подарував владиці. Батько пішов молодим з життя - далися взнаки війна (він воював у австрійсьому війську) й поневіряння та приниження, які довелося пережити. Нужда та праця молодим загнала його в могилу - 1 листопада 1940 року батька не стало.
Друга світова війна принесла нові поневіряння. Славко Кіцюк, закінчивши якраз перед початком війни торгівельну школу й торгівельний ліцей й не маючи засобів до існування, ходив пішки від села до села, вимінюючи речі на харчі. Пошуки праці привели його до містечка Бібрка, поблизу Львова, де працював понад два роки головним маґазинером і бухгалтером у млині й мав можливість допомагати родині харчами.
- До млина в Бібрці привозили молоти збіжжя й для вояків УПА, - згадує він. - Робити це потрібно було дуже обережно, щоб не дізналися німці. Коли ж подальший побут у Бібрці став для мене вже дуже небезпечним, я заявив зв'язковим, що вирішив йти до УПА. Поїхав ще раз до Львова, щоб побачитись із ріднею. Попрощався, але нічого нікому не сказав... 8 травня 1944 року селяни, які приїхали по збіжжя, відвезли мене до села, де був збірний пункт й уже чекало ще семеро хлопців. По дорозі до нас приєднувалися інші й назбиралося до 60 вояків. По кількох днях нас відвезли на Самбірщину ...
Тоді, в 1944-му, він навіть не здогадувався, що минуть роки і цей край стане для нього рідним.
- Ми познайомилися біля церкви Святого Юра в Нью-Йорку,- по-молодечому усміхається пан Кіцюк. – Марійка приїхала до Йонкерсу з моїм товаришем, також упівцем. Вона тоді ходила до Hunter College, де я не раз її пізніше зустрічав...
Коли діти жартома кажуть батькові, що то було кохання з першого, нью-йоркського, погляду, він так само по-молодечому усміхається й каже: «Е, ні-і!
Перший раз я побачив Марійку в Топільниці ще в 1944-му й потім шукав за нею  по всіх европах і америках, аж поки не знайшов у Нью-Йорку...»
У тому жарті є велика доля правди.
- Я родом з Топільниці, що на Самбірщині - підхоплює розмову пані Марія. - З двох сторін наше село оточували гори. За одною горою було село Лопушанка, а за другою - Лужок, а далі Тур’я, Недільна... Там Українська Повстанська Армія мала свій штаб. Славко каже, що був у тих сторонах на вишколі, коли пішов до УПА, й, мабуть, там мене бачив, тому, як шукав жінку, то знав за ким шукати...
...Пані Марія показує унікальні записи... «Стрілецьким рядом виходимо, залишаючи табір. Я йду останній. Оглядаючись крізь рідкий спалений ліс, видно ще слабо полум’я горіючої ватри, а при ній чорні сильветки повстанців, але і те за хвилю зникає. Лишається темний ліс... Приносять амуніцію. Я розділюю її поміж всіх. Кожному припадає 40 штук набоїв, які розміщуємо по кишенях, бо в торбах вже нема зовсім місця...», - записав у своєму щоденнику  2 липня 1947 року Ярослав Кіцюк, він же Щербатий, бунчужний сотні Бриля.

Для нього та його побратимів війна не закінчилася ані в травні, ані у вересні 1945-го, вони не хотіли вірити й не вірили в «большевицьку перемогу» аж до літа 1947-го, аж доки не прийшов наказ залишати рідні землі й вирушати Великим рейдом на Захід.
- Наша сотня мала пробиватися на захід до Німеччини, яка після капітуляції була поділена на чотири зони й була окупована американцями, англійцями, французами й совєтами. Одну групу очолив Сагайдачний, другу - Спартак, а третю - чотовий Довбуш. Я був у групі Сагайдачного. Нас було 11 друзів, - замовкає на мить пан Кіцюк. – Сагайдачний Роман Боднар, сотенний по смерті Бриля, походив із села Смереків, недалеко від Жовкви, помер у Йонкерсі 7 червня 2002 року; Семенів - Зенон Соколюк, політвиховник сотні Бриля, з Сокальщини, пiзнiше прoфесoр Українського Вільного Університету, помер неспoдiванo в Мюнхенi 2 сiчня 1998 року; Соя - Іван Гарвас, помер на Флориді, пoхoваний в Чикаґo; Гай – ройовий сотні Бриля, пoхoдив з Жoвкiвщини, йoгo вислали в Україну, де вiн пропав безвісти; Хома – Іван Іванчук, кулеметник, помер в Ірвінгтоні, штат Нью-Джерзі; Моряк – кулеметник, пoхoдив з Жoвкiвщини з села Кoпанка, помер в Нью-Йорку; Остап – Василь Левицький, помер в місті Трой, штат Нью-Йорк; Сивий пропав безвісти під час рейду в Австрії; Бляхарський помер в Чикаґо; Жук –  стрілець у сотні Бриля, виїхав до Арґентини чи Бразилії. І я –Щербатий, Ярослав Кіцюк, політвиховник сотні Глухого, бунчужний сотні Бриля...
Польща, Чехословаччина, Австрія, Німеччина... У травні 1992 року, в рік 50-ліття УПА, ті найщасливіші, кому поталанить дожити до проголошення незалежності України, повторять той Великий рейд, тільки вже в зворотньому напрямку – із Заходу на Схід, завершивши святкування в Києві, Львові та на Волині. Пройдуть тими місцями, де вони, молоді й незламні, готові були згинути в боротьбі за Україну, але не віддати її на поталу ворогам...
Тоді, влітку 1947-го, пробираючись полями й хащами, йдучи у безвість, не раз і не два вони запитували себе: «Куди ми йдемо? Що і хто нас там чекає?»
- Не знаю чому, але коли мене запитували, куди я йду, я чомусь завжди відповідав, що йду до мами, хоч зовсім не знав, де моя мама й де моя родина, з якою розпрощався одного негожого дня у Львові, не відаючи: на дні, місяці, роки чи навічно,- згадує Ярослав Кіцюк.
Але знав Всевишній. 
- Доля привела нас до Авґзбургу. Одного разу я поїхав до Мюнхену, де з’їжджалося багато втікачів з України й зустрів свого вчителя зі школи, який  відразу пізнав мене й, дізнавшись, що я щойно прийшов з рейдом УПА з України, запитав, чи я бачив свою маму...
Час, здавалося, тягнувся вічність, поки Ярослав діставався до Бадверізгофену, що кілометрів 90 на південь від Авґзбургу й постукав у двері будиночку за адресою, яку написав йому вчитель. За якусь мить звідти вийшла жінка, біла, немов горлиця. У тій 47-літній сивій жінці Славко впізнав свою матір.
У всіх матерів світу серце за своїх дітей болить однаково...
Потім були Міттенвальд, український табір Ді-Пі й довга дорога далі на Захід...
Разом Марія й Ярослав Кіцюки виховали шестеро дітей – доньок Оксану, Лесю, Софійку, Наталю, Мартусю й сина Ярослава – добрих, освічених, люблячих своїх батьків й Україну.
... П’ємо каву, смакуємо канапками й тістечками, говоримо про життя. Пані Марія розповідає про йонкерську школу українознавства, якій віддала не один десяток років свого життя, свої професорські студії з англійської й української мов у Києві та Харкові, дітей та внуків. А я все намагаюся розгадати, звідки, з яких глибин у цієї лагідної, делікатної, тендітної жінки з поставою французької  аристократки стільки сил, знань, енергії й таланту? Таланту бути добрим науковцем, дбайливою матір’ю, належною господинею, люблячою дружиною й особою, високо шанованою в громаді.
- Коли росли діти, мої книжки були повсюди: у спальні, біля плити, у пральні... Я дуже любила й люблю вчитися, - усміхається вона. -Для мене наука - це як складанка, з маленьких частинок виходить цілий образ. Коли я приїхала до Америки, то перше, що зробила, записалася до бібліотеки й першу книжку, яку прочитала від початку до кінця, “Key to the Kingdom”, запам’ятала на все життя...
На початках, перші кілька тижнів, п’ятнадцятилітній Марійці у школі навіть тяжко було розуміти, що вчитель говорить, але за шість місяців вона єдина зі своєї школи виграла “a memorable mention” в змаганнях з перекладу з латини на англійську мову, а через рік виборола третє місце на конкурсі есеїв серед усіх шкіл Йонкерсу. А за два роки, коли закінчувала Yonkers High School, стала однією з найкращих учениць міста й належала до Honor Society.
Ті самі чесноти пані Марія зуміла передати й своїм дітям.
...Тим часом на сходах чуються дещо дивні, надто гучні кроки. За кілька хвилин пан Кіцюк не вносить, а вкочує до хати величезний різьблений тризуб. Важко повірити, що він доставив його тими самими «крутогорами» аж на цю «вершину». Його батько був різьбярем і той хист передався синові. Ми всі встаємо з-за стола й підходимо до витвору його духу і рук, немов до ікони. У світлиці настає якась особлива тиша, слова застряють у горлі й хочеться стати перед цими людьми на коліна...

Катерина Боруш

Йонкерс, штат Нью-Йорк

 

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved