ХТО ПЕРШИЙ У ЧЕРЗІ ДО ТРАМПА?

У київських коридорах влади нині розгорнулося справжнє змагання, кого першим всерйоз сприйматиме президент США Дональд Трамп. Недавно лідерка “Батьківщини” Юлія Тимошенко відвідала Вашингтон і, на диво,  перекинулася на молитовному сніданку з Трампом кількома реченнями. Цього стало достатньо, щоб повернувшись до Києва, розповідати всім і всюди, що вона стала першим українським політиком, з яким захотів розмовляти сам Трамп.
Хоч насправді спілкування американського президента з колишнім українським прем’єром носило чисто ритуальний характер і нічого серйозного в тій короткій розмові ввічливості не пролунало. Більше того, злі язики подейкують, що Юлія Тимошенко чатувала на Трампа під дверима чоловічого туалету, аби напевне спіймати там нового американського лідера. Народний депутат України Володимир Ар’єв навіть склав віршик на цю тему: “Хочеш піару – чатуй біля пісуару”.
Чинний президент України Петро Порошенко, якому Юлія Тимошенко сниться ночами в страхітливих снах, пішов ще далі. Його адміністрація для лобіювання інтересів боса найняла компанію BGR Group, засновану колишнім головою комітету Республіканської партії США і губернатором штату Місісіпі Гейлі Барбур.
Ця інформація випливає з документів на сайті відділу реєстрації іноземних агентів (FARA) Міністерства юстиції США. BGR Group подала відповідну інформацію до FARA 1 січня 2017 року і вказала адресу клієнта - "Банкова, 11, Київ, Україна".
Офіційна мета діяльності компанії - "посилення зв'язків між США й Україною та залучення американських приватних підприємців інвестувати в Україну". Зазначається, що Україна платитиме BGR Group щомісяця 50 тисяч доларів принаймні до кінця 2017 року за "розробку та імплементацію" стратегії у сферах розвитку бізнесу й урядових зв'язків, а також за "організацію зустрічей" з впливовими американськими чиновниками. Насправді ж за всім цим стоїть намагання Порошенка будь-що прокласти стежку до Трампа й спробувати покращити свій рейтинг, який упав нині нижче плінтуса.
"Я думаю, росіяни розігрують в Україні довгу гру. Всі знають, що ані Євросоюз, ані НАТО не хочуть, щоб Україна стала їхнім членом. Це занадто бідна, занадто велика і, головне, занадто корумпована країна. З таким рівнем корупції вона ніколи, навіть за найбільш оптимістичного розвитку подій, не стане частиною Заходу. З таким рівнем корупції вона залишиться буферною зоною, яку поступово затягне назад у російську сферу впливу", - написав нещодавно відомий американський політолог Роберт Каплан.
На його думку, Росія може не робити жодних кроків, досить стежити за тим, щоб ситуація в Україні не поліпшувалася, а українці страждали від всепроникної корупції, злиднів і відсутності державних інститутів, які добре функціонують. Іншими словами, основне джерело проблем міститься в Києві і розв’язати їх можна тільки там і не деінде інше. І почати треба з головного – з боротьби з корупцією, яка не дасть Україні ні дихати, ні жити.
На жаль, цього не розуміють корумповані українські владоможці, а тому і вдаються до карикатурних дій, з яких сміється світ. Їм все ще здається, що варто лишень підібратися до тіла американського президента, як до рук самі припливуть і влада, і гроші. А Україна? А дурна Україна, міркують вони, нехай і далі чекає, як з моря погоди, свята на своїй окропленій кров’ю героїв Небесної сотні і воїнів АТО вулиці.
Спалах військового протистояння довкола міста Авдіївки неподалік Донецька засвідчив, що Путін не відмовився від планів розколоти Україну й створити на її тілі дві криваві рани, які ніколи не загояться, - ДНР і ЛНР. З їхньою допомогою Путін розраховує розпочати відновлення імперії на кшталт російської або радянської. Примиритися з думкою, що цього йому не дочекатися, він ніколи не зможе.Нинішній наступ на українські позиції в районі Авдіївки мав перевірити на міць нового американського президента Дональда Трампа. Путін хоче побачити, як реаґує на його витівки новий господар Білого дому, адже попередній обмежувався відмовкою “Ми глибоко стурбовані…” Якщо й цей обере таку саму лінію, Путін піде далі, аж до масштабної війни з Україною й окупації всієї її території.Дональд Трамп же не готовий до відповіді, яку від нього очікують. Він лише два тижні сидить у Білому домі, відчуває шалений тиск лібералів, ще не має повноцінного кабінету, а тому не готовий до відсічі кремлівському диктатору. Потрібно, щоб минув час, аби Трамп відчув себе повноцінним президентом, який має всі важелі влади для того, аби серйозно приступити до розгляду проблеми під назвою “Путін та його політика”.Втім, реальність не дає такого часу. Треба діяти сьогодні, треба негайно телефонувати Путіну й попереджати, що Америка використала тільки 10 відсотків з того санкційного арсеналу, який є в її розпорядженні. Вашингтон здатний за одну добу обвалити курс російського рубля до вартості туалетного паперу. Здатний зачинити перед Росією систему міжнародних платежів SWIFT, що вмить перетворить російську фінансово-економічну систему на подобу економіки північнокорейського “чучхе”. Здатний ще багато чого, про що кремлівський карлик дуже добре знає.Ввести в дію всі ці механізми неможливо, доки в Києві спостерігатиметься подальший розгул корупції. Який сенс допомагати країні, якою правлять бариги! Адже вони й без Путіна доведуть її до цілковитого колапсу. А тому на порядок денний нині висувається боротьба українського народу з нині чинною владою. Або вона припиняє красти, або йде геть. Третього не дано. Якщо у Вашингтоні побачать бодай перші ознаки очищення київської влади від махрових корупціонерів, тоді стане можливим говорити й про дієву допомогу Україні. Зокрема, про поставки летального озброєння для захисту України від путінської орди.Бої під Авдіївкою показали, що українське військо нині зовсім не схоже на те, яке залишив країні Віктор Янукович. Воно боєздатне, вміє не тільки оборонятися, а й наступати. І це відчув ворог. У лавах путінської орди вже немає тих настроїв, які панували ще 2 роки тому – мовляв, та ми їх, цих хохлів, одним парашутно-десантним полком нагнемо. Не нагнуть. І не тільки тому, що наша армія стала боєздатною, а й тому, що на боротьбу з окупантом піднялася вся Україна. У нашого народу є мотивація воювати з путінцями, бо вони захищають від загарбників власну землю, яку Путін мріє перетворити на одну з губерній своєї імперії-стайні.

КРУТИ-ДОНБАС

29 січня виповниться 99 років з того дня, коли молоді українські патріоти прийняли нерівний бій з московськими загарбниками, які сунули на Київ, кров’ю окропивши не тільки сніг, а й запеклу боротьбу українців зі своїм одвічним ворогом – російським загарбником.Після так званої соціалістичної революції 1917 року (фактично це був збройний державний переворот) більшовицький вождь Ульянов (Ленін) обіцяв свободу всім поневоленим царською Росією народам. Але тільки на словах. Насправді ж він послав каральні загони Муравйова, аби ті потопили Україну в крові, але не дали їй відділитися від Росії й створити незалежну державу. Ленін змирився з тим, що від Російської імперії відкололися Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, але він ніколи не мав навіть найменшого плану дати незалежність Україні. Така сутність російських шовіністів. Недарма ж кажуть, російський інтеліґент закінчується там, де починається українське питання.Ленін став могильником української державності, власне, Української Народної Республіки. Створення останньої давало українцям шанс стати господарями на своїй землі. Це аж ніяк не входило в плани Леніна. Для нього та більшовиків, як сьогодні для Путіна, Україна була потрібна як величезне джерело природних та людських ресурсів. Тому незадовго після жовтневого перевороту, 3 (16) грудня 1917 року, Ленін пише демагогічний «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», який наступного дня було ухвалено більшовицьким Совєтом народних комісарів. Спочатку йдуть оманливі ритуальні фрази, що цей Совєт визнає Українську Народну Республіку, її право відокремитись від Росії, а далі «Маніфест» оголошує Українській Народній Республіці… війну. Уже 12 (25) грудня 1917 року в Харкові із санкції Леніна більшовики проголосили маріонеткову Українську радянську республіку. Фактично вперше саме в Україні вони апробували сценарій узурпації влади у непідконтрольних їм державах. Виглядав він таким чином: спочатку оголошується ультиматум легітимним органам влади, майже одночасно з цим створюються маріонеткові владні структури, підпорядковані більшовикам, після чого здійснюється окупація більшовицькими військами потрібної території під гаслом встановлення «народної влади», яку, зрозуміло, репрезентує маріонетковий уряд. Чи не нагадує ця тактика нинішні путінські зусилля знищити Україну через війну на Донбасі?Але повернімося до героїв Крут. Молоді хлопці, деякі з них – майже діти, усвідомлювали, хто такий Ленін і що робитимуть з Україною послані ним війська. А тому, не вагаючись, хоч деякі з них не вміли навіть стріляти, вони стали на бій зі страхітливою ленінською гадиною, яка зловісно вповзала в Україну. Вони тільки-но починали жити, але життя було для них менш вартісним, ніж свобода рідної Батьківщини. І вони виконали свій обов’язок патріотів до кінця, віддавши за Україну найдорожче – власні життя. Цей подвиг – приклад для свіх нас, як треба жити й умирати заУкраїну. А пам’ять про героїв-крутянців залишиться в наших серцях навічно!

MAKE AMERICA GREAT AGAIN!

От і сталася подія, яку з нетерпінням так довго чекали мільйони людей в усьому світі. Одні з надією, інші – з острахом за майбутнє нашої планети. 20 січня на сходах Конґресу склав присягу й виголосив інавґураційну промову 45-й Президент Сполучених Штатів Америки Дональд Джон Трамп. Його велична інавґурація, на яку прибуло майже мільйон осіб, стала новою точкою відліку не тільки для американців, а й для всіх землян. Позаяк Америка була й залишається найсильнішою світовою потугою, від якої залежить мир, безпека й процвітання народів усієї нашої планети.
Образ зухвалого чорта, що невідь звідки прийшов до влади, який створили з Трампа ліберальні ЗМІ та його політичні супротивники, розвіюється нині як вранішній туман. Його кандидати на провідні посади в новому кабінеті на слуханнях у Сенаті продемонстрували всій Америці й світу, що не маріонетки Путіна приходять в Америці до влади, а, навпаки, серйозні, сильні принципами й характерами люди, які не дозволять недобитому гебісту Путіну творити на землі все, що йому заманеться. Замовкли затяті гілларівці, коли номінований на посаду міністра оборони США відставний генерал Джеймс Меттіс заявив на слуханнях у Сенаті, що Росія – це головний ворог цивілізованого світу. Як води в рот понабирали численні гудителі Трампа, коли номінований ним на посаду держсекретаря Рекс Тіллерсон повторив майже те саме. Стало для всіх очевидним, що не пропутінська команда приходить  на зміну боягузливому й украй нерішучому кабінету Барака Обами, який побоявся в дні, коли Україна спливала кров’ю, ставши на кривавий тан з путінською Росією, надати їй бодай протитанкові переносні ракетні комплекси “Джевелін”.
На превеликий жаль, ліберальні ЗМІ продовжують неоголошену війну проти Дональда Трампа замість того, аби гуртувати націю довкола нової влади, щоб Америка справді ставала знову великою. Їх, продажних писак з мільйонними гонорарами, влаштовувала Америка-прохідний двір планети, коли з усіх усюд сюди стікалися шукачі жирнішого борщу, коли деякі американські міста стали нагадувати помийки, а міжнародні аеропорти - летовища країн третього світу. При цьому політика попередніх президентів призвела до небаченого скорочення робочих місць, вивезення підприємств до країн з дешевою робочою силою й відсутністю там будь-яких захисних споруд, що захищають довкілля. На цьому казково збагатився Китай, Мексика, Америка ж з кожним роком ставала дедалі біднішою. Додайте до цього несправедливі тарифи в міжнародній торгівлі, які знову ж таки були вигідні таким країнам, як Китай. Дональд Трамп обіцяє покласти цьому край. Йому вдалося зібрати сильну команду, тепер він очікує підтримки від народу. В тому числі й підтримки від нашої громади, яка налічує в США щонайменше мільйон осіб.
Триває завивання ворогів Трампа, що він переміг виключно завдячуючи путінським гакерам. Але це зухвала брехня. Гакери зламували в США все, що хотіли, вже протягом десятиріч. Під час президентських виборів вони зламали сервер Національного комітету Демократичної партії й оприлюднили підле листування керівника виборчого штабу Гілларі Клінтон Джона Подести, з якого випливало, що до влади рвалася зухвала й цинічна особа, яка заради влади й грошей не зупинилася б ні перед чим.
Втім, і цю сторінку слід перегорнути. Америці й нам, українцям, в тому числі, варто припинити чвари на ґрунті, хто за кого голосував, аби всім миром, всією громадою повернути силу й велич Америки, яка стала для нас другою батьківщиною.

В Україні вибухнув ще один, пов’язаний з фігурою Петра Порошенка скандал. Цього разу один з його колишніх холуїв, народний депутат України Олександр Онищенко, який утік до Великої Британії від правосуддя, заявив, що український президент зорганізовував підкуп народних обранців, аби ті голосували за вигідні йому рішення чи персоналії, був організатором і активним учасником злочинних схем, з допомогою яких розграбовувалася Україна й, нарешті, вів непримиренну (аж до знищення) боротьбу проти своїх політичних конкурентів.Заява ця не перша, але цього разу заявник Онищенко стверджує, що має таємно записані на вмонтований у наручний годинник диктофон розмови із самим Петром Порошенком, які можуть спричинити політичну смерть 5-го президента України й стати підставою для видачі йому “путівки” на років так з 20 в місця відбування покарань для кримінальних злочинців. Здавалося, досить підтверджень, які свідчать про те, що Україна, обравши своїм президентом після Революції Гідності Петра Порошенка, зробила велику помилку. Ан, ні! Не тільки в Україні пригодовані владою деякі пропагандисти й агітатори поширюють, що всі ці скандали вивергаються з надр російської Федеральної служби безпеки (ФСБ), а й тут, в українській Америці, є активні порошенківці, які проводять активну “просвітницьку” працю. До речі, цікаво, що це ті самі особи, які закликали всіх тутешніх українців голосувати за Гілларі Клінтон. Після того, як вони програли, взялися за нового “коника” – все негативне, що пов’язане з Петром Порошенком, - це, мовляв, частина путінського плану “Шатун”, який спрямований на знищення Української держави. Буває, що ці “носії правди” роблять це через свою вроджену тупість, не усвідомлюючи, що жорстоко помиляються. А буває, що навмисно вводять людей в оману, знаючи на 100 відсотків, що Порошенко – це злодій, брехун, цинік та інтриґан, який на крові героїв Небесної сотні прийшов до влади й тепер використовує її для ще більшого особистого збагачення.Насправді ж плану “Шатун” не існує в природі. Це чергова хитра вигадка Порошенка. Він навіть війну використовує для того, аби всидіти в президентському кріслі й далі грабувати України. Саме для того й було вигадано цей міфічний, буцімто путінський план. Але не треба бути високочолим ученим-суспільствознавцем, щоб вирахувати, що це фікція. Адже Путіну не потрібні жодні таємні плани, він і так веде неоголошену війну проти України і його неприхована мета – дестабілізувати ситуацію в Україні, створити там хаос і безлад, захопити нашу країну голими руками й, врешті-решт, відновити Російську імперію. Це очевидно навіть малим дітям. Навіщо ж Путіну ще якісь таємні плани? Це явна вигадка Порошенка, аби відбитись від звинувачень у корупції й пограбуванні України. А ті, хто поширює ці вигадки, працюють на Порошенка.З кожним днем стає дедалі очевидніше, що головна перепона на шляху відбудови України після правління таких діячів, як Кучма чи Янукович , - це нинішній президент Петро Порошенко. А тому не поширювати його вигадки про “Шатун” сьогодні нам усім треба, а боротися за дочасні президентські вибори, аби виправити жахливу помилку, зроблену 7 червня 2014 року, в день виборів 5-го президента України.

ЧУТТЯ ЄДИНОЇ РОДИНИ

У нього гарне козацьке прізвище – Кропива. Йому 24 роки. Два останні він нічого не бачить. Василь Кропива родом із селища Рокині Луцького району Волинської області. Після школи відбув строкову службу в армії, потому працював будівельником, а коли на Донбасі почалася війна, його, 22-літнього, демобілізували першою ж хвилею й відправили на Східний фронт, навіть не видавши бронежилета.

22 травня в бою під Волновахою, після нападу на їхню 51-шу механізовану бригаду, 16 українських військовиків загинули на місці, один помер у шпиталі, 31 отримав поранення. Василю Кропиві осколками понівечило праве передпліччя, ноги й найстрашніше – очі. З того часу він нічого не бачить. Ліве око вже не врятувати, а щодо правого лікарі вселили надію. Однак після операцій в Україні, а потім у Сербії світ до Василя так і не повернувся. Ще одну надію подарували йому американські лікарі. Й зовсім недавно, напередодні Дня подяки, з допомогою доброчинного фонду Rivied Soldiers Ukraine хлопець у супроводі батька прилетів до США. В Детройті на нього чекають нові обстеження й нові операції.

Минулого понеділка, 28 листопада, ми з дружиною попрощалися з покаліченим на Східному фронті солдатом – Василем Кропивою, якого на лікування до Америки, аби повернути 24-літньому хлопцеві зір, привіз з Волині його батько – Андрій Кропива. Перед тим ми возили їх на святкування 90-ліття парафії катедри Святого Володимира, що на 82-й вулиці в Мангетені.Батько із сином полетіли до Детройта, де тамтешні українці намагатимуться їм допомогти потрапити до професійного офтальмолога, який візьметься повернути Василеві зір. Вже наступного після прощання дня ми зателефонували до Детройта й потрапили на нашого давнього знайомого, отця Маріо, який служив колись священиком у Нью-Йорку. Й почули бадьорий і завжди оптимістичний голос отця: “Та все в порядку! Ми їх зустріли на летовищі, погодували, навіть по 100 грамів випили. А нині вони вже в лікаря”. У дружини навіть заблищали на очах сльози від цієї розмови. Воістину, українці – це велика й дружня родина. Куди не закидала б нас доля, ми завжди покладалися на земляків. Пам’ятається, на самому початку 90-х років минулого століття, коли ще всі літали за кордон виключно через Москву, ми вирушили до далекої Арґентини, на запрошення оргкомітету Міжнародного фестивалю танцю. Не знаючи жодного слова по-іспанськи, ми знайшли в Буенос-Айресі тамтешніх українців, і вони в усьому нам допомогли.Ця історія пригадалася, коли ми сиділи в затишній оселі родини Лопухів з Тернопілля й смакували вином. Саме ця родина прийняла батька зі сліпим солдатом, обігріла їх, нагодувала й втішила словами надії. А коли про батька із солдатом довідалася пані Люба Нижник зі Львова, яка мешкає з нами в одному будинку, вона притьмом обдзвонила своїх знайомих і зібрала для солдата, який втратив на війні очі, 500 доларів.Невдовзі зателефонував Володимир Курилик, заступник голови управи парафії катедри Святого Володимира, й повідомив, що громада зібрала гроші для поранених на Східному фронті. Запитував, кому передати. І стало тепло на душі від цієї уваги до тих, хто віддав своє здоров’я за Україну й не бачить нині білого світу. Це означає, що нас, українців, так і не вдалося роз’єднати, попри зусилля гігантської пропагандистської машини Кремля, попри багаторічні спроби нацькувати одне на одного Схід і Захід, православних і греко-католиків, материкових українців і діаспорян.Ні, ми залишаємося одним народом. Саме це відчуття єдиної родини гнало на київський Майдан Незалежності тисячі людей з усіх куточків України, аби взяти участь у всенародному повстанні проти страхітливої чуми – колишніх зеків без роду й племені, які заходилися грабувати Україну.Саме це відчуття єднає нас і сьогодні, коли новітні владоможці повторюють те, що робили до них янучари, - знову грабують нещасну Україну. Треба знову єднатися, треба підніматися на нове повстання, бо не можна терпіти такого, коли прості українці віддають за Україну своє здоров’я, а ці, ненажерливі хапуги, байдужі до всього українського бариги набивають матраци доларами та євро, купують собі за вкрадені в народу гроші дорогезні авта й вілли, яхти й приватні літаки. Цьому треба покласти край! І сумнівів у тому, що це вдасться зробити, немає жодних. Бо ми – українці! Ми довго терпимо, але коли вже нас діймеш, то бережіться. Всім миром, усією громадою візьмемося за справу й очистимо нашу землю від тих, для кого вона стала лишень територією казкового збагачення, місцем безкарного пограбування нещасного народу, який вони стільки разів обдурювали.

ВДЯЧНІСТЬ

Шкода, що немає такого свята в українському календарі. Бо це унікальна нагода подякувати за все Богові й батькам, рідним і близьким, колегам і однодумцям, друзям і соратникам. І просто добрим людям, які пишуть і кажуть нам: “Дякуємо, що ви є”.Зовсім недавно зателефонував до редакції знаний у нашій громаді президент Світової Ліґи українських політичних в’язнів пан Богдан Качор і сказав саме такі слова. З його вуст вони особливо дорогі, бо пан Б.Качор пройшов через усі жахіття нацистських концтаборів, але, проживши на білому світі більше 90 літ, не озлобився, а, навпаки, після усього пережитого став ще добрішим.А буває навпаки. Пише нам якийсь дуже злий пан і вимагає, щоб ми писали те, що йому до вподоби. Хотів він, щоб Гілларі Клінтон стала президентшою, значить і ми повинні були того хотіти. Бажав, аби Дональда Трампа всі висміювали й обпльовували, значить і ми повинні були того бажати. Але так не буває. Причому пише нам цей пан зі страхітливими граматичними помилками, що свідчить про його не дуже велику освіченість, але переконаний, що має право вимагати й розставляти в чужому житті акценти.Втім, День подяки дає нам можливість не тільки подякувати всім за зроблене добро, а й простити тих, хто сіяв досі ненависть. Можливо, почувши чарівне “дякую”, такі люди зміняться, зроблять ревізію своїм вчинкаам і словам. І тоді стане менше в світі зла.Оглянімось довкруги. Довкола нас стільки горя і сліз! Допоможімо, чим можемо, аби люди, яким у даний момент набагато гірше, ніж нам, сказали у відповідь на наше добро: “Дякую”.Напередодні цього прекрасного свята зустріли ми в українському “селі”, що на Другій авеню в Мангетені, воістину святу жінку Дарію Козак-Тимець, яка взяла на себе тягар чужого горя й доглядає, дає прихисток, годує воїна-героя, який втратив на Східному фронті зір. Разом з пораненим вона зі сльозами молиться Богові й просить його, аби дав шанс цьому воїну знову побачити світ, аби зробили йому лікарі операцію й повернули зір. Кожний з нас, хто знає й не знає цієї жінки, нехай підійде до неї й тихо скаже: “Дякую ”.Нехай кожний з нас скаже оте чарівне “дякую” й цьому славному воїну-герою, полковнику Віталію Галіцину, який за всіх нас стояв на Донбасі на перепоні путінській орді, що знову хотіла повернути Україну в своє стійло.Скажімо “дякую” своїм батькам, чоловікам і дружинам, дітям і онукам, рідним і близьким, знайомим і незнайомим. І від цього слова стане світліше на нашій стражденній Землі.Але найперше скажімо “дякую” нашому небесному Творцеві, який тримає нас і наших рідних у своїй опіці, дає хліб насущний і дах над головою, стоїть на перепоні слугам сатани, які хочуть запалити на нашій прекрасній планеті Третю світову війну.Нехай кожний день нашого життя розпочинається й закінчується словом “дякую”. Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За небо в небі, за дитячий сміх, за те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. З Днем подяки!

ЧУЖА Й СВОЯ НОША

Ночі поспіль мене мучить безсоння. З того самого вечора, коли ми з дружиною познайомились з полковником запасу Віталієм Галіциним. Він втратив на донбаській війні зір і тепер мешкає в мангетенському помешканні воістину святої жінки Дарки Козак-Тимець, сподіваючись бодай в Америці знайти лікарів, які повернуть йому велике щастя, дароване Творцем, бачити світ. Він чекає на операцію, яку, можливо, візьмуться зробити американські лікарі.Ми сиділи на кухні пані Дарки й розмовляли з цим мужнім і гарним чоловіком. ледь стримуючи ридання. Він міг би теж накрасти й наскладати мільйони, сховати їх у матрац чи закопати в бідоні десь на городі. Міг би безжурно насолоджуватися життям, їздити Європою, потопати на вкрадені в народу гроші в розкоші, пити, гуляти. Міг би, але не захотів. Не та в нього душа й серце не те. Коли над Україною нависли грізні хмари й путінська орда спочатку загарбала Крим, а потім рушила на Донбас, він згадав про свій фах військовика, який розумів, як обов’язок захищати свою Батьківщину. І добровольцем поїхав на Донбас, аби знешкоджувати заміновані авта й будинки, аби вчити недосвідчених добровольців, як поводитися з вибухівкою, як вижити в пеклі, де за кожним кущем причаїлася смерть. Рятував інших, а врятувати себе й свого найближчого друга не зміг. Під Маріуполем під час розмінування від вибуху протитанкової гранати загинув його друг, а сам Віталій, який стояв поруч, залишився сліпим. У цьому випуску “Нової газети” на сторінці 18 ви прочитаєте, шановні читачі, матеріал про цього мужнього й світлого чоловіка, якому з усіх своїх сил допомагає Дарка Козак-Тимець та її родина. А, прочитавши, подумайте, скільки витерпів цей чоловік, який, попри все пережите, не втрачає оптимізму. І таких, як Віталій, багато. Вони ціною свого здоров’я зупинили поступ путінської орди, а прийшовши каліками зі Східного фронту, відчули себе нікому не потрібними. Й правдами та неправдами через доброчинні фонди, через таких людей, як Дарка Козак-Тимець, намагаються дістатися країн Заходу, аби повернути зір, зробити замість відірваних ніг і рук протези, аби вистояти, вижити й перемогти. Нам, українцям Америки, поталанило. Ми живемо в ситій і заможній країні, на яку ніхто не нападає. Але чи можемо ми бути в ній щасливими, допоки нашу рідну Україну шматує лютий ворог? Чи зможемо спокійно спати, коли поруч з нами живуть ті, які віддали за Україну свої очі, ноги, руки? Давайте допоможемо їм, чим можемо! Давайте приєднаємося до таких, як Дарка Козак-Тимець, і візьмемо бодай невеличкий тягар цієї страхітливої ноші на свої плечі! Їм потрібні гроші, харчі, помешкання, адже чекати на операцію доводиться не один місяць. Їм потрібні поводирі, які зможуть у вільний від праці час прийти й просто погуляти з цим чоловіком на свіжому повітрі. Адже люди, які прийняли їх до себе, нагодували й обігріли, мусять ходити на працю, до школи, й часто буває так, що нікому навіть вивести героя, який втратив зір, погуляти.Ми стільки тратимо коштів на забави, концерти, гулянки. Давайте відкладемо бодай невеличку частину їх тим, хто пролив кров за нашу Україну, намагаючись ціною свого здоров’я зупинити тих, хто вважає, що “такой страни, как Украіна, нє должно сущєствовать”.

ТРАМП ТА МІФИ

8 листопада Америка обрала свого 45-го президента. Ним став нью-йоркський мільярдер,
70-річний Дональд Джон Трамп.  Більшість українців, прозомбована клінтонівською
пропагандою, цього аж ніяк не очікувала. В Україні хтось добряче попрацював,
переконавши всіх, що шанси Дональда Трампа стати президентом, мізерні.
Більше того, цією пропагандою, як з’ясувалося, були уражені й наші дипломати, яким
за службовими обов’язками належить не піддаватися будь-якій пропаганді.
Саме ця ураженість зашкодила визначити правильні орієнтири й дезорієнтувала Петра
Порошенка, з ким саме він мав би найперше зустрітися. Під час відвідин
Порошенком Нью-Йорка для участі в сесії Генеральної Асамблеї ООН він з
допомогою наших дипломатів прагнув будь-що перекинутися бодай кількома слівцями з
Гілларі Клінтон.
Більше того, клінтонівська пропаганда створила міф, що Дональд Трамп – це
маріонетка Путіна і в разі приходу до влади він танцюватиме під дудку кремлівського
диктатора. Повірити в це могли тільки дуже малоосвічені й дуже наївні люди.
Але ж повірили! В Україні не було жодної газети, жодного телеканалу, які не довіряли б
цим фантазіям.
Поразка Гілларі Клінтон була очевидною з самого початку, позаяк американський
народ розкусив її ще в бутність державним секретарем США. Патологічно брехлива,
несамовито жадна, вона перетворила політику на засіб заробляння грошей,
переступивши при цьому закон. Окрім того, Гілларі Клінтон не мала жодних нових ідей,
розраховуючи на продовження політики Барака Обами. А ця політика – це вічний застій
і боягузство перед Путіним.
“Нова газета” з самого початку виборчої кампанії в США безпомилково орієнтувала
своїх читачів на перемогу в кінцевому підсумку Дональда Трампа (почитайте наші
випуски за зиму-весну-літо цього року). Так і сталося. Хоч ми не ідеалізуємо Трампа.
Йому ще треба багато вчитися, аби стати керманичем такої могутньої й велетенської
країни. Йому треба надолужувати провали в освіті, аби навчитися розумітися в
хитросплетіннях світової політики. Але за будь-яких розкладів Трамп – це краще і для
Америки, і для України, і для всього світу. Бо Гілларі Клінтон ми добре знаємо.
Пам’ятаємо, як вона “перезавантажувала”  відносини з Росією  в той час, як Путін
планував зовсім інше “перезавантаження”.
Нинішня виборча кампанія може стати добрим уроком для всіх нас. Не слід сліпо
довіряти тому, що пишуть і показують куплені за гроші Волл-стріт газети й телеканали.
Варто було бодай один раз подивитися випуск новин телеканалу CNN, щоб
переконатися: цей телеканал з потрохами купили люди Гілларі. Або почитати
“Нью-Йорк Таймс” з “Вашингтон пост” на додачу. Їх також купили з усіма їхніми
додатками. На жаль, балачки про вільну пресу в Америці – це також міф. Так само,
як міфом є й те, що соціологія на Заході вільна від “грошових мішків”. Ні, не вільна,
а розглядає виборчі кампанії як нагоду добряче заробити, клепаючи “дослідження”
на будь-який смак.
Отож, будьмо реалістами. Не довіряймося пропаганді. Це допоможе нам обрати 
після Петра Порошенка більш чесного, порядного й патріотичнішого президента.
Кого ж обиратимемо ми після Трампа – покаже час. Тепер все залежатиме тільки
від нього.

БАГАТСТВО НА КРОВІ

Вже кілька ночей поспіль мене мучить безсоння. Після того, як прочитав про підсумки першого етапу електронного декларування статків українськими владоможцями. Деяких з них я знав особисто і кожного разу, коли приїздив в Україну, дивувався, як люди змінюються, коли в них з’являються влада й гроші. Для мене не було великою таємницею, що майже всі владоможці (тих, хто цього не робить, система випльовує) в Україні крадуть, але що в таких масштабах, я навіть уявити собі не міг. Причому помиляється той, хто думає, що крадуть виключно на вищих щаблях влади. Ні, крадуть в Україні скрізь. Навіть люди, які здавалися мені чесними й порядними, насправді виявилися злодіями. Сам клімат в країні такий, що діти мріють стати олігархами, тобто накрасти багато грошей і насолоджуватися життям.Коли це все почалося? Підмурок цієї системи заклав другий президент незалежної України Леонід Кучма. Саме він започаткував ієрархію, на якій на самій вершині стоїть президент, який найбільше краде й дозволяє красти, але менше, тим, хто стоїть нижче. Саме від нього пішло хизуватися дорогими годинниками, змагатися в “крутості” між собою. А “крутість” ця полягала в розмірах площі вкраденого заповідного лісу, кількості поверхів вибудуваних палаців, числі куплених на вкрадені гроші “Майбахів”, “Ролексів”, дорогезних картин. Пізніше найбільш “круті”, за прикладом Табачника, почали красти й скуповувати навіть такі пам’ятки української культури як стародруки, унікальні архівні документи. Причому це “змагання” охопило всю Україну.На жаль, часто в цьому підігрують злодіям при владі й тутешні українці. Нещодавно був шокований, коли на один ювілей однієї громадської організації, як поважного гостя, було запрошено вкрай одіозну особу – народного депутата України Миколу Княжицького, того самого, який через злочинні схеми й підставного американського єврея на прізвище Альтман (йому просто заплатили гроші, він навіть не знав своєї ролі в цій злочинній оборудці) “відтиснув”, як кажуть в Україні, цілий телеканал. Тепер він хизуватиметься перед колегами: мовляв, ніякий я не аферист, не злодій і не корупціонер, мене, он, навіть діаспора до себе запрошує.Підігріють українським злодіям при владі й західні фінансові інституції, коли виділяють Україні так звані транші. Нещодавно мав розмову з колишнім головою ради директорів одного великого українського банку, який не вписався в систему, а тому змушений був тікати до Америки. На запитання “Чи є бодай якась можливість красти гроші з цих траншів?” він у відповідь розсміявся. “Та ці гроші йдуть до бюджету, а бюджет – це найбільший пиріг, який розпилюють злодії при владі”,- уточнив після сміху він. Отже, виходить так, що влада набирає цих кредитів, за які розплачуватимуться наші онуки, “дерибанить” їх, купує всі оці “Майбахи” й “Ролекси”, а нещасна Україна з кожним роком лише біднішає.Помиляється той, хто думає, що крадуть лише нахабні типи без роду й племені, безнаціональні манкурти. Ні, крадуть й можновладці, які називають себе патріотами, б’ють себе в груди й щодня вдягають вишиванки. Що ж робити? На це сакраментальне запитання дав відповідь Тарас Шевченко: “…Та й заходиться вже будить!”

        ПОВТОРЕННЯ НЕПРОЙДЕНОГО

У Берліні завершилися переговори так званої “нормандської четвірки” – керівників Росії, України, Німеччини та Франції, які тривали за зачиненими дверима більше чотирьох годин.Після їхнього завершення Петро Порошенко на брифінгу розповів про досягнуті домовленості щодо ситуації на Донбасі. За його словами, головний результат - сторони погодилися виробити робочу "дорожню карту" з врегулювання конфлікту на Сході України. Вона складатиметься з двох головних блоків: послідовності кроків вирішення протистояння та гарантій їхнього виконання.Петро Порошенко наголосив, що послідовність передбачає реалізацію передовсім безпекової складової, а потім - політичної й гуманітарної частин Мінських угод. Дорожня карта має бути затверджена на рівні міністрів закордонних справ до кінця листопада.Утім, такі твердження нашого президента щонайменше дивні, бо напередодні зустрічі в Берліні і Путін, і Меркель, і Олланд в один голос заявляли, що спочатку спеціальний статус для Донбасу й вибори, а вже потім – виведення окупаційних військ з озброєнням і передача під контроль України всього українсько- російського кордону з нашого боку. Чому так швидко помінялися в наших партнерів пріоритети, сказати важко. Можливо, Порошенко видає бажане за дійсне, а, можливо, Путін, Меркель та Олланд знову ведуть якусь дивну гру, водячи Україну за ніс. Петро Порошенко відзначив, що більше всього сторони обговорювали безпекові питання, доступ спостерігачів ОБСЄ до всіх районів, де триває протистояння, та можливості запровадження озброєної поліцейської місії ОБСЄ.За його словами, після завершення розведення військ на перших трьох ділянках лінії зіткнення планують обговорити наступні чотири райони відведення сил, серед яких, за наполяганням української сторони, має бути й Дебальцеве.Крім того, було погоджено на рівні робочих груп почати обговорювати концепції виборів на Донбасі, однак "про дату виборів поки що не йдеться". Говорили в Берліні й про українців, яких утримують у Росії та непідконтрольних Києву районах Донбасу.Тобто, як бачимо, повне повторення попередніх балачок “нормандської четвірки”. Насправді ж, як учить досвід, нічого цього Путін не виконуватиме. Він знову співатиме свою пісню про спецстатус Донбасу, вибори під дулами російських автоматів, аміністію для “моторол”, а далі буде видко. Мета Кремля – створити з ДНР та ЛНР московські анклави, яких Україна годуватиме й відбудовуватиме зруйноване путінськими “Градами”.А тому сподіватися на всі ці перемовини – це дурити самих себе. Треба не слухати всіх цих олландів, а вести свою рішучу політику за повернення загарбаного Москвою. Без будь-яких попередніх умов. Це наша земля, й ніякий Путін не може нам диктувати. Військо наше з кожним днем міцнішає, а значить є в нас дуже переконливий арґумент на переговорах з Путіним та його умиротворителями.

БАТЬКИ І СИНИ

Під час зустрічі президента України Петра Порошенка зі студентами, яка відбулася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка 7 жовтня, один з них, студент Києво-Могилянської академії Тарас Стародубець, запитав: “Петре Олексійовичу, а коли ви своїх дітей в АТО відправите?” Президент, не мигнувши оком, відповів: “А мої вже повернулися”. Раніше П.Порошенко заявив в інтерв'ю телеканалу CNN: "Ми, українці, готові боротися з агресором. І це не просто слова - мій син там, у зоні АТО. Він вирушив туди добровільно... Він командує артилерійським підрозділом. За останні три тижні в його загоні чотири особи отримали поранення...”Це черговий цинізм і зухвала брехня гаранта, бо його син Олексій Порошенко в АТО не воював, а лише трохи пересидів там у штабі разом з тодішнім міністром оборони Валерієм Гелетеєм, а потім благополучно пересів у крісло народного депутата України від Блоку… Петра Порошенка. Ось що розповів про це начальник Генштабу Збройних сил України генерал Муженко: “Син президента пробув у зоні АТО два місяця. Його привезли під чужим прізвищем. Пригадую, що в документах він значився як Олексій Олексійович, а прізвище було інше. Його доставили до 40-го батальйону, він значився командиром міномета в батареї, яка знаходилася буквально за 200 метрів від штабу, в Краматорську. Жив він окремо від інших солдатів та офіцерів, разом з міністром оборони Валерієм Гелетеєм. Їх охороняли 20 спецназівців. В жодних бойових операціях він участі не брав. Він був мобілізований, а потім пішов балотуватися в депутати, а з армії звільнився”. Ось такий “ратний” шлях у зоні АТО сина Порошенка Олексія, яким він хизується перед СNN і якого хутко прилаштував до своєї фракції в парламенті. І при цьому набирається зухвальства й радить одному зі студентів на тій зустрічі, де йому поставили незручне запитання, після закінчення університету їхати воювати в зону АТО.Рідко зустрінеш людину, яка так багато бреше й при цьому робить вигляд, неначе каже чистісіньку правду. То про свою бізнес-імперію, яку він збирається продати, але все ніяк не продасть. То про кондитерськау фабрику в Липецьку, яка буцімто не приносить йому прибутків. То про офшори, до яких він начебто не має жодного відношення. То про сплату податків до української скарбниці, яких він насправді віртуозно уникав з допомогою все тих же офшорів. Нещирий, цинічний, брехливий президент – це першопричина всіх неґараздів в Україні. Бо за облудними словами приховується спритний ділок, який дбає лише про свою владу й статки, справжній барига, який дивиться українцям у вічі й, мабуть, думає: “Які ж ви всі дурепи, як легко вас можна водити за ніс”.На щастя, не всі дивляться йому в рота й беззастережно вірять байкам, які він, безсоромно брешучи, розповідає. Знайшовся ось Тарас Стародубець, який не побоявся запитати в Порошенка те, що думає. Він дав приклад іншим і нам, українцям Америки, в тому числі. Бо неприємно спостерігати, як ціла зграя холуїв намагається догодити головному українському владоможцю, коли він зрідка приїздить до Нью-Йорка чи Вашингтона. Дивно, але ці самі люди, коли народ скине брехуна, циніка й корупціонера, всі, як один, стануть під гаслами “Геть!” і удаватимуть, що вони завжди були разом з народом, а не по-підлабузницьки запобігали перед диктатором.

БОЇ БЕЗ ПРАВИЛ

Побачив сюжет однієї американської телепрограми й не можу її забути. Відома тележурналістка компанії CNN Ліса Лінґ у черговій передачі “Таке життя” показала дівчаток-підлітків, які виходять на ринг й копіюють здоровенних, позбавлених мізків чолов’яг у бридкому шоу “Бої без правил” – розбивають одна одній носи, кидають на підлогу й жорстоко лупцюють по закривавленому обличчю слабшу, аж доки суддя не зупинить бій. Здавалося, що це якийсь тележарт, ну не може такого бути в цивілізованій країні, якою репрезентує себе перед світом Америка! Це ж діти, та ще й дівчатка – майбутні наречені, дружини, матері. Як можна змалечку так калічити їхні душі!Неймовірно боліло серце, коли після бою глядачам показали переможену дівчинку. Вона нестримно й гірко плакала, вткнувшись в плече своєї матері. Від болю, приниження й образи на весь білий світ, в якому їй не придумалди кращого заняття, ніж гамселити таку саму маленьку дівчинку, яка хоче гратися в ляльки, малювати, слухати улюблену музику, а не пускати кров з такої, як сама.Побачене знову, вже вкотре навіяло мені думку про важливість організованого українського життя, про важливість наших церков, шкіл українознавства, нашого унікального драматичного театру Народного артиста України Івана Бернацького. Вони всі разом творять українську Америку, в якій немає місця такому шабашу, як у телепрограмі Ліси Лінґ. Важко повірити, що в нашій школі українознавства зведуть двох дівчаток, одягнуть їм боксерські рукавиці, виженуть, немов гладіаторів, на закритий з усіх сторін ринґ і накажуть лупцювати одна одну до крові на потіху бездушному, тупому, жорстокому натовпу, який, як колись плебс древнього Риму, спраглий хліба й видовищ.Ще важче уявити, що в театрі Івана Бернацького замість підготовки до вистави за повістю Ольги Кобилянської “У неділю рано зілля копала” готуватимуть юних гладіаторів, особливу увагу акцентуючи на малих дівчатках. Це ж просто божевілля, злочин перед людяністю, перед Богом, перед Христовою наукою. Аби уникнути такого “виховання” в наскрізь гріховній Америці, пильнуймо своє, українське. Наші віру, слово, пісню, звичай. Наші предки передали нам унікальний скарб, який виховує, наповнює душу маленької людини сенсом, унеможливлюючи отаку бридоту, яку показує телеканал CNN – бої без правил серед дівчаток.Американська вулиця затягує наших дітей в свої брудні тенета, пропонуючи їм алкоголь, наркотики, гомосексуалізм, бої без правил. І як боляче буває дізнаватися, що то один, то інший юний українець опиняється за ґратами або в клініці для лікування наркоманів. Це ті, кого ніколи не водили до суботньої школи українознавства, хто ніколи не переступав поріг української церкви, хто ні разу не бачив мистецтво театру Івана Бернацького. Нещасні діти, їх везли сюди, щоб дати добру освіту й подарувати щасливе життя. А натомість вони, надломлені й зневірені, опинилися в американській клоаці.Отож, аби ніколи не бачити наших дітей у ринґу для боїв без правил або американській тюрмі, бережімо своє, українське, яке вчить милосердю, правді й добру.

ЧИ ПОТРІБЕН УКРАЇНІ КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД ?

ТРАМП  ЧИ ГІЛЛАРІ?

МІЙ БАТЬКО

У неділю, 19 червня, Америка, а з нею й американські українці, відзначатимуть День батька – чудове свято, якого, на жаль, ще немає в Україні. Бо це нагода подякувати одній з найрідніших людей в нашому житті за все, що він для нас зробив. Це можливість тим, від кого батьки вже, на жаль, відійшли в Божі засвіти, бодай у молитві згадати їхній земний шлях, їхню жертовність, відданість, любов.
Мабуть, кожний з нас згадує свого батька добрим словом і вдячним спомином. Згадую і я. І мені здається, як, мабуть, і кожному з нас, що мій батько особливий, що таких батьків більше немає на світі.
Він і справді був особливий. В роки страхітливого Голодомору, коли його рідне село на Вінничині Красненьке викосило штучним голодом, він вирішує тікати на Захід через кордон СРСР з Туреччиною. Але невдало, його заарештовують й кидають до в’язниці на 8 страхітливих каторжних літ. Прямо з тюремної камери його забирають на фронт, де він проповзе на пузі від Сталінграду до Берліна. В нього було безліч можливостей перебігти на бік ворога, дизертирувати, перейти до американців, нарешті, під час історичної зустрічі на Ельбі, але він цього не зробив. Бо на власні очі бачив, що зробили з його Україною нацисти, і вважав своїм святим обов’язком повернутися до свого народу, аби разом з ним відбудовувати поруйноване й знищене.
Йому неймовірно важко було в осоружному Радянському Союзі. Бо він не тільки не поділяв божевільних ідей комуністів, а й щиро, віддано й відкрито, не ховаючись, вірив у Бога. В СРСР це перекривало людині всі дороги й зачиняло всі двері. Але він ніколи не зрадив Богові, а залишився відданим Йому до самої смерті.
Йому важко було виховувати в дусі Божої правди своїх семеро дітей. Але він не відступив, ніколи не схибив, ніколи не злукавив. І коли я йшов до війська, він напучував мене словами: «Що б не сталося, ніколи не піднімай руку на людину. Пам’ятай: убивство – це страхітливий гріх».
Він жив по правді. Причому не на словах, а своїми вчинками. І ніколи свої переконання й життєві принципи не проміняв на грошовитішу посаду, на тепліше крісло, на кращу квартиру. Бо завжди збирав не земні багатства, а небесні.
І чим більше років живу я на цій землі, тим сильніше розумію, як йому було важко. Адже довкола нас стільки спокус, стільки негідників, стільки подонків. Вижити серед них, живучи по правді, дуже важко. Але він виживав. І не тільки виживав, а й радів новим і новим труднощам. «Коли Бог посилає труднощі, він любить того, кому посилає»,- любив повторювати наш батько.
І сьогодні, коли його вже давно немає на цій землі, нас, його дітей і онуків, переповнює відчуття гордості за такого батька й діда. Ми також намагаємося не збирати багатств на землі. І ми віримо, що він стежить з небес за кожним нашим кроком і радіє, що своє життя прожив недаремно, що навчив-таки своїх дітей розрізняти добро від зла, правду від кривди, щирість від підступності.
Знаю, що кожний наш читач щось подібне може написати про свого батька. Не забуваймо їх, поки вони ще живі, й пом’янемо незлим, тихим словом тих, хто вже спочиває з Господом. З Днем батька!

1 червня – Всесвітній день захисту дітей. Цього дня людство вже вкотре скрушно хитатиме головамим, обурюючись, що багато дітей на нашій планеті не тільки вмирають від голоду й хвороб, не доживши навіть до 5 років, а й використовуються як дешева робоча сила, об’єкт задоволення сексуальних фантазій чи навіть як спеціальні загони бойовиків.
У розбитій дощенту Сирії дітей не тільки вбивають, а й використовують їх як «живий щит» під час воєнних операцій. «Рідко можна побачити таку жорстокість», яку урядова сирійська армія чинить щодо дітей, яким немає й десяти років, цитує інформаційне агентство AFP Радхіку Кумарасвамі. Відповідний звіт уповноважена ООН з питань дітей в збройних конфліктах представила в Нью-Йорку. За словами Кумарасвамі, самі діти розповідають, що їх саджали на танки, аби стримати повстанців від нападу, або в автобуси, які везли солдатів на військові операції.
За даними ООН, в різних куточках світу в збройних конфліктах беруть участь більше 300 тисяч дітей, віком до 15 років. За останнє десятиріччя в «гарячих точках» планети загинуло 2 мільйона дітей, ще 6 мільйонів отримали серйозні поранення або стали інвалідами.
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, в Україні сотні тисяч вимушених переселенців, з яких кожен третій – дитина. І кожної години ця цифра збільшується. Пригадую своє щасливе дитинство й сльози підступають до горла, коли уявлю, яким воно є для дітей з Донбасу. Не можна спокійно роздивлятися фотографії, на яких зафіксовано миттєвості  їхнього дитинства. Бомби, смерть, руїни, сльози, пустка, голод... І дорослі очі в дітей, очі біблійних мудреців. Кажуть діти війни дуже швидко дорослішають. А ще лікарі-психіатри попереджають, що воєнні шрами на душах дітей даватимуться взнаки все життя.
Наша громада багато й постійно допомагає біженцям з Донбасу. Але чи достатньо ми робимо, щоб допомогти дітям війни? Адже вони потребують нашої допомоги найбільше. Надходить літо, в громаді є відпочинкові оселі, табори для сумівців і пластунів. Можливо, варто запросити на літні вакації дітей, яким війна перекреслила найпрекраснішу пору в житті людини – дитинство. Нехай відпружаться, відійдуть від тамтешніх жахіть, відпочинуть, відігріються. Такі табори були б нашим чудовим внеском у спільну справу допомоги Україні.
А ще можна взяти дітей на літо в родини. Хоч не кожна родина спроможна на таке. Але є серед нас і заможні родини, в яких виростає одна дитина. Було б чудово, якби на літо до неї приїхав (приїхала) друг (подруга) з України. Це було б добре обопільно. Бо дитина, яка виростає сама, в тепличних умовах, дорослою перетворюється на жадного й бездушного Скруджа з повісті Чарльза Дікенса «Різдвяна пісня». А вдвох чи втрьох вони й мову один в одного вивчать, і потоваришують, і літо проведуть весело й змістовно.
Всесвітній день захисту дітей – це не тільки листок календаря. Це й нагода замислитися, чи всі діти на нашій планеті лягають спати ситими, чи всі вони мають одяг і взуття, чи всі ходять до школи, а влітку відпочивають і набираються сил перед наступним навчальним роком. Ні, не всі. І варто лишень усім нам переказати на ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) кілька десятків доларів, аби в мільйонів дітей нашої планети з’явилися харчі, забавки, одяг, взуття, шкільне приладдя... Це так мало для нас і так багато для них, знедолених дітей, які також хочуть, щоб дитинство згадувалося як найпрекрасніша пора їхнього життя.

"ДО ЗНИМКИ"

Днями зателефонував незнайомий мені чоловік і тихим голосом представився колишнім бійцем добровольчого батальйону в зоні АТО. «Я в Америці лікувався після поранення, а нині збираюся на Український фестиваль у Нью-Йорку, хотів людям показати дерев’яний щит, з яким беззбройні люди виходили на Майдан, будівельні каски, які стали символом Революції Гідності, та інші речі, які б нагадували нам усім про ту велику лютневу революцію 2014 року. Але організатори фестивалю вимагають, щоб я за це платив гроші. Якщо це вже так необхідно, то шукатиму, позичу, заплачу їм, нехай тільки люди все це побачать, аби освіжити в пам’яті, аби не забути...»
Я слухав цього чоловіка й горло здавлював спазм. Які гроші..? В кого ви їх вимагаєте..? В цього покаліченого чоловіка, який віддав своє здоров’я за Україну..? За що..? За те, що він хоче показати усім нам, які сито, безпечно й благополучно пересиділи в Америці ті страхітливі дні, речі, щоб ми пам’ятали, щоб знали, щоб розповіли своїм дітям і онукам про велику революцію, плодами якої безсовісно скористалися нові негідники з офшорами на далеких Британських Вірджинських островах?
Посеред нас багато людців, які з усіх сил пнуться в президії, які самі себе називають лідерами громади. Знаю колишнього радянського міліціонера, члена КПРС з Донецька, який до пуття не знає української мови, але очолює тут, в Нью-Йорку, куди він приїхав по жирний борщ і влаштувався пожежником, щоб ви подумали, літературний конкурс (?). Знаю нахрапистого, малоосвіченого рагуля, який їде в Україну й називає себе «одним з лідерів української громади в США». А тоді з України мені телефонують й запитують: «Це правда, що у вас там такі лідери?». Знаю одну мадам, схожу на інструктора райкому партії, яка ні з того, ні з сього роздає інтерв’ю про... перспективи української громади Америки, не зробивши для її розвою анічогісінько. Але їй також кортить стати «лідеркою», сидіти в президіях й надувати щоки від почуття власної величі. Знаю відвертих блюдолизів, які стеляться перед будь-яким (часто колишнім кагебістом або партократом) начальником з України, аби догодити, аби зазирнути йому в рота, аби стати з ним «до знимки», але зовсім не помічають і навіть зневажають високоосвічених, талановитих і чесних простих людей з України, які ніколи не були владоможцями, в яких батьки згинули за Україну в ГУЛАГах і які сподівалися знайти в українській Америці своє місце. Ось такі «лідери» й вимагають, мабуть, з цього майданівця, воїна-добровольця з АТО гроші за те, що він покаже на фестивалі українцям неживих свідків народної революції. Чи не настав час усім нам об’єднатися й сказати таким «лідерам»: «Досить! Накерувалися».
Ми всі в неоплатному боргу перед цими людьми, перед героями Майдану й АТО. Вони не побоялися, не сиділи в теплих хатах, а йшли на кулі на Майдані, а коли новітній фюрер, що всівся в Кремлі, віддав наказ загарбувати Україну, вони першими пішли на фронт. Аби перепинити шлях путінській гадині, аби ціною свого здоров’я й життя захистити Україну. І не гроші з цих людей треба вимагати за те, що вони покажуть тутешнім українцям і неукраїнцям дерев’яні щити й каски героїв Майдану, а низко вклонитися їм за відвагу, за мужність, за любов до нашої спільної Батьківщини.

ОФШОРНИЙ СЕРІАЛ

Петро Порошенко скасував свій візит до Великої Британії, пославшись на те, що треба проштовхувати законопроект у Верховній Раді, який дозволив би Юрію Луценку, який має вищу технічну освіту й ніколи в органах прокуратури не працював, стати генеральним прокурором України. Ще однією причиною відмови від робочого візиту до Лондона президент назвав відсутність реформ, яких так чекає Європа.
Насправді ж П.Порошенко не захотів їхати на Туманний альбіон через те, що там відбувався світовий антикорупційний самміт, однією з головних цілей якого мала стати боротьба з офшорами та ухилянням від сплати податків і на якому йому, з огляду на нові розвінчування журналістів, було б дуже незатишно.
Окрім президента Петра Порошенка, в якого вже раніше було виявлено компанію на британських Вірджинських островах, журналісти знайшли в офшорах компанії його близьких партнерів, зокрема правої руки Порошенка одіозного Ігоря Кононенка та глави президентської адміністрації Б.Ложкіна.
Представники «Самопомочі», «Батьківщини» та Радикальної партії в парламенті вимагають створення тимчасової слідчої комісії для розслідування офшорних оборудок політиків і перших осіб держави. СергійЛещенко – відомий журналіст і член президентської фракції заявляє, що проект постанови про створення такої комісії вже місяць лежить у Верховній Раді і його навмисне не реєструють. «Це робиться свідомо для того, щоб тему «панамського скандалу» прибрати з медійного простору, щоб вона не стала частиною політичної дискусії в Україні. Ми бачимо, як у світі йдуть у відставку прем’єр-міністри, змінюються коаліції, ведуться розслідування. В Україні ж ця тема просто замовчується», – зазначає Сергій Лещенко.
Саме для того, аби не дати іскрам офшорного скандалу розгорітися, й не їде нікуди Петро Порошенко. Негайно тушить будь-яке «загоряння». Подумати, що йому соромно перед західними партнерами, навіть не спаде на думку, оскільки всі знають, як уміє наш президент дивитися людям прямісінько у вічі й зухвало брехати.
Перші тижні нового прем’єрства В.Гройсмана довели, що цю перестановку А.Яценюка на покірливого колишнього директора найбільшого вінницького ринку-товкучки Порошенко здійснив виключно з метою подальшої узурпації влади й спрямування грошових потоків у державі в свій бік. Відбувається подальше зухвале розкрадання України з використанням офшорів. А коли журналісти знаходять убивчі факти й документи, Порошенко розводить руками й заявляє: «Все законно».
Зрозумівши сутність постмайданної влади в Україні, Захід не поспішає домогати їй у протистоянні з Путіним. У Вашингтоні й Брюсселі зрозуміли, що влада бариг у Києві нічим не краща за владу чекістів у Москві. А тому й Мінські домовленості у західних столицях трактують віднедавна майже так само, як трактує їх Путін. Тобто, зміна Конституції України, запровадження на окупованих територіях Донбасу російських анклавів під вивіскою ОРДЛО, які годуватиме все той же багатостраждальний, тисячі разів обдурений і ошуканий український народ. І при цьому жодної згадки про анексований Крим.

НАШІ МАМИ

Цього року збіглися в часі День матері й Поминальна неділя. Для тих, хто втратив своїх матерів, це особлива нагода не тільки згадати мам добрим словом, а й пом’янути їх за нашим українським звичаєм.
Я згадую свою маму й не можу стримати сліз. Все своє полум’яне життя вона віддала своїм дітям. І якби скульптору треба було ліпити пам’ятник матері, то кращої натури, ніж наша мама, у нього не було б. Вона прожила нелегке життя – випуск зі школи припав на червень 1941 року. З 25 хлопців-однокласників з фронту повернувся лише один, та й то без ніг. Війна загнала її в далеку Слюдянку, що аж на Байкалі. Виживала в бурятській родині, в нестерпний холод і страхітливий  голод. А потім повоєнні злидні, голод 1947-го року й діти, яких у наших мами й тата один за одним з’явилося аж семеро.
Статна й вродлива, освічена, начитана й розумна від природи, вона могла б бути справжньою леді. Але натомість обрала професію матері. І працювала нею 24 години на добу, 7 днів на тиждень, ціле своє життя. Всі наші проблеми були і її проблемами. Всі наші болі вона відчувала як свої власні. І коли ми стали дорослими, її переживання за кожного з нас не зменшилося. Вона так й відійшла у засвіти з думами й тривогами про кожного з нас.
Такі рядки про своїх матерів міг би написати майже кожний з нас. І справжньою дикістю виглядає рішення деяких новоспечених «американців» не їхати на похорон рідної матері тільки тому, що немає на руках документів і назад до Америки вже не пустять. Чи міркували б так наші мами, коли б йшлося про їхніх дітей?!
Як часто ми, одержимі житейською метушнею, забуваємо про своїх мам. І тільки коли вони вже підуть до Бога, кусаємо лікті й картаємо себе за те, що були неуважні за їхнього життя до найрідніших з людей, до тих, хто подарував нам життя, виростив і випестив.
Пам’ятаймо: життя швидкоплинне. Наші мами, на превеликий жаль, ідуть від нас у вічність. Отож, користаймося з благословенної можливості бачити свою маму живою, чути її лагідний голос, можливості пригорнути її до свого серця, обняти й сказати щось дуже-дуже приємне й щемне. Бо завтра вже може бути пізно.
Жоден поет світу ще не написав тих рядків, на які заслуговували б наші матері. І все ж найбільше торкнувся мого серця вірш, присвячений мамі, який написав Борис Олійник.
 Посіяла людям літа свої літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... Де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», - і стала замисленим полем,
На цілу планету, на всі покоління й віки.

ПЕРЕДВЕЛИКОДНЄ

Наближається велике свято – Великдень. Україна, а з нею й велика частина світового українства святкують його за традицією за юліанським календарем. Так святкували наші діди-прадіди, так святкуємо й ми.
Нинішній Великдень календарно майже збігся з відзначенням сумного ювілею – 30-річчям Чорнобильської катастрофи. Це, безперечно, тільки збіг і не більше. Але такий збіг наводить на певні роздуми. Бо страхітлива аварія на Чорнобильській атомній електростанції сталася через те, що владоможці, які наказували її будувати, вчені які її проектували, інженери й робітники, які її зводили, в більшості своїй були байдужими й до Бога, й до його науки любові. Бо то була сатанинська країна, ідеологи якої проголошували: «Бога нєт!». А раз немає Бога, то й життя людини, яку створено за образом і подобою Божими, нічого не варте. Людськими трупами можна завалювати німецькі доти, живих людей у солдатських гімнастерках можна посилати скидати з даху пекельного реактора, що вибухнув, смертоносні уламки графітових твелів.
Попри всі біди, які приніс і продовжує приносити Чорнобиль, він відіграв у житті підрадянської України феноменальну роль. Бо розбудив приспаний народ, який спостерігав, як КГБ один за одним «пакував» кращих синів і доньок українського народу до ГУЛАГу, і лише скрушно хитав головами. Якого споювали дешевою горілкою, годували ковбасою з туалетним папером вперемішку по 2 карбованця і 20 копійок і обіцяли, що колись він неодмінно житиме при комунізмі. Чорнобиль скинув з людських очей полуду.
Вони раптом відчули, що живуть у царстві брехні й фальші. І вже жодна сила не могла знову загнати їх у радянську стайню, де давали дешеву горілку й дешеву ковбасу. Люди прозріли й зрозуміли, що КПРС – це знаряддя сатани, з допомогою якого він нищить рід людський. А, зрозумівши, пішли до церкви каятися.
Я пригадую початок 90-х років, коли ще донедавна напівпорожні храми ломилися від напливу людей. Ще до пуття ніхто нічого не розумів, що жодного разу не відкривав Святе Письмо, але вже душею, серцем  відчував, що істина не в працях Маркса, Лєніна й Сталіна, а в Слові Божому, в церкві. Смішно було дивитися й на недолугих, переляканих тим, що відбувається, колишніх партократів та їхніх холуїв – усіляких кагебістів, міліціянтів, замполітів... Вони також посунули до церков, і ось вже колишній партійний функціонер, вічно п’яний Єльцин невміло хреститься в храмі й тримає свічечку в тремтячих руках. А за ним туди ж, до храму, посунув і відданий слуга диявола, підполковник КГБ Путін. Вони послуговувалися своїм одвічним правилом «Якщо не можеш зупинити процес, очоль його». І очолювали. Таємні та явні гебешні сексоти ставали патріархами, виголошували проповіді, напучували молодих. Вовки в овечах одежах. Вони й сьогодні  красуються в них.
Смішно й гірко дивитися на всю цю сююрреалістину виставу, коли член КПРС Петро Порошенко, для якого не існує більшої цінності, ніж гроші, затято б’є поклони, ревно хреститься, стаючи на коліна. Це все фальш, наруга над самим поняттям «віра», святотатство. Бо порожня душа його барижна. Він, як і раніше, живе задля наживи, в пошуках багатств земних. А багатства небесні, молитва, каяття, вишиванки – це лишень ширма, маски, які він вдягає, аби сподобатися людям. «За плодами  їхніми пізнаєте їх»,- казав Ісус. А справи в них ще чорніші, ніж були в роки радянського сатанизму. Бо немає нині жодних гальм, жодного контролю, жодного страху.  А страх перед Богом їм невідомий. А тому грабуть, грабують, грабують...
У переддень світлого свята Воскресіння Христового схилимо свої голови в молитві й попросимо Господа нашого Ісуса Христа, аби змилостивився над нашою Україною, аби очистив її від нечисті, фальші й вовків в овечих шкурах. Бо вона, наша нещасна Батьківщина, вже стільки настраждалася, що, мабуть заслужила прощення Господнього й благословення Його. Христос воскрес - воскресне й Україна!

НАЙСТАБІЛЬНІША ВАЛЮТА - 30 СРІБНЯКІВ

У неділю, 24 квітня, православні християни всього світу, а з ними й більшість українського народу, святкуватимуть Вербну неділю. Це велике свято, яке відзначається за 7 днів до Великодня. Саме Вербною неділею розпочинається Страсний тиждень, коли ми згадуємо страждання Христові та його подвиг на Голгофі заради всіх нас і кожного зокрема.
Багатьма мовами світу вона називається Пальмовою неділею - з огляду на гілки пальм, що їх стелили на биту дорогу під час в'їзду Ісуса Христа до Єрусалиму. Однак в Україні, де пальми не ростуть, а весна настає з цвітіння верб, пальмові гілки люди замінили вербними й відповідно змінилася й назва свята.
Втім, це тільки символ, спогад про ті далекі від нас дні, коли на Землі творилося велике диво – Син Господній смертю смерть долав, аби кожний, хто увірує в нього, врятувався і мав життя вічне.
За цим символом стоїть велика й глибока сутність. Часто за марнотою марнот ми, спантеличені метушнею й гонитвою за матеріальним, не замислюємося над тим, заради чого Христос, який міг одним порухом руки знищити всіх своїх катів, пішов на невимовні страждання, приниження, обпльовування й смерть. А він зробив це задля того, аби ми не вмирали з приходом смерті фізичної, а жили вічно. Він зробив це для того, аби перемогти смерть, омити своєю святою кров’ю наші гріхи і навзамін не вимагав від нас нічого, закликаючи лише жити й чинити за правдою Його.
Наближення Вербної неділі й Страсного тижня дає нам нагоду ще раз згадати перипетії тих величних і трагічних подій. Юда за тридцять срібняків зрадив Учителя. Чи не бачимо сьогодні поміж нас ми таких самих Юд, які ладні за гроші продати й матір рідну?! Чи не Юди всі оці холуї наскрізь брехливого, цинічного, жадібного на гроші й непорядного Петра Порошенка, які клялися бути відданими ідеалам Майдану, а нині, відчувши посади й гроші, зрадили їх, як колись Юда зрадив Христа.
Часто люди переконують один одного в тому, що їхні переконання й чесність здатні витримати будь-який тиск. А в конкретній ситуації зраджують самих себе. Чи не нагадують вони нам апостола Петра, який клявся Ісусу у відданості, а коли настав час сказати, з ким він і за кого, злякався й зрікся свого Учителя. «Ще треті півні не проспівають, як ти тричі зречешся мене»,- сказав йому ще до арешту Христос. І виявився правим, бо слабка істота – людина. Я згадав цю історію, побачивши нещодавно під час бенкету, як вклоняються люди відвертому негіднику, сановний батько якого колись нищив українську культуру, а сам він вірою й правлою служив Януковичу. Ті самі люди, які заявляли, що ніколи не співпрацюватимуть з цим діячем, який вдягне на себе будь-яку маску, аби тільки сидіти в теплому кріслі.
Вербна неділя спонукає до роздумів, до переосмислення, до підбиття підсумків, до озирання на прожиті роки. Адже попереду – Страсний тиждень, під час якого кожного дня ми згадуватимемо нашого Спасителя. Заради чого Він прийшов у цей світ? Заради чого витерпів такі страждання? Заради чого загинув на Голгофі? На ці запитання кожний має знайти свою відповідь і пропустити її через своє серце. А чи я своїм життям віддячую Христу за Його подвиг? Чи не нагадую тих, хто зрадив і зрікся, зрікся і зрадив?

ПАНАМАҐЕЙТ

Україна пульсує й гуде. Міжнародний консорціум журналістських розслідувань OCCRP розкопав у далекій Панамі документи, які свідчать, що Президент України Петро Порошенко через офшори намагався уникнути оподаткування своєї шоколадної імперії. Це документальне підтвердження того, що це зовсім не патріот України, який прийшов до влади задля того, аби побудувати нову, справедливу Україну, а цинічний барига, який дірвався до владного крісла з єдиною метою – дограбувати те, що не дограбував Янукович та його камарилья.
Тепер дедалі зримішим стає справжнє обличчя цього політикана-гендляря, який рядився в шати щирого українця. Той, хто не знає, буде шокований інформацією про те, що вдома цей «щирий» українець розмовляє виключно російською мовою. Той, хто не знає, буде ще більше шокований, коли дізнається, що на факультет міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка його прийняли за страхітливі хабарі. Той, хто не знає, схопиться за голову, коли дізнається, як цей «дипломат» кинув свою кар’єру задля злочинного збагачення.
Чи знали про все це українці, коли голосували за Петра Порошенка на президентських виборах після Революції Гідності? Знали, але робили вигляд, що не знають. Люди тоді втомилися від крові й смертей і думали, що не може нормальна людина після всього, що сталося, знову обкрадати Україну. Але це була думка наївних і легковірних. Порошенко ж дивився на ситуацію інакше. Він зрозумів, що настав його зоряний час. Роки ходіння по владних кабінетах за всіх диктаторів він виношував мрію коли-небудь усістись в головне крісло, з якого можна робити все, що завгодно, й ні перед ким не звітувати. І ось мрія збулася! І хоч на владний Олімп він зійшов на крові героїв Небесної сотні, для нього це не мало жодного значення. Головне, що зійшов, головне, що безмежна й безконтрольна влада, про яку він стільки мріяв, сама прийшла йому в руки.
Днями телефонував в Україну й поцікавився у знайомого журналіста, як Україна на все це реагує. І знаєте, що він мені сказав. «У такій країні соромно жити. Кожний, хто може, шукає шпарку, аби звідси звалити».
Боляче й сумно, сумно й боляче. Чому українці такі нещасні? Чому ними ось вже майже чверть століття правлять негідники? І Європа, про яку ми всі так довго мріяли, відвертається від нас. У Голландії на референдумі про асоціацію України з ЄС перемогли противники європейського майбутнього України. Європейці не хочуть нас,  бо вони бачать, що це за країна і хто нею править.
Чи є вихід з цього зачарованого кола? Є! Він у тому, щоб закотити рукава й знову готуватися до революції. Мирної чи немирної – це вже як вийде. Але таких бариг, як Порошенко, треба негайно гнати з владних крісел. Інакше історія поставить на нас страхітливе тавро: «Українці не здатні створити власну державу».  Не віриться, що багатомільйонне українство допустить це. Не віриться!

НАШ ПРЕЗИДЕНТ

30 березня до Вашингтону прибув Президент України Петро Порошенко. І якщо раніше його з радістю зустрічав в Овальному кабінеті Білого дому американський колега Барак Обама, то нині українсько-американські переговори обмежилися форматом Байден-Порошенко. Якщо раніше його із захопленням вітали на урочистому спільному засіданні двох палат американського Конгресу, то нині все обмежилося виступом українського президента на підходах до головних зал Конгресу в рамках зорганізованого посольством України в США та українською громадою форуму «Українська битва за свободу триває» .
Тобто, спостерігаємо явне охолодження у взаєминах між двома країнами. Й причину цього слід шукати в Києві. Бо наївно думати, що у Вашингтоні не знають про закритий для преси з’їзд партії Порошенка «ББП-Солідарність», на якому в зухвалий спосіб було позбавлено депутатських мандатів М.Томенка та Є.Фірсова – одних з небагатьох народних депутатів, у яких ще залишилася совість й потреба працювати не задля власного добробуту, а для держави й народу. Наївно думати, що в американській столиці не знають про прокурорські війни, які спровокувало призначення на посаду генпрокурора кума Порошенка та його відданого соратника Віктора Шокіна, якого в Україні називають не інакше, як Пшонка-2. Наївно також думати, що у Вашингтоні не знають про потуги Порошенка узурпувати всю повноту влади в Україні, включно з Верховною Радою та Кабміном. Усе це разом і призвело до різкого охолодження взаємин між США та Україною.
Боротьба з корупцією є тестом на те, наскільки українська влада зацікавлена в Сполучених Штатах як стратегічному партнері України. Українська влада може довести ефективність боротьби з корупцією на основі формули трьох «P» — запобігання, оприлюднення, покарання (prevent, publisize, punish) з переходом саме до етапу покарання. Україна ж з Петром Порошенком на чолі демонструє нині ще небачений раніше розгул корупції. Причому починається вона в президентському кабінеті, в який входять-виходять по кілька разів на день такі одіозні типи як Ігор Кононенко. І про це також знають у Вашингтоні.
Петро Порошенко, який входить до списку (а нині, може, вже й очолює) найбагатших людей України, щоразу, приїжджаючи до американської столиці, просить грошей. І при цьому американці чудово знають, скільки українські олігархи за сприяння влади (бо головний владоможець сам є олігархом) накрали грошей у свого народу, які в них рахунки в офшорних зонах, в яких маєтках вони мешкають і на яких автомобілях роз’їжджають. А тому з прибуттям чергової української делегації до Вашингтону американці запитують самі себе: а чому, власне, ми повинні давати їм гроші? За які такі заслуги? Та в нас і близько немає такої розкоші й багатства, в яких живуть усі ці порошенки, фірташі й пінчуки! Нехай віддадуть своєму народу бодай частину награбованого.
Ми, українська громада Америки, із запізненням реагуємо на те, що відбувається в Україні. Пригадую, як деякі псевдопатріоти брали мене ледь не за фалди піджака, вимагаючи припинити критикувати «нашого президента Кучму». Пізніше таке саме повторилося і з «нашим президентом Януковичем». Тепер всі удають, що Порошенко – це також «наш президент». А один відомий в нашій громаді чоловік, як тільки побачить мене, то замість «Добридень» виголошує: «Припиніть чіпати нашого президента!». І тільки коли вибухне Україна, отоді і ми неначе з нею. А до того обнімаємося з негідниками, зустрічаємо їх оваціями, вручаємо Грамоти волі. Треба усім нам раніше знімати шори з очей. Треба бачити й розуміти, хто є хто.

СПИСОК САВЧЕНКО

З містечка Донецьк, що в Ростовській області Росії, надійшла очікувана вістка. Жалюгідний апендикс до путінської диктатури під назвою «суд» ухвалив продиктоване з Кремля рішення про ув’язнення Надії Савченко на 22 роки. Світове українство, а з ним і світова громадськість, вже вкотре піднялися на акції протесту проти безмежного свавілля в путінській імперії зла. Повсюдно відбуваються мітинги, демонстрації протесту, пікети... Люди пишуть листи, петиції, заклики... Планета з часів Сталіна і Гітлера ще не бачила такої наруги над самим поняттям «справедливість».
У цій ситуації, здавалося б, повинні адекватно відреагувати і в провідних столицях світу. Бодай зробити чинним підготовлений у Києві так званий «Список Савченко», укладений за аналогією зі «Списком Магнітського». Але, на жаль, все знову обмежується лише говорильнею. Жодних конкретних дій Захід не робить, сподіваючись, що Путіна вдасться вмовити обміняти нашу Надію на його головорізів-грушників, яких СБУ спіймала на гарячому.
Путін же, бачучи таку реакцію на його кричуще розтоптування засадничих людських прав, може ще більше розпалитися. Історія вчить, що диктатор, який не отримує вчасно по руках, стає ще нахабнішим. Він може заслати Надію Савченко на безкраї простори свого ГУЛАГу, як заслав інших українських заручників, захоплених ефесбешниками. До долі грушників, якими хочуть вирвати з лабетів Путіна Надію Савченко, йому абсолютно байдуже. Людські життя для нього – всього лиш статистика.
Ми, українці Америки, повинні включити всі можливі й неможливі важелі, аби не дати кривавому диктатору, недобитому гебісту знищити нашу ні в чому не винну героїню. Треба писати сотні, тисячі, десятки тисяч листів сенаторам, конгресменам, губернаторам, треба будити Америку, аби Путін відчув, що під ним горить земля, аби злякався й заліз у свою кремлівську нору. США не використали й 10-ї частини тих можливостей, які є в них для того, аби поставити Путіна на місце. Достатньо відімкнути йому систему міжнародних платежів SWIFT, як він разом зі своїми холуями завиє. Адже російська економіка летить нині шкереберть. Країна, яка нічого не виробляє, а лише споживає те, що заклав у надра Господь, виявилася безпорадною перед новими викликами – падінням цін на енергоносії, зняттям міжнародних сакцій з Ірану, появи нових технологій видобутку нафти та газу. Нині варто лишень трохи штовхнути цього колосса на глиняних ногах і він упаде.
Але для цього мають бути адекватні політики, які не повторять помилок своїх попередників, котрі не тільки купили в Росії нафту й газ і наситили її доларами та євро, а й буквально наводнили цю злиденну країну одягом, взуттям, харчами, побутовою технікою, меблями, автомобілями, предметами розкоші... Росіяни раптом відчули, що живуть у раю. І подякували за це не Заходу, а... Путіну. Це, мовляв, його заслуга, що стало так добре жити. Дякуємо вам, дорогий Володимире Володимировичу!
А той облизнувшись від задоволення, почав дивитися довкруг, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину. І зупинив свій погляд на Україні. А наївний Захід, який вічно запізнюється, «проковтнув» і загарбання Криму, і розпалювання війни на Донбасі. Він і зараз «ковтає» нові путінські вибрики. Допоки!

ДОКОЛИ БУДЕТЕ СТЯЖАТИ?!

Американці ще чекають на весну, а ми її вже зустріли. Бо американці визначають пору року за астрономічним календарем (за ним цьогоріч весна настає 20 березня), а ми – за фактичним. Настало 1 березня – значить настала й весна. Тут, посеред української Америки, в нас є ще одна визначальна прикмета приходу весни. Як тільки народний артист України Іван Бернацький дає в тутешніх українських газетах рекламу про свою виставу до Шевченківських днів, значить настала весна. Бо Шевченківські дні – це не тільки пробудження природи, а й пробудження наших приспаних зимою душ. Щороку наш пророк своїм геніальним словом будить нас від зимової сплячки. Готуючи цей номер до друку, ми знайшли Тарасові вірші, які написані немов сьогодні, немов для нашої корумпованої влади:

Доколи  будете стяжати
І кров невинну  розливать
Людей убогих? А багатим
Судом лукавим помагать?!

Це написано в 1845-му році, а звучить як найзлободенніша політична поезія. «Судом лукавим» стали сьогодні в Україні тисячі великих і малих судових інстанцій, які перетворили професію служителя Феміди на прибутковий бізнес. Так само на бізнес перетворили свою діяльність народні депутати, члени уряду, президент та його адміністрація. Всі намагаються наввипередки трансформувати владу, яку їм ціною крові своїх найкращих синів і доньок довірив народ, у великі гроші. І при цьому прикритися цинічним словоблуддям.
Правда ж – проста й очевидна. Вона не потребує словесних вивертів. Вона як ромашковий букет, зрослий на политих кров’ю наших землях. Кобзар майже 200 років тому написав рядки, які й сьогодні ведуть наших бійців у бій проти очманілої путінської орди, що залила водкою очі й не знає, що робить. Він вже тоді написав слова, з якими йшли на смерть герої Майдану й сьогодні йдуть герої Східного фронту:

Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

З приходом весни до нас приходить Шевченко. А з ним – надія, яка попри всі негаразди, попри обман правлячої верхівки, яка обдурила свій народ й грабує Україну, здираючи з неї останню латану свитину, аби напхати в свої офшори нові й нові мільйони та мільярди, дарує нам відчуття, що буде й на нашій вулиці свято, «і забудеться срамотна, давняя година», підніметься, воскресне Україна, вижене зі своєї землі окупантів і змиє зі свого тіла всю нечисть.

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.

НУ-КА, ДАВАЙТЄ ЗАКАНЧІВАЙТЄ...

Шеф-редактор українського телеканалу «Інтер» Марія Столярова, яка є громадянкою Росії, в прямому ефірі брутально образила героїв Небесної сотні. Інцидент стався під час інтерв'ю з активістами та рідними загиблих під час розстрілів на Євромайдані 18-21 лютого 2014 року. Під час прямого ефіру недільної програми «Подробиці тижня» з Майдану Незалежності в Києві журналіст «Інтера» спілкувалася з рідними загиблих, коли раптом гаспажа Столярова перервала трансляцію словами: "Ну-ка, давайтє заканчівайтє ету х*ню".
Скажу вам чесно, в момент телефонної розмови зі своїми друзями-журналістами я вже вкотре за 20 років проживання в Америці пошкодував, що свого часу прийняв рішення емігрувати з України. Бо замість таких як я, журналістів-патріотів, туди понаїхали столярови, які називають те, що для нас є святим, «х*нею». Бо замість журналістів-професіоналів українські ЗМІ заполонили нині шукачі дешевої слави й жирного борщу. Почитайте українські інтернет-видання – їх суціль написано украйонсько-російською мовою. Головним редактором, наприклад, «Української правди» стала Севгіль Мусаєва–Боровик, яка зовсім не знає (як, до речі, і її попередниця Альона Притула) української мови. Або послухайте популярні в Україні телепрограми Савіка Шустера. Суцільна російська мова, неначе це телетрансляція з Москви. Це ж як треба себе зневажати, аби допустити таке! Чи можна уявити, що в Чехії чи Польщі найпопулярніші політичні телепрограми виходять в ефір іноземною мовою?! А в Україні виходять, бо там через комплекс меншовартості й під шумок, що не має значення, якою мовою люди розмовляють, вважають, що шустери й кисельови більш талановиті журналісти, ніж бондаренки й шевченки.
А тепер ось дожилися до того, що вдів і сиріт наших героїв називають «х*нею». Та за такі слівця в будь-якій цивілізованій країні ця Машка з Москви сиділа б у в’язниці. А ми терпимо, дозволяємо цьому смердючому «Інтеру», який роками обслуговував режим Януковича, й далі виходити в ефір, вливаючи отруту в голови й душі українців. Ми й далі терпимо, що цей «Інтер» заполонив український ефір московською попсою. Ми й далі терпимо, що з країни, яка вбиває наших синів і доньок, яка загарбує нашу землю, масово приїздять гастролери й мовою окупантів учать, як нам жити. Та що ж ми за народ такий?!
Українська журналістика за останні два десятиріччя страхітливо деградувала. Будь-який колишній провінційний педагогічний інститут клепає нині дипломованих «журналістів». У професію валом валять не тільки ті, кого Бог обділив талантом писати й мовити, а й елементарно безграмотні люди. Більше того, в Україну з’їжджаються нині зухвалі й безпринципні заробітчани з Росії, які хочуть заробити на нашому комплексі меншовартості. Спочатку вони тихесенько пролазять на грошовиті посади, а потім, освоївшись, починають називати наші святині «х*нею». Якщо ми й далі терпітимо таке, то завтра вони оголосять російську мову державною, а українців, як у часи СРСР, називатимуть неповноцінними, ні на що не здатними «жлобамі, коториє разговарівают на свойом жлобском язикє». Настав час сказати їм: «Чемодан, вокзал, Росія».

ПЛИНЕ КАЧА...

21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього дня на Майдані відбулось прощання із загиблими повстанцями, під час якого лунала жалобна пісня «Плине кача». Список на виплату одноразової грошової допомоги родинам загиблих у розмірі 121 800 гривень налічував 98 осіб.
Уперше Небесною сотнею полеглих на Майдані за свободу України назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року. «Небесна сотня воїнів Христа з мечем Архистратига Михаїла з молитвою за волю на устах у вічність із Майдану відлетіла. Небесна Сотня воїнів святих і душу, й тіло склали за Свободу, за розбрат нації взяли на себе гріх, освячені любов'ю до народу...»
Сьогодні, коли читаєш ці слова, стискаються кулаки й горло перехоплює сльозовий спазм. Бо, споглядаючи дії тих, хто на цих смертях, на цій безневинній крові дірвався до влади, хочеться або мститися, або плакати. За що вони загинули, в ім’я чого залишили на землі сиротами своїх дітей, вдовами – своїх дружин і вічно заплаканими – своїх матерів? Щоб жирували яценюки й порошенки, щоб дурили, усівшись у владні крісла, людей так, як це робили до них януковичі?!
«О мій народе, мученик святий, у вічності хвилиною мовчання і час, і простір вмить перехрестив у серці матері молитвою прощання...»
Сьогодні вже стало абсолютно ясно, що після Революції Гідності український народ знову привів до влади негідників. Недавній фарс у стінах Верховної Ради засвідчив, що і Петро Порошенко, і Арсеній Яценюк зрадили Небесну сотню, поставивши мету збагачення за рахунок владних повноважень вище за мету служити своєму народові. Інакше й не могло бути. Бо перший – це  одержимий наживою олігарх, а другий – хитрий інтриган, який спочатку використав партію Юлії Тимошенко, аби набрати політичної ваги, а потім почав грати роль «майданівця», якому народ начебто вручив владний мандат. Гірко це все усвідомлювати, а ще гіркіше знову шукати вихід з нинішньої ситуації, куди завели Україну порошенки та яценюки.
У ці дні, поминаючи загиблу на Майдані Небесну сотню, ми повинні знову згуртуватися, аби виконати її наказ – вимести з України усю цю нечисть, усіх цих олігахів і олігархиків. Україні необхідне справжнє перезавантаження всіх гілок влади. Їй потрібен новий закон про вибори, який унеможливив би прихід до Верховної Ради нових березенків, довгих і кононенків. Необхідний справжній, а не бутафорний перехід до парламентсько-президентської республіки, аби раз і назавжди позбутися диктаторів, які спочатку співають солодких пісень, а потім, дірвавшись до влади, вибудовують владну вертикаль під себе й починають грабувати Україну завзятіше, ніж бандити, які були при владі до них.
Україні знову потрібен Майдан. Аби досягнути, нарешті, мети, за яку поклала свої життя Небесна сотня, аби бодай почати будувати українську Україну.
У ці дні, коли ми зі скорботою в наших душах згадуємо Небесну сотню, запитаємо кожний сам себе: а що я зробив, аби Україна була вільною, аби вона очистилася від страхітливої нечисті, яка не дає їй ані жити, ані дихати? А запитавши, дамо відповідь своєму сумлінню не заспокійливими фразами на кшталт «Від мене нічого не залежить», а конкретними справами, кожна з яких наблизить день, про який мріяла, вмираючи на Майдані, Небесна сотня.

АНГЕЛ-МИРОТВОРЕЦЬ ДЛЯ КАТА

Пишу ці рядки й не знаю, чи варто було б їх писати. Адже йдеться про найвищий моральний авторитет світу – Папу Римського Франциска. Після зутрічі з Владіміром Путіним влітку минулоого року він запланував на летовищі імені Хосе Марті в Гавані (Куба) зустріч з його ідеологом, який вигадав ідею «русского мира», одіозним Московським патріархом Кірілом (Гундяєвим). Як повідомила Римська Курія, очікується, що 12 лютого ними буде підписано спільну декларацію про єдність цих двох християнських церков. Нагадаю, що у Ватикані влітку минулого року Папа Франциск не тільки мило бесідував, міцно тиснув руку кремлівському диктатору, який загарбав наш Крим і потопив у крові Донбас, а й подарував йому медальйон із зображенням... ангела-миротворця.
Мовчати в цій ситуації – значить зраджувати власну совість. Бо вона ятрить наші душі й волає: «Отака-то це справедливість по-ватиканськи!». Як можна зустрічатися, дарувати медальйон із зображенням ангела-миротворця сучасному Гітлеру, кривавому кату України, руки якого по лікті в християнській крові?! Як можна підписувати якісь декларації зі зрадником Христової віри, який не тільки прислужує світській владі, а й веде розгульний спосіб життя, веде незаконний бізнес, торгує горілкою й цигарками, служачи не Богові а Мамоні?! Таке не поміщається в наших головах, не знаходить бодай якогось пояснення. Втім, звернімося до історії, аби краще зрозуміти ці дії Ватикану.
У 1929 році Папа Римський Пій ХІ підписав Латеранські угоди з фашистським урядом італійського диктатора Беніто Мусоліні, надавши йому політичну підтримку і вплив, необхідні для надійного фашистського майбутнього. В свою чергу, Ватикан отримав 90 мільйонів доларів готівкою, нову безподаткову папську державу на Ватиканському пагорбі, державну платню для священиків й обіцянку диктатора про політичну й фінансову безпеку.
Гітлер також шукав підтримки Ватикану й отримав її. Католики Німеччини були проти Гітлера, і він не міг зібрати достатню кількість голосів, аби прийти до влади без їхньої підтримки. Бачучи в Гітлері потенційного цінного союзника, Ватикан тиснув на німецьких католиків й врешті-решт Гітлер переміг на виборах.
В обмін на просування його до влади Гітлер підписав у 1933 році «конкордат» з Ватиканом, котрий звільнив Католицьку церкву від виконання деяких законів, а також надав державну фінансову підтримку й грошові виплати на суму в мільярди доларів під час кривавого правління Гітлера.
«Той факт, що Ватикан уклав договір з новою Німеччиною, означає визнання націонал-соціалістичної держави Католицькою церквою. Підписані угоди показують усьому світові ясно й недвозначно, що твердження, буцімто націонал-соціалізм ворожий релігії, є брехнею»,- писав Адольф Гітлер в листі до нацистської партії 22 липня 1933 року.
Я не хочу проводити паралелей між сьогоднішнім Папою Франциском й тими його попередниками, які служили водночас і Богові, й сатані. Але я, як і мільйони українців в усьому світі, хочу отримати відповіді на запитання, які ставить і ставить перед моєю душею моє власне сумління: «Навіщо Папі дарувати кривавому кремлівському диктаторові медальйон із зображенням ангела-миротворця і навіщо йому підписувати декларацію про єдність з московським попом, який є страхітливим грішником не тільки за мірками християнського владики, а й за мірками просто порядної людини?»

ЛЮДИ НА БОЛОТІ

З України надійшла сенсаційна звістка. У відставку подав міністр економічного розвитку та торгівлі України Айварас Абромавічус, звинувативши ключового бізнес-партнера Порошенка Ігоря Кононенка в блокуванні реформ і намаганні встановити через своїх людей повний контроль над фінансовими потоками в Україні.
Це той самий Абромавічус, якому Порошенко надав українське громадянство, представляючи його Україні як «західного менеджера, який зможе побороти хабарництво». Натомість, «західний менеджер» не витримав страхітливого розгулу корупції в Україні й подав у відставку. Ця відставка – сигнал українському народові розпочинати нову революцію. Бо терпіти таке беззаконня і такі масштаби розкрадання держави більше не можна. Україна дійшла до критичної межі, за якою – прірва. Порошенко, якого з таким піднесенням обрав президентом український народ, виявився ще страхітливішим корупціонером, ніж Янукович. Підтвердження цьому – факти, наведені Абромавічусом. Бо Ігор Кононенко, якого він назвав, це не простий злодюжка, це людина Порошенка, його ключовий бізнес-партнер (разом з Порошенком він є власником Міжнародного інвестиційного банку), напрявляючий грошовими потоками в державі. Саме через таких людей Порошенко та Яценюк, усівшись на крові героїв Майдану у владних кріслах, грабують нині Україну. Вони перетворили її на смердюче корупційне болото, з якого світ за очі тікають українці і з яким не хоче мати справ цивілізований світ.
Ось що з цього приводу сказала заступниця Абромавічуса Юлія Клименко: «Ми не можемо постійно жити в болоті, що гниє, бо це те, чого, власне, хоче агресор: щоб ми довго та болісно помирали від гангрени, викликаної корупцією правлячої еліти, непрофесійним керівництвом, свідомим та наполегливим розвалом державного управління, слабкими інститутами, деморалізованим і зневіреним населенням та дрібними злодюжками на всіх щаблях влади, які готові за гроші продати майбутнє своєї країни...»
Ці чесні й професійні люди, доведені до відчаю, більше не хочуть жити й працювати під диктовку кононенків, які використовують адміністрацію президента як власне силове міністерство, через яке вони розставляють на всі ключові посади в державі своїх людей.  Вони знайшли в собі мужність, аби сказати народові правду: Україну розкрадають за такими самими схемами, як і за часів Януковича, і з цим треба щось робити.
Тепер слово за народом. Якщо він і далі віритиме цинічній і наскрізь брехливій словесній еквілібристиці Порошенка, на Україну чекає колапс. Політичний, економічний, моральний... Бо жити в такій країні, де все продається, де на все є корупційні «такси», далі не можна.
Українська Америка завжди щиро підтримувала все, що йшло на користь Україні. Підтримаймо й нинішній демарш чесного міністра Айвараса Абромавічуса! Даймо зрозуміти нинішній українській владі, що ми не дозволимо корупційній гідрі задушити Україну!
Україна вистояла у вогні, дала відсіч численнішій і набагато краще озброєнішій путінській орді. Віриться, що вона вистоїть і в борні з корупційним спрутом, який захопив усі владні важелі в державі. Інакше задля чого тоді гинули під кулями герої Майдану і під снарядами - кіборги Донецького летовища?!

А ЩО ЗМІНИЛОСЯ?

Днями до нас  у редакцію завітало миле подружжя – колишній київський бізнесмен та його дружина, колишній викладач права Київського торгівельно-економічного університету. Вони втекли з України, побоюючись за своє життя та життя своїх дітей і ось вже три роки поневіряються в Америці, намагаючись довести американським чиновникам, що мають право на політичний притулок у США. Живуть за рахунок платні, яку отримує 18-літній син, права на працю ані в глави родини , ані в його дружини немає, грошей також. Що ж змусило цих людей залишити рідний Київ, де вони мали все, й поїхати світ за очі, аби пройти через невимовні страждання? Відповідь – жорстока й всесильна мафія.
Глава родини мав у Києві успішний бізнес, але його в буквальному сенсі цього слова зруйнувала мафія. Пригнали бульдозери й зачистили все – корпуси, дороге устаткування. Залишилася тільки купа будівельного сміття. Пояснили тим, що, мовляв, власник бізнесу не мав права тут будуватися, бо землю під свій бізнес захопив самовільно. А коли власник показав відповідні папери й дозволи та заявив, що нічого не порушував, йому сказали, що так треба, бо через цей бізнес ніби-то має пролягати дорожня розв’язка. А коли він поцікавився з приводу компенсації, то йому пояснили, що краще йому мовчати, а то буде гірше. З паперами на руках він обійшов усі інстанції. Доводив, сперечався, вимагав... А у відповідь бачив лише глуху стіну й чув погрози. Схопив валізу, забрав дружину та дітей і втік до Америки.
Зі звісткою про Революцію Гідності ці люди побачили світло в кінці тунелю. Мафію повалено, Україна, нарешті, вільна! До Києва потоком пішли листи, клопотання, офіційні заяви, документальні підтвердження про знищений бізнес і поламане життя. Натомість цих людей чекало жорстоке розчарування. Бо одна мафія в Україні змінила іншу. Система ж залишилася незмінною. Тільки замість генпрокурора Пшонки в крісло усівся генпрокурор Шохін. Такий самий хабарник, якому місце на нарах, а не в кріслі генпрокурора. Замість прем’єра-мастодонта Азарова в крісло прем’єра усівся молодий, освічений, зі знанням англійської мови Яценюк. Але, попри очікування мільйонів, він виявився таким самим ласим до грошей корупціонером, як і його «папєрєднік». Замість президента-пахана Януковича, який мав дві тюремні «ходки» й плутав Ахматову з Ахметовим, в крісло президента сів сучасний, освічений, також зі знанням англійської мови Порошенко. Але сутність влади від цього не змінилася – вона як була, так і залишилася організованим злочинним угрупуванням, яке використовує владні крісла, в які його всадовив народ, аби переплавляти безмежну й безконтрольну владу у великі гроші.
А люди на кшталт цього милого подружжя, якому нам так хотілося бодай чимось зарадити, незважаючи на всі революції, продовжують страждати. Вони шукають по світу прихистку, справедливості, закону. І плачуть ночами в подушки, мріючи, що коли-небудь таки повернуться в захоплену мафією рідну Україну. Чи здійсняться їхні мрії? Віриться, що здійсняться, адже не може так бути, що стільки крові пролито задарма, що нічого в нещасній Україні не міняється. І тільки одні держиморди змінюють інших, вішаючи народу локшину на вуха. Так само, як робили це їхні «папєрєднікі». Не може такого бути! Інакше немає тоді в світі правди й немає справедливості.

СОБОРНА, НЕЗАЛЕЖНА,ЄДИНА

22 січня Україна відзначатиме День соборності – славне свято єдності й злуки всіх українських земель. В усі часи вороги намагалися роз’єднати нас за різними ознаками – на православних і греко-католиків, східняків і західняків, російськомовних і україномовних... Але кожного разу в українців вистачало мудрості не піддаватися на провокації. Останні зусилля кремлівського вождя Владіміра Путіна розколоти Україну також закінчилися повним крахом. Україна, навпаки, після путінської агресії згуртувалася як ніколи, і нинішнє свято соборності зустрічає монолітно єдиною.
День Соборності - свято України, яке відзначають в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки (УНР) й Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року. Свято встановлено в Україні  Указом Президента «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99. Цього дня також прийнято згадувати іншу подію, яка відбулась рівно на рік раніше, 22 січня 1918 року, - ухвалення IV Універсалу Української Центральної Ради, яким проголошувалася повна незалежність УНР.
До найдрібніших подробиць пам’ятаю переддень Дня злуки 1990 року. Тоді ще мало хто знав, що таке «злука» і що насправді відбулося в далекому 1919 році. Але в людей було відчуття єдиної родини, відчуття того, що ми – укранці, велика європейська нація, яка колись давним давно, взимку 1919-го, вслід за Весною народів проголосила про свою незалежність. Той поклик предків не могли придушити ані десятиліття комуністичної неволі, ані байдужість численних совків, яким всі ці «злуки» були до одного місця.
В неділю 21 січня 1990 року, коли майже три мільйони українців взялися за руки, з'єднавши Львів і Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР, перелякана КПРС зрозуміла, що українці – це політична нація, яку не зупинити й не загнати у комуністичні стайні. Цей живий ланцюг був одним з наймасштабніших у світовій історії та став ще одним кроком до здобуття незалежності Україною.
Акцію «живий ланцюг» Львів-Київ було зорганізовано Народним Рухом України. Реально ланцюг був довшим: починався в Івано-Франківську, пролягав через Стрий, Львів, Рівне, Житомир до самого Києва. Початок ланцюга в Івано-Франківську зумовлений тією обставиною, що саме Івано-Франківськ (тодішній Станіслав) у 1919 році був столицею ЗУНР.
Ми стояли посеред засніженого лісу на трасі Київ-Житомир і в самому повітрі відчували запах свободи. Як хотілося тоді жити, діяти! Скільки було мрій, сподівань! На жаль, не все так сталося, як тоді гадалося. Негідники перебрали владу в народу й перетворили Україну на корумповану чорну діру в центрі Європи. І нинішні владоможці також не хочуть, аби ця діра зникла. Бо ж у ній їм легко «варити» свої мільярди, зводити палаци та безкарно грабувати нещасну Україну.
Але так вічно не буде. Українці знову пробудяться, як тоді, в далекому 1919-му і ближчому до нас, але також тепер вже далекому 1990-му. І Україна стане не тільки соборною, а й вільною, заможною, справедливою, очищеною від раку корупції. Вірмо в це! Зі святом соборності вас, дорогі читачі! Слава Україні!

ПРО СТАРИЙ НОВИЙ РІК

Пишу ці рядки, а поруч з моїм комп’ютером стоїть келих з шампанським. Старий Новий рік! Привілей для нас, українців, які зустрічають Новий рік двічі. Це данина традиції, данина пам’яті звичаям наших дідів і прадідів, які з уведенням Григоріанського календаря відмовилися переходити на нього, а святкували свої одвічні свята так, як святкували їхні предки.
Традиція – це велика справа. Саме з поваги до традиції американці десятиріччями відмовляються переходити на метричну систему мір, продовжуючи вимірювати відстані фітами й милями, а вагу – паундами. Здавалося б, сучасна нація, на яку рівняється весь світ, а не переходить. Чому? Традиція!
Зрада традицій тягне за собою й зраду більш серйозних у нашому житті речей. Люди, які зрадили традиції своїх пращурів, зрадять і Батьківщину. І при цьому знайдуть тисячі аргументів, аби відбілити цю зраду. Зовсім недавно розмовляв з одним таким типом, який спочатку переконував мене, що Юліанський церковний календар – це анахронізм, а потім узявся доводити, що Україна й Росія мають негайно утворити одну спільну державу, бо, каже, навіть сита Європа об’єднується, а нам, голодним і голим, тим більше треба. Отака філософія.
Клич переходити православній і греко-католицькій Україні на Григоріанський календар кинули не високопреосвященні владики чи святі отці, а... голова Ради національної безпеки й оборони України (РНБОУ) Олександр Турчинов. Біографія цього чоловіка промовляє сама за себе. Колишній комсомольський функціонер, він зробив у своєму житті не один карколомний розворот на 180 градусів. У 1999 році, наприклад, зрозумівши, що місце комуністичної ідеології, яку він сповідував, на звалищі історії, раптом поміняв марксизм-ленінізм на... баптизм. Всі пам’ятають цього політичного діяча в часи зеніту слави Юлії Тимошенко. Тоді здавалося, що немає на світі сили, яка може його змусити зрадити своїй патронесі. Але минув час, Юля втратила силу й рейтинг, і Турчинов, який удавав з себе найвідданішого соратника Ю.Тимошенко, легко розпрощався з нею. Тепер ось закликає зрікатися Юліанського церковного календаря і всім ставати баптистами, тобто святкувати Різдво Христове не 7 січня, як робили це наші діди й прадіди, а 25 грудня, як роблять це баптисти, адвентисти, римо-католики та інші.
Є в українській Філадельфії таке славне місце як Михайлівка. Так називається церква Святого Архангела Михаїла й земля довкола неї, куди потягнулися після приїзду до США представники так званої четвертої хвилі. Свого часу ця церква пішла на розкол з церковним начальством, аби не зраджувати традиції й не переходити на Григоріанський календар. Якщо зараз почнуть такий перехід, Михайлівки постануть по всій Україні й всюди, де живуть і моляться українці. Й почнуться нові чвари й нові розколи. Чи потрібно це світовому українству? Думаю, що ні. Нехай кожний сам для себе вибере, коли він хоче святкувати Різдво Христове, і чи хоче двічі в році зустрічати Новий рік.
Тим, для кого поняття «традиція» нічого не важить, можливо, й варто перейти на Григоріанський календар. Але для тих, для кого традиція – це святе, нехай все залишається так, як було. Нехай буде в році два новорічних вечора, нехай услід за Різдвом католицько-протестантським настане й наше, українське Різдво. Так було, нехай так і буде!
Зі Старим Новим роком вас! З Маланкою й Василем! На щастя, на здоров’я, на Новий рік!

Повторення непройденого

От і минає 2015 рік – рік нашої надії, на початку якого ми сподівалися, що ідеали Революції Гідності переможуть, і Україна стане зовсім іншою державою, ніж була всі роки правління або відвертих диктаторів, таких як Кучма чи Янукович, або владолюбних нікчем на кшталт Ющенка, які винесені народом на владний Олімп обдурили його.
Наші сподівання, що Петро Порошенко – це саме той політик, який потрібен сьогодні Україні, виявилися ілюзією, яка швидко розвіялася немов вранішній туман. Адже виголошена перед Майданом обіцянка будувати справді демократичну країну, де господарем буде народ, виявилася такою ж брехнею, як Ющенкове «Бандитам – тюрми». Насправді П.Порошенко почав вибудовувати владну вертикаль під себе. На всі ключові посади в державі він розставив своїх людей, забувши про парламентсько-президентську форму правління, натомість ми бачимо абсолютне повторення того, що набудував Янукович. І при цьому наш президент, який лицемірно обіцяв спродати свій бізнес, продовжує залишатися олігархом, накопичуючи, використовуючи владне крісло, нові й нові мільйони. Більше того, він має бізнес у Росії й Криму, справно платячи там податки. Такого лицемірства не чекали від нього навіть ті, хто давно й дуже добре знав Порошенка.
Все це – наслідок легковірності Майдану, який так і не створив дієвого механізму народного контролю над владою. Скориставшись цим, вже нові бажаючі трансформувати владу в гроші «доять» нині Україну, прикриваючись наскрізь брехливим словоблуддям.
Але є в році, що минає, й обнадійливі моменти. Європа скасувала для громадян України візовий режим, продовжила на півроку санкції проти Росії, Міжнародний валютний фонд, не зважаючи на лемент Кремля про буцімто дефолт України в зв’язку з «боргом Януковича», не припинив кредитування, Росія-агресор зіткнулася з падінням цін на нафту, а тому дуже скоро завиє під тягарем економічних проблем.
Отож, Україна зустрічає Різдво Христове й Новий 2016 рік знову з надією на краще прийдешнє. Вона вірить, що ті, кого народ на крові своїх героїв привів до влади, схаменуться, припинять пограбування свого народу й чвари за владу та більший шматок «пирога». Вона вірить, що західний світ, рубежі якого на Сході сьогодні боронять від варварської навали наші славні воїни, не тільки підтримає й допоможе нам, а й розпочне, нарешті, процес входження України до сім’ї європейських народів. Адже запрошення стати членом НАТО вже надіслано Чорногорії. То чим же Чорногорія більше відповідає стандартам альянсу, ніж Україна?! Це просто обман, за яким маскується страх перед Путіним та його реакцією на входження України до НАТО.
Україна зустрічає нинішнє Різдво та Новий 2016 рік з тривогою, але не в зневірі та безнадії. Бо, попри негаразди й суворі виклики, вона відчуває силу свого духу, вона знає, що рано чи пізно таки вийде на биту дорогу світової цивілізації й побудує країну, про яку мріяли, вмираючи від куль путінсько-януковичських снайперів, герої Небесної сотні. Вірмо в це й ми!
З Різдвом Христовим всіх вас, дорогі читачі! З Новим 2016 роком!

КОЛИ СУД - ТАЙГА, А ПРОКУРОР - ВЕДМІДЬ

14 грудня російський диктатор Владімір Путін підписав закон, що дає право Конституційному суду Росії визначати, чи виконувати вердикти міждержавних органів щодо захисту прав і свобод людини, насамперед Європейського суду з прав людини, винесені за скаргою проти Росії.  Нагадаємо, закон було ухвалено Держдумою 4 грудня і схвалено Радою Федерації  9 грудня. Він набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
Згідно із законом, в Росії віднині встановлюється спеціальний правовий механізм вирішення питання про можливість або неможливість виконати винесену за скаргою проти Росії постанову. Тобто, фактично йдеться про те, що Путін через фіктивні законодавчі акти поставив свою диктатуру вище рішень міжнародних правових інституцій й взагалі вище міжнародного права. З 14 грудня міжнародні закони в галузі захисту прав людини для Росії не указ, вона живе за своїми власними, путінськими приписами.
Путінська Росія й раніше плювала на будь-які міжнародні закони. Але принаймні робила вигляд, що належить до цивілізації, а тому дотримується міжнародного права. Відтепер вона перейшла й цю останню межу, відкрито заявивши, що на теренах Росія діє лише путінське право. Точнісінько так само, як було за часів Сталіна, коли для мільйонів приречених в’язнів ГУЛАГу «судом» була тайга, а «прокурором» – ведмідь.
У Раді Європи прокоментували рішення Росії ігнорувати вердикти міжнародних судів. Згідно зі ст. 46 Європейської конвенції з прав людини всі країни Ради Європи повинні підкорятися остаточним рішенням Страсбурзького суду. Про це заявив в коментарі до нового російського закону, який дозволяє Конституційному суду РФ ігнорувати рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд. Він наголосив, що Конституційний суд Росії повинен ухвалювати рішення, керуючись виключно Європейською конвенцією з прав людини.
Але гебіст Путін тільки посміхнеться, довідавшись про реакцію Європи на його «законотворчість». У такій ситуації своє слово має сказати російський народ, але він міцно спить, чим ось вже більше 15 років користається кремлівський карлик. Більше того, опинившись на дні економічної ями, він своїм указом заморозив пенсійні внески громадян Росії, тобто фактично привласнив собі те, що люди копили на старість. Бандитизм, до якого Путін вдався на міжнародній арені, тепер переноситься й всередину Росії.
Відома російська правозахисниця, голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексеєва так відгукнулася на путінський закон: «Я розцінюю це рішення Путіна як дуже печальне й небезпечне, тому що це порушення тих зобов’язань, котрі Росія брала, вступаючи до Ради Європи. Це дає формальне право членам Ради Європи нас звідти попросити. Це рішення засвідчило, що наш Конституційний суд цілком і повністю залежить від виконавчої влади. Обмежили наше право на правосуддя, тому що сотні тисяч наших громадян, обурені рішеннями наших продажних судів, зверталися до Європейського суду з прав людини й виграввали справи». Тепер не виграватимуть. Допоки в Росії правитиме Путін, «судом» буде тайга, а «прокурором» - ведмідь

.ПОЗАКОЛИШНІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Президент України Петро Порошенко, попри численні заклики патріотів України не призначати Володимира Єльченка на посаду Постійного представника України при ООН, таки підписав відповідний указ і призначив цього синка відомого українського партократа, який свого часу нищив українську культуру й розпинав її чільних представників, послом до ООН.
"Єльченко - це людина, яка знає ООН як свої п’ять пальців, користується там високим авторитетом і має унікальний досвід представлення України в Радбезі під час членства країни в цьому органі у 2000-2001 роках", - так прокоментував це призначення міністр закордонних справ України Павло Клімкін.
Можливо, він порівнював Єльченкові «як п’ять пальців» зі своїми знаннями про українську зовнішню політику і перед ним справді поставав велетень української дипломатії. Адже й сам Павло Клімкін – це вислід антиукраїнської кадрової політики Порошенка, який призначає людей на відповідальні посади не за ознакою патріотизму й професіоналізму, а за ознакою готовності віддано служити особисто йому. Клімкін – це етнічний росіянин, уродженець міста Курська й випускник Московського фізико-технічного інституту. Жодного відношення ні до чого українського, як і ні до чого дипломатичного, він до того, як приїхати в Україну, не мав. Призначати його дипломатом міг тільки запеклий ворог України. Бо ця професія вимагає не тільки багаторічної специфічної освіти, а й відчуття України змалечку. Тобто, людина, яка не бігала в дитинстві босоніж по українській стерні, не пам’ятає запаху українських лісів і гаїв, не чула співу наших кобзарів, не плаче, зачувши наш гімн, українським дипломатом ніколи не стане. Цією істиною знехтували й Порошенко, і його попередники. Отож, і маємо сьогодні Україну, яка стоїть на краю прірви.
Володимира Єльченка називають за лаштунками Міністерства закордонних справ «Повноважним і Надзвичайним статистом України». Позаяк жодних власних рухів цей «татовий синок» ніколи не робив. Він ще з дитинства був вихований в дусі радянської партноменклатури, принципи якої відомі: ніколи першим не висовуйся, роби те, що спободається начальству, менше знаєш, краще спиш. Його тато, Юрій Єльченко, жив за цими приписами й дослужився в ранніх 70-х до міністра культури підрадянської України, став одним із намісників Москви – спочатку завідувачем відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ, потім  першим секретарем Київського міськкому партії, а згодом членом Політбюро й секретарем ЦК КПУ.
Саме тато влаштував синка на факультет міжнародних відносин Київського державного університету імені Т.Шевченка (за радянських часів туди без великого блату нікого не приймали), а потім проштовхував його по кар’єрній драбині. Здавалося б, що після падіння СРСР цей синок партократа заб’ється кудись у шпарку й не вилазитиме з неї. Але так тільки здавалося. Єльченки, як і інші партократичні роди, відсиділися перелякані в «окопах», а потім знову полізли на кар’єрну драбину. І, диво-дивнеє, їх звідти ніхто не зіштовхував. А з приходом на крові героїв Небесної сотні до влади олігарха Порошенка вони відчули, що знову настав їхній зоряний час.
Українська громада має класифікувати це призначення, як плювок в своє обличчя. Адже зняти в цей доленосний час Юрія Сергеєва, який стільки зробив для України, з посади Постійного представника України при ООН і призначити замість нього безбарвного синка одного з комунопартійних намісників Москви – це все одно, що посадити в крісло генерального прокурора одного з тих, хто розстрілював Майдан. Невже й цього разу ми витримемося і співпрацюватимемо з Єльченком, неначе нічого й не сталося?

ЧОМУ ФІРТАШ НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ В УКРАЇНУ

Стало відомо, що одіозний український олігарх Дмитро Фірташ, який ще донедавна хизувався, що ні в чому не винний, а тому не був переданий швейцарським судом до рук американського правосуддя, побоявся повертатися в Україну. Позаяк там на нього чекали грати й наручники.
Одного з найбагатших громадян України, голову ради директорів Group DF Дмитра Фірташа заарештували після Євромайдану у Відні на вимогу США. За кілька днів він вийшов на свободу під рекордну для австрійського правосуддя заставу у 125 мільйонів євро, яку внесли за нього люди Путіна.
США звинувачують Фірташа в організації міжнародної корупційної схеми і вимагають його видати. За версією слідства, підозрювані у цій справі - а в ній проходять шестеро осіб, серед яких індійський парламентар, угорський, індійський та шриланкійський підприємці – підкупили індійських чиновників з метою здобути дозвіл на розробку титанової шахти в індійському штаті Андхра-Прадеш.
Захист бізнесмена, який оочолював колишній міністр юстиції Австрії Дітер Бемдорфер (Фірташ відвалив йому кілька мільйонів доларів), називав звинувачення проти нього політично вмотивованими та виступав проти екстрадиції Фірташа до США.
У травні 2015 року австрійський суд відмовився видавати Дмитра Фірташа, йому також повернули паспорт. Хоча в Австрії на нього ще чекає апеляція на рішення стосовно екстрадиції. В Україні також є справи, у яких фігурують активи цього злодія, а частина з них була арештована судами.
29 листопада міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков уперше офіційно повідомив, що після прибуття в Україну Дмитра Фірташа затримає поліція за фактом звернення Мінюсту США до Генпрокуратури. Аваков розповів про дуже складну юридичну схему, за якою бізнесмена можуть притягнути до кримінальної відповідальності. Він послався на ратифіковану в 2006 році конвенцію ООН щодо протидії корупції, за якою Генпрокуратура у відповідь на запит США дасть вказівку поліції затримати Фірташа на 72 години. Потім суд може винести рішення про арешт бізнесмена на 40 днів. Але через те, що Конституція України не дозволяє видавати своїх громадян, Аваков анонсував звернення до США з проханням передати в Україну матеріали справи.
Отже, корупціонер і шахрай, людина Путіна в злочинній схемі розкрадання газу Дмитро Фірташ знову кусає нігті. На його видноколі знову замаячила тюремна камера, яка так довго за ним плаче.
На превеликий жаль, ця одіозна особа напряму пов’язана з нашою громадою. Через відому інтриганку Ганю Герман люди, які займалися спорудженням пам’ятника у Вашингтоні  жертвам українського Голодомору-геноциду 1932-1933 років, не погребували взяти на цю святу справу з брудних рук олігарха два мільйони доларів, осквернивши цим пам’ять замордованих сталінщиною українських хліборобів. Це були фактично не гроші Фірташа, а гроші Путіна, який є духовним спадкоємцем Сталіна. Чи можна вигадати більшу наругу над пам’яттю закатованих штучним голодом українських селян і селянок?!
Тепер кожного разу, коли в пресі спливатиме ім’я Фірташа, ми знову й знову згадуватимемо про ці брудні гроші. І нам буде невимовно соромно за цей вчинок тих, хто й досі вважає, що гроші Фірташа аж ніяк не осквернили пам’ять жертв страхітливого Голодомору 30-х років ХХ століття.

ТУРЕЦЬКИЙ УРОК

У небі над турецько-сирійським кордоном збито російського «стерв’ятника»  Су-24, коли той порушив повітряний простір Туреччини.
Міністерство оборони Росії підтвердило, що це був російський фронтовий бомбардувальник, який брав участь в операції в Сирії. Однак Москва запевняє, що на мить інциденту літак перебував у повітряному просторі Сирії. Путін відразу після інформації про безславну загибель свого «орла» розродився гнівною тирадою, назвавши цей інцидент «ударом в спину» й погрожуючи Туреччині відплатою.
Утім, Анкара уже представила дані радарів, які підтверджують, що російський Су-24 порушив повітряний простір Туреччини. Турецькі військовики заявляють, що зробили російському бойовому літаку 10 попереджень, але від нього не було жодної реакції. Ці дані також підтвердила розвідка США.
Російський бомбардувальник упав у сирійській провінції Латакія біля Туркменської гори, що поруч з турецьким кордоном. Обидва пілоти встигли катапультуватися. Джерела в турецькому уряді висловили сподівання, що вони залишились живими.
Однак ополчення туркменської тюркомовної етнічної меншини на північному заході Сирії, яке виступає проти Башара Асада, заявило, що один пілот загинув. Його підстрелили ще в повітрі, коли він спускався на парашуті. Другого, за даними ліванського телеканалу Al Mayadeen, сирійським військовикам з числа прихильників режиму Башара Асада вдалося врятувати.
За даними Анкари, російські бомбардувальники більше тижня бомбили об‘єкти туркменів у цьому районі, хоча бойовиків ІДІЛ там немає.
Нарешті Путін, який так довго плював на такі засадничі в міжнародних взаєминах речі, як державний суверенітет і непорушність кордонів, нарвався на те, що шукав: за порушення повітряного простору російський літак Су-24 з двома пілотами на борту було збито турецькими винищувачами F-16. Путін же думав, що турки, як українці в Криму, боятимуться не тільки збивати його літаки, а навіть думати про це. Туреччина, таким чином, дала урок Україні, як треба діяти, коли ворог вдирається в суверенний повітряний простір або, наплювавши на міждержавний кордон, перекидує на чужу землю свою живу силу й бойову техніку.
У Криму треба було не споглядати, як один за одним приземлялися в Бельбеку російські військово-транспортні літаки зі спецназівцями ГРУ та бойовою технікою на борту, а збивати їх. Проти тих же, хто вдерся на нашу територію, якою був і залишається Крим, негайно проводити антитерористичну операцію на шталт такої, яка проводиться нині на Донбасі. Тоді не загарбав би так легко Путін Кримський півострів і не розв’язав би війну на Сході України.
Так само треба було збивати путінські «стерв’ятники», коли вони випробовували на міць країни Балтії, коли залітали в повітряний простір країн НАТО, зухвало насміхаючись з боягузливих європейців. Турки довели світові, що не такий страшний чорт, як його малюють. Позірна бравада, патологічна хвалькуватість Путіна стали очевидними після падіння Су-24 на турецько-сирійському кордоні. Тепер стає дедалі очевиднішим, що король був голим і всі його залякування й брязкання зброєю – це лише жалюгідний фарс, яким кремлівський самодержець прикриває свою нікчемність. Путінські літаки, як з’ясувалося, чудово горять, так само, як горіли його танки на Донбасі під ударами наших гранатометників.
Інцидент у небі над Туреччиною засвідчив, що тих, хто не хоче жити на нашій планеті за цивілізованими правилами, можна легко ставити на місце. Для цього потрібна лише рішучість і воля – якості, яких так бракує сьогоднішнім світовим лідерам. Саме цим і користається кремлівський карлик, який ось вже більш як 15 років знущається над нашою планетою.

ЩЕ ОДИН ЯНУКОВИЧ?

Прочитав у Фейсбуці думку Руслани Лижичко й на душі стало дуже сумно. Позаяк Руслана – це не пересічна українка, яка може мати спостворене уявлення про сьогоднішню Україну, а легендарний голос Майдану, уславлена українська співачка, переможниця Євробачення, нагороджена за мужність, відданість ідеалам свободи й принциповість на Майдані багатьма міжнародними преміями. Її думка про те, що Порошенко – це новий Янукович, вибиває грунт з-під ніг тих численних холуїв нинішньої української влади, які зі шкіри лізуть, аби догодити новим владоможцям, стверджуючи, що Порошенко – це єдиний рятівник України в нинішній непростий для неї час.
«Порошенко велетенськими кроками рухається в напрямку Януковича»,- написала Руслана на своїй сторінці у Фейсбуці. І з цим важко не погодитися. Візьмімо насамперед його прагнення узурпувати владу. Адже після Майдану було привселюдно заявлено, що Україна, зморена роками януковичської диктатури, знову переходить до парламентсько- президентської форми правління. А в реальності П.Порошенко узурпував всю владу в країні, створивши під себе владну вертикаль і перетягнувши на себе владну «ковдру». Адже в парламентсько-президентській республіці, якою ніби-то є Україна, влада передається політичній силі, яка виграла парламентські вибори. Такою партією після Революції Гідності став Народний фронт Арсенія Яценюка. Саме тому він став прем’єр-міністром. За логікою, в Україні (подібно до Польщі чи Німеччині) саме прем’єр (в Німеччині він називається канцлером) й перебирає повноту виконавчої влади. Насправді ж, Яценюк за нинішніх владних розкладів навіть не є в державі другою особою. Набагато більше, ніж у нього, повноважень і важелів у таких попихачів Порошенка, як Ложкін чи Гонтарєва.
«Другим Януковичем» можна назвати Порошенка й за його кадрову політику. На всі ключові посади в державі він призначає своїх друзів, кумів, партнерів по бізнесу або партнерів партнерів. До чого призведе така політика – вже видко неозброєним оком.
Подібність Порошенка на свого «папєрєдніка» виявляється й у його пристрасті до розкоші й царських маєтностей. Ми вже писали про хороми нашого президента в селі Козин на Київщині. Але це тільки маленька частина «айсберга». Владу він так наполегливо й так довго здобував для того, аби трансформувати її тепер у великі гроші й королівські маєтності.
Так само, як Янукович, не чіпає Порошенко олігархів, бо є одним з них. Вони, відбувшись під час Революції Гідності легким переляком, й далі грабують Україну, як тільки можуть. Сподівання що після перемоги Майдану все награбоване повернеться народу, так і залишилися сподіваннями. Непорушними залишилися статки пінчуків, коломойських, фірташів, ахметових... Нині ми спостерігаємо лишень переспрямування всіх грошових потоків в державі в напрямку Порошенка. Точнісінько таке саме відбувалося й після приходу до влади Януковича.
Подібність Порошенка з Януковичем помітила не тільки Руслана, а й мільйони українців, які очікували від нового президента зовсім іншого. Не може цього знати й сам Порошенко. А тому залишається надія, що він схаменеться, роздивиться довкола й зрозуміє нарешті, що не для того його обрала Україна, щоб мати ще одного Януковича.
Отож, сподіватимемося на метаморфози нашого президента в кращий бік. Інакше ще один Майдан Україні гарантовано.

МЕЖИГІР'Я-2

Зазирнув в інтернет і ледь не знепритомнів. Там з висоти пташиного польоту народний депутат України Ігор Луценко зняв обійстя Президента України Петра Порошенка в селищі Козин Обухівського району на Київщині, яке нагадало мені пріснопам’ятне «Межигір’я» Януковича. Той же царський розмах, така ж показушна розкіш і такий же кричущий несмак. І таке саме нехтування думкою злиденного народу, який бачить все це багатство й гірко зітхає, примовляючи: «Краще б вже Радянський Союз не розпадався. Бо там хоч якісь були гальма, а нині цих олігархів нічого не стримує».
Маєток Петра Порошенка в Козині – це виклик народу, отим мільйонам злидарів, з яких деруть останні копійки за дах над головою, за воду, електрику, опалення та інші так звані житлово-комунальні послуги, не залишаючи нічого навіть на харчі. Тим часом, олігархи, до яких належить і український президент, оперують мільярдами. Причому не нещасних гривень, які знецінилися до непристойності, а доларів та євро.
 Велетенський палац Порошенка знаходиться на території понад 3 гектара на березі річки Козинки. Окрім того, президент, аби мати ще й свій проиватний вихід до води, узяв в оренду узбережжя річки на 50 років. "За непоганою ціною - оцінка 6400 гривень за сотку, це так десь разів у 100, а, може, й 200 менше реальної вартості", - зазначив Ігор Луценко. 
Порошенко взяв в оренду земельну ділянку 0,75 гектара на береговій лінії Козинки для "обладнання та нагляду за береговими захисними спорудами". Ділянка розташована на тій самій вулиці Козина, де й палац Порошенка. Оренду берегової лінії надала півтора місяця тому Козинська сільрада. При цьому саму ділянку оцінено Держземагентством в 479 тисяч гривень, або в 6,4 тисячі гривень за сотку землі. У договорі зазначено, що орендар сплачуватиме за користування ділянкою орендну плату у розмірі 5% від її оціночної вартості, що становитиме приблизно 1 тисячу доларів на рік за нинішнім курсом. А якщо гривня й далі падатиме, то й менше.
Експерти інформують, що згідно з нормами Водного кодексу України продаж, а також ведення будівництва або зміна цільового призначення (обладнання берегових захисних споруд) водоохоронних зон заборонені. Але то для простих смертних, для небожителів же закон не писаний. Вони роблять, що захочуть. Саме для цього вони з таким завзяттям і рвуться до влади.
Аби усвідомити, кого після Революції Гідності обрав своїм президентом український народ, варто зайти на YouTube й подивитися відео Ігоря Луценка. Ясна річ, що все це багатство, збираючись у президенти, Порошенко не збирався продавати, так само як і свої фабрики та заводи. Хоч на словах він вже півтора роки стверджує, що готовий все продати, але немає купців.
Ні, не продавати він збирався награбоване, коли на крові героїв Майдану рвався до влади, а примножувати. Саме тому й веде нині запеклі війни з іншим олігархом – Ігорем Коломойським. Він прагне одноосібної влади, коли ніхто не зможе заперечувати йому, ніхто не наважиться оприлюднювати відео його палаців і ніхто не скаже у вічі: «Пане Президенте, треба бути скромнішим».
Поміняли шило на мило, каже українська примовка. Це якраз про той випадок, коли замість Януковича Україна обрала Порошенка. Тепер це стає дедалі очевидніше навіть запеклим прихильникам Петра Олексійовича. На зміну зачаруванню приходить розчарування. Немов після алкогольної ейфорії гірке похмілля.

СТАРІСТЬ І РАДІСТЬ

Днями голова управи Організації оборони чотирьох свобід України (ООЧСУ) Степан Качурак привіз нам записи виступів та фотографії, зроблені на урочистостях з нагоди 50-ліття 42-го відділу цієї організації, яка об’єднує патріотичних українців Лонг-Айленда.
На тих світлинах я впізнав своїх давніх приятелів – подружжя Катерину й Мирона Мицьо. Це воістину легендарні люди в нашій громаді. Він багато років карався за любов до України в сибірських концтаборах, вона все своє життя жила для України й Україною. Сьогодні це вже літні люди, але вони й далі по-молодечому живуть інтересами нашої громади, запалюють на добрі справи молодь, навчають її по-справжньому любити Україну й жити в ім’я її свободи.
Роздивляючи цих красивих людей на фотографії, задумався: а чи є в нашій громаді інституція чи бодай добрі люди, які подбають про цих подвижників, якщо старість позбавить їх можливості бути активними? Вже сьогодні пан Мирон пересувається з допомогою інвалідного візка, пані Катерина ще тримається, але роки вже і їй нагадують, скільки їх за плечима. І сам собі відповів: немає. Наші старші люди в ситуації, коли вони вже не можуть навіть самотужки ходити, фактично кинуті напризволяще. Немає ані відповідної служби опіки в нашій громаді, ані українського старечого дому. І змушені доживати віку деякі колишні активісти нашої громади в чужинецькому старечому домі, де не чути ані української мови, ані української молитви. Чому так?
За багато років існування української громади в США проект створення українського старечого дому виринав не один раз. І кожного разу закінчувався нічим – то грошей не вистачало, то бажання цим займатися, а то й того, й іншого. І разом з тим наша громада зуміла зібрати на такі проекти, як розбудова Києво-Могилянської академії чи Українського Католицького Університету мільйони. Колишній ректор Могилянки В.Брюховецький розповідав мені, з яким ентузіазмом українці закордоння збирали гроші на академію. Й назбирали їх стільки, що саме на ці гроші фактично було відроджено славну Могилянку. Чому ж тоді ми не можемо назбирати коштів на свої тутешні потреби?! Причому йдеться ж про святе – опіку над нашими найстаршими людьми, які віддали громаді найкращі роки й здоров’я.
Завжди дивуюся, які масштабні проекти під силу таким нашим громадським організаціям, як Союз українок Америки. Вони здатні гори з місця зрушити. Чому ж тоді ніхто не поставить на порядок денний питання допомоги тим, хто залишився на старість немічним і самотнім. Адже допомогти таким людям – найперше завдання тих, хто молодий і сильний.
Одного разу я побував у старечому домі, де відвідував земляка. Старий втратив єдиного сина (він загинув в автокатастрофі), дружина його давно померла від раку і він залишився сам-на-сам з неміччю й своїми проблемами. Добрі люди відвезли його до старечого дому. Там за послуги й право жити та лікуватися переписали на державу його дім і всі його статки. Старенький, коли бачив мене, гірко плакав і все приказував: «Мені б серед своїх хоч день побути, серед українців». Але так і не судилося йому побути серед своїх. Він помер серед байдужих чужинців. Навіть лягти в землю, як хотів, не судилося. Його тіло спалили, а прах десь поховали.
Хтось з великих сказав, що ступінь цивілізованості громади чи народу визначається за тим, як вони ставляться до малих і старих. Нам треба терміново ставати цивілізованими, бо ціле покоління тих, хто створив й розбудував для нас українську Америку,  дожило до критичних років. Допомогти їм відчувати себе й далі своїм серед своїх – наше нагальне завдання.

КАДРОВЕ ШОУ

З України надійшла новина, яка приголомшила навіть дуже палких прихильників політики Президента України Петра Порошенка. Продовжуючи свою вкрай недолугу кадрову політику, він призначив на посаду керівника Одеської  митниці... 26-річну вчительку української мови й літератури Юлію Марушевську. Вдумайтесь, на посаду найбільш корумпованої в країні митниці призначається не професіонал, не кадровий митник, не сивочолий, досвідчений  генерал-міліціонер, а 26-літня красуня, яка запам’яталася українцям за англомовний відеоролик "I Am a Ukrainian". У ролику дівчина розповіла про Майдан, про трагічні події, які сталися у Києві, та закликала весь світ підтримати українців.
"Це скромна, надзвичайно красива, талановита й ефективна жінка, незважаючи на те, що не має митної освіти, вона має дуже добрі організаційні здібності. Я можу сказати, що Одеса отримала нового керівника митниці. Керівника, нарешті, з нашої команди, яка продемонструє, що ситуація на митниці кардинально змінилася", - сказав П.Порошенко.
Немає сумнівів, що Юля – справді гарна й патріотична дівчина. Але чи дає це підстави призначати її в портовій та прикордонній Одеській області начальником митниці, яка є одним з головних джерел доходу і водночас всеукраїнським центром корупційної діяльності. Таке може зробити тільки відвертий шкідник, який дбає не про Українську державу, а про те, як її найшвидше завалити.
Це шокуюче призначення викликало подив навіть у протеже Порошенка, керівника Державної фіскальної служби Романа Насирова. «Я сподівався на відкритий конкурс, хотів бачити на цій посаді професіонала, але Президент вирішив інакше».
Це вже не вперше наш президент вирішує інакше. Спочатку він призначив на посаду глави своєї адміністрації свого бізнес-партнера Бориса Ложкіна, з яким вони разом заробляли на медіа-бізнесі і який виявився корупціонером, поряд з яким поблякли навіть хабарники епохи Януковича. Потім привів на посаду голови Національного банку України не чисту на руку бухгалтерку Вікторію Гонтарєву, яка стала сторожихою мільярдів Порошенка. Тепер чергове кадрове шоу – призначення на посаду керівника Одеської митниці 26-річної філологині Юлії Марушевської. Якщо так піде й далі, то невдовзі на посаді голови СБУ ми побачимо переможницю конкурсу «Міс Україна», а міністром оборони стане якийсь дизайнер жіночого одягу з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. До речі, подібне призначення вже відбулося – на посаду уповноваженого президента в зоні АТО призначено... Ірину Геращенко, яка до цього займалася виключно журналістикою.
Минуло півтора роки з дня інавгурації президента Петра Порошенка. За цей період він зібрав навколо себе у владі людей, головною рисою більшості з яких є попередній досвід співпраці з ним. Значна частина "людей президента" у його адміністрації, в уряді, парламенті та інших органах влади - колишні партнери по бізнесу чи політичній діяльності, а також партнери партнерів.
З цим треба щось робити, але чиновницька братія з криками «Ура! Слава нашому президенту!» зустрічає будь-який новий кадровий ляп гаранта. А розгублений народ взагалі не розуміє, що відбувається. І тільки вцілілі герої Майдану скрушно хитають головами й запитують самі себе: «Що сказали б на все це герої Небесної сотні?»

ЧОРНИЙ РИНОК БРУДНИХ БОМБ

Інформаційні агенції світу принесли приголомшуючу новину - на чорному ринку Молдови припинили чергову спробу продажу радіоактивних елементів ісламістам з Близького Сходу. За останні п'ять років Федеральне бюро розслідувань США спільно з владою Молдови викрили чотири спроби продажу радіоактивних матеріалів, придатних для створення «брудної бомби». Злочинні угрупування з Росії намагалися продати радіоактивні елементи терористам. Останній відомий випадок стався в лютому 2015 року, коли контрабандист з Росії шукав покупця на радіоактивний цезій в обсязі, достатньому для забруднення кількох міських кварталів.
Журналістське розслідування показало, що ключових фігурантів цієї справи в Росії звільнено, а заарештованим вдалося уникнути тривалих термінів ув'язнення. Більше того, деякі з них незабаром повернулися до контрабанди ядерних матеріалів. Журналісти дізналися також, що кримінальні структури, які працюють на чорному ринку радіоактивних елементів у Молдові, напряму пов'язані з Федеральною службою безпеки  (ФСБ) Росії. Джерела в поліції та судовій системі Молдови повідомили також журналістам, що в Молдові чорний ринок радіоактивних елементів, які постачаються з Росії, розрісся до загрозливих масштабів.
Усе це означає, що Росія стає ще небезпечнішою для міжнародної спільноти. Вона не тільки захоплює чужі території й розв’язує на чужій землі війни, а й постачає терористам радіоактивні матеріали, яких у неї не бракує. Однієї тільки ядерної зброї, вивезеної до Росії на початку 1990-х років Україною, достатньо не тільки для того, аби виробити «брудну атомну бомбу», а й для того, щоб влаштувати на Землі справжній апокаліпсис. Адже відморожені терористи з так званої «Ісламської держави», проти яких буцімто нині бореться Москва, отримавши таку зброю, не вагаючись кинуть її на людей.
Ці повідомлення ще раз нагадують людству, що нинішня путінська Росія – це страхітливий монстр, який здатний на будь-який злочин. А тому нинішня воєнна кампанія Росії в Сирії нікого не повинна ввести в оману. Це прикриття, яким Путін прагне піддобритися до Заходу, відволікти його увагу від України й домогтися скасування санкцій. Насправді ж Путін, як диктатор, прагне врятувати іншого диктатора – Башара аль-Асада. І в той же самий час за його спиною вести оборудки з ІДІЛ. Це типовий почерк гебіста - всіх обдурювати і діяти водночас проти всіх.
Торгівля радіоактивними матеріалами під крилом ФСБ – це надзвичайно небезпечна річ. Вона може наробити багато біди. І міжнародна спільнота повинна вчасно дати Путіну по руках. Інакше він руками відморозків з ІДІЛ почне ядерний шантаж, незважаючи на можливі жертви й забруднення радіацією цілих країн.
Занепокоєння путінським правлінням, яке несе людям стільки горя й тривог, найкраще передав днями у відкритому листі Путіну відомий російський журналіст Олег Кашин, якому підкуплені путінським приятелем, нинішнім губернатором Псковської області Андрієм Турчаком бандити залізними палицями поламали в 2010 році ноги й руки: «В сучасному російському суспільстві будь-яке, навіть найочевидніше питання про добро й зло залишається нерозв’язним. Чи можна красти? Чи можна обдурювати? Вбивати – це етично чи ні? Вашими намаганнями нація деморалізована й дезорієнтована. Брехня і лицемірство – зручний для вас інструмент управління масами, вам це вигідно і зручно, але кожен випадок використання цього інструменту стає болючим ударом по всьому суспільству, і кожен черговий удар може виявитися смертельним. Ви вирішуєте свої поточні проблеми, не звертаючи уваги на те, що копаєте яму самі ж собі». Відтепер життя Олега Кашина – в серйозній небезпеці. Як і усіх землян, допоки ходить по землі така гидота, як Путін.

АНТИПУТІНСЬКИЙ МАРШ НАРОДІВ У НЬЮ-ЙОРКУ

Минулими вихідними побував на мітингу протесту проти диктатора Путіна і знову, як у далеких 80-х, відчув у собі приємний дар прозорливості. Це відчуття ніколи не обдурювало мене. Коли, прокинувшись від багаторічної сплячки, кияни після Чорнобильської катастрофи вперше вийшли на мітинги протесту, я вже тоді відчував у наскрізь комунізованому Києві, що дні комуністичної влади полічені. Коли кремлівські геронтократи вдалися в 1991 році до путчу, аби змістити ненависного Горбачова й повернути колесо історії назад, я відчував, що це агонія, що дні цих вічно вчорашніх також полічено. І коли, нарешті, проти бандократії спалахнув Майдан, я сказав: «Це кінець Януковича».
Стоячи на перехресті мангетенських вулиць, неподалік постійного представництва Росії при ООН, слухаючи полум’яні промови українців і представників інших країн Східної й Центральної Європи, я серцем і душею відчував: дні диктатора Путіна полічено. Не може так бути, що людство в ХХІ сторіччі терпітиме цього шизоїдного маньяка. Те, що він накоїв в Україні, світ ще якось пояснював тим, що Україна – це, мовляв, зона інтересів Росії, що Путін не мислить Росію без України, бо без неї він ніколи не відродить імперію. Але те, що він вдерся своїми літаками до Сирії й почав бомбити там мирні квартали, виходить за рамки будь-якої логіки. Тепер усім стало абсолютно ясно, що маємо справу з психічно хворою людиною, яка не може без війни, крові й насилля. Без війни він не бачить сенсу свого існування. Без війни він втрачає підтримку свого плебсу, який хоче бачити в ньому переможця. Діставши облизня в Україні, тепер він узявся за Сирію.
Беручи участь тієї теплої вересневої неділі в мітингу протесту в Мангетені, я відчув також силу єднання людей, об’єднаних спільною метою. Таких людей не зупинити ані каральними загонами, ані зброєю. Бо такі люди не бояться нічого. Саме там, на перехресті мангетенських вулиць, я зрозумів, чому майданівці не боялися ані «Беркуту», ані снайперів, ані самої смерті. Бо відчуття причетності до когорти людей, які борються за свободу, сильніше за будь-який страх.
Надвичайно вдячними ми повинні бути людям, які зорганізували й провели ці мітинги, що дали відчути кремлівському карлику силу людей, які його ненавидять за кров, смерть, руїни й зерна ненависті. Дуже важливо, що до нас, українців, приєдналися представники інших народів. Запам’яталися слова немолодої вже польки в національному строї, яка сказала, що ми прийшли протестувати разом з вами, бо ми з одного краю. І справді, лунала білоруська, польська, російська мови, і всіх ми розуміли. Це справжнє диво! Воістину, з ким правда, з тими й Бог.
На одному з плакатів я прочитав: «Сьогодні всі ми – українці». Його тримав єврей, який міг би спокійно сидіти у себе вдома й дивитися телевізор. Але він прийшов на мітинг до українців, бо відчував свою приналежність не до певної національної групи людей, а до тих, хто бореться за правду, до тих, кого намагаються знову зробити рабами, до тих, хто ладен за свободу свого народу віддати найдорожче – власні життя.
У ці дні, коли український народ продовжує протистояти путінській навалі, коли людство переконалося остаточно, хто такий Путін, особливо відчуваєш, що нашим спільним краєм, для всіх землян, є наша планета. Люди здатні зупинити війни та їхніх паліїв, якщо вони єдині, якщо в них є внутрішня потреба співпереживати, якщо вони відчувають чужий біль, як свій власний.

ООН ТА ПУТІН

Путін та його камарилья в такий самий зухвалий спосіб, як вони захопили Крим і розв’язали збройний конфлікт на Донбасі, вдерлися до Сирії, аби спробувати там досягти того, чого не вдалося в Україні. Програвши війну з Україною, одержимий кремлівський вождь хоче попробувати тепер здійснитися як один з провідних політичних гравців світу в охопленій війною Сирії. Головна мета Росії там – створити дипломатичний важіль, яким вона намагатиметься гендлювати, щоб повернути себе до кагорти впливових країн світу. Друга мета – розколоти Європу та США. І третя – змістити фокус світової уваги з України на Сирію, щоби продовжити свою політику стосовно нашої держави і менше потерпати від санкцій, які вона сподівається зняти з допомогою сирійського шантажу.
Нещодавно впливова американська газета The Washington Post повідомила, що дані з відкритих джерел та зображення російського обладнання в Сирії свідчать про те, що Кремль поступово нарощує присутність у цій охопленій війною країні для підтримки антинародного  режиму Асада. Отримавши замість тріумфу в Україні облизня, Путін тепер хоче повернутися до сильних світу цього з допомогою Сирії. Саме для цього він віддав наказ не тільки поставляти туди озброєння й військову техніку, включно з бойовими літаками, а й відрядити чималий російський військовий контингент. Це дуже сильно нагадує авантюру кремлівських старців в Афганістані. Чим вона закінчилася – відомо. Прикметно, що серед тих, кому Путін приготував роль гарматного м’яса, чимало колишніх українських військовиків, які під час окупації Криму зрадили присязі й перейшли на бік Росії. Тепер Путін знайшов їм застосування.
Колишній народний депутат України А.Сенченко написав з цього приводу на своїй сторінці у Facebook: «У Криму почалася утилізація "покидьків". Росія без черги і без заперечень відправляє воювати до Сирії колишніх українських військовиків, що зрадили присязі й перейшли на службу до окупантів. Квитки в один кінець на сирійські курорти отримують і ті, кого раніше перевели на службу в менш престижні місцевості Сахаліну, Читинської області та подібних регіонів".
Військове вторгнення на територію іншої країни без будь-якої санкції ООН називається інтервенцією. Але Путіну до таких обвинувачень не звикати. Він давно наплював на будь-які перестороги ООН й міжнародне право, бо відчув, що всі його авантюри й злочини залишаються безкарними. Може, нинішня ювілейна сесія Генасамблеї ООН задумається над тим, який монстр намагається сьогодні дестабілізувати ситуацію на планеті. Спочатку Грузія, потім Україна, тепер Сирія. І при цьому цей міжнародний розбійник збирається приїхати до Нью-Йорку й виступити на сесії Генасамблеї ООН. Чи може бути щось більш цинічне?
Тим часом, з Білого дому та нью-йоркського хмародера над Іст-рівер у Нью-Йорку, де розмістилася штаб-квартира ООН, знову лунають сакраментальні фрази «Ми стурбовані», «Ми закликаємо», на які Путін не звертає жодної уваги. Якщо це триватиме й далі, то може настати день, коли його воєнщина без будь-якого дозволу і без будь-якого приводу вдереться до країн Балтії, Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії... Путін не може без війни. Причому йому потрібна переможна війна. А тому він хоче з допомогою Сирії чи будь-якої іншої країни довести своєму плебсу, що поразка в Україні – це випадковість, що він непереможний і гнилий Захід тремтить перед ним.
Не треба бути генеральним секретарем ООН чи президентом США, щоб цього не помічати й не розуміти. Необхідний прецедент. Коли міжнародного розбійника, який зарвався, поставлять на місце. Але для цього потрібні рішучі політики, а їх якраз і не видко. Ані в Білому домі, ані в нью-йоркському хмародері над Іст-рівер.

ПАПА ТА ЙОГО ДИВІЗІЇ

Америка в очікуванні візиту до США Папи Римського Франциска. Понтифік відвідає американські терени з 22 по 27 вересня, побувавши у Вашингтоні, Нью-Йорку та Філадельфії. Заплановані зустрічі Його Святості з президентом США Бараком Обамою, виступ у Конгресі, на Генеральній Асамблеї ООН, відвідини й проведення служб Божих у катедральних соборах, на місці, де до терористичної атаки 11 вересня 2001 року стояли в Нью-Йорку вежі-близнюки Всесвітнього торгівельного центру, участь у фестивалі родин у Філадельфії та ін. Папа, однак, не обмежиться протокольними заходами. Головним для нього в цій поїздці будуть зустрічі з простими людьми, які живуть і чинять за Словом Божим, а тому в цей тривожний, непрогнозований час потребують слів втіхи від Святого Отця. Адже сьогодні Америка й світ переживають не найкращі часи.
Недавнє рішення Верховного суду США про дозвіл гомосексуалістам брати шлюб на всій території Америки, роз’яснення Святого Престолу, що протягом так званого Ювілейного року прощатиметься гріх аборту вносять смуту в середовищі віруючих. Люди, які живуть за словом Божим, хочуть знати, де правда, як виховувати своїх дітей, які змалку бачуть і чують, що бути гомосексуалістом – це не гріх, що робити аборт – це гріх, але його можуть відпустити. Як у такій атмосфері виховати справді побожними своїх дітей?
Зутрічаючись з президентом Обамою, американськими конгресменами й сенаторами та учасниками Генеральної Асамблеї ООН, Папа Франциск, який вважається одним з найбільших моральних авторитетів людства, поставить перед ними запитання, які стали викликами для нинішнього покоління землян: як узгодити мораль з розгулом гомосексуалізму, як врятувати нашу планету від катастрофи, що насувається у вигляді глобального потепління, як зупинити кровопролиття на Близькому й Середньому Сході та в Україні, що робити із сотнями тисяч втікачів, які рятують своє власне життя і життя своїх родин від смерті? Відповіді на ці запитання, які призначатимуться для Папи Римського, будуть зовсім не такі, які лунають щодня для простих смертних з екранів телевізорів. Разом із сильними світу цього Папа спробує знайти розв’язки багатьох пекучих проблем сьогодення, а тому візит Папи до США багато оглядачів називають доленосним.
Не є таємницею, що з Папою разом з іншими владиками зустрінуться й деякі єпископи Української греко-католицької церкви. Вкрай важливо донести до Папи, що в особі Путіна та його вкрай мілітаризованої й агресивної Росії світ зіткнувся з новою імперією зла (так колись називав СРСР Рональд Рейган). Відомо, що тодішній (у часи Рейгана) Папа Іван Павло ІІ став одним з могильників тієї страхітливої імперії. Світ чекає, що подібну місісю відіграє й нинішній Понтифік, поховавши зло в Росії й навернувши її на шлях, яким ідуть у своє завтра всі цивілізовані народи.
Для цього у Папи немає дивізій, але в нього є набагато сильніша зброя. І тут доцільно згадати епізод з життя Сталіна. Коли одного разу Молотов згадав про Ватикан, Сталін запитав: «А скільки у Папи Римського дивізій?».  Папські «дивізії» - це більше 1 мільярда віруючих католиків й 1 мільйон священиків. Але головна його зброя – це Слово Боже, яке не стріляє й не вбиває, але змінює на краще наш жорстокий і тривожний світ до невпізнанності.

ПОВТОРЕННЯ НЕПРОЙДЕНОГО

Немає сьогодні більш болючої для кожного українця теми, ніж тема кривавих подій в Україні 31 серпня під стінами Верховної Ради. Намагаючись проштовхнути через Верховну Раду антинародний і антиукраїнський законопроект про зміни до чинної Конституції, яким закріплюється особливий статус окупованих територій Донбасу, фракція П.Порошенка, завдячуючи голосам недобитків з Партії регіонів та посланників олігархів у Верховній Раді, ухвалила його в першому читанні. Це викликало справедливе обурення українських громадян, які зібралися під парламентом.
Замість того, щоб вийти до людей і пояснити їм, що ухвалюється і з якою метою, влада, копіюючи методи Януковича, кинула проти мітингувальників загони Національної гвардії та МВС. Кинула з кийками проти тих, більшість з яких стояла на Майдані й воювала проти російських агресорів та їхніх посіпак на Східному фронті. Проти тих, хто привів до влади нинішніх господарів київських владних кабінетів.
У розпал протистояння провокатор кинув у лави силовиків бойову гранату, якою було вбито троє нацгвардійців й більше 130 – поранено. Так розігралася трагедія, початок якої сягає тих засідань у кабінеті Порошенка, коли було вирішено змінити без думки народу Основний закон і надати окупованим територіям особливий статус. Пізніше ці території, які годуватиме й відбудовуватиме Україна, стануть анклавами Росії, через які вона робитиме з Україною все, що захоче. Саме проти цього люди прийшли під стіни парламенту, аби сказати своє рішуче «Ні!», аби нагадати, що влада в Українській державі передусім належить народові, а не менеджерам, яких він обирає і які часто дуже швидко забувають, хто їх привів на владний Олімп.
Законопроект П.Порошенка «Про зміни до Конституції в частині децентралізації» ламає також головне досягнення Майдану – недопущення узурпації влади однією особою й встановлення в Україні нової диктатури. У законопроекті, який було ухвалено в першому читанні завдяки голосам «янучарів» 31 серпня, встановлюється інститут префектів, що фактично означає зміну суспільного ладу в Україні – з парламентсько-президентської республіки на президентсько-парламентську. Але це може вирішити тільки народ! Тобто, для ухвалення цих змін необхідний всеукраїнський референдум. Нинішні ж владоможці вирішили все це проштовхнути тихенько й непомітно, без будь-якої участі народу, з допомогою голосів так званого Опозиційного блоку – уламку януковичської Партії регіонів, чільних діячів якої замість тюрми посадили в парламенті.
Події 31 серпня під стінами Верховної Ради залишать страхітливий шрам у серцях і душах українців. Насамперед через те, що загинули молоді хлопці, яких міністр Аваков послав гамселити кийками власний народ, який їх годує. Й через те, що всім раптом стало зрозуміло, що Майдан так і не навчив можновладців прислухатися до думки свого народу. Все залишилося так, як було за Януковича – влада окремо, народ – окремо.
Ще одну вкрай неприємну річ висвітлили події 31 серпня. Виявилося, що долю України хочуть визначити без урахування думки її народу. Візит П.Порошенка до Берліна за тиждень до кривавих подій перед Верховною Радою, де він зустрічався з канцлером Німеччини А.Меркель і президентом Франції Ф.Олландом, засвідчив, що західні лідери хочуть умиротворити Путіна, жертвуючи інтересами України. Але такі умиротворення кривавих агресорів вже були в світовій  історії. Чим вони закінчувалися – відомо.

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.P.S

От і відсвяткували ми черговий, передювілейний День Назалежності. Промарширували Хрещатиком наші військовики, відгриміли святкові концерти на великих і малих майданчиках, знову настала сувора пора буднів. Суворих, тому що Україну втягнуто у війну, що не тільки забирає в неї дедалі нові й нові молоді життя, а й висмоктує всі соки.
Україна сподівалася на якісь зміни в нинішній жахливій ситуації після поїздки нашого президента до Берліна, де він зустрічався з канцлером Німеччини А.Меркель та президентом Франції Ф.Олландом. Порошенко хотів схилити їх до зміни нинішнього міжнародного формату врегулювання донбаської кризи, залучивши до нього США, але почув відмову. І фрау Меркель, і мсьє Олланд вважають, що «нормандського» формату, тобто врегулювання конфлікту без допомоги США, за участі тільки України, Росії, Німеччини та Франції, вистачає.
А тим часом на Східному фронті щодня гинуть наші люди, бандити заради садистського задоволення обстрілюють наші села й міста, Путін радісно потирає руки, позаяк пересвідчився, що Захід дуже швидко звикає до створених ним реалій і сьогодні про Крим, наприклад, навіть не згадує. Так, сподівається Путін, буде і з Донбасом. Київ змінить Конституцію і надасть йому фактично автономію, переказуючи на його утримання з державної казни мільйони. Такий собі буде анклав Путіна за рахунок українського народу. Змінити такий перебіг подій міг би сильний президент, але Порошенко, як показав час, таким не є. Як не є таким і його американський колега Барак Обама, який забув, здається, не тільки про Крим і оборонну зброю, а й про Україну взагалі. Не ті тепер у нього турботи – наближається неприємна пора «кульгавої качки» й треба думати про майбутнє.
Українці Америки сподіваються, що зі зміною господаря Білого дому зміниться й зовнішня політика США. Тобто, він стане більш жорстко ставитися до Путіна, який силоміць захоплює чужі території й плює на міжнародне право. Але Дональд Трамп, який веде перед у перегонах серед республіканців, заявив, що Україною нехай займаються європейці. А Гілларі Клінтон ми пам’ятаємо ще в пору її держсекретарства, коли вона «перезавантажувала» взаємини з Росією.
Отож, сподіватися треба тільки на себе. Необхідно тиснути на владу, яку виніс на Олімп Майдан, аби не розганяла добровольчі батальйони, які разом з переоснащеним й перевишколеним нашим військом можуть розбити путінців. Необхідно тиснути на Білий дім, аби дав нашим військовикам, нарешті, обіцяну оборонну зброю (виділення Україні тільки переносних протитанкових ракетних комплексів Javelin врятувало б від смерті сотні наших військовиків й перетворило б путінські танки на сірникові коробки). Необхідно тиснути на країни ЄС, аби не тільки не скасовували санкцій проти Росії, а й вводили нові. Одне тільки відлучення путінської Росії від міжнародної системи банківських розрахунків SWIFT перетворило б і без цього хвору російську економіку на небіжчика.
Одне слово, треба діяти. За нас всього цього ніхто не зробить. Наше майбутнє – в наших руках. А тому кожний нехай запитає в себе: а що я персонально можу зробити, аби допомогти Україні здолати Путіна? І не тільки запитає, а й зробить. Отоді всім миром, усією громадою, ми зламаємо хребет цій московській наволочі й здобудемо перемогу. Одну на всіх.

ПОСТМАЙДАННІ ВОЛОДІНИ-ВОЛОДЕНКИ

Подивився фоторепортаж з угідь В’ячеслава Володіна – першого заступника керівника путінської адміністрації й зрозумів, чому Путін та його холуї так бояться московського Майдану.  Бо вони награбували в народу стільки, скільки не грабували навіть середньовічні тирани. Цей Володін, який закінчив Саратовський інститут механізації сільського господарства, дірвавшись до вищої влади, кинув всі свої сили й енергію на побудову не маєтку навіть, а цілого городища, якого не було й у царів Вавілону. Не віриться, що в наш час можна так зухвало грабувати власний народ і при цьому вважатися законослухняним клерком президентської адміністрації. Уявіть собі, що має Путін і більш наближені до нього, ніж Володін, люди, якщо заступник глави президентської адміністрації має такі востину царські володіння, від споглядання тільки яких паморочиться в голові. Не віриться, що таке можливе в ХХІ сторіччі!
Ось чому відразу після закінчення Сочінської Олімпіади Путін кинувся зачищати наш Майдан. Він відчув, що наступною за Києвом буде Москва, і все награбоване доведеться повернути народу.
Хоч стверджувати, що в Україні після Революції Гідності все награбоване було повернуто народові, смішно. Ніхто не тільки нічого не повертав, а, навпаки, трохи оговтавшись від народної революції, ті, хто мав владні мандати (наші доморощені володіни), почали нарощувати нові «потужності». Причому «доробилися» до мільярдів часто навіть без закінчення інститутів механізації сільського господарства.
Сподіватися, що колись-таки награбоване в народу почне потроху повертатися в державну скарбницю, можуть тільки дуже наївні люди. Днями Президент України Петро Порошенко підписав закон про місцеві вибори, який ставить хрест на сподіваннях людей бодай на якусь справедливість. Все залишається на своїх місцях, як у часи Януковича. Одні грабують, інші – ледь-ледь зводять кінці з кінцями. Причому під крило до Путіна повтікали лише одиниці, а всі ці тигіпки, льовочкіни, германи, колєснікови залишилися на місцях. Одні перечікують несприятливий для них час в «окопах» (Анна Герман, вона ж Галя Стеців, вона ж (так називають її в народі) Ганя Шмата) інші, як ні в чому не бувало, продовжують грабувати країну (Тигіпко, наприклад), треті знову рвуться до влади, аби осідлати вже нових коней, які примчать їх у такі ж палаци, які набудував собі під Москвою колишній сільський механізатор В’ячеслав Володін.
Може, так воно й треба. Й нічого змінити не можна. Й всі ці революції призводять тільки до того, що замість старих «механізаторів» приходять нові. Ні і ще раз ні! Не може такого бути, щоб малоосвічений хапуга грабував десятиліттям власний народ і на нього не можна було знайти управи. Можна! Янукович також думав, що доїтиме Україну довічно. Але повстав народ і сказав своє слово. Шкода тільки, що замість одного олігарха, обрав своїм президентом іншого. От і стоять, як і стояли за Януковича, довкола великих міст України цілі царські містечка, княжі володіння, як у Володіна, зведені на вкрадені в ошуканих людей гроші. Чекають, мабуть, нової революції.

РУФИ

Вмикаю телевізор і відразу ж відчуваю лавину інформації про трагедію у місті Чарлстон, що в Південній Каролайні. Там 21-річний подонок зайшов до афроамериканської церкви, сів з її прихожанами вивчати Біблію, а потім почав розстрілювати віруючих людей, уся провина яких полягала в тому, що шкіра в них була темнішою, ніж у цього негідника на ім’я Ділан Руф.
Перемикаю телепрограми, аби послухати й подивитися новини з України, й також бачу лавину насилля. Негідники, які в звичайних умовах не можуть реалізуватися, відчувають себе як риба у воді, коли ллється кров, коли хтось кричить від болю чи голосить за вбитою рідною людиною.
Давно помітив, що двієчники, які не здатні навіть закінчити середню школу, прагнуть стати героями з допомогою насилля, з допомогою пістолетів і автоматів. Недарма ж цей Руф не зміг навіть осилити курс середньої  школи й після дев’ятого класу пішов шукати шляхи, як реалізувати себе в цьому житті, де всі талановитіші й розумніші за нього. І знайшов.
І всі оці «президенти» й «прем’єри» усіх цих «ДНР» і «ЛНР» - це також руфи, вчорашні двієчники. В нормальному суспільстві вони працювали б сторожами,  прибиральниками, мийниками посуду... Колись одна читачка обурилася, коли я написав про одного дуже амбітного, але дуже  малоосвіченого політика, що він був у молоді  роки мийником брудних мисок. Нічого компроментуючого в будь-якій праці немає. Автор цих рядків по приїзді до Америки, маючи два диплома про вищу освіту, роками прибирав чужі хати, фарбував стіни бруднющих апартментів і доглядав за старими дідами, аби заробити на кусок хліба й прогодувати свою сім’ю.
Йдеться не про престижність чи непрестижність місця праці (кожна праця гідна поваги), йдеться про хворобливі амбіції типів, які ні на що не здатні в нормальних умовах і шукають способів самореалізації. Саме це хворобливе честолюбство не дає їм спокою ані на мить. Саме воно втовкмачує їм у їхні хворі мізки, що їх не оцінили, що їхні здібності не помітили. І настає момент, коли вони беруть до рук зброю й починають «реалізовуватися». Так сталося  в Чарлстоні, так було в Криму, так є на Донбасі.
Кров і смерть, заподіяна іншим, робить цих мерзотників героями у власних очах. Вони ладні йти на ешафот, аби тільки довести світові, який, як їм здається, їх недооцінював, що вони – герої. Але геройство їхнє – це пшик, злочин психопатів, зло шизофреників, яким так хочеться бути на виду.
Вчитайтеся в біографії цих руфів, захарченків, плотницьких – і ви довідаєтеся, хто вони є насправді. Вони не здатні без помилок написати три речення, не зуміють розв’язати найпростіше рівняння, але без будь-якого вагання почнуть стріляти, коли їхня хвороблива уява підкаже їм: «Настав твій час». Найстрахітливіше, що ці типи живуть серед нас. Їх ніхто не ізольовує й не зачиняє в палати номер шість. Завтра новий руф може відкрити вогонь в іншій церкві. Зупинити їх в Америці може тільки граничне обмеження купівлі зброї (без неї вони перестають бути героями), а в Україні – караюча сила, проти якої вони перетворюються на жалюгідних бігунків, які знову шукатимуть оголошення типу «Терміново потрібні мийники посуду».

ЯДЕРНА КНОПКА

З Москви вже вкотре прийшло тривожне повідомлення – тамтешній фюрер, покараний за анексію Криму та розв’язану війну на Сході України дошкульними міжнародними санкціями, вирішив погрозами змусити світову спільноту виконати його забаганку вважати Україну вотчиною Москви. Він заявив, що тільки протягом цього року збільшить ядерний арсенал Росії на 40 міжконтинентальних ядерних ракет. Це явний брязкіт зброєю з натяком на рішучість завдати ядерного удару по містах держав, які у відповідь на агресію проти України ввели проти Росії санкції.
Це нова тактика кривавого кремлівського карлика, на яку Захід має дати блискавичну відповідь. Насамперед на кожну нову міжконтинентальну ракету відповідати новими санкціями. Причому не такими, що нагадують укус комаря, а справжніми, які торкаються цілих секторів російської економіки. Наприклад, відлученням Росії від міжнародної системи фінансових розрахунків SWIFT, або повною забороною росіянам, 84 відсотка яких підтримують політику Путіна, відвідувати країни Заходу, або повною забороною будь-якого імпорту з Росії й будь-якого експорту з країн Заходу. Оце подіє! А на все інше Путін давно начхав. Бо на його добробуті  вже введені міжнародні санкції аж ніяк не позначилися, а на те, що від майбутніх санкцій застогне народ, йому, гебісту з очима черепахи, наплювати. Люди для гебістів – це тільки матеріал, гарматне м’ясо, дармова робоча сила в нетрях ГУЛАГу.
От коли в Україні, нарешті, зробили висновок, який злочин проти власного народу скоїв Леонід Кравчук, сам того не усвідомлюючи. Бо це він повірив папірцям під назвою «Будапештський меморандум» і добровільно, не спитавши в свого народу, віддав за «так» третій за могуттю ядерний арсенал  у світі. Причому не Заходу, а все тій же Росії, яка частину цього арсеналу розпродала таким диктаторам, як Кім Чен Ин, а з іншої частини повиколуплювала бойовий плутоній, яким нині нашпиговуватиме свої нові балістичні ракети.
Після заяви Путіна про збільшення й без того велетенського ядерного арсеналу Росії, яким можна кілька разів знищити все живе на нашій планеті, заворушилися експерти всіх мастей. І серед них ті, які ще недавно стверджували, що тримати на озброєнні міжконтинентальні балістичні ракети, одне обслуговування яких коштує мільйони доларів, це божевілля. Це справді божевілля, але тільки тоді , коли на планеті немає божевільних диктаторів з ядерною валізкою в руках. Коли ж такі з’являються, то всі раптом починають згадувати рейганівську програму «зоряних війн», яка не дозволяла ядерному агресору запустити бодай одну балістичну ракету на територію Америки та інших країн Заходу. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Недаремно ж Путін підкреслив, що його новітні балістичні ракети не бояться жодних систем протиракетної оборони. Виходить, в часи, коли Захід роззброювався, давав Росії пільгові кредити й допомагав їй наїстится й одягнутися, Путін нарощував свій зброярський арсенал.
Сьогодні перед лідерами найрозвиненіших країн Заходу знову стоїть сакраментальне запитання: як зупинити агресивну Росію, яка посіла місце головного ворога цивілізації замість осоружного СРСР? Відповідь тільки одна – силою. Інших аргументів такі люди, як Путін, не розуміють. А тому треба діяти, поки є ще час. Негайно розгорнути сучасні системи протиракетної оборони довкола кордонів Росії, реально, а не словах, ізолювати режим Путіна на міжнародній арені, заборонити будь-яку торгівлю з путінською Росією, в якій так люблять свого диктатора. І, головне, повернутися до програми «зоряних війн», яку треба модернізувати й удосконалити. Бо Путін, який натискає на ядерну кнопку, - це не вигадка й не кадри з фантастичного фільму. Це сувора реальність нашого сьогодення.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР. ПОГЛЯД З МОСКВИ-2015

Судячи з останніх новин з України, Путін вирішив почати подальшу ескалацію збройного конфлікту на Донбасі. Не досягши своєї мети відразу після анексії Криму, він втягнув Україну в довготривалу бійню й хоче, аби запалений ним вогонь війни ще довго не згасав. Аналітики вважають, що натяк голови Ради Федерації Росії Валентини Матвієнко, що невдовзі буде скликано позачергове засіданя Радфеду, свідчить про те, що Путін хоче знову зажадати від російських сенаторів у законодавчому порядку дозволити йому застосування збройних сил Росії за кордоном.
Те, що Путін знову збирається воювати в Україні, підтверджується й активізацією сепаратистів та регулярних військ Росії під Донецьком, де протягом 3 червня точилися жорстокі бої. Не виключено, що в такий спосіб кремлівський диктатор хоче змусити ЄС зняти з Росії санкції, які боляче б’ють по російській економіці. Мовляв, не знімете санкції – запалю спочатку всю Україну, а потім і весь континент.
Інформацію, що Путін готує масштабний літній наступ в Україні підтверджують і західні розвідки. Недарма ж він зосередив на українсько-російському кордоні могутнє угрупування військ та техніки.
В цій ситуації Україна знову дивиться з надією на Вашингтон. Для того, аби стримувати путінську орду, яка не зупинеться в Україні, а посуне далі на Захід, Києву потрібна сучасна, високоточна зброя. Але Барак Обама вперто не хоче її давати, сподіваючись, що в такий спосіб він умиротворить агресора. Але людство таке вже проходило. Напередодні Другої світової війни західні лідери також намагалися умиротворити Гітлера, віддавши йому на розтерзання Чехословаччину й Австрію. До чого це призвело – відомо.
Але агресії Путіна нині протистоїть не тільки зброя. Україна об’єдналася в єдину монолітну націю й готова вмерти, але не віддати своєї свободи. Путін це знає, а тому намагається заручитися підтримкою бодай когось із західних лідерів. Тривалий час таким одинаком був чеський президент Мілош Земан. Він постійно підтримував Путіна в його агресії проти України, заявляючи, що Захід сам винен, бо затягуючи Україну до ЄС, він, мовляв, влазить у зону національних інтересів Росії. Такі умовисновки з уст лідера держави, яку в 1968 році розтоптав радянський чобіт, було дивно чути, а Путін тим часом потирав руки. Йому здавалося, що Земан прорвав антипутінську міжнародну ізоляцію й за ним підтягнутьтся й інші, типу угорського прем’єра Віктора Орбана. Сам же Земан в ці дні рве на голові залишки свого волосся. Річ у тім, що в Москві показали документальний фільм «Варшавський договір. Розсекречені сторінки», в якому події 1968 року перевернуто догори дригом. Те, що світ давно визнав як агресію й окупацію, там знову називають «інтернаціональною допомогою». Путін витягує із шафи кістяки Сталіна й Брежнєва й намагається реанімувати їх. І навіть пропутінський Земан не витримує цього й називає цю витягнуту з пронафталіненої скрині радянську пропаганду, яку Путін намагається поставити собі на службу, зухвалою брехнею. Можливо, хоч тепер чеський президент зрозумів, кого він підтримував.
Нині Україна, а з нею і весь світ, завмерли в очікуванні. Якщо Путін справді вирішив знову воювати, то зупинити його вмовляннями зразка «Ми глибоко стурбовані порушенням міжнародного права» вже не вийде. Агресора, який зарвався, можна зупинити тільки повною міжнародною ізоляцією й глибокими, всепроникними санкціями, від яких завиє не тільки обдурений путінською пропагандою російський народ, а й сам кремлівський диктатор.

ДЕНЬ ДІТЕЙ

1-го червня все прогресивне людство відзначатиме Міжнародний день захисту дітей. Я пишу ці рядки, дивлюсь на свого сина й подумки радію – такий хлопець виріс! Гарний, вихований, розумний, освічений, патріотичний, віруючий... Ми, як, мабуть, і всі батьки на нашій планеті, вкладали з дружиною в нього всю свою душу. І він відчував це, а тому намагався віддячити нам відмінним навчанням, послухом, чемністю. Коли ми поїхали на Open House до університету, до якого він вступив, то радості нашій не було меж. Ми побачили, що наш син вже повністю виріс і без нас у цьому світі дасть собі раду. І ніколи не зрадить ані Бога, ані Україну.
Але чи у всіх батьків на Землі є підстави радіти долі своїх дітей, як радіємо ми? Чи всі вони мають майбутнє? Чи над усіма ними безхмарне небо над головою? Ні – і в цьому велика трагедія людей. Отримуємо вістки з України й плачемо. Скільки там нині горя, сліз, розпачу! Тисячі людей зірвалися з рідних місць, тікаючи від путінської війни, смерті, вогню. Дивимося на фотографії біженців, на очі діточок й не можемо стримати ридань. В тих очах така туга й печаль, що дістає до самих печінок. Діти війни дуже рано дорослішають. Московський дядечко, якому не дають спати лаври Йосипа Сталіна, вкрав у них дитинство, скоївши великий злочин перед людьми. Саме тому такі злочини називаються в юриспруденції злочином проти людяності.
Дивимося кадри хроніки з Сирії та Іраку і також не можемо стримати сліз. Одержимі фанатики цілеспрямовано вбивають не тільки дорослих, а й дітей. Хто зупинить цю чуму ХХІ століття? Хто дасть по руках цим патологічним убивцям, які вбивають тільки заради того, аби вбивати. Це дає їм майже фізіологічне відчуття задоволення. В такий час планеті потрібні рішучі політики, а не такі пластелінові, як Барак Обама. Адже йдеться про самі підвалини людського співжиття. Не може кат відчувати себе в ХХІ сторіччі безкарним і вбивати ні в чому не винних дітей. Не може загарбник безкарно захоплювати чужу землю й знати, що йому за це нічого не буде.
Міжнародний день захисту дітей дає привід нам згадати про страждання маленьких громадян планети. Мільйони з них кожного дня лягають спати голодними, сотні тисяч використовуються на каторжних роботах, на полях боїв під час збройних сутичок і конфліктів, зазнають фізичного, сексуального й психологічного насилля.
Навіть коли наші діти йдуть до школи, то це не означає, що над ними немає дамоклового меча насилля. За даними експертів Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), в світі кожний третій учень у віці 13-15 років піддається регулярним знущанням у школі. За зовні благополучним фасадом американських шкіл також приховується ця біда – недаремно ж там так часто лунають постріли. Часто дитина, доведена цькуванням до відчаю, бере в руки батьків пістолет чи рушницю, аби помститися кривдникам, яких не помічать учителі. Запитайте в своїх дітей, чи все в них гаразд в школі, чи не знущаються там над ними майбутні садисти. Не думайте, що воно само собою якось розсмокчеться. Не розсмокчеться – ідіть й бийтеся за свою дитину! Інакше дитяча травма спричинить неябиякі душевні розлади й покалічить вашій дитині все життя.
Виростити дитину – це більше, ніж посадити гаї дерев й збудувати цілі квартали будинків. Це неймовірна праця, яка не знає ані вихідних, ані відпусток. Але в цьому наша місія, визначена Богом. І всі зусилля, недоспані ночі й виплакані очі компенсує один лише погляд на сина чи доньку, які вже виросли й безмежно вдячні нам за все, що ми для них зробили.
 

ЧЕБОТАРІ, ЄРШОВИ ТА ІНШІ

З усіх новин з України мене найбільше обурюють повідомлення про розвінчання чергового корупціонера. Зовсім недавно міністр внутрішніх справ України А.Аваков відправив у відставку свого заступника Чеботаря, а нині те саме зробив з головним українським даішником Єршовим. З’ясувалося, що цей блюститель порядку на українських шляхах жив так, неначе його платня становила не 300 доларів на місяць, а принаймні кілька мільйонів. Його доньки купалися в розкоші, роз’їжджаючи на дорогезних іномарках, відпочиваючи (невідомо, правда, від яких-таких трудів) на найдорожчих курортах світу, знімаючи номери в п’ятизіркових готелях європейських столиць, одна ніч в яких коштує тисячі доларів. Заможний тато дарував своїм доням супердорогі авта, давав астрономічні суми на зарубіжні поїздки, та й сам жив не в двокімнатній квартирі, а в палаці, маючи нерухомість і рахунки за кордоном.
І все це відбувалося в країні, яка перебуває на межі фінансового краху, керівники якої не гребують відверто клянчити гроші на Заході та Сході. Був просто приголомшений, коли міністр фінансів України Наталя Яресько, перебуваючи з робочим візитом у Вашингтоні, сказала там буквально таке: «Якщо не даєте нам зброї, то дайте гроші».
Виховані західні політики соромляться запитати у відповідь на таку зухвалість: «А чому ви не повернете в державну скарбницю награбоване олігархами? Чому у вас чиновники, місячна платня яких становить 300 доларів на місяць, живуть так, як на Заході мільярдери? Чому й досі не проведено жодного гучного судового процесу, аби покарати тих, хто розграбував Україну?» Натомість, ввічливо посміхаються й обіцяють виділити для порятунку України чергові мільярди.
Усі ці чеботарі та єршови – це лише видима частина айсбергу корупції, яка в’їлася в усі пори українського суспільства. Ще більше крадуть люди, наближені до перших осіб держави. Знайомий журналіст розповідав, як він разом з чиновниками Кабінету Міністрів України летів у відрядження до Парижу. Наївний, він поцікавився в одного з них, в якому готелі той зупинятиметься. І чиновник, посміхнувшись, відповів: «Та в мене в Парижі є власне помешкання. Ще п’ять років тому купив». Тоді цей журналіст почав приставати з аналогічними запитаннями до всіх інших членів української делегації й з’ясувалося, що всі вони давно мають помешкання в самому центрі Парижа, а тому послуг жодних готелів не потребують. Ще більший шок справили на мене відвідини Карлових Вар – знаменитого чеського курорту. Там я на власні очі переконався, куди йдуть награбовані в українського народу гроші. Бо  найрозкішніші вілли там поскуповували російські й українські казнокради.
Українське суспільство недаремно так активно підтримало Революцію Гідності, бо думало, що перемога в ній покладе край небаченому ще в історії розкраданню власної держави. І сподівалося, що новий Президент наведе порядок і припинить нарешті страхітливий розгул корупції, крадійства й хабарництва. Але забуло при цьому давню українську приповідку: «Ворон ворону око не виклює». Олігарх-президент навряд чи влаштовуватиме показові суди й націоналізовуватиме награбоване. Бо тоді доведеться віддати народу й своє, власне, також награбоване. А тому час від часу як цапів-відбувайлів звільнятимуть з посад чеботарів і єршових, але саму систему не чіпатимуть. Вона ж бо запорука добробуту тих, хто, прикриваючись словоблуддям, й далі обдирає Україну до останньої свитини. А потім, позичивши очі в Сірка, просить на Заході й Сході грошей.

ЧЕБОТАРІ ТА КОМПАНІЯ

Інформаційні агенції поширили повідомлення про те, що заступник міністра внутрішніх справ України Сергій Чеботар подав у відставку. Президент П.Порошеко прийняв її.
Ця подія минула б не поміченою, якби їй не передував грандіозний  скандал.
28 квітня у селі Лісники, що під Києвом, біля розкішного заміського будинку Чеботаря, право на власність якого він усіляко заперечував, невідомі напали на знімальну групу антикорупційного проекту «Наші гроші». Нападники, якими виявилися зять Чеботаря та його бізнес-партнер, побили оператора, розбили техніку і втекли з місця інциденту.
Після цього Чеботар ще раз заявив, що не має жодного будинку в селі Лісники Київської області. У свою чергу, журналісти оприлюднили інформацію з офіційного державного реєстру нерухомості, де зазначено, що земля під маєтком в с. Лісники записана на доньку С.Чеботаря. Причому землю цю було відрізано від державного земельного «пирога» самовільно, без будь-яких прав.
У зв’язку з цим мені пригадалися відвідини великого земельного наділу в центрі Києва, що належав моєму колишньому колезі по перу, який з настанням в Україні страхітливих часів всезагального «дерибану» перекваліфікувався на чиновника Верховного суду України. На запитання, як ти отримав цю землю, колишній колега відповів: «Зробив інтерв’ю з мером Києва Омельченком, він мені за це й подарував цю ділянку».
Здавалося б, що після Революції гідності такі наділи повернуть у власність держави, а їхніх власників щонайменше «розкуркулять». Але так думали тільки дуже наївні люди. Всеукраїнський «дерибан» і після загибелі Небесної сотні продовжився. Більше того, він набрав воістину апокаліптичних форм. Розкрадається все, що тільки можна вкрасти, нарізують у заповідних зонах гектари лісу й вибудовують на них на вкрадені в народу мільйони справжні палаци. Той, хто в цьому сумнівається, може на власні очі переконатися, що робиться в сьогоднішній Україні, відвідавши колишні села попід Києвом. Сьогодні це вотчини злодіїв. В селі Чапаєвка, наприклад, вибудували ціле розкішне котеджне містечко податківці. Все це на явно вкрадені гроші, за рахунок хабарів, якими від них відкуплялися ті, кому вони наступали на хвіст.
Причому всі це знають, але роблять вигляд, що нічого екстраординарного не відбувається. Бо ті, хто мав би бодай якось реагувати на це «безмежжя», накрав ще більше і вибудував собі ще розкішніші палаци в заповідних лісах Київщини. Варто лишень ознайомитися з будинками нинішніх владоможців, щоб переконатися: вони не дуже відстають від янучарів – ті самі палаци, ті самі гектари заповідних лісів, та сама повна «автономія» від простого люду. Кажуть, що навіть воду їм подають не через звичайний водопровід, а через спеціальні фільтрувальні станції, закуплені за кордоном за великі гроші з бюджету.
Коли ж Україна поставить на місце усіх цих чеботарів? Коли, нарешті, матері й батьки героїв Небесної сотні побачать, що їхні сини загинули не даремно і в Україні торжествує справедливість. Це станеться лише тоді, коли президентом України стане не олігарх, а патріот, який не брав у часті в «дерибані», якому болить Україна і який не дбає насамперед про власний палац. А до того все буде, як є. Звільнять Чеботаря, прийде хтось інший. І теж найперше почне рознюхувати, де б його поставити маєток, в якому такому заповіднику. Бо жодний з українських високопосадовців не мешкає нині у звичайній двокімнатній чи трикімнатній «хрущовці». Всі переселилися до палаців і палациків. А народ на все це дивиться, скрушно хитає головами й вже вкотре запитує сам себе: «Коли ж цьому беззаконню настане край?».

ПУТІН І ПАН ГІ МУН

8 травня виповнюється 70 літ від того дня, як світ полегшено зітхнув на повні груди, бо з Німеччини надійшла радісна звістка – залишки гітлерівського вермахту капітулювали й війна, яка принесла людству стільки смертей, крові, горя і сліз, закінчилася. З тих пір багато води спливло в Ельбі, на берегах якої мій батько, рядовий мінометник Олекса Лабунський зустрічався з американськими солдатами – побратимами по антигітлерівській коаліції. Кожного року він відзначав день капітуляції гітлерівської Німеччини не як свято, а як День поминок за мільйонами вбитих, закатованих, спалених живцем, вимордуваних у концтаборах голодом і холодом. Але його молитва пам’яті тихенько лунала на тлі громогласної музики на вулиці – злочинна комуністична система використала подвиг солдата, який разом з такими самими солдатами з країн антигітлерівської коаліції зламав хребет нацизму й визволив планету від брунатної чуми, аби витворити ще один міф про свою винятковість. Перемога над Німеччиною на довгі роки перетворилася в СРСР на своєрідний фетіш, параною, якою намагалися задрапувати фасад страхітливої імперії, в якій творилися страхітливі речі.
І сьогодні нащадок тих сталінських ідеологів Путін також намагається використати цей жупел для підтвердження вже його тези – про велич і непереможність росіян, які змогли б і без будь-якої допомоги інших народів розбити нацизм. Цей недобитий гебешник, за яким давно плаче новий Нюрнберг, який фактично відродив у Росії нацизм, аж підстрибує від нетерплячки побачити знову на Красній площі танки й артилерійські установки, БТР й БМП, довжелезні балістичні ракети й лави крокуючих молодих бранців, яких він в будь-який момент може послати як гарматне м’ясо гинути за свої пронацистські ідеали. Парадокс історії: людина, яка сповідує естетику, принципи й практику нацизму, урочисто святкує перемогу над нацизмом.
На цю вакханалію Путін запросив лідерів ледь не з усіх країн світу. Але приїдуть до нього васали з Таджикистану, Вірменії й Киргизії, недобитий комуніст, який пробрався на посаду президента Чехії Земан, та ще кілька нікому не відомих політичних фігур. Лідери ж Західного світу одностайно проігнорували путінські запрошення. Відмовилися їхати на московський шабаш навіть такі одіозні типи, як лідер Білорусі О.Лукашенко та диктатор Північної Кореї Кім Чен Ин. А от генеральний секретар ООН Пан Гі Мун, позичивши очі в Сірка, наплювавши на міжнародну спільноту, яка його годує, вирішив скласти Путіну компанію. Що на це скажеш? ООН давно перетворилася на наскрізь прогнилу структуру, яка жодного впливу на перебіг світових подій не має. Вона не здатна навіть на якусь подобу політики, що захищала б мир і безпеку в світі. А її генсек – це жалюгідний голий король, отримувач грошей, який у затишних кабінетиках на Іст-рівер у Нью-Йорку удає з себе великого політичного діяча сучасності. У парі з Путіним, який також бачить себе то новітнім Іваном Грозним, то Петром І, то Йосипом Сталіним, вони вигладатимуть напрочуд гармонійно. Але чи вибачить цю витребеньку сірого й безликого генсека ООН світ, невідомо.
Якби мій батько-фронтовик дожив до сьогоднішнього дня, він щиро порадів би, що в Україні нарешті усвідомили, що не День перемоги треба святкувати українцям в чергову річницю закінчення Другої світової війни в Європі, а поминати полеглих, молитися до Всевишнього, аби згадав їх у Царстві своїм. Адже Україна втратила в тій війні 14 мільйонів своїх синів і доньок. Навіть подумати страшно, усвідомлюючи, скільки це людських доль, горя, сліз, вдів, сиріт, ненароджених дітей... І не 9 травня треба поминати їх, як наказав з Кремля Йосип Сталін, а 8-го, як це робить уже сім десятиліть поспіль, увесь цивілізований світ. Скажімо ж і ми цього дня: «Вічная їм пам’ять!»

МИР, ТРУД, МАЙ
Днями зателефонував в Україну й почув від доньки, що всі готуються до травневих свят. Більше того, ці свята, як і в радянські часи, відзначатимуться на державному рівні. 1 й 2 травня – це в Україні вихідні дні. Воно й непогано б наче – можна картоплю людям посадити й трохи відпочити на природі, якби не ідеологічна складова цих свят. Ще з дитинства пам’ятаю замаяне червоними стягами місто, повсюдні гасла «Мир, труд, май», звуки духових оркестрів і одержима комуністична пропаганда буквально на кожному кроці. Злочинна влада використовувала Міжнародний день солідарності трудящих задля приховування своєї злочинної сутності. Вона видавала себе за державу селян і робітників і разом з тим вимордовувала села штучним голодом, а робітників, які осмілювалися вимагати покращення свого життя, не тільки кидала до ГУЛАГу, а й розстрілювала на місці, як це сталося в червні 1962 року в Новочеркаську (Ростовська область).
Доведені до відчаю злиднями й несправедливістю робітники Новочеркаського електровозобудівельного заводу вийшли на мирну демонстрацію. Проти них влада послала загони армії й КДБ. Виступ був жорстоко придушений – при розстрілі мирної демонстрації робітників загинуло 26 осіб, ще 87 отримали тяжкі вогнепальні поранення. Ось так комуністична влада, яка оголошувала СРСР країною робітників і селян, розправлялася з тими, хто хотів добитися своїх прав.
Здавалося б, травневі свята після того, як осоружний СРСР сконав, в Україні назавжди викинуть на звалище історії, позаяк вони настільки скомпроментовані, що й далі відзначати їх можуть тільки сіманенкі й папєрєднікі. Але ні, минають роки, змінюються головні політичні фігури, а радянський «мир, труд, май» все ще живе. Так само, до речі, як і день так званої Перемоги, яка насправді стала для України Днем нового ярма. Цього року нарешті цей день скасували й відзначатимуть перемогу в Другій світовій війні над нацизмом з усім людством – 8 травня, коли було підписано акт про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини. А от 1-ше й 2-ге травня зберегли, неначе й не було 70 років сатанинської влади, Голодомору й Новочеркаського розстрілу.
У нас cтільки пам’ятних дат, стільки героїв! Невже ж не можна започаткувати свої, суто українські свята, а не відзначати радянський Першотравень! Це правда, що свято це народилося в Чикаго й жодного відношення до СРСР не мало. Але, повторюю, в Радянському Союзі це було одне з найголовніших й найскомпроментованіших свят. Це все одно, що продовжувати святкувати 7 листопада – день більшовицького перевороту в Петрограді або 5 грудня - день сталінської Конституції. Цим всім «дням» давно місце на звалищі історії. В України ж, яка й досі стогне від тих, хто мріє реставрувати СРСР, мають бути інші свята – свої, українські.
Дивно, що ці очевидні речі не помічають в Україні й нічого не хочуть змінювати. Можливо, там і справді є ті, хто ностальгує за тими часами, коли лунали духові оркестри, майоріли червоні прапори, по радіо викрикували гасла на кшталт «Слава нашей великой партии!», а за всім тим проглядався гебешно-звіриний вишкір злочинної влади, яка буцімто захищала інтереси робітників і селян.

УКРАЇНА І НАТО

Президент України Петро Порошенко в інтерв'ю французькому телеканалу iTele заявив днями, що хоче провести референдум про приєднання України до НАТО. "Питання про приєднання України до НАТО є засадничим, я проведу референдум, нехай вирішить народ", - заявив він.
Нагадаю, 23 грудня 2014 року Верховна Рада України ухвалила за основу та в цілому президентський проект закону про відмову України від позаблокового статусу. В пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що позаблоковий статус України виявився неефективним у контексті убезпечення держави від зовнішньої агресії та тиску. При цьому міжнародні зобов’язання щодо поваги незалежності, суверенітету і недоторканості кордонів України не гарантували її зовнішню безпеку.
Після новини про заяву П.Порошенка провести референдум про приєднання України до НАТО мене не полишало відчуття, що все це я вже колись чув. Україна, чи, радше, її провідники, ходять по колу, не усвідомлюючи, що час невблаганно летить. Пригадую, як на зорі нашої незалежності Захід наполягав на ядерному роззброєнні України. Саме тоді було підписано одіозний Будапештський меморандум, який виявився жалюгідним папірцем, не вартим навіть паперу, на якому його було надруковано. І саме тоді в України був реальний шанс стати членом НАТО. Варто було поставити Заходу ультиматум «ядерна зброя в обмін на членство в НАТО», і Україна опинилася  б під парасолькою альянсу. Як Литва, Латвія чи Естонія.
На жаль, до цього тоді не додумалися, а поради мудрих людей тодішній президент Л.Кравчук відкидав, заявляючи, що на нас ніхто не збирається нападати, а тому ані ядерна зброя, ані членство в НАТО нам  не потрібні. Чим це все закінчилося, відомо – Україна залишилася безборонною, вивізши свою ядерну зброю до Росії, яка її хутко продала таким режимам, як північно-корейський. З часом  вона зрозуміла, що з Україною можна робити все, що завгодно, бо Захід за неї не вступатиметься, побоюючись ядерного арсеналу Росії. Так і сталося – Путін захопив Крим, розв’язав війну на Донбасі, а переляканий Захід обмежився економічними санкціями, яких Путін не боїться. 
Вдруге шанс стати членом колективної системи безпеки з’явився в України під час Помаранчевої революції. Захоплений вибухом народного гніву Захід був готовий прийняти нас тоді в будь-які структури. І знову недолугі політики промигали цей історичний шанс. Пересварилися між собою, почали гризтися за владу, перетягувати владну ковдру на себе. А Путін тим часом оновлював свою армію та флот, модернізовував озброєння, в тому числі і ядерні. І коли він вирішив, що може наплювати на міжнародне право й принцип непорушності кордонів, загарбуючи Крим і Донбас, Україна залишилася сам-на-сам  з агресором. Захід умивав руки, а деякі його чільні представники навіть пояснювали, що в Будапештському меморандумі жодних гарантій збереження суверенітету України немає.
Нинішня заява П.Порошенка цікава лише в контексті того, чи проголосує на референдумі український народ за вступ до НАТО. Позаяк ніхто нас туди приймати не збирається. Періодичний шантаж Кремля про можливий початок ядерного апокаліпсису так налякав начальників у західних столицях, що ні про який вступ до альянсу України не може бути й мови. Принаймні, до відходу з трону Путіна.
Історія з ядерної зброєю України та згаяними можливостями вступу до НАТО свідчить, що в сучасному жорстокому світі ніколи не можна довіряти пустопорожнім папірцям  на кшталт меморандумів, а дбати про свою безпеку всерйоз.

УКРАЇНА ТА СВІТЛО ВОСКРЕСІННЯ

От і дочекалися ми весни. А з нею й величного та світлого свята Великодня. Вже цієї неділі ті з нас, хто святкує це свято свят за Григоріанським календарем, підуть до церкви, аби посвятити паски й писанки, помолитись за свою родину й нашу Україну, попросити Всевишнього, аби зупинив страхітливе кровопролиття на нашій Батьківщині, дарував нашому багатостраждальному народові мир і спокій.
Нинішній Великдень ми зустрічаємо в тривозі й смутку. Скільки покладено молодих життів, скільки пролито крові і сліз! І все через хворобливі амбіції новітнього Гітлера, кремлівського маньяка Путіна, який за всіма своїми талантами годиться хіба що бути тілоохоронцем у якогось сановника. Але Росія – країна непередбачувана. Там диктатором може бути бурсак-недоучка із забутого Богом містечка Горі, що в Грузії, або малописьменний уродженець Дніпродзержинська, що на Дніпропетровщині. Там не треба багато знати, вміти й відчувати, аби усістися в головне крісло країни і звідти не тільки знущатися над власним народом, а й неситим оком зазіхати на чуже. Одвічне бажання російських самодержців – загарбати чуже й за рахунок загарбаного утримати від розвалу свою імперію.
Приналежність до імперії загарбаної України стала неодмінною умовою її існування. Це дуже добре усвідомлювали як російські царі та імператори, так і генеральні секретарі. Саме тому Ленін, який відпустив у вільне плавання Польщу, Фінляндію й країни Балтії, зубами тримався за Україну, потопивши її руками орди полковникаМуравйова в крові. Саме тому Сталін, відчувши, що в Україні піднімається могутня хвиля народного повстання, яке розірве пута неволі й виборе незалежність, наказав кістлявою рукою голоду придушити волелюбні прагнення українців. Саме тоді, в страхітливому 1933-му, на виморені голодом українські землі Донбасу, завезли з Росії людей без роду й племені, які вселилися в хати замордованих. Саме нащадки тих «переселенців» виконують сьогодні на Донеччині й Луганщині накази Путіна, який прагне створити в Україні якомога більше «ран», на які він сипатиме сіль, аби змусити Україну знову стати Малоросією в складі його фашистської імперії.
Світле свято Воскресіння Христового дарує нам надію, що цього ніколи не станеться. Бо Україна – безсмертна, як безсмертний Христос. Як не катували його, як не знущалися, а перемогти не змогли. Навіть смерть Христа не була для його ворогів перемогою. Бо Він воскрес, перемігши саму смерть! Отак і Україна через смерті своїх найкращих синів і доньок прийде до свого остаточного Воскресіння. А Путіна чекає доля Юди, який, як відомо, після всього скоєного повісився. Україна ж була, є й завжди буде. Непереможною й живою, як Ісус Христос.
Благословенних і радісних свят усім вам! Смачної паски!

КОЛОМОЙСЬКИЙ ТА ІНШІ ОЛІГАРХИ

Україну знову трясе – цього разу від внутрішніх розборок, пов’язаних з виходом з-під будь-якого контролю Ігоря Коломойського, одного з найзухваліших українських олігархів. Він не тільки обматюковує журналістів, а й погрожує масовими заворушеннями на Дніпропетровщині, натякаючи на можливу участь у цих безладах підконтрольних йому воєнізованих загонів. Разом з тим, шокований реакцією на звільнення Коломойського з посади губернатора Дніпропетровщини в інтернеті й друкованих українських ЗМІ. На кожний чесний матеріал, що тримати таку людину при владі, це означає робити виклик не тільки власному народові, а й Заходу, у якого Україна просить фінансову допомогу, обіцяючи навести в країні порядок, рясніють десятки протилежних.
Резони захисників Коломойського – він кинув всі свої ресурси, аби унеможливити перетворення Дніпропетровщини на ще один Донбас, він навів порядок у регіоні і підняв людей на волонтерство. Саме завдяки Коломойському, стверджують його захисники, Дніпропетровщина стала форпостом захисту України від нової навали зі сходу. Читати це смішно, бо важко повірити, що автори цих опусів не знають, заради чого Коломойський після Революції Гідності почав грати роль великого патріота України. По-перше, він захищав цим свої накрадені мільярди, а , по-друге, отримавши владну посаду, розпочав новий виток пограбування України, прагнучи захопити нові й нові ласі шматки української економіки.
Дивує ще й те, що всі пишуть про Коломойського, не торкаючись підводної частини «айсберга». А вона набагато більша за надводну. Бо, за великим рахунком, проблема не в Коломойському, а в олігархії як явищі. Євромайдан був лише приводом, причиною ж його вибуху була олігархічна система, яка дає одним можливість мати мільярди, а іншим - ледь зводити кінці з кінцями. Саме ця система дозволила купці негідників обкрасти й ошукати Україну. І в Україні ніколи не буде добра, доки цю систему не буде зруйновано.
Рішення президента Порошенка звільнити Коломойського з посади губернатора правильне. Але одне це рішення нічого не змінює. Необхідні наступні кроки, які поставили б олігархів у загальну шеренгу бізнесменів, для яких (усіх без винятку) діють одні й ті самі правила. Необхідна масштабна ревізія всього прихватизованого, включно з цілими галузями економіки, які Кучма роздаровував своєму зятю Пінчуку. Причому наїзд на 3-5 олігархів, прізвища яких на слуху, також нічого не змінить. Бо не менші кошти вкрали в народу олігархи другого ешелону, на кшталт Сергія Тигіпка й Сергія Льовочкіна, віддані соратники Януковича (типу Ані Герман), які сьогодні залягли в «окопи».
Втім, таких масштабних кроків сподіватися від Порошенка марно. Бо він не тільки президент, а й олігарх. Він сподівається, що Україна вже забула його обіцянку продати свою шоколадну імперію після обрання президентом. Він гадає, що пересічні люди не знають, що ця імперія – це не тільки кондитерські фабрики й цукрові заводи, а й заводи-гіганти в різних галузях промисловості, включно з оборонкою.
Порошенку вигідно обмежитися справою Коломойського, не чіпаючи самі підмурки олігархії. Бо це означатиме не тільки руйнацію бізнес-імперій таких типів як Фірташ, Ахметов чи Пінчук, а й його власної.
Україні ж після подій, пов’язаних з відставкою Коломойського, залишається й далі змивати полуду з очей. Аби нарешті остаточно прозріти й бодай на наступних президентських виборах обрати не олігарха, а чесного й непідкупного політика-патріота, який дбатиме не про свою бізнес-імперію, а про добро України.

ГРОШІ-МЕНТАЛЬНІСТЬ-ГРОШІ

Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк та міністр фінансів Наталія Яресько переповнені в ці дні ейфорією – Міжнародний валютний фонд виділив Україні 17,5 мільярда доларів, 5 з яких вже надійшли до Києва. З’явилася реальна можливість уникнути економічної катастрофи й вивести країну з піке. Втім, у Вашинтоні, куди пані Яресько прибула з робочим візитом, вона скаржилася, що виділених грошей для виведення України з піке недостатньо. Саме тому українські владоможці, позичивши в Сірка очі, просять гроші скрізь, куди прибувають з офіційними й неофіційними візитами. Президент Порошенко просив їх у ці дні у Ангели Меркель, а та ж Наталія Яресько – у міністра фінансів США Джейкоба Лью.
Втім, гроші в Україні є. Варто лишень провести ревізію приватизованого майна, як з’ясується, що мільярди й мільярди доларів в України вкрали доморощені олігархи. Причому не через хитромудрі схеми, а зухвало й примітивно просто – через так звані аукціони, які насправді були звичайним окозамилюванням розкрадання країни. Саме через фіктивні аукціони олігархам відійшли найбільш ласі шматки української економіки. Якби ці аукціони проводилися на законних підставах, а не були фікцією, Україна отримала б сотні мільярдів доларів і нині не жебракувала б по світу з протягнутою рукою.
Хоч не тільки олігархи винні в тому, що Україна нині жебракує. Нещодавно був шокований матеріалом в інтернеті про статки колишнього народного депутата двох скликань Ольги Герасим’юк, з якою колись довелося разом працювати в інформаційній агенції УНІАН. Це була тоді скромна дівчина, родом з містечка Пирятин, що на Полтавщині. Коли її обрали народним депутатом, я щиро радів успіхам колеги. А коли вона поїхала від Верховної Ради на працю до Європи, радів ще більше. І ось зустрічаю цей матеріал з фотографіями й описом її маєтку і не вірю очам своїм. Дівчина Оля з Пирятина стала за ці роки справжньою поміщицею – в неї тепер велетенський маєток з парканом, який один коштує тисячі доларів, і допоміжним будинком для слуг і... кінолога. Так, саме кінолога (собачника по-нашому), бо дівчина Оля все життя любила собак. Але тепер цю її велику любов за великі гроші розділяє й професійний кінолог.
Ось так наші люди люблять Україну. Будь-яку владу вони притьмом трансформують у гроші , маєтки й кінологів. Цікаво, чи пам’ятає Ольга Герасим’юк, як жили її батьки в Богом забутому Пирятині? Чи теж наймали вони для свого Бровка кінолога?
Або ось нещодавно приїздила до Нью-Йорка Ірина Геращенко – також колишня журналістка і також колись працювала в УНІАН. Потім також стала народною депутаткою. Тепер же з якогось такого дива її, людину дуже далеку від оборони й безпеки, Порошенко раптом призначив своєю уповноваженою... в зоні АТО. І вслід за депутатством і наближеністю до сановного тіла - моментальні побутово-матеріальні зміни. Розкішне помешкання в центрі Києва на більш ніж 100 квадратних метрів, розкішний заміський будинок і «Лексус» як засіб пересування.
Ніколи Україна не перестане жебракувати гроші, поки не зміниться сама ментальність українців. Бо доки живуть вони в простоті й скромності, то всі безмежно люблять Україну й бажають їй добра, а як тільки дорвуться до бодай маленької влади, то відразу ж дбають не про права людей, не про боротьбу з клятою корупцією, яка роз’дає Україну, а про власні маєтки, «лексуси» й кінологів.
Один мій знайомий журналіст засперечався з колегою, що жодний з колишніх народних депутатів не повернувся після закінчення депутатської каденції з Києва до рідних місць. І, що ви думаєте, виграв парі. Тепер хоче укласти ще одне – що жодний з депутатів не живе в звичайному житловому будинку, де мешкають звичайні люди, які живуть, страждають і обирають народних депутатів.

ПРАЗЬКА ВЕСНА І "ПАРАД ПАБЄДИ"

Залишилося менше двох місяців до знакової дати – 70-ліття закінчення радянсько-німецької війни 1941-1945 років. Нинішній російський вождь, відданий послідовник справи Сталіна Владімір Путін намагається скликати на шабаш у Москві, який там називають «парадом пабєди», представників не тільки таких самих диктатур, як його власна, а й, здавалося б, репрезентантів цивілізованого світу, які давно знають ціну тій «пабєдє». Сталін використав її не тільки для ще сильнішого уярмлення так званого радянського народу, а й поневолення народів Східної та Центральної Європи. Після травня 1945 року поступово було створено так званий санітарний кордон, а чехів, словаків, поляків, східних німців, угорців, румунів, болгар, югославів загнано у так званий соціалістичний табір.
Час від часу з того табору намагалися вирватися поневолені народи. Але спочатку Сталін, а потім його наступники Хрущов та Брежнєв залізною рукою придушували волю людей до свободи. Й досі холоне кров, коли бачиш, що робили з повсталими угорцями радянські війська в 1956 році і з «празькою весною» в році 1968-му. Все це було наслідком «велікой пабєди», яку виборов не Сталін і не Хрущов з Брежнєвим, а простий солдат з Росії й України, Грузії й Вірменії, Білорусі й Молдови, Америки й Великої Британії, Франції й Польщі, Австралії й Канади, Югославії й Нової Зеландії... Нацистську чуму здолали народи всього світу, а не тільки Червона армія.
І дивно сьогодні читати, що не якийсь там недобитий чеський комуніст-сталініст, а сам президент Чехії Мілош Земан, забувши про 1968-й рік, їде до Путіна святкувати «пабєду», яка для його країни обернулася новим уярмленням – тільки замість нацистів прийшли зі Сходу сталінські більшовики. У 1948 році вони силоміць скинули в Чехословаччині законну владу й почали розбудовувати черговий барак для сталінської тюрми народів, яку позначили евфемізмами «СРСР» і «соціалістичний табір». Чим закінчилася ця розбудова – показав 1968-й рік. Тоді на вимогу чехів і словаків будувати не ГУЛАГ, а соціалізм з людським обличчям кремлівська кліка кинула танки, аби зачавити ними «празьку весну». Сьогодні так само намагається чинити Владімір Путін з Україною, яка також хоче мати владу не з пикою злодія й московського холуя Януковича, а владу з людським обличчям.
Кажуть, що історія повторюється. Стежачи сьогодні за діями путінської Росії, людство згадує Будапешт 1956-го й Прагу-1968-го. І, здавалося б, жодна особа з Угорщини чи колишньої Чехословаччини, яка сьогодні розділилася на дві держави – Чехію й Словаччину, ніколи не поїде святкувати «пабєду» до Путіна, який потопив Україну в крові, як колись Хрущов і Брежнєв потопили в крові Будапешт і Прагу. Ан, ні! Їдуть. Причому не якісь бомжі, а перші особи держав – президент Чехії Мілош Земан і прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Чи не стукають в їхні серця зойки повішених і розстріляних на вулицях їхніх столиць у 1956-му й 1968-му? Чи дивляться вони бодай коли-небудь кадри хроніки? І чи знають трагічну історію своїх країн, які Путін завтра може також оголосити зоною своїх політичних інтересів?
Президент США Барак Обама вже заявив, що не поїде на шабаш Путіна до Москви. Бо ані сам Путін, ані його батько в тій війні участі не брали. Це не його свято, а день тризни тих небагатьох ветеранів, які ще живуть поміж нас, які пам’ятають ті страхітливі часи. І вони не хочуть, аби новітні гітлери й сталіни знову брязкали зброєю, підштовхуючи світ до Третьої світової війни, влаштовуючи замість поминок оглядини танків і гармат, з яких  сьогодні Путін вбиває українців. В ситуації, коли Росія зухвало напала на суверенну Україну, їхати до Путіна святкувати «пабєду» може тільки зрадник власної совісті. А тому туди поїдуть земани й орбани – люди не тільки без совісті й честі, а й без пам’яті.

БАЛКАНСЬКИЙ АНАЛОГ

З Вашингтона якраз напередодні цього випуску знову прийшли невтішні новини. Президент США Барак Обама вже вкотре відмовив Україні в поставках оборонних озброєнь. При цьому він, як завжди, знову почав розмірковувати про переваги дипломатичного вирішення української кризи. Така позиція Обами викликала обурення в цілої низки конгресменів. «Адміністрація Барака Обами de facto запровадила ембарго на поставки оборонної зброї в Україну»,- так відреагував на позицію Обами конгресмен-республіканець, голова Гельсінської комісії Конгресу Кріс Сміт. “Затримка поставок зброї,- сказав він,- це, по суті, відмова. Мені й багатьом іншим, мабуть, це нагадує війну на Балканах, коли ми також доклали всіх зусиль, щоб боснійці та хорвати не отримали можливість захищати себе від агресії Мілошевича. Тепер ми бачимо повторення тієї ж політики у випадку нашого друга та союзника України", - заявив Сміт, наголосивши, що українці "потребують захисних озброєнь негайно". Кріс Сміт відзначив, що переломною точкою у війні на Балканах для Хорватії стали не авіаудари НАТО, а здатність Хорватії прорвати блокаду й примусити Мілошевича відступити. Сміт відзначив, що вся відповідальність за відмову надання Україні озброєнь лежить на президенті США Бараку Обамі. "Всі його радники закликають зробити це, а він зволікає. Мені це незрозуміло. За період від вересня і до сьогодні вже двоє світових лідерів публічно на спільних засіданнях Конгресу  закликають президента США нарешті прокинутись... Повторюсь, затримка - це та ж відмова. В Україні гинуть люди".
Своєю чергою конгресмен-республіканець Родні Фрелінгайзен у ході слухань комітету з питань оборони в Палаті представників заявив: "Я вже тричі писав президенту з приводу надання Україні підтримки, як країні, яка є союзником США за межами НАТО, і жодного разу не отримав відповіді. Але нам потрібно щось робити".
Щось робити – це дуже м’яко сказано. Адже на кону – безпека всього людства. Політика, яку проводить стосовно Путіна Барак Обама, це прямий шлях до Третьої світової війни. Бо кремлівський диктатор, не зустрічаючи гідного спротиву в Україні, сунутиме далі й далі, аж поки Захід не усвідомить, що Путін – це новітній Гітлер, який мріє про світове панування. Але таке усвідомлення може бути запізнілим.
В цьому номері «НГ» ви прочитаєте звіт про зустріч нашої громади з першим заступником голови Верховної Ради України А.Парубієм, який також приїздив до американської столиці по зброю і який також почув: «Президент ще не вирішив». То коли ж він вирішить?
Нині Путін трохи загальмувався в Україні, оскільки треба було прибрати з дороги залишки російської опозиції в особі Бориса Нємцова. Але тепер, після похорону Нємцова, він знову зосередиться на Донбасі. І найперше посуне на Маріуполь, знову заявляючи світові, що це не його війська так успішно наступають, а донбаські сепаратисти-ополченці, які надсучасну новісіньку зброю знайшли на донецьких і луганських смітниках. І Обама знову скаже: «Я вважаю, що українську проблему треба розв’язувати дипломатичним шляхом».
Барак Обама досиджує в Білому домі передостанній рік. Наступного року він перетвориться на цілком «кульгаву качку» й Америка думатиме, за кого вона голосуватиме. Особисто я більше за демократів ніколи не голосуватиму. Війна на Донбасі, анексія Криму, безпорадність Обами перед загрозою Третьої світової війни переконали мене, що в наш дуже тривожний і дуже непевний час крісло глави найпотужнішої держави світу не можна довіряти таким людям, як Обама. Америка і світ чекають на нового Рейгана, який зумів зруйнувати імперію зла СРСР, що був набагато потужніший, ніж путінська Росія. І в таборі демократів я такого лідера не бачу. Нам, українцям Америки, незважаючи на такі невтішні новини з Вашингтону, слід продовжувати боротьбу за Україну, продовжувати тиск на Білий дім, аби там, нарешті, прокинулися й зняли з очей рожеві окуляри.

ЖИТИ І ВМЕРТИ

Подивився кадри з київських супермаркетів і не міг цілу ніч спати. Вони нагадали мені епоху Брежнєва, коли люди днями стояли в порожніх так званих гастрономах, аби купити пачку масла чи кілограм ковбаси. На полицях цих гастрономів можна було побачити хіба що зіпсуті консервовані зелені помідори, які законсервували кілька років тому. Так ми жили і так живемо нині, коли, здавалося, впав осоружний комунізм і не менш осоружний СРСР, коли відкрилися кордони, коли люди побували на Заході й побачили, як можна жити. Чому все це відбувається? Чому населення, неначе після початку ядерної війни, змітає з полиць мішками борошно, цукор, крупи..? Чому зі сльозами на очах бабуся каже, що може прожити на свою жалюгідну пенсію тільки три дні на місяць, а всі інші змушена жебракувати в київських переходах. «Чим так жити – краще вмерти»,- каже вона і горло моє стискається спазмом. Чому в України така гірка доля? Хто ошукав і обікрав її?
Відповіді на ці запитання очевидні. Після розвалу СРСР владу в Україні підібрали колишні партійно-комсомольські функціонери. Саме вони розпочали небачене в історії пограбування власного народу. Колишні комсомольські ватажки ставали банкірами, в країні з’явилися олігархи. Таким словом називали тих, хто зумів награбувати найбільше. На превеликий жаль, був серед них і нинішній президент України Петро Порошенко. Він відмовився від кар’єри дипломата, хоч закінчив факультет міжнародних відносин Київського університету імені Т.Шевченка, аби взяти участь у пограбуванні України. Журнал «Форбс» оцінює його статки у більш ніж 1 мільярд доларів. Це до президентства.
Ще більше награбували зять Кучми В.Пінчук, «король Донбасу» Р.Ахметов, різноманітні тигіпки, тарути, жеваго, ярославські, хмельницькі... Їхні прізвища відомі, але ніхто після Революції Гідності жодного разу не порушив питання: чи не настала пора повернути награбоване ними українському народу? Та і як воно може постати, коли серед олігархів сам президент Порошенко?! Пригадую, що таке запитання поставив я у Вашингтоні колишньому першому секретареві Дніпропетровського обкому комсомолу Сергію Тигіпку, коли він разом зі своїм шефом, тодішнім президентом України Л.Кучмою в ранзі вже першого заступника прем’єр-міністра приїздив до американської столиці. І почув у відповідь гнівне: «Я просив би вас не називати гроші гідних людей України награбованими».
Нинішню фінансово-економічну кризу в Україні намагаються списати на війну з Росією. Немає сумнівів, вона дуже підкосила нашу економіку. Але якби пріоритетом нової влади, яку виніс у владні кабінети народ ціною життя своїх кращів синів, було не подальше пограбування України, а повернення награбованого, нинішнього б передколапсного стану не настало б. Ті, хто побоювався, що Порошенко-президент – це шлях подальшого обдирання народу, збереження старих й народження нових схем обкрадання України, виявився правим. Бо ворон ворону, як каже народне прислів’я, око не виклюне. Після перемоги Майдану його ватажкам слід було наполягти на участі народних представників у роботі уряду, суворому контролі за діяльністю владоможців, розпочати розвінчувати злочинні схеми збагачення так званих олігархів, які насправді є звичайними злодіями. Одних тільки коштів, націоналізованих в них, вистачило б, щоб погасити нинішню економічну пожежу. Але нічого цього зроблено не було і натомість Україна стоїть з протягнутою рукою й просить грошей у Міжнародного валютного фонду й багатих країн Заходу. І це при тому, що зять Кучми Віктор Пінчук, який дістав від тестя в подарунок цілі галузі української економіки, щороку витрачає на свої мистецькі забаганки десятки мільйонів доларів. Де ще є така країна, в якій злодіїв називають видатними меценатами мистецтва?! Немає такої країни більше, як нема й народу, який терпів би стільки часу таке відверте знущання над собою. Пінчукам – дорогі картини з найбагатших колекцій світу, а простим людям – бодай мішок борошна, аби не здохнути з голоду.

САМ-НА-САМ

Кожного тижня, збираючись писати свої 65 рядків, ловлю себе на думці, що з кожним тижнем новини з України надходять дедалі сумніші. Тиждень, що минає, не був винятком. Страхітливі події під Дебальцевим, Вуглегірськом, Авдієвкою, Артемівськом... Регулярні російські війська, прикриваючись бандами місцевих волоцюг, фактично знищують нашу землю. Вони стріляють по житлових кварталах, хоч часто в цих містах немає жодного українського військовика. Завдання від Путіна – якомога більше вбити людей, аби посіяти страх по всій Україні.
Тепер вже стало абсолютно очевидним, що політика економічних санкцій, які буцімто повинні були поставити Путіна на місце, провалилася. Нерішучість і відверте боягузство Обами та його європейських союзників дозволили Путіну наплювати на будь-які закони й правила й розпочати тотальне знищення України, аби на її уламках створити жалюгідну колонію під назвою Малоросія. Кремлівський карлик плює на санкції й погрози, він знає, що боягузливий Захід проковтне будь-який його злочин.
У цій ситуації доводиться розраховувати тільки на самих себе. Америка й Велика Британія, які разом з Росією підписували Будапештський меморандум, умили руки. Вони роблять вигляд, що нічого нікому не обіцяли, а ядерну зброю Україна віддала сама. Але це не так. Я був у ті роки військовим оглядачем парламентської газети «Голос України» й добре пам’ятаю, як усе було. Майже щоденні вояжі західних емісарів, викручування рук Кравчукові, обіцянки золотих гір і, головне, обіцянки, що ніхто й ніколи не посміє навіть подумати зазіхати на непорушність українських кордонів. Минули роки, помер Єльцин, давно пішли у відставку тодішні американський президент і британський прем’єр-міністр. І з’ясувалося, що документ, який вони підписували, не вартий навіть паперу, на якому його було надруковано. А це означає, що в нинішньому жорстокому світі не можна вірити жодним міжнародним угодам, а тим більше, словам владоможців. Путін дав дуже наочний урок не тільки Україні, а й усьому світові.
У нинішній, вкрай скрутній для України ситуації, коли російський агресор прагне проковтнути Донбас і взяти курс на інші області України, могла б дуже допомогти летальна зброя з країн Заходу. Але і її не поспішають надавати. Більше того, деякі розумники закликають Обаму та інших західних лідерів знову вмити руки і віддати Україну на розтерзання Путіну. Аби, стверджують вони, уникнути термоядерної війни. Так наприкінці 1930-х років минулого століття умивали руки британський прем’єр Чемберлен і французький президент Даладьє, віддавши на розтерзання Гітлеру Австрію й Чехословаччину. Чим закінчилося таке умиротворення агресора, добре відомо. Нинішній духовний учень Гітлера Путін також не вдовольниться Україною. Він посуне далі. Отоді й заметушаться в західних столицях, завиють, замахають руками. Але буде пізно. Знахабнілий, загартований у боях, сп’янілий від крові агресор сунутиме далі й далі. І всі тоді згадуватимуть війну на Донбасі, скрушно хитатимуть головами й казатимуть: «Чому ж ми тоді його не зупинили?»
Сьогодні у нас, українців, немає вибору. Нас зрадили ті, хто гарантував нам непорушність кордонів, збереження нашої цілісності й недоторканості. А тому ми змушені битися сам-на-сам з гідрою, ім’я якій – Росія. І неправда, що її перемогти неможливо, що вона найсильніша в світі. Це так кажуть  ті, хто не знає зблизька, що таке Росія та її військо. Я знаю, а тому стверджую: перемога буде за нами! Ми, браття козацього роду, поженемо окупантів в їхні пропиті, брудні пенати. І не тільки тому, що путінізм та його Росія – це колосс на глиняних ногах. А й тому, що за нами правда. А значить з нами Бог.

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ

Минулий тиждень приніс з України жахливі новини. Осатанілий від крові Путін віддав наказ своїм убивцям терором і страхом паралізувати Донбас, розвинувши наступ на всіх напрямках, аби змусити Збройні Сили України капітулювати. Після цього переможець почне диктувати Україні, як їй жити.
Зустрівши гідну відсіч, путінські війська та їхні сатрапи з числа місцевих маргіналів розпочали обстрілювати з батарей залпового вогню «Град» житлові квартали міст і селищ. Кадри кінохроніки змушують подумки повертатися до кадрів воєнного лихоліття. Знову кров, сльози, трупи... І потирання рук кремлівського маньяка, який змалку любить спостерігати, як хтось плаче чи комусь дуже боляче.
Навіть Слободан Мілошевич, якого судив Міжнародний трибунал, не доходив до таких злочинів. Адже фактично Путін вбиває ні в чому не винних людей. В усі часи це називалося воєнним злочином, за який суворо карали. Чи дочекаємося ми часу, коли Путіна в наручниках приведуть у клітку, посадять на лаву підсудних і зачитають йому вирок: «Винний!»? Поки що це виглядає як щось неймовірне. Але ще більш неймовірним виглядало падіння осоружного Радянського Союзу, який десятиліттями тримав людство на ядерному прицілі, окуповував чужі країни, фінансував світовий тероризм, кидав у катівні ГУЛАГу тих, хто говорив правду, вбивав руками таких «майстрів» як Путін за кордоном своїх політичних противників. Здавалося, що ця імперія зла простоїть тисячоліття. Але настав 1991 рік і від колишнього колосса залишилися тільки друзки.
Те саме буде і з путінським режимом, який в усьому копіює режим сталінський.
А самого Путіна народи потягнуть на суд. Чесний і справедливий. За вбитих маріупольців і донеччан, за пролиту кров тисяч молодих хлопців, за малайзійський «Боїнг», за сльози матерів, як українсьтких, так і російських. Адже цей новітній Сталін кидає в м’ясорубку війни тисячі молодих життів російських солдатів і офіцерів, як колись кидав в таку саму м’ясорубку мільйони Сталін. Хоч Сталін не приховував, що йде війною. А цей ще зухвало бреше, розповідає баєчки, що, мовляв, на Донбасі воюють українці з українцями, що там немає жодного російського солдата. У цьому випуску «НГ» ви прочитаєте розлогу статтю «Анатомія вторгнення», яка неспростовно доводить, що на Донбасі воюють не тільки місцеві кримінальники й бомжі, а й добре вишколена й до зубів озброєна російська армія.
Про це знають не тільки в Києві, а й у Брюсселі та Вашингтоні. Якби таке коїв який-небудь Алієв чи Рахімов, його давно поставили б на місце. Путіна ж бояться, бо за ним велетенський ядерний арсенал, якого достатньо, аби кілька разів знищити все живе на нашій планеті. А в тому, що цей маньяк, не задумуючись, натисне кнопку «Пуск», немає жодних сумнівів. Тому й веде з ним хитру гру Захід, тому так нерішуче застосовує нові санкції.
Але головну санкцію на цього вбивцю накладе Господь. Бо не може безкарно ходити цей монстр по землі, наказувати стріляти по житлових кварталах зі своїх «Градів», проливати невинну людську кров, а потім дивитися безсоромними очима в об’єктиви кінокамер і брехати, що жодного російського солдата на Донбасі немає.
Після трагедій під Волновахою й у Маріуполі, здавалося, не може бути на нашій землі тих, хто виступає на боці путінців. Але, ні! Може. Причому не росіяни навіть, а свої доморощені яничари. Зраджують не тільки свою Вітчизну і свій народ, а й власне сумління. Днями поговорили з одним таким землячком. Захищає Путіна, його бандитів, а на аргумент «Та вони ж збили пасажирський літак!» парирує: «А хто це довів?». Отакі-то бувають землячки. Біймося їх, гуртуймося, єднаймося, аби здолати цю страхітливу гідру, ім’я якій рашизм.

ВІЙНА. НОВА ФАЗА

Останнім часом з України сумні звістки хлинули немов снігова лавина. Під шумок путінської брехні й закликів Заходу почати деескалацію конфлікту Росія розпочала нову фазу війни проти України. Діставши по зубах у боях за Донецьке міжнародне летовище, від якого залишилися лише купи сміття, сепаратисти за підтримки свого вождя і вчителя Путіна намагаються зламати перебіг війни на свою користь і тільки тоді сісти за стіл переговорів, нав’язуючи свою модель повоєнного облаштування Донбасу. Якою буде ця модель – давно відомо. Луганщину й Донеччину буде перетворено на анклави Росії в складі України, з яких Путін розпочне подальший свій поступ на Захід. Тобто, гроші на утримання цих областей йтимуть з Києва, а заправляти всім там буде Москва.
Але український народ ніколи не змириться з такою путінською моделлю. Українське військо вже зараз демонструє вміння воювати й боронити свою землю. Додайте до цього небачену хвилю єднання й патрітизму по всій Україні – і ви зрозумієте, що Путіну нас не здолати.
Однак, до остаточної перемоги ще дуже далеко. Захід і далі проводить обережну політику умиротворення агресора. Він боїться непрогнозованого Путіна, який може розв’язати Третю світову війну. А тому, як і раніше, ані США, ані Євросоюз зброї в Україну не постачають, обмежуючись дипломатичним тиском на Путіна. Але для нього такий тиск абсолютно нічого не значить. Він зважає тільки на силу. Ввівши у відповідь на санкції ембарго на поставки продовольства в Росію з країн Заходу, Путін дуже швидко зрозумів, що цей крок веде до голоду. А тому ембарго терміново зняв, і західні харчі знову попливли й поїхали до Росії. Отакі то це санкції! Якщо додати до цього боягузство Заходу впровадити проти Росії справді болючі економічно-фінансові санкції у вигляді виключення її з міжнародної системи платежів SWIFT, то стане зрозуміло, що Україна фактично сам-на-сам б’ється зі страхітливою московською гідрою. Вона спливає кров’ю так само, як спливала колись від монголо-татарської навали Київська Русь, намагаючись самотужки врятувати не тільки свою землю від кривавого агресора, а й Захід, куди ослаблена й знекровлена в боях з русичами татарва вже не пішла. Отак і нині – ми б’ємося з путінцями, а Захід обережно за всім спостерігає, усвідомлюючи, що українці боронять не тільки себе, а й їх – литовців, естонців, латишів, поляків, німців, французів, англійців, фінів, чехів, угорців, румунів, словаків і т.д.
Днями мені зателефонував з Гарварду давній приятель, який там працює, і зі сльозами в голосі почав вмовляти: «Давай щось робити! Адже Путін знищує Україну!» Зійшлися на тому, що необхідно цілими автобусами їхати до Білого дому й маніфестивувати там, аби нас почув, нарешті, Обама. Аби зрозумів, що Україна стримує монстра, який після Донбасу посуне далі й далі, аж доки не відчує сильний удар по писку. Тільки тоді він зупиниться. Іншої мови, окрім удару по писку, він не розуміє.
Але чи почує нас Барак Обама? І вслід за ним Кемерон, Меркель, Олланд... Поки що надій на це ніяких. Треба, як наші славні пращури доби Київської Русі сам-на-сам ставати до бою з агресором. Аби врятувати свою землю і боягузливий Захід, який після нашої перемоги скаже: «Бачите, санкції спрацювали!»

ХТО ВИТЕРПИТЬ - БУДЕ СПАСЕНИЙ!

Святе Водохреща – останнє велике свято чудової пори різдвяно-новорічних празників. Це величне свято нагадує нам про важливу подію в житті Ісуса Христа – хрещення Його Іваном Хрестителем у річці Йордані на старовинній паломницькій переправі «Віфавара». Воно збігається зі святом Богоявлення, коли Дух Святий у вигляді голуба з’явився над Богом-сином і почувся з небес голос Бога-отця: «Це Син мій улюблений, що Я вподобав Його».
Значення цієї події в земному житті Ісуса важко переоцінити. Вона символізувала, що він віддавав себе в розпорядження  небесному Отцю, аби виконувати його подальшу волю. Через хрещення й ми, люди, приходимо до Бога. Але воно має цінність лише тоді, коли людина справді присвячує себе Богові, а потім виконує Його волю, живе за заповідями Божими, залишаючись відданою ним до кінця. «Хто витерпить аж до кінця - той буде спасений»,- каже Святе Письмо.
Але часто люди підмінюють справжнє хрещення, яке насамперед має спонукати людину чинити по правді, жити за словом Божим, не грішити, не чинити зла ближньому своєму, не брехати, не красти, не злословити, не обмовляти, пустопорожнім обрядом, зануренням у холоднющу воду, відразу після якого напиваються горілки, аби «зігрітися». Таке «хрещення» нічого спільного зі справжнім не має. Бо хрещення – це не лише обряд, це обітниця Богові жити й чинити за словом Його, за законом, який проголосив Ісус Христос у своїй знаменитій Нагірній проповіді.
Саме такою обітницею Всевишньому було більш як 1000 років тому грандіозне хрещення у водах Дніпра наших пращурів під проводом князя Володимира. Саме такою обітницею має бути й хрещення кожного з нас.
Нинішнє Водохреща ми зустрічаємо з болем і тривогою. На Донбасі, біля Волновахи, путінські наймити розстріляли з батареї «Град» рейсовий автобус, в якому загинуло 13 осіб, серед яких і 14-літня дівчинка. Що зробила вона Путіну, що її життя, яке тільки-но почалося, треба обірвати снарядом з «Граду»?! І після цього Путін також піде на Водохреща занурюватися у воду, як піде і злодій та вбивця свого народу Янукович, який живе у палаці неподалік Путіна, купленому за награбовані в українського народу гроші. Чим є цей обряд для них? Чи не виглядає він кричущим блюзнірством над самим поняттям Водохреща?!
Готуючись до Водохреща, задумаймося над нашим життям. Чи так ми живемо, чи по правді чинимо, чи не байдужі до горя ближнього свого, своєї полишеної Батьківщини й свого народу? Сьогодні Україна потребує нашої допомоги, як ніколи. Бо в окопах Донбасу б’ються за її волю кращі сини й доньки українського народу. Допомогти їм вистояти й перемогти – наш обов’язок. І низький уклін тим, хто сьогодні, не шкодуючи ані своїх грошей, ані часу, ані сил, збирає по всій Америці кошти, купує для наших військовиків бронежилети, шоломи, тепловізори, спальні мішки, ковдри, ліки, харчі...
Знаю таких людей особисто й не перестаю дивуватися широті їхніх душ і чистоті сердець. Вони справді заслужили взяти участь в обряді хрещення, бо жили й діяли за словом Божим – допоможи, не пройди повз чужу біду, не будь байдужим, коли на твоїй історичній Батьківщини ллється кров і гинуть люди, коли кремлівський диктатор мріє задушити її чоботом своїх вишколених убивць.
Прощаючись з чудовою порою новорічно-різдвяних свят, пам’ятаймо, що 2015 рік буде вкрай тяжким для України. Путін та його камарилья не полишили намірів знищити незалежність Української держави й перетворити її на свою слухняну колонію. А тому Україні від нас потрібно буде ще більше допомоги. Й моральної, і матеріальної. Отож, у переддень великого свята Водохреща налаштуймо себе на дію у році, що настав. Аби Україна вистояла, вижила, зміцніла й перемогла.
Зі святом Водохреща всіх вас! Христос хрещається! У річці Йордані!

христос рождається! славімо його!

У нас, американських українців, є чудова перевага над  американцями. Ми зустрічаємо Новий рік двічі – 31 грудня й 13 січня. Багато з нас не хочуть переходити на Григоріанський календар і святкують Різдво по-українськи - 7 січня. Але й 25 грудня, коли це величне свято святкує весь католицький і християнсько-протестантський світ, для всіх українців Америки це також свято. От і виходить, що й Різдво Христове ми святкуємо двічі – 25 грудня й 7 січня.
Але, окрім цих свят, в зимову пору нас чекає ще ціла низка наших славних празників, серед яких виокремлюються Маланка, Василя та Йордан. Прилучення до святкування цих до щему в серці знайомих з дитинства святкувань береже нас і наших дітей від асиміляції, допомагаючи залишитися й тут, на чужині, українцями.
Церква у цій вкрай важливій справі відіграє чи не найголовнішу роль. І як прикро буває чути, що то там, то там українські церкви попереходили на Григоріанський календар й забрали у наших людей великий привілей – двічі святкувати і Новий рік, і Різдво Христове. Ті, хто з легкістю прилучаються до чужих свят, так само з легкістю переходять на англійську мову там, де без неї можна обійтися. Знаю родини, де батьки, які зовсім недавно приїхали з України, спілкуються зі своїми дітьми... по-англійськи. Причому каліченою англійською мовою, з жахливим акцентом. Їм здається, що так вони швидше стануть 100-відсотковими американцями. Діти, які виростають у такому середовищі, стають покручами, людьми без роду й племені, безбатченками. Завжди згадую в цьому зв’язку одну історію, яку розповів мені нині покійний пан Куровицький. До однієї школи ходила дівчинка, батьки якої приїхали з України, але страшенно хотіли якнайшвидше перетворитися на американців, а тому в домі розмовляли з донькою тільки по-англійськи й безустану нагадували їй, що вона – американка. І от якось на уроці вчителька почала розпитувати в дітей, хто якої національності. Один з гордістю у голосі сказав, що він грек, другий – що італієць, третій – поляк, четвертий – ірландець... А коли дійшла відповідати цій українській дівчинці, вона відповіла: «Я – американка». Клас засміявся, а вчителька пояснила дівчинці, що американцями є тільки індіани, бо вони жили й працювали на цій землі споконвіку. Всі ж інші – іммігранти, а тому всі, окрім американського громадянства, мають ще й свою національність. Дівчинка не знала, що відповісти, заплакала й з нею почалася справжня істерика.
Ця  історія нагадує мені багатьох американських українців. Одні з них не водять дітей до української школи, бо вважають, що в Америці це зайве. Другі переходять на Григоріанський церковний календар і Різдво Христове відзначають, немов вони поляки. Треті забороняють дітям розмовляти вдома по-українськи, не усвідомлюючи, що калічать душу дитини, зраджують своїх предків і свою історичну Батьківщину.
У цю благословенну святкову зимову пору ми з радістю і щемом відчуваємо, що ми – українці. І коли дивимося телепрограми з України й лунає наш національний гімн, ми встаємо й співаємо разом з тими українцями, які залишилися на своїй землі. На очі навертаються сльози, а до горла підступає клубок, який не дає можливості ані говорити, ані дихати. Як можна все це зрадити! Наші свята, наші звичаї, нашу пам’ять, наших славних дідів і прадідів!
Колись відомий учений-суспільствознавець Микола Шлемкевич написав чудову книгу «Загублена українська людина». В ній він показав, що робиться з українцем чи українкою, які цураються свого рідного й біжать до чужого, бо їм здається, що там вони виглядатимуть сучаснішими й успішнішими. Але це блеф. Немає нічого прекраснішого й дорожчого, ніж рідне, українське. Отож, будьмо українцями! Лишаймося ними, куди б не закинула нас доля! Бо українець – це звучить гордо. З Маланкою вас усіх і з Василем!

З НОВИМ 2015 РОКОМ!

От і минув бурхливий і незабутній 2014-й рік, який приніс нам стільки радості й стільки сліз. Ми не могли повірити, що наші брати й сестри в Україні здатні на такий подвиг. Разом з нами за Революцією Гідності захоплено спостерігав весь світ. Але навіть у страхітливому сні нам не могло привидітися, що в центрі української столиці беззбройних протестантів, які вийшли на Майдан, аби припинити диктаторське правління Януковича, почнуть розстрілювати зі снайперських гвинтівок. Ми не могли повірити, що Путін наплює на міжнародні й двосторонні договори й угоди і потопить в крові Донбас.
І на зміну захопленню Майданом прийшло захоплення мужністю й героїзмом наших воїнів, які за велінням серця стали на захист своєї Вітчизни. Буквально на наших очах розвалена й деморалізована армія перетворювалася на високопрофесійне військо, здатне боронити рідний край від зухвалого російського агресора. На допомогу професійним військовикам прийшли тисячі бійців добровольчих батальйонів. Дух, який запанував у підрозділах цих патріотів, не могли зламати ані путінські «гради», ані його вишколені в школах ГРУ професійні вбивці. Армію з таким духом перемогти неможливо! Здається, що це починає розуміти навіть Путін.
На допомогу нашому війську прийшла вся Україна, а з нею й багатомільйонне закордонне українство. Явищем року можна назвати волонтерство. Утворилася ціла Армія допомоги. Скрізь, де живуть і діють українські громади, почалася ще небачена збірка коштів, медикаментів, спальних мішків, необхідного спорядження й теплих речей для Збройних сил України. До цієї масової акції долучилася й українська Америка. Ледь не щодня ми отримуємо повідомлення про збирання та відправку в зону АТО цілих контейнерів з усім необхідним.
Такого піднесення, такої жаги допомогти Україні всім, чим тільки можливо, давно не було в нашій історії. Ця велика біда цементує Україну. Вона вже не розколота на Схід і Захід, це вже не буферна зона між Західною Європою й Москвою, а самодостатня незалежна держава, здатна самотужки боронити себе.
Сьогодні на всіх рівнях лунають прохання до Америки й Західної Європи нам допомогти. Але ніхто нам так не допоможе, як допоможемо ми самі. Не треба розраховувати на когось, треба самим робити свою країну заможнішою, безпечнішою, самодостатнішою. Пригадую, як на початках 90-х років за часів президентства Кравчука Україна бездарно задурно віддала свою ядерну зброю Росії. Я тоді був військовим оглядачем газети Верховної Ради «Голос України» і все це бачив на власні очі. Таке міг зробити або ворог, або зрадник. Адже навзамін нам запропонували нікчемний папірець – так званий Будапештський меморандум, який буцімто гарантував територіальну цілісність і непорушність кордонів. Минули роки, й Росія розтоптала цей документ, анексувавши Крим і розпочавши криваву бійню на Донбасі. А західні держави, які також були гарантами територіальної цілісності України, тільки розвели руками.
Це для нас має стати добрим уроком. По-перше, ніколи не вірити Москві, а, по-друге, ніколи не робити кроків, які шкодять безпеці України в цьому жорстокому й непередбачуваному світі.
Україна зустріла Новий рік і готується до зустріч Різдва Христового з невеселими думами про свою майбутню долю. І оптимізму в ці дні додають їй повідомлення зі Східного фронту. Там наші хлопці стоять за Україну насмерть. Вони розвіюють міф про силу й непереможність путінської армади, громлячи всіх цих грушників і найнятих по всій  немитій Росії бандитів. Вони б’ються за нашу землю, як колись билися за неї княжі дружини, запорозькі козаки, воїни армії УНР, легендарні січові стрільці, вояки УПА... І в цьому запорука того, що ми обов’язково переможемо. З Новим роком усіх вас! З Різдвом Христовим! Перемога буде за нами!

У ПЕРЕДДЕНЬ НОВОГО 2015-ГО РОКУ

Світ готується до зустрічі головного свята року – Різдва Христового. Більш як 2000 літ тому на землю до людей прийшов Той, хто своїм Голгофським подвигом переміг смерть і подарував кожному, хто увірує в Нього, життя вічне. Але це станеться пізніше, а в ті далекі від нас часи до Віфлеєму на перепис населення поспішали на віслюкові вагітна Діва Марія й Святий Йосип. Їм не знайшлося місця в готелі, й вони поселилися на нічліг в хліві для худоби. Саме там, серед овець, віслюків і корів, і народився Спаситель світу.
Україна цьогорічне Різдво зустрічає з тривогою й сумними думами. Анексія Криму, агресія орд одержимого Путіна на Донбасі, намагання Москви знищити не тільки нашу незалежність, а й саму згадку про неї, змушує українців шукати порятунку на Заході. Там же шукає Київ і фінансової підтримки для своєї економіки, яка ледь-ледь животіє. Якщо Міжнародний валютний фонд відмовить нам у позичках, на Україну чекає колапс.
У цій жахливій ситуації, в якій опинилися наша держава з вини попередніх правителів, ми звертаємо свої молитви до Того, хто єдиний може допомогти нам – до Ісуса Христа, день народження якого Україна відзначатиме 7 січня.
Різдво Христове – це таке дивовижне свято, коли кожна людина зокрема й людство в цілому  не тільки підводять підсумки прожитого року, а й дивляться на себе немов збоку: хто ми є, для чого прийшли у цей світ, куди прямуємо, що чекає на нас у майбутньому? І всі відповіді на ці одвічні запитання ми знаходимо в Христі. Недаремно ж Він сказав: «Я є шлях, істина й життя».
Віфлеємська зоря сповістила людство більш як 2000 літ тому, що народився Спаситель. Сьогодні ми так само, як і тодішні земляни, з вірою й надією шукаємо на небі зірку, яка нагадує про велике свято – Різдво Христове, що заспокоює й дарує нам надію: все буде гаразд, ми вистоїмо й переможемо. Бо з нами правда, а значить і Бог!
Українська Америка живе болями України. В ці передріздвяні дні по всій Америці українці збирають гроші, теплі речі, купують бронежилети й тепловізори, каски й спальні мішки, аби допомогти нашим славним воякам, які боронять наш рідний край від путінської орди. І скільки самопожертви, скільки співпереживання за долю України в цих небайдужих людях, які пакують посилки, відвантажують контейнери, приносять гроші й речі! Вони готові віддати найдорожче, аби тільки Україна вижила й перемогла. Часто ці люди навіть не хочуть, щоб про них писали. Воістину «нехай твоя ліва рука не знає, що дала права». Це люди сумління, честі, справжні, а не показушні патріоти України. Низький уклін їм за це від усіх нас!
Нещодавно зустрів одного свого приятеля й на звичайне «Як справи?» почув у відповідь: «Жити не хочеться, як начитаюся новин з України». Не думаю, що це правильна настанова. Навпаки, сьогодні всім нам треба дуже хотіти жити, щоб вижила Україна. Сьогодні не місце песимізму, розпачу, зневірі. Свято Різдва Христового спонукає нас відкинути такі настрої й з надією дивитися у майбутнє. Нехай у розпач і песимізм впадає Путін та його камарилья. Ми ж будьмо оптимістами, бо за нами – правда!
«Нова газета» у переддень величного свята Різдва Христового та Нового 2015 року щиро вітає всіх своїх читачів, однодумців, спонсорів, жертводавців та всю українську громаду з цими світлими празниками. Нехай їхній дух принесе у ваші оселі мир, спокій і добро, нехай Господь захистить нашу рідну Україну від бісів, що лізуть на неї з північного сходу, нехай 2015-й рік стане роком очищення нашої святої землі від путінської орди й роком остаточної й безповоротної перемоги на шляху розбудови нової, нашої, української України!
Христос рождається! Славімо Його!

Святий отче Миколай, Україні помагай!

19 грудня Україна й все українство відзначатимуть чудове, улюблене ще з днів благословенного дитинства свято – день Святого Миколая, яким відкривається прекрасна пора зимових празників. Ми звикли вважати, що це день малечі, яка ще вірить у казку, а тому ставиться до переодягненого в Святого Миколая звичайного чоловіка чи навіть жінки як до казкового персонажу, який прийшов дарувати чемним дітям подарунки.
Втім, це справді дитяче свято має й дорослий вимір, бо Святий Миколай (відомий також як Микола Чудотворець) – це, на відміну від радянського Діда Мороза, не міфілогічний персонаж, а конкретна історична особа. За життя він був єпископом міста Мири (провінція Лікія), яке нині знаходиться в Туреччині й називається Демре. Вів праведний спосіб життя, живучи за словом Божим, а тому православні, греко- та римо-католицькі християни пам'ятають його та шанують як великого святого. На Заході й в усьому світі (крім Росії, де дітям розносить подарунки все ще вічно п’яний, радянський  Дід Мороз) цей святець став прообразом фігури Санта Клауса. Святий Миколай у різних народів також відомий під іменами Міколай, Мікулаш, Йолупукі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Пер Ноель, Сінтер Клаас...
В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що в день пам'яті Св. Миколая відбувалося причастя. Найстарішою спорудою, присвяченою Святому Миколаєві на споконвічних українських землях, вважається ротонда в Перемишлі, що датується Х сторіччям. У другій половині ХІ століття у Києві, на Аскольдовій могилі боярином Ольмою було збудовано церкву Святого Миколая. На галицьких землях однією з найстаріших є церква Святого Миколая у Львові, що походить з ХІІІ століття. Пісні про Святого Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».
У підрадянську добу Святого Миколая намагалися замінити в Україні Дідом Морозом. Але й тоді в багатьох українських родинах святкували 19 грудня – день, коли Святий Миколай приносив дітворі під подушки подарунки. Зі здобуттям незалежності Дід Мороз вирушив туди, куди йому й місце, тобто до Росії, а до нас повернувся наш Святий Миколай.
Сьогодні, коли над Україною знову кружляє ненаситний двоголовий кремлівський орел-крук, ми не тільки відзначаємо це прекрасне свято, як празник малечі, а й молимося до Святого Миколая, аби захистив нас від підступного ворога, який напав на нашу землю, аби дав нам сил і мужності вистояти й перемогти.
Втім, без сумніву, день Святого Миколая - це передусім дитяче свято. І воно є особливо бажаним, бо несе мир, спокій, віру, любов і надію. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня Святий Миколай принесе дітям подарунки й покладе їх під подушку.
За традицією ж, старші господарі села в давнину на це свято збиралися, щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села. На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю й узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди. На всій території України влаштовували заздоровні обіди на честь Святого Миколая  з приготуванням ритуального пива й медів. На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня з церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, йшов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!». Повторимо й ми ці слова в наших молитвах. Й неодмінно додамо: «Святий отче Миколай, Україні помагай!». Зі святом всіх великих і малих читачів «Нової газети»! З днем Святого Миколая!

КОЛИ ШМАТУЮТЬ ПОРТРЕТИ ПРЕЗИДЕНТІВ

У ці передсвяткові дні, коли всі ми готуємося до зустрчі Різдва Христового та Нового 2015 року, з України продовжують надходити невтішні новини. Полум’ям справжньої війни охоплено Донбас, який російський диктатор Путін прагне будь-що відірвати від України й перетворити на плацдарм для подальшої анексії українських земель, нові заворушення зафіксовано і в центрі України – в недавно ще мирній Вінничині. Там відбулися насильницькі акції, спрямовані на повалення місцевої влади. Показово, що протестувальники, увірвавшись до кабінету голови Вінницької облдержадміністрації А.Олійника найперше порвали на шмаття портрет президента України Петра Порошенка.
Можна списати це на екстремізм, а можна замислитися: щось не так у нашому «королівстві», якщо портрети вчора ще улюбленого лідера, за якого на виборах у травні цього року проголосувало більше 50 відсотків виборців, що зробило його президентом вже після першого туру, прості люди рвуть і топчуть.
Матеріалу для невеселих роздумів багато. Чому П.Порошенко замість того, щоб поїхати розбиратися до Вінниці, яка кілька разів обирала його народним депутатом і за рахунок трудівників якої він зробив свої мільярди, поїхав чомусь до далекого Сингапуру? Чому серед керівництва уряду й комітетів Верховної Ради стільки вчорашніх «янучарів»? Чому проекти обіцяних реформ так і лежать під сукном на президентському столі?
Сьогодні економіка України перебуває в передколапсному стані. Надія тільки на гроші Міжнародного валютного фонду та інших західних добродіїв. Чому в цій катастрофічній ситуації не відбувається реприватизації – повернення державі зухвало награбованого й привласненого олігархами й такими пройдисвітами як, наприклад, Сергій Тигіпко, який з комсомольського ватажка раптом став банкіром? У руках таких, як він, нині зосереджено цілі галузі української економіки. Чому їх ніхто не забирає? Відповідь на ці пекучі й разом з тим сакраментальні запитання у відомому народному прислів’ї «Ворон ворону око не виклює». Не «розкурлюватиме» олігарх-президент олігархів на кшталт Пінчука чи Фірташа. Бо це означає визнати й особисті гріхи й покаятися перед власним народом. Чи здатний Порошенко на таке покаяння? Дуже сумніваюся.
Півроку, що минули з дня обрання Петра Порошенка президентом України, принесли, на жаль, більше розчарувань, ніж надій на краще завтра України. Майдан, який виніс його на владний Олімп, мав створити механізм контролю над новою владою. Кажуть, що таким механізмом є Верховна Рада, бо серед народних депутатів є багато колишніх майданівців. Але так можуть міркувати лише дуже наївні люди. Верховна Рада в українських реаліях – це не незалежна гілка влади, а цілком залежний від Банкової орган. Недаремно на посаду його голови Порошенко буквально протиснув свого протеже – колишнього вінницького мера Володимира Гройсмана. Як засвідчило перше півріччя постмайданної України, не протистоятиме з президентом і уряд на чолі з А.Яценюком. Фактично в Україні вимальовується така сама владна картинка, як і за часів Януковича – всесильний і єдиний центр влади – президент, а всі інші довкола нього кружляють, намагаючись догодити.
Але, як показали події у Вінниці, прості українські люди, які пройшли через Майдан, такої розстановки по-януковичськи не терпітимуть. Вони чекають негайних і докорінних реформ, які вже до літа змінять економічний і політичний ландшафт України. Вони хочуть точно знати, куди йдуть західні мільярди. Вони проти політики загравання з агресором-Путіним і готові боронити Україну від російської агресії всіма можливими засобами. В цій рішучості народу – порятунок для України, яка вже ніколи не дозволить, щоб її знову перетворювали на чорну діру в центрі Європи.

ЧИ МЕСТИМЕ НОВА МІТЛА ПО-НОВОМУ?

В Україні після 30-денних дебатів, роздумів і зволікань,  нарешті, обрано голову Верховної Ради, прем’єр-міністра й затверджено склад нового уряду.  Здавалося б, радіти треба. Нарешті розпочнуться справжні реформи, а з ними й розв’язання тугих вузлів української економіки. Однак достовірна інформація про те, що окремих членів уряду підбирала компанія, штаб-квартира якої базується в Москві, наводить на невеселі думи. Так само, як і дані про надто молодих і вродливих народних депутаток, якими свого часу прославився януковичський парламент. У ньому, не соромлячись, засідали коханки тодішніх владоможців. Здавалося, що в нинішній Верховній Раді, задля очищення якої від синів, водїів, тілоохоронців і коханок можновладців віддали свої життя герої Небесної сотні й АТО, таке абсолютно виключено. Однак факти свідчать про інше.
Окрім сина Порошенка, до нового парламенту протиснулися й інші дуже підозрілі фігури. Після призначення нового Кабміну до Ради від Народного фронту під номером 73 пройшла 23-річна Дарина Ледовських, ставши наймолодшим депутатом нової Ради. Вона молодша за 24-річну Олену Кошелєву від Радикальної партії. Ледовських працює буцімто начальником юридичного відділу громадської організації "Кияни - за реформи". На її сторінці у Facebook повідомляється, що депутат вчилася в КІМО і University of  International Relations в Пекіні (Китай). Але в переліку вищих навчальних закладів столиці Китайської Народної Республіки такого закладу не значиться.
Олена Кошелєва з Радикальної партії Олега Ляшка ще рік тому працювала адміністратором в одному з найдорожчих харківських ресторанів, тепер раптом стала депутатом. Відстоюючи інтереси Кошелєвої, Ляшко вказав на те, що вона начебто закінчила в Харкові два інститути - радіоелектроніки та архітектурно-будівельний і знає чотири мови. Кошелеву в розпал передвиборчої кампанії було навіть представлено в сюжеті новин про допомогу пораненим в шпиталі як волонтера, але волонтери й поранені  заявили, що ніколи її в шпиталі у вічі навіть не бачили. Тобто, хтось «розкручує», як полюбляють висловлюватися в Україні, свою коханку, перетворюючи знову український парламент на збіговисько випадкових людей, кумів, сватів і коханок ляльководів, які стоять за лаштунками Верховної Ради.
А от з обранням бодай одного народного депутата від багатотисячної армії українських заробітчан віз і нині там – закон, мовляв, не дозволяє. Але чому для одних (маю на увазі трьох нових міністрів-іноземців) закон можна змінити, а для велетенської кількості тих, хто фактично годує Україну (тільки за 2013 рік заробітчани переказали в Україну 9 мільярдів доларів, в цьому році очікується ще більше), ні. Дивний такий закон – для одних він як дишло, а для інших як «цегла», що означає «проїзд зачинено».
Сергію Ківалову ми маємо дякувати за один відомий неологізм в українській мові, якому цієї осені виповнилося 10 років. Тоді, восени 2004-го, він був слухняним Леоніду Кучмі головою ЦВК, дії якого призвели до вибуху Помаранчевої революції. Втім, це не завадило цьому типові неодноразово ставати народним депутатом за списками сумнозвісної Партії регіонів. Коли ж Янукович став президентом, вплив "Підрахуя" в судовій системи зріс настільки, що без його слова там не робилося нічого. Здавалося б, після Революції Гідності цей фрукт зникне не тільки з політичного горизонту, а й втече з країни. Нічого подібного! Сидить нині у Верховній Раді з надутими щоками і посвідченням народного депутата в кишені й знову удає з себе великого політичного діяча.
Тобто, рано нам радіти, що дочекалися ми, нарешті, оновленої влади, а значить, і нашої, української  України. Доки сидять у вищому законодавчому органі країни  ківалови, сини й коханки відомих і невідомих ляльководів, сподіватися на якісь радикальні реформи, які погіршать їхнє сите й безпроблемне життя, годі. Треба знову дуже добре пильнувати, що робить влада й кого вона приводить з собою у владні кабінети.

Революція Гідності: Рік потому

У ці дні виповнюється рівно рік початку вікопомних подій, які призвели до Революції Гідності й повалення антиукраїнської орди під проводом Віктора Януковича. Народне повстання завершилося тріумфом, за яким стежив весь світ, завдячуючи мужності й відвазі простих українських громадян, яким набридло жити в країні, де знахабнілий диктатор обкрадав свій народ і жив за його рахунок у своєму «Межигір’ї» немов середньовічний султан. Набридло жити у безнадії, відчаї, безгрошів’ї, умовах тотальної корупції, коли скрізь, в тому числі і в продажних судах, з тебе вимагають хабарі. І коли Янукович, вже вкотре обдуривши народ, відмовився за наказом Путіна підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, вкравши таким чином європейське майбутнє України, люди вийшли на Майдан. І ні «Беркут», ні крижана вода в лютий мороз на голови протестувальників, ні спецназівці, які стріляли з дахів київських будинків на ураження, не могли зупинити руху народу до свободи.
Але рік, що минув з тих дивовижних днів, рік після того, як Україна поховала героїв Небесної сотні й сотні воїнів АТО, втратила Крим, частину Донеччини й Луганщини, приніс не тільки гордість за наш народ, а й неабияке розчарування.
Недаремно люди, які минулої п’ятниці зібралися в Києві на церемонії відзначення річниці початку Євромайдану, були розлючені відсутністю будь-якого поступу в розслідуванні вбивства понад 100 майданівців й кричали президентові Петру Порошенку «Де вбивці?».
Активісти Майдану розчаровані також, що обіцяні реформи так і залишилися обіцянками. Вони кажуть, що почуваються ніби на каруселі, коли змінюються лише вершники на дерев’яних кониках. За їхніми словами, їх хвилює повсюдна корупція, від якої країна страждає ще з радянських часів, і зрощення політики та бізнесу, яке спостерігається й нині.
«Це жахлива держава, - каже Наталя, 24-річна журналістка з Дніпропетровська, яка прагне реформ. - Нічого не змінюється – ті самі люди, ті самі проблеми, ті самі схеми пограбування країни. Використали повстання народу, щоб дірватися до влади, але роблять все, щоб тільки їм було добре, як колись Януковичу»,- читаю в одному з репортажів з України. Ця журналістка каже, що почувається в пастці та скаржиться на складність отримання віз до Європи та США. Вона, як і багато її друзів, хоче виїхати з України, куди очі бачать.
Активісти Майдану вважають, що для керівництва країни відлік часу вже почався. В Україні поширене розчарування тривалими переговорами навколо підписання коаліційної угоди, яку було підписано тільки недавно, з величезним запізненням. З таким самим запізненням, незважаючи на війну й зиму, формується й уряд. Схоже, владоможці, яких привів до влади повсталий народ, знову не можуть поділити портфелі. Також люди невдоволені повільним виконанням закону про люстрацію, внаслідок чого мільйони корумпованих українських чиновників як сиділи, так і сидять на теплих і хлібних місцях. Справжні кубла корупції (такі як митниці, престижні вищі навчальні заклади, державтоінспекція) ніхто й не думав реформовувати. Так само ніхто не чіпає олігархів, які накрали мільярди. Схоже, що для Петра Порошенка це не пріоритети.
Але народ довго не терпітиме. Не буде рефоррм – не буде й влади. Українці під час Революції Гідності відчули себе господарями на своїй землі і тепер твердо знають, що саме вони, а не владоможці з надутими щоками, є головним джерелом влади. І саме вони наймають фахових, гідних і чесних, а не ложкіних, щоб вели країну не в януковичське вчора, а в європейське завтра.

ПІСЛЯ 4 ЛИСТОПАДА

У Сполучених Штатах Америки, де всі ми живемо й які стали нам другою батьківщиною, сталася значна подія. 4 листопада тут відбулися проміжні вибори до Конгресу, на яких повністю переобиралися Палата представників вищого законодавчого органу країни, 36 сенаторів (33 – у плановому порядку й троє, які вирішили піти на пенсію), 36 губернаторів, мери багатьох міст і законодавчі збори в 46 штатах. Фактично після 4-го листопада в Америці спостерігається зовсім інший політичний ландшафт.
За попередніми даними, перемогу в обох палатах американського Конгресу здобули республіканці. Велика стара партія (GOP), як іменують її американці, продемонструвала, що її рано ще зараховувати до політичних аутсайдерів, перемігши нині своїх одвічних суперників демократів навіть там, де цього ніхто не очікував.
Про перипетії політичної боротьби напередодні та в день виборів читайте в цьому номері «НГ» в матеріалі з промовистим заголовком «Президент у нокдауні». У своїй же традиційній колонці я хотів би бодай побіжно торкнутися однієї з головних причин, які призвели до поразки Демократичної партії, а значить і нині чинного президента США Барака Обами.
Насамперед гарний оратор Барак Гусейн Обама прийшов на президентську посаду, не маючи за собою досвіду управління ані штатом, ані великим містом, ані бодай каунті. Він уміє добре говорити, хтось навчив його робити показові паузи між фразами, що створює враження в пересічних обивателів, що перед ними справжній новітній Цицерон. Але йому бракує рішучості й вміння швидко приймати правильні рішення в екстремальних ситуаціях. Голосування за республіканців – це голосування проти Обами, якого за шість років його президентства Америка добре вивчила.
Коли зухвалий Путін напав на суверенну Україну, Б.Обама спромігся тільки на часткові санкції. Бачучи таку нерішучість лідера західного світу, нерішучою стала й Європа. Відчувши цю нерішучість і боягузливість, зухвалий Путін після анексії Криму попер далі – на Донбас. В його подальших планах – анексія України й реанімація імперії на кшталт Радянського Союзу. Стало очевидно, що тільки США можуть зупинити цього політичного авантюриста, який за амбіціями і навіть своїми промовами дуже схожий на Адольфа Гітлера.
До Вашингтону в надії отримати від Америки допомогу приїхав президент України Петро Порошенко. Але під час зустрічі  віч-на-віч на прохання українського президента надати Україні оборонну зброю, Обама відповів: «Ні». Такою самою була його відповідь й на прохання Порошенка надати Україні статус особливого союзника США поза межами НАТО.
Ясна річ, що після такої реакції на зухвалу агресію Путіна проти України жодний американець українського походження за партію Обами не голосував.
Барак Обама, на превеликий жаль, виявився президентом, який не відповідає нинішньому тривожному й швидкоплинному часу. Світ і Америка потребують нині інших лідерів – рішучих, мобільних, сміливих, наполегливих, яких Путін боятиметься. Бо ще з часів служби в КДБ в нього на рівні рефлексу виробилося ставлення до людей за принципом: це серйозний суперник чи ні – на ньому воду можна возити. Обама якраз належить до других, і це російський диктатор зрозумів.
Поразка демократів, звісно, не тільки в нерішучості Обами. Він та його партія припустилися багатьох помилок у внутрішній та зовнішній політиці. Але для нас, українців, які стали громадянами Америки, а тому мають право голосу, він запам’ятається саме таким – нерішучим, боягузливим, безпомічним під час агресії Росії проти України, коли потрібні були швидка реакція, сила волі й переконаність у тому, що загроза путінізму – це загроза для всього світу, а не тільки для України. Шкода, бо в усіх інших відношеннях він дуже симпатичний чоловік. Але, як мовиться, гарна людина – це не професія.

ВИБОРИ-2014.ПІСЛЯМОВА

От і минули вибори до Верховної Ради, на які ми так сподівалися. Бо ж гадається, що з їхнім закінченням розпочнеться справжнє перезавантаження влади, що одіозні януковичські посіпаки зникнуть з владних горизонтів. Але хоч перемогу здобули політичні сили, які заявляють про бажання оновити Україну, очистити її від корупції, злодійства й хабарництва, повідомлення про перемогу на виборах деяких явних негідників, знову сіють у душах українців тривогу. Ну, як, наприклад, після всього, що сталося, бути членом оновленого парламенту В.Литвину – зраднику українського народу, який вірою й правдою служив диктатору. Або С.Клюєву – братові глави адміністрації Януковича. Ці брати-акробати обікрали пів України і знову як ні в чому не бувало сидітимуть у Верховній Раді?
Небажання змінювати самі засади наскрізь прогнилої системи (маю на увазі збереження мажоритарки, завдяки якій до парламенту пройшли злодії, аферисти і зрадники), може дорого обійтися Україні. Бо давно відомо: якщо бур’ян не вирвати з корінням, він знову проросте й заглушить збіжжя.
Важливо також, щоб нині не розпочалася свара за портфелі. Петро Порошенко репрезентує виконавчу владу і було б добре, аби він дозволив формувати уряд тій партії, яка перемогла в чесній боротьбі за партійними списками, без урахування януковичської мажоритарки. Україна ж і українці з подивом бачать, як гарант брутально втручається в процес формування уряду, нав’язуючи свої вимоги й роблячи вигляд, що саме блок його імені став переможцем виборів.
Украй важливо сформувати в парламенті дружну й злагоджену коаліцію, яка працюватиме на реформи. Після 26 жовтня Захід більше не слухатиме «аргументів», а чекатиме невідкладних реформ. Тільки тоді він захоче допомогти Україні чимось на кшталт нового плану Маршалла. Якщо ж знову почнеться тупцювання на місці, поділ портфелів, чвари й міжусобиці, Україна повернеться на коло, з якого ціною крові своїх кращих синів і доньок зійшла під час революції Гідності.
Насамперед треба почати з викорчовування олігархії – цієї ракової пухлини, яка не дасть Україні розпрямити плечі й почати реальний, а не бутафорний рух до Європи. Втім, про таке викорчовування у високих владних кабінетах поки що ані пари з вуст. Очевидно, приналежність до олігархів самого Петра Порошенка ще довго триматиме на плаву всіх цих ахметових, фірташів, пінчуків і коломойських. А це гарантія того, що жодні реформи в Україні не запрацюють, нічого путнього ми не збудуємо, бо гнилим залишиться сам підмурок.
Недавно довелося дискутувати з одним противником викорчовування олігархії в Україні. Він доводив, що такі люди, як Пінчук, приносять Україні тільки користь – вони займаються благодійництвом, підтримують фінансово культурні й мистецькі проекти. Наївний цей чоловік жодного дня не жив в Україні і не знає, що ці пінчуківські мільярди були брутально вкрадені в українського народу його тестем Леонідом Кучмою в бутність його президентом. Тобто, спочатку вкрали, а тепер удають з себе меценатів, філантропів, благодійників, які буцімто, як новітні Терещенки, підтримують українську культуру. Це все одно, що обікрасти чуже помешкання, а потім дати з украденого нещасним 10 доларів на підтримку після пограбування.
Усі ці давно відомі істини, на жаль, ще не доходять до президентських вух. Він все ще грає в якусь невідому гру, кінцем якої може бути новий Майдан. Бо жити по-старому наш народ після таких жертв вже ніколи не захоче. Тому хочеш-не хочеш, а бур’ян виривати з корінням доведеться. Тільки тоді настане життя по-новому, яке обіцяв усім нам Петро Порошенко, балотуючись у президенти.

26 жовтня - день виборів гідності

Цієї неділі, 26 жовтня, Україна, а з нею й численні розвіяні по світах її сини й дочки, її громадяни, які в пошуках кращої долі покинули рідні домівки й вирушили на чужину, знову, вже вкотре, обиратимуть вищий законодавчий орган країни – народних депутатів Верховної Ради. Після революції Гідності здавалося, що вже ніколи під куполом на вулиці Грушевського не знайдеться місця тим «жирним котам», які 23 роки знущалися над українським народом, набиваючи свої кишені мільйонами й мільярдами. Але правду кажуть: революцію роблять герої, а її плодами користуються негідники. Пересидівши в своїх палацах революційні дні, ця нечисть, у боротьбі з якою загинули кращі люди України, знову пнеться у владу. Бо без влади, вони перетворяться на бомжів. Адже влада для них – це шалені гроші, палаци, службові «Мерседеси», розкішні дачі, відпочинок на кращих курортах світу... Так вони звикли жити, так хочуть жити й далі.
Президент Петро Порошенко, на якого стільки надій покладав наш народ, і пальцем не поворухнув, аби ухвалити новий виборчий закон, який перепинив би дорогу до влади янучарам, аферистам і корупціонерам усіх мастей. Бо ворон ворону око не виклює. Порошенко особисто зацікавлений у тому, щоб система, за якої він став мільярдером, не змінювалася. Щоб і далі багаті злодії багатіли, а народ ледь животів, обробляючи цих злодіїв.
Серед цілої раті претендентів на депутатські мандати є воістину одіозні типи. Візьмімо, наприклад, Ківалова, за яким давно плаче тюрма. Це він у далекому 2004 році фальсифікував результати народного волевиявлення, будучи головою ЦВК. І отримав за це не термін ув’язнення, а почесну грамоту. Причому не від Януковича, якого він проштовхував у головне владне крісло країни, а... від Ющенка.
Нині цей «підрахуй» знову взяв курс на депутатство. Щоб мати уявлення як такі типи добиваються жаданого мандата, коротко розшифруємо його схему.
Поки кандидати від сил, які прийнято називати демократичними, грались у гру "зніми непрохідного кандидата", єдиний реально прохідний кандидат Ківалов пустив у хід куди більш серйозного козиря, який вигадали ще в адміністрації Януковича і з приголомшливим успіхом апробували на виборах 2012 року.
У 135-му окрузі, де балотується Ківалов, свої кандидатури висунули 47 (!) кандидатів, з яких до виборів допустили 40. Зрозуміло, що кожен з них отримав право висувати своїх представників в окружну та дільничні виборчі комісії. Тим, хто хоч раз спостерігав за українськими виборами, не треба пояснювати, що більшість із них, як і партії, що їх висувають, є просто інструментом роздування складів ОВК та ДВК та заведення туди "потрібних" людей.
ОВК №135 складається з 18 осіб, які представляють 15 партій. З восьми партій, які  називають технічними, в окружкомі Ківалова присутні усі вісім. При тому, очолює ОВК представник саме технічної Ліберальної партії, його заступник призначений за квотою Партії регіонів, і, щоб додати картині завершеності, секретарем призначили представника партії Королевської "Україна – вперед". Як порахують вони голоси наївних виборців, гадаю, розповідати не треба. І це тільки один приклад. А скільки таких ківалових знову рвуться до влади по всій Україні! І немає на них ніякої управи.
За що ж гинули наші хлопці? За що відлетіла у засвіти Небесна сотня? Щоб оці ківалови знову жирували й пили з народу соки.Стискаються від відчаю кулаки й несамовито хочеться, щоб знайшлася-таки управа на всіх цих негідників, які мешкають у палацах у бідній-пребідній Україні.
Тут, в Америці, ківаловим та іншим подібним «підрахуям» нічого не світить. Громадяни України з діаспори традиційно майже одностайно голосують за гідних кандидатів. Отож, треба, щоб якомога більше з нас проголосували за демократичні партії. Це й буде наш внесок у остаточну перемогу народу над ківаловими, яка, вірмо, рано чи пізно настане.

Грай, бандуро, грай!

Минуло майже 10 місяців ювілейного 2014-го року. Ювілейного, тому що 200 літ тому народився геній українського народу, його пророк, великий поет і художник Тарас Григорович Шевченко. В будь-якій іншій країні таку дату відзначали б широко й величаво, як і заслуговує на це така велика постать. В Україні ж ювілейний Тарасовий рік видався буремним – повстання проти диктатури Януковича, революція Гідності, війна з російськими агресорами. А тому про ювілей якось забули. Кажуть: не до ювілеїв, коли йде війна. Не розуміючи, що якби не було Тараса Шевченка, то не було б ані України, ані нічогісінько, що творить українську націю. Ще за часів Януковича було заплановано безліч заходів та імпрез з нагоди 200-літнього ювілею Шевченка. Але всі вони, за невеличким винятком, так і залишилися на папері.
Тут, у діаспорі, також величавістю й розмаїттям заходів ювілейний рік не відзначався. Якщо не враховувати воістину подвижницьку працю народного артиста України Івана Бернацького, який кожного року, на Шевченківські дні дарує тутешнім українцям побачення зі справжнім Тарасом, та цілу низку імпрез, зорганізованих Науковим товариством імені Шевченка в Америці.
Зовсім недавно у найдорожчому нью-йоркському готелі «Валдорф-Асторія» відбулася розкішна вечеря з мистецькою програмою й присутністю на ній прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. Бенкет готувався спеціально до приїзду на 69-ту сесію Генеральної Асамблеї ООН Президента України Петра Порошенка з дружиною. Але вони до Нью-Йорка не приїхали й вийшло так, що бенкет цей громада робила сама для себе, невідомо, з якої нагоди. От би кошти, затрачені на нього, використати на відзначення 200-річчя від народження Тараса Шевченка! Оце було б гідне вшанування славного ювілею нашого духовного батька.
Утім, є в нашій громаді люди, які усвідомлюють важливість і велич цієї дати. А тому не щкодують ані власного часу, ані сил, ані власних коштів, аби Кобзар із засвітів дивився на нас і радів, що не забули його земляки, що лунає його могутнє слово, грає бандура пісні на його вірші й живе на землі Вашингтона український дух.
Знаю Юрія Федоріва давно. Знаю його таланти й патріотизм. Але був здивований, коли довідався, що він майже самотужки взявся організувати серед української Америки концерт, гідний величі Кобзаря. Для цього він запросив до собору Святого Володимира, що на 82-й вулиці в Мангетені, уславлену Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка. Звуки її бандур лунали по всьому світу і скрізь зустрічали неймовірні овації й відгуки преси. Бо це справжнє українське мистецтво, а все справді українське – воно величне, воно хапає за серце не тільки українців, а й кожного землянина.
Радіє душа, коли чую нині звідусіль: «Як дістати квитки на цей виступ? Кажуть, що місць давно вже немає». Немає й не може бути, бо йдеться ж бо про найсвятіше для кожного українця – Тараса Шевченка, його ювілей, його безсмертні думи під звуки української бандури, його великі вірші у формі пісень.
Віриться, що цей концерт компенсує недостатність уваги до славного ювілею Кобзаря як в Україні, так і тут, в Америці. Лунай, Тарасове слово, й після двох століть після смерті Кобзаря! Грай, бандуро, грай!

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО ПО-АНГЛІЙСЬКИ

У зв’язку з найрезонанснішою подією в житті нашої громади минулого тижня – величавому бенкеті у найрозкішнішому готелі Нью-Йорка «Валдорф-Асторія» й реакцією на неї відомого в нашій громаді активіста, колишнього президента Світового Конгресу українців (СКУ) Аскольда Лозинського мені пригадалася історія 20-річної давнини. Тоді до мене на гостину до Києва приїхав один український американець, з яким ми познайомилися в місті Ванкувер (штат Вашингтон). Це був чоловік патріотичних переконань, який люто ненавидів усе російське. І ось сидимо ми за столом, а мій старший син вмикає несподівано запис пісні Володимира Висоцького «Коні привередливі». Ясна річ, російською мовою. Реакція на цю пісню мого гостя була блискавичною: «Як ти можеш вмикати цю заразу! Твій дідо сидів за Україну в тюрмі, твій батько – справжній український патріот, а ти слухаєш російські пісні!» Довелося переляканому синові швиденько вимкнути запис й поставити касету з українськими народними піснями.
Але яким же було моє здивування, коли перебуваючи в гостях у Ванкувері в цього поважного пана й знайомлячись з його сином, я у відповідь на запитання «Як тебе звуть?» почув мовчання. Ситуацію пояснив господар дому: «Він не володіє українською, адже народився і виріс в Америці». Ось такий подвійний стандарт.
Прибувши на бенкет з нагоди приїзду до Нью-Йорка прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, почувався так, неначе прийшов на якесь суто американське прийняття. Чомусь майже всі, включно з самим Яценюком, виступали... англійською мовою. Ось що пише про це неподобство у листі до редакції Аскольд Лозинський: «Мені здається, що при участі на бенкеті приблизно 700 осіб, з яких, мабуть, десятеро не володіли українською, можна було відбути захід в українській мові з певним доповненням англійською, або посадити біля виключно англомовних гостей перекладачів з-поміж багатьох двомовних у залі».
Як часто ми зневажаємо самі себе, коли хизуючись, легко переходимо на англійську мову й проводимо нею імпрези, на яких вона абсолютно недоречна. 27 березня цього року в Організації Об’єднаних Націй уперше в її історії відбулося свято української мови й культури «Тарас Шевченко: борець за українську мову, самовизначення народів, людські права та соціальну справедливість». Свято це спеціально приурочили до Міжнародного дня рідної мови, рішення про щорічне відзначення якого було ухвалено 17-го листопада 1999 року на ХХХ сесії генеральної конференції ЮНЕСКО. Цей день встановлено з метою вшанування пам’яті загиблих студентів-демонстрантів, захисників бенгальської мови, яких було жорстоко розстріляно під час маніфестації за визнання офіційного статусу їхньої рідної мови на землях тодішнього Пакистану. 
Здавалося б, де як не на такій імпрезі, 90 відсотків учасників якої були українці, виступати по- українськи. Але похмурий Тарас дивився на цю дивну метушню зі свого портрета над залою й не розумів, що відбувається. Бо виключно всі виступи про його життя і творчість лунали... англійською мовою. І це в стінах ООН, де існує система синхронного перекладу з будь-якої мови на будь-яку.
Або прийдіть на вечори до Українського інституту Америки. Він тому й називається українським, щоб лунала в його стінах українська мова. Саме таким його бачив Володимир Джус , який подарував цю чудову будівлю українській громаді. Але часто-густо вона там не звучить. Натомість хизуються один перед одним англійською, а в залі  при цьому сидить максимум три особи, які нашої мови не розуміють і яким на вухо можна все, що говориться, перекласти. Але чомусь цього не роблять, не розуміючи, що чинячи так, недалеко втікають від тих, хто століттями русифіковував Україну й українців. Любити свій народ – це насамперед любити його мову. І я пригадую, як у Севастополі легендарний наш дисидент, нині на жаль, покійний, Михайло Горинь, вийшовши на трибуну, промовив перед російськомовною публікою такі слова: «Бажання моєї душі говорити в цьому залі, який ніколи не чув українського слова, по-українськи». Берімо приклад з цього вчинку видатного борця за волю України! Любімо свою мову!

"ВАЛДОРФ-АСТОРІЯ" І МАЙДАН

Очікування української громади Великого Нью-Йорку на зустріч з Президентом України Петром Порошенком виявилися марними. До Нью-Йорку він не приїхав. Натомість витупити на 69-й сесії Генасамблеї ООН приїхав прем’єр-міністр Арсеній Яценюк. І це можна зрозуміти – Президент щойно був у Вашингтоні, знову летіти до Америки, коли Україна воює з російськими агресорами, а економіка перебуває в передколапсному стані, не випадає. Треба працювати, працювати й працювати.
Але, з іншого боку, в українського Президента була унікальна можливість розповісти главам держав і урядів 140 країн світу, які зібралися на Генасамблеї ООН, з чим нині зіткнулася Україна, на яку напав зухвалий агресор, який водночас є постійним членом ООН з правом вето. У нього була унікальна можливість закликати світ вигнати агресора з лав ООН так, як це було зроблено напередодні Другої світової війни зі сталінським Радянським Союзом, якого за агресію проти Фінляндії було ганебно вигнано з Ліги Націй – попередниці ООН. У нього, нарешті, була унікальна можливість закликати лідерів планети об’єднатися в боротьбі з такими агресорами, яким сьогодні є путінська Москва.
На жаль, усі ці можливості було втрачено. Українці змушені вже вкотре констатувати явний дипломатичний провал своєї влади, яка замість рішучої відсічі агресорові й солідарності з усією планетою шукає вихід із ситуації шляхом таємних переговорів з Путіним та його посланцями.
Лідери ж української громади готували Петру Порошенку величаве прийняття в найдорожчому нью-йоркському готелі «Валдорф-Асторія». Чи доречне воно в час, коли триває війна на Донбасі, коли продовжує литися кров українських офіцерів і солдатів, коли за облудною брехнею Путіна на українську землю продовжують прибувати нові й нові окупанти, сучасна зброя, добре вишколені диверсанти? Чи не краще було запланувати віче в Народному домі зі співом національного гімну України, хвилиною мовчання за вбитими й замученими українськими патріотами й відвертою розмовою у форматі «запитання-відповідь»?!
Майдан, як колись Ісус Христос, навчив усіх нас простоті. Ми вже зустрічали Леоніда Кучму пишними прийняттями, а він пізніше перетворився на диктатора, який наказував відрізати журналістам голови. Ми вже зустрічали пишними прийняттями Віктора Ющенка, який виявився нікчемним боягузом і зрадником власної совісті. Нам тоді самим робиться ніяково за наші зусилля й наші слова на адресу владоможців, які на них не заслуговують. То ж будьмо простішими! Не той нині час і не та ситуація, щоб збиратися в найдорожчому готелі Нью-Йорка й говорити ні про що. Краще ті кошти, які люди здавали на це прийняття, надіслати на потреби українського війська, яке спливає кров’ю, протистоячи агресорові. Причому кровопролитне протистояння триває й нині, не зважаючи на оголошене перемир’я. Бо для Путіна будь-які домовленості нічого не значать, на те він і гебіст.
Кожного разу, коли хтось з представників нової української влади приїздить до Нью-Йорка, я ставлю їм одне й те саме запитання: «Чи існує механізм контролю Майдану, на крові якого вони зійшли на Олімп, за діями влади?» І кожного разу чую у відповідь словоблуддя. Бо такого механізму немає! А це означає, що ми знову можемо прийти до того, до чого прийшли в грудні 2013 року – повної безконтрольності зухвалої влади, яка грабує й обдурює, обдурює й грабує власний народ. Щоб цього не сталося, даваймо владоможцям відчути, що вони не небожителі, а такі самі люди, як і ми. Просто їм повірив народ і делегував владу. І якщо вони користаються нею не так, як це потрібно державі й народу, то народ може попросити їх зійти з Олімпу й поступитися місцем іншим, скромнішим, чеснішим і діяльнішим.

КІЛЬКА ЗАПИТАНЬ ДО ПРЕЗИДЕНТА ПОРОШЕНКА

18 вересня Президент України Петро Порошенко прибув з офіційним візитом до США, під час якого зустрівся з Президентом США Бараком Обамою, віце-президентом Джозефом Байденом, державним секретарем Джоном Керрі й виступив перед обома палатами американського Конгресу. 24 вересня він прилетить до Нью-Йорку, аби взяти участь у дискусії на 69-й сесії Генеральної Асамблеї ООН – його виступ заплановано на 25 вересня. Під час візиту українського Президента до «столиці світу» відбудуться зустрічі з ним представників української громади, а завершиться спілкування величавим бенкетом в нью-йоркському готелі «Валсдорф-Асторія».
Немає сумніву, що демократично обраного голову Української держави слід прийняти гідно. Але з огляду на ситуацію, в якій опинилася нині Україна, за яку всі ми вболіваємо й переживаємо, навряд чи доцільно використати можливість спілкування з Президентом, приготувавши лише бурхливі оплески, панегірики й дифирамби.
До Президента Порошенка в усіх нас є купа нелегких запитань. Що означає ухвалення Верховною Радою підготовлених ним капітулянтських законів, яким нині аплодують у Кремлі, про особливий статус деяких районів Донецької й Луганської областей та амністію сепаратистів-убивць, мародерів і гвалтівників? Чому відтерміновано до грудня 2015 року введення в дію частини угоди про асоціацію з ЄС, в якій йдеться про зону вільної торгівлі? Хто наполіг на цьому? Чому на посаду міністра оборони України призначено людину, яка жодного дня не служила у війську й не знає навіть азів військової справи? Чому віддані президентові депутати проголосували проти закону про корупцію? Чому не було ухвалено новий, демократичний порядок виборів до Верховної Ради, а натомість знову використовується пропорційно-мажоритарна система із закритими списками, з допомогою якої янучари обдурювали український народ і проштовхували до вищого законодавчого органу країни своїх водіїв, охоронців, коханок, відвертих бандюків і аферистів? Чому найчесніші люди України характеризують 100 днів президентства Порошенка як марний період очікувань, протягом якого нічого не змінилося? Чому знову лунають заклики йти на Майдан?
Це тільки декілька з цілої низки запитань, які обов’язково треба поставити Порошенку під час зустрічей з ним у Нью-Йорку. Аби знати, що насправді відбувається нині з постмайданною Україною, яка ситуація на Донбасі, чого хоче Путін, чи ведуться з ним бодай якісь переговори. Без цієї інформації з перших уст нам важко буде знати реальну ситуацію в Україні, а значить і правильно діяти.
В кінці вересня ми матимемо унікальну можливість зустрітися з Петром Порошенком і про все його розпитати. Не змарнуймо час на славослов’я й пустопорожні виступи! Україна стогне від зухвалого агресора, який змушує нашого Президента капітулювати й виконувати приписи Путіна. Україна не хоче стелитися перед окупантом, який бачить її прив’язаною до своєї іржавої колісниці, поза Європою й цивілізованим світом. Український народ повстав проти такої перспективи, а його кращі сини віддали свої життя задля іншого, ніж приготував нам Путін, майбутнього України. І Президент, якого привів до влади героїчний Майдан, повинен завжди пам’ятати, що віднині головне джерело влади – це не Банкова, не його уряд чи адміністрація, а народ. І він не потерпить зради ідеалів Майдану, якою б словесною еквілібристикою вона не прикривалася.
Віддаючи належне Президентові, чесно запитаємо його, чи він не лукавить, чи не боїться Путіна, чи готовий стояти за наші святині, ідеали й принципи до кінця.

9/11 і Україна

Цей номер «Нової газети» вийде в світ, коли Америка поминатиме безневинно загиблих трьох тисяч своїх свіввітчизників, які згоріли у вогні після терористичних атак одержимих фанатиків, посланих Осамою бен Ладеном вбивати й палити, палити й вбивати.
Цього дня українці Америки разом з американцями віддають шану тим, хто згорів у вежах-близнюках Всесвітнього торгівельного центру в Нью-Йорку, загинув у вогні в будівлі Пентагону та на борту літака, який впав посеред поля в штаті Пенсильванія.
Але цього дня українська Америка звертає увагу американців й на розгул тероризму на своїй історичній Батьківщині, де новітній Гітлер розв’язав криваву вакханалію, намагаючись перетворити древній і гордий український народ на своїх підданих у новій імперії, яку вибудовує його хвороблива уява.
У це ще донедавна було важко повірити, що в ХХІ сторіччі знайдеться маньяк, який розтопче міжнародне право й будь-які моральні принципи й нападе на суверенну європейськау державу. Таке востаннє робив Адольф Гітлер. Тоді європейці також запевняли одне одного, що нічого страхітливого не відбувається, що варто віддати Гітлеру Судети й Австрію, як все заспокоїться. Не заспокоїлося. Навпаки, відчувши слабкість і нерішучість Європи та США, Гітлер розв’язав Другу світову війну. Тепер новітній фюрер прагне до чогось подібного – він готовий до Третьої світової й вичікує, як поведуться США та Європа, коли він заковтуватиме Україну.
Усе прогресивне людство з надією чекало самміту НАТО в Ньюпорті (Уельс), де очікувалося ухвалення доленосних історичних рішень. Але надії виявилися марними. Самміт у Ньюпорті ще раз засвідчив, що ані Обама, ані західноєвропейські лідери не усвідомлюють ступеня небезпеки, яка нависла над світовою цивілізацією.
Відповіддю на самміт НАТО стало рішення Путіна самому очолити так звану Військово-промислову комісію Російської Федерації. Своїм заступником Путін призначив відомого російського шовініста Дмітрія Рогозіна. Завдання комісії, яку створено за подобою Ставки Верховного головнокомандувача Сталіна, перевести промисловість Росії на військові рейки. Тепер всі кошти, які є в державній казні, підуть на мілітаризацію Росії. Путін остаточно взяв курс на війну.
Тепер не бачити московської загрози може тільки сліпий. Але м’якотілі, розманіжені єврочиновники її й досі не бачать. Свідчення цього – заяви чеського президента Земана, країну якого в 1968 році згвалтував Радянський Союз. Нині його наступниця Росія збирається гвалтувати всю планету.
17 вересня до США прибуває президент України Петро Порошенко. Він зутрічатиметься з Обамою, виступатиме в Конгресі й на Генеральній Асамблеї ООН. Важливо, щоб він зумів донести з цих високих трибун до людства той ступінь небезпеки, яка нависла над ним. Ще не пізно поставити новітнього Гітлера на місце, ще є час і можливості. Завтра їх може забракнути, коли Путін та його поплічники почнуть погрожувати людству ядерним кийком.
Уроки історії вчать, що з такими типами як Путін треба діяти швидко й жорстко. Шкода, що цього не розуміє Обама та його європейські колеги. Це змушує нас, американських українців, переглянути пріоритети на листопадових виборах до Конгресу. Голосуймо за тих, хто вміє бути жорстким по відношенню до терористів і паліїв війни! Тепер вже стало очевидним, що політик типу Обами в нинішніх умовах на посаду президента Америки абсолютно не підходить. Час змінився – мають змінитися й обличчя в політиці. Я, наприклад, який завжди і всюди голосував за демократів, тепер голосуватиму тільки за республіканців. Можливо, серед них знайдеться по-справжньому бойовий лідер, який як колись Рейган поставить Москву на місце.

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ВЛАДИ

Президент України Петро Порошенко розпустив Верховну Раду й оголосив про нові парламентські вибори, які відбудуться 26 жовтня цього року. Цього рішення чекала вся Україна, бо не можуть у державі, де перемогла революція, засідати в дорогих шатах у найвищому законодавчому органі країни, ті, хто цю країну зраджував, розграбовував і гвалтував. Не може бути, наприклад, народним депутатом України Ганя Герман (Стеців), яка заради ситного життя й «дурних» грошей зрадила власну совість і прислужувала Януковичу, обписуючи його нікчемне життя й подаючи його як взірець життя великого державного мужа. Не можуть сидіти в українському парламенті й такі типи як Чечетов, Єфремов, Ківалов, Колесніченко, які робили все можливе й неможливе, аби знищити незалежну Україну.
Але нові вибори до Верховної Ради не можуть відбуватися за старим януковичським законом. Інакше вони перетворяться на фарс. Якщо знову половину депутатів призначать за хабарі лідери партій, а друга сама собі купить депутатські мандати, то ми отримаємо таку саму потвору, як нинішня верховна зрада. Бо за таким законом свідомі й чесні люди голосуватимуть всліпу, не знаючи, за кого конкретно вони віддають свої голоси. А друга частина, яка ладна за шмат гнилої ковбаси й матір рідну продати, залюбки поставить «галочку» проти прізвища того мажоритарника, який дасть більше олії й гречки. Не допустити такого «голосування» може тільки новий закон про вибори народних депутатів.
Втім, закон про вибори за відкритими списками авторства фракції "Батьківщина" не було навіть внесено минулого тижня до порядку денного  – "за" проголосували 200 депутатів. Причому дві депутатські групи, сформовані з мажоритарників – "Суверенна європейська Україна" та "Економічний розвиток" – хоч і входять до коаліції, але дали тільки 2 голоси з 75 можливих (?).
Судячи з того, що Петро Порошенко реанімував свою віртуальну партію «Солідарність», він хоче реанімувати й іменні блоки на виборах. Це дасть йому можливість сформувати під назвою «Блок Петра Порошенка» потужну політичну силу, яка повністю контролюватиме парламент. З одного боку, це добре. Але, з іншого, згадаймо про засадничий принцип демократії – принцип противаг і стримувань. Якщо влада поступово перетікає від багатьох її суб’єктів до одного – чекай нової диктатури.
Ще зовсім недавно всі говорили про те, що після ганебної втечі Януковича, Україна знову стала парламентсько-президентською республікою. Тобто, владу президента в ній обмежено настільки, що головною політичною фігурою після виборів до парламенту стає прем’єр-міністр. Сьогодні про це ніхто навіть не заїкається, а прем’єр Арсеній Яценюк впевненою ходою йде в ногу з президентом Порошенком, погоджуючись грати при ньому другі ролі.
Ясна річ, що в країні йде війна, і владу має бути зосереджено в одних руках. З цього огляду гуртування всіх головних політичних партій довкола Порошенка – явище позитивне. Але війна не триватиме вічно. І коли вона закінчиться, всі знову згадають про принцип противаг і стримувань. Але де гарантія, що до того часу з демократичного Петра Порошенка не виросте новий Янукович? Такої гарантії немає. А тому Україні вкрай необхідний новий виборчий закон, який гарантуватиме вільне волевиявлення народу й надаватиме прем’єру повноваження, які стримуватимуть владу президента. І незважаючи на війну, пам’ятаймо засадничий принцип демократії: не хочеш диктатури – не допускай необмеженої влади. Цю мудрість Україна перевірила на собі, коли знехтувала нею й допустила до безконтрольної й необмеженої влади Віктора Януковича. Чим це закінчилося – ми всі тепер добре знаємо.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ

Як швидко плине час – неначе все це було тільки вчора, а вже виповнюється 23-та річниця від того історичного серпневого дня, коли Україна проголосила себе вільною. Здавалося, що за цей час можна було стати великою, заможною, європейською державою, громадяни якої пишалися б, що живуть у такій країні.
Натомість, 23-ту річницю своєї незалежності Україна зустрічає в стані війни з нашим одвічним ворогом – імперською Росією, яка наївшись західних доларів та євро, знову заходилася «собірать землі рускіє». Цього разу «собіратєлєм» виступає недобитий кадебіст Владімір Путін, якому не дають спокою лаври Івана Грозного, Петра І та Йосипа Сталіна. Зрозумівши, що без України нова Російська імперія неможлива, він зухвало захопив Крим, а потім розв’язав справжню бійню на Донбасі. Але якщо в Криму він не зустрів майже жодного опору, то на Донеччині та Луганщині його бандитам-диверсантам з ФСБ та ГРУ, а також найманцям, які за гроші готові вбивати своїх же земляків, дали по зубах. Казки Путіна про повну деморалізованість українського війська та його нездатність чинити опір російській агресії виявилися міфом.
Війна з Росією об’єднала всю Україну. Немає більше поділу на Схід і Захід, російськомовних й україномовних. Громадяни України усвідомили, яка страхітлива гідра живе на півночі їхніх кордонів і об’єдналися в єдиній боротьбі проти неї. Жодні путінські танки, артилерійські установки, системи залпового вогню не допомагають – українське військо дотискає диверсантів Путіна та найманців-бандитів, і воєнні дії йдуть вже на вулицях Луганська й Донецька.
Але разом з перемогами приходять зі Східного фронту й сумні звістки. Свобода дається українському народові дорогою ціною. В українські міста, містечка й села йдуть з Донбасу домовини. Гинуть молоді хлопці, які захищають честь і волю України. Це жертви розв’язаної Путіним війни. Їхні могили не дадуть забути українцям цієї війни й назавжди запам’ятати, що на північному сході нашої держави завжди може з’явитися черговий Путін.
А тому після війни треба зробити все можливе й неможливе, аби стати членами Євросоюзу й НАТО. Тільки членство в цих організаціях гарантуватиме Україні економічну, політичну й військову безпеку. Після путінської агресії ставлення громадян України до членства в цих структурах різко змінилося – більшість українців виступають за членство як в ЄС, так і в НАТО.
По війні слід повернутися до вимог Майдану, які нинішня влада намагається всіляко затушувати, аби вони якнайшвидше забулися. Але Україна після Майдану й війни на Сході стала іншою. Вона вже не допустить диктатури й не допустить такого нахабного пограбування того, що належить не коломойським, ахметовим, фірташам і пінчукам, а всім. Якщо президент Порошенко після закінчення війни з Росією не розпочне боротьби з корупцією, яка буквально просякла в усі пори українського суспільства, на нього та його оточення чекає новий Майдан.
Бо джерелом влади в демократичному суспільстві є народ. А в тому, що Україна після стількох жертв і рік крові вже не буде недемократичною, сумніватися не доводиться. А тому, хоч і зустрічаємо ми нинішній День Незалежності зі сльозами на очах вірмо: через Майдан і перемогу на Сході України народжується нова, наша, українська Україна. По-справжньому вільна, справедлива до маленької людини, чесна й очищена.  
Зі святом, вас! З Днем нашої незалежності!

НА ЦВИНТАРІ РОЗСТРІЛЯНИХ ІЛЮЗІЙ

Наближається 23-тя річниця Незалежності України. 24 серпня 1991 року український народ розірвав віковічні пута неволі й оголосив себе господарем на своїй власній землі. Пам’ятаю ті події так, неначе все це було тільки вчора. Пам’ятаю й слова свого мудрого батька, який застерігав від надмірної ейфорії, передбачаючи, що шлях до справжньої незалежності буде ще тернистим і довгим. Так і сталося. 24 серпня 1991 року Україна отримала тільки формальну незалежність. До влади прийшли вчорашні комунопартійні бонзи й червоні директори. Для них незалежність була можливістю безконтрольно грабувати Україну. Якщо раніше вони боялися московських контор, які все контролювали, то тепер жодних контролерів над ними не було. Почалося ще небачене в історії людства пограбування власного народу.
Спочатку, в часи президентства Кравчука, фігурували суми в тисячі доларів, потім, коли владу несподівано для всіх перебрав Кучма, почали говорити про мільйони. Ну, а в часи Януковича з’явилися доморощені мільярдери. Період же президентства Ющенка ознаменувався Помаранчевою революцією, яка, здавалося, приведе Україну до справжньої незалежності. Але з’явилися «любі друзі», народ знову обдурили й посіяли в душах людей страхітливу апатію й байдужість. Кліше «всі вони однакові - спочатку обіцяють, а як дірвуться до влади, крадуть як і попередні» надовго відбило в українців бажання боротися за справді незалежну Україну.
Але прийшов Янукович і всіх буквально, як каже молодь, «дістав». Такого зухвалого пограбування й потоптання всіх законів і правил українці терпіти не могли. А коли диктатор зухвало проігнорував волю народу й на догоду своєму кремлівському босу відмовився підписувати угоду про асоціацію з ЄС, Україна знову повстала.
Цього разу, здавалося, нарешті прийшла справжня незалежність! Але хижий Путін не захотів відпускати Україну зі своїх кривавих лап і розв’язав проти неї війну. Він не хоче відпускати нас в Європу, він спить і бачить Україну як ще одну «расєйскую губєрнію» під назвою Малоросія. Але помиляється цей недобитий гебіст. Бо коли навіть звався наш край Малоросією, наша поетеса була Українкою.
Українців, як показує історія, легко обдурити. І нині якраз такий тривожний час, коли з одного боку нас терзає Путін зі своїми бандитами, а з другого не дають спокою думки: а що, власне, змінилося з часів Революції гідності? Олігархи як сиділи на своїх награбованих мільярдах, так і сидять. Посли, які холуйствували перед Януковичем, залишилися в своїх кріслах і хутко перейшли на нову риторику – «наша незалежна Україна», «агресор Путін», «кривавий режим Януковича»... Взяти для прикладу посла України в США Олександра Моцика. Особисто читав його опуси, що «Янукович – це президент, який з усіх попередніх президентів провів в Україні найефективніші реформи». А коли палахкотів вже київський Майдан і приїхав до Моцика на прийняття один з Клюєвих (найодіозніших прислужників режиму), а українські хлопці й дівчата зімітували вбитих на Майдані, покрили себе синьо-жовтими прапорами й лягли на асфальт біля порогу нашого посольства у Вашингтоні, він викликав на них поліцію. А тепер так розпинається, що всіма фібрами душі бажав падіння злочинного режиму, що аж робиться бридко.
Отож, сумні думи навіює свято, що наближається. Чи Майдан нарешті подарував Україні справжню незалежність, чи це чергова ілюзія, на цвинтарі яких, як писав поет, уже немає місця для могил? Вірмо, що подарував і що Путіна ми обов’язково переможемо. Бо, як каже патріарх Філарет, за нами правда, а значить з нами Бог. А ті, з ким Бог, обов’язково переможуть.

ДО НАС ЇДЕ ПРЕЗИДЕНТ

Стало відомо, що в 20-х числах вересня до Нью-Йорка для участі в роботі чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відкриється 16 вересня, прибуде президент України Петро Порошенко (до речі, Путін показатися на очі міжнародній спільноті злякався і від участі в роботі ГА відмовився). Наша громада вже тепер почала підготовку до візиту Петра Порошенка, аби зустрітися з новообраним президентом й почути з його вуст, якою він бачить сьогоднішню й майбутню Україну. Планується організувати у розкішному готелі велелюдну зустріч-вечерю, гідно привітати президента, за якого віддала 25 травня цього року свої голоси більшість українців.
Петро Порошенко, без сумніву, заслужив гідне прийняття. Але чи правильно буде, якщо ми співатимемо йому тільки дифирамби й не звертатимемо уваги на ті негаразди, які тривають в Україні. Чи не краще було б, окрім урочистого прийняття, запросити його ще й на робочу зустріч з громадою. Причому не тільки за участі записних її представників, а всіх бажаючих. Щоб люди, як на Майдані, могли поставити главі Української держави прямі, нехай і «незручні» запитання, поцікавитися, коли олігархи повертатимуть народу награбоване, що робиться з українським військом, яке Путін зміг фактично знищити ще до своєї агресії, зі спецслужбами, де відкрито діяли вороги Української держави-агенти путінської ФСБ, з прикордонною службою, яка виявилася наскрізь «дірявою», хоч на неї було витрачено мільярди народних грошей. Таких «незручних» запитань багато, і тутешні українці, багато з яких голосували за Порошенка, мають право поставити їх президентові.
Пам’ятаю, як зустрічали попередніх президентів (за винятком Януковича, якого відразу ж розкусили).  Розкішні готелі, столи з наїдками й напоями, правильні промови, гучні овації. Але згадаймо Майдан, яким ми всі так захоплювалися. То були прості люди, які зробили те, що не міг зробити ані Порошенко, ані численні його друзі-олігархи – вони повалили злочинний режим. Ціною своєї крові і свого життя. І ті з них, які вижили, дуже здивуються, коли довідаються, що Порошенка в Нью-Йорку вітали так само протокольно й пихато, як колись Кравчука й Кучму. Будьмо простішими! Такими, як майданівці. Тепло привітаймо Петра Олексійовича, але разом з тим всі разом запитаймо в нього, чи все робиться для того, щоб Україна нарешті стала нормальною європейською державою, чи кадри, які він призначає, схвалив би Майдан, чи гроші, які виділяє Україні світова спільнота, йдуть туди, куди треба?
Давно доведено, що великого начальника диктатором робить його почт. Майдан поклав початок новій ері, коли великий начальник підзвітний народові, а садовлять його люди на високе крісло не для того, аби він думав, що життя вдалося, а для того, аби працював від темна до темна задля держави й народу, який його обрав. Забувати ці прості істини великим начальникам допомагають пишні прийняття й солодкі промови численних підлабузників. Не будьмо ними! Зустрінемо нашого президента просто й щиро. Й поговоримо з ним, як з рівним, як одним із нас, якому Україна та її проблеми болять так само, як і всім нам.

ПОСЕРЕДНИКИ-ПАПЄРЄДНІКІ

Читаю новини в інтернеті й не перестаю дивуватися сильним світу цього, лідерам найпотужніших держав планети. То вони до останнього боялися ввести проти Путіна справжні, а не бутафорні санкції, то тепер (у це важко повірити) пропонують, аби на переговорах з терористами посередником виступав... Віктор Медведчук. Кум Путіна, той самий Медведчук, який допомагав засадити навічно Василя Стуса до ГУЛАГу, той самий Медведчук, який не посоромився на всю Україну показувати побудований на награбовані в народу гроші свій падишахський палац в Криму з музичними фонтанами, куди до нього в гості приїздив, аби послухати ностальгійну радянську пісню «Старый Ленинград, я тебе спою задушевную песню свою...» кум-кремлівський диктатор Путін, який навесні цього року відтяпав в України Крим і розв’язав у Донбасі криваву бійню.
Відомий український політик, колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко так відреагував на такі пропозиції: «Цинізм і аморальність! Інших слів не знаходжу, аби оцінити пропозицію канцлера Меркель щодо Медведчука в ролі "посередника" на мирних переговорах. Важко в Україні знайти людину, яка б з повагою ставилася до Медведчука і його ролі в українській політиці. Що далі? Президент Олланд запропонує розширити коло "посередників" залученням Пшонки й Захарченка? А Путін довершить цей "посередницький" зуд – і запросить до Донецька ще й Януковича? Найгірше в цій сумній історії – це те, що президент Порошенко не виявив належної твердості й не відхилив пропозицію німецького канцлера. А мав би це зробити! Заради України й українців, які нещодавно довірили йому посаду глави держави».
Щось дивне й незрозуміле коїться нині в самій Україні й навколо неї. До секторальних санкцій, які після анексії Криму надовго навчили б Путіна поважати міжнародне право і принцип непорушності кордонів, так і не дійшло. Сподівання кремлівського карлика, що Захід з часом забуде загарбання Криму й примириться з тим, що Крим – це російська територія, схоже, стають реальністю. Путін, як досвідчений кагебіст, чітко відчуває, куди дме політичний вітер і які треба робити рухи, аби й на санкції не нарватися, й український Крим за собою зберегти.
25 червня Рада Федерації Росії за наказом Путіна скасувала своє рішення про введення російських військ на територію України. І Захід моментально зааплодував кумові Медведчука. Насправді ж цей жест Путіна суто символічний. Він не означає, що відтепер з Росії не засилатимуться на Донбас російські диверсанти-терористи і, тим більше, не означає, що тепер припиниться потік озброєнь з території РФ. Путін у такий спосіб лише намагається уникнути справжніх санкцій, але про деескалацію ситуації в Донбасі не йдеться. Це рішення формальне, на ситуацію воно ніяк не впливає.
Наївна ж Європа вже вкотре аплодує Путіну й на самміті ЄС 26-27 червня, де, як очікувалося, проти Росії могли бути введені секторальні санкції, Москву похвалять і віддячать за рішення Путіна скасувати рішення про введення військ в Україну заморожуванням будь-яких санкцій. Суворі економічні санкції проти Росії готові й опрацьовані, але вони не запроваджуватимуться. Про це за підсумками зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО у Брюсселі  25 червня заявив державний секретар США Джон Керрі.
Отож, сподіватися треба тільки на себе. Бо якщо запоруку миру в Україні на Заході бачать у посередництві Медведчука, то ми мали раніше тільки війну, а після виконання таких пропозицій отримаємо і війну, і ганьбу.

ЛЬОВОЧКІНИ, ЛОЖКІНИ...

Напередодні інавгурації 5-го президента новітньої України Петра Порошенка моральні авторитети нації, учасники ініціативи «Перше грудня» звернулися до українського народу із заявою, в якій, зокрема, наголошується: «Вибори Президента України, які відбулися 25 травня, мають історичну вагу. Наш народ захистив рідну державу, підтвердив її соборність та унітарність і схвалив європейський вибір. Обрання нового глави держави, на якого покладено виняткову відповідальність перед людьми, є лише першим кроком до перевтілення країни.
Моральний обов’язок влади – невідкладно провести дострокові вибори Верховної Ради. У нинішньому складі парламенту досі присутні сили, які відображають трагічну добу зрад і корупції, а не очікування людей. Звертаємося до членів парламенту очистити сумління і, не ховаючись за політичною доцільністю, схвалити рішення про невідкладні дострокові вибори. Люди вимагають нової політики. Обов’язок парламентарів змінити нинішню корупційну виборчу систему і дати можливість громадянам України проголосувати за відкритими демократичними списками.
Зміна парламенту повинна відобразити нову політичну реальність. Це – можливість відкрити шлях для нових політичних сил і нового покоління українського громадянства.
Нашу державу творить солідарний дух українських громадян. Нові парламентські вибори стануть провісником нового суспільного договору, який утвердить Україну наших надій.
Політики не мають права повторити старі помилки. Україна вимагає змін. Діймо негайно!».
Під цим зверненням стоять підписи таких шанованих в українському суспільстві і в усьому світі людей, як Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Іван Дзюба, Богдан Гаврилишин та ін. В їхніх словах – заклик негайно виправити страхітливий нонсенс: в парламенті країни, в якій перемогла Революція гідності, сидять і отримують від народу чималу платню зрадники, перевертні, перебіжчики, відверті українофоби на кшталт германів, єфремових, симоненків, чечетових, ківалових, колесніченків... Народ, який кров’ю заплатив за свою свободу, змушений і далі годувати всю цю нечисть, яку ніхто ніколи не обирав – вони прийшли до парламенту за закритими списками, до яких їхні кандидатури вносилися або за гроші, або за віддану службу злочинному режиму.
Революція гідності – це не тільки повстання проти Януковича. Це вибух народу з вимогою змінити всю систему. Поки ж що ознак демонтажу цієї системи не видко. Більше того, перші призначення Петра Порошенка насторожують. Главою своєї адміністрації він призначив нікому невідомого Бориса Ложкіна, всі заслуги якого полягають у тому, що він вигідно продав медіа-активи Порошенка Курченку – бігунку Януковича, який також надував щоки й називав себе власником різноманітних холдингів. Ці хлопчики повилазили з приходом в Україну бандитського капіталізму. Вони зрозуміли, що можна на порожньому місці, нічого не виробляючи і нічого не маючи за душею, варити великі гроші. Так постали медіа-холдинги – аферистичні контори, в яких люди без честі й совісті експлуатували працю журналістів і набивали свої кишені (статки Ложкіна журнал «Фокус» оцінив в 126,4 мільйона доларів). Як правило, ці «холдингісти» не можуть без помилок написати диктант для п’ятого класу, а їхній журналістський «досвід» обмежується примітивними замітками в газеті «Вечерний Харьков». Ось до таких «холдингістів» якраз і належить Борис Ложкін. Хіба за такі владні кадри вмирали герої Небесної сотні?
Отож, окрім негайних парламентських виборів, Україні вкрай потрібен дієвий механізм народного контролю за владними призначеннями й всіма діями влади. І, мабуть, недаремно люди на Майдані не хочуть остаточно демонтовувати свою інфраструктуру. Бо з відходом у небуття Майдану на зміну германам і льовочкіним в Україну прийдуть ложкіни. Але ж хрін від редьки, як відомо, аж ніяк не солодший.

Петро Порошенко: перший вихід у світ

Наш новообраний президент Петро Порошенко ще до інавгурації вийшов у світ і зустрівся зі світовими лідерами. На урочистостях у Варшаві з нагоди 25-річчя повалення комунізму він зустрівся з президентом США Бараком Обамою та кількома іншими лідерами країн Центральної та Східної Європи.
Враження, яке справив П.Порошенко на Обаму, перевершило всі сподівання. Він назвав вибір українського народу «мудрим» і закликав міжнародну спільноту підтримати нового президента України та його зусилля, спрямовані на припинення будь-якої підтримки сепаратистів на сході України з боку Росії.
"Ще одне важливе питання, яке ми обговорювали з іншими лідерами європейських країн і країн G-7, - необхідність підтримки міжнародним співтовариством зусиль Петра Порошенка щодо Росії, а саме, щоб Росія не фінансувала, не підтримувала або не озброювала сепаратистів на українській суверенній території", - сказав Обама. За його словами, перемога Порошенка на виборах президента показала, що "українці відкинули насильство, корупцію і хочуть самостійно визначати своє майбутнє". Обама повідомив також, що обговорив з Порошенком плани мирного врегулювання ситуації в Україні, питання енергетичної безпеки, зокрема зменшення енергетичної залежності від Росії.
Вже ця перша зустріч з керівником наймогутнішої держави світу засвідчила, що Україна вже вкотре отримала шанс інтегруватися в міжнародні структури і стати інтегральною частиною вільного світу. В цьому запорука її безпеки й справжньої незалежності. Саме інтеграція України в НАТО та Євросоюз унеможливить нові акти російської агресії, які триватимуть.
Пригадую, як після Помаранчевої революції до Нью-Йорка приїздив соратник Віктора Ющенка Рибачук і переконував усіх, що за кілька місяців Україна буде і в НАТО, і в Євросоюзі. Але минув час, люди, яких на вершини влади виніс Майдан, почали гризтися за крісла й шукати можливості трансформувати подаровану повсталим народом владу в гроші й власний добробут.
Існує небезпека, що й нині станеться щось подібне. І тоді брама у вільний світ зачиниться для нас надовго. А це автоматично означатиме подальші анексії з боку Росії, нові легіони «зелених чоловічків», жалюгідний економічний стан України і вічні злидні її громадян. Саме тому народ, суспільство повинно суворо контролювати нинішню владу. Необхідно всіляко підтримувати її зусилля на реформування постянуковичської України у всіх сферах. Стежити, щоб у владні коридори валом не повалили нові «любі друзі», й на керівні посади в державі призначалися справжні фахівці й патріоти України. Помітно, що Порошенко прагне оточити себе справжніми фахівцями. Зокрема, дипломатичну підтримку у Варшаві йому надавав знаний український дипломат і патріот В.Чалий.
Важливо, щоб темп, з яким оновлена Україна виходить в черговий раз на міжнародну арену зберігся. Як каже українське прислів’я треба кувати залізо, доки воно гаряче. Наш порятунок – в інтеграції в міжнародні структури.
Вільний світ готовий нас прийняти, тепер все залежатиме від нас самих. Треба тільки пильнувати всім нам, щоб влада працювала не на саму себе, а на державу, на свій народ, на його щасливе майбутнє.

АВАНС ДЛЯ ПЕТРА ПОРОШЕНКА

От і став історією день 25 травня, коли знекровлена, вимучена Україна пішла на виборчі дільниці, щоб обрати  своє майбутнє, щоб сказати рішуче «Ні!» осатанілому Путіну, щоб вже вкотре все розпочати з чистого аркуша. Вже своєю безпрецедентною явкою український народ засвідчив, що жодна сила в світі не може знищити нашої волелюбності, нашого бажання жити в своїй хаті, де своя правда і своя воля.
У вишиванках, з малими дітьми на руках йшли немов на молитву, немов на велике свято по всій Україні й по всій планеті українці й українки, сподіваючись, що тепер вже точно ми почнемо будувати нашу, українську Україну.
З великим відривом від Юлії Тимошенко, яка посіла друге місце, вибори виграв Петро Порошенко. Це, з огляду на його не дуже світлу біографію, великий аванс для нього від народу, який повірив йому, бо втомився від учорашніх облич, що завели Україну в прірву.
Важливо, щоб тепер владу знову не перетвороли на спосіб самозбагачення, щоб припинилася, нарешті, всероз’їдаюча корупція, щоб люди, які обрали владу, контролювали всі її дії. Щоб не постали на українській землі нові Межигір’я, а у владних коридорах не розплодилися нові «любі друзі». Щоб змінилися не тільки обличчя у владних коридорах, а й сама система, яка перетворила за 23 роки незалежності Україну на чорну діру в центрі Європи.
Як господарюватиме Петро Порошенко, залежить тепер від усіх нас. Бо якщо знову байдуже спостерігатимемо, як дограбовується Україна, як течуть в офшори нові мільйони й мільярди, як блат і телефонне право беруть гору над законом і справедливістю, все знову повернеться на старі кола.
Аби цього не сталося, треба всім миром, всією громадою розбудовувати нову Україну. Кожний на своєму місці мусить запитати себе: «А що я зробив для України?». Здавалося б, що ми, іммігранти, можемо для неї зробити. Але таки можемо і дуже багато. Бо можемо насамперед впливати на уряди країн, де ми сьогодні мешкаємо. Щоб не забували вони ані про Крим, ані про Донбас. Бо може так скластися ситуація, коли Захід знову почне загравати з Путіним. Сьогодні вже лунають голоси припинити санкції проти Росії, почати перезавантаження відносин з нею, бо, мовляв, Путін може розв’язати Третю світову війну. Це позиція нащадків тих, хто проводив політику умиротворення Гітлера, сподіваючись, що агресора можна утихомирити й задобрити. Ні, не можна! І досвід людської цивілізації це яскраво демонструє.
Путін - це сучасний Гітлер, і світ повинен робити все можливе, аби усунути його від влади, аби поставити в такі економічні й політичні реалії, які унеможливлять подальше стрімке підвищення його рейтингів. Сам російський народ повинен зрозуміти, який сатана ним править. А це можливо тільки за умови нарощування жорстких економічних санкцій.
Цієї осені в Америці відбудуться чергові вибори до Конгресу. Треба добре вивчати програми кандидатів у конгресмени, аби обирати таких як Джон Маккейн, тих, хто знає і, головне, зуміє поставити новітнього Гітлера на місце.
Невдовзі, в 2016 році, відбудуться й чергові президентські вибори. Важливо голосувати за такого кандидата, який не боятиметься Путіна, як не боявся свого часу кремлівських маразматиків Рональд Рейган, який разом з Папою Римським Іваном Павлом ІІ зумів зруйнувати на планеті комунізм.
І, найголовніше, Україна вистоїть і переможе, коли ми всі житимемо нею й задля неї. Коли вона стане для кожного з нас, як писав Василь Симоненко, гордою і вродливою мамою, коли стане нашою молитвою.

НАРОД І ЙОГО ПРЕЗИДЕНТ

25 травня Україна, а з нею й ті з нас, закордонних українців, які мають право голосу, бо є громадянами України, обиратимуть президента. В нинішній вкрай тривожній ситуації це дуже важлива подія. Бо наші вороги називають нинішню українську владу «хунтою» й переконують у цьому весь світ. Необхідне  багатомільйонне волевиявлення народу, щоб влада в Україні стала максимально легітимною, щоб Путін, нарешті, перестав жонглювати цим аргументом і засилати до нас дедалі нових і нових «зелених чоловічків» з планети ГРУ.
Мабуть, ніколи ще в новітній історії  незалежної України не було так сутужно й тривожно, як нині. Справдилися найгірші прогнози досвідчених політологів, які закликали Захід не відгодовувати Путіна нафто- й газодоларами, не завалювати товарами злиденну Росію, яка тепер все це благополуччя приписує Путіну і майже одностайно підтримує його агресивну політику. Відгодований ведмідь врешті-решт нападає на того, хто його відгодував. Але перед тим демонструє пазурі й нищить навколо себе ослаблених і наївних.
Події довкола України мають стати добрим уроком для людства і передусім для Заходу, який наївно гадав, що вороття сталінщини вже неможливе, що в ХХІ сторіччі вже ніхто не посміє послуговуватися політикою кулака й загарбувати території суверенних держав. Тепер Путін сподівається, що дасться взнаки давня хвороба людей – швидко забувати кепське і не засвоювати уроків історії. Він сподівається, що з часом про Крим вже ніхто навіть не згадуватиме, і невдовзі Росія знову засідатиме на всіх можливих світових форумах і зібраннях. Не дозволити йому цього дочекатися – завдання новообраного українського президента.
Україна вже один раз втратила шанс стати повправним гравцем на міжнародній арені. Після Помаранчевої революції в неї були всі можливості інтегруватися в західний світ, стати членом Євросоюзу й НАТО, унеможливити будь-яку агресію з боку Росії. Замість цього владоможці, яких привів до влади Майдан, почали надувати щоки від почуття власної величі, страхітливо сваритися один з одним, виставляючи Україну на посміховисько. Не дозволити новому лідеру таким займатися – першочергове завдання українського народу. Президент повинен бути підзвітним народу й діяти під його пильним контролем. Не може більше бути януковичізму – безконтрольної й зухвалої влади, якій не писаний жодний закон.
Ми, закордонні українці, повинні скористатися історичним моментом й звернути, нарешті, увагу нової влади на ту обставину, що за межами України мешкає 20 мільйонів українців. Досі вони, незважаючи на тонни паперів і пустопорожніх обіцянок, були кинуті історичною Батьківщиною напризволяще, вона згадувала їх, коли треба було зібрати гроші на будинки для диппредставництв, або порахувати для звітності уряду переказані заробітчанами в Україну мільярди. Представники закордонних українців-громадян України повинні бути представлені в парламенті, має бути розроблена, нарешті, програма взаємодії й співпраці з діаспорою, яка не існуватиме тільки на папері, а діятиме.
Перед новим президентом відразу ж постануть великі проблеми. Країна стогне від терористів і бандитів усіх мастей. Вона стоїть перед страхітливими економічними викликами. Існує реальна загроза самому існуванню Української незалежної держави. Але якщо новий президент з перших днів працюватиме не на себе, а на свою країну, все в нього вийде. Бо тоді йому підставить плече український народ і 20-мільйонне закордонне українство.  Бо тоді з ним буде сам Господь Бог.

ГРОШІ-ВЛАДА-ГРОШІ

На Міжнародній конференції в Лондоні, на якій обговорювалися шляхи й методи повернення Україні награбованого режимом Януковича, генеральний прокурор України О.Махницький оприлюднив страхітливу цифру – Янукович украв у свого народу 100 мільярдів (!) доларів. 32 мільярда з них він вивіз готівкою (?) на величезних вантажівках до Росії. Саме ці гроші йдуть сьогодні на оплату погромів у Луганській і Донецькій областях, саме на них жирує й розкошує, сховавшись за спиною Путіна, колишній український диктатор.
Йдеться тільки про вкрадене особисто Януковичем та його сім’єю. А були ж ще азарови, арбузови, клименки, германи, єфремови, колеснікови... Були і є олігархи, ціла рать холуїв і лакуз, які також розкрадали, хто як міг, нещасну Україну. Останню свитину з неї здирали й переказували награбоване в офшори. Частина з них втекла до Путіна, але інша частина, неначе нічого й не було, продовжує сидіти у високих владних кабінетах і роздавати інтерв’ю, як нам облаштувати Україну. Для них сьогодні путінська агресія – немов рятувальне коло. Бо владі не до них – палає Луганщина й Донеччина, Путін зариться на інші області України.
Під цей шумок численні злодії прагнуть перефарбуватися й прилаштуватися до нової ситуації. І ось вже злодій, на якому немає де печатки ставити, Сергій Тигіпко стає не тільки кандидатом в президенти України, а натягує на себе тогу рятувальника нації, будівничого пограбованої України. А «шоколадний король», один з найхитріших і напідступніших олігархів Петро Порошенко надуває щоки й удає з себе батька нації.
У всіх цих явищах і тенденціях – смертельна небезпека для України. Бо Петро Порошенко – це аж ніяк не краще, ніж Віктор Янукович. На жаль, цього ще не розуміє більша частина українського суспільства, яка збирається віддати йому свої голоси на президентських виборах 25 травня. Не усвідомлюючи, що цей вибір може обернутися новою катастрофою для України.
На жаль, Україну знову поставлено перед вибором між кепським і дуже кепським. Але у парі «Петро Порошенко – Юлія Тимошенко» остання зробить для України набагато більше корисного, ніж «шоколадний» олігарх. І не тому, що вона чесніша, порядніша чи патріотичніша, ні. А тому, що вона пройшла через таке горнило, після якого людина вже не може лукавити й зухвало красти. Тюрма – це те чистилище, в якому душа людина очищається від бруду й гріха і стає вільною. А вільна душа здатна пізнати істину. «Пізнайте істину – і істина визволить вас»,- сказано в Святому Письмі.
Бувають в житті ситуації, коли гроші, багатство, розкіш перестають бути цінностями. Людина переосмислює себе в цьому світі і в неї спадає з очей полуда. Вона раптом доходить висновку, що жила не так, і збирала зовсім не те, що справді є вартісним. Мені здається, що з Юлею Тимошенко в тюрмі відбулися саме такі метаморфози.
А Петро Порошенко живе ще в старій, звичній для нього системі координат. Влада - гроші, гроші - влада... Він намагається вдягнутися в білі одежі, але через них проступає чорний піджак гендляря. Ніколи не битиметься він за Україну з такою самовіддачею і з такою самопосвятою, як буде це робити Юлія Тимошенко. Бо він залишається олігархом. А олігарх - це не тільки статки, це діагноз. Людина, уражена наживою, не здатна на очищення без чистилища страждань, горя й випробувань. Така людина прагне влади, щоб конвертувати її в гроші. І в цьому велика загроза для України.

РУСЬ І РОСІЯ

Надходить благословенне свято Воскресіння Христового. На жаль, цьогоріч воно надходить разом з тривогою за майбутнє нашої Батьківщини. Кожний день приносить зі Сходу та Півдня України невеселі звістки. Знахабнілий російський агресор, втративши не тільки совість, а й елементарний здоровий глузд, прагне проковтнути новий шматок української землі. При цьому він не ставить кінцевої мети, а сунутиме далі й далі. Після Донбаcу й Слобожанщини розпочне таку саму вакханалію на Півдні України – на Херсонщині, Миколаєвщині, Одещині. З’єднавшись за рахунок  анексованих українських земель дугою з Придністров’ям, зажадає відірвати Київ та всі прилеглі до нього області. Недаремно ж Путін та його камарилья так часто і так вперто повторюють останнім часом як мантру стародавню характеристику Києва як «матері міст руських». Обмежені колишні кагебісти, вони не знають, що слова «Русь» і «Росія» не мають між собою нічого спільного, і що саме слово «Росія» по відношенню до Московії з’явилося тільки у ХVІІІ сторіччі. Його запровадив Петро І, аби в такий спосіб украсти в України її величну історію і славу. Причому спочатку Московщину називали Русією – за назвою Київської Русі древніми греками. І вже пізніше «Русія» трансформувалося в «Росія».
Ще з тих давніх часів наш північно-східний сусіда не давав нам спокою – не тільки крав нашу історію, а й загарбував наші землі, перетворюючи українців та українок на своїх рабів. Здавалося, що з тих пір минуло дуже багато часу, і в ХХІ сторіччі неможливо ані красти чужу історію, ані загарбувати чужі землі. Але так тільки здавалося. Відгодована й нашпигована західними доларами Росія знову бачить себе володаркою світу. І знову першою на шляху її агресивних устремлінь опинилися Україна.
Путін розуміє, що відновити імперію без України він не зможе. А тому з усіх сил намагається скористатися моментом, слабістю України, аби прибрати її до рук. Реальною силою, яка може зупинити його на цьому шляху, є Захід з його системою оборони в рамках блоку НАТО й великими економічними можливостями. Але Захід устами президента США Барака Обами й генерального секретаря НАТО Андерса Фог Расмуссена заявив, що воювати з Росією не збирається. Більше того, він не збирається поставляти озброєння Україні. Путіну цього й треба. Санкцій він не боїться, а Україна стане для нього плацдармом, з якого він почне відновлювати імперію.
А далі почнуться такі самі компанії із залученням «зелених чоловічків» на теренах країн Балтії, де також живе багато російськовмовної публіки. Потім Путін згадає про санітарний кордон  і соціалістичний табір, зруйнований «підступним Заходом». Отоді, можливо, й Америка, й НАТО заметушаться. Але чи не буде запізно. Перші місяці нового світопорядку продемонстрували, що Путін, як досвідчений гебіст, працює на випередження. Він знає, що світ знає про його термоядерний арсенал, а тому безвольно споглядатиме, як він заковтуватиме Україну.
Отож, сподіватися ми можемо тільки на самих себе. Треба дати московській гідрі гідну відсіч. Треба прийняти, нарешті, бій і продемонструвати агресорові, що ми - браття козацького роду. Навіть після анексії залишається простір для партизанської війни. У завойовника повинна горіти земля під ногами. Та й санкції Заходу, з огляду на те, що творить Путін, з кожним днем будуть суворіші й суворіші. І Путін почне задихатися. Бо проти нього виступить не тільки все людство, а й Господь Бог.
Бо Він чує в ці передвеликодні дні наші молитви, бачить, на чиєму боці правда, й не може кинути нас напризволяще. Вірмо в це! І молімося в ці благословенні дні нашою одвічною молитвою: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!» Зі святом вас! Христос воскрес! Воістину воскрес!

ЛЮСТРАЦІЯ Й ОЧИЩЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

Днями прочитав в інтернеті статтю відомої політичної проститутки Марини Ставнійчук і подумав, було, що помилився. Не може бути, щоб учорашня радниця Януковича, яка вірою й правдою служила режиму, так тепер розпинала його. Але ні, це справді була Марина Ставнійчук, яка до служіння Януковичу так само віддано прислужувала Ющенку й називала членів Партії регіонів бандитами. Пристосуванка, людина з породи хамелеонів.
Українська революція, здавалося, перепинить подальше сидіння у теплих кріслах таким маринам. І Майдан не раз і не два присягав: як тільки диктатуру Януковича буде повалено – всі владоможці та їхні холуї пройдуть через процедуру жорсткої люстрації.
Зазирнемо в тлумачний словник, аби довідатися значення цього слова. Люстрація (від латинського lustratio - очищення) - заборона діячам високого рангу, які скомпрометували себе, впродовж певного часу або пожиттєво працювати на державній службі. Термін з кінця 80-х років минулого століття зазвичай вживається щодо процесів у посткомуністичних державах Східної Європи, де люстрація застосовується до високопосадовців комуністичного режиму - державних службовців, продажних суддів і прокурорів, колишніх агентів таємної поліції, іноді - до всіх членів комуністичних партій. Зокрема, люстрацію, аби очистити країни від комуністичної скверни, було  проведено в Чехії, Польщі, Німеччині (Східній), Угорщині, Румунії, Грузії, Литві, Латвії, Естонії та інших державах.
В Україні про люстрацію заговорили тільки на Майдані. До того колишні комуністичні ідеологи ставали у нас президентами, а звільнені секретарі комсомольських організацій – банкірами. Здавалося б, 22-річний досвід мусив би навчити Україну – жодної владної або «теплої» посади тим, хто допомагав янучарам визискувати народ! Але так тільки здавалося – час нині працює на хамелеонів. Чим більше ми віддаляємося від вікопомних подій зими 2014-го, тим сміливіше вилізають зі своїх нір холуї режиму янучарів. Вони впевнено кричать на зібраннях «Слава Україні!», роздають інтерв’ю й роблять вигляд, що все своє життя служили народу й тільки народу. Онде вже й Ганя Герман, яка стала в Україні символом зради й пристосуванства, оговтавшись від майданного шоку, потихеньку щось коментує, удаючи скромного народного депутатика, який жодного стосунку до Януковича ніколи не мав і ніяк йому не допомагав. Онде й одіозний український посол у Вашингтоні Олександр Моцик, який називав Януковича «найбільшим реформатором з усіх українських президентів» і викликав поліцію на хлопців і дівчат, які прийшли під стіни нашого посольства в американській столиці протестувати проти розстрілу беззбройних людей на Майдані, робить вигляд, що нічого цього не було, плазує перед Арсенієм Яценюком, який приїздив на переговори до Обами, й гучно вигукує: «Слава Україні!»
Вони звикли перефарбовуватися. Така їхня хамелеонська сутність. Але чи повинні з цим миритися ми – ті, хто боровся проти янучарів весь час їхнього перебування при владі? Запитання риторичне. Тут, в Америці, ми повинні звернутися з відкритим листом до в.о.міністра закордонних справ України Андрія Дещиці з вимогою негайної відставки О.Моцика. Ми виходимо на мітинги протесту тільки тоді, коли це робить Україна. Але там, в Україні, не знають навіть, хто такий цей Моцик і як він повівся під час вибуху Майдану. Це наше завдання й обов’язок перед пам’яттю Небесної сотні – викинути цього пристосуванця, лакузу Януковича з лав українських дипломатів.
Україна ось вже 22 роки ходить по одному й тому ж колу. Бо не вміє засвоювати уроків історії. Ми дуже швидко забуваємо своє минуле. Навіть дуже недавнє. А народ, який не пам’ятає свого минулого, не матиме й майбутнього. Пам'ятаймо цю істину!

МІЖ ВІЙНОЮ Й ГАНЬБОЮ

Путінський режим завершив спецоперацію під назвою «Загарбання Криму». Провівши бутафорний (українці й кримські татари його проігнорували) референдум, Москва, всупереч усім нормам міжнародного права, анексувала частину української землі й під схвальне завивання одурманеної кремлівською пропагандою більшості російського народу проголосила, що Крим без жодного пострілу загарбано. Чи правильно вчинили наші керівники, коли віддали нашій армії наказ не чинити спротиву окупантам? Тут є над чим подумати. Бо якщо не чинити їм спротиву, то завтра вони слідом за Кримом загарбають Донбас, Харківщину, Херсонщину, Миколаївщину, Одещину... Що ж тоді залишиться від України і навішо тоді нам військо?
Люди добровільно йдуть на службу до війська, роблячи справою всього свого життя захист Батьківщини від зовнішнього агресора. Буває, що минає ціле життя, а реального бою з таким агресором вони так і не дочекаються. Але іноді настають суворі часи, коли знахабнілий завойовник суне на нашу землю, і тоді професійні військовики демонструють своєму народові, що не даремно їли хліб у мирний час і готові боронити свій край. Наші військовики були готові його боронити, але їм цього не дозволили. В це важко повірити, але люди, які жодного дня не служили у війську, раптом приміряли військовий однострій на себе, перелякалися й, перелякані, віддали наказ у війська: російським окупантам не чинити жодного опору, зброї не застосовувати, нехай окуповують і загарбують Крим.
Немає сумніву, що й О.Турчинов, і А.Яценюк – гідні політики. Але в даному конкретному випадку їхні дії не витримують жодної критики. Правильно сьогодні кажуть численні політологи: «Захід допоможе силою (а Путін визнає тільки силу) тоді, коли побачить, що Україна чинить спротив. Тим, хто здається на милість окупанту без спротиву, ніхто допомагати не буде». І речитативом лунають сьогодні в численних публікаціях слова Вінстона Черчіля, який колись сказав: «Якщо ви обираєте між ганьбою й війною ганьбу, то отримаєте і ганьбу, і війну». На жаль, чомусь наші недосвідчені постмайданні керівники обрали ганьбу, і Путін сьогодні насолоджується перемогою «без жодного пострілу», а Україна отримала і ганьбу, і війну. Бо окупанти вже почали вбивати наших військовиків у Криму.
Тим часом українці як перед тим на Майдані, не розраховують на рішучість своїх політиків і масово готуються боронити свою Вітчизну. Вони не хочуть між війною й ганьбою обирати ганьбу, вони хочуть продемонструвати Путіну та його озвірілим від безкарності «зеленим чоловічкам», що в Україні не перевелися ще нащадки запорозьких козаків, яких колись боялися найкривавіші завойовники. Путіну треба бодай раз добряче дати по зубах, щоб він зрозумів: в ХХІ сторіччі не можна безкарно загарбувати чужі землі. А тоді, коли він це відчує, нам допоможе все людство. Бо хто такий Путін, вже всі добре зрозуміли, й ілюзії всі розвіялися.
У бутність свою військовим оглядачем газети Верховної Ради «Голос України» я добре вивчив усі ресурси й можливості українського війська. З тих пір багато води спливло в Дніпрі, й ситуація докорінно змінилася. Янукович призначав на посаду міністра оборони громадян Росії, які займалися в Україні «бізнесом», а точніше її пограбуванням. Дориваючись до військового корита, вони насамперед продавали все, що можна було продати, підриваючи боєготовність і без того слабкої української армії. Але й з урахуванням такої «діяльності» від війська все ще щось та зісталося. І насамперед найбільший ресурс – рішуча готовність наших військовиків боронити свою землю від агресора, підсилена готовністю це робити всього українського народу. Це повинні усвідомити наші теперішні керівники. Інакше від України дуже скоро залишаться тільки п’ять західних областей. Жодні санкції Путлера не зупинять. Він, повторюю, прийде до тями лише тоді, коли відчує дошкульний удар по зубах.

ЦІНА НАШОЇ ПЕРЕМОГИ

Тиждень, що минув, вмістив стільки подій, що їх вистачило б на ціле десятиліття. Повстала Україна розірвала пута януковичської диктатури й перемогла. Ціна цієї перемоги була страхітливою – десятки майданівців заплатили за неї своїм життям, сотні – здоров’ям. Очманілий від страху втратити владу, яка дозволяла безконтрольно грабувати й збагачуватися, режим вдався до страхітлвих акцій насилля над власним народом, віддавши наказ тупим і кровожерливим снайперам-«беркутівцям» стріляти в людей.
Сьогодні Україна оплакує своїх героїв, згадуючи при цьому крутянців та упівців. Вони так само, як і їхні попередники-герої, не задумуючись стали під кулі, аби в Україну, нарешті, прийшла воля й справжня незалежність. Незалежність не тільки від осоружної Російської імперії й червоного СРСР, а й від власних диктаторів, які завойовують владу з єдиною метою – власного комфорту й збагачення.
Перемога нинішньої революції змушує кожного з нас переосмилити всі ці два десятиліття, які були фактично продовженням боротьби за вільну Україну. Бо ані недобитий комунопартійний функціонер Кравчук, ані червоний директор Кучма, ані нікчемний і безвольний Ющенко не наблизили Україну до справжньої незалежності ні на крок. Вони упивалися владою, розбудовували свої маєтки, воювали з політичними конкурентами, не помічаючи, що Україна скочується в прірву. Повсталий український народ, який переміг диктатуру, тепер не хоче, щоб його перемогою знову скористалися негідники. А таких нині не бракує. Забігали, заметушилися, немов щурі на кораблі, що тоне. Роблять заяви, клянуться у відданості народу, обіцяють докласти зусиль, аби витягнути Україну з ями, куди її самі ж і зіштовхнули.
Але чи можна вірити цим хамелеонам? Історичний досвід учить, що ні, не можна. Усі ці германи, чечетови, єфремови, портнови - зрадники за своєю суттю. Вони мімікрують, коли треба змінити забарвлення, але їхня сутність від цього не змінюється. Бо дбають вони тільки про власне черево й власну шкуру. Й тому дивним виглядають рішення нового голови Верховної Ради О.Турчинова взяти собі радником колишнього працівника януковичської адміністрації, й нового голови Національного банку України Кубіва, який раптом пожалів свого попередника, януковичського голову банку І.Соркіна й взяв його до себе помічником. Мине трохи часу, й Ганя Герман також оголосить себе цінним фахівцем, талант якої пропадає задарма. А там, дивись, відійдуть від шоку й повилазять зі своїх нір й інші «фахівці» - Медведчук, Кузьмін, Портнов, Литвин, Грищенко, Льовочкін... Так починається гниття. Так починається нове коло диктатури. Щоб цього не сталося, потрібне повне перезавантаження влади, включно з достроковими виборами не тільки президента, а й Верховної Ради.
Події в Києві – нагода й нам, американським українцям, переосмилити свою діяльність. Скільки разів був свідком обіймів і поцілунків лідерів громади з відвертими негідниками, які були начальниками при диктатурі Януковича. Якщо приїздить з України чесний, талановитий, але не обтяжений посадами чоловік, його ніхто й не помічає. Але якщо явиться надутий від почуття власної величі начальник, біжать наввипередки, аби зазнімкуватися, обнятися, запевнити в повазі.
Нинішню перемогу здобуто насамперед кров’ю Небесної сотні, зусиллями тисяч і тисяч простих українців й українок, які три місяці поспіль, денно і нощно лупали скалу під назвою «диктатура Януковича». І вони повалили її! І тепер важливо, щоб цією перемогою не скористалися пройдисвіти, кар’єристи й негідники. Щоб Україна виборсалася-таки з ями і стала нарешті заможною, вільною й щасливою. Дай нам, Боже!

КРИВАВІ ДНІ

У четвер, 20 лютого, який увійде до новітньої історії України як «кривавий», озвіріла влада зробила ще одну спробу брутальною силою загнати у стайню Януковича народ, де йому відведене місце бидла, яке мусить обробляти владну банду. Побувавши в Сочі  на гостині у свого наставника Путіна, Янукович отримав відповідні вказівки й поради і вирішив потопити народне повстання в крові. На мирну ходу людей він спустив своїх псів в уніформах «Беркуту» та внутрішніх військ. Саме вони затіяли криваве протистояння в центрі Києва, саме вони стріляли бойовими набоями в беззбройних людей і саме вони скидали їм на голови з дахів будинків так звані антитерористичні гранати, які режиму Януковича поставив усе той же Путін.
Цікаво сьогодні було б зустрітися з одним поважним паном, який ще донедавна буквально тероризував редакцію з вимогою «припинити обливати брудом нашого президента». Чи вважає він Януковича й досі «нашим»? Чи, може, змінив свою точку зору під впливом телекадрів з київських вулиць, на яких валялися трупи вбитих людей, уся провина яких полягала в тому, що вони хотіли по-людськи, не гірше за поляків чи прибалтів, жити в своїй країні?
Такі думки навіювали мені прямі телерепортажі з Києва, які показують у ці дні ледь не всі телеканали світу. Ось до чого призводить повне засліплення й нерозуміння того, що кримінальні зеки колишніми не бувають. Він, зек, і далі нагнітатиме ситуацію, виводитиме на вулиці українських міст і сіл не тільки «Беркут», а й регулярні війська, аби тільки зберегти свою владу, аби й далі безкарно грабувати український народ, потопаючи воістину в султанській розкоші. І біля нього ціле сонмище холуїв і лакуз, яким перепадають з панського столу кістки. Клюєви, германи, єфремови, чечетови, рибаки, арбузови... А біля цих холуїв – холуї холуїв. Вони також кажуть: «Наш президент». І він справді їхній, бо в злиденній, розграбованій країні дає їм можливість жити так, неначе вони всі підряд видатні винахідники або випробувачі надзвукових літаків. Подивіться на шати Ані Герман – вона так зодягається, неначе мільйонерка з Парижу. А насправді це жалюгідна, малоосвічена, бравадна повійка, яка продасть і матір рідну за можливість ситно їсти і м’яко спати. Або подивіться на Клюєвих. Вони так надувають щоки, неначе Вінстон Черчіль на Ялтинській конференції. А насправді ж ці два брата-акробата - аферисти з глухої провінції, які все своє нікчемне життя, окрім наживи, більше ні про що не думали.
Після розстрілу народу кривавого вівторка й четверга змінилась не тільки Україна, змінилися й всі ми. Один мій знайомий у ці страхітливі для України дні зателефонував і сказав, що Янукович після трагедії звернувся до народу зі словами, які йому... сподобалися. Чи знає він, що ці слова написали йому оті самі холуї холуїв, які чекають кістку з панського столу. Чи знає, що цей «інтелектуал» не зв’язує до купи й двох слів, а в реченні з п’яти слів робить сім помилок? Отак одурманюють людей – і вони справді вірять, що Янукович каже гарні слова і здатний на шляхетні вчинки. Та навіть якби й зміг він їх казати, то яка безодня людського лицемірства стоїть за цими словами. Спочатку віддає накази бити, катувати й вбивати, а після того, як кров проллється, оголошує день жалоби за своїми ж жертвами. Такого не робив навіть Нерон.
Озирнімося довкола, переосмислимо світ і себе в ньому. Не будьмо такими наївними перед облудною брехнею й явним окозамилюванням. Відчуваймо правду, вміймо розпізнавати провокаторів, зрадників, боягузів і лицемірів. Цього нас вчить сьогодні Майдан. Цьому нас вчить наша пам’ять, яка мусить, зобов’язана завжди пам’ятати тих, хто вийшов за свою і за нашу свободу і віддав свої життя за правду.

З КИМ СНІДАЄ БАРАК ОБАМА?

У нещодавньому інтерв’ю нашому тижневику один із заступників коменданта Майдану, народний депутат України Олег Медуниця сказав, що вартові київського Євромайдану відчувають нашу і моральну, і матеріальну підтримку. Тисячі доларів, пачки з ліками й теплим одягом, але, головне, численні акції протесту по всій Америці стали нашим внеском у перемогу української революції. На особливу подяку заслуговують молоді активісти протестів. Недавно вони провели чергову акцію прямо перед вхідними дверима до українського посольства у Вашингтоні. Того вечора відданий холуй режиму Януковича посол О.Моцик влаштовував для двох інших холуїв - Олени Бондаренко, яку Ліна Костенко влучно назвала «копією Проні Прокопівни з комедії М.Старицького «За двома зайцями», та Сергія Клюєва, одного з найбільших грабіжників України, брат якого несе персональну відповідальність за криваве побиття студентів на Майдані 30 листопада минулого року - розкішне прийняття. Активісти руху «РАЗОМ» лягли, вкрившись національними українськими прапорами, під порогом амбасади, імітуючи трупи вбитих і забитих «беркутівськими» кийками майданівців. Почесним гостям з України, які прибули до американської столиці на так званий Молитовний сніданок з Бараком Обамою, довелося переступати через «трупи». Хоч, з огляду на їхні чорні душі й цілковиту відсутність елементарної людської совісті, робити це їм бул не тяжко. Вони і через реальні трупи переступили б. Але, питається, хто запрошує цих карикатурних персонажів на такі сніданки?
Адже в Білому домі розраховують, що відповідні служби розсилають такі запрошення виключно шанованим людям, яких на їхніх історичних батьківщинах любить і цінує народ. Але хто в Україні любить і цінує «Проню Прокопівну» й відданого лакузу Януковича Сергія Клюєва?! Але запрошення приходять саме на їхні адреси й сидять на Молитовному сніданку з надутими щоками й почуттям власної величі саме вони. Думається, що це робота самого Моцика. Це він підказує американцям, хто в нашій Україні найшанованіший й найцінніший. От і їдуть вслід за Ганею Герман до Вашингтона регіонали «Проня Прокопівна» й один з найодізніших владних злодіїв Сергій Клюєв. А Білий дім про це навіть не знає, бо на ці сніданки з усього світу приїздять сотні гостей.
Отож, нова робота для всіх солідарних з Майданом - відкрити очі американським чиновникам на те, кого вони запрошують на щорічні молитовні сніданки, з ким Обама фотографується на згадку і яку реакцію ці фотки викликають у повсталій проти осоружного режиму Україні.
Під час акції протесту під вікнами українського посольства у Вашингтоні хлопці й дівчата з руху «РАЗОМ» нагадали Моцику та іншим дипломатам, що приміщення, в якому вони влаштовують прийняття для «Проні Прокопівни» та Сергія Клюєва, куплене не Януковичем й не його лакузами, а українською громадою США. Й куплене не для кривавого антинародного режиму, якому вони віддано служать, а для незалежної Української держави. Нагадувати про це слід не тільки О.Моцику, а й іншим дипломатичним начальникам, які так і не приєдналися до заяви дипломатів-патріотів у рамках акції «Не бійся! Ти – українець!». Бо й приміщення генеральних консульств України в США також купили не януковичі й клюєви, а українська громада. І тепер вона має право попросити «з речами на вихід» тих, хто служить не своєму народу, а зухвалому диктатору, який пограбував Україну, а після того, як вона повстала, нацькував на неї відгодовану за народний кошт орду під назвою «Беркут».
Настав час діяти. Ми не можемо більше удавати, що нічого не бачимо й нічого не чуємо. Український народ волає до нас: «Українці закордоння, допоможіть!». І ми не можемо, не маємо права залишатися до цих волань байдужими. 

УКРАЇНСЬКІ ДИПЛОМАТИ Й УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

4-го лютого група українських дипломатів виступила із заявою на підтримку Майдану. У ній, зокрема, наголошується: «Ми, українські дипломати, в рамках акції “Не бійся! Ти - українець!”, яка розпочалася 3 лютого 2014 року, виявляючи свою гідність, честь і громадянську позицію, висловлюємо солідарність із тими, хто на Майданах по всій країні виборює краще майбутнє для України.
Ми виступаємо за мирне врегулювання існуючої кризи, за результативний переговорний процес, правдиве інформування суспільства та проти насильства і переслідувань.
Ми переконані у правильності стратегічного курсу України на європейську інтеграцію, на впровадження загальнолюдських та демократичних цінностей у нашому суспільстві та державі.
Ми хочемо щиро пишатися своєю Батьківщиною, представляючи її за кордоном.
Слава Україні!»
Ще раніше постійний представник України при ООН Юрій Сергеєв не побоявся вийти до мітингувальників під вікнами місії України при ООН в Нью-Йорку й заявити, що він підтримує Майдан, бо за ним правда. Так само вчинили й кілька інших дипломатів у місіях України за кордоном. Зокрема, Богдан Яременко, який колись працював у генконсульстві України в Нью-Йорку, а нині працює в українському посольстві в Стамбулі (Туреччина). Однак основна маса дипломатів різних рангів або мовчить, або підтримує режим. Глава ж зовнішньополітичного відомства України Леонід Кожара демонструє воістину холуйську відданість Януковичу, не стомлюючись на всіх перехрестях захищати свого патрона. Не відстає від шефа й посол України в США О.Моцик, називаючи час від часу Януковича «видатним реформатором». От тільки не уточнює, що саме він реформував, довівши країну до фінансового банкрутства й всенародного повстання. Мовчить, як партизан, і уродженець Тернопілля, генконсул України в Нью-Йорку Ігор Сибіга. З усіх дипломатів, які працюють на теренах США, найчеснішою й найсміливішою виявилася Ореста Старак – перший секретар посольства України в США. Вона однією з перших поставила свій підпис під заявою в рамках акції «Не бійся! Ти – українець!». Браво, Ореста!  
Відразу після того, як стало зрозуміло, що нова українська влада – це насправді антиукраїнський і антинародний режим, деякі громадські активісти, зокрема Аскольд Лозинський, закликали не запрошувати дипломатів-прислужників цього режиму на свої імпрези й не фінансувати імпрези їхні. Однак їх мало хто слухав, а тому щоразу, буваючи на таких імпрезах, бачив у президіях цих людей, які фактично були прислужниками Кожари-Януковича. Можливо, хоч тепер, після вибуху народної революції в Україні, ми обережніше запрошуватимемо українських дипломатів на свої збори й зібрання, попередньо зазирнувши у список під заявою в рамках акції «Не бійся! Ти – українець!». Бо інакше такою «гостинністю» ми зраджуватимемо Майдан.
І на майбутнє нам усім треба бути виваженішими, контактуючи з представниками української влади. Бо інакше після рукостискання, наприклад, з Віктором Януковичем, з яким до революції не соромилися обніматися люди, які називають себе лідерами закордонного українства, чи Ганною Герман, яку ще недавно можна було побачити на зустрічах з відомими представниками української громади у Вашингтоні, доведеться до кінця своїх земних днів відмивати руки.

КАЯЛЬНИКИ І ВІЧНІ МІМІКРІЙЦІ

Минуло два місяці з того дня, коли доведений до відчаю, обурений зухвалим гендлем режиму Януковича довкола питання про асоціацію з Євросоюзом український народ вийшов на Євромайдан. Ніхто не очікував, що люди стоятимуть так довго, не зважаючи ані на атаки садистів-беркутівців, ані на кулі, ані на вогняний вал, ані на холод, ані на погрози Банкової. Це ж до чого треба довести свій народ, щоб навіть старі бабці й безногі інваліди вдягали на голови каструлі, щоб «мєнти» не розбили голову каменюкою, і йшли по морозу стояти на Майдані!
Українці довели всьому світові, що живий ще в них дух козацький і жодні путіни з януковичами не владні підкорити такий народ. Здається, колишній завгар і підполковник КГБ починають це розуміти.
З Києва повідомляють, що перелякані владоможці масово відправляють чартерними літаками свої родини за кордон, в заздалегідь куплені палаци за вкрадені народні гроші. Так само масово переказують вони в ці дні вкрадені гроші в офшори. Відчувають кінець свого владарювання в Україні. Хоч деякі з них прийняли тактику, до якої вдавалися все своє продажне життя. Запекла «регіоналка» Інна Богословська стала раптом ледь не головним опонентом режиму. Радниця Януковича Марина Ставнійчук, яка за президентства Ющенка була затятим ворогом «зека», а потім, позичивши очі в Сірка, а совість у сатани, перебігла на його бік, раптом різко осудила «диктаторські» закони, які було ухвалено в розпал протестів. Ганя Герман, яка стала в Україні символом зрадливості й пристосуванства, не голосувала за януковичський варіант закону про амністію взятих у заручники й викрадених «Беркутом» майданівців. І це тільки перші «ластівки». З наближенням остаточної перемоги народу число таких «каяльників» різко зростатиме. Знайдуться й такі, які стверджуватимуть, що працювали на Януковича, бо прагнули зсередини розвалювати режим. Ми таке вже проходили, коли завалювався комуністичний режим. Тоді також було багато «підпільників», які з комсомольських і партійних діячів хутко перекваліфікувалися на банкірів незалежної України. Доходило до абсурду – комуністичного борзописця й псевдоісторика Петра Тронька, який все своє нікчемне життя служив на високих компартійних посадах, у незалежній Україні оголосили... героєм України. Такого самого звання було удостоєно й відданого комуніста-ленінця В.Литвина, який до того ж був причетний до вбивства журналіста Гонгадзе. І ми все це бачили, але робили вигляд, що нічого страхітливого не відбувається. І як наслідок, дістали владу, яку сьогодні ціною людських життів намагається повалити Майдан.
Щоб цього більше ніколи не повторилося, всім нам треба мати добру пам’ять. Аби не допустити більше до владного корита германів і литвинів. Бо вони сьогодні підозріло метушаться. Люди стоять на морозі, а вони, відчуваючи, що дні Януковича вже полічені, намагаються підлаштуватися під Майдан, видати себе ледь не за його помічників. Ось у чому величезна небезпека! Бо такі людці вміють орудувати ліктями й напускати туману. Коли все закінчиться, скромні герої Майдану розійдуться по домівках, а ці знову пнутимуться у владу. Вони без неї вже не уявляють свого життя. Адже вона, влада, давала їм все – гроші, палаци, дорогі авта, закордонні шопінги, відпочинок на Канарах...
Захочуть дружити з Майданом і численні олігархи. Ці притьмом запропонують (Порошенко вже нині це робить) відремонтувати пошкоджені революцією вулиці і площі, профінансувати доброчинні проекти, допомогти майданівцям, які стали під час сутичок з «Беркутом» інвалідами. Треба боятися таких пропозицій, не можна куплятися на них. Бо за цим почнеться те, що почалося після Помаранчевої революції. Нове загнивання і новий глухий кут. Олігархи повинні повернути народу награбоване, злочинці сидіти в тюрмі, а ветерани Партії регіонів і комуністи писати для самих себе мемуари про свої нікчемні життя. І не в монакських палацах чи лондонських пент-гаусах, а в звичайних квартирах, в яких вони жили до пограбування України.

КРИВАВЕ ВОДОХРЕЩА

На Україну опустилася зловісна хмара януковичської диктатури. Красень Київ нагадує в ці дні зону бойових дій, на його вулицях і площах ллється кров, гинуть люди, а зухвалий розжирілий кат сидить у розкішному кабінеті й виголошує дебільні звернення до нації. «Розходьтеся по домівках»,- каже він, сподіваючись, що злякаються люди його гестапівських шеренг і в страху розбіжаться. А він знову грабуватиме Україну, накачуватиме мільярдами свого синка-стоматолога й другого - народного депутата-алкоголіка. Й упиватиметься владою, кидаючи за грати опозиційних політиків, даруючи відданим холуям посади, гроші, палаци... Але він помиляється – нічого вже не вернеться. І з кожним днем наближатиметься для диктатора час відплати. За все скоєне ним беззаконня, за безсовісне пограбування, за зло, заподіяне українцям цим ненаситним, малоосвіченим бовдуром, якого зла доля зробила українським президентом.
Нинішня криза в Україні повинна на 180 градусів змінити плин нашого життя. Після падіння диктатури має бути переглянуто всі підвалини життя-буття України. Як так сталося, що народними депутатами поставали люди, за яких ніхто ніколи не голосував? Чому з’явилася на мапі України така метастаза як Конча-Заспа з її палацами, пристанями й глибокими винними погребами? Чому людина, яка чесно пропрацювала все життя в полі чи за верстатом отримує 100 доларів пенсії на місяць, а численна армія холуїв і лакуз, які все своє погане життя прислужували владі й носили з кабінетика до кабінетика папірці, - тисячу доларів, а то й дві. Чому народ повинен оплачувати «Беркут», який його калічить і вбиває? Чому народ повинен утримувати так звані державні газетки, які притьмом надрукували «диктаторські» закони й таким чином ввели їх у дію? Багато чого нам треба переосмилити після падіння цієї страхітливої влади.
Україна потребує навіть не ремонту, а цілковитого перебудування. Й розпочати його слід з люстрації. Щоб унеможливити в майбутньому президентів-секретарів ЦК компартії з питань ідеології, які сьогодні розхвалюють «Беркут», що катує власний народ, немов гестапо у гітлерівській Німеччині. Аби не допустити до депутатських крісел таких юд як Ганя Герман чи Вадик Колесніченко. Варто тільки не захворіти знову на ейфорію, як після Помаранчевої революції, не проспати момент народження нової України. Бо вже сьогодні тягнуться до влади брудні руки порошенків – олігархів і міністрів за всіх, без винятку, царів. Вже зондують перелякані олігархи, чи можна буде жити на рівні сьогоднішньому при новій владі, тобто так само грабувати Україну й складати награбоване в швейцарських банках. Як тільки впаде режим Януковича, з’явиться ціле сонмище «будівничих» нової України, «фахівців-дипломатів» на кшталт Леоніда Кожари  чи його заступника  Олефірова, які сьогодні так ревно прислужують режимові. Не забути б тоді поставити на їхньому шляху надійний фільтр, не прогавити б нового маршу нових «будівничих», мета в яких в усі часи одна – власна шкура, власний комфорт і власне благополуччя.
А поки що наберемося терпіння, стиснемо кулаки й робитимемо кожний на своєму місці все можливе, аби ця осоружна влада нарешті впала. Чекати залишилося недовго. 

ДОПОМОЖІМО ЄВРОМАЙДАНУ!

Проти ночі 11 грудня послані Януковичем загони «Беркуту» та внутрішніх військ зробили другу спробу розігнати в Києві Євромайдан. Зібравши небачену кількість манкуртів у повному бойовому спорядженні, влада кинула їх на беззбройних людей, які вийшли на вулиці й площі Києва, аби висловити свою незгоду з політикою антинародного режиму, що відмовився підписувати угоду про асоціацію з Європою. 30 листопада це мирне зібрання по-звірячому побили головорізи з кримського «Беркуту». Серед постраждалих – зовсім юні хлопці й дівчата, вся провина яких полягала в тому, що вони люблять Україну й хочуть бачити її в сім’ї європейських народів щасливою й заможною.
Однак чергова спроба знищити Євромайдан закінчилася ганебною поразкою влади. Майдан вистояв і переміг. Януковичі завели мову про круглі столи й діалог з народом. У цій ситуації надзвичайно важливо не допустити, аби диктатор та його поплічники «заговорили» Майдан. Адже зараз починається найважливіший етап народного спротиву – він має дати конкретні результати. Влада робитиме вигляд, що йде на поступки, але обмежиться звільненням затриманих міліцією вартових Майдану. Жодні відставки вона відкидатиме. А тому необхідно прислухатися до порад Юлії Тимошенко й не сідати за стіл переговорів з режимом. Він повинен відчути силу народу й виконати його вимоги – підписати угоду про асоціацію з ЄС, оголосити про відставку уряду Азарова, призначити дострокові парламентські й президентські вибори. Й треба дати Януковичу відчути, що не він – головна влада в державі, а народ, який вимагає, щоб він пішов геть.
Те, в що ще донедавна не вірили навіть затяті оптимісти, стало реальністю – у Києві піднявся проти злочинної влади Майдан. Але він потребує нашої підтримки. І не тільки естафетою Євромайданів по всій планеті, а й фінансами. Адже тисячі людей на холодному граніті в Києві потребують гарячого харчування, теплих речей, ліків, обігріву. На все це потрібні кошти. Якщо кожний з нас дасть на Євромайдан бодай 10 доларів, це буде дуже поважна сума. В цьому номері «Нової газети» на стор.2 ви знайдете адреси, куди можна надсилати пожертви. Зрозумійте і усвідомте: це пожертви на наше майбутнє, на українську Україну!
Ми повинні також засипати листами американських сенаторів і конгресменів з вимогою введення санкцій проти Януковича та його посіпак. Американська влада вже серйозно розглядає можливість введення таких санкцій, отож не знижуємо темпу, кожного дня до Капітолію повинні йти і йти листи з вимогою покарання злочинного режиму, який обікрав Україну, позбавив її європейської перспективи, вивів на Майдан головорізів з наказом «Бийте!».
Днями зустрів дуже стареньку бабусю, яка взяла мене за руку й сказала: «Я вже надіслала гроші Майдану». Я дивився в її старенькі очі і ледь не заплакав. Бо ця бабуся, вигнана по війні сталінською чумою з рідної хати, все своє життя мріяла про вільну, щасливу й заможну Україну. І коли 24 серпня 1991 року Господь послав нам незалежність, вона раділа цьому як найбільшому щастю в своєму житті. А потім настало розчарування. Стало зрозуміло, що боротьба за справжню, українську Україну тільки починається. І ось тепер ця бабуся, якій вже за 90, знову вірить, що ось вона, ця щаслива мить! Зробімо ж все від нас залежне, аби не втратити цей шанс, аби знову не розчарувалася ця бабуся, яка бодай на схилі своїх літ дочекається-таки нашої справжньої свободи.

ДЯКУЄМО, ПАНЕ ПОСЛЕ!

У ці тривожні для всіх нас дні, коли доведений до відчаю український народ вийшов на Майдани по всіх усюдах, особливо цінуються люди вчинку. Бо людей пустопорожньої балаканини в усі часи було достатньо. На великий подив і велику радість одним з таких виняткових людей виявився постійний представник України при ООН Юрій Сергеєв, якого ми всі давно й дуже добре знаємо. Його вчинок був особливо помітний на тлі холуйського мовчання численних януковичських надзвичайних і повноважних послів і генеральних консулів, які віддано нахилилися перед режимом, з тривогою за свою шкуру й крісло чекаючи розв’язки.
В дні, коли український народ в єдиному пориві піднявся проти диктатури, яка хотіла позбавити його європейського майбутнього, посол Сергеєв не побоявся вийти до мітингу протесту під вікнами місії України при ООН й сказати слова, за які його можуть позбавити посади й вигнати, принаймні на період правління Януковича, із системи Міністерства закордонних справ. Але в ту мить, коли він вирішив вийти до людей і сказати їм «Я з вами», він не думав про наслідки свого вчинку. Поклик совісті й почуття співстраждання до молодих хлопців і дівчат, яких по-звірячому побили мордовороти з «Беркуту», переважило все меркантильне. І нехай тепер виганяють, відкликають, виносять догани. Все це вже не має для людини, яка пішла за покликом власного сумління, жодного значення. Бо з нею тепер не тільки люди, а й сам Бог.
Скажу чесно, особа Юрія Сергеєва викликала в мене і повагу, і водночас нерозуміння. Пам’ятаю, як віддано й наполегливо бився він в стінах ООН, аби світова спільнота визнала український Голодомор геноцидом. Я був переконаний, що після того, як Янукович з трибуни Європейського парламенту заявив, що ніякого геноциду в Україні в 1932-1933-х роках не було, він негайно подасть у відставку. Але не подав. Більше того, різко притлумив діяльність у стінах ООН за визнання Голодомору геноцидом. І подумалося тоді: як може такий інтелігентний, побожний і чесний чоловік служити такому страхітливому режиму, для якого не існує нічого святого? А то була боротьба з собою, боротьба інстинкту самозбереження з покликом власної совісті. Такі моменти бувають у житті кожної людини.  І як важливо, щоб врешті-решт перемогла совість – частинка Бога в єстві кожного з нас.
Вийшовши до мітингувальників і засудивши побиття молоденьких (майже дітей) студентів, посол Сергеєв не тільки переміг власний страх й інстинкт самозбереження - він дав приклад іншим. Адже не секрет, що режиму, аби всидіти на теплих місцях, служать тисячі потенційно чесних, але боягузливих людей. У Конституційному й Верховному судах, міністерствах і відомствах, численних адміністраціях на місцях. Вони достеменно знають, що режим цей бандитський, антинародний, грабіжницький, окупаційний, але самі себе заспокоюють отим одвічним продажним «Моя хата скраю». Саме цією позицією й користуються януковичі, аби нищити Україну, визискувати наш народ і розкошувати за його кошт у награбованих межигір’ях.
Можливо, цей мужній вчинок високопоставленого дипломата не потрапить до майбутніх підручників історії. Але цього, переконаний, й не прагнув Юрій Сергеєв, коли виходив до людей і виголошував свою промову, яка закінчувалася словами «Я з вами». Він хотів, щоб йому не було соромно дивитися людям у вічі, коли владу цю народ-таки змете, він хотів молитися Богу з почуттям виконаного перед Ним обов’язку. І ми всі безмежно дякуємо Вам за цей урок мужності і християнської чесності, пане после!

ЄВРОІЛЮЗІЇ

Наші надії, що Україна ось-ось підпише з Європейським Союзом угоду про асоціацію й невдовзі ввіллється до «сім’ї вольної, нової» народів об’єднаної Європи, розвіюються як вранішній туман. Тих, хто наївно думав, що Янукович та його камарилья схаменулися й почали працювати на майбутнє України, режим, судячи з останніх подій, вже вкотре збирається зухвало обдурити.
Вішаючи протягом кількох останніх місяців локшину на вуха довірливих європейців, Янукович водив їх за ніс, вичікуючи, коли саме випускати з тюрми Юлію Тимошенко й чи випускати її взагалі. Для того, аби мати бодай якесь пояснення своїх нинішніх дій, януковичі найняли британську юридичну фірму Lawrence Graham з метою буцімто повернення до бюджету України вкрадених П.Лазареннком і Ю.Тимошенко грошей. Компанія повідомила, що її найняло міністерство доходів і зборів України, на чолі якого стоїть "сімейний" вихованець "донецької школи менеджменту", як назвав його журналіст  С.Лещенко, Олександр Клименко. Тепер розслідування, яке вестиме ця компанія, подаватиметься як «зусилля міжнародної спільноти повернути Україні гроші, вкрадені в неї Лазаренком і Тимошенко». А тому про жодне звільнення останньої з Качанівської колонії не може бути й мови. А це, в свою чергу, означає, що угоду про асоціацію у Вільнюсі в кінці листопада не підпишуть.   
Нині владі на місцях на Півдні та Сході України дано розпорядження організувати найближчим часом «народне обговорення» можливості відправки екс-прем'єр- міністра Юлії Тимошенко на лікування за кордон . У першу чергу, цій темі мають бути присвячені ефіри у підконтрольних владі теле- й радіо ЗМІ. При цьому заздалегідь визначено резюме таких обговорень: "Відпускати Тимошенко можна, але тільки після того, як вона і Павло Лазаренко повернуть гроші".
Паралельно правляча кліка влаштовує «оперетку» у Верховній Раді, затягуючи й блокуючи регіоналами розгляд будь-яких законопроектів, які уможливлять виїзд Юлії Тимошенко на лікування до Німеччини.
Панічний страх Януковича перед Юлією Тимошенко на волі змушує його плювати на майбутнє України й робить заручником його амбіцій весь 46-мільйонний український народ.
У цій ситуації народ повинен сказати, нарешті, своє слово. Адже його майбутнє топче малоосвічений колишній кримінальник, який метою всього свого життя зробив пограбування України заради власного комфорту. Причому розкрадена «сім’єю» Україна дійшла, як мовиться, до ручки й змушена, немов милостиню, просити нові позички в Міжнародного валютного фонду. Але чи дасть він їй бодай цент, якщо режим продемонструє все своє зухвальство й цинізм і далі утримуватиме Юлію Тимошенко в тюрмі? Навряд.
Ще однією причиною нового різкого повороту Януковича та його кліки є шалений тиск Москви і особисто російського диктатора Путіна. Під час недавніх зустрічей Януковича з Путіним у форматі віч-на-віч кремлівський правитель, очевидно, заманював українського президента новими обіцянками-цяцянками й настрашував страхіттями й бідами в разі, якщо Україна підпише угоду про асоціацію. І Янукович, якому євроінтеграція потрібна тільки як тимчасова палочка-виручалочка, знову розвернув свій іржавий віз на 180 градусів.
У обставинах, що складаються, ми повинні бути готові вийти з масовими протестами під стіни українських диппредставництв у США, аби сказати режиму: «Україна – це Європа», «Ні» - Митному союзу!», «Янукович, залишайся з Путіним, а ми підемо в Європу».

ЛИСТОПАД - МІСЯЦЬ ЖАЛОБИ

Листопад – місяць, коли в Україні й повсюдно, де живуть і діють українські громади, відзначатимуть сумну дату - 80-річчя страхітливого Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Днями ми з дружиною і нашим сином отримали поштою похвальну грамоту і чек на 150 доларів від Комітету поширення правди про Голодомор, який очолює Оксана Кулинич з Йонкерсу. Вона та очолюваний нею комітет роблять непомітну, але надзвичайно важливу справу – несуть правду про нашу трагедію в американські й канадійські школи, заохочують дітей спеціальними преміями під час проведення конкурсів на краще висвітлення теми Голодомору. Знаю по своєму сину, що для дитини, яка самостійно написала твір про Голодомор, він вже не здається чимось далеким і не пов’язаним з їхнім життям. Саме після написання конкурсного твору син почав цікавитися деталями трагедії, розкопувати дані про загиблих наших рідних і близьких. А апофеозом цього зацікавлення стали відвідини влітку цього року музею-меморіалу жертвам Голодомору-геноциду в Києві. Саме наш син знайшов у книзі пам’яті Вінницької області в розділі «Іллінецький район, село Красненьке» цілий список наших рідних і близьких з прізвищем Лабунські. І разом з нами заплакав так гірко, неначе йшлося про його найближчу й найдорожчу рідню. Так у дитячу душу входить відчуття співпричетності до нашого спільного горя, яке не має терміну давності.
Особисто знаю ветерана нашої громади Тихона Липового, який мешкає в Мангетені, в українському «селі» на Другій авеню. Він не тільки пережив Голодомор, а й написав про нього чудову книгу спогадів, як гинуло в муках його рідне село Носачів на Черкащині. І дивно, що ніхто не запросить його на відкритий урок пам’яті в одній з наших шкіл українознавства. Оце був би справжній урок історії!
Ми часто не використовуємо абсолютно доступних засобів, щоб виховати в наших дітях почуття патріотизму, любові до свого народу, який стільки витерпів і пережив. Адже тисячі з нас щоліта везуть своїх дітей і онуків в Україну. Поведіть їх до меморіалів жертвам Голодомору, які розкидані по всій Україні, розкажіть правду про те лихоліття, про загиблих рідних і близьких. Повірте, такий наочний урок на цвинтарі або біля пам’ятника жертвам Голодомору закарбується в їхній пам’яті краще, ніж тисячі формальних і бездушних лекцій.
23 листопада українська громада Великого Нью-Йорку вирушить жалобною ходою до головної катедри «столиці світу» - собору Святого Патрика. Підготуймося до цього дня! Разом з нашими дітьми й онуками зробімо траурні букети з колосків і чорних стрічок. Нехай наші діти відчують і свою причетність до нашого спільного горя і спільної печалі. Нехай під величним склепінням цього собору почуються й їхні сльози та зітхання, коли поважні чоловіки й жінки проголошуватимуть свої промови. Нехай у їхніх рученятах, як нагадування світові про люту смерть безневинно закатованих10 мільйонів українців та українок, затремтять колоски, оперезані чорними траурними стрічками, а їхні душі наповняться в цю мить жалобою до своїх далеких предків, які так само, як і ми, хотіли жити, радіти сходу сонця, посмішці дитини, співу соловейка... Але нечиста сила забрала в них саме право на життя й мільйонами загнала в братські могили. Нехай же про цей великий злочин пам’ятатимемо не тільки  ми, дорослі, а й наші діти та онуки. Бо в цьому запорука того, що й прийдешні покоління пам’ятатимуть цю трагедію. А отже, робитимуть все можливе й неможливе, аби вона більше ніколи не повторилася.

ГЕПА Й ДОПА ПРОТИ ШЕВЕЛЬОВА

У Харкові зухвалі шовіністи розбили сокирою меморіальну дошку на вулиці Сумській, 17,  на будинку, в якому до війни жив і працював видатний учений-славіст, професор Гарвардського і Колумбійського університетів Юрій Шевельов. Це сталося через півгодини після того, як нашпигована совками й відвертими україножерами міська рада Харкова скасувала рішення топонімічної комісії про встановлення цієї меморіальної дошки.
Молодики, які назвалися працівниками комунального підприємства "Жилкомсервіс", спочатку намагалися відділити дошку від стіни за допомогою сокири. Коли їм це не вдалося, вони розбили обухом дошку на кілька частин, забрали їх і поспішно зникли з місця події.
Зазначимо, що все це відбувається в суверенній державі Україна, яка виборола ціною рік крові свою незалежність. Але, мабуть, правильно казав пролетарський вождь Ульянов (Ленін), що мало вибороти владу, треба вміти її захищати. Нинішня українська влада не тільки не захищає все українське, а, навпаки, нищить його. Губернатор Харківщини М.Добкін (в народі – Допа) та міський голова Харкова Г.Кернес (в народі – Гепа) всіляко нацьковували екстремістів, яким все одно, що громити, на меморіальну дошку видатному вченому. Допа й Гепа не раз і не два витягували з пронафталіненої гебешної скрині вигадки про те, що буцімто Шевельов прислужував гітлерівським окупантам. Цю брехню документально спростували не тільки симпатики Шевельова, а й самі радянські спецслужби.
Уявімо собі, що в будь-якій іншій країні до меморіальної дошки видатному представникові народу, який живе й господарює в цій країні, приходять якісь вандали й сокирами розбивають її. Вже за кілька годин їх би не тільки розшукали, а й пред’явили б серйозні обвинувачення, за які довелося б не рік і не два сидіти за гратами. В Україні ж ті, що нищать наші святині й скидають з п’єдесталів наших героїв, не тільки безкарно розгулюють на волі, а й готують нові злочини проти всього українського. А допи й гепи їм у цьому потурають. Чи не настав час дати цим україножерам по руках?
Уявіть собі, що гепа й допа їдуть на свою історичну батьківщину до Ізраїлю і там трощать сокирами й молотками меморіальні дошки. Скільки б часу на це байдуже споглядали ізраїльтяни та ізраїльська поліція? Та вже після першої наруги, незважаючи на рідну кров, їх розтерзали б на клоччя. А ми не тільки терпимо, а й дозволяємо, щоб доп і геп київські янучари садовили не в тюрми, а у владні крісла. Аби трощили й нищили, паплюжили й плюндрували. Допоки ми все це терпітимемо?
«Невігластво, наділене владою, дискредитує не тих, кого воно хоче принизити, а передусім саму владу. Ім’я самого Юрія Шевельова нашого захисту не потребує.
Брудні наклепи на його адресу є ще одним підтвердженням того, що постаті такого калібру перебувають у вічній і неминучій опозиції до світу темряви. Сам учений вжахнувся б, якби ця темрява прийняла його за свого. Тому захисту потребує не Юрій Шевельов, а славне ім’я міста Харкова. Ми знаємо, що там є чимало людей, для яких ім’я харків’янина Юрія Шевельова – це їхня гордість. Ми знаємо також, що для нинішньої влади має значення передусім сама влада, а не гідність і честь. Тому вістря нашого протесту спрямоване передусім до тих харків’ян, які ще не зовсім збайдужіли і не втратили почуття сорому: доки ви терпітимете, щоб вас і вашу область представляли люди, яким у нормальному суспільстві не подають руки?» Це слова із звернення до мешканців Харкова Українського ПЕН-клубу.

ВІКТОР ЯНУКОВИЧ І ООН

Наступного тижня до Нью-Йорку приїздить для участі в 68-й сесії Генеральної Асамблеї ООН  Віктор Янукович. Зазвичай українська громада Великого Нью-Йорку проводить з нагоди  наїздів цього диктатора до «столиці світу» мітинги протесту. Але цього разу поки що таких закликів не чути. Можливо, спрацьовує януковичська пропаганда про те, що український президент за останній час змінився і працює на Україну, намагаючись будь-що підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом і взяти курс на членство в ЄС.
Але вірити цим байкам можуть тільки дуже наївні люди. Нинішня януковичська моторність стосовно євроінтеграції має дуже просте пояснення. Він отримав облизня в Москві, хоч до того лизав пантофлі «кремлівському карлику», подовжуючи термін оренди баз російського Чорноморського флоту в Криму, нищачи українську мову, здаючи Москві найефективніші галузі української економіки. Але віднедавна Путін став поводитися з Януковичем як з одним зі своїх губернаторів. І тому таке поводження дуже не сподобалося. Адже він звик бути паханом, а Москва, сміючись, перетворювала його на жалюгідну «шістку». Саме тому й розгорнув нині Янукович бурхливу діяльність, спрямовану на євроінтеграцію.
Але, пускаючи пил в очі європейцям, він і на йоту не наблизив Україну до демократичних стандартів. Всі суди, включно з Верховним і Конституційним, працюють за наказами виконавчої влади. Всі грошові потоки в державі спрямовані у бік «Сім’ї», яка узурпувала всю повноту влади. При цьому на найвідповідальніші посади призначено дружків старшого сина Януковича, якого тато за дуже короткий термін з нікому невідомого стоматолога перетворив на всемогутнього мільярдера. За найбільш ласими шматками української економіки спостерігають так звані «смотрящі» Януковича. Саме вони дбають про те, щоб мільярди текли в бік «Сім’ї».
Україна стогне від метастаз корупції, яка роз’їдає буквально всі пори українського суспільства. Сьогодні хабарники сидять у будь-якій державній конторі, на все встановлено «такси» й «тарифи». Злодії й хабарники наживаються за рахунок простих людей, буквально купаючись у розкоші. Особисто знаю чиновника, який працював у Київській міській держадмінінстрації й відповідав там за розподіл землі. З бідного писаря, який ледь-ледь зводив кінці з кінцями при Совітах, він за часи незалежності став мільйонером, набудував собі палаців, накупував домів у Парижі й Лондоні, відпочиває на Канарах і Мальдівах і не знає, куди б іще вкласти вкрадені в народу гроші. Причому це чиновник навіть не другого ешелону. А уявіть собі, скільки крадуть в уряді чи адміністрації президента!
З кожним новим днем перебування Януковича при владі Україна скочується дедалі більше й більше в прірву. Диктатура нищить нашу Батьківщину на очах. А тих, хто виступає проти цього, кидає за грати. Янукович так і не випустив Юлію Тимошенко з тюрми, хоч цього неодноразово вимагав від нього Брюссель.
Всі ці сумні реалії дають підстави стверджувати, що Віктор Янукович – це не наш президент, а одіозний диктатор, який очолює нині окупаційний антинародний режим, мета якого особисте збагачення за рахунок захопленої вотчини – України. Нагадати йому про це – наш обов’язок. У разі, якщо жодна з українських громадських організацій не плануватиме акцій протесту в зв’язку з приїздом до Нью-Йорка Януковича, «Нова газета» візьме на себе відповідальність організувати такі акції.
Ми не можемо бути байдужими в час, коли нищиться Україна, коли безсоромно розграбовуються її багатства і топчуться святині. Будьмо готові сказати Януковичу: «Україна – це не вотчина донецьких бандитів, а наша Батьківщина», «Юлі – волю!», «Руки геть від української мови!» та інші наші «побажання».

АБИ НЕ СТАТИ ЗАГУБЛЕНОЮ ЛЮДИНОЮ

Цієї суботи в школах українознавства починається новий навчальний рік. Сотні хлопчиків і дівчаток, юнаків і дівчат прийдуть до наших суботніх шкіл, аби вивчати українську мову й літературу, історію та географію України, культуру й віру нашого народу. Прийдуть за велінням сердець, пожертвувавши своїм вихідним, аби не стати тут, в Америці, загубленою людиною, аби залишатися й на чужині українцем чи українкою.
Разом з ними прийдуть до суботніх шкіл українознавства й наші славні педагоги, жертовні люди, які хочуть навчити наших дітей усьому українському. Вони цілий тиждень тяжко працюють, а по суботах йтимуть до шкіл, щоб і далі лунала на просторах Америки українська мова, щоб українська громада й далі була в США сильною й згуртованою, якою була вона довгі роки, відколи прибули на ці благословенні землі перші переселенці з України. Вони були бідними й малописьменними. Але перші зароблені долари вкладали не в свій персональний добробут, а віддавали на церкви й школи, розуміючи, що без них не залишиться від українців на чужині й сліду. Не можна без щему дивитися на старі фотографії, на яких зафіксовано життя-буття наших земляків в ті далекі від нас роки. Голе безкрає поле, посеред нього церква, а на ній табличка «Рідна школа». І люди довкола. Щасливі й усміхнені, а з ними діточки. Прийшли до школи. Не американської, своєї, рідної. Так утверджувалося на американській землі українство, так берегло воно, як зіницю ока, рідну мову, віру, звичай, пам’ять.
Сьогодні можливостей для збереження свого, українського, набагато більше. Здавалося б, і шкіл повинно бути більше і в школах має бути велелюдніше. Ан, ні. Маліють і міліють наші школи. Українців наїхало до Америки багато, а дітей своїх до шкіл українознавства чомусь не ведуть. Одні через лінощі, інші – через власну недолугість, бо вважають, що в Америці їхнім дітям ні до чого ані українська мова, ані українська культура. І не розуміють при цьому, якої шкоди завдають своїм дітям. Виростуть вони й запитають тата чи маму: «А чому ви не навчили мене української мови? Який же я українець, якщо ані розмовляти, ані писати, ані читати по-українськи не вмію». Соромно стане таким батькам і боляче. Бо не навчити своїх дітей рідному слову можуть тільки дуже недолугі люди.
Ясна річ, не хочеться ранками у вихідний день, коли американські ровесники відсипаються у теплих ліжках, вставати і їхати до школи. Але ця наука не буде марною. Вона зробить із наших дітей справжніх українських патріотів, зі стрижнем всередині, який допоможе їм крокувати по життю, без якого вони перетворяться на безвольних шукачів легкого хліба.
Отож, відкинемо всі сумніви й коливання! Нехай для кожного з нас, хто має дітей-школярів, стане законом: щосуботи – до української школи! Виховуючи наших дітей в українському дусі, ми не тільки працюємо на майбутнє нашої громади, а й ростимо сильних і вольових людей. Школа українознавства – це такий гарт, який допоможе нашим дітям і в повсякденному житті, і в годину випробувань. Бо не може хлопець чи дівчина, які знають історію такого народу, як наш, які знають життя й подвиги Івана Сірка, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого бути слабодухими. Не можуть!
Нехай же наші школи цієї суботи наповняться дитячими голосами! І нехай дітей в українських школах буде більше й більше! З новим навчальним роком Вас! Дай, Боже!

Contra spem spero?

Україна, а з нею й багатомільйонне закордонне українство, відсвяткували День Незалежності. Минуло 22 роки з тих пір, як над куполом Верховної Ради замайоріло наше синьо-жовте знамено. Я пам’ятаю цей день і цю мить до найдрібніших подробиць, бо стояв у натовпі перед Верховною Радою і не вірив, захлинаючись сльозами, в те, що відбувалося. Скільки тоді було ейфорії, надій, сподівань! Але правду казали мудрі дисиденти: «Важливо не тільки вибороти незалежність, а й захистити її». Спостерігаючи за тими, хто сьогодні всівся під нашими знаменами, фактично узурпувавши владу в країні, не раз і не два згадую їхні слова. Януковичі, табачники, лавриновичі, германи – їх, зрадників і пристосуванців, які за свої нікчемні життя навіть пальцем ніколи не поворухнули задля свободи України, ціла рать. Сидять, жують, жирують, крадуть і складають награбоване на кіпрах.
Побувавши днями в Україні, вжахнувся прірві, яка розділяє цих можновладців з народом. Розкіш розжирілих від награбованого негідників б’є через край. І це на тлі страхітливого убозства простого люду. І правильно сказала нам в Києві одна вже немолода тітонька: «Хіба про таку Україну ми мріяли 24 серпня 1991 року?!»
Але історія людства знає немало прикладів, коли плодами боротьби героїв користалися відверті пройдисвіти. Щось подібне спостерігаємо нині і в Україні. І в цій ситуації треба не скиглити, а щось робити, боротися, аби змінити ситуацію. І ми, закордонні українці, можемо зайняти в цій борні поважне місце. Бо саме від нас залежить, як ставитимуться уряди західного світу до режиму Януковича. І тут необхідні механізми впливу на ці уряди українських громад. Поки що в США, наприклад, існує єдиний механізм – через Українську Національну інформаційну службу (УНІС), яку очолює М.Савків. Це надзвичайно потрібний і Україні, і всьому українству важіль. Через нього влада найпотужнішої в світі держави дізнається, хто є хто в Українській державі й кому з них необхідно допомогти, а кого пригальмувати.
Велику роль у цьому питанні міг би відіграти Світовий Конгрес українців (СКУ), який позиціонує себе репрезентантом 20-мільйонної української діаспори. Але для цього необхідні не тільки кошти й кадри, а й добра воля керівництва СКУ. Необхідно не тільки говорити правильні слова й гасла, а й діяти. Домагатися через українські громади в багатьох країнах світу такої політики тамтешніх урядів стосовно України, якої заслуговує її керівництво. Ставити взаємини між офіційною Україною й країнами вільного світу в залежність від того, як офіційний Київ бореться з корупцією, дбає про права й свободи своїх громадян, захищає свободу преси, зібрань і віровизнань. Бо Янукович нічого не змінюватиме в Україні, доки на нього не почнуть тиснути західні лідери. Йому це не треба. Він захопив владу, награбував мільярди й сидить, задоволений, в своєму Межигір’ї.
На жаль, СКУ в нинішньому вигляді – це вкрай малоефективна організація, яка майже не впливає на українські реалії. І не можна не погодитися зі словами учасниці останнього форуму СКУ у Львові, журналістки Марти Онуфрів, яка написала в «Українській правді»: «СКУ, як діаспорна надбудова, нині стоїть осторонь політичних процесів в Україні, втративши контакти з опозицією. Чи не це підтвердило гасло Світового конгресу українців, запозичене з поезії Лесі Українки: "Contra spem spero!" – "Без надії сподіваюсь!"? Висновок: СКУ демонструє відсутність інтересу до України, ширячи зневіру в реалізацію історичного проекту під назвою "Україна як держава". Тут є про що подумати.

ДОРОГА ДОДОМУ.ПІСЛЯМОВА

Щойно повернулися з поїздки в Україну й відновлюємо цим числом випуск «Нової газети» після короткочасних літніх вакацій. Побачене й почуте в Україні навіює різні думки. З одного бокау, були приємно вражені європейськістю Києва, який дедалі більше нагадує східний Париж. Але, з іншого, нас приголомшили умови проживання в Україні простого люду. Бо ціни на харчі, ліки й товари першої необхідності перевищують нью-йоркські, а платня пересічного українця становить 250-300 доларів. Як виживають в Україні пенсіонери, взагалі незрозуміло. Адже пенсія більшості з них не перевищує 200 доларів, а тільки за помешкання й комунальні послуги необхідно віддати $100.
Мешкали ми в Києві на самому Хрещатику, а тому були свідками протестної акції біля стін Київської мерії. Саме на Хрещатику ось вже другий рік поспіль діє наметове містечко партії «Батьківщина», яка виступає за звільнення Юлії Тимошенко з в’язниці, куди її кинув злочинний режим Януковича. Вразило ставлення до цього містечка з боку пересічних киян. «Придурки», «Робити їм нічого», «Та ця Юлька накрала не менше Януковича» - ось найбільш вживані характеристики протестної акції «Батьківщини».  Вразив і дух тотальної політичної апатії, яким користується режим. Людям абсолютно байдуже, якою буде Україна завтра. Вони дбають про своє, меркантильне, сьогоднішнє й суто матеріальне – гроші, меблі, авта, дачі... З такою психологією Україна далеко не заїде. Апатію українців відчувають і в Москві. Саме тому напередодні Вільнюського саміту, на якому має бути підписано угоду про асоціацію з Євросоюзом та зону вільної торгівлі з ним, Москва розв’язала безпрецедентну торгівельну війну проти України, намагаючись примусити її вступити до так званого Митного союзу, який насправді є початковим етапом відродження СРСР.
У цій тривожній ситуації променем сонця серед мороку виглядало посвячення Патріаршого собору Воскресіння Христового на лівому березі Дніпра, свідками якого ми були. У велетенському натовпі прочан з усієї України намагалися вловити дух народу, з яким він вступає у передвиборчу добу, адже фактично вже з осені в Україні стартує передвиборча президентська кампанія. Більшість цих людей приїхало до Києва із Західної України, а тому в їхніх словах чулася рішучість скинути ненависну владу і встановити в Україні нашу, українську не тільки за назвою, а й за суттю, владу. Але мешканці п’яти західноукраїнських областей не роблять політичної погоди в Україні. Необхідно будити Центр, Південь і Схід України. Але чи вдасться їх розбудити – ось у чому питання.
Об’їздили на туристичному автобусі всю Чернігівщину, відвідавши славнозвісну гетьманську столицю Батурин. Побували в Мистецькому Арсеналі на Печерську. Спутилися в музей жертв Голодомору-геноциду, де гірко плакали, прочитавши в книзі пам’яті Вінницької області на сторінці з назвою батькового села Красненьке з десяток прізвищ «Лабунський». Це наші предки, рід наш, вимордуваний сталінським Голодомором-геноцидом. І всюди згадували добрим словом Віктора Ющенка. Все-таки він розбудовував українську Україну. На відміну від сьогоднішньої влади, яка будує для себе хороми за хоромами, ніби збирається жити вічно на цій землі.
Полишали Україну з пекучим болем, сльозами й несамовитим бажанням залишитися в ній. І подумки обіцяли обов’язково повернутися. Назавжди!

ПАВЛІК МОРОЗОВ З ДРОГОБИЧА

Днями мав нагоду переглянути список 148 зрадників України, які підписали звернення до польського Сейму з підтримкою формулювання Сенату, який назвав Волинську трагедію 1943 року «етнічними чистками з ознаками геноциду». Ці Юди, які всілися під куполом Верховної Ради, розрахувавшись за мандат, який потрібен їм для захисту награбованого, мільйонами вкрадених у народу доларів, виступили проти  власного народу, кращих представників якого вони назвали «різунами».
Уявіть собі членів американського Конгресу, які назвали б своїх солдатів, які билися проти нацизму на фронтах Другої світової війни, «вбивцями й мародерами», що знищували мирне німецьке населення. Такого навіть уявити не можна. А в Україні так звані народні обранці ображають власний народ і після цього продовжують сидіти в депутатських кріслах.
Втім, ці крісла були престижними лишень колись, на зорі нашої незалежності. Нині ж це свідчення приналежності до касти наскрізь скорумпованих, напівбандитських шукачів великих грошей, які прагнуть будь-що заволодіти депутатським мандатом, аби убезпечнити свої неправедно нажиті капітали. Серед цієї зграї  повно малоосвічених бовдурів, які зуміли правдами й неправдами накрасти мільйони й купити жадану індульгенцію у вигляді посвідчення народного депутата. Порядна людина в цю клоаку під назвою «верховна зрада» ніколи не піде.
Вчитуючись у невідомі мені імена зрадників, натрапив раптом на прізвище «Шаблатович». І ледь не знепритомнів. Невже ж це отой Шаблатович, який є сином тутешніх колишніх освітян Лариси й Миколи Шаблатовичів, яких давно знаю й шаную? Це люди із Західної України (з Дрогобиччини), в яких я навіть бував на днях народження. Чесні, порядні колишні вчителі, які тут, в Америці, заробляють собі на життя пересиланням пачок в Україну. Почав вивчати біографію цього народного депутата і, шокований, встановив: так, це їхній син! В його біографії написано, що це молодий український мільйонер, який восени минулого року став народним депутатом від Партії регіонів. Отакої! А ми кажемо Донбас, манкурти, яничари, зрадники... Людина, яка народилася й виросла в Західній Україні, де кожен кущ знає й ненавидить «совіти», в родині українських освітян, які знають, що творилося в роки Другої світової війни на українській землі, раптом виступає проти власного народу, називаючи вояків Української Повстанської Армії «різунами» й підтримуючи польських шовіністів, які подають світові волинську трагедію, як «геноцид, учинений українцями».
Чи знає він, що підписує? Чи усвідомлює, що коїть? Минуть роки, і його ім’я назавжди запишуть у чорну книгу зрадників України, які в окаянні роки  януковичизму за гроші ладні були продати й матір рідну. Важко уявити більше горе, ніж мати такого сина. Він належить до покоління, яке виростало вже в незалежній Україні. І що ж виросло? Покруч, у якого замість душі пачка доларів, потвора, яка йде до бандитів у найми, аби захищати й примножувати свої мільйони, зрадник, який називає тих, хто ціною свого життя забезпечив йому волю України, якою він сьогодні так насолоджується, «різунами».  І найгіркіше, що це не «донбасский парень» без роду й племені, не Павлік Морозов, а наш український хлопець, батьки якого вчили дітей в українських школах, а потім тяжко працювали в Америці, аби заробити для нього гроші на навчання на престижному юридичному факультеті.
Гірко все це писати та усвідомлювати й невимовно боляче. Бо якщо наші діти стають зрадниками, то яке майбутнє чекає нашу упосліджену, вистраждану, тисячі разів зраджену Україну?

ВРАДІЇВСЬКИЙ СИНДРОМ

Останні події в Україні змушують нас забути й про благословенну пору літнього відпочинку, й про щоденні турботи. Бо як можна без гніву й обурення читати повідомлення про жахливі злочини тих, хто повинен, навпаки, ловити злочинців і охороняти громадський порядок. Україна стрімко перетворюється на Задзеркалля, де гарант Конституції, оборонець прав і свобод людей є головним злочинцем, під крилом якого розкошує ціле сонмище продажних суддів, міліційних генералів і ненаситних чиновників. Той, хто бував в Україні, бачив, які хороми за вкрадені в народу гроші понабудовували там начальники численних управлінь і відділів міліції, судді різноманітних рівнів, податківці, есбеушники... Знаю одного колишнього журналіста, який ледь зводив кінці з кінцями, працюючи в одній зі мною редакції. Але пізніше, познайомившись з міліціонерами й суддями, йому вдалося змінити місце праці з редакційного офісу на Верховний суд України. І можливості його, попри скромну офіційну платню, в чарівний спосіб збільшилися в рази. Він зміг раптом збудувати собі палацик, кілька разів поміняти дорогі авта, їздити на дорогі курорти. І це притому, що він – лишень невеличкий чиновничок у тому суді. А уявіть собі, як живуть великі начальники! І це в злиденній Україні, мільйони синів і дочок якої роз’їхалися по світу в пошуках заробітку для своїх родин.
Події у Врадіївці, що на Миколаївщині, та біля Святошинського райвідділу міліції в Києві засвідчили, що людям вже урвався терпець. Зухвалих держиморд у погонах, які б’ють, вбивають, «кришують» і гвалтують тих, хто їх годує, вони терпіти вже не хочуть і не можуть. Так само, як не терпітимуть вони більше й продажних суддів в затишних кабінетиках, які служать не закону й людям, а злочинному режиму. Навіщо, питається, утримувати за народний кошт продажних холуїв у малинових мантіях, які усілися в розкішних кабінетах Конституційного суду України і клепають за командою з Банкової будь-які замовлення Януковича? Все, що він не забажає, вони оголошують конституційним і законним, забуючи при цьому і про честь, і про гідність. Роблять вони це, звісно, не тільки через страх, а й за неабияку платню, численні пільги й привілеї. Якщо звичайний селянин, який від темна до темна десятиріччями тяжко працював у полі, годуючи країну, йдучи на пенсію, отримує від держави 100 доларів на місяць, то колишній продажний суддя Конституційного чи Верховного суду, який все своє нікчемне життя годив владі й прислужував їй, дістане щонайменше 2000 доларів пенсії. Отака в Україні справедливість!
Люди все це бачать і відчувають на собі, а тому, нарешті, прокидаються. Бо їхньою байдужістю й далі користуватимуться всі ці дармоїди, які захопили в Україні владу. А нижчі підпанки, бачучи, як жирують у столиці, й собі крастимуть. І якби ж тільки крали, а то, знахабнівши й відчувши повну безкарність, вбивають і гвалтують. Зупинити їх, дати по руках, викинути з кабінетів і кабінетиків – таке нині завдання в українського народу.
Після літніх відпусток Україна фактично вступить в період передвиборчої президентської кампанії. Вже сьогодні Янукович розставляє на всі місця, від яких залежатиме «правильний» підрахунок голосів, своїх людей. Він хоче ще п’ять років знущатися над Україною. Чи дозволить вона йому це – залежатиме від кожного з нас. Сьогодні стало очевидним, що цей режим не тільки антиукраїнський, він – антилюдяний. І місце йому не в президентських палацах, а на звалищі історії.

ВЕРХОВИНА, КСЕНЯ Й СОЮЗІВКА

У розпалі літо. Сонце припікає, й ми намагаємося сховатися від спеки десь серед лісу, на березі річки чи озера. Літній відпочинок – це запорука здоров’я й наснаги на цілий рік. Це розуміли наші попередники, які, приїхавши до Америки, будували тут не тільки церкви, школи, народні доми, а й відпочинкові оселі. Десятиріччями служили вони нашій громаді й залишилися в пам’яті цілих поколінь як місце, де минули дитинство та юність, де закохувалися, освідчувалися в коханні, справляли весілля. Й везли вже своїх діточок на природу, на літній відпочинок.
У межах Великого Нью-Йорка таких відпочинкових осель було три – Союзівка біля Кергонксону, «Верховина» в Глен Спеї та легендарна «Ксеня» в Гантері. З них діючою, причому не для чужинців, а для нас, українців, залишилася лишень Союзівка. «Верховина» потрапила в приватні руки й, незважаючи на запевнення нових господарів, що вона й далі служитиме українській громаді, практично припинила своє існування в тій іпостасі, в якій її знала й любила українська Америка. «Ксеня» існує й нині. Але відпочивають там не українці й українки, а колишні радянські євреї з Брайтону. В українців же не виявилося ані бажання, ані коштів, щоб і далі утримувати її як центр літнього відпочинку й дозвілля, де лунала б українська музика, звучали б українські слово й пісня. Залишилися лише спогади, як колись у «Ксені» вирували вечори української поезії, музики, гумору. Нині там зовсім інші голоси.
Нині маємо лишень Союзівку. Та й то невідомо,чи вдасться її втримати. Оселя зазнала великих збитків через помилку ремонтників, внаслідок чого в грунт вилилося тонни мазуту й довелося оплачувати всі роботи з очищення забрудненого довкілля. Це страхітливі видатки. А прибутків з кожним роком стає дедалі менше.
12-14 липня на Союзівці відбудеться Сьомий фестиваль українського мистецтва й культури. Його організатори сподіваються через нього бодай трохи поправити фінансовий стан Союзівки. А тому обов’язок кожного з нас кинути все й поїхати на легендарну оселю, де в дні фестивалю буде все і для душі, і для тіла. По-перше, грандіозна мистецька програма за участю відомих і лишень початкуючих артистів. По-друге, не менш грандіозний ярмарок, на якому, немов у Сорочинцях, можна буде купити все, чого тільки не забажає душа. По-третє, це особливий український дух, який можна відчути тільки на Союзівці, куди звідусіль з’їдуться українців й українки, старі й малі, західняки й східняки. Під зоряним небом ви відчуєте себе там, немов у наших Карпатах, й пам’ятатимете ці вечори завжди.
Але найголовніше - внесок кожного з нас допоможе зберегти для громади Союзівку. Бо без неї ми не тільки збідніємо й змаліємо, а й втратимо унікальну оселю, на якій можна відчути себе українською громадою, єдиним цілим на чужині. А це відчуття – багато коштує. Без нього незатишно стає на цьому світі, тривожно й неспокійно.
Кожного літа буваю з родиною в Глен Спеї. І, проїжджаючи повз «Верховину», де виріс наш син, щоразу відчуваю щем і біль. Щем від того, що нам було на цій оселі так добре. А біль, бо оселя ця для української громади Америки виявилася назавжди втраченою. І, аби не повторилося це із Союзівкою, дбаймо про неї, допомагаймо, хто чим може. І 12-14 липня обов’язково їдьмо туди. Аби взятися за руки з такими самими іммігрантами з України, аби відчути дух єднання й продемонструвати всьому світові й самим собі, що ми є, що ми – громада, що ми – українська Америка.

GOD BLESS AMERICA!

Щойно вся Америка, а разом з нею й ми, відсвяткували День Незалежності Сполучених Штатів. Часто це святкування обмежується для більшості з нас спогляданням феєрверків, без усвідомлення, що це за свято і що це за країна, яка прийняла нас і дала можливість тут реалізовуватися. А варто було б замислитися бодай на День Незалежності США.
За цим днем стоять ріки пролитої крові, людські життя, роки безкомпромісної боротьби цілих поколінь американців. Вони розбудовували цю країну з нуля, прибувши з Європи в пошуках релігійної свободи з малими дітьми, каструлями, чайниками й сковородами. І... Біблією, яка була для них найдорожчим скарбом. Тоді на цій землі не було ані міст, ані доріг, ані летовищ. Лише ліси, степи, пустелі... У штаті Орегон, у тамтешньому музеї я бачив на знімках, як піонери прокладали перші дороги в лісових хащах цих місць, як лупали скелю, аби пробити шлях крізь гори. То була не просто тяжка – титанічна праця. І, диво дивне, вони не тільки вижили в тих умовах, а й зуміли розбудувати велику країну, до якої потягнулися мільйони шукачів кращої долі з усього світу.
Ця країна стала форпостом свободи, прихистком для всіх гнаних і скривджених. Вони також приїздили сюди з однією валізою особистих речей і діркою в кишені. Але минали роки, й вони ставали успішними американцями, вливалися в цей багатонаціональний трудящий народ і гордилися своєю приналежністю до нього. Були серед цих гнаних і скривджених і українці. Спочатку шукачі землі і волі, а потім, по Другій світовій війні, мільйони політичних втікачів, які тікали від сталінської чуми. Вже в наші часи сюди, на землю Вашингтона й Лінкольна, приїхали сотні тисяч українців так званої четвертої хвилі. Вони тікали від безпросвітних злиднів, розпачу, тотальної неправди, від держиморд, які захопили в Україні владу й грабують, як хочуть, нещасний український народ. Вони ставали тут попервах прибиральниками й вантажниками. Але мало-помалу вилюднювали й також вливалися в цей великий народ, мріючи про щастя для своїх дітей і онуків.
Америка тривалий час була для людства взірцем справедливої й успішної держави. Але останнім часом щось зламалося в цьому злагодженому механізмі. Днями, ремонтуючи авто, розговорився з індусом-іммігрантом. І він сказав мені страшні слова: «Звідси треба тікати. Ця країна приречена». Чому тікати? Чому приречена? Адже й справді навіть у порівнянні з тими роками, коли ми з дружиною приїхали сюди в 1996 році, жити стало важче, сутужніше. А тривога не полишає нас ані на мить. Якою буде Америка завтра, якою буде в ній доля нашого сина? Відповідей на ці запитання або немає, або вони дуже сумні.
Згадаймо, найбільшим скарбом перших переселенців з Європи була Біблія, а з усіма проблемами вони зверталися в молитві до Господа. Батьки-засновники США розбудовували цю країну на християнських засадах, черпаючи мудрість і правду в Святому Письмі. Чи з того ж самого джерела черпають їх нинішні будівничі Америки? Відповідь очевидна. Мабуть, тому й буксує нині Америка, намагаючись вирватися з лабетів численних негараздів. І звертається при цьому не до Бога, а невідомо до кого, дозволяючи шлюби грішникам-гомосексуалістам і лесбіянкам, продовжуючи старі війни й розв’язуючи нові. А без Бога її справді чекає незавидне майбутнє. Але не будемо в дні всеамериканського свята песимістами. Вірмо в мудрість цього великого народу і його керманичів. Вірмо, що американці згадають, на яких підвалинах зводилася їхня держава, і скажуть у молитві не як пустопорожню скоромовку, а замислившись над сенсом сказаного: «God bless America!»

ДЕНЬ СВЯТОЇ ТРІЙЦІ

Минулої неділі, на день Святої Трійці, побували ми з дружиною в однойменній церкві, що на Брум-стріт у Мангетені. Цю церкву та її пароха отця Тодора Мазура знаємо давно. Як знаємо і те, що йому з допомогою своїх парафіян вдалося встановити в церкві дивовижну атмосферу справжньої християнської любові й братерства. Але те, що нам довелося побачити, почути і, головне, відчути, перевершило всі наші сподівання.
Після Служби Божої отець Тодор запросив усіх на святковий обід та концерт, присвячений святу. Церковна зала, де зазвичай парафія відзначає славні дати, була забита вщерть. Люди прийшли цілими родинами, деякі з дітьми й своїми старенькими батьками. На гостину до парафії завітала співачка з України Ірина Лончина. Після спільної молитви відспівали разом з Іриною гімн України, випили по келику вина й почали обідати. Здавалося б, нічого особливого, так відбувається в багатьох місцях. Але ні, якийсь невловимий дух всезагальної любові та єднання панував над усіма присутніми. Люди були настільки переповнені добром і повагою один до одного, що подумалося: оце і є справжнє християнське співтовариство.
Тут, на чужині, ми часто стикаємося зі злобою, ненавистю, заздрістю. Не один рік провів я в іншому тутешньому співтоваристві. Шукав там любові, добра, поваги, але зустрічався лишень з  одержимим бажанням наживи, підсижуванням, нашіптуванням, ненавистю, чорною заздрістю. Ті люди, які приїхали сюди до Америки нелегально, здавалося, й не були українцями. Одна зовсім ще молода жінка, яку такий самий одержимий наживою «бізнесмен» поставив менеджером, буквально знущалася з таких самих, як вона, українських іммігрантів. Вона, уродженка забитого містечка на Франківщині, уявила себе раптом володаркою світу і впивалася владою, якою вважала, сидячи серед бруду, мишей і тарганів, сміхотворні повноваження, якими наділив її той «король пачок», одержимий шукач великих грошей.
Гроші й віра – це два антиподи. Там, де люблять гроші, не люблять Бога. Бо недаремно ж сказав людям Христос: «Важко багатому увійти в Царство Небесне...» Гонитва за наживою, земним багатством вихолощує душу людини, робить її злобною й ненависною. Така людина часто ненавидить навіть сама себе, бо невпинно шукає новій й нові тисячі й мільйони, неначе житиме на цій землі вічно.
Ми сиділи в церкві Святої Трійці в Нижньому Мангетені й відчували себе вдома. Саме така атмосфера робила наше життя щасливим колись давно-давно в Україні, коли працювали ми в одній редакції серед однодумців і одновірців. І здавалося, що таке більше ніколи не повториться. Що ми полишили не тільки рідну Україну, а й той дух, який тримав нас на цій землі, надавав життю сенс, дарував відчуття щастя. І ось тепер ми точно знаємо, що такий дух можна знайти й тут. Він народжується посеред простих людей, якщо пам’ятають вони, що любов – це основа всіх основ. І тоді хочеться кожному зробити для іншого щось приємне, допомогти, підтримати, обнадіяти.
Ми були просто приголомшені, коли побачили, якою любов’ю й пошаною оточені в церкві Святої Трійці старші люди. Зокрема, подружжя Наді й Олександра Северинів, яке відсвяткувало нещодавно70-річчя подружнього життя. Скільки любові, ніжності, шани було в словах усіх, хто вітав їх з такою визначною датою! І все це бачили і вбирали маленькі діточки, які виростуть на таких прикладах і, віриться, ніколи не знущатимуться над своїми земляками так, як знущалася та менеджерка.
Любімо один одного, допомагаймо, підтримуймо! І тоді безпросвітні будні стануть для кожного з нас святом. Бо життя в любові до ближнього – це і є справжнє щастя.

БАТЬКОВА НАУКА

16 червня в Америці, Канаді та багатьох інших країнах світу відзначатимуть День батька. На жаль, Україна ще не започаткувала такого дня на своїх теренах, а мала б це зробити однією з найперших. Бо роль і місце батька в нашій українській традиції величезна. Батьків поріг, батькова криниця, батькове напучування, батьків наказ, батькове благословення, батькова наука... Все наше життя пов’язане з батьком. Він разом з матір’ю – початок усіх початків.
Пригадую свого батька, який прожив на цій землі більше 90 літ. Тяжка йому випала доля. Юність припала на страхітливий Голодомор, який викосив все їхнє село на Поділлі. Рятуючись від голодної смерті, батько разом з товаришем вирішили тікати через радянсько-турецький кордон світ за очі зі страхітливої тюрми. Але їх затримали й дали по 8 років таборів суворого режиму. А коли закінчувався цей термін, вибухнула Друга світова війна, й батька забрали на фронт «кров’ю искупать свою віну». Він пройшов, пробіг, проповз на пузі ту жахливу війну від Сталінграда до Берліна. І коли його, ветерана-орденоносця, запросили до школи, аби він розповів діткам про «велікую побєду», він сказав їм не пропагандистські кліше, а гіркі слова правди. Про те, що війна – це великий гріх і велике горе, що «побєда» та оплачена горами трупів і ріками крові і що він, рядовий Лабунський, на відміну від своїх фронтових побратимів, вижив тільки тому, що носив біля серця всю війну маленьку Біблію.
Батько став для нас, його дітей, беззаперечним авторитетом, гордістю й дороговказом, опертям і мірилом усіх цінностей. І коли в житті ставало непереливки, ми, його діти, завжди запитували свою совість: «А як би вчинив наш батько?»
Така роль батька й таке ставлення до нього притаманне не тільки нашій родині. Українці здавна вважали батька основою всього, з чого складається життя. Недаремно ж наші славні предки часів Київської України-Руси неодмінно називалися Ігорями Святославовичами, Ярославами Володимировичами, Олегами Романовичами... За ім’ям йшло по-батькові. Як знак поваги до батька, як символ нескінченності роду.
Довелося мені якось писати передмову до книги спогадів відомого в нашій громаді президента кредитівки СУМА в Йонкерсі Володимира Козіцького. Він з малих літ залишився сиротою й з ранніх малечих років запам’ятав мало. Але, коли згадує своє довге й насичене подіями життя, то неодмінно згадує батька, який збивав йому, ще малому-премалому, палицею груші. Першими картинками життя для цього немолодого вже чоловіка на весь відпущений йому Богом вік залишилися батькові вуса й грушки, які батько назбивав своєму синові.
Дивлюся на свого сина й помічаю, як багато він бере від мене, свого батька. Всі науки в школі, всі книжки і фільми нічого не варті в порівнянні з батьківським словом, батьківською життєвою наукою. І як важливо, щоб ми навчили своїх дітей любити Бога й Україну, жити по правді, не гнатися за золотим тільцем, прожити життя так, щоб не було соромно перед дітьми й онуками. Щоб ми навчили їх не бути байдужими, боягузливими, підлими, хитрими, пристосуванцями.
Історія людства знає багато чудових прикладів, коли справу батьків гідно продовжували їхні сини. Вони підхоплювали естафету й несли її далі, передаючи вже своїм дітям. Тут, в Америці, для нас, українців, украй важливо передати своїм дітям нашу віру, мову, пісню, звичай... Аби залишалися вони українцями й українками, аби берегли наші святині так, як берегли їх наші попередники. І надзвичайно важливо, щоб зі старечих рук батьків наші прапори прийняли їхні діти. З Днем батька вас!

ЩЕ РАЗ ПРО НИЦІСТЬ ТА ЗРАДУ

Не перестаю дивуватися глибині людської ницості. Днями вичитав в інтернеті інформацію, яка мене буквально приголомшила. Жило в радянські часи в Україні відоме акторське подружжя Ада Роговцева й Костянтин Степанков. Грали більшовицьких героїв і героїнь, були обласкані владою, мали все регалії народних і вислужених, численні пільги й привілеї. За їхніми прізвищами я завжди вважав їх етнічними росіянами, а виявляється, що це українці, які навмисно, аби бути ближчими до «велікого руского народа», змінили свої «фамілії».  Вона, уродженка містечка Глухів на Сумщині, ніяка не Роговцева, а Роговець, а він ніякий не Степанков, а Волощук, уродженець села Печески на Хмельниччині. Більше, того цей Волощук змінив прізвище ще й для того, аби ніхто не здогадався, що він син репресованого «совітами» священика Петра Волощука, якого радянська влада знищила в нетрях ГУЛАГу. Отакі-то це народні артисти.
Зрада завжди була супутницею українців. Вся наша історія вкрита, немов струпами, прикладами підлих зрад. Починаючи від Батурина й закінчуючи «тушками», які за гроші поперебігали з опозиційних фракцій у Верховній Раді до фракції Партії регіонів. Саме депутати-зрадники уможливили перетворення Верховної Ради на кишенькову контору режиму Януковича. Так само, до речі, як і Конституційний суд. Пам’ятаю, скільки було сподівань, коли тільки-но формували цей вищий судовий орган України. Відомий у США, Україні й нашій громаді американський федеральний суддя Богдан Футей переконував усіх тоді, що Конституційний суд ніколи  не стане слухняним знаряддям в руках виконавчої влади. Але прийшов до влади Янукович - і «непідкупні» судді КС у малинових мантіях перетворилися на жалюгідних бігунків режиму. Вони клепають нині будь-яке рішення, що замовляється Банковою. Причому серед тих зрадників у мантіях є люди, які колись здавалися зразком непідкупності й принциповості.
Зрадники з великої літери, як з’ясувалося, ховаються й під маскою «незалежних і чесних» журналістів. Недавній скандал з телеканалом ТВі засвідчив, що ті, хто розриває на собі сорочку й аж піною сходить, доводячи свою чесність і непідкупність, у ситуації, коли пахне великими грошима, стають звичайнісінькими зрадниками. Причому зрадниками не тільки своїх колег і своєї професії, а й власного сумління. Скандал з рейдерським захопленням ТВі висвітлив, немов рентген, справжнє нутро й «незалежного» журналіста Миколи Княжицького і ще більш «незалежного» Віталія Портнікова, які заради грошей наплювали на всі принципи й чесноти.
Зрадники ходять і тут, між нами. Вони приховують своє нікчемне минуле й видають себе зовсім не за тих, людей, якими є насправді. Знаю одного радянського міліціонера, багатолітнього члена КПРС, який пхається в усі українські громадські організації й видає себе ледь не за бандерівця. Зміниться ситуація – і він знову стане радянським міліціонером з книжечкою члена КПРС в кишені, а поки що надуває щоки й видає себе за відданого продовжувача справи Євгена Коновальця й Степана Бандери.
Біймося зрадників, уміймо розпізнавати сховане за масками їхнє єство. Бо саме від зрадників найбільше потерпала й потерпатиме українська справа. Адже зрадник заради тридцяти срібняків може зрадити не тільки справу, ідею, Батьківщину, батька, друзів, а навіть самого Бога.

ТОЛОКА НА ЧУЖИНІ

У нинішні вихідні українська громада Великого Нью-Йорка проводитиме традиційний весняний фестиваль. Цього року над ним нависла неабияка загроза. І тільки рішучий голос громадських активістів на захист фестивалю врятував його від загибелі. Допустити цього аж ніяк не можна, бо так може загинути все, що, власне, й робить нас громадою. А тому треба битися буквально за все, що є надбанням громади, – за церкви, школи, кредитівки, музеї, засоби масової  інформації, мистецькі колективи... Усе це великий скарб, який дожив до наших днів завдяки зусиллям наших славних попередників, і наше завдання берегти його, як зіницю ока, й далі, аби передати нашим дітям і онукам, щоб і далі жила та діяла на землі Вашингтона українська Америка.
В нинішніх непростих економічних умовах організоване громадське життя стикається з великими фінансовими труднощами. Саме через це закрилася недавно єдина в українській Філадельфії газета «Америка». Не вірю, що її не можна було врятувати. Адже у Філадельфії мешкає потужна українська громада, яка має багату кредитівку, успішних бізнесменів, зрештою, десятки тисяч українців, посильна допомога кожного з яких могла б врятувати газету від загибелі. Цього не сталося через брак активності, нестачу співпереживання за все, що називається містким словом «громада». На жаль, навіть серед наших провідників є багато байдужих, для яких загибель якоїсь там газети не є трагедією. Вони живуть сьогоднішнім днем, використовуючи громаду виключно у власних меркантильних інтересах. Знаю одного такого діяча, який при слові «громада» кривиться й каже: «Мені до неї байдуже».
Часто структурні одиниці нашої громади не можуть дати собі ради, бо давно втратили контакт з громадою, вони перетворилися на замкнену контору, яка довгі роки працювала тільки сама на себе, лише називаючи себе українською громадською установою. Отож, коли їй стане сутужно, на допомогу ніхто не прийде. Нам треба всім миром, громадою долати труднощі, допомагаючи тим, хто втрапив у біду. Для цього потрібно більше збиратися разом, більше спілкуватися, більше співпереживати. Мабуть, було б надзвичайно корисним, аби наші кредитівки час від часу організовували зустрічі зі священиками, директорами суботніх шкіл, редакторами газет... На таких зустрічах можна було б спільно обговорювати проблеми громади, виробляти плани допомоги тим чи іншим установам, які опинилися на межі краху, й всім разом рятувати їх.
Колись в Україні була чудова традиція – всією громадою допомагати тому, хто вирішив звести собі житло. Така спільна праця всіх для однієї родини називалася толокою. Тут, на чужині, ми також могли б об’єднуватися на такі толоки, аби спільно розв’язати якусь проблему, комусь спільно допомогти, врятувати для громади той чи інший проект. Для цього потрібна тільки спільна воля і бажання. Разом ж бо можна все здолати.
На нинішній український  фестиваль потрібно було виліпити 20 тисяч вареників. І коли стало питання «бути чи не бути фестивалю», притьмом знайшлися люди, які заявили, що готові допомагати в усьому, аби тільки фестиваль жив. І прийшли ці люди на ліплення вареників і допомогли тим, хто робив цю справу раніше. І так можна в усьому. Тільки кинути клич, зібрати людей, обмізкувати проблему і розв’язати її. Бо немає труднощів, які не можна подолати, є байдужі люди, які цього робити не хочуть. Пам’ятаймо девіз ще стародавніх еллінів: в єдності – наша сила. І діймо згідно з ним!

КОЛИ В ДУШАХ ОСЕЛЯЮТЬСЯ ЛЕГІОНИ БІСІВ


У Бостоні двоє негідників підклали саморобні бомби, аби вбити й покалічити невинних людей. Зовні вони схожі на нас з вами, а всередині них сидить і змушує творити зло легіон бісів. Вони приходять у порожні душі, бо в душі, заповнені вірою й благодаттю Божою, вони зайти не можуть.

Злі справи, втім, - це не тільки тероризм, коли ллється людська кров і гинуть маленькі дітки. Це й пограбування власного народу під приводом приходу капіталізму, це й продажність заради солодкого життя, це й зрада власного сумління за тридцять юдиних срібняків...

Ми часто навіть на замислюємося, які страхітливі потвори, в душах яких творить зло легіон бісів, живуть поруч з нами. Цей легіон колись гнав їх у добу, коли кращих синів і дочок України кидали в застінки тільки за те, що вони любили свою Вітчизну, на здобуття фальшивих титулів і звань кандидатів і докторів комуністичних наук, а потім, коли та страхітлива імперія розлетілася на друзки, погнав на інший бік земної кулі шукати солодке життя. Але вже під іншою личиною, під новою маскою, за якою ледь-ледь приховувалася все та ж підлість і ницість. Вони зрадять так само й Америку, як зрадили свій улюблений СРСР, бо зраджувати й пристосовуватися – це їхня сутність...

Підлість і жадоба до грошей – близнюки. Отой самий легіон бісів не дає одержимій жадобою до грошей людині спокою й змушує проживати життя в пошуках нових і нових мільйонів. При цьому він робить цих нещасних заручниками жадоби. Вони вже не можуть зупинитися і в усьому бачать тільки зиск. Знаю одну історію, яка неначе рентген, фіксує морок душ цих людей. Одного разу бідний-пребідний кум звернувся до багатої-пребагатої куми, аби позичила грошей. Бідолаха не мав авта й хотів купити його, бо без нього в Америці і ні туди, і ні сюди. Кума позичила йому гроші, а коли кум по крихтах назбирав, аби віддати борг, і радісний приніс гроші тій кумі, вона зробила здивовані очі й вимовила: «А проценти?» Кум не знав що відповісти, похнюпив голову й пообіцяв віддати й «проценти». Але з тих пір кума для нього вмерла, він зрозумів, що ніколи не була вона людиною, бо душу її давно й надовго окупував легіон бісів...

Минулої суботи матері-іммігрантки молилися в церкві Святого Юра в Нью-Йорку. За Україну, Америку, світ без війни й насилля, але головно – за діточок своїх. Й були серед них ті, які полишили своїх синів і дочок ще маленькими й пвіт за очі за доларами. Ті дітки виростали без материнської ласки, засинали без колискової, плакали ночами в подушки, захлинаючись риданнями й просячи Бога, аби їхні матусі повернулися додому. Але вони не повернулися. Знаю конкретних мам, які прожили так в Америці десятиріччя. А там, в Україні, в них росли й виростали діти...

Колись відразу по прибутті до Америки, ми оселилися в нью-йоркському Бронксі. Після київських каштанів і бузку нас оточили пустка й запустіння, де жили пуерто-ріканці. Там було брудно й гамірно, а довкола будинків з брунатної цегли хтось попротягував колючий дріт. І так стало сумно на душі, що захотілося нам піти до церкви й помолитися. Але в пуерто-ріканській церкві було так само сумно й порожньо, як і на вулицях Бронкса. І тоді ми поїхали до українського села в Кетскільських горах і знайшли там маленьку дерев’яну українську церкву. І відчули в ній дух Божий, і помолилися в ній. І сталося диво! Бог торкнувся наших душ і поселив в них легкість, радість і надію. Ми відчули це майже фізично. І з тих пір точно знаємо, що легіон бісів не знайде місця в людській душі, якщо живе в ній віра.

Валентин Лабунський – головний редактор «Нової газети»