|
Чесно кажучи, цього разу не хотілося їхати до Гантера. Щоб не примножувати свої втрати – хату, яку ми винаймали там у художників Галини й Богдана Титлів і торік, і позаторік, виставлено на продаж. Пані Галина відійшла у засвіти кілька років тому й ще свіжою стоїть у пам’яті її сповідь під тутешніми тихими зорями про своє виболене життя й про те, як треба його любити. Усе повторювалося: так було з глен-спейською «Верховиною», де ми завжди знаходили літній затишок, - її також продали, так сталося й з усіма тими хатами, які ми потому «рентували» на «Озерянах». Отож, не хотілося множити суму втрат, викреслюючи ще одну «точку» на українській мапі світу. Але літо в Нью-Йорку нестерпно спекотне. Так, очевидно, мало статися - у старому записнику знайшовся телефон зовсім незнайомої нам особи - лікарки-психіатра, доктора Христини Дурбак, гантерівську хату якої ми колись, вперше приїхавши сюди «на екскурсію», облюбували. Дерев’яна, добротна світлиця, що стоїть на горі, трохи вище від української церкви, немов переміщеної Божою силою з наших Карпат. Власне, це хата її батьків. Багато років, як тут вже ніхто не живе – мама відійшла у засвіти одинадцять років тому. Але таке враження, що просто відлучилася кудись ненадовго, забувши зачинити двері. Пані Христя, яка тепер активно працює в Організації Об’єднаних Націй і буває в Гантері нечасто, все одно так само, як і раніше, садить щовесни біля хати квіти, косить траву, витирає порохи й дбає, щоб затишно було ластівці, яка щороку, вже багато літ поспіль, мостить під дахом гніздо. Спостерігаючи за цими її клопотами краєм ока, мимохіть подумалося, що багато хто з дітей-внуків дуже швидко забуває й дорогу до батьківсько-дідівських могил (особливо боляче це бачити в Поминальну неділю на цвинтарі в Бавнд-Бруку), не кажучи вже про турботу за материнською хатою-пусткою чи «зовсім не сучасною» картиною з наївним карпатським краєвидом, придбаною колись батьками, можливо, на останні тяжко зароблені гроші.
Про це ми говорили з Софійкою Геврик, оглядаючи мистецьку виставку в «Гражді», якою вона з великою любов’ю опікується вже багато років. Підводячи нас то до одного полотна із звучним іменем, то до іншого, розповідала цілі драматичні історії про те, як діти-внуки, одружившись, розбагатівши, йдуть в американський світ і, очищаючи батьківську хату від різного непотрібного «хламу», нерідко викидають або віддають за безцінь сімейні реліквії або й просто шедеври. «Напишіть, якщо можна, - попросила вона, - щоб той, хто має батьківський спадок у вигляді мистецьких картин, але не знає справжньої його вартісності, звертався до нас, до Українського культурного центру в Гантері, де є добрі експерти й щирі шанувальники... Якщо це справді вартісні твори, ми дамо їм друге життя, ми збережемо їх для історії, для наступних поколінь українських американців...»
Українська історія в Гантері скрізь. І насамперед – у долях людей, які стали частиною цього краю. Саме «краю», бо український Гантер – це не одне, а шість сіл і містечок, що тісно прилягають одне до одного.
«Ви з Мартою Скорупською вже познайомилися?» - запитали нас знаючі ті місця люди, як тільки-но ми повернулися до Нью-Йорка. Марта Скорупська – велика інтелектуалка, живе тепер у Гантері біля озера Коніфер, яке всі українці називають «Інжінірським», бо довкола нього першими почали будувати свої відпочинкові будинки українські інженери. До історії вона має найпряміший стосунок - перекладає багатотомну «Історію України» Михайла Грушевського англійською мовою. Але й сама є частиною великої української історії . Ми зрозуміли це, як тільки почули з її вуст: «Коли ми зустрічалися з Василем Стусом...» або «Коли ми розмовляли в Києві з Бажаном...», або «Коли ми з Юрієм Шевельовим редагували «Сучасність»...» Ми мали нагоду зустрічатися з нею лише раз, на одній приємній вечері, одній з тих, які додають гантерському образу особливого характеру й колориту, але та «коротка розмова» затягнулася майже до третьої години ранку.
«А у Вижницького були?» Були. На будинку покійного художника Ярослава Вижницького, що стоїть на самому «гантерському Хрещатику», над яким майорять два державні прапори – американський і український, й де живе тепер його син Юрко, колись, напевне, прикріплять меморіальну табличку, на якій великими літерами напишуть: «У цьому гостинному домі бували Едвард Козак, Яків Гніздовський, Євген Маланюк, Мирослав Скорик...» Хоча потрібно буде не дошку, а цілу меморіальну стіну. Син Юрко родинної традиції не зрадив - тепер «у Вижницького» зупиняються переважно музиканти й артисти з усього світу, які беруть участь у концертах камерної музики в «Гражді».
«А в Юрка Тарнавського гостювали?» Не лише гостювали, а й мали нагоду і насолоду слухати його іспанські «канте». В авторському виконанні. Й перед нами постав Юрій Тарнавський, якого досі ми ніколи не знали. Виявляється він, відомий український поет-модерніст, блискуче знає іспанську мову й не тільки перекладає Лорку, а й співає іспанські народні пісні.
Гантер – це не лише історія, а й суцільні сюжети для кіносценаріїв.
- Знайомтеся, це ваші сусіди, - представила нам Каріна Тарнавська, дружина Юрія Тарнавського, маючи на увазі наше тимчасове, щойно винайняте житло.
- Казанова, - протягнув руку солідний чоловік, з обличчя якого можна малювати середньовічні фрески. Й, напевне, передбачаючи подальшу реакцію, відразу ж уточнив: «Хосе. Хосе Казанова...». Правда, з його вуст це прозвучало так, як і має бути в оригіналі: «Кассанова». Пізніше, коли ми познайомимося ближче, він розповість, що в молоді роки перекладав для українського часопису «Сучасність». Після першої ж публікації, надрукованої, звісно, під реальним прізвищем «Хосе Казанова», до редакції надійшов гнівний лист від священика з Італії з таким же прізвищем. Обуренню отця не було меж - мовляв, хто набрався такого зухвальства використовувати його прізвище як псевдо! «Певне, що я мусив підтвердити, що моє ім’я справжнє, але, надалі можу друкуватися й під більш українським іменем, наприклад, Йосиф Новодвірський або Йосип Новохатько... Бо в перекладі з іспанської, «каса» - це хата...» Хосе усміхається так щиро й розповідає так емоційно, по-іспанськи, з м’яким, майже полтавським, «ль» й співучим «р-р», що відразу ж починаєш розуміти, чому в нього закоханий увесь український Гантер.
А історія їхнього кохання з українською дівчиною Марійкою Кознарською, яку в українській Америці всі знаюсь як Іку Кознарську-Казанову (вона багато років працювала журналісткою газети Ukrainian Weekly) - це просто тема для нового поетичного кіно. І нехай хтось спробує заперечити, що поетичне кіно – це метафора, вигадана романтиками, в реальності його не існує. Сміливості не вистачило, щоб з першого знайомства залазити людям у душу, але це мало б бути велике кохання. Уявіть собі двоє юних осіб-студентів на руїнах післявоєнної Європи. Вона – українка, він – іспанець. В Інсбруку вона студіює німецьку філологію, він – теологію й збирається стати священиком. Єдина мова, якою вони розуміють один одного - німецька. І ще - мова серця, яка, зрештою, перемагає. Він відмовляється від священицької дороги, але не від теології й вирішує їхати до Америки. Потім, коли в Америці, у Нью-Джерзі, народиться їхній син, вони назвуть його українським ім’ям Олекса, й коли вибиратимуть, якою мовою дитині починати спілкуватися зі світом, то оберуть українську. «Ми вирішили, що іспанська нам вибачить – на світі нею розмовляють мільйони людей, то нехай у світі буде однією україномовною людиною більше... До чотирилітнього віку Олекса не розумів ніякої іншої мови, крім української...» - каже Хосе. Вже перед самим від’їздом до Нью-Йорка ми мали нагоду познайомитися з Олексою - він саме повернувся зі Швейцарії, де пробував підкорити альпійську вершину, одну з тих, що здолала колись його мама, коли їй було 18 років. Молодий, симпатичний хлопець, дизайнер, він працює тепер у Нью-Йорку над створенням власного бренду. Так що запам’ятайте його ім’я – на своїй фейс-сторінці він так і пише: «Olexa Casanova». Що ж до його батьків, то Іка Кознарська-Казанова не так давно завершила свою професійну кар’єру, залишивши яскраве ім’я в українській журналістиці Америки, а Хосе Казанова – нині професор теології Джорджтаунського університету.
«А сад скульптур Наталки Погребинської бачили? Ви знаєте, вона була вхожою в товариство Енді Варгола...» На жаль, не бачили. Ми ще багато чого й кого в Гантері не встигли побачити.
Гантер з першого погляду справді здається маленьким. «Що там дивитися?!» - знизали плечима одні наші знайомі-успішні люди, які доробилися до власного будинку, мерседесів, луї-вітонів й яким ми пробували передати гантерівські чари. Ну, потічки, ну, гори, ну, дерев’яні хатки – є, мовляв, і гори вищі, і ріки бурхливіші, й вілли розкішніші... Ми не стали їх ні в чому переконувати, бо Гантер справді або причаровує й зачаровує і тоді бере тебе назавжди у свої обійми, або не підпускає до своїх чарів і близько.
Якби новітній Параджанов захотів знімати «Тіні забутих предків-2», то він мав би приїхати в Гантер, щоб побачити українську католицьку церкву Святого Івана Хрестителя й помолитися в ній. Путівники пишуть про неї доволі точно: «Церква без цвяхів», «один із самоцвітів у короні Кетскільських гір», «окраса українських Карпат», що в Гантері на дорозі 23-А, за шість миль на схід від Гантерської гори, у штаті Нью-Йорк... Побудовано церкву в 1962 році завдяки меценатам, майстрам, митцям, робітникам і багатьом відданим добродіям. Це воістину надзвичайний храм. Споруджений у стилі карпатських дерев'яних церков, на високому пагорбі, з величезною майтерністю та любов’ю, він ось уже півстоліття привертає увагу, захоплює й чарує не лише тутешніх українців, а й усіх подорожуючих. Своєю унікальною архітектурою й інтер’єром –іконами, іконостасом і різьбленою дерев'яною лампадою-павуком... Різьблений іконостас та низку інших деталей виготовив відомий скульптор Михайло Черешньовський. Ікони на іконостасі - відомий іконописець Петро Холодний-молодший.
Землю під забудову подарував лікар-хірург Іван Макаревич й пізніше, розповідають старожили, замість брати платню від пацієнтів за свої медичні послуги він просив їх... відпрацювати на будові церкви. А його мати та дружина готували обіди для будівельників. Художню модель церкви створив скульптор Ярослав Паладій на основі ескізу молодого архітектора Тита Геврика. Інженерний план виготовив Іван Жуковський. Свій внесок вважав за обов’язок зробити кожен: жінки ліпили вареники, пекли маківники на продаж, дохід з яких йшов на будову, чоловіки, працюючи в містах, в суботу-неділю проводили час на риштованнях майбутньої диво-церкви...
...Уже прощаючись з Гантером, ми спустилися автом зі своєї гори, на якій стоїть хата й де нам так було затишно, в долину, до Ukraine Road. І раптом в туманному надвечір’ї побачили одиноку маленьку постать, що йшла тією вулицею. Наблизившись, впізнали пані Олю Кобзяр - ту саму легендарну жінку, яка «вдихнула українське життя» в цей американський окраєць землі: в 1950 році разом з чоловіком Влодком й дітьми, втікаючи від великого міста й рятуючись від нестерпної ностальгії, оселившись тут, вони відкрили мотель «Ксеня» й пригорнули до себе сотні своїх земляків-українців.
Зіпершись на костур, вона привітно нам помахала рукою. Настоятель храму, отець Іван казав, що вона виходить зі своєї домівки кожного вечора, аби пройтися цією дорогою, незалежно від погоди. Кожного вечора, ось уже 97 років. Нехай же благословить її й цю Українську дорогу Господь! Аби життя її було довге-предовге, а дорога ця ніколи не закінчувалася ...
Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський
Нью-Йорк – Гантер - Нью-Йорк
|
