|
Український Бавнд-Брук не лише забирає з собою таємниці у вічність, а й оприлюднює їх. Минулої весни, в поминальну неділю, зайшовши до бібліотеки Консисторії Української православної церкви в США, помітила цілий стелаж видань, які пропонувалося купити всього по долару за книгу. Вибравши мемуари Євгена Чикаленка, «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича, спіткнулася об спогади Віктора Кравченка 1948 року видання... Згадалося, як Петро Борисів, голова об’єднання українців, що працюють в голівудській індустрії, в ющенківські часи розповідав, що в Голівуді незабаром зніматимуть фільм про український Голодомор. Для Петра Борисіва ця тема мала особистісне звучання, бо той страхітливий сталінський молох викосив увесь його харківський рід. Зніматимуть фільм, розповів тоді він майже пошепки, за спогадами Віктора Кравченка. Й, зрозумівши, що я не знаю, про кого йдеться, присоромив: «Як, ти не знаєш, хто такий Віктор Кравченко?!» У відповідь я промимрила щось на кшталт, що багато чого не знаю, тим паче, якщо йдеться про Голівуд...
Хто такий Віктор Кравченко?
«Американець, напевне, того не міг би зрозуміти, що для підданого тоталітарного режиму немає злочину страшнішого - і щодо своїх ускладнень, і щодо своїх наслідків - як оцей мій. Це був найбільший акт відступництва від земного бога, знак Каїна на чолі... Причин для такого вчинку зверхи не видно. Їх треба шукати глибоко всередині, в осередку істоти людини...» - так розмірковував радянський
урядовець, без п’яти хвилин глава торгівельної місії СРСР у США, коли 2 квітня 1944 року о 3-й годині ранку швидкий потяг з Вашингтону в’їздив на залізничну станцію в Нью-Йорку.
А наступного дня всі американські газети, включно з New York Times, вийдуть із сенсаційною новиною на першій сторінці: «Радянський урядовець вирішив залишитись на Заході!»
«Радянський урядовець» - це Віктор Андрійович Кравченко, радянський компартійний діяч і високопосадовець. Народився він 11 жовтня 1905 року в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Металург за освітою. Член ВКП(б) з 1929 року. Працював на керівних посадах у Донбасі, Сибіру, Москві, в тому числі головою департаменту Раднаркому. Приятель Леоніда Брежнєва, навчався разом з ним у Дніпродзержинському металургійному інституті. Під час Другої світової війни – капітан Червоної армії. Наприкінці 1940-х років – член закупівельної комісії СРСР у Вашингтоні. 4 квітня 1944 року не з'явився на службу, деякий час переховувався від радянських спецслужб, а потім попросив політичного притулку в США, за що був оголошений у СРСР «ізмєнніком родіни». Жив під псевдонімом. Став відомим у світі після публікації своїх мемуарів «I Chose Freedom» («Я вибрав волю»), перекладених 22 мовами. Книга відразу ж стала бестселлером, у ній йшлося про злочини сталінського режиму, зокрема про Голодомор-геноцид 1932-1933 років, систему ГУЛАГу, співпрацю Сталіна з Гітлером...
Американський посол в СРСР Джозеф Дейвис звернувся до президента Франкліна Рузвельта з персональним проханням Сталіна негайно видати Кравченка й повернути його назад до СРСР. Американська офіційна влада майже була готова це зробити, але втрутилася... комуністична партія Франції.
Французька комуністична газета Les Lettres Franсaises звинуватила Кравченка в оббріхуванні Сталіна й радянської влади, й він подав на цю газету позов до суду про наклеп. Судовий процес у Парижі тривав два місяці (від 24 січня до 22 березня 1949 року) й був названий «процесом століття».
«ПРОЦЕС СТОЛІТТЯ»
«Народ моєї країни знаходиться в кігтях поліційної держави. Він не в змозі переказати світові своїх поглядів, своїх надій, своєї розпачі. Маючи нагоду говорити замість них, я допомагаю в малій мірі остерегти світ перед самодурством – виявити перед світом правдиве лице кремлівської диктатури...», - заявив Віктор Кравченко на судовому процесі в Парижі. На ньому давали свідчення сотні свідків: з боку позивача виступали колишні в’язні ГУЛАГу, що вижили у радянських концтаборах, зокрема Маргарет Бубер-Нейман, вдова Гайнса Неймана, що утримувався в концтаборі в СРСР і був виданий радянськими комуністами гестапо, яке направило його до концтабору Равенсбрюк, льотчик легендарної ескадрильї «Нормандія-Неман» Андре Моне...
З радянського боку привезли до Парижу як свідків генерального прокурора СРСР Руденка, колишнього секретаря Дніпропетровського обкому партії й колишню дружину «ізмєнніка родіни»...
На тому антисталінському процесі вперше на весь світ пролунала правда про Голодомор в Україні - Віктор Кравченко навів слова секретаря Дніпропетровського обкому партії Михайла Хатаєвича, який сказав йому в 1933 році: «Жнива 1933-го були випробуванням нашої сили та їхнього терпіння. Потрібен був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але колгоспна система тепер залишиться назавжди. Ми виграли цю війну...»
Паризький процес Віктора Кравченка став першою міжнародною трибуною, з якої на всю планету пролунала правда про український Голодомор. Причому це була правда з перших уст, тому що Віктор Кравченко як член ВКП(б) також був посланий партією більшовиків на село проводити колективізацію.
«Першою дивідендою колективізації була смерть (тут і скрізь в цитуваннях зберігається орфографія й стилістика автора - К.К.). Хоч ані слова не писали в часописах про голод, що шалів в полудневій Росії й Середній Азії, всі знали, але називали це «проти-совєтськими поголосками», хоч знали, що це тверді факти. – пише Кравченко в книзі «Я вибрав волю». - У Дніпропетровську було повно вмираючих з голоду селян. А тому, що голод цей зійшовся з тріюмфальним закінченням першої п’ятирічки за чотири роки, преса захлистувалася, виставляючи істерично «наші досягнення». Але голосна пропаганда не могла задушити стогону сотень, тисяч умираючих з голоду...»
Ось як згадує колишній більшовик Віктор Кравченко, як їх з товаришем по партії відрядили «допомагати проводили колективізацію» в селах Катеринославщини: «Під вечір прибули ми до великого села Петрово. Скрізь мертва тиша. «Поїли всіх собак, тому так тихо, - пояснює селянин, що вів нас до політичного відділу. – А люди не ходять, бо не мають уже сили»... По побаченні з начальником політичного відділу нас завели до хати на нічліг. Блимав каганець. Господиня – молода селянка з рисами лиця, немов маска живучої смерти. У кутку на вузькім тапчані лежало двоє дітей, так тихо, немов неживі. Тільки очі зраджували, що в їхніх тілах ще є дух.
- А де ваш муж? - питаю.
- Не знаю, був арештований, мабуть, кудись заслали, як і мого батька і мого брата. А нас лишили тут умирати з голоду... Ми вже поїли все, що попало під руки: собак, котів, мишей... І кору з дерева ми вже з’їли, і кінський гній з’їли...
Пішли ми в село. І знову нас вдарила гробова тиша. Підійшли до майдану, що служив колись, очевидно, для торгу. На землі лежали трупи: чоловіки, жінки й діти, прикриті тоненькою версткою гнійної соломи. Начислив я їх сімнадцять. Над’їхав віз і на нього зачали скидати трупи, як дрова...»
Після таких оприлюднень на «ізмєнніка родіни» Кравченка були спущені всі «пригодовані пси» світової комуністичної преси. Англійські комуністи називали свідчення В.Кравченка «брудним наклепом на СРСР». У французькій комуністичній пресі з’явилася стаття, підписана псевдонімом, про те, що «Кравченко – це несусвітній п’яниця, який втік на Захід й там переховується, тому що програв у карти велику суму державних грошей». Газета американських комуністів Daily Worker вийшла із заголовком-«шапкою»: «Справа одного дезертира: Гітлер кличе своїх останніх запасних!»
На самому ж процесі почався справжній канкан сталінських маріонеток: проти «радянського зрадника» свідчили видатний фізик Фредерік Жоліо-Кюрі, архієпископ Кентерберійський Х.Джонсон, популярний журналіст П.Деке... Більше всіх обурювався письменник Жан-Поль-Сартр, який у відповідь на звинувачення Кравченком сталінізму істерично вигукнув у залі: «Нехай живе великий Сталін! Комунізм – така штука, що заради нього варто пройти через пекло!»
Але незважаючи на гучні імена, які або через недолугість, або за великі гроші прославляли Сталіна та його лад, ідеологічну баталію на «процесі століття» Віктор Кравченко виграв, йому навіть виплатили символічну компенсацію, але його приватне життя стало нестерпним. Насамперед постраждала численна рідня, яка залишилася в СРСР: тридцять (!) його далеких і близьких рідних, серед яких батько й мати, було заарештовано, вбито або ув’язнено в концтаборах ГУЛАГу.
У США ж МГБ (так тоді називалося КГБ) приставило до Кравченка цілодобових «топтунів» - так називали агентів, які вели стеження.
«Совєтській розвідці в Нью-Йорку не було трудно відшукати місце мого перебування. Кілька разів міняв я місце свого побуту й свої псевдоніми. Бувало, що вже себе потішав, що їх висмикнувся, але незадовго знову бачив тих самих людей навпроти свого тимчасового помешкання. І знову треба було злітати в долину, замовляти таксівку, втікати сперед очей своїх невідступних «тілоохоронців»... Щоб відірватися бодай на годину від цієї розриваючої нерви уваги, я прийняв запрошення одних моїх товаришів з одного середньо-західного міста прибути до них на відпочинок... Мої приятелі були не з полохливих – господар лягав щовечора з сокирою під подушкою – одинокою зброєю, яка була в хаті... Жив я тоді з почуттям, що я знову в СРСР, а не у вільних Сполучених Штатах...»
«SeArching for Tato»
Була у Віктора Кравченка ще одна таємниця. Працюючи над книгою, він познайомився із Синтією Кузер, «бунтарською донькою капіталізму», «роковою жінкою», як називали її світські хронікери. Вродлива, інтелігента, безтурботна наслідниця мільйонних маєтків, вона виросла в одному із замків Північного Нью-Джерзі, розмовляла 8 іноземними мовами й легко зачаровувала найстатніших і найвпливовіших чоловіків світу. Серед її коханців були відомий гангстер Чарльз Лучіано, знаменитий іспанський матадор Маталет, всемогутній глава General Motors Альфред Слоан... Але вона вибрала колишнього радянського урядовця, який ледь-ледь розмовляв по-англійськи й ім’я якого майже рік не сходило з перших шпальт світової преси. Почуття, яке спалахнуло між Синтією й Віктором, було настільки шаленим, що незабаром у них народилося двоє позашлюбних синів - Ентоні й Ендрю.
Перечитавши сповідь Віктора Кравченка, мені захотілося знайти когось із його американської родини. Синтії й Ентоні вже немає на цьому світі, а от молодший син Ендрю живе й досі в Каліфорнії, в Західному Беверлі-гіллс, та багато часу прводить на своєму родовому ранчо в Аризоні.
-Ми були дітьми без батька й носили прізвище Ерл,- згадує Ендрю Кравченко. – У ранні 1950-ті, пам’ятаю, прогулюючись верхи на конях на нашому ранчо в Аризоні, ми з братом, часто вдивлялись в одну й ту саму вершину - нам, малим, тоді здавалося, що одного дня саме з-за неї має з’явитися наш Daddy. «Хто наш Daddy?» - не раз і не два запитували ми маму, але всі її відповіді заплутували нас ще більше.
Найбільшою радістю було, коли раз на рік до маєтку Ерлів під’їздили місцеві ковбої й відвозили хлопців з мамою, нянькою, собакою й багатьма валізами за 27 кілометрів до залізничної станції, з якої потяг прямував до Нью-Йорка. «Це був щасливий, але дуже утаємничений час, - згадує Ендрю. - Зупинялися ми в готелі St. Regis. Ми любили, коли няня одягала нас, садовила в лімузин й ми їхали до Центрального парку, де на нас чекав чоловік, називати якого мама просила нас невідомим і загадковим словом «tаtо». Ми не знали й не задавалися тим, що воно означає, сприймали це як чужоземне ім’я, таке саме як Джордж чи Пітер. Пригадую, висівши з лімузина, ми з усіх сил наввипередки бігли до «tato» й він стискав нас у широких своїх обіймах. Ми знали, що він «друг сім’ї» й любили його, як доброго приятеля нашої родини. Іноді «tato» брав нас до Нью-Гемпшира, де він винаймав літній будиночок на острівці посеред озера, варив нам дивний червоний суп, який він називав словом «borshch», і пік для нас яблучні пироги. Чомусь найбільше запам’яталося, як ми сиділи на кухні, пили компот і «tato» зі своїм дуже смішним акцентом розповідав нам різні веселі й страшні історії, і ми сміялися так голосно, як, можливо, ніколи більше в житті...
Минуть роки, й Ендрю Кравченко надрукує в газеті Los Angeles Times свій спогад про ті часи під заголовком «Searching for tato»…
ВБИВСТВО НА 66-Й ВУЛИЦІ
Правду ж Ендрю й Ентоні Ерли дізнаються лише в 1966 році, коли в мангетенському помешканні на 66-й вулиці пролунає постріл, і його відлуння почує вся планета.
«Та смерть породила велику «чорну діру» в моєму житті... Захотілося дізнатися правду, всю правду...» - скаже Едрю Ерл, а дізнавшись, поміняє своє прізвище на батьківське, стане Ендрю Кравченком й багато років добиватиметься від ФБР розсекречення «справи Віктора Кравченка»...
1966 року 61-літній «радянський залишенець» Віктор Кравченко загинув за підозрілих обставин у своєму нью-йоркському помешканні в Мангетені. Офіційно його смерть була оголошена самогубством. Пояснювалися навіть мотиви: мовляв, розчарувавшись й не знайшовши місця в американському світі, отримавши шалені гонорари за свої книги, він вирішив вкласти ті гроші в срібнодобувні рудники у Болівії та Перу, але прогорів й йому нічого не залишалося, як пустити собі кулю в скроню, що він і зробив.
Однак офіційній версії повірили не всі. Письменник Гаррі Керн, який пізніше написав книгу «Kravchеnko’s case», доводив, що це справа рук КГБ. Велику зацікавленість самогубством Кравченка виявив і президент США Ліндон Джонсон, вимагаючи від ФБР провести якнайретельніше розслідування. Не так давно розсекречені архіви ФБР свідчать, що розслідування справді проводилося надзвичайно прискіпливо, але знайти сліди КГБ так і не вдалося. Та наймогутніша спецслужба світу вміла ховати кінці у воду.
Коли в 1946 році Віктор Кравченко оголосив про своє неповернення й бажання «скинути нарешті з себе гамівну сорочку тоталітаризму», в американській комуністичній газетці Daily Worker з’явилася стаття, автор якої на псевдо Старобін писав, що «зрадники, починаючи Троцьким і закінчуючи таким «ніщо», як Кравченко, ошукують багатьох людей, але тільки на певний час, бо чутлива й мстлива рука поступово їх ловить і врешті-решт усуває...» Віктор Кравченко тоді спрогнозував: «Це означає, що коли не замовкну, то «чутлива й мстлива рука» виконає свою роботу: жиганів у Сталіна не бракує...»
ПОВЕРНЕННЯ
Фільм у Голівуді таки зняли – у 2008 році. Називається він The Defector («Перебіжчик»). Головний режисер - Марк Гарріс, володар трьох Оскарів, головний продюсер - Ендрю Кравченко. Документальна стрічка показує сина, який намагається пройти весь шлях, який пройшов його батько, щоб бодай трохи зрозуміти його, себе і сенс людського життя. Кравченко-молодший побував у Дніпропетровську, де батько народився, в селі Петрово, де українські селяни в 1933-му році сотнями в корчах гинули від штучного голоду, в Харкові, де батько вчився, в Москві, де він досяг вершин кар’єри державного урядовця, в Сибіру, де батько будував металургійний завод і вперше побачив на власні, що таке ГУЛАГ, в Парижі, який став свідком його «процесу століття», пройшовся Нью-Йорком, де батьки зустрілися й покохали один одного, довго стояв на 66-й вулиці, де обірвалося батькове життя...
«Я не настільки гарячковий, щоб очікувати дива за нашого покоління, себто вірити, що демократичний світ до кінця зрозуміє радянську дійсність. Але я непевне знаю: зрозуміння радянської дійсності демократичним світом - це передумова визволення мого краю. Вага прилюдної думки, що тепер служить зміцненню кремлівського деспотизму, мусить бути звернена в інший бік: допомогти радянським народам добитись волі...» - написав Віктор Кравченко у своїй книзі.
У 2008 році «радянський залишенець» Віктор Кравченко «повернувся» додому – син розвіяв його прах у Києві над Дніпром...
Катерина Кіндрась |
