Катерина Кіндрась, Валентин Лабунський

СЕРГІЙ ЛОЙКО: «ПУТІН – ЦЕ КРИХІТКА ЦАХЕС»

  Наш співрозмовник: Сергій Лойко – відомий російський журналіст, письменник, перекладач. Народився 1953 року в Москві.У 1980 році закінчив Московський педагогічний інститут за спеціальністю “англійська філологія”, викладав англійську мову в школі. З кінця 1980-х років працював перекладачем і репортером московського бюро Associated Press, продюсером британської телекомпанії TV/am «Good morning, Britain». З 1991 до 2016 року  - оглядач і фотокореспондент газети Los Angeles Times. Висвітлював військово-політичні конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, Нагірному Карабаху, Чечні, Афганістані та Іраку. З 2014 року - події на Майдані та війну на Сході України. Автор книг «Шок і тремтіння» та «Аеропорт». У 2015 році удостоєний американської нагороди Overseas Press Club Bob Considine award «за хоробрість, достовірність, оригінальність, глибину й виразність публікацій». Того ж року Los Angeles Times нагородила його редакторською відзнакою за кращі репортажі 2014 року. Книгу «Аеропорт» було внесено на розгляд національного Шевченківського комітету України 2017 року. Мешкає й працює в Москві.

- У вас українське прізвище? Ви маєте українське коріння?

- Напевне, більше польсько-білоруське...

 - Ви справді народилися у Фінляндії, як написано у Вікіпедії?

- Ні, я народився в Москві. Фінляндія – моя улюблена країна, одного разу я пожартував, що хотів би народитися в Суомі, і хтось це сприйняв за правду й розмножив в інтернеті.

- Ми вперше побачили й почули вас, коли ви ставили запитання Путіну на прес-конференції й захопилися вашою сміливістю, тому що він побілів-почервонів і не знав, що сказати. Як ви прийшли до того, що Путін – це зло для Росії й російського народу?

- Я прийшов до цього дуже рано. Ще в 1999 році, коли було висаджено в повітря будинки в Москві, а потім у Рязані. Я туди поїхав, зустрічався з місцевими мешканцями й міліціонером, який знайшов ту вибухівку. По телевізору було оголошено, що це вибухіка-муляж, а в мішках був цукор. Міліціонер же, якого викликав місцевий мешканець, знайшовши вибухівку, свого часу воював півроку в Чечні як фахівець з вибухових пристроїв, і він сказав відразу, що «вибухівку від цукру відрізнити може». На тій справі піймали ефесбешників – чоловіка й жінку, після цього голова ФСБ Росії Патрушев оголосив по телевізору, що там проходили навчання. Але не можуть відбуватися військові навчання зі справжньою вибухівкою в житловому районі! Не можуть відбуватися навчання так, щоб вночі евакуювали цілий будинок! Тобто, це був явний терористичний акт... ФСБ заради кар’єри Путіна висаджувало в повітря Росію. Зрештою, що б Путін з ФСБ не робили, вони не можуть нічого зробити так, щоб їх не спіймали, щоб не наслідити.

- Але якось ці сліди їм не заважають. Путіна ж підтримують майже 90 відсотків росіян...

- Що означає не заважають? Ви дивилися фільм про зомбі «Ходячі мерці»? От російські люди мені нагадують таких «укушених» - що б не говорив по телевізору Кремль, найгидотнішу, найцинічнішу, найочевиднішу неправду, вони всьому вірять і все сприймають за чисту монету. І, навпаки, що б не говорили про Путіна й Кремль, вони все відкидають, як західну пропаганду. Абсолютно зомбоване населення. І все це за технологіями пропагандистської війни, коли створюється відвертий монстр зла, дивовижна неправда, і люди, які споживають цю інформацію, думають: ну, не може бути це брехнею, тому що вона така «дивовижна» або така страшна, отже, це правда. Як про розп’ятого хлопчика на Донбасі... Є такі люди в Росії, як Костянтин Ернст, керівник Першого телеканалу російського телебачення, або ще один телекерівник Олег Добродєєв - ті, хто організовує цю телепропаганду, цю страхітливу теледезінформацію. Що вони скажуть наступного дня, коли Путіна не буде?  Тим люди, які прийдуть після нього, як Микиті Хрущову, доведеться розвінчувати його злочини. І ось я думаю: що скажуть ці добродєєви–ернести? Скажуть, що наближали кінець, танцювали від супротивного, що всю пропаганду перетворили на театр абсурду, а ми, наївні, не зрозуміли...

- Немає сумнівів, що вони знайдуть потрібні слова, подібне ми вже переживали, коли комсомольсько-партійні діячі стали раптом демократами, а пізніше - мільярдерами. Вони усвідомлено зомбовані чи це циніки, залежні від грошей?

- Я не дивуюся, коли стане очевидним, що застосовуються спеціальні технології зомбування. Візьміть російські ліберальні засоби масової інформації – «Дождь», «Эхо Москвы», «Новую газету». Там використовується принцип військової пропаганди - 60 на 40.  Наприклад, запрошують мене, Навального, а тоді Маркова, Красовського, Жириновського – одіозних людей. Так криниця, здавалося б, правди стає замуленою. А вони, керівники, стверджують, що таким чином дотримуються  принципів демократії, дають можливість висловитися всім. Але у фашистській країні у Маркова-Красовського-Жириновського й так мільйон можливостей виступити, де завгодно, й висловити свою думку. Тому, коли вони з’являються в таких ліберальних аудиторіях, тоді й відбувається найбільше отруєння цих більш-менш пристойних людей.

- Але коли росіяни їдуть в Британію чи Америку, живуть тут, а потім, повернувшись додому, ненавидять цей світ, обливають його брудом. Чому?

- Якщо використовувати такий термін як ватники, то ватників в Ізраїлі – сила-силенна. Ватників в Америці - безліч. Тому що це люди, які їхали до Ізраїлю, Америки, Канади не за ковтком свободи, а по ковбасу, джинси, телевізор, авто. І оскільки в них були такі пріоритети, вони не змогли адаптуватися, вони все одно почуваються тут чужими, й їхні ностальгійні спогади про Росію стають гіпертрофованими. Я пам’ятаю в році 1994-1995-му мій син, який давно живе в Америці й тепер доволі успішний бізнесмен, приїхав до Москви, й після зустрічі зі своїми друзями сказав мені: «Якби я залишився в Росії, я був би мільйонером». Розумієте, вони кокетують самі з собою: «У Росії краще, в Росії найкраще...»

- Давайте перейдемо до нашої головної теми – теми українсько-російської війни, як ми її тут називаємо. Коли ви вперше зрозуміли, що це українсько-російська війна, а не внутрішній громадянський конфлікт?

- Відразу. Ви пам’ятаєте ту прес-конференцію, коли я ставив Путіну «незручне запитання»? Так от, я не хочу особливо хвалитися, але в своїй книзі «Аеропорт», написаній в 2015 році, я передбачив загибель Ґіві, Моторолли й попередив ансамбль пісні й танцю російської армії, щоб не їздив на війни. В книзі це є. Путін розпинає міністра оборони й каже йому: «Ви зрозумійте своєю нерозумною головою, що «громадянську війну» в Україні повинні вигравати місцеві герої - не загибель Моторолли, і не ансамбль пісні й танцю російськой армії...»  Наприкінці, в епілозі, Ваха й Фераррі - прототипи Ґіві й Моторолли - гинуть приблизно в таких самих ситуаціях, у яких вони загинули пізніше насправді.

Розкажу смішну історію, якби не було так гірко. В грудні 2013 року я приїхав з   України й поставив Путіну “хамське” запитання. Я встав і українською мовою сказав завчену фразу: «Шановний пане президенте, дозвольте поставити вам ще одне запитання про Україну...» У нього - скляні очі, що, мовляв, він верзе. А я тільки повернувся з Майдану, повітря свободи ще не вивітрилося, візьми й запитай: «Деякі гарячі голови в Криму вимагають, щоб ви ввели туди війська, гіпотетично така можливість існує?» Це був грудень 2013 року. Він відповів: «Это чушь, мы озабочены положением наших соотечественников за рубежом, но мы не будем махать шашками...» Після прес-конференції підійшли до мене знайомі журналісти й дорікнули: «В тебе була можливість поставити серйозне запитання, в нас не було (Путін, поки я був журналістом Los Angeles Times, завжди давав мені можливість поставити йому запитання наприкінці прес-конференції), а ти почав корчити з себе клоуна й почав нести хто-зна що...» І таких відгуків було багато. Але щось мені підказувало, що я поставив правильне запитання. І через три місяці стався Крим. Тоді один із цих журналістів зателефонував мені й сказав: «Це ти йому таку ідею підкинув?!»

- З часів Майдану друзів у Росії у вас стало менше?

- Значно. Тому що мої друзі з протилежного боку барикад також беруть участь у цій війні.

- Відчувають, що вони – посіпаки вбивць?

- Ні. Вони всіляко себе виправдовують. Саме засоби масової інформації розв’язали цю війну. Вони її готували, вони її підживлювали із самого того моменту, коли почався Майдан, а може, навіть і раніше. Путін ділить вину за цю війну із засобами масової інформації. «Комсомольськая правда», Russia Today повинні бути на лаві підсудних в Гаазі. Ви, напевне, хотіли запитати про процес, який нині розпочався в Гаазі, а я вас випередив. Росії ні холодно, ні спекотно від того, що там відбувається, - вона ухвалила закон, що найголовніший на світі - Російський конституційний суд, як він вирішить, так і буде. Тобто, російські закони – вищі за міжнародні. Але те, що в Гаагу приїздять російські адвокати, російські політики й щось там починають говорити, виправдовуватись, все-таки про дещо говорить. Ви знаєте анекдот, як лікар радить смертельно хворому пацієнту «поїхати на грязі»? «А що допоможе?» - зрадів приречений пацієнт. «Не допоможе, але будете звикати до землі», - відповідає лікар. Не допоможе, але нехай Росія звикає до Гааги.

- Але в Гаазі Росія говорить анекдотичні речі, наприклад, що зброю ДНР-рівці знайшли в шахтах...

- Є прекрасна книжка Юза Алешковського «Маскіровка» - про секретне місто, в якому кують зброю для боротьби зі світовим імперіалізмом, але, щоб ніхто із ворогів не здогадався, що вони там роблять, все це робиться під землею, а на поверхні всі загримовані під повій, алкоголіків, пішоходів, продавців морозива... Одну зміну вони живуть замасковані на поверхні, а дві – під землею. Супутники-розвідники знімають усе це й думають, що це звичайне російське місто. Поведінка Росії в Гаазі – це те саме маскування. Як ви думаєте, чому Ґіві й Моторолла були героями народного спротиву, чому не злазили з телеекранів?

- Показати, що на Донбасі воюють не російські елітні спецвійська, а здійснюється опір народу?

- Правильно. Путіну потрібне гарматне м’ясо, яке їхало б на Донбас воювати, щоб інші дивилися на таких добровольців і бачили в них героїв. У справжньому кіно герої – симпатичні, розумні, красиві. А тут нам показують ідіотів-героїв. І це був геніальний хід Кремля, тому що в якому-небудь Мухозасиженську сидить у майці п’яний мужик з банкою пива в одній руці і жмутом волосся своєї жонки в другій, вмикає телевізор і бачить там своє віддзеркалення – Мотороллу, який йому каже: «Чого ти сидиш у тій глушині? Приїжджай до нас, ти тут піднімешся, як я, ти будеш в орденах, як я, в тебе буде бабло, ти тут тачку собі заробиш, тебе жінки любитимуть..». У Росії живе велика кількість такого плебсу, такого бидла, такої черні. Адже на російських просторах вже третій десяток років йде оболванювання народу. П’яний мужик подивився, послухав і повірив, що за два місяці озолотиться. І тисячі добровольців поїхали на цю війну.  І таким чином, Кремль виконав свій план. Але основну роботу робили професійні російські офіцери, солдати, а цих бидло-героїв показували по телевізору як лялькових персонажів.

- Багатотисячний похорон Моторолли – це реальність чи фото-телемонтаж?

- Організований захід: зігнали людей, звезли на автобусах, заплатили гроші.

- Ви були в самому центрі пекла, коли йшли тяжкі бої за Донецьке летовище, бачили українських захисників, розмовляли з ними, дивилися їм у вічі. Хто вони – кіборги? Також український спецназ?

- Усі вони були добровольцями, причому, добровольцями в квадраті, тому що  нікого насильно в аеропорт не посилали. До того аеропорта три кілометра треба було доїхати нічийною землею, під обстрілом ворожої армії. Не всі доїздили. Я бачив там добровольців, людей з переконаннями. Мене іноді запитують: чи не буде  в кіборгів в’єтнамського синдрому, афганського синдрому?

Ну, як у них може бути в’єтнамський чи афганський синдром, якщо вони захищали свою Батьківщину! Вони не їхали воювати на чужу територію. Це не юні неціловані хлопці, які поїхали на війну і вона їх, як героїв Роберта де Ніро у фільмі «Полювання на оленя», поламала. Це були дорослі, серйозні, професійно успішні люди – інженери, журналісти, поети, юристи, бізнесмени... Там не було 18-літніх дітей, там були 40-45-літні чоловіки, готові віддати життя за свою Батьківщину. Там, в «Аеропорту», я зрозумів, що в наш час патріотизм – це не тільки висока книжна патетика, це приземлена готовність людей захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках. І як це не гучно звучить, але в битві за Донецький аеропорт так воно й було.

- Під час Майдану, на Донбасі ви побачили Україну інакшою чи це була та сама країна, яку ви знали й раніше?

- Після розвалу Радянського Союзу всі в різних умовах опинилися в багні, залишеному в спадок. Але Україна в цьому багні попливла в правильному напрямку. Зараз вона вже вилізла на берег і це помітно. Мабуть, це звучить дещо цинічно, але немає худа без добра. Війна перетворює українців на новий народ. Чому в багатьох республіках після розвалу СРСР не відбулося переходу до реальної демократії? Тому що ніхто не заплатив кров’ю... Свобода, не омита кров’ю. Україна платить кров’ю за свою свободу і українці її цінуватимуть. Як ви не крутіть, Україна вже виграла в Росії цю війну. Путін мав план Барбаросса - дійти до Києва. Завданням було – анексувати Крим, а надзавданням – знищити Україну. Якби Україна почала стріляти в Криму, тут же було б оголошено, що Україна напала на військову базу в Севастополі й необхідно покласти цьому край. І Росія далі пішла б війною. Але Україна на провокацію не піддалася. Путіну потрібна була ще одна провокація, і він збиває пасажирський літак. І тут диявольський план знову дав збій. Росія хотіла збити інший літак - літак «Аерофлоту», який летів до Первомайська на півдні України. Але в Україні Первомайських кілька і ті, хто мав це зробити, поїхали не до того Первомайська й збили не той літак. Оскільки він був міжнародний, то це змінило путінський план масштабного вторгнення в Україну,  бо на той момент армія вже була розгорнута й 50 тисяч бійців готові були зайняти відповідні позиції. Україна була в страхітливій ситуації. Але за цей час, за останні два роки, було створено боєздатне українське військо, головна заслуга якого – призупинення російської агресії.

Для Путіна великі втрати неприпустимі. Як тільки підуть щоденні домовини в Росію, ситуація відразу ж зміниться. Як тільки кожен, хто голосує за нього, втратить брата, сина, чоловіка, він відразу ж голосуватиме зовсім по-іншому.

- Для чого взагалі Путіну Україна? Він же зрозумів, що поставити на коліна її не зможе ніколи...

- Ось у мене в книзі генерал каже: «Якщо вони сунуться далі, в них на кожному кілометрі буде Донецький аеропорт...» Тому вони далі й не йдуть. Путін був дезінформовний. Він же новини отримує з тих джерел, які йому підсовують. Він же не читає New York Times чи Wall Street Journal, не розуміє, що є й інші точки зору. Він перебуває в своєму замкненому просторі. Він же сам несправжній, живе «за  легендою» - в нього легенда «Президент». Я майже не сумніваюся, що ця війна для нього – це також забавка. Він усе життя був маленьким нікчемним чоловічком, Крихіткою Цахес, пам’ятаєте в Гофмана. От Путін - типова Крихітка Цахес. Вся влада в Росії належить йому, він – фарсове повторення Сталіна. А насправді маленький, сірий чоловічок.

- Коли в Україні з’являвся диктатор, українці піднімалися на Майдан. Чому в Росії немає таких сил, готових знести цю абсолютно диктаторську владу?

- Тому що людей ця влада влаштовує. Путін впарює їм ідею великої Росії – і їм це подобається. Їм подобається, що «Росія встає з колін»... «На четвєрєнькі»... 

- Деякі політологи кажуть, що в Росії неможливий Майдан, якщо там і буде якийсь спротив, то це буде тільки Донбас. Ви з цим згодні?

- Так завжди й було. В Росії можлива лише боротьба між кланами. В 1991 році  переміг не демократично налаштований народ, а клан Єльцина. У 1996 році Єльцин, перебуваючи в передінфарктному стані, виграв вибори. Але ця перемога була підтасована. Насправді виграв Зюганов. Озираючись назад, я впевнений, що для Росії вигідніше в історичному сенсі було б, якби президентом став Зюганов. Тому що тоді б через рік-два відбулося справжнє антикомуністичне народне повстання, яке закінчилося б кров’ю. Але це був би катарсис: комуністичну ідеологію було б заборонено, був би російський Нюрнберг, була б люстрація, було б знищено ФСБ-КГБ... Але цього не відбулося. Єльцинські маніпуляції закінчилися раковою пухлиною під назвою Путін.

- Чому все-таки ніхто не може відповісти на запитання: чому народом, який народив Пушкіна, Лєрмонтова, Достоєвського, править дрібний кагебіст, який півжиття просидів у ГДР, і всі пушкіни-лєрмонтови-достоєвські у нього в кулаку?

- У якому році скасували кріпосне право?

- У 1861-му.

-  У Росії нині ми маємо справу з продуктом генетичної мутації негативної селекції. Тому в нашій країні сьогодні неможлива жодна революція. До того ж, Путін – великий маніпулятор, він скористався результатами шокової терапії 1991 року. Ліберальний бунт неможливий, можливий заколот плебсу, коли нічого буде їсти, але для того Захід повинен вести себе по-іншому. Потрібно негайно відключати Росію від системи міжнародних платежів SWIFT, заморозити візи для представників усіх рівнів влади, скасувати чемпіонат світу з футболу. Кажуть, от Обама – гарний був президент! Але ж Обама проморгав Крим! Я впевнений, що при Трампі такого не сталося б.

- От в Америці й, зокрема в нашій громаді дехто й досі повторює, що Трамп – маріонетка Путіна. Які ваші прогнози щодо майбутнього російсько-американських відносин?

- Республіканці традиційно для Росії гірше, ніж демократи. Що ж до Трампа, то він справді заслуговує на критику, він дуже недосвідчений політик, але надається на науку, швидко вчиться... Йому вже показали на глобусі, де знаходиться Україна, він вже заявив, що Крим анонсовано і його треба повернути ... Розумієте, Трамп потрапив у таку ситуацію, що тепер дмухатиме на воду, тому що всім повинен довести, що він не маріонетка Путіна.

- Ви не боїтеся за своє життя? У Росії таких думок, які висловлюєте Ви, не прощають...

- Я знаю, що мені загрожує небезпека. Проти мене пробували порушити кримінальну справу. Але я не боюсь.

- У Путіна є й сильніша зброя – полоній, кіллери...

- Тоді мою книгу прочитають мільйони...

 Розмову провели

Катерина Кіндрась,

Валентин Лабунський

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ТОМУ ЩО МИ - НЕЗНИЩЕННІ!

 Коли минулого тижня в «65 рядках» я написав про те, що від «живого» учасника  Майдану, волонтера, який з перших днів допомагає нашим солдатам в зоні АТО, возячи туди з Америки персонально тонни уніформи, спорядження, взуття, медикаментів, волонтера, який приїхав на Український фестиваль до Нью-Йорку й привіз із собою бойові прапори, гільзи, прострелені шоломи й щити, щоб показати їх нам, тим, хто живе в ситій і мирній Америці, вимагають заплатити 160 доларів, до редакції посипалися десятки дзвінків і електронних листів про те, що «не може такого бути». Минулої ж неділі на Українському фестивалі в Нью-Йорку тих, хто сумнівався, я підводив до стола, накритого тими самими бойовити прапорами  майданних сотень і добровольчих батальйонів і знайомив зі своїм героєм. Нашим героєм – Романом ВОЛИЦЬКИМ, учасником 3-ї  Стрийсько-жидачівської сотні Євромайдану, волонтером, який живе Україною й задля України в Сиракюзах (штат Нью-Йорк).

- Романе, бачу, що місце у фестивальному ряду все-таки для Вас знайшли...
- Знайшли... Поділилися своїм столом дівчата з громадської організації, яка займається боротьбою з торгівлею людьми, зокрема жінками... Ми з Тарасом Садовим, моїм приятелем з Нью-Йорка, який допомагає мені і добровольцям в АТО, дуже їм за це вдячні. Думаю, що так само вдячні там, у  Всевишнього, й всі ті хлопці, які полягли під цими прапорами, привезених мною для того, аби показати людям на Українському фестивалі.... Щоб пам’ятали, не забували, розповіли своїм дітям і онукам...
Учора, в суботу ввечері, ми з Тарасом ходили на забаву й ближче познайомилися  з Андрієм Стасівим, головою фестивального комітету. Випили по кварті пива, розговорилися, знайшли багато спільних знайомих і багато спільних думок. Десь глибоко в душі я навіть розумію тих, хто вимагає гроші, бо розвелося дуже багато спекуляцій довкола Майдану й АТО. На всіх рівнях - від великої державної політики (всі прагнуть попіаритися на Майдані й АТО) до доброчинних і ніби-то доброчинних організацій. Але мудрість людей, які приймають рішення, в тому числі тут, на рівні української громади, розрізняти чорне й біле, доброчинність і гендль на ній. Для мене Майдан, АТО, люди, які там стояли насмерть, люди, які там полягли, - це святе. От вчора, в суботу, ми були ввечері на забаві. Повна зала народу, прекрасна музика, чудовий настрій, молодість, весна, жити хочеться... У залі є хлопець у війському однострої, він виділяється поміж усіх, солдат із зони АТО (це Андрій Кусич, який лікується тут, в Америці, після поранення). Воював, ризикував життям... Здавалося б, музиканти, ведучі, привітайте солдата, оголосіть у мікрофон, що ось серед нас є така людина, вшануймо її, вклонімося... Аж потім хтось їм, напевне, підказав і вони таки оголосили, привітали. І вже тоді до нього кинулися обніматися, дякувати, пропонувати допомогу, особливо молоді дівчата. Я не в докір це кажу, а лише тому, щоб ми не переставали бути людьми й розрізняли, хто є хто...

 - Що особисто Вас пов’язує з Майданом і АТО?
- Я родом із Жидачева Львівської області, але живу в Сиракюзах, це на північ від Нью-Йорка. Почувши про вибух Євромайдану і побачивши, як розвиваються події, я вирішив летіти до Києва і був там безвилазно з 11 грудня 2013 року по 26 лютого 2014-го. В складі 3-ї Стрийсько-Жидачівської сотні. Коли там почали гинути люди, я прилетів до Сиракюз, зібрав медичну допомогу, деякі гроші і знову повернувся до Києва, аби допомогти рідним загиблих і пораненим на Майдані. Після Майдану Росія фактично оголосила нам війну. Захищати не було кому. І знову ж добровольці відразу з Майдану пішли на фронт і, по суті, з палицями в руках зупинили російського агресора.

- А як Ви потрапили в Сиракюзи?
У 2002 році ми з сім’єю виграли «зелену картку» й відтоді живемо в Сиракюзах. Там велика, дружна українська громада. Звідти родом, до речі, владика Борис Ґудзяк.
З нашої сотні майже всі хлопці пішли воювати на фронт, один я залишився, не  можу воювати через інвалідність (свого часу я потрапив в автомобільну аварію й став інвалідом). Люди часто запитують, дивлячись, що я шкутильгаю й ходжу з паличкою, думають, що отримав поранення на фронті.
Я ніколи не піду на такі спекуляції. Небесна сотня, герої АТО для мене – то святе.
Я не міг піти з ними в бій з путінськими загабниками тільки тому, що інвалід. Але я збираю допомогу добровольчим батальойнам, 14 разів був на Східному фронті, в самому пеклі...

- Розкажіть про Майдан...

Майдан – це новітня історія України. І росіяни, і наша влада були переконані, що український народ стомлений акціями і він ніколи не підніметься на свій захист.
На щастя, вони глибоко помилилися, Майдан спростував цю мантру. Майдан показав, що український народ - єдиний. На Майдані стояли, боролись і гинули люди з усієї України. Навіть у його керівництво входили кілька росіян. Не кажучи вже про тих, хто підтримував нас і співчував. Я знав жіночку років 70, яка приїхала з Москви разом з кількома своїми друзями, стояла поряд з нами, бо була переконана «переможете ви - допоможете і нам скинути бандитську владу в Росії». 
Майдан поламав усі стереотипи й показав, що не можна народ тримати за бидло, за отару. Коли людей розстрілюють зі зброї з оптичними прицілами, вони в страху розбігаються, втікають. В Україні все було навпаки - вбили одного і на його місце ставали десятки нових повстанців, вбили десяток і на їхнє місце ставали сотні, вбили сотню – на її місце прийшли тисячі...

- Ви були в 3-й Стрийсько-Жидачівській сотні і разом зі своїми побратимами фактично ціною власної крові повалили режим Януковича. Але ще французькі революціонери казали, що революція тоді чого-небудь варта, якщо вміє себе захищати. Чи ставили ви всі, учасники Майдану, перед собою запитання: що буде після перемоги Майдану?

- Тоді ми були переконані, що з нами правда, з нами Бог і все складеться так, як має скластися. Бо за це заплачену надто високу ціну. Тепер, заднім числом, все виглядає інакше. З’ясовується, що сценарій захоплення влади було зрежисовано купкою людей, які думають про державу, народ, людей, європейський вибір, за який віддала життя Небесна сотня, найменше. По суті, відбулася передача влади від одних негідників до інших, від одних бандитів до інших. Подивіться, як вони хитро ізолювали Руслану! А це людина-серце, людина-двигун Майдану. Вона ж першою поїхала до Америки, зустрічалася з першими особами планети й будила світ, розказувала, хто такий Путін, і трубила на всю планету, благала її, щоб не допустила російської інтервенції на Сході України. І де тепер Руслана? Ви можете пригадати, коли ви востаннє чули її публічний виступ? Натомість повилазили людці іншого калібру з іншими цілями в житті, ложкіни, кононенки, гройсмани, які озвучують інші цінності, зовсім не ті, за які виходили люди на Майдан.
- Як Ви думаєте, чому народ, який вийшов на Майдан проти злочинної зв’язки влади й олігархату, проголосував уже в першому турі з великим відривом за Петра Порошенка, олігарха, який був засновником Партії регіонів і залишався при високих посадах за всіх президентів? Це сліпота чи щось інше?

- Думаю, що до певної міри має місце сліпота, але не забувайте, що Центральна виборча комісія (ЦВК) на період тих виборів була комісією, яка втратила свою легітимність - за два місяці до президентських виборів закінчилися її повноваження. Які можуть бути вибори? Фактично вийшло, що ви, люди, голосуйте за кого хочете, а ми, олігархи й владоможці, намалюємо ту цифру, яка нам потрібна. Людям вбивали в мізки, що ви маєте вибрати президента вже в першому турі, бо до другого туру Москва вже може зайти в Київ.

- Давайте повернемося в зону АТО. Завдяки чому, на Вашу думку, було зупинено московську орду?
- Ми знаємо, що українське військо було розкрадене, деморалізоване, небоєздатне. Знаємо чому і знаємо яку роль зіграли в цьому російські за громадянством і переконаннями міністри оборони й голови Служби безпеки України періоду президентства Януковича. Свою землю пішли захищати добровольці. Там і Божа сила допомагає. Бо ти захищаєш  рідну хату, батьківський поріг.
Майже чотири місяці добровольчі батальйони воювали на фронті під забороною одержувати від держави зброю для оборони. У вересні 2015 року Верховна Рада почала розглядати, чи можна надати добровольчим загонам зброю. До того в них тільки голова боліла, як поділити посади. За Українську державу державні мужі думали в останню чергу. І тут є велике запитання до президента Петра Порошенка.
Зовсім недавно виникло питання офшоризація бізнесу. Але Петро Порошенко з 1998 року – депутат Верховної Ради, міністр, секретар Ради оборони й безпеки, тобто, особа, яка постійно перебувала на державній службі. А українським законодавством державним службовцям заборонено займатися бізнесом. То виникає запитання: як цей чоловік заробив свої мільярди? Чи легітимні вони? До яких західноєвропейських стандартів він закликає людей? За якими принципами? І які принципи сповідує сам?

- Ви торкнулися питання волонтерського руху. Багато хто каже й пише, зокрема з наших колег-журналістів, про те, що нинішня влада, по суті, воює з волонтерським рухом, намагається роззброїти його, розігнати. Для чого це робиться?  

- Фактично в Україні ми маємо два фронти – Східний, де воює російська армія, хто б як це не називав, і триває російсько-українська війна, і внутрішній.
Декілька днів тому один з київських судів не визнав війною агресію Росії проти України і, як з’ясувалося, за вказівкою, спущеною з адміністрації президента. То що з часів Януковича змінилося?
Коли почалася війна, наш генералітет, керівництво СБУ було агентурою Москви й робило все для того, щоб полегшити ситуацію на фронті для Путіна. Але на захист України став бідний, знедолений, обідраний і обкрадений український народ. Ті люди, які живуть найбідніше, зняли з себе останню свитину й віддали своїй армії.  Я скажу про себе. Коли я приїжджаю  в Україну, додому, в Жидачів, то з цілого району до мене звозять люди консервацію, макарони, сало, що в кого є. Пригадую, одна старша вже жіночка передала цигарки «Прима» без фільтру й написала: «Дорогенький солдатику, вибач, я не маю грошей, але прийми бодай цю пачку цигарок, щоб ти міг закурити між боями...» Такий напис був на пачці. У мене аж сльози виступили на очах, коли я те прочитав. А для нашої влади, виглядає, інтерес у цій війні зовсім інший, для них ця війна – ще один засіб заробітку. Бо на  армію й війну можна списати все, що завгодно. Немає значення, в які кишені вони розкладуть ті мільйони, – Яценюка, Порошенка, Гройсмана, Турчинова, Авакова, Бойка чи ще когось...  Розставили фігури як на шахівниці – сьогодні ми граємо білими, а ви – чорними, а завтра навпаки. Людські життя для них нічого не вартують. З цими «шахістами» Україна приречена.

-  Як майданні й постмайданні події відгукнулися в середовищі української громади в Сиракюзах?

- Я мав свій бізнес, який продав ще перед Майданом, мав якусь копійку, розраховував використати її для своєї сім’ї тут, в Америці. Але трагічні події змінили ситуацію. Після другого приїзду з Майдану сюди, з’явилася інформація, що наші хлопці пішли на фронт і треба зібрати допомогу, бодай їх одягнути, взути, купити шоломи, біноклі. Я тоді сам особисто, без громади, закупив те, що було найпотрібніше (уніформи штук 20, шоломи, взуття, деякі медичні речі), бо не знав, як до громади підійти, що людям казати, і поїхав  у червні в Україну, на тиждень, відразу в зону бойових дій, віддав хлопцям, запитав, в чому є потреба. Що я побачив? Той одяг, що був на них на Майдані, те взуття, ті шапки, куртки, у яких вони стояли там, у тому вони й воювали в АТО. Жодної підтримки від держави, немає нічого, навіть теплих шкарпеток! Я щиро й відверто кажу вам, можу підтвердити це в будь-якому суді - у перший період війни підтримка українськго війська, добровольчих батальйонів лежала виключно на плечах простого люду. 
Коли я повернувся з АТО, то найперше пішов до нашого греко-католицького священика в Сиракюзах, розповів йому так, як оце вам, і отець звернувся під час Служби Божої до парафіян, сказав, що ми всі – українці (не лише один Роман, маючи на увазі мене) і Україна у нас – одна, другої України, якщо ми її втратимо, в нас вже не буде. І тоді на той заклик, на те молитовне слово відгукнулися сотні людей, навколо українського болю об’єдналася вся і греко-католицька, і православна спільнота, з великим покликом і самопосвятою.
Всю допомогу ми організовували в нашій кредитівці, щоб люди бачили, що все робиться публічно, чесно, відкрито, всією громадою. Священики освячували цей вантаж. Після цього я їхав в Україну, разом з хлопцями-бійцями отримував ці вантажі і віз на фронт, безпосередньо передаючи з рук в руки. Хлопці-бійці мене не раз зворушували до сліз. Привозиш їм одну-дві пачки, вони візьмуть мінімум, найнеобхідніше, що їм треба, й просять везти далі, бо там, кажуть, хлопцям більше потрібно, їм ще тяжче. Тобто, ті люди, які пішли на фронт добровольцями, щиро, не за гроші, розуміють, що не може так бути, що нам все, а іншим - нічого.  
Але зате на блок-постах так звані «поліцаї», вгодовані, обмундировані, з червоними мордами й автоматами на грудях, перепиняли десятки разів, зухвало випрошуючи: «Термобельйо єсть?», «Тьоплиє носки єсть?», «Сігарєти єсть?»... При тому, що до лінії фронту кілометрів 50. Особливо ми мали великі проблеми з харківським «Беркутом», на об’їзній дорозі біля кордону. Тим «Беркутом», що його ще Захарченко з Януковичем організували. То патологічні вбивці, ненависники України, які не бояться ніякої кари, ані Божої, ані людської.
Чому, ви запитуєте, владі не подобається волонтерський рух? Бо вона може контролювати офіційне військо, головнокомандувач-президент може віддати будь-який наказ, а добровольчі батальйони злочинні, антинародні накази виконувати не будуть. За два роки сама армія зрозуміла, що без добровольчих батальйонів Україну не втримати. Цих хлопців можеш танками чавити, вони ані на крок не зійдуть з рідної землі. Пригадуєте, як Порошенко дав наказ вивести добровольчі батальойни з Маріупольського напрямку, бо він, мовляв, кине туди натомість Національну гвардію. І що? Маріупольці збунтувалися й сказали, що не дозволять забрати добровольчі батальйони. Ви дасте Національній гвардії наказ залишити Маріуполь - вона залишить, а добровольчі батальйони - ніколи, стоятимуть за свою землю до останнього патрона, останнього подиху. Загинуть, а не віддадуть. І гинуть... Кожного дня... І сьогодні, коли ми з вами отут радіємо життю, в зоні АТО також гинуть українські солдати...
Тому Путін вичікує, щоб якомога більше добровольців загинуло. Не вигідні добровольці-патріоти й чинній українській владі, бо вони повернуться додому і вийдуть на Майдан вже не з ліхтариками й піснями, а з автоматами, і запитають: що ти, головнокомандувач, робив тоді-то й тоді-то, чому віддавав такі капітулянтські злочинні накази. Наостанок скажу вам: доки живуть люди, які відстояли Майдан, а потім пішли на фронт, доти Путіну України на колінах не бачити ніколи...

З доброчинною волонтерською місією Романа Волицького
 можна сконтактуватися за адресою:
www. facebook.com/UIEVM
rvolytskyy60@gmail.com

Розмову провів
Валентин Лабунський

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ: УМИРАЮТЬ СИНИ, БАТЬКИ,ЧОЛОВІКИ...

19 березня український Конектикут попрощався з Романом Луцюком, воїном АТО, за життя якого більше року боролися американські лікарі в Yale New Haven Hospital, рідні та численна українська громада.

В останню дорогу 39-літннього волиняка, батька двох дітей у Нью-Гейвені проводжали як найріднішу людину. Велелюдну панахиду відправили священики українських греко-католицької та православної церков. Довго не мілів людський потік тих, хто прийшов попрощатися з цим надзвичайно мужнім чоловіком. Бо в його долі брала участь уся побожна українська громада Конектикуту, губернатор штату, медики Yale New Haven Hospital, волонтери, за його одужання молилися  в усіх українських церквах.
Роман Луцюк був одним із тих, хто першим підтримав Майдан. І коли російські загарбники напали на Україну, першим записався добровольцем і пішов захищати рідну землю. Воював на Донбасі стрільцем-санітаром у батальйоні «Айдар» з позивним «Лисий». Був двічі поранений, але щоразу достроково повертався в зону АТО, аж доки в боях за місто Щастя на Луганщині не дістав кулю в живіт. Поранення було неймовірно важким. У польових шпиталях не вистачало  донорської крові. Аби врятувати життя воїна, лікарі в Щасті вимушені були влити кров, яку змогли знайти, й зашити прострілені рани, як могли.
Після кількох операцій в Києві, які не дали позитивних результатів, Роман завдяки підтримці багатьох добрих людей потрапив на лікування до медичного центру в Yale New Haven Hospital. Лікарі провели кілька операцій, які дали обнадійливі результати. В жовтні 2015 року Роман успішно переніс ще одну надзвичайно важку операцію, але після неї з’явилися численні ускладнення.
- Важко передати словами, через які страждання й терпіння перейшов цей мужній чоловік. 5 разів він стояв біля порогу смерті, пережив клінічну смерть... – розповідає Наталя Гринь, одна з тих, хто був поряд з Романом та його дружиною Танею від перших днів їхнього перебування в Америці до останніх. - Я ніколи не зустрічала такої сильної духом людини. Це людина з великої букви, патріот своєї Батьківщини, людина з великим серцем і світлою душею...
За одужання й життя Романа боролася вся небайдужа українська громада.
Волонтерка Ірина Ващук допомогла потрапити на лікування до США, доктор Алла Ваш-Маргіта добилася місця й безплатного лікування в Yale New Haven Hospital, священики українських церков о. Юрій Годенчук, о. Іван Мазурек, о. Олександр Двінятін невпинно молилися за його здоров’я... Постійно підтримували Таню й Романа в шпиталі Наталя Гринь, Марія Антонишин, Дана Сендіч, Мирон Мельник, Лариса Станіславів, Наталя Сохань, Дана Вотусь, Ярослав Мельник... І багато-багато інших. Всі українці Конектикуту, хто має серце, стали для цієї родини медбратами й сестрами милосердя.
Денно й нощно не відходила від постелі Романа його дружина Таня. «Тільки Всевишній і медики бачили, як ця молода жінка годувала його з ложечки, мила, одягала, підбадьорувала, - продовжує свою оповідь пані Наталя. - А коли потрібно було її підмінити, чергувалися ми, хто коли міг... Роман об’єднав нашу громаду й багато чому нас навчив. Кожен, хто провідував його, намагався якось допомогти. Яким же було наше здивування, коли ми дізналися, що частину тих грошей, які ми дарували їм з Танею на життя, вони відправляли сиротам побратимів Романа, чиї батьки загинули в АТО, і дітям, хворим на рак...»
... 26 березня на рідній Волині Романа Луцюка відспівували в луцькому Свято-Троїцькому катедральному соборі, на головному міському майдані відбулася громадська панахида. Жалобний кортеж проїхав через весь Луцьк і попрямував до рідного села бійця Шклиня. Односельці зустріли домовину із загиблим героєм стоячи на колінах та зі свічками в руках. Свій останній земний спочинок Роман Луцюк знайшов на Алеї Героїв у селі Гаразджа.
Українська ж громада Конектикуту вирішила в пам’ять про Романа Луцюка й багатьох інших героїв, які на Східному фронті віддали свої життя за Україну, створити фонд підтримки їхніх дітей-сиріт. Тому що загинули кращі, але їхні життя мають продовжитися в їхніх дітях.

 «ЗИМА У ВОГНІ» Й ОСКАР-2016
       
14 січня Американська кіноакадемія оголосила остаточний, так званий короткий список документальних повнометражних стрічок, які змагатимуться цього року за золоту статуетку «Оскара». Серед них і фільм "Зима у вогні: боротьба України за свободу". 

Українська стрічка змагатиметься з чотирма іншими, серед яких два фільми про співачок - Емі Вайнгауз ("Емі") та Ніну Сімон ("Що сталось, пані Сімон?"), а також про перевезення наркотиків у Мексиці ("Земля картелів") та про вбивства в Індонезії ("Погляд тиші"). Попри те, що серед країн-виробників стрічки зазначено Україну, США та Велику Британію, українці наполегливо вважають її своєю. Тому що півторагодинна "Зима у вогні: боротьба України за свободу" – про наш Майдан, хроніка 93 днів протесту українців, в ході якого рух за громадянські права перетворюється на загальнонаціональну непокору та Революцію Гідності. Відгуки про картину бурхливі, емоційні - не так просто передати атмосферу революції тим, хто ніколи на неї не піднімався, а авторам картини це вдалося. 
"Цей фільм - про людські долі, про тих, хто вийшов на Майдан, незважаючи на холод, на цю божевільну зиму, коли "Беркут" поливав людей і все довкруг крижаною водою, вийшов на Майдан, незважаючи на те, що викрадали активістів, свистіли кулі, гинули люди. Незважаючи на ці жертви, ці неймовірні хлопчики та дівчатка вистояли, - сказав головний режисер фільму Євген Афінеєвський під час прес-конференції у Києві в листопаді 2015 року. - Тому цей фільм може бути важливим для виховання молодого покоління в усьому світі".
Знімати Майдан Євгенові Афінеєвському запропонував продюсер Ден Толмора, з яким він працював раніше. «Ден витягнув мене з Лос-Анджелеса до Києва, і спершу це було інкогніто, з міркувань безпеки, тому що я росіянин і колишній американець,- згадує режисер. - У перші дні це був якийсь фестиваль, ніхто не знав, що буде далі. Я спостерігав, але після 30 листопада ми вже розуміли, що тут твориться історія й почали збирати більшу команду з волонтерів, які знімали на Майдані – «Спільнобачення», «Укрстрім», інші оператори, з радіо «Свобода...»
Власного матеріалу було чимало. До того ж, з режисером своїм доробком поділилися ще 28 українських операторів. Було відзнято 2 тисячі годин, близько півтори тисячі записів опрацьовано, сто інтерв’ю було перекладено, ще 5 місяців пішло на монтаж. «Усі хотіли розповісти цю історію. Тому цей фільм – це такий грандіозний пам’ятник, зроблений руками, очима, розумом й серцями всіх тих, хто був на Майдані», - сказав режисер журналістам, коли прилетів на прем’єру свого фільму до Києва.
Фільм розпочинається з кадрів, коли 16-річний хлопчина в касці під свист куль і крізь димову завісу телефонує мамі, щоб повідомити, що з ним усе гаразд… «Мамо, я хочу тобі щось сказати... – каже він, боячись, що може не встигнути сказати найголовнішого. – Мам, я тебе дуже люблю...»
«Я досі плачу, коли дивлюся цей фільм...» - каже  Євген Афінеєвський, який сьогодні живе в Америці.
Щоб закордонний глядач зрозумів, як починалася Революція Гідності, йде розповідь англійською мовою про Януковича, хто це такий і чому він настільки допік людям: колишній зек, злодій, совок, який, сфальшувавши результати виборів, спровокував у 2004 році Помаранчеву революцію. Тоді він позбувся влади, але повернув її 2010-го. Ставши президентом, запевняв людей, що Україна рухається європейським вектором, але відмовився від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, обдуривши свій народ, натомість збираючись укласти договір про Митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Це й стало поштовхом вийти на вулиці.
Перша світова прем’єра стрічки відбулася 3 вересня 2015 року на Венеційському кінофестивалі. Обізнана європейська публіка після перегляду аплодувала стоячи. Згодом фільм було показано в головному конкурсі на кінофестивалі Телларайд-2015 та на міжнародному кінофестивалі в Торонто, де він отримав Приз глядацької аудиторії за найкращий документальний фільм. Режисера також нагороджено Гран-прі Міжнародного фестивалю фільмів про права людини в Нюрнберзі.
9 жовтня кіно представили на Netflix - американському відеосервісі, аудиторія якого перевищує 50 мільйонів осіб. У аннотації до фільму було сказано, що Netflix вважає за честь показати стрічку про український Євромайдан.
Недавно ця компанія оголосила про вихід на ринки ще 130 країн і загалом її послуги тепер будуть доступні в 190 країнах, включно з Україною та Росією. На сьогодні  фільм вже подивилися понад мільйон глядачів у 50 країнах світу.
Робоча назва фільму була «Молитва за Україну».
У дні другої річниці початку Революції Гідності документальну кінострічку показали в Києві для рідних активістів, які загинули під час протестів. Тоді ж Євгена Афінеєвського президент Порошенко нагородив Хрестом Івана Мазепи за "вагомий особистий внесок у розвиток кіномистецтва, збагачення національної культурно-мистецької спадщини". Президент Порошенко при тому наголосив, що він вперше вручає цю відзнаку і назвав символічним те, що нагороджує росіянина.
"Дуже символічно й дуже важливо, що цю нагороду отримує росіянин, який боровся не просто за незалежність України, а за побудову Європи".
Уродженець російського міста Казань, Євген Афінеєвський емігрував до Ізраїлю й нині працює в США.
Цьогорічна номінація на «Оскара» – перша для обох авторів фільму, Євгена Афінеєвського та Дена Толмора. Із 124 фільмів, поданих на конкурс, спочатку було відібрано 15 фільмів. Потому з цих 15 стрічок представники академії залишили лише п'ять кандидатів, які й змагатимуться за золоту статуетку в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм».
До церемонії вручення "Оскарів" лишилося трохи більше місяця й з кожним днем критики й просто любителі кіно дедалі емоційніше сперечаються про імена майбутніх переможців.
Цьогорічна церемонія нагородження відбудеться 28 лютого у Лос-Анджелесі.

На знімку: Реклама фільму «Зима у вогні» в нью-йоркській підземці

ДВІ ВИСТАВКИ – ОДИН МАЙДАН: ПРАВДА ПРОТИ КРИВДИ
23 жовтня, минулого четверга в Українському Інституті Америки відкрито виставку «Майдан. Україна. Шлях до свободи».

Останні кілька місяців я більше не дивлюся ані відео, ані кінофільмів про смерть на Майдані й Східному фронті. Не вистачає ні сліз, ні слів. Й, очевидно, не тільки в мене. Минулого четверга в Українському Інституті Америки відкрилась виставка «Майдан. Україна. Шлях до свободи». Найбільша її цінність, напевне, в тому, що в трьох залах представлено оригінальні  артефакти з Майдану: оригінальні шматки бруківки, яка була наймасовішою зброєю в ті страхітливі дні й ночі, оригінальні щити з написами «З нами Бог!», оригінальні пляшки з-під «коктейлів Молотова»,  чийсь оригінальний, до половини обгорілий ватник, маски, шоломи... Біля одного експонату я порушила експозиційне табу й доторкнулася до нього рукою, погортала. На другій сторінці мініатюрної книжечки вгорі дрібним шрифтом було написано «Євангеліє від Луки». На сторінках чорні сліди від чиїхось пальців, які, можливо, до того тримали в руках шину, а може  видлушпували бруківку на Хрещатику...  Згадалося, як журналіст «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані тут, в Америці, розповідав, як однієї ночі їх попередили, що «Беркут» готує штурм і Майдан став плече-в-плече, подих-у-подих. Було справді страшно. Він не знав, хто стоїть позаду нього, але в того, невідомого, раптом задзвонив телефон і він комусь тихо, одним тільки словом відповів: «Можу...» І почав читати молитву: «Отче наш, сущий на небесах...»  «Особисто я тоді майже фізично відчув, -згадував Вахтанг, -що цієї ночі з нами нічого не станеться, бо з нами Бог...»
На прес-конференції перед відкриттям виставки Сергій Фоменко, її куратор, лідер гурту «Мандри», розповів, що хотів показати світові правду про те, як революція Гідності змінила Україну – як зневірене українське суспільство раптом прокинулося й перестало боятися...
В Українському Інституті Америки представлено оригінальні роботи фотохудожника- портретиста Ігоря Гайдая, фотографів-документалістів Максима Дондюка, Антона Трофимова, Олександра Глядєлова, який побував у багатьох гарячих точках і з яким ми співпрацювали ще в Києві, в часи інших воєн -«придністровської»  та «чеченської». Тоді він також дістав поранення, як і цього разу в Ілловайську. А також твори художника Матвія Вайсберга, явтора серії з 28 картин кривавого побоїща на Майдані, об’єднаних спільною назвою «Стіна». Реальності цим мистецьким творам додають документальні кадри, зняті режисерами об’єднання «Babylon’13», які безперервно йдуть на великому кіноекрані в головному залі УІА. Кожен з цих журналістів-митців не лише пройшов через Майдан, а й Майдан пройшов крізь кожного з них. Це видно з їхніх робіт, чутно з тембру голосу, яким вони говорили, представляючи своє бачення на відкритті виставки, і з того, що вирушили в таку подорож світом, узявшись показати і розказати йому «українську правду».
До Америки експозицію вже встигли побачити в Європі. Реакція була різною. Коли в день її відкриття в Німеччині Матвій Вайсберг розфарбовував у синьо-жовті кольори шматок берлінського муру під радянською зіркою при вході в музей, де колись стояв прикордонний стовп між НДР і ФРН, на нього агресивно накинулися захисники  Путіна, обзиваючи  художника фашистом і членом «хунти».
Подібна ситуація сталася й зі мною, коли  всередині вересня в Нью-Йорку, у величезному салоні Eyebeam, що в престижному мистецькому районі Челсі на 21-й вулиці, експонувалася виставка “Material Evidence. "Syria, Ukraine…Who's next?" й  я мала необережність жінку років 65-70, яка приїхала 26 років тому з Одеси, попросити поділитися враженнями від експозиції.
Тоді виставка з сотень постерів, розклеєних крупним планом в підземках, на автобусах й інших публічних місцях, обіцяла показати унікальні артефакти, відео- й фотоматеріали про країни, охоплені громадянською війною, й дивовижним чином збігалася з початком роботи чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН, коли до Нью-Йорка з’їжджалися політики й журналісти з усього світу,
Коли я, оглянувши тенденційно підібрані фотокартки без авторства, перепитала в куратора Бенджаміна Гіллера, який живе в Німеччині, чому під цими авторськими роботами немає імен авторів-фотожурналістів, які їх знімали (адже кожен справжній журналіст, який тим паче працює в «гарячій точці», навпаки, прагне, щоб його ім’я на міжнародній виставці було надруковане великими літерами), він відповів, що ці журналісти працюють у зоні конфлікту й оприлюднення їхніх імен може загрожувати безпеці їхнього життя. Така відповідь мені відразу ж нагадала «зелених чоловічків» без опізнавальних знаків на території Криму й Донбасу. А на запитання, хто організатор виставки і звідки такі шалені кошти на рекламу (для кращих фотожурналістів-учасників цього проекту в грудні обіцяно три спеціальні премії –по  20, 15 і10 тисяч євро), Лана Андреєва, асистентка куратора експозиції, розповіла казкову історію про те, що під час експозиції в Берліні одного невідомого й, звісно, безіменного чоловіка настільки вразила ця виставка, що наступного дня він приніс мішок готівки й залишив її як доброчинний дар, без пояснень.
На «Material Evidence. "Syria, Ukraine…Who's next?" також  було представлено «артефакти»: наприклад, майданний портрет Тараса Шевченка, але з підписом «Рунвіра», «коктейлі Молотова», але на тлі двох гігантських фотокарток-антиподів Києва «до» і «після» революції: «Погляньте, яким чистим був Київ до Майдану!» і «Дивіться, як Київ виглядає тепер, після масових мітингів і безладдя!». Було виставлено навіть прошитий вогнем і димом, з поплавленими дверима й вибитими вікнами «воєнний» мікроавтобус. «А як ви привезли з Києва цей експонат?» - здивувалася тоді я.
-А це автобус не з України, а з Сирії, - спокійно, немов не розуміючи, що мається на увазі, відповів Бенджамін Гіллер. У непосвяченого в деталі відвідувача, який скурпульозно не стежить за політичними подіями, мало б скластися  враження, що Сирія і Україна – це одне й те ж. І така «картинка» спрацьовувала. Я бачила й чула на власні вуха-очі, як туристи з Голландії записували в книзі відгуків: «Війна – це жахливо... Дякуємо за виставку...»
Війна – це справді жахливо. Тим паче війна проти власного народу... Важливо, очевидно, щоб це розуміли не лише ми, українці України, Америки, Канади... На виставці я зустріла молоду дівчину Марійку Дембер з Конектикуту. Вона приїхала сюди разом зі своїм американським приятелем Стівеном. Я поцікавилася, чи  розуміє він, що відбулося й відбувається в Україні, на що той відповів, що, власне, прийшов сюди, аби спробувати зрозуміти. Це нам, українцям усього світу,здається, що якщо не всі, то майже всі люди на планеті знають і поділяють наш біль, наші турботи, наші плачі. Але це зовсім не так. Тому якщо кожен з нас прийде сюди не лише сам, а разом зі своїм американським приятелем, колегою, сусідом, світ знатиме про нас більше. Й, можливо, кривди на світі стане бодай на одну виставку менше.
Виставку «Майдан. Україна. Шлях до свободи» на численні прохання продовжено до 10 листопада цього року. Адреса Українського Інституту Америки в Нью-Йорку: 2 East 79 Street (and 5 Avenue).

ПАМ'ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ: СОРОКОВИНИ

У неділю, 30 березня, в Українському культурному центрі митрополії Української  православної церкви США, що в Бавнд Бруку (штат Нью-Джерзі), відбулася панахида за Небесною сотнею, яку спільно відправили ієрархи та духовенство Української православної та Української католицької церков у США.

Того недільного дощового вечора помолитися за душі невинно убієнних прибули понад чотириста осіб. Попереду жалобної процесії йшли зі свічками в руках учні  школи українознавства при митрополичому центрі Української православної  церкви в Бавнд Бруку, за ними – ієрархи церков: глава УПЦ в США митрополит Антоній, голова Консисторії УПЦ США архієпископ Данило, голова Філадельфійської єпархії Української католицької церкви в США митрополит Стефан Сорока, голова Стемфордської єпархії архієспикоп Павло Хомницький, за ними - духовенство обох церков, парафіяни, численна українська громада з Нью-Джерзі, Нью-Йорку, Пенсильванії та Конектикуту, представники дипломатичного корпусу України.
«Кожного ранку за ці останні сорок днів я прокидаюся й запитую самого себе: Як це могло статися в Україні? Як це могло статися в державі, яка є незалежною більш як 20 років? - такими риторичними запитаннями розпочав свою промову глава Української православної церкви в США митрополит Антоній. – Ніхто з них не хотів помирати. Ніхто з них не думав, що їхні смерті стануть  каталізатором радикальної зміни в житті держави з корумпованим режимом і президентом, який втік до сусідньої, як з’ясувалося, ворожої Україні держави, боячись за своє життя. Їхні смерті були останньою краплею в чаші терпіння, останнім аспектом, який змінив життя держави моментально... Що є важливим, коли ми згадуємо полеглих героїв, які дивляться на нас з цих портретів? Що є найважливішим, коли ми вчитуємося в їхні біографії - короткі, як і саме їхнє життя? Найважливіше є усвідомлення, що герої не вмирають. Вони живуть і житимуть у колективній пам’яті нації й допомагатимуть іншим продовжувати їхню справу, стояти, як і вони, до самого кінця за правду, за волю, за Україну...»
«Сьогодні ми молимося, щоб народ України мав такі самі свободи й можливості, як і всі вільні люди планети. Наші серця сповнені вдячності тим, хто завдяки своєму сміливому духу віддав життя заради свободи України. Ми молимося за тих, хто загинув на Майдані в Києві. Ми молимося за їхні душі, за прощення їхніх гріхів... Вічная їм пам’ять!” - сказав, звертаючись до жалобної громади, митрополит Української католицької церкви Стефан Сорока. 
Службу Божу супроводжував хор церкви святого Андрія Первозванного на чолі з регентом Михайлом Андресом. Чоловічий  гурт “Domine” з Івано Франківська
(о.Юрій Мулярчук, Віталій Мулярчук, Ярослав Белей, Руслан Рольний, Ярослав Ткачук, Василь Сморжанюк) заспівали три духовні гімни в пам’ять про полеглих героїв. Коротку програму присвятили Небесній сотні й учні школи українознавства Святого Андрія під керівництвом Галини Маринець. Вела програму Наталія Гончаренко.
Присутні мали нагоду знову й знову пережити ті страхітливі лютневі дні та ночі на київському Майдані, що постали перед ними з відеоекрану, а також відчути глибину болю й силу віри, з якими владика Данило, голова Консисторії УПЦ в США, відвідував київський Майдан, шпиталі Тернопільської області, родини полеглих  героїв Небесної сотні. Упродовж усього перегляду владика Данило й Наталія Гончаренко читали вірші, присвячені героям Небесної сотні, серед яких були й такі рядки:

 Мамо, знаєш, як хочеться жити,
Вірив, що боремось не даремно,
Не  хотілося бути убитим,
Бездиханним упасти на землю...

Що покинув тебе, пробач, ненько,
Така в мене життєва дорога,
Помолися за мене, рідненька,
Бо тепер я в сотні у Бога...

103 ХЛІБИНИ

Минулої неділі панахиду-реквієм до сороковин героїчної загибелі оборонців Майдану відправили і в Українській православній церкві Святої Трійці, що на Брум-стріт у Нью-Йорку.

До десятків кілограмів гуманітарної допомоги й тисяч доларів, зібраних християнською громадою цього храму, додалися щирі молитви й благословення священиків знаходити в собі сили жити з вірою й надією далі. Службу Божу разом з митрополитом УПЦ США Антонієм, який спеціально прибув до Нью-Йорка, відправили настоятель храму отець Тодор Мазур та отець Олександр Юкляєвських.
У пам’ять про героїв Небесної сотні, душі яких вознеслися сорок днів тому на небо, парафіянка церкви Оля Гречко приготувала 103 поминальні хлібини з іменем кожного загиблого на Майдані. Церковна громада роздала їх усім, хто прийшов того дня, щоб разом помолитися за найкращих синів і доньок нашої України.
Молоді віряни церкви – Оленка Дорожинська, Ігор Гебура, Оксана Данченко приготували стенд пам’яті героїв Небесної сотні, на якому з великою любов’ю й душевним теплом було відведено місце кожному, хто віддав своє життя в ім’я кращого життя в Україні. Перед поминальним обідом віряни переглянули відеофільм про захисників Майдану, а церковний хор під керівництвом Станіслава Косіва на завершення виконав пісню «Пливе кача», під яку ховали багатьох героїв Майдану й яка стала для мільйонів українців і неукраїнців по всьому світу жалобним гімном і реквіємом пам’яті за невинно убієнними героями.
Панахиди пам’яті відбулися минулих суботи-неділі в усіх українських церквах США та світу.

НЕХАЙ КОЖНОГО РОЗСУДИТЬ СУМЛІННЯ

Такого велелюддя й такої кількості промовців український Нью-Йорк не бачив з часів Помаранчевої революції. Кілька тисяч українців і неукраїнців зібралися минулої неділі, 23 лютого, під стінами Генерального консульства України в Нью-Йорку, щоб віддати шану полеглим героям української революції й висловити свою солідарність з Майданом.

Напередодні мітингу молоді хлопці й дівчата з руху «Разом» та їхні однодумці повісили біля Генерального консульства портрети героїв Майдану, які віддали свої життя за Україну, запалили свічки пам’яті й поклали квіти. У недільний день ця стіна пам’яті перетворилася на стіну плачу, біля якої тисячі людей з Нью-Йорка, Нью-Джерзі, Конектикуту, Пенсильванії ставали на коліна, плакали, приносили квіти, благали Всевишнього прийняти цих героїв у Царстві Своєму й дарувати Україні, нарешті, мир та процвітання.
Відомий лідер української громади Аскольд Лозинський, відкриваючи мітинг перемоги й жалоби за невинно вбитими  й закатованими, звернувся зі словами вдячності до Президента США, американського уряду, конгресменів, сенаторів, Держдепартаменту, до кожного небайдужого, хто в тяжку для України хвилину підставив їй своє плече чи пробував допомогти. «Але це не означає, що ми можемо тепер заспокоїтися, - підкреслив А.Лозинський, - Ми не можемо бути бездіяльними, ми мусимо добиватися, щоб не лише «Межигір’я», а усе награбоване в українського народу було йому повернуто».
Акцією протесту, яка відбулася з ініціативи Українського конгресового комітету Америки (УККА), Організації чотирьох свобід України (ООЧСУ) та Спілки українських студентських товариств Америки (СУСТА), провадили Аскольд Лозинський та голова ООЧСУ Степан Качурак. З коротким словом до учасників мітингу звернулися не десятки промовців. Серед синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів виднілися національні полотнища Грузії, Польші, Білорусі, Естонії, Литви, Румунії, Угорщини, Черкесії. Серед гасел: «Кривавого диктатора – до суду!», «Захарченка – під трибунал!», «Путін, руки геть від України!» виділявся й величезний плакат «Євреї Америки – з Майданом!»
У промовах лідерів українських організацій та інституцій, представників Конгресу штату Нью-Йорк, священнослужителів українських, білоруських та польських церков, представників грузинських, литовських, черкеських, естонських, білоруських та багатьох інших громад Америки лунали біль за український народ, застереження проти можливої путінської експансії й готовності підтримувати український народ і надалі.
Виступив під вигуки «Ганьба!» й генеральний консул України в Нью-Йорку Ігор Сибіга, який знайшов у собі сили зізнатися, що почувається винним у тому, що не вийшов до людей раніше. Разом з тим, він сказав, що з самого початку Майдану до українських дипломатичних представництв в США надходили з МЗС вказівки дезінформувати українську громаду, засоби масової інформації, інвесторів про реальну ситуацію в країні, на що співробітники Генконсульства у Нью-Йорку відповідали «тихим саботажем». Генконсул пообіцяв, що всіляко сприятиме проведенню наступних президентських виборах, які відбудуться 25 травня, а також запропонував сприяння дипломатичного представництва в якнайшвидшому транспортуванні гуманітарної допомоги потерпілим Майдану. На багатоголосе «Ганьба!», яке чулося з натовпу, Аскольд Лозинський сказав: «Нехай кожного розсудить його власне сумління...»
Був і «антимайдан»: на тротуарі з протилежного боку від велелюдного мітингу поліція відгородила місце для двох протестувальників бомжоподібного вигляду із сильно спитими обличчями. Вони тримали застарілий плакат з дивним написом «No Euro!» і безупину свистіли в спортивний свисток. Коли я підійшла до їхнього турнікету, щоб взяти інтерв’ю, поліцейський  порадив близько не підходити, бо вони «крейзі». На запитання, чи розмовляють антимітингувальники українською мовою, той же поліцейський відповів: «Ні, один - англійською, другий – російською».
Після протесту на 49-й вулиці багатотисячна колона, несучи попереду символічну домовину, вирушила до Постійного представництва Російської Федерації при ООН, що на 67-й вулиці, де також відбувся мітинг протесту. Адже Путін нині не спить і не їсть – думає, як упокорити Україну, як її розшматувати, щоб не розвіялися, немов вранішній туман, його мрії збудувати нову Російську імперію й увійти в історію царем Владіміром, який загнав у стайню народи, що хотіли жити вільними.

СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР НА БРУКЛІНСЬКОМУ МОСТУ

22 лютого, в суботу, по обіді понад тисячу представників української громади зібралися біля мерії Нью-Йорка з українськими національними прапорами, виконали український національний гімн й пішою ходою вирушили в напрямку Бруклінського моста.
 
До них приєдналися представники білоруських організацій «Білоруси  у вигнанні» та білорусько-американського товариства БАЗА, а також представники грузинської діаспори.
Ступивши на міст, учасники демонстрації розгорнули 50-метровий синьо-жовтий прапор, який заполонив увесь Brooklyn Bridge. 
Так українці Великого Нью-Йорка відствяткували падіння режиму Януковича й вшанували пам’ять тих, хто віддав на Майдані свої життя за волю України.

ДИПЛОМАТ, ЯКИЙ НЕ ПОБОЯВСЯ СКАЗАТИ МАЙДАНУ: «Я З ВАМИ»

25 лютого Постійний представник України при ООН Юрій Сергеєв дав низку інтерв’ю провідним світовим інформаційним агенціям, газетам та телеканалам у режимі прямого включення у зв’язку з ситуацією в Україні.

Під час випуску новин на телеканалі CNN посол Ю.Сергеєв наголосив на необхідності широкоформатного діалогу між усіма сторонами конфлікту та неприпустимості відновлення насильства. На думку постпреда, всі суперечки в українському суспільстві мають вирішуватися виключно мирним та політичним шляхом, враховуючи інтереси усього суспільства.
У прямому включенні телекомпанії BBC з Лондона Ю.Сергеєв зазначив, що все ще існує простір для компромісу, в тому числі за посередництва міжнародної спільноти.
В інтерв’ю телеканалу Al-Jazeera World та Al-Jazeera America Постійний представник України при ООН висловив співчуття усім рідним та близьким загиблих, наголосивши на неприпустимості ескалації насильства в будь-яких його формах.
Посол висловив також сподівання щодо можливого вирішення кризи в Україні з використанням механізмів парламентаризму й окремо зазначив про необхідність об’єктивного розслідування всіх порушень прав людини у нашій державі через надмірне застосування сили.
Минулої неділі, виступаючи на мітингу солідарності й пам’яті героїв Майдану, організованому українською громадою в Нью-Йорку, Юрій Сергеєв наголосив, що «за злочини  проти людяності винних буде покарано, їм є визначення в рамках міжнародного права».
Ю. Сергеєв був одним із перших українських дипломатів, які відразу після силового розгону Майдану 30 листопада засудили насильницькі методи боротьби проти мирного протесту своїх громадян. Українська громада довго пам’ятатиме його вчинок, коли він вийшов до людей, які протестували під стінами місії ООН в Нью-Йорку, і сказав: «Я з вами». Тоді ще ніхто не знав, що режим Януковича впаде, й виступати проти нього в дипломатичних колах наважувалися одиниці
.

 

 



ПОТОЧНИЙ НОМЕР
            @2013 NovaGazeta All Rights Reserved