|
Прем’єра
Наш співрозмовник: Марко Марчик – сценарист, музикант, співавтор ідеї (разом зі своєю дружиною Марічкою) та головний режисер фольк-опери «Counting Sheep», яка в 2016 році здобула найвищу відзнаку на міжнародному фестивалі Fringe в Едінбурзі (Шотландія) та нагороду AmnestyInternational Freedom of Expression. Народився 16 лютого 1985 року в Торонто, належить до третього покоління українських імміґрантів Канади. В 2011 році закінчив University of Guelph-Humber (Торонто) за спеціальністю Сreative writing. Співпрацював з відомими письменниками Канади, серед яких Діон Бранд, Денніс Лі, Кевін Конноллі, Дженіс Кулик Кіфер. Автор сценарію та режисер п’єси Doorways, яка йшла на сцені Young Centre for the Performing Arts у Торонто, а такожхроніки подій Євромайдану, яку друкували провідні світові інформаційні аґенції та часописи.
Автор музики до кількох вистав експериментальних театрів Канади та США. Протягом останніх семи років - провідний музикант відомого в Канаді музичного гурту Lemon Bucket Orkestra. Живе й працює в Торонто.
Завісу опущено. Майдан стих. Ми чекали головного режисера дійства біля старенького фортеп’яно, забарикадованого з трьох сторін шинами, на тому самому театральному майданчику, де щойно ширяла бруківка, плакали скрипка й дівчина над простреленим тілом свого хлопця, який годину тому освідчився їй у коханні... War is Not Over! – совиними очима зависло на стіні гасло, звернене не відомо до кого...
* * *
- Марко, ви знаєте, що тим часом, доки тут йшла ваша вистава, синхронно з відеокадрами Євромайдану, у ці хвилини в Києві знову збирається Майдан? Цього разу Міхомайдан. Як ви думаєте, чому все повторюється?
- Не знаю, чи можна це назвати повторенням... В мене навіть не було такого відчуття, коли починався Євромайдан... Відчуття, що це повторення Помаранчевої революції. Але я можу зрозуміти людей, які в Києві збираються знову. Тому що проблеми, заради яких відбувалася Революція Гідності, не розв’язано, зло не покарано. Тоді тисячі українців вийшли не просто заради вибору «Європа чи Росія?», а в ім’я багато більшого. Вони зібралися, щоб сказати: “Ми – люди! Розумні, талановиті, працьовиті, освічені, здатні на багато що, але влада нам не дає можливості розвиватися”. Вони вийшли тоді проти тотальної корупції, проти всевладдя олігархату, бо хотіли жити гідно...
- А що хотіли сказати своєю виставою про ті події ви, коли вийшли з нею на світові театральні майданчики?
- Показати, яким був справжній Майдан. Через відчуття...
- Більшість українців це розуміють, а неукраїнці?
- Думаю, що розуміють також. Ми вже показали Counting Sheep в Канаді, Шотландії, Ірландії, Англії, Німеччині, тепер – у США, ось тут, у Нью-Йорку. І скрізь здобували не тільки захоплені аплодисменти, а й нагороди. Хоча, звичайно, трапляються люди, які не вловлюють суті цього дійства...
- Можливо, тому, що велике смислове навантаження несуть українські пісні-псалми, якими наповнено виставу... Навіть у New York Times днями вийшла рецензія із заголовком “Counting Sheep Has Great Songs. But They’re in Ukrainian”, де авторка нарікає на “мовний бар’єр”…
- Для мене, це як «Дон Жуан» Моцарта, «Травіата» Верді, «Тоска» Пуччіні... Чи всі на планеті розуміють мову цих опер?! Але музика там настільки сильна, що людям не потрібен перекладач, вони відчувають кожну емоцію. Просто треба хотіти зрозуміти.
- Наскільки відрізнялося сприйняття публіки в різних країнах?
- У принципі, скрізь сприймають однаково. Всі виходять у шоці не тільки від історії, якої вони не знали, а й у захваті від самої музики, яку вони ніколи не чули й не підозрювали, що в українському фольклорі є таке прекрасне багатоголосся. Це музика з тих сіл, які нині знищено війною. З репертуару «Божичів» - київського гурту автентичного українського співу й зі спеціальних етноекспедицій. А також ми ввели у свою фольк-оперу музику відомого канадійського оркестру Lemon Bucket Orkestra, бо в нас такий стиль «балкан-балаган», і додали мою, авторську, щоб підігравати певним емоціям.
- У вас є постійна трупа?
- Театральної немає, але є постійний музичний склад. Крім нас з дружиною, у виставі задіяно лише двоє українців, всі решта – неукраїнці. Я вже 7 років виступаю в складі Lemon Bucket Orkestra, разом з яким ми працюємо над мелодикою української, болгарської, румунської музики. Бо вона дуже відрізняється. Ми, по-суті, стали етномузикознавцями - щоб вивчити цю музику глибше, треба було глибше копати, щоб розвиватися далі. Ми це робили. Потім я познайомився з Марічкою, моєю майбутньою дружиною, етномузикологом, просто золотою жінкою. Це було як знайти скарб. Таких більше немає...
- Ви з нею познайомилися на Майдані? Що вас туди привело?
- У ту пору я працював в Україні над іншим проектом – мав записати народних музикантів для саундтреку до фільму про Голодомор. Сконтактувався з одним своїм другом з «Божичів», його звати Валерій Гладунець. Він був на Майдані кожного дня, організовував концерти на сцені, виголошував промови, я ніяк не міг його витягти звідти, зрештою, він мене запросив на Майдан. Але мене не тягнуло туди, тому що мені все те здавалося повторенням Помаранчевої революції.
- А ви були на Помаранчевому Майдані також?
- Ні, я мав тоді 18 років і ще не знайшов на ту пору свого українського коріння настільки, щоб перейматися запитаннями, які ставила та революція. Але потім, коли прилетів до України й жив кілька років у Львові, зрозумів, що та революція ні до чого не привела. Мені подобалися українська культура, українські люди, я вчився у Львові грати на скрипці, писав вірші, потім повертався до Канади, потім знову навідувався до України. Коли повернувся в черговий раз, була революція, я пішов на Майдан, щоб розшукати свого знайомого Валерія. То було 26 січня 2014 року, саме загинули перші хлопці - Жизнєвський, Нігоян... «Божичі» відспівували їх. Співали псалми, які звучать у нашій виставі, - «Помишляйте, чєловєци», «Страдальная мати»... Коли я їх почув, вони перевернули всю мою душу, розірвали, як кажуть в Україні. Я не очікував побачити й почути те, що я побачив і почув. Думав, протест, багато людей, люди з плакатами, а тут – сучасна Запорозька Січ.
- І тоді ви побачили свою майбутню дружину. Чи спочатку почули її голос?
- Я побачив її на сцені, але не звернув уваги. Після того я пішов за сцену, щоб зустрітися з Валєрою, а вона прийшла разом з ним, і ми пішли до намету 4-ї сотні, де стояли козаки, вони нас запросили на чай. Ми посиділи, познайомилися. Я почав писати про те, що відбувалося на Майдані. На мої «пости» у Фейсбуці відразу ж відреагували американці й канадійці. На Майдані до мене почали підходити журналісти з різних світових інформаційних аґенцій й попросили, чи можна розширити мої історії, бо в мене не було на меті показувати, що горить і скільки людей поранено, я хотів розказати, чому саме люди тут, хто вони і як це все виглядає зсередини. Марічку цікавило те саме.
Моя робота закінчилася, я мав повертатися до Канади, але поміняв свої квитки на літак і залишився на Майдані. То було ще до романтичних стосунків з Марічкою, я просто відчув, що маю стати частиною цього, що тут потрібна підтримка. І це не те, що я міг зробити щось особливе, усвідомлював, що я - лише маленький пазлик у цьому всьому.
- Але Майдан для вас не закінчився з його саморозпуском. Як і у виставі. Ви з Марічкою потім їздили на фронт – щоб підтримувати хлопців і там. Потім було ваше весілля й подаровані гостями майже 20 тисяч доларів, які ви передали на допомогу воїнам АТО. Це вже не вистава? Не легенда? Це правда? Це життя?
- Правда життя. У нашій виставі також є сцена весілля, але не нашого. Ми грали на таких весіллях на Майдані, вони були дуже щирі, молодята запрошували на них усіх, хто був на Майдані. Там не було такого поняття – свої-не свої. Тобто, «не свої» були, але по той бік барикад. Ми з Марічкою вирішили, що наше весілля має бути публічне й грали його в Дафферін-парку, в Торонто. Запросили своїх друзів, прийшло близько тисячі осіб. Усім було весело, музиканти висіли майже на кожному дереві. Ми попросили гостей, щоб замість квітів, килимів, посуду, жертвували гроші й підписували чеки на організацію Patriots Defence, яка проводить курси з першої медичної допомоги й закуповує для солдатів аптечки натівського взірця. Бо в нас є все, що нам потрібно, – є ми. А хлопці на передовій не мають найнеобхіднішого.
- Patriots Defence – це доброчинна організація Уляни й Марка Супрунів?
- Так, вони створили її разом зі Світовим Конґресом українців. Ми були на їхніх курсах першої медичної допомоги, були на передовій, на Сході України, бачили, що й як вони роблять. Тому передали ті гроші буквально з рук в руки, знаючи, що вони реально рятуватимуть життя.
- В Едінбурзі на знаменитому фестивалі Fringe минулого року ви очікували, що станете переможцями?
- Ні. Ми знали, що наша фольк-опера – унікальна, але не могли передбачити, як її сприйме публіка. Якби це була просто вистава, де ми показуємо себе, щоб задовольнити власне «его», напевне, для нас не була б такою важливою реакція глядачів. Але ми знали, що цю виставу створено саме завдяки дуже складній ситуації в Україні, й вона має бути показана світові, навіть якщо її буде важко грати. В ній насправді, як ви бачили, немає героїв, немає якоїсь «зірки», яка виступає й усіх «рве»... Атмосфера дійства дуже швидко змінюється, за якихось десять хвилин після початку люди вже не знають, звідки, з яких дверей вони зайшли, й де насправді знаходяться. Такий прийом дуже унікальний у театральному світі.
- Ви ж граєте це дійство лише в оригіналі, без жодних фонограм?
- Звичайно. Музика справжня, емоції справжні, все справжнє. Ми знали, що це така історія, яка чіпає людей за живе, якщо її правильно поставити. У нас була мета поставити її в Едінбурзі, щоб був прецедент, щоб світ мав досвід. Бо це найбільший фестиваль, на який ми могли потрапити.
- Синьо-жовтий прапор над Едінбурґом - це ваша пропозиція чи фестивального комітету?
- Директор фестивалю, як тільки побачив Counting Sheep, сам прийшов до нас і відразу сказав, що ніколи в житті так не плакав. Це сказала людина, яка кожного року дивиться понад 3 тисячі театралізованих видовищ з усього світу. Він воював у Другій світовій війні, й наше дійство справило на нього дуже сильне враження. Після нашої вистави він сказав, що вона робить усіх, хто її побачить, українцями. Й розпорядився підняти український національний синьо-жовтий прапор над театром. І це, до речі, було дуже символічно, тому що на початку він повісив прапор Євросоюзу. А в той час був Brexit, і всі телеканали, газети, аґенції писали про політичний вибір фестивалю. А через кілька днів з’явився український прапор, який майорів там два тижні, до кінця фестивалю. Вперше за 70 років. То для нас була найбільша перемога, більша за всі міжнародні премії.
- Чи були якісь провокації, наприклад, з боку росіян?
- Не було. Вчора в нас на виставі була Наталія Яресько й запитувала те саме, бо знає, що в Нью-Йорку буває, коли провокатори дізнаються про український успіх і хочуть його довести до абсурду. Чув лише один раз, що прийшла якась пара й, не дослухавши до кінця, вийшла, сказала, що це пропаганда.
Я виріс у Канаді. Мене одностороння патріотичність також нудить. Ми маємо такі моменти, коли всі кричать «Слава Україні!», коли обгортаються прапорами, коли кладуть руку на серце й співають гімн – це частина того, що було насправді. Ми тут виступаємо істориками. Ми не намагаємося показати версію тих подій очима «Беркута» чи “тітушок” – це не наша історія. Наш погляд – це погляд зсередини Майдану. Якщо якісь “тітушки” хочуть зробити свою виставу – нехай роблять, я піду й подивлюся її, я хотів би також побачити зсередини, як переживали це все “тітушки”. Якщо беркутівці хочуть показати, як їм було складно, а я вірю, що їм було нелегко, нехай покажуть. Я хотів би бачити погляд на Майдан з протилежного боку. Але справжній. Я не можу цього показати. Бо це не моя історія. Я можу показати тільки те, що пережив сам.
- Ідея такої музичної вистави народилася у вас спільно з дружиною?
- Так. Ми спершу хотіли організувати тільки концерт, потім зрозуміли, що це банально, потім вирішили поколядувати, але в камуфляжі, збирати гроші, це також видалося нам дуже поверховим, потім сказали, що напишемо книгу про себе й тих людей, хто був поряд з нами, а наприкінці все це викристалізувалося в те, що ви бачили. І це природньо – ми ж музиканти, маємо візуальне, театральне мислення...
- Ви розмовляєте київським «сленґом»: “класно”, «тіпа», «вот»... Це вплив України?
- Коли живеш у Торонто, потім у Львові, потім у Києві, потім їдеш на Майдан, потім на Донбас, чуєш, як розмовляють на передовій (а там багато хто розмовляє російською, захищаючи Україну), сам стаєш частиною того світу... Не знаю, чи можна в Україні викорінити російську мову? І чи треба її викорінювати? Моя дружина – шалена патріотка, її перша мова – російська, перша мова її дітей, а вона має трьох дітей від попереднього шлюбу, які нині живуть з нами, – також російська. Хоч зі мною вони розмовляють по-українськи.
- І немає ніякого внутрішнього дискомфорту?
- Дружина не співала й не хоче співати по-російськи. Вона представляє себе як українку саме через українську культуру. Марічка виросла в Києві. Її батько – росіянин, мама – українка зі Львова. Там все так переплетено... Більшість людей теперішньої України виросли в Радянському Союзі, в них є багато рудиментів, це правда, але що з ними робити? Ніколи не готувати салат олів’є? Тому що це російська страва?
- Французька. Але французи цього, здається, не підозрюють...
- Можливо (усміхається – авт.).
- Щоб возити такий проект по світу, треба мати спонсорів, бо українська музика поки що не окуповується?
- Є різні способи, як можна везти мистецтво. Ми вирішили, що не проситимемо підтримки українських організацій, спонсорів, бо наша мета – показати цю виставу для різних народів. Ми дуже вміємо один одного підтримувати, але не вміємо показувати своє мистецтво світові. І це велика проблема. Я не стверджую, що ми це дуже вміємо робити, але пробуємо. Ми пробуємо показати світові, яка багата українська культура й українська історія. У нас є продюсери, шукаючи яких, ми шукали людей, які знають театр, музику, мають своє глобальне бачення світових процесів.
- Разом з тим ваша вистава не виключно українська. Багато народів можуть знайти в ній себе...
- Один з наших продюсерів (венесуелець), переглянувши виставу, сказав, що вона нагадала, як він так само кидав бруківку в своїй країні. Те, заради чого люди вийшли на Майдан, чіпляє всіх. Головним же принципом життя на Майдані була людяність.
- Але чому, на ваш погляд, Україна не змогла жити за цим принципом після Майдану, поза Майданом?
- Тому що корупція, як ракова пухлина, проникла дуже глибоко. За декілька днів взяли Крим, просто «віджали». А що мали робити українці, які ніколи не воювали, навіть військовики не вміли воювати, не знали, як правильно зайти й «зачистити» будинок. Але вже навчилися, навіть американські військовики це підкреслюють. От чого в Україні й досі немає – це керівництва, лідерів, провідників.
- Куди після Нью-Йорка?
- До Каліфорнії, в лютому ставитимемо свою фольк-оперу в Лос-Анджелесі. Хоча наша мета – зробити Counting Sheep постійною в Нью-Йорку. Бо тут є театральна традиція: є мюзикл Les Miz, який іде 20 років, і також про революцію, є Hamilton, який пішов по всьому світу, його поставили репери...
- Це на рівні ідеї чи є вже реальне підґрунтя?
- Не лише ідеї. Треба, щоб люди побачили й почали говорити, треба, щоб люди прийшли, відреагували. Всі успішні вистави вкладають багато грошей у PR, в тому числі – штучний, вони пишуть, творять різні інтернет-ресурси, щоб було відчуття, що людям це дуже подобається. Але не всі ж люди реагують, як вівці...
- Чому, до речі, ви вирішили назвати цю виставу саме «Рахуючи овець»?
- Тому, що ця назва дуже містка. Одна з глобальних концепцій, яка нас цікавить, - люди-вівці. Бо людина ведеться на той чи інший імпульс. Але за яких обставин? Я був у таких ситуаціях. До Революції Гідності фраза «Слава Україні! Героям слава!» не викликала в мене жодних почуттів. Але коли її водночас кричать тисячі людей, це дуже чіпляє. Коли люди починають іти й кидати бруківку, то тобі також хочеться стати в ті лави і ти стаєш, і кидаєш ту бруківку. До речі, на тому боці – «Беркут» у своїх чорних шоломах також виглядав як стадо овець. Нам цікаво відстежувати цей феномен і під час вистави – спостерігати, як поводяться глядачі: чи вони встають й кидають цю штучну бруківку, чи кажуть, що не робитимуть цього, бо то театр. Ми підмітили закономірність, що люди, які вирішили, що не братимуть участі в дійстві на Майдані, сідають разом, хоч ми цього не планували.
В класичній англійській мові термін "counting sheep" – це ідіома: «овець рахують», щоб заснути, зайняти розум чимось простим, примітивним, відійти від реальності.
Зрештою, в українській культурі цей образ традиційний. До того, як створити виставу, ми хотіли просто піти поколядувати - водити козу. Коза – один з найдревніших українських символів. Скільки в ту козу не стріляють, скільки разів її не вбивають, а вона все одно оживає, встає, відроджується. Тому що символізує урожай, достаток, воскресіння.
- Якщо буде в Києві новий Майдан, поїдете?
- Я? Звичайно, поїду... War is not over!
Розмову провела
Катерина Кіндрась
20 серпня 2016 року над театром Summerhall в Едінбурзі було піднято синьо-жовтий прапор і він майорів над столицею Шотландії майже до кінця серпня – на честь усіх, хто загинув і хто продовжує боротися за волю України. Український національний прапор було піднято найперше на честь перемоги українців на всесвітньо відомому мистецькому фестивалі Edinburgh Fringe Festival. З-поміж 40 іноземних дійств найвищу нагороду здобула канадійсько-українська фольк-опера про Майдан Counting Sheep («Рахуючи овець»).
28 листопада - 17 грудня її представлять у Нью-Йорку. В офіційному відкритті 5 грудня о 8-й годині вечора братиме участь режисер Кевін Ньюбурі. Американська прем’єра відбудеться в 3LD Theatre, 80 Greenwich Street.
На честь усіх, хто загинув і хто продовжує боротися за волю України.
У цієї музичної вистави реальна передісторія. Українська співачка й етномузикознавець Марія Кудрявцева й канадійський музикант Марко Марчик познайомилися в січні 2014 року на київському Майдані, в розпал Революції Гідності, закохалися. Обоє були волонтерами, допомагали українським військовикам в зоні АТО, водночас прагнули не лише допомогти, але й донести світові правду, тому про свої враження й переживання писали та друкували в світових виданнях та ЗМІ (Brick Literary Magazine, Humber Literary Review, NOW Magazine, Carte Blanche, CBC). У травні 2015 року Марічка й Марко запросили всіх друзів та приятелів на своє весілля, яке відбулося в Dufferin Grove Park (Канада). А на подаровані їм гроші (20 тисяч доларів) закупили ліки й медичну допомогу для захисників України на Донбасі. Міжнародні засоби масової інформації (Reuters, Globe and Mail, Daily Mail UK, Global News) розповіли про них та їхній гуманний вчинок світові. Про них, а отже, й про Україну.
А коли світ почав “стомлюватися” від України й у новинах з’являлося дедалі менше інформації про війну на Східному фронті, вирішили спробувати достукатися до збайдужілого світу в інший спосіб – мистецтвом. І разом із знаменитим канадійським гуртом з Торонто Lemon Bucket Orkestra Марічка й Марко створили фольк-оперу на тему Майдану - унікальну інтерактивну мультимедійну виставу «Counting Sheep», базовану на персональних враженнях та пережитті подій Революції Гідності й війни на Донбасі. Й фольк-опера викликала велике зацікавлення в світового глядача-слухача. У ній майже немає традиційних монологів, діалогів та головних персонажів, зате багато музики, багато почуттів та простору для оцінки й переоцінки власного місця в сучасному світі...
Творча група: Марко Марчик, Марія Марчик, Дмитро Нечепуренко, Елі Каміло, Джаш Сіньг, Майкл Луїс Джонсон, Натан Делл-Ванденберґ, Оскар Ламбаррі, Тамар Ілана, Стефанія Волошин, Володимир Бедзвін. А також Віта Цикун (дизайн), Тайлер Кіффер і Брендон Волкат (звукорежисура), Ерік Саузерн (освітлення), Ґреґ Еметаз (відеодизайн) та інші.
Музика: Всесвітньо відомий канадійський гурт “Lemon Bucket Orkestra” (balkan-klezmer-gypsy-party-punk-super-band), який співає, грає та виконує українські старовинні народні пісні й танці, більшість з яких взято з репертуару фольклорного гурту “Божичі”, членом якого Марічка була протягом 16 років.
Нагороди: Edinburgh Festival Fringe-2016 (найвища нагорода - Scotsman Fringe First), The Summerhall Top Prize, Dark Chat Special Award, Total Theatre
(короткий список), Carol Tambor Best of Fringe (короткий список), TVBomb Groundbreaker (короткий список), Amnesty International Freedom of Expression Awards (міжнародна премія за свободу висловлювань). У 2017 році фольк-опера брала участь у Рурському фестивалі (Німеччина), фестивалі мистецтв у Кілкенні (Ірландія), фестивалі Freedom (Англія). А також її номіновано на багатогранну театральну нагороду Dora Mavor-Moore Award (Канада) в категоріях «найкращий ансамбль» і «хореографія».
LISTINGS INFORMATION - COUNTING SHEEP DATES:
November 28, 2017 – December 17, 2018
LOCATION: 3LD Theatre, 80 Greenwich Street
PRODUCER: Hot Feat USA Ltd.
TO PURCHASE TICKETS: https://www.brownpapertickets.com/event/3131330
or call the 3LD Box office at 1-800-838-3006
Додаткова інформація: countingsheeprevolution.com/theplay/
------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Наш співрозмовник: Сергій Лойко – відомий російський журналіст, письменник, перекладач. Народився 1953 року в Москві.У 1980 році закінчив Московський педагогічний інститут за спеціальністю “англійська філологія”, викладав англійську мову в школі. З кінця 1980-х років працював перекладачем і репортером московського бюро Associated Press, продюсером британської телекомпанії TV/am «Good morning, Britain». З 1991 до 2016 року - оглядач і фотокореспондент газети Los Angeles Times. Висвітлював військово-політичні конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, Нагірному Карабаху, Чечні, Афганістані та Іраку. З 2014 року - події на Майдані та війну на Сході України. Автор книг «Шок і тремтіння» та «Аеропорт». У 2015 році удостоєний американської нагороди Overseas Press Club Bob Considine award «за хоробрість, достовірність, оригінальність, глибину й виразність публікацій». Того ж року Los Angeles Times нагородила його редакторською відзнакою за кращі репортажі 2014 року. Книгу «Аеропорт» було внесено на розгляд національного Шевченківського комітету України 2017 року. Мешкає й працює в Москві.
- У вас українське прізвище? Ви маєте українське коріння?
- Напевне, більше польсько-білоруське...
- Ви справді народилися у Фінляндії, як написано у Вікіпедії?
- Ні, я народився в Москві. Фінляндія – моя улюблена країна, одного разу я пожартував, що хотів би народитися в Суомі, і хтось це сприйняв за правду й розмножив в інтернеті.
- Ми вперше побачили й почули вас, коли ви ставили запитання Путіну на прес-конференції й захопилися вашою сміливістю, тому що він побілів-почервонів і не знав, що сказати. Як ви прийшли до того, що Путін – це зло для Росії й російського народу?
- Я прийшов до цього дуже рано. Ще в 1999 році, коли було висаджено в повітря будинки в Москві, а потім у Рязані. Я туди поїхав, зустрічався з місцевими мешканцями й міліціонером, який знайшов ту вибухівку. По телевізору було оголошено, що це вибухіка-муляж, а в мішках був цукор. Міліціонер же, якого викликав місцевий мешканець, знайшовши вибухівку, свого часу воював півроку в Чечні як фахівець з вибухових пристроїв, і він сказав відразу, що «вибухівку від цукру відрізнити може». На тій справі піймали ефесбешників – чоловіка й жінку, після цього голова ФСБ Росії Патрушев оголосив по телевізору, що там проходили навчання. Але не можуть відбуватися військові навчання зі справжньою вибухівкою в житловому районі! Не можуть відбуватися навчання так, щоб вночі евакуювали цілий будинок! Тобто, це був явний терористичний акт... ФСБ заради кар’єри Путіна висаджувало в повітря Росію. Зрештою, що б Путін з ФСБ не робили, вони не можуть нічого зробити так, щоб їх не спіймали, щоб не наслідити.
- Але якось ці сліди їм не заважають. Путіна ж підтримують майже 90 відсотків росіян...
- Що означає не заважають? Ви дивилися фільм про зомбі «Ходячі мерці»? От російські люди мені нагадують таких «укушених» - що б не говорив по телевізору Кремль, найгидотнішу, найцинічнішу, найочевиднішу неправду, вони всьому вірять і все сприймають за чисту монету. І, навпаки, що б не говорили про Путіна й Кремль, вони все відкидають, як західну пропаганду. Абсолютно зомбоване населення. І все це за технологіями пропагандистської війни, коли створюється відвертий монстр зла, дивовижна неправда, і люди, які споживають цю інформацію, думають: ну, не може бути це брехнею, тому що вона така «дивовижна» або така страшна, отже, це правда. Як про розп’ятого хлопчика на Донбасі... Є такі люди в Росії, як Костянтин Ернст, керівник Першого телеканалу російського телебачення, або ще один телекерівник Олег Добродєєв - ті, хто організовує цю телепропаганду, цю страхітливу теледезінформацію. Що вони скажуть наступного дня, коли Путіна не буде? Тим люди, які прийдуть після нього, як Микиті Хрущову, доведеться розвінчувати його злочини. І ось я думаю: що скажуть ці добродєєви–ернести? Скажуть, що наближали кінець, танцювали від супротивного, що всю пропаганду перетворили на театр абсурду, а ми, наївні, не зрозуміли...
- Немає сумнівів, що вони знайдуть потрібні слова, подібне ми вже переживали, коли комсомольсько-партійні діячі стали раптом демократами, а пізніше - мільярдерами. Вони усвідомлено зомбовані чи це циніки, залежні від грошей?
- Я не дивуюся, коли стане очевидним, що застосовуються спеціальні технології зомбування. Візьміть російські ліберальні засоби масової інформації – «Дождь», «Эхо Москвы», «Новую газету». Там використовується принцип військової пропаганди - 60 на 40. Наприклад, запрошують мене, Навального, а тоді Маркова, Красовського, Жириновського – одіозних людей. Так криниця, здавалося б, правди стає замуленою. А вони, керівники, стверджують, що таким чином дотримуються принципів демократії, дають можливість висловитися всім. Але у фашистській країні у Маркова-Красовського-Жириновського й так мільйон можливостей виступити, де завгодно, й висловити свою думку. Тому, коли вони з’являються в таких ліберальних аудиторіях, тоді й відбувається найбільше отруєння цих більш-менш пристойних людей.
- Але коли росіяни їдуть в Британію чи Америку, живуть тут, а потім, повернувшись додому, ненавидять цей світ, обливають його брудом. Чому?
- Якщо використовувати такий термін як ватники, то ватників в Ізраїлі – сила-силенна. Ватників в Америці - безліч. Тому що це люди, які їхали до Ізраїлю, Америки, Канади не за ковтком свободи, а по ковбасу, джинси, телевізор, авто. І оскільки в них були такі пріоритети, вони не змогли адаптуватися, вони все одно почуваються тут чужими, й їхні ностальгійні спогади про Росію стають гіпертрофованими. Я пам’ятаю в році 1994-1995-му мій син, який давно живе в Америці й тепер доволі успішний бізнесмен, приїхав до Москви, й після зустрічі зі своїми друзями сказав мені: «Якби я залишився в Росії, я був би мільйонером». Розумієте, вони кокетують самі з собою: «У Росії краще, в Росії найкраще...»
- Давайте перейдемо до нашої головної теми – теми українсько-російської війни, як ми її тут називаємо. Коли ви вперше зрозуміли, що це українсько-російська війна, а не внутрішній громадянський конфлікт?
- Відразу. Ви пам’ятаєте ту прес-конференцію, коли я ставив Путіну «незручне запитання»? Так от, я не хочу особливо хвалитися, але в своїй книзі «Аеропорт», написаній в 2015 році, я передбачив загибель Ґіві, Моторолли й попередив ансамбль пісні й танцю російської армії, щоб не їздив на війни. В книзі це є. Путін розпинає міністра оборони й каже йому: «Ви зрозумійте своєю нерозумною головою, що «громадянську війну» в Україні повинні вигравати місцеві герої - не загибель Моторолли, і не ансамбль пісні й танцю російськой армії...» Наприкінці, в епілозі, Ваха й Фераррі - прототипи Ґіві й Моторолли - гинуть приблизно в таких самих ситуаціях, у яких вони загинули пізніше насправді.
Розкажу смішну історію, якби не було так гірко. В грудні 2013 року я приїхав з України й поставив Путіну “хамське” запитання. Я встав і українською мовою сказав завчену фразу: «Шановний пане президенте, дозвольте поставити вам ще одне запитання про Україну...» У нього - скляні очі, що, мовляв, він верзе. А я тільки повернувся з Майдану, повітря свободи ще не вивітрилося, візьми й запитай: «Деякі гарячі голови в Криму вимагають, щоб ви ввели туди війська, гіпотетично така можливість існує?» Це був грудень 2013 року. Він відповів: «Это чушь, мы озабочены положением наших соотечественников за рубежом, но мы не будем махать шашками...» Після прес-конференції підійшли до мене знайомі журналісти й дорікнули: «В тебе була можливість поставити серйозне запитання, в нас не було (Путін, поки я був журналістом Los Angeles Times, завжди давав мені можливість поставити йому запитання наприкінці прес-конференції), а ти почав корчити з себе клоуна й почав нести хто-зна що...» І таких відгуків було багато. Але щось мені підказувало, що я поставив правильне запитання. І через три місяці стався Крим. Тоді один із цих журналістів зателефонував мені й сказав: «Це ти йому таку ідею підкинув?!»
- З часів Майдану друзів у Росії у вас стало менше?
- Значно. Тому що мої друзі з протилежного боку барикад також беруть участь у цій війні.
- Відчувають, що вони – посіпаки вбивць?
- Ні. Вони всіляко себе виправдовують. Саме засоби масової інформації розв’язали цю війну. Вони її готували, вони її підживлювали із самого того моменту, коли почався Майдан, а може, навіть і раніше. Путін ділить вину за цю війну із засобами масової інформації. «Комсомольськая правда», Russia Today повинні бути на лаві підсудних в Гаазі. Ви, напевне, хотіли запитати про процес, який нині розпочався в Гаазі, а я вас випередив. Росії ні холодно, ні спекотно від того, що там відбувається, - вона ухвалила закон, що найголовніший на світі - Російський конституційний суд, як він вирішить, так і буде. Тобто, російські закони – вищі за міжнародні. Але те, що в Гаагу приїздять російські адвокати, російські політики й щось там починають говорити, виправдовуватись, все-таки про дещо говорить. Ви знаєте анекдот, як лікар радить смертельно хворому пацієнту «поїхати на грязі»? «А що допоможе?» - зрадів приречений пацієнт. «Не допоможе, але будете звикати до землі», - відповідає лікар. Не допоможе, але нехай Росія звикає до Гааги.
- Але в Гаазі Росія говорить анекдотичні речі, наприклад, що зброю ДНР-рівці знайшли в шахтах...
- Є прекрасна книжка Юза Алешковського «Маскіровка» - про секретне місто, в якому кують зброю для боротьби зі світовим імперіалізмом, але, щоб ніхто із ворогів не здогадався, що вони там роблять, все це робиться під землею, а на поверхні всі загримовані під повій, алкоголіків, пішоходів, продавців морозива... Одну зміну вони живуть замасковані на поверхні, а дві – під землею. Супутники-розвідники знімають усе це й думають, що це звичайне російське місто. Поведінка Росії в Гаазі – це те саме маскування. Як ви думаєте, чому Ґіві й Моторолла були героями народного спротиву, чому не злазили з телеекранів?
- Показати, що на Донбасі воюють не російські елітні спецвійська, а здійснюється опір народу?
- Правильно. Путіну потрібне гарматне м’ясо, яке їхало б на Донбас воювати, щоб інші дивилися на таких добровольців і бачили в них героїв. У справжньому кіно герої – симпатичні, розумні, красиві. А тут нам показують ідіотів-героїв. І це був геніальний хід Кремля, тому що в якому-небудь Мухозасиженську сидить у майці п’яний мужик з банкою пива в одній руці і жмутом волосся своєї жонки в другій, вмикає телевізор і бачить там своє віддзеркалення – Мотороллу, який йому каже: «Чого ти сидиш у тій глушині? Приїжджай до нас, ти тут піднімешся, як я, ти будеш в орденах, як я, в тебе буде бабло, ти тут тачку собі заробиш, тебе жінки любитимуть..». У Росії живе велика кількість такого плебсу, такого бидла, такої черні. Адже на російських просторах вже третій десяток років йде оболванювання народу. П’яний мужик подивився, послухав і повірив, що за два місяці озолотиться. І тисячі добровольців поїхали на цю війну. І таким чином, Кремль виконав свій план. Але основну роботу робили професійні російські офіцери, солдати, а цих бидло-героїв показували по телевізору як лялькових персонажів.
- Багатотисячний похорон Моторолли – це реальність чи фото-телемонтаж?
- Організований захід: зігнали людей, звезли на автобусах, заплатили гроші.
- Ви були в самому центрі пекла, коли йшли тяжкі бої за Донецьке летовище, бачили українських захисників, розмовляли з ними, дивилися їм у вічі. Хто вони – кіборги? Також український спецназ?
- Усі вони були добровольцями, причому, добровольцями в квадраті, тому що нікого насильно в аеропорт не посилали. До того аеропорта три кілометра треба було доїхати нічийною землею, під обстрілом ворожої армії. Не всі доїздили. Я бачив там добровольців, людей з переконаннями. Мене іноді запитують: чи не буде в кіборгів в’єтнамського синдрому, афганського синдрому?
Ну, як у них може бути в’єтнамський чи афганський синдром, якщо вони захищали свою Батьківщину! Вони не їхали воювати на чужу територію. Це не юні неціловані хлопці, які поїхали на війну і вона їх, як героїв Роберта де Ніро у фільмі «Полювання на оленя», поламала. Це були дорослі, серйозні, професійно успішні люди – інженери, журналісти, поети, юристи, бізнесмени... Там не було 18-літніх дітей, там були 40-45-літні чоловіки, готові віддати життя за свою Батьківщину. Там, в «Аеропорту», я зрозумів, що в наш час патріотизм – це не тільки висока книжна патетика, це приземлена готовність людей захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках. І як це не гучно звучить, але в битві за Донецький аеропорт так воно й було.
- Під час Майдану, на Донбасі ви побачили Україну інакшою чи це була та сама країна, яку ви знали й раніше?
- Після розвалу Радянського Союзу всі в різних умовах опинилися в багні, залишеному в спадок. Але Україна в цьому багні попливла в правильному напрямку. Зараз вона вже вилізла на берег і це помітно. Мабуть, це звучить дещо цинічно, але немає худа без добра. Війна перетворює українців на новий народ. Чому в багатьох республіках після розвалу СРСР не відбулося переходу до реальної демократії? Тому що ніхто не заплатив кров’ю... Свобода, не омита кров’ю. Україна платить кров’ю за свою свободу і українці її цінуватимуть. Як ви не крутіть, Україна вже виграла в Росії цю війну. Путін мав план Барбаросса - дійти до Києва. Завданням було – анексувати Крим, а надзавданням – знищити Україну. Якби Україна почала стріляти в Криму, тут же було б оголошено, що Україна напала на військову базу в Севастополі й необхідно покласти цьому край. І Росія далі пішла б війною. Але Україна на провокацію не піддалася. Путіну потрібна була ще одна провокація, і він збиває пасажирський літак. І тут диявольський план знову дав збій. Росія хотіла збити інший літак - літак «Аерофлоту», який летів до Первомайська на півдні України. Але в Україні Первомайських кілька і ті, хто мав це зробити, поїхали не до того Первомайська й збили не той літак. Оскільки він був міжнародний, то це змінило путінський план масштабного вторгнення в Україну, бо на той момент армія вже була розгорнута й 50 тисяч бійців готові були зайняти відповідні позиції. Україна була в страхітливій ситуації. Але за цей час, за останні два роки, було створено боєздатне українське військо, головна заслуга якого – призупинення російської агресії.
Для Путіна великі втрати неприпустимі. Як тільки підуть щоденні домовини в Росію, ситуація відразу ж зміниться. Як тільки кожен, хто голосує за нього, втратить брата, сина, чоловіка, він відразу ж голосуватиме зовсім по-іншому.
- Для чого взагалі Путіну Україна? Він же зрозумів, що поставити на коліна її не зможе ніколи...
- Ось у мене в книзі генерал каже: «Якщо вони сунуться далі, в них на кожному кілометрі буде Донецький аеропорт...» Тому вони далі й не йдуть. Путін був дезінформовний. Він же новини отримує з тих джерел, які йому підсовують. Він же не читає New York Times чи Wall Street Journal, не розуміє, що є й інші точки зору. Він перебуває в своєму замкненому просторі. Він же сам несправжній, живе «за легендою» - в нього легенда «Президент». Я майже не сумніваюся, що ця війна для нього – це також забавка. Він усе життя був маленьким нікчемним чоловічком, Крихіткою Цахес, пам’ятаєте в Гофмана. От Путін - типова Крихітка Цахес. Вся влада в Росії належить йому, він – фарсове повторення Сталіна. А насправді маленький, сірий чоловічок.
- Коли в Україні з’являвся диктатор, українці піднімалися на Майдан. Чому в Росії немає таких сил, готових знести цю абсолютно диктаторську владу?
- Тому що людей ця влада влаштовує. Путін впарює їм ідею великої Росії – і їм це подобається. Їм подобається, що «Росія встає з колін»... «На четвєрєнькі»...
- Деякі політологи кажуть, що в Росії неможливий Майдан, якщо там і буде якийсь спротив, то це буде тільки Донбас. Ви з цим згодні?
- Так завжди й було. В Росії можлива лише боротьба між кланами. В 1991 році переміг не демократично налаштований народ, а клан Єльцина. У 1996 році Єльцин, перебуваючи в передінфарктному стані, виграв вибори. Але ця перемога була підтасована. Насправді виграв Зюганов. Озираючись назад, я впевнений, що для Росії вигідніше в історичному сенсі було б, якби президентом став Зюганов. Тому що тоді б через рік-два відбулося справжнє антикомуністичне народне повстання, яке закінчилося б кров’ю. Але це був би катарсис: комуністичну ідеологію було б заборонено, був би російський Нюрнберг, була б люстрація, було б знищено ФСБ-КГБ... Але цього не відбулося. Єльцинські маніпуляції закінчилися раковою пухлиною під назвою Путін.
- Чому все-таки ніхто не може відповісти на запитання: чому народом, який народив Пушкіна, Лєрмонтова, Достоєвського, править дрібний кагебіст, який півжиття просидів у ГДР, і всі пушкіни-лєрмонтови-достоєвські у нього в кулаку?
- У якому році скасували кріпосне право?
- У 1861-му.
- У Росії нині ми маємо справу з продуктом генетичної мутації негативної селекції. Тому в нашій країні сьогодні неможлива жодна революція. До того ж, Путін – великий маніпулятор, він скористався результатами шокової терапії 1991 року. Ліберальний бунт неможливий, можливий заколот плебсу, коли нічого буде їсти, але для того Захід повинен вести себе по-іншому. Потрібно негайно відключати Росію від системи міжнародних платежів SWIFT, заморозити візи для представників усіх рівнів влади, скасувати чемпіонат світу з футболу. Кажуть, от Обама – гарний був президент! Але ж Обама проморгав Крим! Я впевнений, що при Трампі такого не сталося б.
- От в Америці й, зокрема в нашій громаді дехто й досі повторює, що Трамп – маріонетка Путіна. Які ваші прогнози щодо майбутнього російсько-американських відносин?
- Республіканці традиційно для Росії гірше, ніж демократи. Що ж до Трампа, то він справді заслуговує на критику, він дуже недосвідчений політик, але надається на науку, швидко вчиться... Йому вже показали на глобусі, де знаходиться Україна, він вже заявив, що Крим анонсовано і його треба повернути ... Розумієте, Трамп потрапив у таку ситуацію, що тепер дмухатиме на воду, тому що всім повинен довести, що він не маріонетка Путіна.
- Ви не боїтеся за своє життя? У Росії таких думок, які висловлюєте Ви, не прощають...
- Я знаю, що мені загрожує небезпека. Проти мене пробували порушити кримінальну справу. Але я не боюсь.
- У Путіна є й сильніша зброя – полоній, кіллери...
- Тоді мою книгу прочитають мільйони...
Розмову провели
Катерина Кіндрась,
Валентин Лабунський
Коли минулого тижня в «65 рядках» я написав про те, що від «живого» учасника Майдану, волонтера, який з перших днів допомагає нашим солдатам в зоні АТО, возячи туди з Америки персонально тонни уніформи, спорядження, взуття, медикаментів, волонтера, який приїхав на Український фестиваль до Нью-Йорку й привіз із собою бойові прапори, гільзи, прострелені шоломи й щити, щоб показати їх нам, тим, хто живе в ситій і мирній Америці, вимагають заплатити 160 доларів, до редакції посипалися десятки дзвінків і електронних листів про те, що «не може такого бути». Минулої ж неділі на Українському фестивалі в Нью-Йорку тих, хто сумнівався, я підводив до стола, накритого тими самими бойовити прапорами майданних сотень і добровольчих батальйонів і знайомив зі своїм героєм. Нашим героєм – Романом ВОЛИЦЬКИМ, учасником 3-ї Стрийсько-жидачівської сотні Євромайдану, волонтером, який живе Україною й задля України в Сиракюзах (штат Нью-Йорк).
- Романе, бачу, що місце у фестивальному ряду все-таки для Вас знайшли...
- Знайшли... Поділилися своїм столом дівчата з громадської організації, яка займається боротьбою з торгівлею людьми, зокрема жінками... Ми з Тарасом Садовим, моїм приятелем з Нью-Йорка, який допомагає мені і добровольцям в АТО, дуже їм за це вдячні. Думаю, що так само вдячні там, у Всевишнього, й всі ті хлопці, які полягли під цими прапорами, привезених мною для того, аби показати людям на Українському фестивалі.... Щоб пам’ятали, не забували, розповіли своїм дітям і онукам...
Учора, в суботу ввечері, ми з Тарасом ходили на забаву й ближче познайомилися з Андрієм Стасівим, головою фестивального комітету. Випили по кварті пива, розговорилися, знайшли багато спільних знайомих і багато спільних думок. Десь глибоко в душі я навіть розумію тих, хто вимагає гроші, бо розвелося дуже багато спекуляцій довкола Майдану й АТО. На всіх рівнях - від великої державної політики (всі прагнуть попіаритися на Майдані й АТО) до доброчинних і ніби-то доброчинних організацій. Але мудрість людей, які приймають рішення, в тому числі тут, на рівні української громади, розрізняти чорне й біле, доброчинність і гендль на ній. Для мене Майдан, АТО, люди, які там стояли насмерть, люди, які там полягли, - це святе. От вчора, в суботу, ми були ввечері на забаві. Повна зала народу, прекрасна музика, чудовий настрій, молодість, весна, жити хочеться... У залі є хлопець у війському однострої, він виділяється поміж усіх, солдат із зони АТО (це Андрій Кусич, який лікується тут, в Америці, після поранення). Воював, ризикував життям... Здавалося б, музиканти, ведучі, привітайте солдата, оголосіть у мікрофон, що ось серед нас є така людина, вшануймо її, вклонімося... Аж потім хтось їм, напевне, підказав і вони таки оголосили, привітали. І вже тоді до нього кинулися обніматися, дякувати, пропонувати допомогу, особливо молоді дівчата. Я не в докір це кажу, а лише тому, щоб ми не переставали бути людьми й розрізняли, хто є хто...
- Що особисто Вас пов’язує з Майданом і АТО?
- Я родом із Жидачева Львівської області, але живу в Сиракюзах, це на північ від Нью-Йорка. Почувши про вибух Євромайдану і побачивши, як розвиваються події, я вирішив летіти до Києва і був там безвилазно з 11 грудня 2013 року по 26 лютого 2014-го. В складі 3-ї Стрийсько-Жидачівської сотні. Коли там почали гинути люди, я прилетів до Сиракюз, зібрав медичну допомогу, деякі гроші і знову повернувся до Києва, аби допомогти рідним загиблих і пораненим на Майдані. Після Майдану Росія фактично оголосила нам війну. Захищати не було кому. І знову ж добровольці відразу з Майдану пішли на фронт і, по суті, з палицями в руках зупинили російського агресора.
- А як Ви потрапили в Сиракюзи?
У 2002 році ми з сім’єю виграли «зелену картку» й відтоді живемо в Сиракюзах. Там велика, дружна українська громада. Звідти родом, до речі, владика Борис Ґудзяк.
З нашої сотні майже всі хлопці пішли воювати на фронт, один я залишився, не можу воювати через інвалідність (свого часу я потрапив в автомобільну аварію й став інвалідом). Люди часто запитують, дивлячись, що я шкутильгаю й ходжу з паличкою, думають, що отримав поранення на фронті.
Я ніколи не піду на такі спекуляції. Небесна сотня, герої АТО для мене – то святе.
Я не міг піти з ними в бій з путінськими загабниками тільки тому, що інвалід. Але я збираю допомогу добровольчим батальойнам, 14 разів був на Східному фронті, в самому пеклі...
- Розкажіть про Майдан...
Майдан – це новітня історія України. І росіяни, і наша влада були переконані, що український народ стомлений акціями і він ніколи не підніметься на свій захист.
На щастя, вони глибоко помилилися, Майдан спростував цю мантру. Майдан показав, що український народ - єдиний. На Майдані стояли, боролись і гинули люди з усієї України. Навіть у його керівництво входили кілька росіян. Не кажучи вже про тих, хто підтримував нас і співчував. Я знав жіночку років 70, яка приїхала з Москви разом з кількома своїми друзями, стояла поряд з нами, бо була переконана «переможете ви - допоможете і нам скинути бандитську владу в Росії».
Майдан поламав усі стереотипи й показав, що не можна народ тримати за бидло, за отару. Коли людей розстрілюють зі зброї з оптичними прицілами, вони в страху розбігаються, втікають. В Україні все було навпаки - вбили одного і на його місце ставали десятки нових повстанців, вбили десяток і на їхнє місце ставали сотні, вбили сотню – на її місце прийшли тисячі...
- Ви були в 3-й Стрийсько-Жидачівській сотні і разом зі своїми побратимами фактично ціною власної крові повалили режим Януковича. Але ще французькі революціонери казали, що революція тоді чого-небудь варта, якщо вміє себе захищати. Чи ставили ви всі, учасники Майдану, перед собою запитання: що буде після перемоги Майдану?
- Тоді ми були переконані, що з нами правда, з нами Бог і все складеться так, як має скластися. Бо за це заплачену надто високу ціну. Тепер, заднім числом, все виглядає інакше. З’ясовується, що сценарій захоплення влади було зрежисовано купкою людей, які думають про державу, народ, людей, європейський вибір, за який віддала життя Небесна сотня, найменше. По суті, відбулася передача влади від одних негідників до інших, від одних бандитів до інших. Подивіться, як вони хитро ізолювали Руслану! А це людина-серце, людина-двигун Майдану. Вона ж першою поїхала до Америки, зустрічалася з першими особами планети й будила світ, розказувала, хто такий Путін, і трубила на всю планету, благала її, щоб не допустила російської інтервенції на Сході України. І де тепер Руслана? Ви можете пригадати, коли ви востаннє чули її публічний виступ? Натомість повилазили людці іншого калібру з іншими цілями в житті, ложкіни, кононенки, гройсмани, які озвучують інші цінності, зовсім не ті, за які виходили люди на Майдан.
- Як Ви думаєте, чому народ, який вийшов на Майдан проти злочинної зв’язки влади й олігархату, проголосував уже в першому турі з великим відривом за Петра Порошенка, олігарха, який був засновником Партії регіонів і залишався при високих посадах за всіх президентів? Це сліпота чи щось інше?
- Думаю, що до певної міри має місце сліпота, але не забувайте, що Центральна виборча комісія (ЦВК) на період тих виборів була комісією, яка втратила свою легітимність - за два місяці до президентських виборів закінчилися її повноваження. Які можуть бути вибори? Фактично вийшло, що ви, люди, голосуйте за кого хочете, а ми, олігархи й владоможці, намалюємо ту цифру, яка нам потрібна. Людям вбивали в мізки, що ви маєте вибрати президента вже в першому турі, бо до другого туру Москва вже може зайти в Київ.
- Давайте повернемося в зону АТО. Завдяки чому, на Вашу думку, було зупинено московську орду?
- Ми знаємо, що українське військо було розкрадене, деморалізоване, небоєздатне. Знаємо чому і знаємо яку роль зіграли в цьому російські за громадянством і переконаннями міністри оборони й голови Служби безпеки України періоду президентства Януковича. Свою землю пішли захищати добровольці. Там і Божа сила допомагає. Бо ти захищаєш рідну хату, батьківський поріг.
Майже чотири місяці добровольчі батальйони воювали на фронті під забороною одержувати від держави зброю для оборони. У вересні 2015 року Верховна Рада почала розглядати, чи можна надати добровольчим загонам зброю. До того в них тільки голова боліла, як поділити посади. За Українську державу державні мужі думали в останню чергу. І тут є велике запитання до президента Петра Порошенка.
Зовсім недавно виникло питання офшоризація бізнесу. Але Петро Порошенко з 1998 року – депутат Верховної Ради, міністр, секретар Ради оборони й безпеки, тобто, особа, яка постійно перебувала на державній службі. А українським законодавством державним службовцям заборонено займатися бізнесом. То виникає запитання: як цей чоловік заробив свої мільярди? Чи легітимні вони? До яких західноєвропейських стандартів він закликає людей? За якими принципами? І які принципи сповідує сам?
- Ви торкнулися питання волонтерського руху. Багато хто каже й пише, зокрема з наших колег-журналістів, про те, що нинішня влада, по суті, воює з волонтерським рухом, намагається роззброїти його, розігнати. Для чого це робиться?
- Фактично в Україні ми маємо два фронти – Східний, де воює російська армія, хто б як це не називав, і триває російсько-українська війна, і внутрішній.
Декілька днів тому один з київських судів не визнав війною агресію Росії проти України і, як з’ясувалося, за вказівкою, спущеною з адміністрації президента. То що з часів Януковича змінилося?
Коли почалася війна, наш генералітет, керівництво СБУ було агентурою Москви й робило все для того, щоб полегшити ситуацію на фронті для Путіна. Але на захист України став бідний, знедолений, обідраний і обкрадений український народ. Ті люди, які живуть найбідніше, зняли з себе останню свитину й віддали своїй армії. Я скажу про себе. Коли я приїжджаю в Україну, додому, в Жидачів, то з цілого району до мене звозять люди консервацію, макарони, сало, що в кого є. Пригадую, одна старша вже жіночка передала цигарки «Прима» без фільтру й написала: «Дорогенький солдатику, вибач, я не маю грошей, але прийми бодай цю пачку цигарок, щоб ти міг закурити між боями...» Такий напис був на пачці. У мене аж сльози виступили на очах, коли я те прочитав. А для нашої влади, виглядає, інтерес у цій війні зовсім інший, для них ця війна – ще один засіб заробітку. Бо на армію й війну можна списати все, що завгодно. Немає значення, в які кишені вони розкладуть ті мільйони, – Яценюка, Порошенка, Гройсмана, Турчинова, Авакова, Бойка чи ще когось... Розставили фігури як на шахівниці – сьогодні ми граємо білими, а ви – чорними, а завтра навпаки. Людські життя для них нічого не вартують. З цими «шахістами» Україна приречена.
- Як майданні й постмайданні події відгукнулися в середовищі української громади в Сиракюзах?
- Я мав свій бізнес, який продав ще перед Майданом, мав якусь копійку, розраховував використати її для своєї сім’ї тут, в Америці. Але трагічні події змінили ситуацію. Після другого приїзду з Майдану сюди, з’явилася інформація, що наші хлопці пішли на фронт і треба зібрати допомогу, бодай їх одягнути, взути, купити шоломи, біноклі. Я тоді сам особисто, без громади, закупив те, що було найпотрібніше (уніформи штук 20, шоломи, взуття, деякі медичні речі), бо не знав, як до громади підійти, що людям казати, і поїхав у червні в Україну, на тиждень, відразу в зону бойових дій, віддав хлопцям, запитав, в чому є потреба. Що я побачив? Той одяг, що був на них на Майдані, те взуття, ті шапки, куртки, у яких вони стояли там, у тому вони й воювали в АТО. Жодної підтримки від держави, немає нічого, навіть теплих шкарпеток! Я щиро й відверто кажу вам, можу підтвердити це в будь-якому суді - у перший період війни підтримка українськго війська, добровольчих батальйонів лежала виключно на плечах простого люду.
Коли я повернувся з АТО, то найперше пішов до нашого греко-католицького священика в Сиракюзах, розповів йому так, як оце вам, і отець звернувся під час Служби Божої до парафіян, сказав, що ми всі – українці (не лише один Роман, маючи на увазі мене) і Україна у нас – одна, другої України, якщо ми її втратимо, в нас вже не буде. І тоді на той заклик, на те молитовне слово відгукнулися сотні людей, навколо українського болю об’єдналася вся і греко-католицька, і православна спільнота, з великим покликом і самопосвятою.
Всю допомогу ми організовували в нашій кредитівці, щоб люди бачили, що все робиться публічно, чесно, відкрито, всією громадою. Священики освячували цей вантаж. Після цього я їхав в Україну, разом з хлопцями-бійцями отримував ці вантажі і віз на фронт, безпосередньо передаючи з рук в руки. Хлопці-бійці мене не раз зворушували до сліз. Привозиш їм одну-дві пачки, вони візьмуть мінімум, найнеобхідніше, що їм треба, й просять везти далі, бо там, кажуть, хлопцям більше потрібно, їм ще тяжче. Тобто, ті люди, які пішли на фронт добровольцями, щиро, не за гроші, розуміють, що не може так бути, що нам все, а іншим - нічого.
Але зате на блок-постах так звані «поліцаї», вгодовані, обмундировані, з червоними мордами й автоматами на грудях, перепиняли десятки разів, зухвало випрошуючи: «Термобельйо єсть?», «Тьоплиє носки єсть?», «Сігарєти єсть?»... При тому, що до лінії фронту кілометрів 50. Особливо ми мали великі проблеми з харківським «Беркутом», на об’їзній дорозі біля кордону. Тим «Беркутом», що його ще Захарченко з Януковичем організували. То патологічні вбивці, ненависники України, які не бояться ніякої кари, ані Божої, ані людської.
Чому, ви запитуєте, владі не подобається волонтерський рух? Бо вона може контролювати офіційне військо, головнокомандувач-президент може віддати будь-який наказ, а добровольчі батальйони злочинні, антинародні накази виконувати не будуть. За два роки сама армія зрозуміла, що без добровольчих батальйонів Україну не втримати. Цих хлопців можеш танками чавити, вони ані на крок не зійдуть з рідної землі. Пригадуєте, як Порошенко дав наказ вивести добровольчі батальойни з Маріупольського напрямку, бо він, мовляв, кине туди натомість Національну гвардію. І що? Маріупольці збунтувалися й сказали, що не дозволять забрати добровольчі батальйони. Ви дасте Національній гвардії наказ залишити Маріуполь - вона залишить, а добровольчі батальйони - ніколи, стоятимуть за свою землю до останнього патрона, останнього подиху. Загинуть, а не віддадуть. І гинуть... Кожного дня... І сьогодні, коли ми з вами отут радіємо життю, в зоні АТО також гинуть українські солдати...
Тому Путін вичікує, щоб якомога більше добровольців загинуло. Не вигідні добровольці-патріоти й чинній українській владі, бо вони повернуться додому і вийдуть на Майдан вже не з ліхтариками й піснями, а з автоматами, і запитають: що ти, головнокомандувач, робив тоді-то й тоді-то, чому віддавав такі капітулянтські злочинні накази. Наостанок скажу вам: доки живуть люди, які відстояли Майдан, а потім пішли на фронт, доти Путіну України на колінах не бачити ніколи...
З доброчинною волонтерською місією Романа Волицького
можна сконтактуватися за адресою:
www. facebook.com/UIEVM
rvolytskyy60@gmail.com
Розмову провів
Валентин Лабунський
19 березня український Конектикут попрощався з Романом Луцюком, воїном АТО, за життя якого більше року боролися американські лікарі в Yale New Haven Hospital, рідні та численна українська громада.
В останню дорогу 39-літннього волиняка, батька двох дітей у Нью-Гейвені проводжали як найріднішу людину. Велелюдну панахиду відправили священики українських греко-католицької та православної церков. Довго не мілів людський потік тих, хто прийшов попрощатися з цим надзвичайно мужнім чоловіком. Бо в його долі брала участь уся побожна українська громада Конектикуту, губернатор штату, медики Yale New Haven Hospital, волонтери, за його одужання молилися в усіх українських церквах.
Роман Луцюк був одним із тих, хто першим підтримав Майдан. І коли російські загарбники напали на Україну, першим записався добровольцем і пішов захищати рідну землю. Воював на Донбасі стрільцем-санітаром у батальйоні «Айдар» з позивним «Лисий». Був двічі поранений, але щоразу достроково повертався в зону АТО, аж доки в боях за місто Щастя на Луганщині не дістав кулю в живіт. Поранення було неймовірно важким. У польових шпиталях не вистачало донорської крові. Аби врятувати життя воїна, лікарі в Щасті вимушені були влити кров, яку змогли знайти, й зашити прострілені рани, як могли.
Після кількох операцій в Києві, які не дали позитивних результатів, Роман завдяки підтримці багатьох добрих людей потрапив на лікування до медичного центру в Yale New Haven Hospital. Лікарі провели кілька операцій, які дали обнадійливі результати. В жовтні 2015 року Роман успішно переніс ще одну надзвичайно важку операцію, але після неї з’явилися численні ускладнення.
- Важко передати словами, через які страждання й терпіння перейшов цей мужній чоловік. 5 разів він стояв біля порогу смерті, пережив клінічну смерть... – розповідає Наталя Гринь, одна з тих, хто був поряд з Романом та його дружиною Танею від перших днів їхнього перебування в Америці до останніх. - Я ніколи не зустрічала такої сильної духом людини. Це людина з великої букви, патріот своєї Батьківщини, людина з великим серцем і світлою душею...
За одужання й життя Романа боролася вся небайдужа українська громада.
Волонтерка Ірина Ващук допомогла потрапити на лікування до США, доктор Алла Ваш-Маргіта добилася місця й безплатного лікування в Yale New Haven Hospital, священики українських церков о. Юрій Годенчук, о. Іван Мазурек, о. Олександр Двінятін невпинно молилися за його здоров’я... Постійно підтримували Таню й Романа в шпиталі Наталя Гринь, Марія Антонишин, Дана Сендіч, Мирон Мельник, Лариса Станіславів, Наталя Сохань, Дана Вотусь, Ярослав Мельник... І багато-багато інших. Всі українці Конектикуту, хто має серце, стали для цієї родини медбратами й сестрами милосердя.
Денно й нощно не відходила від постелі Романа його дружина Таня. «Тільки Всевишній і медики бачили, як ця молода жінка годувала його з ложечки, мила, одягала, підбадьорувала, - продовжує свою оповідь пані Наталя. - А коли потрібно було її підмінити, чергувалися ми, хто коли міг... Роман об’єднав нашу громаду й багато чому нас навчив. Кожен, хто провідував його, намагався якось допомогти. Яким же було наше здивування, коли ми дізналися, що частину тих грошей, які ми дарували їм з Танею на життя, вони відправляли сиротам побратимів Романа, чиї батьки загинули в АТО, і дітям, хворим на рак...»
... 26 березня на рідній Волині Романа Луцюка відспівували в луцькому Свято-Троїцькому катедральному соборі, на головному міському майдані відбулася громадська панахида. Жалобний кортеж проїхав через весь Луцьк і попрямував до рідного села бійця Шклиня. Односельці зустріли домовину із загиблим героєм стоячи на колінах та зі свічками в руках. Свій останній земний спочинок Роман Луцюк знайшов на Алеї Героїв у селі Гаразджа.
Українська ж громада Конектикуту вирішила в пам’ять про Романа Луцюка й багатьох інших героїв, які на Східному фронті віддали свої життя за Україну, створити фонд підтримки їхніх дітей-сиріт. Тому що загинули кращі, але їхні життя мають продовжитися в їхніх дітях.
14 січня Американська кіноакадемія оголосила остаточний, так званий короткий список документальних повнометражних стрічок, які змагатимуться цього року за золоту статуетку «Оскара». Серед них і фільм "Зима у вогні: боротьба України за свободу".
Українська стрічка змагатиметься з чотирма іншими, серед яких два фільми про співачок - Емі Вайнгауз ("Емі") та Ніну Сімон ("Що сталось, пані Сімон?"), а також про перевезення наркотиків у Мексиці ("Земля картелів") та про вбивства в Індонезії ("Погляд тиші"). Попри те, що серед країн-виробників стрічки зазначено Україну, США та Велику Британію, українці наполегливо вважають її своєю. Тому що півторагодинна "Зима у вогні: боротьба України за свободу" – про наш Майдан, хроніка 93 днів протесту українців, в ході якого рух за громадянські права перетворюється на загальнонаціональну непокору та Революцію Гідності. Відгуки про картину бурхливі, емоційні - не так просто передати атмосферу революції тим, хто ніколи на неї не піднімався, а авторам картини це вдалося.
"Цей фільм - про людські долі, про тих, хто вийшов на Майдан, незважаючи на холод, на цю божевільну зиму, коли "Беркут" поливав людей і все довкруг крижаною водою, вийшов на Майдан, незважаючи на те, що викрадали активістів, свистіли кулі, гинули люди. Незважаючи на ці жертви, ці неймовірні хлопчики та дівчатка вистояли, - сказав головний режисер фільму Євген Афінеєвський під час прес-конференції у Києві в листопаді 2015 року. - Тому цей фільм може бути важливим для виховання молодого покоління в усьому світі".
Знімати Майдан Євгенові Афінеєвському запропонував продюсер Ден Толмора, з яким він працював раніше. «Ден витягнув мене з Лос-Анджелеса до Києва, і спершу це було інкогніто, з міркувань безпеки, тому що я росіянин і колишній американець,- згадує режисер. - У перші дні це був якийсь фестиваль, ніхто не знав, що буде далі. Я спостерігав, але після 30 листопада ми вже розуміли, що тут твориться історія й почали збирати більшу команду з волонтерів, які знімали на Майдані – «Спільнобачення», «Укрстрім», інші оператори, з радіо «Свобода...»
Власного матеріалу було чимало. До того ж, з режисером своїм доробком поділилися ще 28 українських операторів. Було відзнято 2 тисячі годин, близько півтори тисячі записів опрацьовано, сто інтерв’ю було перекладено, ще 5 місяців пішло на монтаж. «Усі хотіли розповісти цю історію. Тому цей фільм – це такий грандіозний пам’ятник, зроблений руками, очима, розумом й серцями всіх тих, хто був на Майдані», - сказав режисер журналістам, коли прилетів на прем’єру свого фільму до Києва.
Фільм розпочинається з кадрів, коли 16-річний хлопчина в касці під свист куль і крізь димову завісу телефонує мамі, щоб повідомити, що з ним усе гаразд… «Мамо, я хочу тобі щось сказати... – каже він, боячись, що може не встигнути сказати найголовнішого. – Мам, я тебе дуже люблю...»
«Я досі плачу, коли дивлюся цей фільм...» - каже Євген Афінеєвський, який сьогодні живе в Америці.
Щоб закордонний глядач зрозумів, як починалася Революція Гідності, йде розповідь англійською мовою про Януковича, хто це такий і чому він настільки допік людям: колишній зек, злодій, совок, який, сфальшувавши результати виборів, спровокував у 2004 році Помаранчеву революцію. Тоді він позбувся влади, але повернув її 2010-го. Ставши президентом, запевняв людей, що Україна рухається європейським вектором, але відмовився від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, обдуривши свій народ, натомість збираючись укласти договір про Митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Це й стало поштовхом вийти на вулиці.
Перша світова прем’єра стрічки відбулася 3 вересня 2015 року на Венеційському кінофестивалі. Обізнана європейська публіка після перегляду аплодувала стоячи. Згодом фільм було показано в головному конкурсі на кінофестивалі Телларайд-2015 та на міжнародному кінофестивалі в Торонто, де він отримав Приз глядацької аудиторії за найкращий документальний фільм. Режисера також нагороджено Гран-прі Міжнародного фестивалю фільмів про права людини в Нюрнберзі.
9 жовтня кіно представили на Netflix - американському відеосервісі, аудиторія якого перевищує 50 мільйонів осіб. У аннотації до фільму було сказано, що Netflix вважає за честь показати стрічку про український Євромайдан.
Недавно ця компанія оголосила про вихід на ринки ще 130 країн і загалом її послуги тепер будуть доступні в 190 країнах, включно з Україною та Росією. На сьогодні фільм вже подивилися понад мільйон глядачів у 50 країнах світу.
Робоча назва фільму була «Молитва за Україну».
У дні другої річниці початку Революції Гідності документальну кінострічку показали в Києві для рідних активістів, які загинули під час протестів. Тоді ж Євгена Афінеєвського президент Порошенко нагородив Хрестом Івана Мазепи за "вагомий особистий внесок у розвиток кіномистецтва, збагачення національної культурно-мистецької спадщини". Президент Порошенко при тому наголосив, що він вперше вручає цю відзнаку і назвав символічним те, що нагороджує росіянина.
"Дуже символічно й дуже важливо, що цю нагороду отримує росіянин, який боровся не просто за незалежність України, а за побудову Європи".
Уродженець російського міста Казань, Євген Афінеєвський емігрував до Ізраїлю й нині працює в США.
Цьогорічна номінація на «Оскара» – перша для обох авторів фільму, Євгена Афінеєвського та Дена Толмора. Із 124 фільмів, поданих на конкурс, спочатку було відібрано 15 фільмів. Потому з цих 15 стрічок представники академії залишили лише п'ять кандидатів, які й змагатимуться за золоту статуетку в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм».
До церемонії вручення "Оскарів" лишилося трохи більше місяця й з кожним днем критики й просто любителі кіно дедалі емоційніше сперечаються про імена майбутніх переможців.
Цьогорічна церемонія нагородження відбудеться 28 лютого у Лос-Анджелесі.
На знімку: Реклама фільму «Зима у вогні» в нью-йоркській підземці
23 жовтня, минулого четверга в Українському Інституті Америки відкрито виставку «Майдан. Україна. Шлях до свободи».
Останні кілька місяців я більше не дивлюся ані відео, ані кінофільмів про смерть на Майдані й Східному фронті. Не вистачає ні сліз, ні слів. Й, очевидно, не тільки в мене. Минулого четверга в Українському Інституті Америки відкрилась виставка «Майдан. Україна. Шлях до свободи». Найбільша її цінність, напевне, в тому, що в трьох залах представлено оригінальні артефакти з Майдану: оригінальні шматки бруківки, яка була наймасовішою зброєю в ті страхітливі дні й ночі, оригінальні щити з написами «З нами Бог!», оригінальні пляшки з-під «коктейлів Молотова», чийсь оригінальний, до половини обгорілий ватник, маски, шоломи... Біля одного експонату я порушила експозиційне табу й доторкнулася до нього рукою, погортала. На другій сторінці мініатюрної книжечки вгорі дрібним шрифтом було написано «Євангеліє від Луки». На сторінках чорні сліди від чиїхось пальців, які, можливо, до того тримали в руках шину, а може видлушпували бруківку на Хрещатику... Згадалося, як журналіст «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані тут, в Америці, розповідав, як однієї ночі їх попередили, що «Беркут» готує штурм і Майдан став плече-в-плече, подих-у-подих. Було справді страшно. Він не знав, хто стоїть позаду нього, але в того, невідомого, раптом задзвонив телефон і він комусь тихо, одним тільки словом відповів: «Можу...» І почав читати молитву: «Отче наш, сущий на небесах...» «Особисто я тоді майже фізично відчув, -згадував Вахтанг, -що цієї ночі з нами нічого не станеться, бо з нами Бог...»
На прес-конференції перед відкриттям виставки Сергій Фоменко, її куратор, лідер гурту «Мандри», розповів, що хотів показати світові правду про те, як революція Гідності змінила Україну – як зневірене українське суспільство раптом прокинулося й перестало боятися...
В Українському Інституті Америки представлено оригінальні роботи фотохудожника- портретиста Ігоря Гайдая, фотографів-документалістів Максима Дондюка, Антона Трофимова, Олександра Глядєлова, який побував у багатьох гарячих точках і з яким ми співпрацювали ще в Києві, в часи інших воєн -«придністровської» та «чеченської». Тоді він також дістав поранення, як і цього разу в Ілловайську. А також твори художника Матвія Вайсберга, явтора серії з 28 картин кривавого побоїща на Майдані, об’єднаних спільною назвою «Стіна». Реальності цим мистецьким творам додають документальні кадри, зняті режисерами об’єднання «Babylon’13», які безперервно йдуть на великому кіноекрані в головному залі УІА. Кожен з цих журналістів-митців не лише пройшов через Майдан, а й Майдан пройшов крізь кожного з них. Це видно з їхніх робіт, чутно з тембру голосу, яким вони говорили, представляючи своє бачення на відкритті виставки, і з того, що вирушили в таку подорож світом, узявшись показати і розказати йому «українську правду».
До Америки експозицію вже встигли побачити в Європі. Реакція була різною. Коли в день її відкриття в Німеччині Матвій Вайсберг розфарбовував у синьо-жовті кольори шматок берлінського муру під радянською зіркою при вході в музей, де колись стояв прикордонний стовп між НДР і ФРН, на нього агресивно накинулися захисники Путіна, обзиваючи художника фашистом і членом «хунти».
Подібна ситуація сталася й зі мною, коли всередині вересня в Нью-Йорку, у величезному салоні Eyebeam, що в престижному мистецькому районі Челсі на 21-й вулиці, експонувалася виставка “Material Evidence. "Syria, Ukraine…Who's next?" й я мала необережність жінку років 65-70, яка приїхала 26 років тому з Одеси, попросити поділитися враженнями від експозиції.
Тоді виставка з сотень постерів, розклеєних крупним планом в підземках, на автобусах й інших публічних місцях, обіцяла показати унікальні артефакти, відео- й фотоматеріали про країни, охоплені громадянською війною, й дивовижним чином збігалася з початком роботи чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН, коли до Нью-Йорка з’їжджалися політики й журналісти з усього світу,
Коли я, оглянувши тенденційно підібрані фотокартки без авторства, перепитала в куратора Бенджаміна Гіллера, який живе в Німеччині, чому під цими авторськими роботами немає імен авторів-фотожурналістів, які їх знімали (адже кожен справжній журналіст, який тим паче працює в «гарячій точці», навпаки, прагне, щоб його ім’я на міжнародній виставці було надруковане великими літерами), він відповів, що ці журналісти працюють у зоні конфлікту й оприлюднення їхніх імен може загрожувати безпеці їхнього життя. Така відповідь мені відразу ж нагадала «зелених чоловічків» без опізнавальних знаків на території Криму й Донбасу. А на запитання, хто організатор виставки і звідки такі шалені кошти на рекламу (для кращих фотожурналістів-учасників цього проекту в грудні обіцяно три спеціальні премії –по 20, 15 і10 тисяч євро), Лана Андреєва, асистентка куратора експозиції, розповіла казкову історію про те, що під час експозиції в Берліні одного невідомого й, звісно, безіменного чоловіка настільки вразила ця виставка, що наступного дня він приніс мішок готівки й залишив її як доброчинний дар, без пояснень.
На «Material Evidence. "Syria, Ukraine…Who's next?" також було представлено «артефакти»: наприклад, майданний портрет Тараса Шевченка, але з підписом «Рунвіра», «коктейлі Молотова», але на тлі двох гігантських фотокарток-антиподів Києва «до» і «після» революції: «Погляньте, яким чистим був Київ до Майдану!» і «Дивіться, як Київ виглядає тепер, після масових мітингів і безладдя!». Було виставлено навіть прошитий вогнем і димом, з поплавленими дверима й вибитими вікнами «воєнний» мікроавтобус. «А як ви привезли з Києва цей експонат?» - здивувалася тоді я.
-А це автобус не з України, а з Сирії, - спокійно, немов не розуміючи, що мається на увазі, відповів Бенджамін Гіллер. У непосвяченого в деталі відвідувача, який скурпульозно не стежить за політичними подіями, мало б скластися враження, що Сирія і Україна – це одне й те ж. І така «картинка» спрацьовувала. Я бачила й чула на власні вуха-очі, як туристи з Голландії записували в книзі відгуків: «Війна – це жахливо... Дякуємо за виставку...»
Війна – це справді жахливо. Тим паче війна проти власного народу... Важливо, очевидно, щоб це розуміли не лише ми, українці України, Америки, Канади... На виставці я зустріла молоду дівчину Марійку Дембер з Конектикуту. Вона приїхала сюди разом зі своїм американським приятелем Стівеном. Я поцікавилася, чи розуміє він, що відбулося й відбувається в Україні, на що той відповів, що, власне, прийшов сюди, аби спробувати зрозуміти. Це нам, українцям усього світу,здається, що якщо не всі, то майже всі люди на планеті знають і поділяють наш біль, наші турботи, наші плачі. Але це зовсім не так. Тому якщо кожен з нас прийде сюди не лише сам, а разом зі своїм американським приятелем, колегою, сусідом, світ знатиме про нас більше. Й, можливо, кривди на світі стане бодай на одну виставку менше.
Виставку «Майдан. Україна. Шлях до свободи» на численні прохання продовжено до 10 листопада цього року. Адреса Українського Інституту Америки в Нью-Йорку: 2 East 79 Street (and 5 Avenue).
У неділю, 30 березня, в Українському культурному центрі митрополії Української православної церкви США, що в Бавнд Бруку (штат Нью-Джерзі), відбулася панахида за Небесною сотнею, яку спільно відправили ієрархи та духовенство Української православної та Української католицької церков у США.
Того недільного дощового вечора помолитися за душі невинно убієнних прибули понад чотириста осіб. Попереду жалобної процесії йшли зі свічками в руках учні школи українознавства при митрополичому центрі Української православної церкви в Бавнд Бруку, за ними – ієрархи церков: глава УПЦ в США митрополит Антоній, голова Консисторії УПЦ США архієпископ Данило, голова Філадельфійської єпархії Української католицької церкви в США митрополит Стефан Сорока, голова Стемфордської єпархії архієспикоп Павло Хомницький, за ними - духовенство обох церков, парафіяни, численна українська громада з Нью-Джерзі, Нью-Йорку, Пенсильванії та Конектикуту, представники дипломатичного корпусу України.
«Кожного ранку за ці останні сорок днів я прокидаюся й запитую самого себе: Як це могло статися в Україні? Як це могло статися в державі, яка є незалежною більш як 20 років? - такими риторичними запитаннями розпочав свою промову глава Української православної церкви в США митрополит Антоній. – Ніхто з них не хотів помирати. Ніхто з них не думав, що їхні смерті стануть каталізатором радикальної зміни в житті держави з корумпованим режимом і президентом, який втік до сусідньої, як з’ясувалося, ворожої Україні держави, боячись за своє життя. Їхні смерті були останньою краплею в чаші терпіння, останнім аспектом, який змінив життя держави моментально... Що є важливим, коли ми згадуємо полеглих героїв, які дивляться на нас з цих портретів? Що є найважливішим, коли ми вчитуємося в їхні біографії - короткі, як і саме їхнє життя? Найважливіше є усвідомлення, що герої не вмирають. Вони живуть і житимуть у колективній пам’яті нації й допомагатимуть іншим продовжувати їхню справу, стояти, як і вони, до самого кінця за правду, за волю, за Україну...»
«Сьогодні ми молимося, щоб народ України мав такі самі свободи й можливості, як і всі вільні люди планети. Наші серця сповнені вдячності тим, хто завдяки своєму сміливому духу віддав життя заради свободи України. Ми молимося за тих, хто загинув на Майдані в Києві. Ми молимося за їхні душі, за прощення їхніх гріхів... Вічная їм пам’ять!” - сказав, звертаючись до жалобної громади, митрополит Української католицької церкви Стефан Сорока.
Службу Божу супроводжував хор церкви святого Андрія Первозванного на чолі з регентом Михайлом Андресом. Чоловічий гурт “Domine” з Івано Франківська
(о.Юрій Мулярчук, Віталій Мулярчук, Ярослав Белей, Руслан Рольний, Ярослав Ткачук, Василь Сморжанюк) заспівали три духовні гімни в пам’ять про полеглих героїв. Коротку програму присвятили Небесній сотні й учні школи українознавства Святого Андрія під керівництвом Галини Маринець. Вела програму Наталія Гончаренко.
Присутні мали нагоду знову й знову пережити ті страхітливі лютневі дні та ночі на київському Майдані, що постали перед ними з відеоекрану, а також відчути глибину болю й силу віри, з якими владика Данило, голова Консисторії УПЦ в США, відвідував київський Майдан, шпиталі Тернопільської області, родини полеглих героїв Небесної сотні. Упродовж усього перегляду владика Данило й Наталія Гончаренко читали вірші, присвячені героям Небесної сотні, серед яких були й такі рядки:
Мамо, знаєш, як хочеться жити,
Вірив, що боремось не даремно,
Не хотілося бути убитим,
Бездиханним упасти на землю...
Що покинув тебе, пробач, ненько,
Така в мене життєва дорога,
Помолися за мене, рідненька,
Бо тепер я в сотні у Бога...
103 ХЛІБИНИ
Минулої неділі панахиду-реквієм до сороковин героїчної загибелі оборонців Майдану відправили і в Українській православній церкві Святої Трійці, що на Брум-стріт у Нью-Йорку.
До десятків кілограмів гуманітарної допомоги й тисяч доларів, зібраних християнською громадою цього храму, додалися щирі молитви й благословення священиків знаходити в собі сили жити з вірою й надією далі. Службу Божу разом з митрополитом УПЦ США Антонієм, який спеціально прибув до Нью-Йорка, відправили настоятель храму отець Тодор Мазур та отець Олександр Юкляєвських.
У пам’ять про героїв Небесної сотні, душі яких вознеслися сорок днів тому на небо, парафіянка церкви Оля Гречко приготувала 103 поминальні хлібини з іменем кожного загиблого на Майдані. Церковна громада роздала їх усім, хто прийшов того дня, щоб разом помолитися за найкращих синів і доньок нашої України.
Молоді віряни церкви – Оленка Дорожинська, Ігор Гебура, Оксана Данченко приготували стенд пам’яті героїв Небесної сотні, на якому з великою любов’ю й душевним теплом було відведено місце кожному, хто віддав своє життя в ім’я кращого життя в Україні. Перед поминальним обідом віряни переглянули відеофільм про захисників Майдану, а церковний хор під керівництвом Станіслава Косіва на завершення виконав пісню «Пливе кача», під яку ховали багатьох героїв Майдану й яка стала для мільйонів українців і неукраїнців по всьому світу жалобним гімном і реквіємом пам’яті за невинно убієнними героями.
Панахиди пам’яті відбулися минулих суботи-неділі в усіх українських церквах США та світу.
Такого велелюддя й такої кількості промовців український Нью-Йорк не бачив з часів Помаранчевої революції. Кілька тисяч українців і неукраїнців зібралися минулої неділі, 23 лютого, під стінами Генерального консульства України в Нью-Йорку, щоб віддати шану полеглим героям української революції й висловити свою солідарність з Майданом.
Напередодні мітингу молоді хлопці й дівчата з руху «Разом» та їхні однодумці повісили біля Генерального консульства портрети героїв Майдану, які віддали свої життя за Україну, запалили свічки пам’яті й поклали квіти. У недільний день ця стіна пам’яті перетворилася на стіну плачу, біля якої тисячі людей з Нью-Йорка, Нью-Джерзі, Конектикуту, Пенсильванії ставали на коліна, плакали, приносили квіти, благали Всевишнього прийняти цих героїв у Царстві Своєму й дарувати Україні, нарешті, мир та процвітання.
Відомий лідер української громади Аскольд Лозинський, відкриваючи мітинг перемоги й жалоби за невинно вбитими й закатованими, звернувся зі словами вдячності до Президента США, американського уряду, конгресменів, сенаторів, Держдепартаменту, до кожного небайдужого, хто в тяжку для України хвилину підставив їй своє плече чи пробував допомогти. «Але це не означає, що ми можемо тепер заспокоїтися, - підкреслив А.Лозинський, - Ми не можемо бути бездіяльними, ми мусимо добиватися, щоб не лише «Межигір’я», а усе награбоване в українського народу було йому повернуто».
Акцією протесту, яка відбулася з ініціативи Українського конгресового комітету Америки (УККА), Організації чотирьох свобід України (ООЧСУ) та Спілки українських студентських товариств Америки (СУСТА), провадили Аскольд Лозинський та голова ООЧСУ Степан Качурак. З коротким словом до учасників мітингу звернулися не десятки промовців. Серед синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів виднілися національні полотнища Грузії, Польші, Білорусі, Естонії, Литви, Румунії, Угорщини, Черкесії. Серед гасел: «Кривавого диктатора – до суду!», «Захарченка – під трибунал!», «Путін, руки геть від України!» виділявся й величезний плакат «Євреї Америки – з Майданом!»
У промовах лідерів українських організацій та інституцій, представників Конгресу штату Нью-Йорк, священнослужителів українських, білоруських та польських церков, представників грузинських, литовських, черкеських, естонських, білоруських та багатьох інших громад Америки лунали біль за український народ, застереження проти можливої путінської експансії й готовності підтримувати український народ і надалі.
Виступив під вигуки «Ганьба!» й генеральний консул України в Нью-Йорку Ігор Сибіга, який знайшов у собі сили зізнатися, що почувається винним у тому, що не вийшов до людей раніше. Разом з тим, він сказав, що з самого початку Майдану до українських дипломатичних представництв в США надходили з МЗС вказівки дезінформувати українську громаду, засоби масової інформації, інвесторів про реальну ситуацію в країні, на що співробітники Генконсульства у Нью-Йорку відповідали «тихим саботажем». Генконсул пообіцяв, що всіляко сприятиме проведенню наступних президентських виборах, які відбудуться 25 травня, а також запропонував сприяння дипломатичного представництва в якнайшвидшому транспортуванні гуманітарної допомоги потерпілим Майдану. На багатоголосе «Ганьба!», яке чулося з натовпу, Аскольд Лозинський сказав: «Нехай кожного розсудить його власне сумління...»
Був і «антимайдан»: на тротуарі з протилежного боку від велелюдного мітингу поліція відгородила місце для двох протестувальників бомжоподібного вигляду із сильно спитими обличчями. Вони тримали застарілий плакат з дивним написом «No Euro!» і безупину свистіли в спортивний свисток. Коли я підійшла до їхнього турнікету, щоб взяти інтерв’ю, поліцейський порадив близько не підходити, бо вони «крейзі». На запитання, чи розмовляють антимітингувальники українською мовою, той же поліцейський відповів: «Ні, один - англійською, другий – російською».
Після протесту на 49-й вулиці багатотисячна колона, несучи попереду символічну домовину, вирушила до Постійного представництва Російської Федерації при ООН, що на 67-й вулиці, де також відбувся мітинг протесту. Адже Путін нині не спить і не їсть – думає, як упокорити Україну, як її розшматувати, щоб не розвіялися, немов вранішній туман, його мрії збудувати нову Російську імперію й увійти в історію царем Владіміром, який загнав у стайню народи, що хотіли жити вільними.
22 лютого, в суботу, по обіді понад тисячу представників української громади зібралися біля мерії Нью-Йорка з українськими національними прапорами, виконали український національний гімн й пішою ходою вирушили в напрямку Бруклінського моста.
До них приєдналися представники білоруських організацій «Білоруси у вигнанні» та білорусько-американського товариства БАЗА, а також представники грузинської діаспори.
Ступивши на міст, учасники демонстрації розгорнули 50-метровий синьо-жовтий прапор, який заполонив увесь Brooklyn Bridge.
Так українці Великого Нью-Йорка відствяткували падіння режиму Януковича й вшанували пам’ять тих, хто віддав на Майдані свої життя за волю України.
25 лютого Постійний представник України при ООН Юрій Сергеєв дав низку інтерв’ю провідним світовим інформаційним агенціям, газетам та телеканалам у режимі прямого включення у зв’язку з ситуацією в Україні.
Під час випуску новин на телеканалі CNN посол Ю.Сергеєв наголосив на необхідності широкоформатного діалогу між усіма сторонами конфлікту та неприпустимості відновлення насильства. На думку постпреда, всі суперечки в українському суспільстві мають вирішуватися виключно мирним та політичним шляхом, враховуючи інтереси усього суспільства.
У прямому включенні телекомпанії BBC з Лондона Ю.Сергеєв зазначив, що все ще існує простір для компромісу, в тому числі за посередництва міжнародної спільноти.
В інтерв’ю телеканалу Al-Jazeera World та Al-Jazeera America Постійний представник України при ООН висловив співчуття усім рідним та близьким загиблих, наголосивши на неприпустимості ескалації насильства в будь-яких його формах.
Посол висловив також сподівання щодо можливого вирішення кризи в Україні з використанням механізмів парламентаризму й окремо зазначив про необхідність об’єктивного розслідування всіх порушень прав людини у нашій державі через надмірне застосування сили.
Минулої неділі, виступаючи на мітингу солідарності й пам’яті героїв Майдану, організованому українською громадою в Нью-Йорку, Юрій Сергеєв наголосив, що «за злочини проти людяності винних буде покарано, їм є визначення в рамках міжнародного права».
Ю. Сергеєв був одним із перших українських дипломатів, які відразу після силового розгону Майдану 30 листопада засудили насильницькі методи боротьби проти мирного протесту своїх громадян. Українська громада довго пам’ятатиме його вчинок, коли він вийшов до людей, які протестували під стінами місії ООН в Нью-Йорку, і сказав: «Я з вами». Тоді ще ніхто не знав, що режим Януковича впаде, й виступати проти нього в дипломатичних колах наважувалися одиниці.
|
