|
Наш співрозмовник: Мирослав Слабошпицький – відомий український кінорежисер, член Національної спілки кінематографістів, лауреат багатьох міжнародних кінофестивалів, зокрема Каннського, Міланського та Берлінського.
Народився 17 жовтня 1974 року в Києві в сім’ї відомого українського письменника Михайла Слабошпицького. До 1982 року жив у Львові. Закінчив відділення ігрового кіно Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював репортером кримінальної хроніки на українському телебаченні, кіностудіях Києва (ім. О.Довженка) та Санкт-Петербурга (Ленфильм). Автор сценаріїв до кількох телевізійних фільмів, а також низки прозових творів, що вийшли друком у різних виданнях. За сценарій «Чорнобильський Робінзон» отримав приз на Всеукраїнському конкурсі романів та кіносценаріїв „Коронація слова – 2000”.
Дебютний короткометражний фільм „Жах” брав участь у конкурсній програмі 27 фестивалів у 17 країнах світу. Фільм „Діагноз”(2009) змагався в короткометражній програмі 59-го Берлінського кінофестивалю, фільм «Глухота»(2010) отримав спеціальний приз журі на кінофестивалі у Вінтертурі (Швейцарія), кінострічка «Ядерні відходи» (2012) здобула «Срібного леопарда» в конкурсній програмі «Леопард майбутнього» Міжнародного кінофестивалю в Локарно(Швейцарія ). У серпні 2014 року повнометражний фільм «Плем’я» брав участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю й отримав одразу три нагороди - Фонду Ган, приз «Відкриття року» та Гран-прі.
Мешкає й працює в Києві.
- Пане Слабошпицький, вітаємо Вас у Нью-Йорку. Й так само вітаємо з іще одним визнанням – ваше «Плем’я» в США внесено до «двадцятки» найзнаковіших фільмів, які американські кінокритики радять подивитися. Які перші враження від зустрічей з американським глядачем?
- Дякую. Я приїхав до Америки втретє, але до Нью-Йорку вперше. 17 червня «Плем’я» вийшло в прокат у Нью-Йорку й далі подорожуватиме Америкою. Це так званий довгий прокат, він стартує нині тут, в кінотеатрах столиці світу, й триватиме до жовтня-листопада в різних штатах Америки, серед яких Вашингтон, Техас, Каліфорнія, Міннесота... Звичайно, приємно, що український фільм потрапив до «двадцятки» кінострічок, які американцям варто подивитися. Це список, до якого ввійшли так звані Drafthouse Films – стрічки, відібрані дистриб’ютерською компанією з центром в Остині (штат Техас), яка щороку з усієї маси планетарної кінопродукції відбирає найбільш «провокативні, візуально й творчо незвичні фільми з усього світу» й запускає їх у масовий, наскільки це можливо, прокат. Щоб ви краще орієнтувалися в її смаках та критеріях, скажу лишень, що серед відібраних драфт-гаузівських фільмів є, наприклад, оскарівські номінанти Bullhead (номінант на кращий фільм іноземною мовою), The Act of Killing (номінант на кращий документальний фільм)... Зараз у Нью-Йорку відбуваються наші зустрічі з глядачами: в Музеї сучасного мистецтва, Лінкольн-центрі... Я маю дуже невеличкий досвід спілкування з американською публікою, якщо точніше, то лише з каліфорнійською, в Лос-Анджелесі. Торік, після того, як «Плем’я» отримало дві нагороди, ми мали два покази в знаменитому Китайському кінотеатрі. Знаменитому, тому що до «Кодака» в ньому відбувалася Оскарівська церемонія. Я й до приїзду в США добре знав, що американці – це кінонація, але тоді було таке відчуття, що люди прийшли не до кінотеатру, а до церкви. Можливо, це одна з найцікавіших аудиторій, яку я взагалі зустрічав: цікаві запитання, аргументований обмін думками, широкий погляд на світ...
- А після нью-йоркських зустрічей є відчуття, що людей більше цікавить ваш безпрецедентний у світовому кінематографі фільм, як пише критика, чи більше Ви – як режисер з України? Бо на показах у Лінкольн-центрі українська фільмографія, наскільки знаю, далі Олександра Довженка не пішла...
- Велике зацікавлення Україною очевидне. Хоча мені, наприклад, багато дорікали з приводу Каннського фестивалю, казали, що в 2014 році український фактор з огляду на Революцію Гідності там був визначальний. Хоча цього року на Берлінському, Каннському кінофестивалях так само були фільми з України, але так, ніби їх і не було.
- Або в Голівуді, серед оскарівських номінантів... До речі, конфлікт з приводу того, що Український національний оскарівський комітет упереджено висунув від України «Поводиря» Олеся Саніна, тоді, коли більшість були за «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, вичерпано?
- Наша творча група тоді опублікувала відкритий лист до українських Міністерства культури, Оскарівського комітету, Держкіно, а також до Американської кіноакадемії . Але не як претензію до фільму Олеся Саніна, а до стилю роботи Національного оскарівського комітету, який порушив багато засадничих пунктів. Крім того, "Плем’я" мало більше шансів на отримання "Оскара", адже фільм на ту пору вже визнали в світі. Й у тому зіграла роль сума чинників. Найголовніше, нашій творчій команді вдалося зробити в кінематографі щось нове. А це сьогодні насправді доволі складно. Тобто, я не думаю, що це тільки моя заслуга. Певним чином, мені поталанило, я знайшов щось абсолютно нове. Хоча це був декадентський експеримент на межі багатьох мистецтв: кіно, хореографії, балету..
- Ваша кінокартина - абсолютно без слів. У ній немає зовсім фонової музики, «звучить» виключно мова жестів, без жодних субтитрів, сценарій «Племені» базовано на сюжетах з життя інтернату для глухих, в ньому грають глухі актори... Чому саме ця тема?
- У Австралії телебачення зробило дуже цікавий експеримент: відправило глухих людей дивитися цей фільм, а потім зняло сюжет мовою жестів, в якому ці глядачі дають інтерв’ю про свої враження. Один з тих глядачів сказав дуже важливу для мене річ: цей фільм – з життя глухих людей, за участю глухих акторів, але він не має стосунку до глухоти. Це не є фільм про проблеми глухих. Це фільм не про глухих і не тільки для глухих...
- Для тих, хто слухає, але не чує...
- Колись у СРСР, особливо Україні, Росії, Білорусі існувала глуха мафія...
- «Глуха» у фізіологічному сенсі?
- У розумінні, що глухі від природи люди, як люди з обмеженими можливостями, не мали соціального захисту, як, наприклад, у Західній Європі чи Америці. Не всі, звичайно, але більшість. Існувала система людських взаємин в італійському стилі. В кожному місті був барон – він називається «старший» або «король», який керував всіма іншими: всі глухі платили йому «внески», він контролював бізнеси для глухих, був арбітром у суперечках між глухими... Перед «Племенем» я зняв короткометражний фільм «Глухота», мав добрі контакти з глухою українською спільнотою, милосердною її частиною, де допомагають один одному жити й виживати в сучасному світі. В Україні, можливо, ви знаєте, є навіть театр для глухих людей «Райдуга», є навіть заслужені артисти України. Працюючи тоді над «Глухотою», я спілкувався з однією жінкою-завучем школи для глухих. Її батьки глухі від народження, але сама вона чує й з дитинства знає мову жестів. Коли вона зібралася їхати зі свого маленького містечка до столиці на навчання, батьки просили дозволу в «старшого» або «короля». Він назвав суму, яку вони повинні були заплатити, батьки виплатили й дівчина лише тоді отримала «дозвіл» навчатися в Києві. Існував і в Україні існує досі специфічно «глухий» бізнес. Наприклад, в електричці чи поїзді метро підходить людина, кладе табличку, на якій написано, що вона глуха, й пропонує купити якусь забавку, в радянські часи це були листівки з порнографією, календарики з портретом Висоцького. Все це насправді було й переважно залишається бізнесом, контрольованим «глухою мафією».
- Але Ваш фільм не зовсім про це, чи не лише про це. Критики також розділилися – серед захоплених рецензій є й такі, що називають його «хворобливим», «збоченським», «вульгарним»... Я мала нагоду бачити лише деякі фрагменти, виставлені в інтернет. У них багато сексу й насилля аж до натуралізму. Наприклад, сцена підпільного аборту. Що Ви хотіли цим сказати?
- Згоден, жорстокі сцени, які примушують гладача заплющити очі, є. Я не люблю стилізацій. І як режисер, як би це точніше сказати, «горджуся» зйомками сцени аборту. Тому що способи переривання вагітності таким способом були доволі часто, особливо в радянські часи. Я вирішив, що така жорстокість на екрані виправдана. Ми зняли цей дуже важливий епізод одним планом – за 11 хвилин. Мені здається, що він органічно вписується в сценарій й головну ідею фільму. Зрештою, перечитайте «Гамлета», якого вивчають у школі, там також чимало жахливих сцен...
- У вашому фільмі грають непрофесійні актори. Як Ви їх знаходили?
- Ми проводили кастинг у культурному центрі Українського товариства глухих в Києві. Були прослуховування. Надсилали запити серед глухих України, Росії, Білорусі, навіть Болгарії. Головна героїня Яна з Білорусі, з міста Гомеля. Я знайшов її через інтернет. Глухі дуже активно спілкуються в соціальних мережах, там немає кордонів.
- Як Ви з ними спілкувалися?
- Через перекладача.
- А тут, в Америці?
- На зустрічі в Музеї сучасного мистецтва було шість перекладачів. З жестової російської - на жестову англійську, з жестової англійської - на жестову міжнародну... У Каннах - так само.
- Глухонімі всього світу однакові чи різні? Принаймні, тієї частини світу, з якою Ви зустрічалися...
- Тільки не пишіть «глухонімі»! Це образливо. В Україні це сприймається так само, як в Америці образливе слово стосовно афроамериканців. Не знаю чому... Коли вийшов фільм, вся українська преса писала «глухонімі». У відповідь українські глухі підняли цілий скандал. Глухі – це нація. Не пам’ятаю, кому належить ця фраза. Є міжнародна мова глухих, зареєстрована при ООН... Є міжнародні об’єднання глухих... Люди, народжені з глухотою - різні, як різні всі люди на планеті. Можливо, більші максималісти, напевне, більш вразливі... Під час однієї нью-йоркської зустрічі до мене підійшов один чоловік і розказав, що в Америці існує дуже велика проблема в голівудському кіно - глухих грають неглухі. Американські глухі дуже дякували, що я зробив такий крок. Хтось зробить ще один крок, хтось ще один - і голівудівські студії, можливо, перестануть творити імітації. Не знаю, наскільки це правда, але в соціальному сенсі це дуже важливе питання.
- Який ваш наступний крок у кіно?
- Фільм «Люксембург» про Чорнобиль. Про зону відчуження. У нас є німецькі продюсери, французькі продюсери. Якщо все буде добре, зйомки розпочнуться в грудні 2015 року. Це буде фільм про Чорнобильську зону віджучення. Всі зйомки проходитимуть у Чорнобильській зоні, це для мене принципово. На початку своєї профіесійної кар’єри я працював журналістом, бував у Чорнобилі, повзав біля четвертого реактора, знаю багатьох людей, які живуть у «зоні» й досі. Це абсолютно унікальний досвід і мені хочеться поділитися ним з глядачами, зі світом.
- А чому «Люксембург»?
- Коли ви приїжджаєте в Чорнобильську зону й проходите інструктаж з радіаційної безпеки, вам кажуть, що територія Чорнобильської зони дорівнює території герцогства Люксембург...
Бесіду вела
Катерина Кіндрась
16 квітня в штаб-квартирі найвпливовішої газети Америки «Нью-Йорк Таймс», що на Восьмій авеню й 41-й вулиці в Нью-Йорку, під час Ukrainian Easter Day було представлено українські великодні традиції. Вперше в історії цього видання. Вперше в історії української громади США. Вперше в історії України.
Для нашого ж тижневика все почалося з телефонного дзвінка Олі Гнатейко, яка багато років очолювала управу Українського музею в Нью-Йорку. Вона з приємністю повідомила, що на Лонг-Айленді є гарна родина Христі й Олега Самійленків, їхня донька Тамара працює в «Нью-Йорк Таймс» і недавно зорганізувала там «Український Великдень». Багато хто з нас сьогодні запитує, що конкретно, персонально він чи вона може зробити для України. «Український Великдень у «Нью-Йорк Таймс» – одна з відповідей на таке запитання.
Всі знають, що The New York Times – одна з найстаріших і найвпливовіших газет у світі, третє, після The Wall Street Journal і USA Today, найчитабельніше видання в США (виходить з 1851 року, сучасний щоденний наклад - 1 865 318 примірників, недільний - 2 322 429, відвідуваність інтернет-сторінки - 30 мільйонів читачів на місяць, 1150 штатних журналістів, 112-разовий переможець найвищої журналістської нагороди – Пулітцерівської премії, гасло газети: "All the News That's Fit to Print", образна назва - The Gray Lady). Але, напевне, далеко не кожен знає, що вона не лише інформує, аналізує, впливає на хід історії, американської й світової, а й робить багато чого іншого, невидимого для ока пересічного читача, але суттєвого для тих, хто уособлює команду цієї «сивої леді», й багато чого не менш суттєвого відбувається за лаштунками видання. Наприклад, обіди-представлення національних кухонь у родинному, тобто виключно нью-йорк-таймсівському колі, до якого запрошуються й дотичні до видання компанії (в середньому, їх відвідує кілька тисяч осіб). Цю одну з традиційних «залаштункових» імпрез не випадково проводять у вигляді національних обідів, адже національна кухня – це той код, розкодувавши який можна легко знайти ключ до національного характеру, який дає відповіді й на багато політичних запитань.
Тамара Самійленко знає й розуміє це особливо, бо працює в команді The New York Times координатором імпрез – event coordinаtor.
- Тому я відразу ж вхопилася за цю ідею. Її, напевне, послав мені сам Господь Бог, бо кращої нагоди показати багатство й красу українських традицій на Великдень просто неможливо уявити, - розповідає Тамара Самійленко. – З одного боку, мені хотілося показати багатство, тисячолітню глибинність, красу українських народних традицій. А з іншого, послати «message» своїм колегам -представникам різних культур про те, що українська культура – давня, самобутня, унікальна й посідає гідне місце у світовій цивілізації.
16 квітня кафетерій (так скромно називають працівники видання цей елітарний ресторан) на 14-му поверсі службового офісу, впізнаваного у всьому світі, наповнився ароматом, барвами, мелодіями й таїною українського Великодня.
Подавали борщ та вареники від «Веселки», шинку й ковбаси від Юліана Бачинського, тобто від East Village Meat Market. Студенець, завиванець, голубці, налисники, маківник, абрикосовий струдель, майстерно приготовлені нью-йорк-таймсівськими кухарями.
Головною окрасою зали був гігантський український великодній кошик, паску й сирну бабку для якого спекла Люба Волинець - майстриня-«золоті руки», кураторка народного мистецтва Українського музею в Нью-Йорку й завідувачка Українського музею й бібліотеки в Стемфорді. Головним же центром уваги Дня України в «Нью-Йорк Таймс» стала персональна майстерня знаної писанкарки Софійки Зєлик, яка працювала тут же, під допитливими поглядами сотень очей «акул пера» та їхніх всемогутніх босів, й з-під рук якої на очах у приголомшеної публіки звичайне куряче яйце із супермаркету перетворювалося на диво з див, яке назвати просто «витвором мистецтва» - надто мало й неповно.
Сказати, що за всім цим стоїть титанічна праця - не сказати нічого.
Такі імпрези передбачають цілий перелік різних суворих формальностей, на які потрібно отримати насамперед дозвіл у цілої ієрархії спеціальних комісій (потрібно було отримати дозвіл навіть на цю публікацію). Тамара Самійленко запросила всіх перших осіб, від яких залежало бути чи не бути Українському Великодню в «Нью-Йорк Таймс», на екскурсію до «Українського села», що на Другій авеню в Нью-Йорку. Насамперед до Українського музею, де його директорка Марія Шуст разом з директоркою програм Ганею Кріль показали скарби, які уособлюють нашу національну культуру. Андрій Ільницький, головний менеджер East Villаge Meat Market, полонив високодойстойних гостей запахом і смаком фірмових шинки та ковбас, а Джейсон Бірчард, головний менеджер ресторану «Веселка», - фірмовими варениками та борщем. Причому дегустація української смакоти справила таке сильне враження на шеф-кухаря нью-йорк-таймсівського кафетерію, що він признався, що таких, воістину божественних за смаком, ані борщу, ані вареників, ані ковбас, ані шинок приготувати не береться й вирішив замовити «оригінали». А пані Тамара Самійленко спеціально записалася до майстерні Люби Волинець, яка завжди діє при Українському музеї напередодні великодніх свят, щоб самій навчитися випікати паску.
Візуальну й смакову картину українського Великодня доповнювали яскраві відеосюжети, підготовлені Тамарою Самійленко, які безперервно демонструвалися тут же на великому екрані – про українську вишивку й українську писанку, про український гопак і український жіночий рух, про українські духовні традиції й традиційну українську родину. В тому числі й гарну та горду родину Самійленків. Про Івана Самійленка, останнього прем’єр-міністра Української Народної Республіки в екзилі, якому поталанило дожити до 24 серпня 1991 року. Саме він передав першому президентові відродженої Української держави Леонідові Кравчуку клейноди української державності, свято збережені екзильним урядом в США. Іван Матвійович Самійленко – дідусь Тамари Самійленко.
Розуміючи й бачучи на власні очі, як багато українських цінностей з роками-поколіннями тут, в американській Україні, знецінюється, не стрималася, щоб
насамкінець не запитати пані Тамару, що персонально для неї означає цей Український Великдень у американській імперії The New York Times.
-Колір, запах, смак, чар Великодня, яким я його запам’ятала з дитинства, йде за мною до сьогодні. Пригадую, як дідусь Іван і бабуся Домна, мама й тато у передвеликодню ніч брали нас з братом Олександром до української православної церкви на всеношну. Я тоді зовсім не розуміла, що все те означає, але в усьому тому була велика таїна. Пригадую, як ми запалювали свічки й тричі обходили довкола церкви, а потім, повернувшись на світанку додому, сідали за гарно прибраний стіл і вітали один одного зі світлим Воскресінням Христовим: «Христос воскрес! Воістину воскрес!» У далекому дитинстві мені здавалося, що так відбувається в усьому світі й так буде завжди. Але коли не стало моїх бабусі й дідуся, я відчула, що разом з ними не стало чогось безкінечно дорогого, того, що замінити не можна. Можна тільки продовжити. І я тішуся, що мої мама й тато намагаються йти тією ж дорогою, якою йшли їхні батьки...
Ми домовилися не говорити того дня про політику. Але я щаслива, що під час Ukrainian Easter Day частинку світла й тепла своїх рідних змогла передати приятелям і колегам із «Нью-Йорк Таймс». І від того захмарене небо над Україною, можливо, стане світлішим...
|
